Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 3 квітня 2020 р.

3 квітня 1908 р. у с. Пасицели на Одещині народився Степан Олійник – український поет-гуморист, сатирик.

Степан Олійник. Фото: museum-literature.odessa.ua

Походив із багатодітної селянської сім'ї. Після закінчення початкової школи восени 1929 року продовжив навчання у кооперативному технікумі та літературному факультеті Одеського інституту народної освіти. Саме в студентські роки розпочав літературну діяльність – писав і друкував вірші в місцевих газетах і журналах.

У 1930 році радянська влада репресувала його батька, тож Степана, як сина «ворога народу», виключили з інституту. Він влаштувався на роботу стерновим на кораблі. Через рік поновив навчання, але був заарештований за те, що складав дотепні частівки для студентської стіннівки «Синя блуза». Одним із «доказів буржуазного націоналізму» Степана Олійника була вишиванка, яку часто носив. Хлопцеві вдалося вийти на волю завдяки підтримці однокурсників, понад дві сотні яких підписали лист на його захист. Ув’язнення не минулося безслідно – від стресу захворів на епілепсію.
Здобувши вищу освіту, С.Олійник деякий час працював викладачем української мови і літератури, а у 1935 році перейшов до обласної газети.

Під час масових радянських репресій у 1936-му Степан Олійник категорично відмовився співпрацювати з НКВД, через що отримував погрози.

Восени 1939-го Степан Олійник, як відомий журналіст та поет, переїхав у Київ, де працював у столичних газетах.
Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, самих основ психології українця; тонке відчуття істинно народного гумору; могутній, неординарний літературний талант – те, що у вишуканому поєднанні дозволило Степану Олійнику не лише вирізнятися з-поміж плеяди тогочасних поетів-сатириків, але й зійти на Голгофу захисника отієї в усі віки «маленької» людини, котра, за самим становищем своїм, завжди виявлялася духовно і сердечно близькою йому.

У роки Другої світової війни Степан Олійник працював прифронтовим кореспондентом. Післявоєнні роки стали другим дебютом і справжнім тріумфом сатирика. Перші його гумористичні книжки «Мої земляки» (1947) та «Наші знайомі» (1948) принесли у славу, а друга книжка була відзначена Державною премією. Вступ до Спілки письменників, робота у журналі «Перець», благословення Остапа Вишні стали визначальними у подальшій творчій кар’єрі.

Степан Олійник написав чимало віршів для дітей. У 1968 році вийшла збірка ліричних автобіографічних новел «З книги життя».
Помер С.Олійник 11 січня 1982 року у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Підготувала Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

середа, 1 квітня 2020 р.

На Донбасі загинув 22-річний Олександр Маланчук - випускник Львівської військової академії

Загиблий Олександр Маланчук проходив службу у 10-й гірсько-штурмовій бригаді

У вівторок, 31 березня, на Донбасі загинув випускник Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Маланчук. Загиблому офіцеру було лише 22 роки.

«Від рук ворогів України, окупантів, які хочуть зняття санкцій і жити так, якби і нічого не було, в зоні проведення бойових дій загинув офіцер Олександр Маланчук – випускник Національної академії сухопутних військ. Згадаймо про нього у молитві», – повідомив вранці у середу, 1 квітня, колишній військовий капелан Академії сухопутних військ отець Степан Сус.

Цю інформацію підтвердили у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.

Олександр Маланчук родом із Чернівців, навчався у Львові. У 2019 році пішов на військову службу за контрактом. Колеги по службі Олександра Маланчука повідомили, він загинув цієї ночі поблизу селища Лебединське на Донеччині. Без сина залишилися батьки, їм вже повідомили про болючу втрату.

А ось так жартували в УПА😉☺️


Як жартували вояки УПА😉☺️

"Криївка партизанів. Старшина, перекладач і полонений "стрибок".
— Cпитай москаля, де розташована їхня частина.
— Руководитель спрашивает вас, где расположена ваша часть.
— Я не скажу!
— Москаль відповів, що не скаже.
— То скажи, що зараз ми його катуватимемо.
— Руководитель говорит, что сейчас вас будут пытать.
— Я все равно не скажу!
— Москаль каже, що все одно мовчатиме.
— То клич хлопців із жаровенькою й цвяшками.
[...]
— А что это они внесли?
— Это жаровня. Сейчас в ней раскалят гвозди и загонят их вам под ногти.
— Нет, нет! Скажите вашему начальнику, что я все расскажу!
— Що там москаль белькоче?
— Каже, що москалі тортур не бояться."

****

Йде мер міста Коломиї на роботу та бачить біля ратуші великий мітинг, люди кричать, щось вимагають.
Він їх запитує:
— Що ви хочете, чого тут зібралися?
— Хочемо щоб у Коломиї поставили пам'ятник Бандері!!!
— Добре, завтра буде.
На слідуючий день зібралося ще більше людей і всі щось кричать та вимагають.
— Чого вам ще треба?
— Хочемо щоб Бандера був на коні, як Хмельницький!!!
— Добре, завтра все виконаєм.
На слідуючий день аналогічна ситуація.
— Ну чого вам і ще потрібно!?
— Хочемо щоб в одній руці у Бандери була булава, а в іншій — голова москаля!!!
— Ну булаву зробимо, але ж голова буде псуватись.
— НІЧОГО, МИ БУДЕМО КОЖЕН ДЕНЬ МІНЯТИ !!!!!!!!!!!!

вівторок, 31 березня 2020 р.

30 березня, від ворожої кулі загинув сержант Володимир Мовчанюк. Біль втрати стискає серце.


Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності і незалежності України не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений.
Вічна слава героям, імена яких навіки увійшли в історію України.

понеділок, 30 березня 2020 р.

30 березня 1867 року "москалі" продали Аляску :-)

30 березня 1867 року у Вашингтоні підписано договір, за яким Росія по ціні 1,9 цента за акр продала США Аляску, Алеутські острови та острови у Беринговій протоці. Загальна сума угоди склала 7,2 мільйонів доларів золотом, що в цінах 2009 року становить 109 мільйонів.

вівторок, 24 березня 2020 р.

24 березня 1918 року — Центральна Рада проголосила українську мову державною.


Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писатися державною українською мовою...». У пункті 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська"

Від Валуєвського указу 1863 року до Емського акту 1876 року, що фактично діяв до 1906 року, в Україні було введено жорстку цензуру українських книжок, заборону вживання української мови. У діловому мовленні ця заборона діяла аж до 1917 року до приходу до влади Української Центральної Ради. Предметом уваги нової влади були як проблеми української мови, так і мов національних меншин, що проживали на території України. Уже в першій відозві від 9 березня 1917 року Центральна Рада закликала Тимчасовий уряд забезпечити "в найближчім часі право на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях". А вже 12 березня 1917 року на засіданні Центральної ради було прийняте рішення про те, що "мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська". Одним із документів, що підтверджував офіційний статус української мови, був Статут Генерального секретаріату від 16 липня 1917 року, за яким: "Всі закони Тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх у Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській". А 8 вересня 1917 року Генеральний секретаріат прийняв рішення доручити комісарові при Тимчасовому уряді поставити питання перед урядом про видання акта із зазначенням, що "офіціальною мовою на Україні стає мова українська, на яку поволі має перейти і все діловодство". 7 листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила III Універсал, у якому знову постало мовне питання: "В Українській народній республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов в зносинах з усіма установами". У березні 1918 року Центральна Рада знову звертається до проблем мови, ухваливши закон "Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері". Так, пунктом 3 закону проголошувалося, що "мовою в діловодстві має бути державна українська". Відомий дослідник Юрій Прадід, аналізуючи документи Центральної Ради, зазначає: "Центральна Рада, незважаючи на короткий термін свого перебування у владі, заклала законодавчі основи розв'язання мовних проблем в Україні, які стосуються як української мови, так і мов національних меншостей. Позитивним досвідом її, як покаже історичний розвиток, не змогли, на жаль, скористатися уряди, що прийшли їй на зміну". Соціально-політичні обставини в Україні початку ХХ століття зумовлювали настільки часту зміну влади, що вона не встигала кодифікувати й запроваджувати свої норми. Так, залишилася тільки у проекті Конституція Української держави гетьмана Павла Скоропадського 1918 року, у якій, незважаючи на буремність часу й, здавалося б, недоречність акцентування уваги на мовному питанні, йшлося про надання українській мові статусу державної. Директорія Української Народної Республіки також в Основному Державному Законі Української Народної Республіки (1920 р.) не оминула увагою питань мови. Зокрема, в артикулі 8 зазначено: "Державною мовою Української держави є мова українська". Однак цей документ також не набув чинності, й фактичне проголошення української мови державною відклалося майже на шість десятиліть.

https://www.ukrinform.ua

Дані останнього передвоєнного перепису населення у Польщі (1931 р.)

Часопис "Ї"
http://www.ji.lviv.ua

понеділок, 23 березня 2020 р.

Спогади Українців про події в селі Фалемичі 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Фото.церква в с.Фалемичі, автор фото: Михайло Олещук Розмістив: Олег Сироватко.

У селі добре пам’ятають напад польського озброєного загону в дні жнивування 1943 р. Пророчили жінки якусь біду, щось лихе, коли в неділю, під час служби Божої, до церкви зайшло кілька німців. Німецькі вояки зняли головні убори, постояли, нікому й слова не мовили, нікого не зачепили і тихо вийшли. А на дворі, на дорозі біля двох автомобілів, стояло близько двох десятків озброєних поляків, так звана польська поліція. Тоді вони поїхали всі. Через кілька днів польська банда увірвалась у село.

Марія Мазурок була в хаті з двома дочками – старшенькій, Надійці, мало виповнитися десять років і вона була в мами перша помічниця, а меншенькій навесні минуло тільки чотири. У хату увірвалося кілька озброєних бандитів. Один з них штрикнув плоским багнетом, що був на гвинтівці, Марію в груди з такою силою, що назад його ледве вирвав, а другий прикладом ударив по маленькій голівці, потім по голівці десятирічної Надійки.
- Дай єще.
- Она юж готова.

Але Надійка залишилася живою, і після того, як поляки пограбували все в хаті, стодолі, хліві, підпалили будівлі, Надійка виповзла з палаючої хати і порачкувала в поле, в достиглу пшеницю. А мама з сестричкою так і згоріли в хаті. Їх кісточки поховав батько і чоловік Іларіон на сільському кладовищі. Тоді ж, у той день, була убита на своєму подвір’ї біля хати Максимюк Наталія, 55 р., Королюк Василь – теж на своєму подвір’ї, а дівчина Ліда, 20 р., вбита і згоріла в хаті.

Зачувши стрілянину люди поховались, хто де міг: одні лізли під ліжка, інші – в льох, у схрон, якщо він був, а то тікали далі від смерті, куди очі бачили. Але не всім вдавалося втекти, а тим більше заховатися. Десятирічна Ліза Пастущук сховалась в льох. Поляки кинули в льох гранату і, накидавши соломи, підпалили. Там і згоріла.

Сім’я Юхна була баптистською і вважала, що їй нічого не загрожує, бо вони ні з ким ніколи не сварилися. 45-річний Полікарп і його дочка, красуня на все село, 20-річна Олена з хати нікуди не тікали, а зачувши стрілянину почали молитись Богу, старша, 22-річна Євдокія не витримала і заховалась на горищі хати. Сокирники вскочили в хату і, побачивши надзвичайно красиву дівчину, кинулись до неї, щоб поглумитись, але батько вступився і давай соромити ґвалтівників та відпихати. Тоді його потягли надвір і за таке зухвальство розіп’яли на дверях хліва, прибивши руки зубцями від дерев’яної борони, як Ісуса Христа. Після того притягли під хлів дочку Олену, поклали перед конаючим батьком, розвели руки за головою, а потім такими ж зубами дерев’яної борони прибили руки до порога дверей хліва, поряд з батьком, що висів на другій половині дверей, а хлів підпалили. І тут вбивці притягли ще й поглумлену Дусю (так звали її в сім’ї), взяли її за руки й ноги, розгойдали і жбурнули через конаючу сестру в розчинену половину дверей хліва, в полум’я, що вирувало. Олена кричала, рвалася, її босі ноги весь час тікали від пекельного вогню та смерті, аж вирили дві глибокі борозенки в землі. Юхно Палагія з синами Ігорем, Леонідом та Арсеном при нападі поляків заховались в льосі. Поляки кинули в льох гранату і всі були поранені по ногах, по всьому тілу, самій Палагії вирвало сідницю. Десятирічного Леоніда витягли з льоха, насипали на нього корости з конопель і підпалили. Непритомному хлопцеві відгоріло три пальці на лівій руці, п’ята на нозі, обличчя було суцільна рана, але він залишився живий. 

Довго лікувався, закінчив школу в селі Зимному, академію. Став науковим працівником, професором, живе в Києві.
Того страшного дня польські бандити наносили снопів збіжжя в церкву і підпалили.

Розповідали:
Шевчук (Слюсарук) Марія, Пастушук Марія, Музичук Арсеній, Музичук Анатолій, Пастушук Марія про події в с. Фалемичі

Джерело. http://www.ji.lviv.ua

неділя, 22 березня 2020 р.

23 березня 1917 р. загинув Омелян Левицький, командант Гуцульської сотні Українських Січових Стрільців.

Омелян Левицький. Фото: io.ua.

Омелян Левицький народився 31 липня 1875-го в місті Коломия на Івано-Франківщині.
За фахом юрист, працював адвокатом. Входив до керівних органів Української національно-демократичної партії.
З початком Першої світової брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. Командував четою, пізніше сотнею УСС.
З грудня 1916-го – командант Гуцульської сотні УСС.

Загинув 23 березня 1917-го біля села Кирлібаба (Румунія) від розриву снаряду із австрійської гармати, коли нова батарея готувалася до обстрілу російських позицій.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

22 березня 1917 р. відбулося перше запротокольоване засідання Центральної Ради.

Відозва Української Центральної Ради «До українського народу». Джерело: avr.org.ua.

На ньому розглядалися переважно організаційні та кадрові питання. Серед ухвал: «в свій час реквізувати бувший царський палац, а поки що домагатись, щоб ЦР передано Педагогічний музей», «друкувати в газетах всі відозви», «просити прискорити видавання часописів», «посилати телеграми-інформації в Телеграфне агентство».
Крім того, задоволено прохання Дмитра Дорошенка про звільнення його від обов’язків другого заступника голови (нового передбачено обрати наступного дня). Також вирішено замовити печатку Центральної Ради, що «доручається п. Скрипникові».
Останній пункт протоколу засідання стосувався Михайла Грушевського: «Внесено запитання, чи оповіщено п. Грушевського, що його обрано головою ЦР; відповідь – оповіщено. Збори закінчуються».
Того ж дня підготовлено першу відозву Центральної Ради «До українського народу»:
Відозва Української Центральної Ради «До українського народу». Джерело: avr.org.ua.
«Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії… Уперше, Український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю.
Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі збори… До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі…».

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт www.memory.gov.ua 

субота, 21 березня 2020 р.

«Бій під Стоками» на Бібречені Перемишлянського району Львівської обл. Відкрити меморіял. (Автор: Сеник Володимира)

 
село Стоки. Фото "Локальна історія"
село Стоки фото Roman Syneiko. 

Нижче публікую статтю учасника боєвих дій УПА, громадської діячки, політв'язня Володимири Сеник (дівоче прізвище Кобрин) збережену в її архіві. Статтю під назвою «Бій під Стоками» – на Бібречені Перемишлянського району Львівської області. 

Тут в оточенні енкаведистських відділів загинуло майже 300 повстанців. Їхні могили зберігалися в лісі під Стоками ще в час відновлення незалежності. Але голова сільради Дзвиняч вже в час Української держави зрівняв з лицем землі могили героїв, що віддали свої життя за нашу свободу, вирубав ліс, створивши пустир. Зруйнування могил карається Законом України. Мабуть, зараз нема кого карати, але...

Закликаю молодше сучасне покоління, в кого не погас вогонь патріотизму і пам'яті про героїзм синів і дочок України за нашу свободу до чину. На місці трагічного бою створити меморіял. На мій погляд, необхідно організувати Комітет, обов'язком якого мало б стати підготовлене юристом звернення до Головного прокурора Львівської області з приводу зруйнування могил. 

Відтак силами громадськості і за відповідними дозволами компетентних установ провести ексгумацію та останки бійців підпілля перезахоронити в братській могилі, на якій поставити величний Хрест Посвяти Батьківщині Героїв УПА. Не стане проблемою зібрати серед громадян кошти на спорудження Меморіялу. Заради всього святого відкрийте Меморіял. Любомир Сеник.

Бій під Стоками

Був вересень 1945 року. Війна закінчилася, але не для повстанців. В містах і селах видніли транспаранти: «Дамо останню відсіч оунівським бандитам!» На селах тут же їх зривали, а в містах висіли довго. Тривожно було. Облави в селах почастішали, населення стероризоване, поверталися зрідка ті, хто воював на фронтах, і вони вербувалися в «истребительные батальйоны». Появилось чимало сексотів, які доносили про переміщення повстанців, про допомогу їм з боку населення, про все те, що не повинні говорити. Важко було здобувати харчі. Хлопці рідко появлялися в селах, щоб не наражати населення. Частіше доводилось сидіти в добре обладнаних криївках, частіше приймали на себе бій. Після кожної облави були вбиті з обидвох сторін. Своїх енкаведисти хоронили з почестями, як героїв, а повстанців привозили в районні центри на людне місце для опізнання і постраху населення. Вночі їх закопували, а нерідко ніхто не знав місця їх поховання.

Щоправда, під покривом ночі люди узнавали, переборюючи страх, тоді викравши, й привозили мертвих героїв і нишком хоронили на сільському цвинтарі. І тільки сьогодні ці могили освячуються .
Бібрецькі ліси — надійний сховок повстанців. Хлопці з навколишніх сіл прагнули бути ближче до лісу, бо кожна стежка тут, у лісі, відома їм.

У вересні 1945 року в Любешці був збір. Було дуже багато хлопців. Більшовики тісним кільцем оточили села і ліси. Розвідка донесла, що більшовики стягують танки, кулемети та бетеери і багато війська. Був наказ – малими групами покидати ліс між Любешками і Стоками. Вийшла з оточення група Сіроманців, а Романівський Кущ, який очолили два брати Гонта і Струс — за національністю євреї, прізвище Ментель, родом з Гаїв, зосталися. Перед тим, як створити Кущ, вони пройшли вишкіл у дивізії «СС Галичина».

Бій тривав два дні з московськими скорострілами, на деревах не лишилося листя. Розповідають селяни сіл Стрілець, Стоків, що це був страшний бій, що люди молились і з хат не виходили. Бій був нерівний. З одної сторони важка артилерія, досвідчені вояки, які повернулися з фронту, а з другої – не вишколені юнаки. Були випадки, коли політвиховник Котинський кидав клич: «Хлопці, за що воюєте? За злидні в колгоспі?» І червоноармійці переходили на сторону повстанців, але тут же лунало: «За родіну, за Сталіна».

Вийти з оточення вже було неможливо. Загинули хороброю смертю, не залишивши жодного стрільна, два брати Гонта і Струс, політвиховник Котинський, Орлик, Яструб, Крук. Всього загинуло 298 хлопців
Своїх загиблих енкаведисти забрали, а повстанці залишались на полі бою більше тижня. Хто з рідні не знав страху, знаючи, що там лежить вбитий син чи брат, уночі тайком забирали убитого і хоронили на цвинтарі в своєму селі, а більше залишилось лежати в лісі, поки голова сільради, боячись пошесті, примусив селян закопати вбитих. Селяни і селянки пішли на поле бою Трупи вже розкладалися, ворони їх клювали. З плачем і молитвами викопували ями і туди скидали вбитих. Носити було неможливо, то закопували там, де лежали. Робили невеликі могили і ставили березові хрести з зарубками. Де поховано п'ять хлопців, ставили 5 зарубок, де десять — 10 зарубок. Це полегшало підрахунок вбитих. Отже, загинуло тоді 298 хлопців.

Сьогодні важко встановити їх імена, необхідно провести ексгумацію. Живих свідків цього бою залишилось мало, вони вже не молоді і не можуть все пригадати. На цьому місці могил уже нема, ліс зрубали два роки тому. Мало хто пам'ятає це місце.
Боляче слухати, коли селянин із Стрілець розповідає, що він бачив ці могили, часто назначав місце зустрічі, коли йшов на полювання, біля могили, де поховано п'ять хлопців, чи три, чи десять. А тепер нема могил, нема лісу. Є зруб. Та селянин Максимович твердить: «Тут була могила. Якби я знав, що так буде, то доглянув би ці могили. Якби знав...»

А обов'язок де? Звичайна людяність де?

Не шумлять навіть віти дерев, які могли б розказати про нерівний бій з окупантом. Я закликаю всіх, хто пам'ятає про цей бій, може, є ще уцілілі учасники, пригадати і розповісти наступникам про цих юнаків, які загинули в боротьбі на Стоцькій долині у вересні 1945 року, і закликаю до участі в упорядкуванні місця, де проходила битва, поставити високий Хрест, щоб був видний навкруги.

Хлопці загинули, бо безмежно любили Батьківщину, а любити Батьківщину – це не геройський чин, а обов'язок.
Володимира Сеник

опубліковано 28 лют. 2020 р., 18:31 Степан Гринчишин оновлено 7 бер. 2020 р., 17:28
Джерело.Вокспопулі.

пʼятниця, 20 березня 2020 р.

Вчора 19 березня 2020 року на війні загинув сержант Золін Олексій Сергійович.

19 березня 2020 року о 19.30 год. на полі бою   поблизу  с. Новоолександрівка Попаснянського району Донецької області загинув житомирянин - сержант Золін Олексій Сергійович, старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.

Олексій народився 11 липня 1984 року в сім’ї військового. Навчався у загальноосвітній школі №7. Після школи вступив до Технологічного коледжу, який успішно закінчив.

У 2002-2004 рр. проходив строкову службу у славетній  95-тій окремій десантно-штурмовій бригаді. 31 січня 2015 року був мобілізований до Збройних Сил України і мужньо захищав Україну у складі 13 батальйону 95-ї бригади. У 2017 році Олексій був демобілізований, але на початку 2018 року підписав контракт і продовжив захист Батьківщини у складі 95-ї ОДШБ, а пізніше – 30-ї ОМБ.

У Олексія Сергійовича залишилися батько Сергій Вікторович – підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО, мама Олена Мічеславівна, сестра Юлія Сергіївна та маленька донечка.

Цей день в історії УПА 20 березня.

Командир Володимир "Бурлака" Щигельський (1920-1949). Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

1943 рік.

Німецький полк поліції СС атакував сотню УПА і боївку СБ (служби безпеки ОУН) у селі Людинь на Рівненщині. Під час двогодинного бою знищено 1 німця, 3 поранено. Загинув один повстанець, ще двох поранено.

1944 рік

У сутичці з загоном Червоної армії загинув підрайонний провідник Дмитро Омельчук – «Змій».

1945 рік

Відділ УПА розгромив німецький табір полонених у Луцьку, звільнивши всіх заарештованих (40 чоловік)

Сотня УПА атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Волоща на Дрогобиччині. Знищені начальник 4-ої частини райвійськкомату і 11 бійців, захоплені в полон ще троє та дільничний НКВД.

Сотня «Галайда» УПА-Захід на чолі з Василем Василяшком – «Перемогою» біля села Верин прийняла бій із величезним загоном (до 6000 осіб) військ НКВД та фронтового СМЕРШу, що проводив облаву в цьому районі. З самого ранку ворог повів наступ з усіх боків, повстанці весь день відчайдушно боронилися, а вночі прорвали оточення і через шосе Кам’янка Бузька – Великі Мости відійшли в ліс. Знищено від 350 до 470 військових, у тому числі 38 офіцерів (два полковники, 4 майори). Втрати повстанців – 40 загиблих (зокрема, чотовий «Лісовий», бунчужний «Крук») і 17 поранених. Вийшли з оточення 110 бійців УПА (з усіма пораненими).

1946 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бордуляки і Борщів на Львівщині загинули районний провідник Михайло Войтович – «Зозуля» та ще троє підпільників.

1947 рік

Наскочивши на загін МВД у селі Новоселиця на Станіславщині, загинули три дівчини-підпільниці

У селі Криворівня на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Велика Сушиця на Дрогобиччині застрелились троє оточених підпільників, одного захоплено в полон.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Галівка на Дрогобиччині. Четверо повстанців загинули в перестрілці, одного захоплено в полон.

У селі Мізунь на Станіславщині підпільники спалили міст вузькоколійної залізниці.

У сутичці з загоном МВД у селі Воля на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі районний провідник «Орлик».

1950 рік

Один повстанець загинув у сутичці з опергрупою МВД у селі Пукеничі на Дрогобиччині.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут анціональної пам`яті

«Дума» гетьмана Івана Мазепи якого сьогодні 20 березня (1639 р.) уродини (с. Мазепинці.)

Іван Мазепа – фундатор церков та української аристократії. Фото з відкритих джерел

«Дума» гетьмана Івана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…» — поетичний твір, написаний Іваном Мазепою найімовірніше в 1688 році. «Дума» закликала до національної єдності України й утворення незалежного українського державно-політичного проводу.

Текст Думи
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
«Єй, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо!
Однак стирник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає».
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!
Єден живе із погани,
Кличе: «Сюда, Атамани!
Ідім Матки ратовати,
Не даймо ей погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Розно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не міла!
Третій Москві юж голдує
І ей вірне услугує.
Той на Матку нарікає,
І недолю проклинає:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
Од всіх сторон ворогують,
Огнем-мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
Ані слушной учтивости:
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали,
Чому ж єсьте так оспалі!
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй больш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих щабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!

Вікіпедія.

Помер Мазепа 2 жовтня 1709 р., Бендери, Молдова.

20 березня 1927 р. народився Дячун Теодор Григорович станичний УПА, керівник Білоцерківської станиці Київського крайового братства ОУН-УПА.

Дячун Теодор Григорович (на фото) народився 20 березня 1927-го у селі Стегниківці на Тернопільщині. Батько Григорій Дячун був секретарем «Просвіти » й головою об'єднання селян «Сільський господар». Мама Євдокія — активісткою «Союзу Українок».
Закінчив сім класів школи. 

У 14 років (1941 році) пішов у підпілля, після того як побачив трупи тисяч в'язнів Тернопільської тюрми, яких розстріляло НКВС, серед них було двоє дядьків Теодора Дячуна — Гнат і Іван. Півроку проходив юнацький вишкіл ОУН-УПА.

20 травня 1945 року Теодора Дячуна офіційно прийняли в Організацію українських націоналістів. Перед шістьма командирами і
капеланом він прочитав декалог і спеціальну молитву. Отримав псевдо «Голуб», бо часто посилали носити листи. Зразу ж призначили керівником групи із забезпечення повстанців продовольством і зброєю.

З 1945 року офіційно воював у лавах Української повстанської армії. Очолював групу зі здобування набоїв і провіанту.
За два роки почалася операція «Червона мітла», під час якої НКВДисти чистили галицькі села від учасників національно-­визвольного руху. Через це змушений був легалізуватися. Влаштувався на роботу в дорожню службу. Вдень із хлопцями засипали ями на дорогах, а вночі виконували завдання районних провідників.

У 1949 році був арештований на явочній квартирі. За рік засудили до розстрілу. Вирок змінили на 25 років каторги і п'ять років таборів. Покарання відбував у Омській тюрмі та спецтаборі «Екібастуз-вугіллля» у
Казахстані. 1956-го, під час хрущовської відлиги, вирок скоротили вдвічі. Виконував норму на 130 відсотків — день рахували за три.

Після смерті Сталіна звільнений, з 1964 року проживав в Джезказгані — там жила двоюрідна сестра, приїхала до висланого чоловіка. Довгі роки працював на шахті, раз в тиждень приходив відмічатися до відділення міліції. 

З 1978 року проживає у
Білій Церкві на Київщині разом з дружиною Лідією. 31 серпня 2017 року Білоцерківська міська рада визнала Теодора Дячуна Почесним громадянином Білої Церкви.

Брав участь у подіях Революції Гідності, регулярно чергував на Майдані. 
Неодноразово їздив на східний фронт підтримати вояків батальйону « Київська Русь».
Із пенсії постійно жертвує кошти на допомогу Збройним силам України.

Нагороди та вшанування.
Орден «За заслуги» III ст. ( 26 листопада
2005 ) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність.

Відзнака Президента України — Хрест Івана Мазепи ( 24 серпня 2017 ) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм
годинник від Голови Верховної Ради України
відзнака «За заслуги перед Київщиною» Київської обласної ради (вересень 2016)
Почесний громадянин Білої Церкви (від 31 серпня 2017 р.

Вікіпедія.

четвер, 19 березня 2020 р.

20 березня 1918 р. розпочалося формування Окремого корпусу кордонної охорони (згідно постанови Ради народних міністрів УНР)

Козак окремого корпусу кордонної охорони. 1919 рік (художник Б. Піргач). Фото: dpsu.gov.ua.

На своєму засіданні 7 березня 1918-го Рада народних міністрів УНР торкнулася питання «організації пограничної сторожі» і доручила міністерствам внутрішніх справ, фінансів і військових справ вирішити справу «як можна скоріше».

Окремий корпус кордонної охорони являв собою військове з’єднання УНР, особовий склад якого мав військові чини. На нього покладалися організація охорони кордонів («шляхом виставлення спеціальних постів»), контроль за переміщенням осіб, затримання дезертирів і навіть функції карантинної служби.

Козак окремого корпусу кордонної охорони. 1919 рік (художник Б. Піргач). Фото: dpsu.gov.ua.

20 березня 1918-го Рада народних міністрів призначила отаманом корпусу полковника Володимира Желіховського, а 23 березня було затверджено статут. Корпус мав налічувати не більше 16 бригад кордонної охорони і підпорядковуватися міністерству фінансів. Згодом сплановано формування 9-и бригад кордонної охорони та однієї навчальної. Однак через брак кадрів та постійні реформування процес рухався вкрай повільно. Тим не менш, бригади діяли і з квітня-травня 1918-го несли службу на українських кордонах.

Формування корпусу суттєво прискорилося влітку 1918-го за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, який призначив керівником генерального хорунжого Віктора Савельєва. Загальна чисельність кордонних військ сягала 17 тисяч осіб.

Уніформа вояка Окремого корпусу кордонної охорони зразка 1922 року. Фото: dpsu.gov.ua.
Корпус проіснував до 1923-го і був розформований разом з іншими частинами Армії УНР. Окремий корпус кордонної охорони вважається попередником Державної прикордонної служби України.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

середа, 18 березня 2020 р.

Справа — Степан Трохимчук (1909 —1945) — організатор і командир одної з перших сотень УПА (1943), командир куреня (1944). Потрапив в полон НКВД, показово повішений 4 січня 1945 року на центральній площі Рівного.

24 березня 1943 року загін Степана Трохимчука ("Недолі") та боївки на чолі з "Гонтою" (загалом 150 бійців) атакували виправно-трудовий табір Осада Креховецька (нині с. Нова Українка Рівненського району).
Охорона табору не чекала нападу, тож по двох годинах бою табір був у руках партизанів. Повстанці знищили 13 окупантів і звільнили 176 в'язнів при свої втратах двоє загиблих і один поранений.

Ігор Бігун
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ).
https://www.istpravda.com.ua

Цей день в історії УПА 18 березня.

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Інтер'єр криївки УПА.
Музей Midway Village, м.Рокфорд, США.
Реконструкція ВІК "Сотня Сіроманці", м.Чикаго.

1943 рік
У селі Боремель на Львівщині українські поліцаї, що перейшли на бік УПА, знищили коменданта поліцейського відділення.

8 німецьких вояків, що заїхали в село Великі Чорнокінці на Тернопільщині, були знищені повстанцями.

1945 рік
У селі Биліна на Дрогобиччині повстанці знищили начальника 3-ої частини райвійськкомату.

1946 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Боложинів на Львівщині загинув командир сотні «Витязі» УПА-Захід Павленко.

Внаслідок облави МВД в районі села Піски на Львівщині загинули 6 підпільників.

1947 рік
У селі Уторопи на Станіславщині рій сотні «Сурма» УПА-Захід знищив дільничного МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Чистилів на Тернопільщині. Оточені повстанці змогли прорватися, знищивши лейтенанта.

Двоє підпільників обстріляли групу радянських активістів у селі Сморжев на Львівщині. Знищений завідувач райфінвідділом, решта у паніці розбіглися.

Під час облави гарнізону МВД біля села Сапогів на Тернопільщині потрапив в оточення командир районної боївки СБ «Рок».
У бою знищив двох військових, але загинув під час прориву.

1948 рік
У зіткненнях із загонами МВД у селах Викоти і Дідушичі на Дрогобиччині загинув один повстанець.

1949 рік
У селі Радиничі на Дрогобиччині підпільники спалили сільраду і будівлі колгоспу, знищили кіноустановку.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нинів Нижній на Дрогобиччині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

Біля села Завидче на Львівщині опергрупа МВД наскочила на загін повстанців. Знищені 2 військових. У бою загинули четверо підпільників.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Долішнє та Нагірне на Дрогобиччині загинули 4 повстанці.

Підготував Сергій Горобець, Український інтистут національної пам`яті

18 березня 1896 р. у Києві народилася Надія Суровцова, журналіст, перекладач, історик...

Перша жінка з України-доктор філософії, громадська діячка, працювала в уряді УНР, Української Держави Павла Скоропадського та радянському, жертва сталінських репресій.
Тридцять років життя провела у радянських концтаборах. Її спогади з ГУЛАГУ лягли в основу книги Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».

У роки Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків і тісно спілкувалася з Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України». Її запросили до Вашингтона, аби вона поїхала з лекціями по Сполучених Штатах і Канаді.

На той час на переконання Суровцової мав серйозний вплив Юрій Коцюбинський, який був представником радянської України в Австрії. Після повернення зі США вона вступила до комуністичної партії Австрії.
Вона мріє повернутися на батьківщину, нарешті 1925-го року їй це вдалося. В Україні якраз відбувалася українізація і Надія Суровцова – переконана націонал-комуністка щиро вірила у перспективи існування комуністичної України. «Я без краю тужила за Україною..., – писала у «Спогадах» Надія Суровцова. – Ми згадували вечорами Умань. Адже там у мене лишалися батьки: паралізований вже сім літ тато і мама-вчителька, що зазнала усього, що тільки можна було. Її будиночок на Нагорному... хто тільки його не захоплював, хто тільки там не перебував?! Проте раніш, як остаточно вирішити їхати на Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе (повноважний представник СРСР в Австрії). Я спитала його щирої думки, чи потрібні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитися і знову їхати на роботу в Америку. І одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевненість, що моя подорож і робота принесуть користь. Мій боже, як мало користі встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!.. Йоффе помилився, але не встиг дізнатися про мій кінець, бо сам кінчив самогубством».

Вона їде до Москви, де зустрічається з Розою Люксембург. Потім – до Харкова, де працює в уряді. Суровцова аналізувала іноземну пресу для вищого начальства. Вона познайомилася з багатьма політичними діячами, творчою українською верхівкою, бувала на урядових прийомах іноземних гостей.

«Тип життя був богемний, – згадувала про цей період життя Надія Суровцова. – До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутности приходили, їли, пили, спали, працювали. Наприклад, Сашко Досвітній у мене писав свого романа, бо вдома тоді були малі ще діти, і це заважало роботі». 

Гостювали у неї Олександр Довженко, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Бажан, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Валеріян Поліщук, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас, а також Юрко Тютюнник, Михайло Левицький, Гриць Коссак, академік Багалій, професор Олександр Оглоблин.

1927-го чекісти запропонували їй «плідну співпрацю», яка б полягала у доносах на українських високопосадовців. Надія Суровцова відмовилася. Після цього її потягом відправили до Москви і з вокзалу – в Бутирку. Там під погрозами вона знову відмовилася стати донощицею. Відтак на неї сфабрикували справу, звинувативши у шпигунській діяльності та відправили до Ярославської в’язниці в одиночну камеру. Тут вона провела п’ять років, хоча витримували «одиночку» не всі. Суровцова щодня робила зарядку, обтиралася холодною водою, багато читала, вивчила тюремну мову перестукування – єдина можливість зв’язку між камерами. Їй пропонували підтвердити причетність її друзів Мазуренка, Шрага, Голубовича і Грушевського до сфабрикованої ГПУ «справи УНЦ», але вона відмовилася.
Потім було звільнення і знову арешт і так декілька разів аж до 1954-го. «Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? ... В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський».

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua