Загальна кількість переглядів!

субота, 9 травня 2020 р.

Водонапірна вежа, вул. Кульпарківська м. Львів. (лікарня).

Старі фото.Будівництво вежі на Кульпаркові, 1905 рік.
Нові фото мої 08.05.2020 р.
Водонапірна вежа на території психіатричної лікарні на вул. Кульпарківська, інженер проектувальник Альфред Захаревич –береться 1905 року за будівництво скромної водонапірної вежі на підміському селі Кульпаркові. Можливо, йому було цікаво попрактикуватись із залізобетонними стропами, що є в основі конструкції вежі, фірма Захаревича – Сосновського успішно використовувала цей елемент у проектах вже на поч. XX століття.

https://photo-lviv.in.ua/vodonapirna-vezha-na-kulparkovi/

вівторок, 5 травня 2020 р.

5 травня 1836 р. у Чернівцях народився Сидір Воробкевич священик, композитор, письменник.

1836, 5 травня – у Чернівцях народився Сидір Воробкевич (псевдо – Данило Млака), священик, композитор, письменник, один із засновників і редакторів журналу “Буковинськая зоря”, голова  “Руської бесіди”. «Він був одним з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження», – говорив про Сидіра Воробкевича Іван Франко.
Його батьки рано померли, тому вихованням хлопця займалися дідусь із бабусею. Вони забрали осиротілих дітей до себе у місто Кіцмань. Освіту Сидір Воробкевич отримав у Чернівецькій духовній семінарії, яку закінчив 1861-го. Під час навчання він склав перші вірші й написав до них музику. На канікулах він мандрував селами й записував українські та румунські народні мелодії, вивчав фольклор та побут місцевих жителів.
Сидір Воробкевич прийняв сан священика і деякий час працював у віддалених буковинських селах. 1867-го він з родиною переїхав до Чернівців. На той час з'явилися друком його перший цикл віршів «Думки з Буковини».
Водночас захоплювався музикою та займався музичною самоосвітою. Протягом року вдосконалювався у Віденській консерваторії, де склав іспит на звання викладача співу й регента хору. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

неділя, 3 травня 2020 р.

Золочівська авіакатастрофа 3 травня 1985 року. Засекречена трагедія львівщини.


3 травня 1985 року за 65 км від Львова – біля Золочева сталася одна з найбільших авіакатастроф, про яку досі мало хто знає. Адже інформація про неї була одразу засекречена.

Внаслідок зіткнення двох літаків – військово-транспортного Ан-26 і пасажирського Ту-134 – загинуло 94 особи.
«Рятувати не було кого»
Житель Івано-Франківської області, лікар-ветеринар Михайло Козак в 1985 році проходив термінову військову службу. Служив на Львівщині у військовій частині 3350, що була дислокована в районі Золочева.

– Пам’ятаю, що в нашу військову частину того дня зателефонував невідомий і схвильованим голосом повідомив, що чув в повітрі сильний удар, – розповідає Михайло. – Опісля він побачив, як біля колгоспної ферми, де він працював, впали уламки літака. Весь особовий склад частини було піднято по тривозі і скеровано до місця пригоди.
Одночасно з нами туди ж прибули пожежники, працівники правоохоронних органів, аварійно-рятувальна команда Львівського аеропорту. Але рятувати вже не було кого. Земля була усіяна дрібними уламками і закривавленими шматками людських тіл. Все це було розкидано на площі в кілька квадратних кілометрів.

– Того дня була типова львівська погода – нудний дощ, що мжичив з самого ранку, – продовжує свою розповідь Михайло. – До пізнього вечора ми були задіяні в прочісуванні місцевості і валилися з ніг від втоми. Знали лише те, що шукаємо фрагменти двох літаків – військово-транспортного Ан-26 і пасажирського Ту-134, які незрозуміло з яких причин зіткнулися в повітрі. І що на цих лайнерах летіло близько ста осіб.
Про те, що на військово-транспортному літаку розбилося практично все керівництво Військово-повітряних сил ПрикВО, стало відомо лише через кілька днів, коли на Личаківському цвинтарі у Львові почали ховати жертв авіакатастрофи.

Лайнерами керували досвідчені пілоти
Широкій громадськості обставини авіакатастрофи в небі над Львовом стали відомі лише через сім років, коли в 1992 році в журналі «Цивільна авіація» була опублікована стаття про цю трагедію. Згодом про львівську катастрофу написали кілька центральних російських газет. Факти, викладені, в цих публікаціях, такі.

3 травня 1985 року в 12.02 з Львівського аеропорту вилетів Ан-26, який повинен був доправити до Москви керівництво ВПС Прикарпатського військового округу. На його борту було 6 членів екіпажу і 9 пасажирів.
Разом з командуючим ВПС – генерал-майором авіації Є.Кропивиним в столицю летіли начальник політуправління С.Доценко і начальник штабу С.Волков. У числі пасажирів були також два сини командувача – курсанти військових училищ Андрій і Олександр.

Пілотувати Ан-26 довірили одному з самих досвідчених екіпажів. Командир корабля С.Шишковський досконало володів своєю професією і провів в небі майже 6 тисяч годин. Пілотувати літак йому допомагав В.Биковський, син відомого космонавта Валерія Биковського. На Ан-26 він налітав всього 450 годин, але вже встиг зарекоменндувати себе якнайкраще.
На борту цивільного Ту-134, який прямував до Львова з Таллінна, було 6 членів екіпажу і 73 пасажирів (у їх числі 8 дітей). Лайнером керував Герой Соціалістичної праці, льотчик першого класу Н.Дмітрієв. Обидва літаки повинні були пролетіти над Золочевим, де сходилися і розходилися траси на Мінськ, Прибалтику, Київ і Москву.

Про що розповів «чорний ящик»
Повітряна трагедія сталася через багато різних порушень. Недопустимим недбальством було те, що військовий літак вилетів майже на півгодини пізніше від регламентованого часу. Якби не це, не було б потреби розводити літаки на висоті: за розкладом руху вони не повинні були зустрітися.

На обидвох лайнерах не працювали локатори. Тож «запеленгувати» один одного літаки не могли, хоча щомиті відстань між ними зменшувалася.

Останню фатальну помилку допустила диспетчерська служба. «Диспетчер» підходу», який відповідав за район аеропорту, неправильно визначив відстань між літаками. Ан-26 було дозволено набирати висоту 3900 метрів і виходити на Золочів.

Ту-134, який летів на Золочів з іншого боку –на висоті 4200 метрів, отримав команду знизитися до 3600 метрів. Тобто пасажирський лайнер «ввели» у повітряний коридор, зайнятий військовим літаком.
Ту-134 і Ан-26 зіткнулися в 12.13 – у хмарах на висоті 3900 метрів в 6 кілометрах від Золочева. Комісії з розслідування причин катастрофи вдалося розшифрувати «чорний ящик» військово-транспортного літака. З’ясувалося, що екіпажі лайнерів побачили один одного приблизно за 5-6 секунд до тарану, з відстані близько півтора кілометрів.
Що-небудь змінити в такій ситуації було нереально. Магнітофонна плівка зафіксувала наростаючий гуркіт, тривожні вигуки екіпажу, а відтак – сильний звук удару. Після зіткнення, коли літак падав, запис продовжувався ще сім секунд. На плівці записано сповнені жаху крики людей – не лише пілотів, а й пасажирів.

Головними винуватцями львівської авіакатастрофи були визнані «диспетчер підходу», 48-річний «списаний» льотчик П.Савчук і його безпосередній начальник, 32-літній керівник польотів О.Квашнін. Обидва винуватці отримали тривалі тюремні терміни.

https://inlviv.in.ua/lviv

четвер, 30 квітня 2020 р.

Трагедія села Токи.(1946р.)

Трагедія села Токи. 2 квітня 1946 року – у с.Токи Підволочиського району енкаведист Шиваков вбив молодих хлопця та дівчину і ще одну поранив дівчину. Потім сам підпалив сім житлових будинків та 15 господарських приміщень. Сайт. Терен.

Церква Преображення Господнього (1907 р.) с. Токи. Вікіпедія.

пʼятниця, 17 квітня 2020 р.

Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції на р. Дністрі

Підпис: «Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції на р. Дністрі – напередодні переправи, біля м. Городенко.
Зліва на право: Командир Гарматної Бригади, лицарь першого Зимового Походу і другого – полковник Грицько Чижевський.
- Ад`ютант штабу дивізії – сотник Коваленко.
- Ген.Хор. О.Удовиченко.
- Заступник Командира З дивізії ген. Ольшовський.
- Командир технічного куріня полк. Харченко.»
Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 11, од. обл. 1
Серпень 1920 р.

http://ounuis.infо

четвер, 16 квітня 2020 р.

Полковник Армії УНР Сергій Чорний

Народився у с. Костянтинівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Олександрійський район, Кіровоградська область). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. — командир батареї Гайдамацького Коша Слобідської України. З лютого 1919 р. — командир 7-ї батареї Січових стрільців, яка входила до складу 1-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР.
Після розформування Корпусу Січових стрільців (6 грудня 1919 р.) з рештками 7-ї батареї приєднався до Дієвої армії УНР та брав участь у Першому Зимовому поході: командир артилерійського дивізіону Київської дивізії.
З червня 1920 р. — командир 10-го гарматного куреня 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 15 жовтня 1921 р. — помічник начальника Окремого загону полковника Палія-Сидорянського, що складався з 4-го Київського кінного полку та кадрів гарматної батареї. У складі загону брав участь у Другому Зимовому поході. Після поранення Палія-Сидорянського був командиром цього загону.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.
З 1945 р. — у Західній Німеччині, був одним із ініціаторів створення Спілки українських вояків.

Фото. Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 37, од. обл. 1

вівторок, 14 квітня 2020 р.

15 квітня 1918 р. помер Іван Нечуй-Левицький, письменник, прозаїк та перекладач.

Вихованець Київської духовної академії, яку закінчив зі званням магістра, однак відмовився від духовної кар’єри і пішов учителювати.
Протягом десяти років жив і працював у Кишиневі, а повернувшись 1885-го до Києва віддався літературній діяльності. Жив у злиднях, зовсім не вживав алкоголю, ненавидів сварки, які болісно переживав протягом тривалого часу.
Останні дні життя провів у Дегтярівці в пансіонаті для самотніх, де і помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Він писав сатиричні твори та драматургію, а також історичні та побутові повісті й оповідання. Його авторству належать відомі повісті «Микола Джеря», «Дві московки», «Кайдашева сім’я», «Маруся Богуславка», «На кожум’яках». Свої погляди на усну народну творчість виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності».

Підготувала Наталя Слобожаніна.

ДУМИ МОЇ...ДУМИ МОЇ....


фото бандурист Федось Панасенко з дружиною 1924 р.

Тематика, функція й стиль дум становлять гармонійну цілісність, що виокремлює ці твори у неповторний жанр. На довершеність їх поетики і музичної форми вплинула індивідуалізація творчого процесу в XVI-XVII століттях — бароковий майстер, спираючись на народну стихію, зумів піднятися на якісно новий щабель творчості. З козацького середовища, яке творило думовий епос у трансі воєнних дій і перепочинків, від покалічених козацьких лицарів думи перейшли до кобзарів і лірників, здебільшого сліпих музикантів, що були типологічно подібними до грецьких аедів, південнослов'янських слєпцов — гуслярів, тамбурашів. З останніми українських “епіків” об'єднували ідеї боротьби зі спільним ворогом — турками-османами, мандрівки по півдню слов'янських країн. З XVII-XIX століть дійшли відомості про братства, школи, цехи епічних співців в Україні, Болгарії, Сербії. Навчання у таких осередках, якими керували “пан-майстри”, “пан-отці”, зобов'язувало учнів вивчити епічний репертуар (в Україні це були думи, духовні вірші, псальми, історичні пісні), оволодіти конспіративною лебійською мовою (від грецького лебій — дід), навчитися грати на музичних інструментах — кобзі, бандурі чи лірі, пройти посвяту в кобзарі чи лірники в присутності майстрів, або т.зв. “визвілку” (іспит). Цей інститут народного професіоналізму [2]був типовим продуктом патріархальних феодально-корпоративних відносин і правового захисту майстра від зазіхань владних структур. У бездержавному на той час українському суспільстві кобзарські братства, школи відігравали роль важливих народно-просвітницьких осередків світсько-релігійного характеру. Харизматичність постатей кобзарів і лірників, наділених поетичним даром, мистецьким хистом, зумовила особливий інтерес до них в епоху романтизму і національного відродження в Україні й Славії. Не випадково свою доленосну збірку поезій Тарас Шевченко назвав “Кобзар”.
Великий обсяг наукової літератури про думи є свідченням їх особливого значення для української культури. Перші публікації поетичних текстів дум здійснили О.Цертелєв у збірці “Опыт собрания малорусских народных песней” (1819), П.Лукашевич (1836), М. Максимович (1849), А.Метлинський (1854), П.Куліш (1856), П.Житецький (1893) та інші [3]. Перші повноцінні записи текстів дум із музикою подав М.Лисенко від славнозвісного кобзаря Остапа Вересая [4]. Багато зусиль для збереження й консервації дум, розшуків відомостей про їх носіїв у другій половині ХІХ і на початку ХХ століття доклала українська інтелігенція, зокрема М.Куліш, П.Мартинович, М.Сперанський, О.Сластіон та ін. Відкрито десятки імен видатних кобзарів і лірників, таких як Андрій Шут, Павло Братиця, Федір Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Архип Никоненко, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Іван Скубій, Степан Пасюга, Терешко Пархоменко, Єгор Мовчан, Петро Гудзь, Аврам Гребінь та інші. У 1908 р. Леся Українка субсидувала експедицію Ф.Колесси на Полтавщину для запису дум на фонограф. Завдяки цьому з'явилася унікальна праця Ф.Колесси “Мелодії українських народних дум” у двох серіях (1910—1913), в якій уперше в 65 зразках (записаних від 13 епічних виконавців Полтавщини і Харківщини) були опубліковані тексти дум з мелодіями, розкрито особливості імпровізаційного мистецтва кобзарів та лірників М.Кравченка, Г.Гончаренка, І.Скубія, М.Дубини та ін. У 1921 р. вийшло друком ґрунтовне дослідження Ф.Колесси “Про генезу українських народних дум”, а в 1927—1931 рр. з'явились два найбільших корпуси словесних текстів дум К.Грушевської “Українські народні думи” (1927; 1931), де серед уже відомих творів вперше з рукописів надруковано кілька десятків давніх записів (М.Білозерського, П.Куліша, В.Горленка, І.Манжури, М.Дашкевича, П.Мартиновича, О.Сластіона та ін.) — усього 33 думових сюжети у 274 варіантах. Вагомість видання суттєво зросла завдяки ґрунтовній студії “Збирання й видання дум у ХІХ і в початках ХХ ст.”, що містила оцінку важливих праць про думи того періоду.
Від часу виходу в світ відомої збірки І.Срезневського “Запорожская старина” (1834—1835) думи прийнято розподіляти на старшу й новішу верстви: про боротьбу з турецько-татарською навалою (“Плач невільників”, “Невільники на каторзі”, “Про втечу трьох братів з міста Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самарські брати”, “Іван Богуславець”, “Федір безродний, бездольний”, ”Смерть козака в долині Кодимі”, ”Олексій Попович”); про героїчне лицарство (“Козак Голота”, “Самійло Кішка”, “Отаман Матяш старий”) — останні перегукуються з богатирськими билинами київського циклу. До нової верстви належать думи про Хмельниччину (“Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська перемога”, “Богдан Хмельницький і Василій Молдовський”, “Дума про смерть Богдана Хмельницького”). Названий поділ досить умовний з огляду на зображені в них історичні події. Адже захисні війни від турків і татар в Україні не припинялися і в час визвольних війн проти польсько-шляхетського гніту, виснажуючи край зі сходу й заходу. Відносну правдивість історичних фактів, які в устах десятків поколінь епічних виконавців міфологізувалися (особливо в думах проти турецько-татарських нападів), компенсують їх психологічна глибина й наснаженість, поетичні й музичні цінності, які віддзеркалюють складну й багатобарвну палітру граней національного характеру, творчого хисту епічних співців. Усі думи, можливо, лише за винятком суто побутових (“Про сестру й брата”, “Про бідну вдову”, ”Проводи козака”) пройняті почуттям громадянського обов'язку перед рідною землею, козацькою громадою: “Весь народ, од старшини козацької і до останнього посполитого був однією масою з національно-політичного погляду та й соціальні різниці за тих бурхливих часів були невеликі. У всіх була “воля й дума єдина”, бо один ворог усім допікав” [5] .
Головний герой дум, історичних пісень — козацтво. Воно діє як військова організація в межах трьох імперій у складній, неоднозначній ролі оборонця національних та релігійних інтересів України і охоронця кордонів чужих держав. Драматизмом такої ситуації пройняті думи, історичні пісні. Про небувалу відвагу і спартанський дух козаків пишуть політичні діячі, історики, письменники XVI-XVII століть — Б.Папроцький, Е.Ляссота, Дж.Сміт та інші. Постать Б.Хмельницького — “мужа…, який наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути” — порівнюють з Кромвелем [6] .
Збірний образ козака з мушкетом, з кобзою, в одязі з атрибутами східного й західного оздобництва, “співочої душі” у десятках картин “Козаків Мамаїв” XVII-XVIII століть на диво збігається з образами козаків у думах “Самійло Кішка”, “Козак Голота”:
Хотів червоними на мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш
Та із коні сє валяєш…
Тепер буду скарби твоє брати,
До войска, до табору козацького прибивати,
Буду Килимскоє поле вихваляти... [7]
Наведений фрагмент найдавнішого із досі відомих записів дум про козака Голоту з рукописної збірки Кондрацького (1684) свідчить, що стиль дум був уже на той час сформованим. Уживання назви дума пов'язують із згадками в літературі XVI ст., зокрема в “Анналах” С.Сарніцького (1567 р.) про те, як українці співали сумних пісень з приводу загибелі хоробрих воїнів, братів Струсів, називаючи ці пісні думами.
Поняття захисту рідної землі в думах, історичних піснях ототожнюється з поняттям християнської православної віри, яка в ситуації протистояння магометанству й католицизму набирає сенсу ідеологічного захисного щита. Він прочитується в думах про Самійла Кішку, козака Голоту, Івася Коновченка, в усіх піснях про Б. Хмельницького. Самійло Кішка (історичним прототипом його був запорозький гетьман), взятий у турецький полон, піднімає повстання невільників, захоплює кращу турецьку галеру і, звільнивши більше двохсот невільників-християн, повертається з ними в Україну. Малолітній Івась Коновченко, котрий, незважаючи на заборону матері, йде у бій з татарами, щоб захистити Вітчизну і “отцовської слави не втеряти”, гине як герой. Козак Голота — переможець у герці з татарином — це образ відчайдушного українського воїна-спартанця, для якого свобода вища за усякі життєві привілеї. До останньої думи близька за характером дума про Ганджу Андибера. Вони співзвучні духові “другого ренесансу” — європейському бароко, ідеалом якого стає аскет-мудрець [8], що для нього життєві блага не є самоціллю. Степ, мандри, лицарська смерть, покладена на вівтар козацької честі й слави,- така суть високопоетичної думи “Федір безрідний, бездольний”. Вона звучить у виконанні талановитого бандуриста Георгія Ткаченка (1898—1993), який володів винятковим даром ейдетичної реконструкції давньої епіки.
Розмах і масштабність думового епосу помітний також у художньому просторі життя героїв, які діють на суші і на морі, від азійського сходу і до заходу Європи. Це визначає його нові зв'язки зі світом, знаходить відображення у стилістиці, оновленій лексикою, іншим світобаченням. Адже козацька епоха розсуває мури патріархальності, міксує різні культури, із якими козацтву доводиться перетинатися на історичних шляхах. У жодному із попередніх періодів свого розвитку Україна не мала таких широких міжнародних зв'язків, як у XVI-XVII століттях. Це було друге пасіонарне піднесення народу після тривалої й вимушеної ізоляції, прагнення до компенсації культурних завоювань Київської Русі.
За поетичною й музичною структурами кваліфікуємо думи як масштабні твори у двісті і більше віршів, виконувані соло, речитативом, у супроводі музичних інструментів (кобзи, бандури, ліри). Вони не поділяються на строфи, як пісні, а розгортаються більшими чи меншими тирадами залежно від логічних цезур у поетичному тексті та від індивідуальної манери виконавця. Їм властивий широкий розмах, величавість епічної розповіді, вільний вірш нерівноскладової будови, поєднаний здебільшого дієслівною римою, типові формули, як, наприклад, поетичні паралелізми у зачинах:
Не ясний сокол квилить-проквиляє,
То син до отця, до матері в города християнські поклон посилає,
Сокола ясного рідним братом називає…(Плач невільника в турецькій неволі) [9] .
У жодному з жанрів українського фольклору немає такої колоритної орнаментації слова, музики, як у думах. Канонічність середньовічної поезії та музики поєдналися в них із бароковим оздобництвом, орнаментикою. Важливе місце в поетиці відіграють характерні саме для дум риторичні фігури, які посилюють емоційну наснаженість розповіді шляхом градації синонімів: грає-виграває, плаче-ридає, рече-промовляє [10]; специфічні ампліфіковані словосполучення, нетипові для інших епічних жанрів: хвиля хвилешна, піший-пішаниця, чужий-чужаниця, бездольний-безродний.
Часті повтори вияскравлюють образи, увиразнюючи їх поетичну вагомість:
Стали козаки вечера дожидати,
Стали терновиє огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацкіє пускати… [11]
Стилістична виразність образів підсилюється і в музичній декламації дум, в інструментальному супроводі, відіграючи важливу роль у драматургії думової оповіді. Про індивідуальну неповторність музичної декламації дум О.Вересая писав М.Лисенко; про інших відомих майстрів-виконавців думового епосу (М.Кравченка, П.Кравченка, лірника І.Скубія та інших) — Ф.Колесса; про Г.Гончаренка — Леся Українка, К.Квітка. Крім фахової підготовки, яку отримували епічні виконавці у своїх “пан-майстрів”, кожен повинен був поповнювати і вдосконалювати свій епічний репертуар та виконавське мистецтво власними силами.
Композиційна модель дум старша за їх сюжети. Тип декламаційно-ораторського виголошення тексту “на музиці” бере свій початок ще у давньоіндійських ведах, грецькій і візантійській гімнодіях. Думам властиві традиційні зачини, які в народі називали “заплачки”. Вони розпочинаються емоційним вигуком “гей”,”ой”,”ей”: “Ей на Чорному морі, на камені біленькім, там сидить сокіл ясненький, жалібненько квиле-проквиляє і на Чорне море стиха поглядає”. Типові для дум також формули-закінчення “слави” на зразок “Тоді-то Фесько Ганджа Андибер, гетьман запорозький, хоча помер, дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і піддержи люду царського, народу християнського на многая літа”. Такі “слави” в думах є логічними завершеннями епічних оповідей.
В основі музичного речитативу дум лежать сталі мелодичні формули, які співець здебільшого варіює. Музична декламація думи не знає кратного поділу, як строфічна пісня. Вона поділяється на нерівномірні більші й менші уступи, що залежать від логічних цезур словесного тексту. Рецитовані уступи перемежовуються мелодично орнаментованими кадансами та інструментальними переграми на кобзі-бандурі чи лірі. І саме у цих деталях найвиразніше виявляється імпровізаційний хист співця у розвитку думового канону. Важливу семантично-знакову функцію відіграє у думах лад — найчастіше дорійський з підвищеним ІV ступенем і чітко орієнтальним забарвленням та хроматичними інтонаціями. Модель широковживаного звукоряду в думах: e f gis a h c dis e fis g (a) може варіюватися.
Незалежно від сюжету оповіді, співець не відходив від однієї мелодичної моделі, видозмінюючи її лише в деталях,- це надавало цілісності його репертуару. Така специфіка світового епосу не є винятком і для дум. На характер думових рецитацій впливав супровідний інструмент. Так, у супроводі кобзи чи бандури співці зазвичай виконували думи у швидшому темпі та із ширшою агогічною амплітудою, ніж у супроводі малорухливої колісної ліри, яка наближала речитатив до пісенного мелосу.
Доба творення великого національного епосу минула. Ще в кінці 20-х років К.Грушевська слушно відзначила: “інтерес до самих артистів кобзарів перевищує інтерес до їх творів” [12]. Сьогодні він зберігається завдяки діяльності окремих творчих індивідів, які репрезентують його в сценічному виконавстві. Здійснювані з метою політичної апологетики і штучно підтримувані спроби та намагання відродити жанр великого епосу в побуті (наприклад, билини, думи) закінчились повним крахом. Думи залишаються емблемою національної ідеї епохи козаччини і подальших волелюбних змагань українського народу.
Якісно новим явищем є сучасне бандурне мистецтво, яке постало внаслідок удосконалення старовинного українського інструменту кобзи, і, зокрема, бандури та їх нової ролі у концертному виконавстві, якому навчаються у професійних вузах.

http://bervy.org.ua

неділя, 12 квітня 2020 р.

Спогади Ольги Филипчак (1915 р. нар.), Українське село в польщі Кобильниця Руська.


Церква св. Дмитра і Йосафата 1923 р. с.Кобильниця Руська (і Волоська)

«Почали виселяти українців з прадідівських земель на Україну, а поляків у Польщу. А щоб 
то виглядало законно, створена большевиками українська комісія їздила від села до села записувати на добровільне переселення. Люди не хотіли кидати свою землю. Тоді почала діяти акція: поляки окружували українські села, убивали людей, села палили. А в нас в Кобильниці 15 лютого 1945 р. пізно вечером польські бандити з Великих Очей [село неподалік] 
під проводом вуйта Вільчинського напали на приходство і на очах мами убили отця Согора, 
а 27 чи 25 лютого того ж року рано перед осьмою годиною поляки (військо) окружили село зі всіх сторін, витягали сплячих ше молодих мущин, у хаті на очах рідних убивали. 

Селом пішов жах! По селі чути було стріли, крики і плач. До нас був вліз якийсь польський старшина, поставив маму, Юстину, і мене під стіною і хотів вбити. Але наган йому поламався, і він дуже проклинав. Аж прийшов якийсь жовнір і покликав його. А ми втікли з хати і ховались поміж дим і стріли… Бродилам в крові по кістках, бо кров змішалася з водою. Наша хата залишилася сплюндрована, а їсти не було що. Були змушені виїздити фірами до «раю»… 

Приїздили до нас з Великих Очей і рабували, що ще лишилося… так нас кожного дня і поляки і москалі обкрадали. Наші берегли нас, головно вночі, й остерігали перед при-
ходом ворогів. Я втікала через вікно, а всі ми виходили на вулицю до наших. І таке життя 
тяглося три тижні… А потім приїхали фіри, і ми поїхали в незнане життя. Переїхали через 
село Глиниці, де була кордонна застава, піднісся дерев’яний шлябан, і ми опинились в Краківці, вже в Радянськім Союзі. Підводи завезли нас до села Домажир, скинули у якійсь стодолі, і ми там перебували. Жодна влада нами не цікавилася. Тоді вуйцьо Геньо сам вибрався до Львова, де створено був переселенчий уряд. За кілька день ми переїхали до села Підбірці. З нами переїхали 30 наших родин. Дістали хлопську польську хату. Мама хоріла. 
<…> Вуйцьо ходив до Винник, працював у заготконторі. Приносив по декілька бульб в кишені, а ми ходили на штреку збирати вугілля. У Винниках вуйцьо пізнав якогось Юркевича, якого брат був війтом у селі Кривчиці, і запропонував нам переїхати до Кривчиць, близько біля Львова. Ми погодилися. Ми дістали з мамою учительські посади у школі в Кривчицях і щоденно ходили до школи»

Галина Виноградська (Львів, Україна)
Депортації українців з Польщі 1944–1947 рр.:
проблеми періодизації та обставини переселення
(за матеріалами усних оповідей депортованих).

пʼятниця, 3 квітня 2020 р.

3 квітня 1908 р. у с. Пасицели на Одещині народився Степан Олійник – український поет-гуморист, сатирик.

Степан Олійник. Фото: museum-literature.odessa.ua

Походив із багатодітної селянської сім'ї. Після закінчення початкової школи восени 1929 року продовжив навчання у кооперативному технікумі та літературному факультеті Одеського інституту народної освіти. Саме в студентські роки розпочав літературну діяльність – писав і друкував вірші в місцевих газетах і журналах.

У 1930 році радянська влада репресувала його батька, тож Степана, як сина «ворога народу», виключили з інституту. Він влаштувався на роботу стерновим на кораблі. Через рік поновив навчання, але був заарештований за те, що складав дотепні частівки для студентської стіннівки «Синя блуза». Одним із «доказів буржуазного націоналізму» Степана Олійника була вишиванка, яку часто носив. Хлопцеві вдалося вийти на волю завдяки підтримці однокурсників, понад дві сотні яких підписали лист на його захист. Ув’язнення не минулося безслідно – від стресу захворів на епілепсію.
Здобувши вищу освіту, С.Олійник деякий час працював викладачем української мови і літератури, а у 1935 році перейшов до обласної газети.

Під час масових радянських репресій у 1936-му Степан Олійник категорично відмовився співпрацювати з НКВД, через що отримував погрози.

Восени 1939-го Степан Олійник, як відомий журналіст та поет, переїхав у Київ, де працював у столичних газетах.
Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, самих основ психології українця; тонке відчуття істинно народного гумору; могутній, неординарний літературний талант – те, що у вишуканому поєднанні дозволило Степану Олійнику не лише вирізнятися з-поміж плеяди тогочасних поетів-сатириків, але й зійти на Голгофу захисника отієї в усі віки «маленької» людини, котра, за самим становищем своїм, завжди виявлялася духовно і сердечно близькою йому.

У роки Другої світової війни Степан Олійник працював прифронтовим кореспондентом. Післявоєнні роки стали другим дебютом і справжнім тріумфом сатирика. Перші його гумористичні книжки «Мої земляки» (1947) та «Наші знайомі» (1948) принесли у славу, а друга книжка була відзначена Державною премією. Вступ до Спілки письменників, робота у журналі «Перець», благословення Остапа Вишні стали визначальними у подальшій творчій кар’єрі.

Степан Олійник написав чимало віршів для дітей. У 1968 році вийшла збірка ліричних автобіографічних новел «З книги життя».
Помер С.Олійник 11 січня 1982 року у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Підготувала Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

середа, 1 квітня 2020 р.

На Донбасі загинув 22-річний Олександр Маланчук - випускник Львівської військової академії

Загиблий Олександр Маланчук проходив службу у 10-й гірсько-штурмовій бригаді

У вівторок, 31 березня, на Донбасі загинув випускник Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Маланчук. Загиблому офіцеру було лише 22 роки.

«Від рук ворогів України, окупантів, які хочуть зняття санкцій і жити так, якби і нічого не було, в зоні проведення бойових дій загинув офіцер Олександр Маланчук – випускник Національної академії сухопутних військ. Згадаймо про нього у молитві», – повідомив вранці у середу, 1 квітня, колишній військовий капелан Академії сухопутних військ отець Степан Сус.

Цю інформацію підтвердили у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.

Олександр Маланчук родом із Чернівців, навчався у Львові. У 2019 році пішов на військову службу за контрактом. Колеги по службі Олександра Маланчука повідомили, він загинув цієї ночі поблизу селища Лебединське на Донеччині. Без сина залишилися батьки, їм вже повідомили про болючу втрату.

А ось так жартували в УПА😉☺️


Як жартували вояки УПА😉☺️

"Криївка партизанів. Старшина, перекладач і полонений "стрибок".
— Cпитай москаля, де розташована їхня частина.
— Руководитель спрашивает вас, где расположена ваша часть.
— Я не скажу!
— Москаль відповів, що не скаже.
— То скажи, що зараз ми його катуватимемо.
— Руководитель говорит, что сейчас вас будут пытать.
— Я все равно не скажу!
— Москаль каже, що все одно мовчатиме.
— То клич хлопців із жаровенькою й цвяшками.
[...]
— А что это они внесли?
— Это жаровня. Сейчас в ней раскалят гвозди и загонят их вам под ногти.
— Нет, нет! Скажите вашему начальнику, что я все расскажу!
— Що там москаль белькоче?
— Каже, що москалі тортур не бояться."

****

Йде мер міста Коломиї на роботу та бачить біля ратуші великий мітинг, люди кричать, щось вимагають.
Він їх запитує:
— Що ви хочете, чого тут зібралися?
— Хочемо щоб у Коломиї поставили пам'ятник Бандері!!!
— Добре, завтра буде.
На слідуючий день зібралося ще більше людей і всі щось кричать та вимагають.
— Чого вам ще треба?
— Хочемо щоб Бандера був на коні, як Хмельницький!!!
— Добре, завтра все виконаєм.
На слідуючий день аналогічна ситуація.
— Ну чого вам і ще потрібно!?
— Хочемо щоб в одній руці у Бандери була булава, а в іншій — голова москаля!!!
— Ну булаву зробимо, але ж голова буде псуватись.
— НІЧОГО, МИ БУДЕМО КОЖЕН ДЕНЬ МІНЯТИ !!!!!!!!!!!!

вівторок, 31 березня 2020 р.

30 березня, від ворожої кулі загинув сержант Володимир Мовчанюк. Біль втрати стискає серце.


Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності і незалежності України не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений.
Вічна слава героям, імена яких навіки увійшли в історію України.

понеділок, 30 березня 2020 р.

30 березня 1867 року "москалі" продали Аляску :-)

30 березня 1867 року у Вашингтоні підписано договір, за яким Росія по ціні 1,9 цента за акр продала США Аляску, Алеутські острови та острови у Беринговій протоці. Загальна сума угоди склала 7,2 мільйонів доларів золотом, що в цінах 2009 року становить 109 мільйонів.

вівторок, 24 березня 2020 р.

24 березня 1918 року — Центральна Рада проголосила українську мову державною.


Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писатися державною українською мовою...». У пункті 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська"

Від Валуєвського указу 1863 року до Емського акту 1876 року, що фактично діяв до 1906 року, в Україні було введено жорстку цензуру українських книжок, заборону вживання української мови. У діловому мовленні ця заборона діяла аж до 1917 року до приходу до влади Української Центральної Ради. Предметом уваги нової влади були як проблеми української мови, так і мов національних меншин, що проживали на території України. Уже в першій відозві від 9 березня 1917 року Центральна Рада закликала Тимчасовий уряд забезпечити "в найближчім часі право на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях". А вже 12 березня 1917 року на засіданні Центральної ради було прийняте рішення про те, що "мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська". Одним із документів, що підтверджував офіційний статус української мови, був Статут Генерального секретаріату від 16 липня 1917 року, за яким: "Всі закони Тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх у Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській". А 8 вересня 1917 року Генеральний секретаріат прийняв рішення доручити комісарові при Тимчасовому уряді поставити питання перед урядом про видання акта із зазначенням, що "офіціальною мовою на Україні стає мова українська, на яку поволі має перейти і все діловодство". 7 листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила III Універсал, у якому знову постало мовне питання: "В Українській народній республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов в зносинах з усіма установами". У березні 1918 року Центральна Рада знову звертається до проблем мови, ухваливши закон "Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері". Так, пунктом 3 закону проголошувалося, що "мовою в діловодстві має бути державна українська". Відомий дослідник Юрій Прадід, аналізуючи документи Центральної Ради, зазначає: "Центральна Рада, незважаючи на короткий термін свого перебування у владі, заклала законодавчі основи розв'язання мовних проблем в Україні, які стосуються як української мови, так і мов національних меншостей. Позитивним досвідом її, як покаже історичний розвиток, не змогли, на жаль, скористатися уряди, що прийшли їй на зміну". Соціально-політичні обставини в Україні початку ХХ століття зумовлювали настільки часту зміну влади, що вона не встигала кодифікувати й запроваджувати свої норми. Так, залишилася тільки у проекті Конституція Української держави гетьмана Павла Скоропадського 1918 року, у якій, незважаючи на буремність часу й, здавалося б, недоречність акцентування уваги на мовному питанні, йшлося про надання українській мові статусу державної. Директорія Української Народної Республіки також в Основному Державному Законі Української Народної Республіки (1920 р.) не оминула увагою питань мови. Зокрема, в артикулі 8 зазначено: "Державною мовою Української держави є мова українська". Однак цей документ також не набув чинності, й фактичне проголошення української мови державною відклалося майже на шість десятиліть.

https://www.ukrinform.ua

Дані останнього передвоєнного перепису населення у Польщі (1931 р.)

Часопис "Ї"
http://www.ji.lviv.ua

понеділок, 23 березня 2020 р.

Спогади Українців про події в селі Фалемичі 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Фото.церква в с.Фалемичі, автор фото: Михайло Олещук Розмістив: Олег Сироватко.

У селі добре пам’ятають напад польського озброєного загону в дні жнивування 1943 р. Пророчили жінки якусь біду, щось лихе, коли в неділю, під час служби Божої, до церкви зайшло кілька німців. Німецькі вояки зняли головні убори, постояли, нікому й слова не мовили, нікого не зачепили і тихо вийшли. А на дворі, на дорозі біля двох автомобілів, стояло близько двох десятків озброєних поляків, так звана польська поліція. Тоді вони поїхали всі. Через кілька днів польська банда увірвалась у село.

Марія Мазурок була в хаті з двома дочками – старшенькій, Надійці, мало виповнитися десять років і вона була в мами перша помічниця, а меншенькій навесні минуло тільки чотири. У хату увірвалося кілька озброєних бандитів. Один з них штрикнув плоским багнетом, що був на гвинтівці, Марію в груди з такою силою, що назад його ледве вирвав, а другий прикладом ударив по маленькій голівці, потім по голівці десятирічної Надійки.
- Дай єще.
- Она юж готова.

Але Надійка залишилася живою, і після того, як поляки пограбували все в хаті, стодолі, хліві, підпалили будівлі, Надійка виповзла з палаючої хати і порачкувала в поле, в достиглу пшеницю. А мама з сестричкою так і згоріли в хаті. Їх кісточки поховав батько і чоловік Іларіон на сільському кладовищі. Тоді ж, у той день, була убита на своєму подвір’ї біля хати Максимюк Наталія, 55 р., Королюк Василь – теж на своєму подвір’ї, а дівчина Ліда, 20 р., вбита і згоріла в хаті.

Зачувши стрілянину люди поховались, хто де міг: одні лізли під ліжка, інші – в льох, у схрон, якщо він був, а то тікали далі від смерті, куди очі бачили. Але не всім вдавалося втекти, а тим більше заховатися. Десятирічна Ліза Пастущук сховалась в льох. Поляки кинули в льох гранату і, накидавши соломи, підпалили. Там і згоріла.

Сім’я Юхна була баптистською і вважала, що їй нічого не загрожує, бо вони ні з ким ніколи не сварилися. 45-річний Полікарп і його дочка, красуня на все село, 20-річна Олена з хати нікуди не тікали, а зачувши стрілянину почали молитись Богу, старша, 22-річна Євдокія не витримала і заховалась на горищі хати. Сокирники вскочили в хату і, побачивши надзвичайно красиву дівчину, кинулись до неї, щоб поглумитись, але батько вступився і давай соромити ґвалтівників та відпихати. Тоді його потягли надвір і за таке зухвальство розіп’яли на дверях хліва, прибивши руки зубцями від дерев’яної борони, як Ісуса Христа. Після того притягли під хлів дочку Олену, поклали перед конаючим батьком, розвели руки за головою, а потім такими ж зубами дерев’яної борони прибили руки до порога дверей хліва, поряд з батьком, що висів на другій половині дверей, а хлів підпалили. І тут вбивці притягли ще й поглумлену Дусю (так звали її в сім’ї), взяли її за руки й ноги, розгойдали і жбурнули через конаючу сестру в розчинену половину дверей хліва, в полум’я, що вирувало. Олена кричала, рвалася, її босі ноги весь час тікали від пекельного вогню та смерті, аж вирили дві глибокі борозенки в землі. Юхно Палагія з синами Ігорем, Леонідом та Арсеном при нападі поляків заховались в льосі. Поляки кинули в льох гранату і всі були поранені по ногах, по всьому тілу, самій Палагії вирвало сідницю. Десятирічного Леоніда витягли з льоха, насипали на нього корости з конопель і підпалили. Непритомному хлопцеві відгоріло три пальці на лівій руці, п’ята на нозі, обличчя було суцільна рана, але він залишився живий. 

Довго лікувався, закінчив школу в селі Зимному, академію. Став науковим працівником, професором, живе в Києві.
Того страшного дня польські бандити наносили снопів збіжжя в церкву і підпалили.

Розповідали:
Шевчук (Слюсарук) Марія, Пастушук Марія, Музичук Арсеній, Музичук Анатолій, Пастушук Марія про події в с. Фалемичі

Джерело. http://www.ji.lviv.ua

неділя, 22 березня 2020 р.

23 березня 1917 р. загинув Омелян Левицький, командант Гуцульської сотні Українських Січових Стрільців.

Омелян Левицький. Фото: io.ua.

Омелян Левицький народився 31 липня 1875-го в місті Коломия на Івано-Франківщині.
За фахом юрист, працював адвокатом. Входив до керівних органів Української національно-демократичної партії.
З початком Першої світової брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. Командував четою, пізніше сотнею УСС.
З грудня 1916-го – командант Гуцульської сотні УСС.

Загинув 23 березня 1917-го біля села Кирлібаба (Румунія) від розриву снаряду із австрійської гармати, коли нова батарея готувалася до обстрілу російських позицій.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

22 березня 1917 р. відбулося перше запротокольоване засідання Центральної Ради.

Відозва Української Центральної Ради «До українського народу». Джерело: avr.org.ua.

На ньому розглядалися переважно організаційні та кадрові питання. Серед ухвал: «в свій час реквізувати бувший царський палац, а поки що домагатись, щоб ЦР передано Педагогічний музей», «друкувати в газетах всі відозви», «просити прискорити видавання часописів», «посилати телеграми-інформації в Телеграфне агентство».
Крім того, задоволено прохання Дмитра Дорошенка про звільнення його від обов’язків другого заступника голови (нового передбачено обрати наступного дня). Також вирішено замовити печатку Центральної Ради, що «доручається п. Скрипникові».
Останній пункт протоколу засідання стосувався Михайла Грушевського: «Внесено запитання, чи оповіщено п. Грушевського, що його обрано головою ЦР; відповідь – оповіщено. Збори закінчуються».
Того ж дня підготовлено першу відозву Центральної Ради «До українського народу»:
Відозва Української Центральної Ради «До українського народу». Джерело: avr.org.ua.
«Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії… Уперше, Український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю.
Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі збори… До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі…».

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт www.memory.gov.ua