Загальна кількість переглядів!

четвер, 11 червня 2020 р.

Згадаємо - пам'ятаємо 11 червня від років УГА і до 2016 року.... Вічна пам'ять Героям.. .

На світлині – Осип Левицький сотник УГА (з колекції Енциклопедії сучасної України).

“Згадаємо”
11 червня 1899 р. народився Петро РОЖАНЕЦЬ, сотник УГА, командир 1-ї сотні 30-го полку дивізії “Галичина”, поручник дивізії “Галичина”.
11 червня 1973 р. помер Осип ЛЕВИЦЬКИЙ, сотник УГА, начальник Пресової кватири УГА, пластовий діяч, редактор журналу “Український пластун”, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині, автор спогадів “Галицька Армія на Великій Україні: Спомини з часу від липня до грудня 1919”.
11 червня 2016 р. поблизу шахти “Бутівка” Донецької області в бою загинув Андрій БУТЕНКО-“ЛЕГАТ”, боєць Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
11 червня 2016 р. поблизу шахти “Бутівка” Донецької області загинув у бою Роберт МАСЛЕЙ-“ДОК”, боєць Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
11 червня 2016 р. поблизу шахти “Бутівка” Донецької області в бою загинув Юрій ГНАТЮК-“ГУЦУЛ”, боєць Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
11 червня 2016 р. поблизу шахти “Бутівка” Донецької області в бою загинув Ярослав ШЕВЧЕНКО-“ЯРИК”, боєць Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
“Незборима нація”

Із фейсбук сторінки #Холодний Яр


5 червня 2020 р. помер ветеран УПА Петро Мартинюк на псевдо “Дуб”.

5-го червня на 97-му році життя відійшов у вічність український громадський та військовий діяч, ветеран УПА на псевдо “Дуб” Петро Мартинюк.
Про це інформують на сайті Володимира-Волинського.

Кавалер державного ордену “За мужність” ІІІ ступеня, кавалер ордену Володимира Великого ІІІ ступеня та почесний громадянин Володимира-Волинського Петро Мартинюк брав участь у боях УПА з нацистами, в одному з яких отримав важке поранення. Після цього очолив референтуру Служби Безпеки УПА із підбору кадрів на навчання.

У січні 1945 року його вистежили й заарештували органи НКВС. Йому дали 10 років ув’язнення, яке відбував у норильських таборах ГУЛАГу, а до цього – 5,5 місяців очікування у камері смертників у Харкові. Після закінчення терміну отримав додаткових 5 років неволі за участь у 1953 році у Норильському повстанні. У кінці 1980-х Петро Мартинюк був активним членом Народного руху України.

4 лютого 2020 року у Володимир-Волинській міській раді в ідбулося урочисте вручення документів про реабілітацію Петру Мартинюку.

Інтернет-видання “БУГ” 

Повішені німцями повстанці в Дрогобичі 02.12.1943 року.

понеділок, 1 червня 2020 р.

2 червня 1652 р. перемогою козацького війська Б. Хмельницького над поляками завершилася битва під Батогом.

Схема битви під Батогом 1652 року. Джерело: tyzhden.ua

1652, 2 червня – перемогою козацького війська під керівництвом Богдана Хмельницького над поляками завершилася битва під Батогом.

1—2 червня 1652-го на лівому березі Південного Бугу неподалік гори Батіг зійшлися українсько-татарське військо (30—35 тис.) під командуванням Богдана Хмельницького і польське військо (30 тис.) Мартина Калиновського.

2 червня відбулися вирішальні бої, в яких відзначилася козацька кіннота на чолі з Іваном Богуном. Вранці розпочався артилерійський та рушничний обстріл польського табору. Після цього в атаку пішли козаки. Серед шляхти розпочалася паніка. Проте німецькі найманці, що воювали в королівській армії, запекло захищалися. Але їх опір було зламано, козаки увірвалися до польського табору. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський загинув. Також загинули комендант німецької піхоти Сигізмунд Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек. Польща втратила вбитими 8000 добірних вояків.

Батозьку битву її сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала під Каннами 216-го року до н. е.
Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти. До початку липня на території України відновлюється козацький адміністративний устрій. Богдан Хмельницький знову відновив кордон по Дністру і Случі.

Джерело:tyzhden.ua

субота, 23 травня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 23 травня.

11 - Василь Николин - "Мороз"
16 - Йосип Демчук -"Луговий"
22 - Михайло Кріса - "Кобзар"
35 - Хома Мартюк - "Алкід"
42 - Павло Зозуляк - "Цяпка"
45 - Григорій Трендяк - "Мирон"
46 - Петро Колісник - "Черник"
76 - "Командир"
Іото. https://io.ua/

1944 рік
У засідці на шляху біля села Ясень сотня «Бистриця» УПА-Захід знищила капітана і 9 прикордонників, ще трьох смертельно поранено.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Ігровиця на Тернопільщині. Повстанці, що перебували всередині, змогли відійти у безпечний район. Загинув кущовий ОУН Володимир Тютюник – «Карпо», що прикривав відхід.

1945 рік
Великий загін повстанців (до 60 чоловік) атакував міліцейську дільницю в селі Устя-Зелене на Тернопільщині.

1946 рік
Сотня «Холодноярці» УПА-Захід у селі Мацошин біля залізничного тунелю підірвала вантажний потяг. Знищені й поранені 15 військових МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Липівці і Наконечне Перше на Львівщині загинули четверо повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД через зрадника захопила криївку-шпиталь у селі Наконечне на Львівщині. Не маючи шансів на порятунок, застрелились медсестра «Ліда», охоронець шпиталю і п’ятеро поранених підпільників.

Неподалік села Більшівці на Станіславщині знищені 4 військових МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Геленки на Тернопільщині. Троє повстанців, відстрілюючись із оточеної хати, знищили двох військових. Після підпалу хати всі троє застрелились.

1948 рік
У селі Добринів на Станіславщині повстанці атакували конвой МВД з арештантами. Знищений лейтенант, поранені двоє військових.

У сутичках із загонами МВД у селах Молодинче і Нове Місто на Дрогобччині загинули двоє підпільників.

1949 рік
У селі Тейсарів на Дрогобиччині повстанці спалили будівлі колгоспу і обстріляли дільницю винищувального батальйону.

У селі Семигинів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД і завклубом.

1950 рік
Пошукова група МВД захопила криївку у лісі в Жовтневому районі на Станіславщині. Загинули всі троє повстанців, що перебували всередині.

У засідці в селі Микитинці на Станіславщині знищений дільничний МВД і поранені двоє колгоспних активістів.

1952 рік
У сутичці з опергрупою МГБ біля села Чернихів на Тернопільщині загинули 12 повстанців.

1954 рік
Вночі у місті Володимир-Волинський підпільники знищили 11 портретів радянських комуністичних вождів, розвішаних на будинках з нагоди 300-річчя «возз’єднання України з Росією».

Упорядник Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

пʼятниця, 22 травня 2020 р.

22.05.1944 року у с.Коршилів Зборівського р-ну на відпочинок зупинився курінь УПА Ярослава Бєлінського «Бистрого».

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Білинський Ярослав Михайлович (1921 (за ін. даними 1920), с. Товстеньке Чортківського р-ну Тернопільської обл. – 24.04.1946 р., Тернопіль) – курінний УПА. Військового звання не мав. Псевдо: Бистрий.

22 травня 1944 року – у с.Коршилів Зборівського району на денний відпочинок закватирував курінь УПА Ярослава Бєлінського «Бистрого». Підрозділ мав більше 600 вояків, невеликий кінний відділ розвідки, відділ важких кулеметів, великий обоз більше як з 50 підвід з провіантом і військовим спорядженням, 2 польові кухні. Протягом дня повстанці реквізували в більшовиків 5 підвід для свого обозу, відбили 3 автомашини, підбили літака-розвідника, що впав за ліском «Дубиною».

https://teren.in.ua

четвер, 21 травня 2020 р.

22 травня 1861 р. прах Тараса Шевченка перепохований в Україні на Чернечій горі, що під Каневом.

Перепохованням Тараса Шевченка навесні 1861 року опікувався художник Григорій Честаховський.

Фото: https://ukrainianpeople.us
https://www.istpravda.com.ua

22 травня 1840 р. народився Марко Кропивницький, український драматург, актор, режисер.

(22 травня 1840 р. – 21 квітня 1910 р.)
(Також є дати народження 7 та 10 травня)

Кропивницький Марко Лукич - фундатор українського професійного театру. Йому належить визначна роль у створенні української школи театрального мистецтва, формуванні оригінального вітчизняного репертуару. Актора не раз запрошували на імператорську сцену, однак він не хотів розлучитися з батьківщиною, рідним мистецтвом, відстоюючи у такий спосіб право українців на свою мову і культуру.
Марко Кропивницький народився в с. Бежбайрак (тепер с. Кропивницьке Кіровоградської обл.) в сім'ї управителя поміщицького маєтку. У 1861-1871 рр. служив канцеляристом в установах Бобринця та Єлисаветграда (нині Кропивницький).

У 1862-1863 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету. Після відставки у 1871 р. М. Кропивницький переїздить до Одеси.
Першою його роллю як актора-професіонала у складі трупи Народного одеського театру Моркових і Чернишова була роль Стецька в комедії Г.Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Місцева преса і публіка високо оцінили талант молодого актора.

У 1881 р., хоч і з цілим рядом обмежень, були дозволені спектаклі українською мовою. 

М.Кропивницький разом з антрепренером Г. Ашкаренком заснував у Кременчуці першу українську професійну трупу, що швидко здобула популярність в Україні та за її межами й увійшла в історію вітчизняної культури під назвою «театр корифеїв». Згодом М. Кропивницький виходить з цієї трупи і організовує нову, яка за довгі роки свого існування стала школою для багатьох славетних діячів українського театру.
М. Кропивницькому належить першорядне місце у формуванні оригінального вітчизняного репертуару. І сьогодні не сходять зі сцени його класичні драми і комедії: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та ін. Актор створив чимало сценічних образів на власному драматургічному матеріалі, а також за творами інших авторів.

М. Кропивницький відомий не лише як видатний драматург, актор, режисер, він також є автором ряду музичних творів, які відзначаються високою професійністю та мелодійністю.

З метою вшанування видатного земляка постановою Верховної Ради України від 14 липня 2016 року місто Кіровоград перейменовано на місто Кропивницький.

https://www.istpravda.com.ua
http://dakiro.kr-admin.gov.ua

22 травня 1919 р. поляки розстріляли Остапа Нижанківського, священика, композитора, диригента, члена Української національної ради ЗУНР.

Народився 24 січня 1863-го у селі Малі Дідушичі на Львівщині в сім’ї священика. Закінчив Львівську духовну семінарію, склав іспит на вчителя музики в Празькій консерваторії.

У 1897-му як священик у селі Довжанка на Тернопільщині на виборах до австрійського парламенту підтримав Івана Франка, з яким приятелював. Через це втратив парафію і був переведений до бідного села біля російського кордону.

Деякий час був священиком у селі Завадів біля Стрия, але більше прославився своїм музичним талантом.

Заснував перше в Галичині нотне музичне видавництво «Бібліотека музикальна» (1885), яке друкувало твори українських композиторів. Записував й опрацьовував народні пісні. Активно пропагував українське хорове мистецтво. Засновник і диригент товариства «Боян» у Бережанах, Львові та Стрию. Автор популярних хорових творів на вірші Тараса Шевченка: «Наша дума, наша пісня», «Вітер в гаю нагинає», «Минулі літа», обробок народних пісень і колядок. Брав активну участь в організації шевченківських концертів.

У селах, де очолював парафію, сприяв відкриттю філій «Просвіти». А в Завадові заснував першу в Галичині українську кооперативну молочарню, ініціював встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку.

У 1918-1919 роках входив до складу Української національної ради ЗУНР, очолював повітовий комісаріат на Стрийщині.
Заарештований поляками і розстріляний без суду у місті Стрий. Донос на нього із абсурдним звинуваченням у зберіганні зброї (за іншими даними – у підготовці повстання) написав один із провідників польського підпілля і політичний в’язень Ян Веркштайн, якому саме нова українська влада подарувала волю. Хоча селяни Завадова звинувачували у наклепі трьох односельчан, ополячених німців, яким Остап Нижанківський позичив гроші.

Як повідомляв очевидець: «Солдати вивели його за місто й при дорозі, яка веде на нове стрийське кладовище, … затримали його і повідомили, що він засуджений на смерть через розстріл… На мить у нечисленних очевидців з’явилась надія, коли за зникаючими силуетами священика і жовнірів мигнув силует галопуючого на коні офіцера, який гнав у напрямі провадженої жертви… Телеграма зі Львова з наказом звільнити о. Остапа Нижанківського з-під варти прийшла до Стрия із запізненням. Остап Нижанківський прийняв смерть мужньо. Коли йому повідомили, що засуджений на розстріл, Остапові появилися в очах сльози, але зараз їх обтер і перехрестився. А коли кати запитали, чи зав’язувати йому очі, тупнув енергійно ногою і крикнув: «Стріляй!». Розлігся гук із чотирьох крісів – Остап Нижанківський повалився на землю».

Підготував Сергій Горобець

четвер, 14 травня 2020 р.

15 травня 1919 року – у Тернополі почала видаватися газета «Козацький голос».

Видавалася Пресовим бюро 1-го Головного корпусу УГА і Пресовою Кватирою Начальної команди УГА. О цього ця газета національно-патріотичного спрямування. виходила в м.Кам’янка-Струмилова (нині Кам’янка-Бузька) на Львівщині.

https://teren.in.ua/

субота, 9 травня 2020 р.

Водонапірна вежа, вул. Кульпарківська м. Львів. (лікарня).

Старі фото.Будівництво вежі на Кульпаркові, 1905 рік.
Нові фото мої 08.05.2020 р.
Водонапірна вежа на території психіатричної лікарні на вул. Кульпарківська, інженер проектувальник Альфред Захаревич –береться 1905 року за будівництво скромної водонапірної вежі на підміському селі Кульпаркові. Можливо, йому було цікаво попрактикуватись із залізобетонними стропами, що є в основі конструкції вежі, фірма Захаревича – Сосновського успішно використовувала цей елемент у проектах вже на поч. XX століття.

https://photo-lviv.in.ua/vodonapirna-vezha-na-kulparkovi/

вівторок, 5 травня 2020 р.

5 травня 1836 р. у Чернівцях народився Сидір Воробкевич священик, композитор, письменник.

1836, 5 травня – у Чернівцях народився Сидір Воробкевич (псевдо – Данило Млака), священик, композитор, письменник, один із засновників і редакторів журналу “Буковинськая зоря”, голова  “Руської бесіди”. «Він був одним з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження», – говорив про Сидіра Воробкевича Іван Франко.
Його батьки рано померли, тому вихованням хлопця займалися дідусь із бабусею. Вони забрали осиротілих дітей до себе у місто Кіцмань. Освіту Сидір Воробкевич отримав у Чернівецькій духовній семінарії, яку закінчив 1861-го. Під час навчання він склав перші вірші й написав до них музику. На канікулах він мандрував селами й записував українські та румунські народні мелодії, вивчав фольклор та побут місцевих жителів.
Сидір Воробкевич прийняв сан священика і деякий час працював у віддалених буковинських селах. 1867-го він з родиною переїхав до Чернівців. На той час з'явилися друком його перший цикл віршів «Думки з Буковини».
Водночас захоплювався музикою та займався музичною самоосвітою. Протягом року вдосконалювався у Віденській консерваторії, де склав іспит на звання викладача співу й регента хору. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.

Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

неділя, 3 травня 2020 р.

Золочівська авіакатастрофа 3 травня 1985 року. Засекречена трагедія львівщини.


3 травня 1985 року за 65 км від Львова – біля Золочева сталася одна з найбільших авіакатастроф, про яку досі мало хто знає. Адже інформація про неї була одразу засекречена.

Внаслідок зіткнення двох літаків – військово-транспортного Ан-26 і пасажирського Ту-134 – загинуло 94 особи.
«Рятувати не було кого»
Житель Івано-Франківської області, лікар-ветеринар Михайло Козак в 1985 році проходив термінову військову службу. Служив на Львівщині у військовій частині 3350, що була дислокована в районі Золочева.

– Пам’ятаю, що в нашу військову частину того дня зателефонував невідомий і схвильованим голосом повідомив, що чув в повітрі сильний удар, – розповідає Михайло. – Опісля він побачив, як біля колгоспної ферми, де він працював, впали уламки літака. Весь особовий склад частини було піднято по тривозі і скеровано до місця пригоди.
Одночасно з нами туди ж прибули пожежники, працівники правоохоронних органів, аварійно-рятувальна команда Львівського аеропорту. Але рятувати вже не було кого. Земля була усіяна дрібними уламками і закривавленими шматками людських тіл. Все це було розкидано на площі в кілька квадратних кілометрів.

– Того дня була типова львівська погода – нудний дощ, що мжичив з самого ранку, – продовжує свою розповідь Михайло. – До пізнього вечора ми були задіяні в прочісуванні місцевості і валилися з ніг від втоми. Знали лише те, що шукаємо фрагменти двох літаків – військово-транспортного Ан-26 і пасажирського Ту-134, які незрозуміло з яких причин зіткнулися в повітрі. І що на цих лайнерах летіло близько ста осіб.
Про те, що на військово-транспортному літаку розбилося практично все керівництво Військово-повітряних сил ПрикВО, стало відомо лише через кілька днів, коли на Личаківському цвинтарі у Львові почали ховати жертв авіакатастрофи.

Лайнерами керували досвідчені пілоти
Широкій громадськості обставини авіакатастрофи в небі над Львовом стали відомі лише через сім років, коли в 1992 році в журналі «Цивільна авіація» була опублікована стаття про цю трагедію. Згодом про львівську катастрофу написали кілька центральних російських газет. Факти, викладені, в цих публікаціях, такі.

3 травня 1985 року в 12.02 з Львівського аеропорту вилетів Ан-26, який повинен був доправити до Москви керівництво ВПС Прикарпатського військового округу. На його борту було 6 членів екіпажу і 9 пасажирів.
Разом з командуючим ВПС – генерал-майором авіації Є.Кропивиним в столицю летіли начальник політуправління С.Доценко і начальник штабу С.Волков. У числі пасажирів були також два сини командувача – курсанти військових училищ Андрій і Олександр.

Пілотувати Ан-26 довірили одному з самих досвідчених екіпажів. Командир корабля С.Шишковський досконало володів своєю професією і провів в небі майже 6 тисяч годин. Пілотувати літак йому допомагав В.Биковський, син відомого космонавта Валерія Биковського. На Ан-26 він налітав всього 450 годин, але вже встиг зарекоменндувати себе якнайкраще.
На борту цивільного Ту-134, який прямував до Львова з Таллінна, було 6 членів екіпажу і 73 пасажирів (у їх числі 8 дітей). Лайнером керував Герой Соціалістичної праці, льотчик першого класу Н.Дмітрієв. Обидва літаки повинні були пролетіти над Золочевим, де сходилися і розходилися траси на Мінськ, Прибалтику, Київ і Москву.

Про що розповів «чорний ящик»
Повітряна трагедія сталася через багато різних порушень. Недопустимим недбальством було те, що військовий літак вилетів майже на півгодини пізніше від регламентованого часу. Якби не це, не було б потреби розводити літаки на висоті: за розкладом руху вони не повинні були зустрітися.

На обидвох лайнерах не працювали локатори. Тож «запеленгувати» один одного літаки не могли, хоча щомиті відстань між ними зменшувалася.

Останню фатальну помилку допустила диспетчерська служба. «Диспетчер» підходу», який відповідав за район аеропорту, неправильно визначив відстань між літаками. Ан-26 було дозволено набирати висоту 3900 метрів і виходити на Золочів.

Ту-134, який летів на Золочів з іншого боку –на висоті 4200 метрів, отримав команду знизитися до 3600 метрів. Тобто пасажирський лайнер «ввели» у повітряний коридор, зайнятий військовим літаком.
Ту-134 і Ан-26 зіткнулися в 12.13 – у хмарах на висоті 3900 метрів в 6 кілометрах від Золочева. Комісії з розслідування причин катастрофи вдалося розшифрувати «чорний ящик» військово-транспортного літака. З’ясувалося, що екіпажі лайнерів побачили один одного приблизно за 5-6 секунд до тарану, з відстані близько півтора кілометрів.
Що-небудь змінити в такій ситуації було нереально. Магнітофонна плівка зафіксувала наростаючий гуркіт, тривожні вигуки екіпажу, а відтак – сильний звук удару. Після зіткнення, коли літак падав, запис продовжувався ще сім секунд. На плівці записано сповнені жаху крики людей – не лише пілотів, а й пасажирів.

Головними винуватцями львівської авіакатастрофи були визнані «диспетчер підходу», 48-річний «списаний» льотчик П.Савчук і його безпосередній начальник, 32-літній керівник польотів О.Квашнін. Обидва винуватці отримали тривалі тюремні терміни.

https://inlviv.in.ua/lviv

четвер, 30 квітня 2020 р.

Трагедія села Токи.(1946р.)

Трагедія села Токи. 2 квітня 1946 року – у с.Токи Підволочиського району енкаведист Шиваков вбив молодих хлопця та дівчину і ще одну поранив дівчину. Потім сам підпалив сім житлових будинків та 15 господарських приміщень. Сайт. Терен.

Церква Преображення Господнього (1907 р.) с. Токи. Вікіпедія.

пʼятниця, 17 квітня 2020 р.

Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції на р. Дністрі

Підпис: «Штаб 3-ї Залізної Стрілецької дивізії на позиції на р. Дністрі – напередодні переправи, біля м. Городенко.
Зліва на право: Командир Гарматної Бригади, лицарь першого Зимового Походу і другого – полковник Грицько Чижевський.
- Ад`ютант штабу дивізії – сотник Коваленко.
- Ген.Хор. О.Удовиченко.
- Заступник Командира З дивізії ген. Ольшовський.
- Командир технічного куріня полк. Харченко.»
Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 11, од. обл. 1
Серпень 1920 р.

http://ounuis.infо

четвер, 16 квітня 2020 р.

Полковник Армії УНР Сергій Чорний

Народився у с. Костянтинівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Олександрійський район, Кіровоградська область). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. — командир батареї Гайдамацького Коша Слобідської України. З лютого 1919 р. — командир 7-ї батареї Січових стрільців, яка входила до складу 1-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР.
Після розформування Корпусу Січових стрільців (6 грудня 1919 р.) з рештками 7-ї батареї приєднався до Дієвої армії УНР та брав участь у Першому Зимовому поході: командир артилерійського дивізіону Київської дивізії.
З червня 1920 р. — командир 10-го гарматного куреня 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 15 жовтня 1921 р. — помічник начальника Окремого загону полковника Палія-Сидорянського, що складався з 4-го Київського кінного полку та кадрів гарматної батареї. У складі загону брав участь у Другому Зимовому поході. Після поранення Палія-Сидорянського був командиром цього загону.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.
З 1945 р. — у Західній Німеччині, був одним із ініціаторів створення Спілки українських вояків.

Фото. Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 37, од. обл. 1

вівторок, 14 квітня 2020 р.

15 квітня 1918 р. помер Іван Нечуй-Левицький, письменник, прозаїк та перекладач.

Вихованець Київської духовної академії, яку закінчив зі званням магістра, однак відмовився від духовної кар’єри і пішов учителювати.
Протягом десяти років жив і працював у Кишиневі, а повернувшись 1885-го до Києва віддався літературній діяльності. Жив у злиднях, зовсім не вживав алкоголю, ненавидів сварки, які болісно переживав протягом тривалого часу.
Останні дні життя провів у Дегтярівці в пансіонаті для самотніх, де і помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Він писав сатиричні твори та драматургію, а також історичні та побутові повісті й оповідання. Його авторству належать відомі повісті «Микола Джеря», «Дві московки», «Кайдашева сім’я», «Маруся Богуславка», «На кожум’яках». Свої погляди на усну народну творчість виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності».

Підготувала Наталя Слобожаніна.

ДУМИ МОЇ...ДУМИ МОЇ....


фото бандурист Федось Панасенко з дружиною 1924 р.

Тематика, функція й стиль дум становлять гармонійну цілісність, що виокремлює ці твори у неповторний жанр. На довершеність їх поетики і музичної форми вплинула індивідуалізація творчого процесу в XVI-XVII століттях — бароковий майстер, спираючись на народну стихію, зумів піднятися на якісно новий щабель творчості. З козацького середовища, яке творило думовий епос у трансі воєнних дій і перепочинків, від покалічених козацьких лицарів думи перейшли до кобзарів і лірників, здебільшого сліпих музикантів, що були типологічно подібними до грецьких аедів, південнослов'янських слєпцов — гуслярів, тамбурашів. З останніми українських “епіків” об'єднували ідеї боротьби зі спільним ворогом — турками-османами, мандрівки по півдню слов'янських країн. З XVII-XIX століть дійшли відомості про братства, школи, цехи епічних співців в Україні, Болгарії, Сербії. Навчання у таких осередках, якими керували “пан-майстри”, “пан-отці”, зобов'язувало учнів вивчити епічний репертуар (в Україні це були думи, духовні вірші, псальми, історичні пісні), оволодіти конспіративною лебійською мовою (від грецького лебій — дід), навчитися грати на музичних інструментах — кобзі, бандурі чи лірі, пройти посвяту в кобзарі чи лірники в присутності майстрів, або т.зв. “визвілку” (іспит). Цей інститут народного професіоналізму [2]був типовим продуктом патріархальних феодально-корпоративних відносин і правового захисту майстра від зазіхань владних структур. У бездержавному на той час українському суспільстві кобзарські братства, школи відігравали роль важливих народно-просвітницьких осередків світсько-релігійного характеру. Харизматичність постатей кобзарів і лірників, наділених поетичним даром, мистецьким хистом, зумовила особливий інтерес до них в епоху романтизму і національного відродження в Україні й Славії. Не випадково свою доленосну збірку поезій Тарас Шевченко назвав “Кобзар”.
Великий обсяг наукової літератури про думи є свідченням їх особливого значення для української культури. Перші публікації поетичних текстів дум здійснили О.Цертелєв у збірці “Опыт собрания малорусских народных песней” (1819), П.Лукашевич (1836), М. Максимович (1849), А.Метлинський (1854), П.Куліш (1856), П.Житецький (1893) та інші [3]. Перші повноцінні записи текстів дум із музикою подав М.Лисенко від славнозвісного кобзаря Остапа Вересая [4]. Багато зусиль для збереження й консервації дум, розшуків відомостей про їх носіїв у другій половині ХІХ і на початку ХХ століття доклала українська інтелігенція, зокрема М.Куліш, П.Мартинович, М.Сперанський, О.Сластіон та ін. Відкрито десятки імен видатних кобзарів і лірників, таких як Андрій Шут, Павло Братиця, Федір Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Архип Никоненко, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Іван Скубій, Степан Пасюга, Терешко Пархоменко, Єгор Мовчан, Петро Гудзь, Аврам Гребінь та інші. У 1908 р. Леся Українка субсидувала експедицію Ф.Колесси на Полтавщину для запису дум на фонограф. Завдяки цьому з'явилася унікальна праця Ф.Колесси “Мелодії українських народних дум” у двох серіях (1910—1913), в якій уперше в 65 зразках (записаних від 13 епічних виконавців Полтавщини і Харківщини) були опубліковані тексти дум з мелодіями, розкрито особливості імпровізаційного мистецтва кобзарів та лірників М.Кравченка, Г.Гончаренка, І.Скубія, М.Дубини та ін. У 1921 р. вийшло друком ґрунтовне дослідження Ф.Колесси “Про генезу українських народних дум”, а в 1927—1931 рр. з'явились два найбільших корпуси словесних текстів дум К.Грушевської “Українські народні думи” (1927; 1931), де серед уже відомих творів вперше з рукописів надруковано кілька десятків давніх записів (М.Білозерського, П.Куліша, В.Горленка, І.Манжури, М.Дашкевича, П.Мартиновича, О.Сластіона та ін.) — усього 33 думових сюжети у 274 варіантах. Вагомість видання суттєво зросла завдяки ґрунтовній студії “Збирання й видання дум у ХІХ і в початках ХХ ст.”, що містила оцінку важливих праць про думи того періоду.
Від часу виходу в світ відомої збірки І.Срезневського “Запорожская старина” (1834—1835) думи прийнято розподіляти на старшу й новішу верстви: про боротьбу з турецько-татарською навалою (“Плач невільників”, “Невільники на каторзі”, “Про втечу трьох братів з міста Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самарські брати”, “Іван Богуславець”, “Федір безродний, бездольний”, ”Смерть козака в долині Кодимі”, ”Олексій Попович”); про героїчне лицарство (“Козак Голота”, “Самійло Кішка”, “Отаман Матяш старий”) — останні перегукуються з богатирськими билинами київського циклу. До нової верстви належать думи про Хмельниччину (“Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська перемога”, “Богдан Хмельницький і Василій Молдовський”, “Дума про смерть Богдана Хмельницького”). Названий поділ досить умовний з огляду на зображені в них історичні події. Адже захисні війни від турків і татар в Україні не припинялися і в час визвольних війн проти польсько-шляхетського гніту, виснажуючи край зі сходу й заходу. Відносну правдивість історичних фактів, які в устах десятків поколінь епічних виконавців міфологізувалися (особливо в думах проти турецько-татарських нападів), компенсують їх психологічна глибина й наснаженість, поетичні й музичні цінності, які віддзеркалюють складну й багатобарвну палітру граней національного характеру, творчого хисту епічних співців. Усі думи, можливо, лише за винятком суто побутових (“Про сестру й брата”, “Про бідну вдову”, ”Проводи козака”) пройняті почуттям громадянського обов'язку перед рідною землею, козацькою громадою: “Весь народ, од старшини козацької і до останнього посполитого був однією масою з національно-політичного погляду та й соціальні різниці за тих бурхливих часів були невеликі. У всіх була “воля й дума єдина”, бо один ворог усім допікав” [5] .
Головний герой дум, історичних пісень — козацтво. Воно діє як військова організація в межах трьох імперій у складній, неоднозначній ролі оборонця національних та релігійних інтересів України і охоронця кордонів чужих держав. Драматизмом такої ситуації пройняті думи, історичні пісні. Про небувалу відвагу і спартанський дух козаків пишуть політичні діячі, історики, письменники XVI-XVII століть — Б.Папроцький, Е.Ляссота, Дж.Сміт та інші. Постать Б.Хмельницького — “мужа…, який наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути” — порівнюють з Кромвелем [6] .
Збірний образ козака з мушкетом, з кобзою, в одязі з атрибутами східного й західного оздобництва, “співочої душі” у десятках картин “Козаків Мамаїв” XVII-XVIII століть на диво збігається з образами козаків у думах “Самійло Кішка”, “Козак Голота”:
Хотів червоними на мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш
Та із коні сє валяєш…
Тепер буду скарби твоє брати,
До войска, до табору козацького прибивати,
Буду Килимскоє поле вихваляти... [7]
Наведений фрагмент найдавнішого із досі відомих записів дум про козака Голоту з рукописної збірки Кондрацького (1684) свідчить, що стиль дум був уже на той час сформованим. Уживання назви дума пов'язують із згадками в літературі XVI ст., зокрема в “Анналах” С.Сарніцького (1567 р.) про те, як українці співали сумних пісень з приводу загибелі хоробрих воїнів, братів Струсів, називаючи ці пісні думами.
Поняття захисту рідної землі в думах, історичних піснях ототожнюється з поняттям християнської православної віри, яка в ситуації протистояння магометанству й католицизму набирає сенсу ідеологічного захисного щита. Він прочитується в думах про Самійла Кішку, козака Голоту, Івася Коновченка, в усіх піснях про Б. Хмельницького. Самійло Кішка (історичним прототипом його був запорозький гетьман), взятий у турецький полон, піднімає повстання невільників, захоплює кращу турецьку галеру і, звільнивши більше двохсот невільників-християн, повертається з ними в Україну. Малолітній Івась Коновченко, котрий, незважаючи на заборону матері, йде у бій з татарами, щоб захистити Вітчизну і “отцовської слави не втеряти”, гине як герой. Козак Голота — переможець у герці з татарином — це образ відчайдушного українського воїна-спартанця, для якого свобода вища за усякі життєві привілеї. До останньої думи близька за характером дума про Ганджу Андибера. Вони співзвучні духові “другого ренесансу” — європейському бароко, ідеалом якого стає аскет-мудрець [8], що для нього життєві блага не є самоціллю. Степ, мандри, лицарська смерть, покладена на вівтар козацької честі й слави,- така суть високопоетичної думи “Федір безрідний, бездольний”. Вона звучить у виконанні талановитого бандуриста Георгія Ткаченка (1898—1993), який володів винятковим даром ейдетичної реконструкції давньої епіки.
Розмах і масштабність думового епосу помітний також у художньому просторі життя героїв, які діють на суші і на морі, від азійського сходу і до заходу Європи. Це визначає його нові зв'язки зі світом, знаходить відображення у стилістиці, оновленій лексикою, іншим світобаченням. Адже козацька епоха розсуває мури патріархальності, міксує різні культури, із якими козацтву доводиться перетинатися на історичних шляхах. У жодному із попередніх періодів свого розвитку Україна не мала таких широких міжнародних зв'язків, як у XVI-XVII століттях. Це було друге пасіонарне піднесення народу після тривалої й вимушеної ізоляції, прагнення до компенсації культурних завоювань Київської Русі.
За поетичною й музичною структурами кваліфікуємо думи як масштабні твори у двісті і більше віршів, виконувані соло, речитативом, у супроводі музичних інструментів (кобзи, бандури, ліри). Вони не поділяються на строфи, як пісні, а розгортаються більшими чи меншими тирадами залежно від логічних цезур у поетичному тексті та від індивідуальної манери виконавця. Їм властивий широкий розмах, величавість епічної розповіді, вільний вірш нерівноскладової будови, поєднаний здебільшого дієслівною римою, типові формули, як, наприклад, поетичні паралелізми у зачинах:
Не ясний сокол квилить-проквиляє,
То син до отця, до матері в города християнські поклон посилає,
Сокола ясного рідним братом називає…(Плач невільника в турецькій неволі) [9] .
У жодному з жанрів українського фольклору немає такої колоритної орнаментації слова, музики, як у думах. Канонічність середньовічної поезії та музики поєдналися в них із бароковим оздобництвом, орнаментикою. Важливе місце в поетиці відіграють характерні саме для дум риторичні фігури, які посилюють емоційну наснаженість розповіді шляхом градації синонімів: грає-виграває, плаче-ридає, рече-промовляє [10]; специфічні ампліфіковані словосполучення, нетипові для інших епічних жанрів: хвиля хвилешна, піший-пішаниця, чужий-чужаниця, бездольний-безродний.
Часті повтори вияскравлюють образи, увиразнюючи їх поетичну вагомість:
Стали козаки вечера дожидати,
Стали терновиє огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацкіє пускати… [11]
Стилістична виразність образів підсилюється і в музичній декламації дум, в інструментальному супроводі, відіграючи важливу роль у драматургії думової оповіді. Про індивідуальну неповторність музичної декламації дум О.Вересая писав М.Лисенко; про інших відомих майстрів-виконавців думового епосу (М.Кравченка, П.Кравченка, лірника І.Скубія та інших) — Ф.Колесса; про Г.Гончаренка — Леся Українка, К.Квітка. Крім фахової підготовки, яку отримували епічні виконавці у своїх “пан-майстрів”, кожен повинен був поповнювати і вдосконалювати свій епічний репертуар та виконавське мистецтво власними силами.
Композиційна модель дум старша за їх сюжети. Тип декламаційно-ораторського виголошення тексту “на музиці” бере свій початок ще у давньоіндійських ведах, грецькій і візантійській гімнодіях. Думам властиві традиційні зачини, які в народі називали “заплачки”. Вони розпочинаються емоційним вигуком “гей”,”ой”,”ей”: “Ей на Чорному морі, на камені біленькім, там сидить сокіл ясненький, жалібненько квиле-проквиляє і на Чорне море стиха поглядає”. Типові для дум також формули-закінчення “слави” на зразок “Тоді-то Фесько Ганджа Андибер, гетьман запорозький, хоча помер, дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і піддержи люду царського, народу християнського на многая літа”. Такі “слави” в думах є логічними завершеннями епічних оповідей.
В основі музичного речитативу дум лежать сталі мелодичні формули, які співець здебільшого варіює. Музична декламація думи не знає кратного поділу, як строфічна пісня. Вона поділяється на нерівномірні більші й менші уступи, що залежать від логічних цезур словесного тексту. Рецитовані уступи перемежовуються мелодично орнаментованими кадансами та інструментальними переграми на кобзі-бандурі чи лірі. І саме у цих деталях найвиразніше виявляється імпровізаційний хист співця у розвитку думового канону. Важливу семантично-знакову функцію відіграє у думах лад — найчастіше дорійський з підвищеним ІV ступенем і чітко орієнтальним забарвленням та хроматичними інтонаціями. Модель широковживаного звукоряду в думах: e f gis a h c dis e fis g (a) може варіюватися.
Незалежно від сюжету оповіді, співець не відходив від однієї мелодичної моделі, видозмінюючи її лише в деталях,- це надавало цілісності його репертуару. Така специфіка світового епосу не є винятком і для дум. На характер думових рецитацій впливав супровідний інструмент. Так, у супроводі кобзи чи бандури співці зазвичай виконували думи у швидшому темпі та із ширшою агогічною амплітудою, ніж у супроводі малорухливої колісної ліри, яка наближала речитатив до пісенного мелосу.
Доба творення великого національного епосу минула. Ще в кінці 20-х років К.Грушевська слушно відзначила: “інтерес до самих артистів кобзарів перевищує інтерес до їх творів” [12]. Сьогодні він зберігається завдяки діяльності окремих творчих індивідів, які репрезентують його в сценічному виконавстві. Здійснювані з метою політичної апологетики і штучно підтримувані спроби та намагання відродити жанр великого епосу в побуті (наприклад, билини, думи) закінчились повним крахом. Думи залишаються емблемою національної ідеї епохи козаччини і подальших волелюбних змагань українського народу.
Якісно новим явищем є сучасне бандурне мистецтво, яке постало внаслідок удосконалення старовинного українського інструменту кобзи, і, зокрема, бандури та їх нової ролі у концертному виконавстві, якому навчаються у професійних вузах.

http://bervy.org.ua