Загальна кількість переглядів!

понеділок, 6 липня 2020 р.

6 липня 1851р. народився Іван Іванович Левинський, архітектор.

Місто Долина тепер Івано-Франківщина.
Закінчив із відзнакою Львівську технічну академію, професор.
Творив у стилі українського модерну, активно використовував елементи української народної архітектури. Одним із перших в Україні зайнявся промисловим будівництвом, зводив будівлі для фабрик. За проектами Івана Левинського зведено будівлі в Україні та Польщі.

Був щедрим меценатом, а за людяне відношення до людей, з якими зустрічався на життєвому шляху, отримав прізвисько «Серденько».

Львів. Храм Святого Климентія Папи, зведений за проектом Івана Левинського. Фото: ukrainaincognita.com.

Був щирим українським патріотом. 1915-го, під час відступу російської армії зі Львова, Левинського взяли у заручники та вивезли вглиб Російської імперії.

Помер 4 липня 1919-го у Львові.
«Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця», – викарбувано на його пам’ятнику.

Джерело
https://old.uinp.gov.ua/

6 липня 1920р. загинув Хома Пархомюк, командир 2-го Сірожупанного полку Армії УНР.

Січові Стрільці в Проскурові. літо 1919 року. (Осадний корпус військ УНР — одне зі з'єднань Армії УНР у 1918–1919, яке мала різні форми організації: Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.)

У 1920-му очолював сотню у Кам’янецькій спільній юнацькій школі.

Біля Проскурова був оточений і потрапив у полон до москалів. Поводився гідно і мужньо. Смертний вирок отримав від Григорія Котовського. Коли перед розстрілом москальський комісар запропонував вступити до Червоної армії, плюнув тому в обличчя, а помер зі словами: «Слава Україні!»

Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 6 липня.

Сотенний Ярослав Коцьолок («Крилач») приймає звіт 3-го рою 4-ї чоти. Корманицький ліс. Травень 1947 р.

1943 рік
У селі Усичі на Волині повстанці знищили 45 німців і поляків.

1944 рік
У селі Кам’янка на Львівщині розвідка УПА обстріляла три німецьких вантажних автомобіля з солдатами. Захоплено в полон німецького офіцера.

1946 рік
Біля села Рудавка на Дрогобиччині сотня «Булава» УПА-Захід знищила трьох військових МВД і командира погранзастави. Були підтягнуті загони МВД, які намагались заблокувати лісовий масив. У результаті тривалих сутичок і перестрілок дві чоти перейшли в контрнаступ. У запеклому бою знищені полковник, три майори і понад 50 військових, приблизно стільки ж поранено.

У селі Свидова на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

В районі села Нижня Липиця на Станіславщині підпільники знищили голову колгоспу.

1947 рік
Відділ УПА-Захід у сутичці з загоном МВД біля села Лапшин на Тернопільщині знищив двох військових, ще 12 поранено. У перестрілці загинули три воїни УПА.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Черхава на Дрогобиччині. Під час прориву повстанці знищили лейтенанта і трьох військових, чотирьох поранено. Один повстанець застрелився через важке поранення, решта змогли прорватися.

У селі Городище на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Селець і Соколівка на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід біля села Мізунь на Дрогобиччині знищив командир і трьох бійців винищувального батальйону, що охороняли вузькоколійну залізницю. Здобуто автомат, 3 гвинтівки і боєприпаси.

Зв’язковий Богдан Ониськів – «Листок» у селі Буцнів на Тернопільщині зіткнувся з опергрупою МВД. У перестрілці знищив старшого лейтенанта і військового, однак був важко поранений і, не маючи шансів на порятунок, застрелився.

1950 рік
У сутичці з загоном МВД біля села Бонишин на Львівщині загинули районний провідник ОУН Богдан Квас – «Блакитний» і два охоронця.

1951 рік
Троє повстанців потрапили в засідку опергрупи МГБ біля села Зубрик на Тернопільщині, однак змогли прорватися через два кордони без втрат.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

6 липня 1917р. три сотні УСС взяли участь у ліквідації ворожого прориву біля с. Куропатники на Бережанщині.

Село Куропатники - Церква Введення в храм Пречистої Діви Марії.
Вікіпедія

6 липня в історії Тернопільщини

фото (з сторінки села у ФБ) село Вільхівчик 

1941 р. – 30 вояків ОУН роззброїли більшовиків у с. Нагірянка, нині у складі м. Бучач.
Тоді ж поблизу с. Вільхівчик, нині Гусятинського району відступаючі москалі розстріляли чотирьох жителів с. Хоросткова: Івана Вербовецького (1912 р. н.), Михайла Москалюка (1921 р. н.), Дмитра Пасічника (1924 р. н.), Павла Пітуру (1916 р. н.), виною яких було лише те, що біля їхніх будинків невідомі 5 липня обстріляли оборонні позиції москальської армії.

1943 р. – вояки УПА роззброїли відділ мельниківців «Український партизанський відділ ч. 21», який оперував на Кременеччині.

1946 р. – вояки УПА напали на станицю «стрибків» у селі Свидова Чортківського району, під час бою ліквідували уповноваженого МВС Козинського.

1948 р. – у с. Буцнів, нині Тернопільського району загинув зв’язковий надрайонного проводу ОУН Богдан Ониськів (1927 р. н., с. Ладичин, нині Теребовлянського району).

неділя, 5 липня 2020 р.

Окружний провідник ОУН Золочівщини Кирило Якимець «Бескид»

Фотографія. Керівник Золочівського окружного проводу ОУН Кирило Якимець – «Бескид» (у центрі) і керівник Золочівського надрайонного проводу ОУН Михайло Квасниця – «Зловіщий» (справа). Не пізніше 14.01.1949 р.

З кожним днем ми дедалі більше дізнаємося про наше минуле, зокрема, про національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХХ століття під проводом ОУН, про окремих його представників, які поклали свої молоді голови на вівтар майбутнього України. Серед таких, досі мало знаних широкому загалу, є й постать керівника Золочівського окружного проводу ОУН Кирила Якимця – «Бескида».

Народився майбутній провідник 1921 р. у с. Соколівка Золочівського повіту (тепер – Буського району Львівської обл.) у сім’ї селян Миколи Якимця та Анни Бартиш. У 1930 р. у рідному селі закінчив п’ять класів народної. Здібного до науки юнака батьки відправляють у Броди, де він продовжує навчання у польській державній гімназії ім. Юзефа Коженьовського, яку закінчив (4 класи) у 1937 р., проте матури не здав. З невідомих причин прізвище Кирила відсутнє у списку студентів ліцею при гімназії, де продовжили навчання більшість його шкільних товаришів.

У 1939 році, із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях, Кирило Якимець був змушений, для підтвердження своєї середньої освіти, продовжити навчання у 10-му класі середній школі № 5 м. Броди, яка була відкрита на базі колишньої гімназії. Тут він навчався до 23 червня 1940 р., коли отримав свідоцтво про здобуття середньої освіти, а відтак подав документи на історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка і по конкурсу був захований студентом першого курсу. Тут провчився до початку німецько-радянської війни у червні 1941 р.

До Організації українських націоналістів Кирило Якимець належав із другої половини 1930-х рр., з часу навчання у Бродівській гімназії, де активно співпрацював із гімназистом Петром Федуном – майбутнім провідним ідеологом збройного підпілля ОУН «Полтавою». У роки першої більшовицької окупації став районним провідником ОУН (очевидно, Юнацтва ОУН). Саме за дорученням Організації у 1939 р. вступив до ВЛКСМ і був обраний заступником секретаря комсомольської організації СШ №5 м. Броди. Це, як свідчили згодом його побратими по боротьбі, дало можливість замаскувати перед всюдисущою каральною системою НКВД та уникнути долі закатованих у червні 1941 р. в тюрмах Галичини.

Під час німецької окупації працював учителем у с. Баймаках Буського району, водночас активно займаючись розбудовою мережі ОУН. Від 1941 р. відомий як провідник Юнацтва Бродівського повітового проводу ОУН (1941 – 1942), а від 1942 р. – Золочівського окружного проводу ОУН; займався організацією та проведенням ідейно-політичних, організаційних та військових курсів для Юнацтва ОУН з метою підготовки молоді до збройної боротьби проти радянської влади. У 1944 р. вихованці К. Якимця склали основу сотень УПА та відділів самооборони на Бродівщині та Золочівщині.

Навесні 1944 р. з розформуванням референтури Юнацтва ОУН К. Якимець скерований у Карпати, де обійняв пост політвиховника юнацької школи кадрів, що впродовж травня-липня 1944 р. функціонувала в районі с. Велика Тур’я Долинського району Івано-Франківської області під керівництвом гімназійного товариша Якимця – Петра Федуна – «Волянського».

Перетнувши лінію фронту у серпні-вересні 1944 р., повернувся на рідні терени та очолив Бродівський повітовий/надрайонний провід ОУН, керуючи діяльністю збройного підпілля ОУН та відділів УПА у тодішніх Бродівському, Пониковицькому, Олеському та Підкамінському районах (тепер – це територія Бродівського та частини Буського районів) Львівської області.

У липні 1945 р. став організаційним референтом (заступником керівника) Золочівського окружного проводу ОУН Богдана Кваса – «Блакитного». Восени 1947 р., після переведення «Блакитного» на інший терен, К. Якимець зайняв пост провідника Золочівської округи ОУН і виконував ці обов’язки до своєї загибелі. В останній період життя керував діяльністю збройного підпілля ОУН дев’яти тодішніх районів – Бродівського, Буського, Глинянського, Заболотцівського, Золочівського, Краснянського, Олеського, Підкамінського, Поморянського (тепер – це територія Бродівського, Буського, Золочівського та частини Перемишлянського районів) Львівської області.

У підпіллі відомий під псевдонімами «Бескид», «Мар», «Луговий», «93» та ін. Перебуваючи на нелегальному становищі, неодноразово був поранений у сутичках зі співробітниками органів та внутрішніх військ МГБ. Відомо, зокрема, про три таких випадки поранення: у 1945 р. – в обличчя, у листопаді 1946 р. – в руку, у лютому 1947 р. – в ногу.
Восени 1948 року стрільці боївки охорони «Бескида» збудували криївку для окружного осередку в лісовому масиві, який знаходиться за три кілометри від с. Жарків Бродівського району. На зиму у даному укритті влаштувались окружний провідник «Бескид», окружний референт СБ «Гнат», друкарки «Зенка» і «Ганя» та двоє охоронців. Тут же знаходилися друкарня та архів Золочівського окружного проводу ОУН.

28 грудня 1948 р. в районі схрону полювали троє мисливців, серед яких був і таємний інформатор МДБ «Лен», який власне зауважив на снігу дивні сліди у вигляді слідів козуль, які у певному місці пропадали. 12 січня 1949 р. при зустрічі з оперативником МДБ сексот доніс про знахідку припустивши при цьому, що неподалік цього місця знаходиться схрон до якого повстанці добираються на ходулях.

Чекісти оперативно відреагували на отриману інформацію, тим більше, що володіли попередньою інформацією від агентів «Білий», «Гірбург» і «Буг» про те, що в районі цього лісу і прилеглих сіл Опаки, Верхобуж та Гута Верхобужська на початку січня часто появлялися функціонери Золочівського окружного проводу ОУН та боївок, що його прикривали. Того ж дня для систематичного нагляду за даною територією і пошуку схрону була створена військово-чекістська група під керівництвом старшого оперуповноваженого Олеського РВ МДБ лейтенанта Сьомкіна та помічника командира взводу 7 стрілецької роти 88 стрілецького полку внутрішніх військ МДБ старшого сержанта Стрєлкова.
14 січня 1949 р. дана група облавників проводячи пошуки в лісі у районі с. Гута Верхобужська, що за чотири кілометри від с. Жарків виявила сліди а о 14.00 і сам схрон, який відразу ж був заблокований та викликана допомога з райвідділу.

Повстанці, які знаходилися у схроні вчинили спротив і під прикриттям вогню спробували прорватися з оточення. Першими на прорив пішли двоє підпільників, проте були скошені вже при виході із схрону. За деякий час у подібний спосіб загинув ще один месник, а чекісти схрон замінували та підірвали. Загалом у криївці впало шестеро повстанців з окружного осередку Золочівщини. Окрім окружного провідника Кирила Якимця – «Бескида» там загинули:
Паньків Василь Васильович («Гнат», «Тарас», «Тугар», «Яворенко», «Яремко», «Яренко»; 1920-1921, с. Черче Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Референт СБ Комарнівського надрайонного (1946 – літо 1948), Золочівського окружного (літо 1948 – 01.1949) проводів ОУН. Загинув у криївці під час облави. Щоб не здатися живим в руки ворога, застрелився.

Юрас Михайло Данилович («Жовтий», «Залізний», «Змій»; 2.10.1922, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН з часів першої більшовицької окупації. У 1944 р., з приходом Червоної армії, переходить на нелегальне становище та вливається в лави збройного підпілля ОУН. У підпіллі виконував різні функції: господарчого референта кущового проводу ОУН, кущового провідника, організаційного референта Заболотцівського районного проводу ОУН, а відтак керівника боївки охорони окружного провідника ОУН. Загинув при спробі прорватися з криївки.
Паланиця Ольга Михайлівна («Зенка», «Криця», «Лебідь»; 1926, с. Кути Буського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Освіта – середня. Керівник жіночої сітки Бродівського повітового/надрайонного проводу ОУН (1944 – весна 1945), друкарка Бродівського надрайонного, а відтак Золочівського окружного проводів ОУН. Загинула у криївці.

Шеремета Катерина Андріївна («Ганя», «Дніпрова», «Катерина», «Леся», «Синичка» (16.11.1927, с. Ясенів Бродівського р-ну Львівської обл. – 14.01.1949, в лісі біля с. Жарків Бродівського р-ну Львівської обл.). Член ОУН, зв’язкова станичної сітки. На нелегальному становищі з 1947 р. Друкарка Золочівського окружного проводу ОУН. Загинула у криївці.

«Василь» (особа не встановлена). Стрілець боївки охорони провідника «Р.».
З розкопаного схрону облавники вилучили: ручний кулемет, 3 автомати, гвинтівку, 6 пістолетів, 15 гранат, 2000 патронів, 2 друкарських машинки, друкарський верстат (ротатор), радіоприймач, 200 кг націоналістичної літератури та організаційних документів Золочівського окружного і підлеглих йому проводів ОУН, 50 кг чистого паперу та інші побутові речі.

Тіла загиблих повстанців були доставлені в Олесько у райвідділ МДБ, де впродовж кількох днів лежали для впізнання, а відтак були відвезені до Львова в обласне управління МДБ, де також проходили ідентифікацію. Місце поховання загиблих героїв не відоме.

Типовою для того часу була й доля родини «Бескида». Батько Микола 1888 р.н. та мати Анна 1895 р.н. тривалий час тероризувалися енкаведистами у Соколівці, а відтак 21 жовтня 1947 р. під час масової депортаційної акції були виселені у м. Осинники Кемеровської області. Мати 24.12.1959 р. померла на спецпоселенні, а батько після звільнення 22.02.1960 р. залишився жити у чужих краях при дочці.

Сестра Лідія 1923 р.н. член ОУН з 1943 р. – «Козачка», у підпіллі виконувала функцію зв’язкової. Навесні-влітку 1944 р. навчалася в жіночій школі кадрів у Карпатах, а з наближенням фронту повернулася додому, де продовжувала працювати на користь підпілля. Кілька разів заарештовувалася. Органи МГБ намагалися використати її для захоплення брата Кирила, однак це їм так і не вдалося. Врешті за відмову співпрацювати вона 21 липня 1947 р. була заарештована слідчим відділом УМГБ Львівської області. Стійко витримала всі допити і 24 квітня 1948 р. Особливою нарадою при МДБ СРСР засуджена до 7 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала у Дубравному ВТТ на ст. Потьма Мордовська АРСР, звідки звільнилася 26 липня 1954 р., але ще довгих шість років перебувала на спецпоселенні, а після звільнення (22.02.1960 р.) залишилася жити у Сибіру, де й померла у 1992 р.

Так у 1949 р. у боротьбі проти російських окупантів загинуло шестеро вірних синів свого народу, проте їхня смерть не була даремною. Сьогодні, маючи власну незалежну Українську державу, десятки тисяч нащадків того покоління ГЕРОЇВ ведуть завзяту боротьбу проти новітніх російських окупантів. Твориться нове покоління ГЕРОЇВ.

Кому щось відомо про діяльність ОУН та УПА на теренах Львівщини просимо інформацію надсилати на електронну адресу rmv.lviv@gmail.com , або на адресу редакції.
Автор Михайло Романюк.

5 липня 1919р.в Берліні народилася Олена Павлівна Отт-Скоропадська.

Олена Отт-Скоропадська (1919 - 2014). Фото: ipress.ua.

Молодша дочка гетьмана Павла Скоропадського.

Активна учасниця Гетьманського руху в еміграції. З 1975-го очолювала Союз гетьманці-державників, правонаступника Українського союзу хліборобів-державників. Все життя плекала надію, що ідеї та діяльність Павла Скоропадського знайдуть ширше розуміння в українському суспільстві.
«Я напевно була зачата в Києві в найуспішніший період Гетьманату», – писала у спогадах. Але вперше відвідала Україну лише в 1991-му, коли їй було вже 72 – єдина з-поміж шести дітей своїх батьків.

«Я завжди задумувалася: наскільки може бути щасливою людина без батьківщини? Дев’ять років тому я вперше приїхала в Україну і тільки тут відчула себе українкою», – скаже пізніше Олена Отт-Скоропадська в одному з інтерв’ю.

Була двічі одружена. Перший чоловік невдовзі після весілля загинув на фронтах Другої світової війни. З другим – швейцарцем Людвігом Оттом – прожила майже 60 років.
Померла 4 серпня 2014-го у Швейцарії. Там же мешкають її дочки Олександра та Ірен.

Із спогадів Олени Отт-Скоропадської:

«Остання з роду Скоропадських»:
«Я часто з захопленням думаю про своїх батьків. Чого тільки не довелося пережити цим людям за 47 років їхнього подружнього життя! … Я ніколи не почула від матері жодного слова нарікання за втрачені багатства, і від батька також. Це було для них обох несуттєвим. Що боліло моїх батьків, то це втрата улюблених людей, розчарування в людських стосунках, ненадійність, брак людської доброти й порядності, усе речі, які не мали матеріального виміру, з якими батькам, проте, довелося стикатися протягом усього їхнього життя».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua

пʼятниця, 3 липня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 4 липня.

Український Визвольний Рух - ОУН і УПА
Підпільники ОУН, Тернопільська обл., 31.07.1954 р.
Зліва (ймовірно) Петро Пасічний - "Петро" (загинув в бою 14.04.1960 р.) , в центрі його дружина Марія Пальчак - "Стефа" (захоплена 14.04.1960 р.) , справа Михайло Перегінець - "Білий" (захоплений КГБ 20.10.1960 р. в с.Словятин Бережанського р-ну Тернопільської обл.)

1943 рік
У місті Бердичеві на Житомирщині гестапівці розстріляли окружного провідника ОУН П. Іскру

1945 рік
Сотня «Дружинники» УПА-Захід розпочала рейд на Волинь.

1946 рік
У селі Нападівка на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний МВД і боєць батальйону.

1947 рік
У селі Криве на Тернопільщині у сутичці з загоном МВД загинув Іван Андрейчин – «Думик».

Сотня «Ударник» УПА-Захід зіткнулася з колоною МВД біля села Красне на Дрогобиччині. У перестрілці знищені кілька військових. Загинули два воїни УПА.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Воля-Довголуцька, Нанове, Новий Кропивник і Соколівка на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

У селі Підлісне на Станіславщині підпільники знищили начальника районного винищувального батальйону.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Прибинь на Львівщині загинув Юліян Чайківський – «Голуб».

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

4 липня 1863 р. народився Юліан Панькевич. Один з видатних Українських малярів.

Один з видатних українських малярів Юліан Панькевич (псевдонім Простен Добромисл) народився 4 липня 1863 р. у с. Устя-Зелене, тепер – Монастириського району. З його ім’ям пов’язане становлення українського мистецтва кінця XIX – першої половини XX ст. Він відомий також як письменник і громадський діяч. Дитячі роки Ю. Панькевича минули в с. Васючин та в містечку Езуполі.
1884 р. закінчив Бережанську гімназію. Малярства навчався у Школі Мистецтв у Кракові, коли її директором був Ян Матейко. Далі продовжував навчання у Відні. Відомо, що Ю. Панькевич організовував у селах хори, керував ними, безкоштовно навчав сільських дітей малюванню, історії мистецтва, виготовляв декорації та проектував костюми для аматорських вистав, організовував гуртки самоосвіти. А ще добре грав на скрипці, самовіддано диригував хорами.
Юліан Панькевич займався релігійним малярством, вносячи у нього народний колорит, різноманітні орнаменти, побутові деталі. Високу оцінку мали свого часу його картини “Ісус Христос”, “Богородиця”, “Сільська Мадонна”.
Під час канікул у 1885 р. студенти Львівського університету організували мандрівку з Тернополя до Чернівців. Ю. Панькевич тоді познайомився з Іваном Франком, змалював руїни монастиря під Теребовлею і замок.
1896 р. художник намалював композицію “Трійця” для церкви с. Іване-Золоте, що біля Заліщиків. З 1898 р. працював у Львові в “Товаристві для розвою руської штуки”. 1903 р. вийшла антологія української лірики “Акорди”, упорядником і редактором якої був Іван Франко. Цінуючи Ю. Панькевича як митця, зокрема його здібності рисувальника, І. Франко доручив йому ілюстрування та художнє оформлення цієї унікальної збірки.
Портрет Т. Шевченка 1904 р. – один із кращих творів Ю. Панькевича. Тоді ж він намалював перший із своїх портретів Івана Франка. Це єдиний портрет Каменяра, зроблений з натури.
1918 р. вийшла з друку у Львові невеличка книжечка В. Гнатюка “Баронський син в Америці”. До десяти казок, уміщених у збірці, подано сорок ілюстрацій та двадцять заставок і кінцівок роботи Ю. Панькевича. Приблизно тоді ж на замовлення В. Гнатюка він виконав ілюстрації до збірки “Народні легенди”. Багато часу, творчої енергії віддав художник праці над ілюстраціями до “Слова о полку Ігоревім”, до повісті Г. Хоткевича “Камінна душа”, творів С. Руданського, Я. Щоголіва.
Юліан Панькевич завжди відстоював реалістичний напрямок у малярстві. Він з обуренням виступав проти тих “знавців”, котрі дивилися за костюмами, а “лиць не бачили”. Художник, на думку Ю. Панькевича, мусить бути всебічно освіченою людиною. Серед найпоширеніших творів Ю. Панькевича: “Пейзаж зі скалами в Бубниці”, “Теребовлянський замок”, “Повернення з ярмарку” (1885), “На сільському майдані” (1891), “Рибалки над Прутом” (1893), “Хмельницький закликає козаків на повстання” (1896), “Тарасове горе” (1903), “Подільський пейзаж”, “Дніпро”.
Важка хворба нервів не дала Ю. Панькевичу здійснити всі творчі задуми. Помер 1933 р. в Харкові, де його надії на ренесанс культури в умовах Радянської України залишилися не здійсненими.

Джерело
https://tobm.org.ua/pankevych-yulian/

четвер, 2 липня 2020 р.

2 липня 1918р. гетьман П.Скоропадський затвердив закон про громадянство Української Держави.

Її громадянам заборонялося одночасно бути підданими іншої держави.

На батьківщині вони отримували усю повноту політичних прав, в т. ч. виборчих. Натомість на них покладався обов'язок всіма силами дбати про добробут України.

Російські піддані, які на цей час перебували в Україні, визнавалися її громадянами. Особи, народжені в Україні, незалежно від їхнього місцеперебування, мали право на українське громадянство в разі подання відповідної заяви протягом року після досягнення повноліття.

Право на українське громадянство надавалося також особам, народженим громадянами Української Держави у шлюбі чужоземки з українським громадянином, усиновленим іноземцям до 17 років, шляхом натуралізації в разі перебування на території України протягом трьох років і спроможністю прогодувати себе й родину.

Право на українське громадянство скасовувалося в разі прийняття тією чи іншою особою громадянства або підданства іншої держави.

До закону про громадянство додавалося "заприсяжне обіцяння".
Закон про громадянство, ухвалений 2-4 березня 1918 р. Українською Центральною Радою, скасовувався.

Джерело
http://www.istpravda.com.ua/

2 липня 1951р. газета «Правда» засудила вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» за «буржуазний націоналізм»

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра

2 липня 1961р. застрелився Ернест Хемінгуей, американський письменник.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1954 року.
Він покінчив життя самогубством через думку, що більше не може писати.
Перед цим 62-річного митця, хворого на діабет і гіпертонію, тримали в психіатричній клініці, застосовуючи електросудомну терапію. Відтак Хемінгуей втратив спроможність формулювати думки на письмі.

Джерело
http://www.istpravda.com.ua/

субота, 27 червня 2020 р.

28 червня 1651р. - початок битви під Берестечком.

Битва під Берестечком Картина А.Орльонова

Бій між українськими козаками Богдана Хмельницького за підтримки кримського хана Іслам-Гірея з польськими загарбниками короля Яна Казимира.

28 червня 1914р. боснійський студент вбив австрійського престолонаслідника Франца-Фердинанда та його дружину.

Арешт терориста Гаврила Принципа (праворуч)

1914 - боснійський студент, член терористичної організації "Молода Боснія"
Гаврило Принцип у Сараєві вчинив замах на австрійського престолонаслідника Франца-Фердинанда та його дружину. Ерцгерцог і Софія загинули.
Сараєвське вбийство стало приводом для початку Першої світової війни - через 20 днів Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, далі Німеччина - Росії і т. д.

28 червня 1919р. - закінчилася Чортківська офензива - наступальна військова операція Української галицької армії, що тривала з 7 червня.

Наступ Грекова в червні 1919 року, безпартійна таборова газета «Голос табор Німецьке Яблонне.

Вона забезпечила звільнення низки міст і стала однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила УГА під час Українсько-польської війни 1918-1919 рр.
Цього дня 40-тисячна польська армія, прорвавши фронт УГА, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї. УГА змушена була відступати і через два тижні знову опинилася в трикутнику між Дністром і Збручем.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

28 червня 1945го. та 1947го р. два маловідомі бої УПА з москалями.

 с. Купчинці.

1945 р. – у с. Михайлівка відбувся бій між москалями і 9-ма повстанцями. Під час якого сім упівців загинули (Володимир та Іван Кучеряві, Іван, Михайло і Стах Когути, Григорій Колісник і Володимир Несотник).
*** *** ***
1947 р. – поблизу с. Купчинці, нині Козівського району, під час сутички з облавою МВС загинув (застрелився) крайовий референт СБ ОУН Михайло Мотиль.

понеділок, 22 червня 2020 р.

22 червня 1904 - затонув британський пароплав "Нордж" загинуло 654 людини.

Затонув наскочивши на скелю Роколл у Північній Атлантиці, затонув британський
пароплав "Нордж", що йшов із Копенгагена у Нью-Йорк; загинуло 654 людей.

неділя, 21 червня 2020 р.

21 червня 1919 р. – під час Чортківської офензиви вояки УГА зайняли Бережани.

ФБ. Українська Галицька Армія - УГА
Ще одна унікальна світлина з домашнього архіву Ореста Смішка. Така ще ніде не публікувалась.

21 червня 1921 р. народився Осип Дяків-Горновий, провідник ОУН на Львівщині.

Теоретик й організатор боротьби Української повстанської армії, заступник голови Генерального секретаріату Української головної визвольної ради.

Йому належить авторство гасла «Свобода народам! Свобода людині!», яке було офіційно схвалене на III надзвичайному великому зборі ОУН у серпні 1943-го.
У своїх публікаціях відстоював ідею ліквідації СРСР на засадах незалежних держав в етнічних кордонах.

Осип Дяків народився у с. Олесине на Тернопільщині. Освіту здобув у бережанській гімназії, Львівському університеті.
Із юних літ став членом Організації українських націоналістів. Використовував псевдоніми: "Горновий", "Гончарук", "Юріїв", "Осипенко", "Цвечек", "Наум", "Артем", "605", "147".

У вересні 1940 року заарештований НКВД. До липня 1941-го перебував у Бердичівській тюрмі, звідки зумів утекти. У 1943-1944-му був членом Крайової екзекутиви юнацького крила ОУН(б), членом редколегії підпільного журналу «Юнак» і редактором журналу «Вісті».
У 1945-1948-му – член головного осередку пропаганди при Проводі ОУН; від 1948 року – крайовий провідник ОУН Львівського краю; від 1949 року – член Проводу ОУН; від 1950 – член УГВР (заступник голови її Генерального секретаріату).

Осип Дяків став лицарем Української повстанської армії, адже відзначений Срібним і Золотим хрестами заслуги УПА. Загинув у сутичці зі спецгрупою Міністерства державної безпеки УРСР 28 листопада 1950 року поблизу с. Великополе Яворівського району на Львівщині.

 Осип Дяків – автор багатьох публіцистичних праць. У 1950 році в українському підпіллі вийшла праця Осипа Дяківа «Наше становище до російського народу»:

"Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв'язка національного питання, бо вона в корені підтинає російський імперіалізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу".

"В кожного народу є свої національні корисні прикмети й окремі здібності, але це ще ніяк не означає, що через це дана нація — вже «найвидатніша», чи щось у тому роді, нація у світі. Висування якоїсь однієї нації як найвидатнішої в світі — це расизм, і як такий заслуговує тільки засудження і таврування".

Підготувала Леся Бондарук.

Обставини загибелі.

В другій половині серпня 1950 р. радянські органи посилили протиповстанські операції в Івано-Франківському (Янівському) районі з метою ліквідації окружного проводу ОУН Львівщини, на базі якого міг перебувати (і перебував у той час) крайовий провідник Осип Дяків-«Наум». В ніч з 27 на 28 серпня оперативно-чекістська група Управління МГБ, яка розробляла окружний провід, за агентурними даними в с. Добростани провела операцію під керівництвом старшого оперуповноваженого відділу 2-Н УМГБ майора Якушенка. В 3.00 на один з нарядів у господарстві Катерини Кулик натрапили три підпільники. В перестрілці один підпільник був убитий, двоє інших втекли. Один з них — районний референт СБ ОУН Городоччини Григорій Максимович-«Хмара» — був важко поранений, сховався в господарстві місцевого мешканця та підірвався гранатою. Тіло селяни закопали на городі, проте 31 серпня більшовики його знайшли і впізнали. Як згадувала зв'язкова Г. Максимовича Катерина Пилат, один колишній підпільник їй казав, що третім підпільником, який залишився живим, був Осип Дяків.
У жовтні 1950 р. при управліннях МДБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були організовані спеціальні оперативні групи з метою активізації пошуку члена Проводу ОУН О. Дяківа-«Наума». У листопаді формування цих груп завершилося. Одночасно здійснено заходи, спрямовані на встановлення місць його перебування, насамперед на території Городоцького та Івано-Франківського районів, де попередньо вже фіксували його появу. Для проведення агентурної розвідки в с. Страдч була скерована кваліфікована агентка «Роза», яка поселилася там у своїх родичів і за короткий час встановила широкі зв'язки серед симпатиків підпілля. Агентка «Роза» була безпосередньо причетна до ліквідації Р. Шухевича . Дослідник Д. Ведєнєєв, з посиланням на З. Ластовецького, називає її справжнє ім'я —
Анна Фроляк . Вона повідомила, що 5-6 жовтня в господарстві дяка місцевої церкви Степана Боровця переховувалися п'ятеро підпільників, один з яких за ознаками був подібний до «Наума». 12 листопада група мисливців в лісі на північ від села Страдч зіткнулася з одинадцятьма підпільниками. Мисливці також підтвердили присутність серед них особи, подібної до О. Дяківа, фото якого їм показали. Агентка «Роза» 20 листопада повідомила, що після зустрічі з мисливцями ця група ввечері прибула в господарство С. Боровця. Вночі в коморі відбулася нарада, яку проводив провідник високого рангу, а вранці повстанці пішли в прилеглий ліс. Отримавши ці відомості, МДБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістсько-військової операції у с. Страдч та прилеглих лісових масивах з метою пошуку та ліквідації О. Дяківа та інших підпільників. До неї було залучено 450—460 солдатів та офіцерів військ МДБ, очолювали керівні співробітники МДБ УРСР та управління у Львівській області. Серед них, були, зокрема, заступник начальника УМДБ у Львівській області полковник В. Фокін (здійснював загальне керівництво операцією), начальник відділу Управління 2-Н МДБ УРСР майор Богданов та начальник 3 відділення І відділу Управління 2-Н МДБ УРСР майор Г. Клименко (І відділ «розробляв» Провід ОУН). За планом, 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя , Роттенган та Великополе , а пошукові групи мали розшукувати криївки в цих селах та прилеглих лісах. На випадок прориву повстанців в районі операції та за межею оточення були виставлені засідки і секрети. Операція розпочалася на світанку 24 листопада 1950 р. Увечері цього дня, о 21.45-22.00 на одну із засідок 6 роти 4 полку військ МДБ західніше с. Страдч потрапили два підпільники, які прямували до лісу. У перестрілці один із повстанців — окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-«Крук» — відразу загинув, інший — бойовик Павло Леус-«Орест» — через село Великополе зумів пробитися до лісу, при цьому отримавши поранення у сутичці із ще однією засідкою. Масив відразу був блокований військами МДБ. Наступного дня, 25 листопада, о 24.00-00.15 на узліссі західніше с. Страдч в перестрілці із секретом 1 роти 3 окремого батальйону загинув бойовик О. Дяківа «Петро» (справжні ім'я та прізвище не встановлені), який ніс пошту на адресу «Наума» та 21 тисячу рублів. Це дало додаткову вказівку МДБ про перебування в цій місцевості крайового провідника ОУН Львівщини. Блокаду лісу було посилено, до прочісування району залучено 300 бійців МДБ.

В результаті ретельних триденних пошуків 28 листопада о 16.30 більшовики знайшли добре замаскований, капітально обладнаний бункер, в якому при вчиненні опору були знищені четверо підпільників: Осип Дяків-«Наум», Микола Мошончук-«Бор», кущовий провідник «Петро»-«Вибух» і бойовик «Бора» Павло Леус-«Орест». У вбитих вилучено 3 автомати, 2 рушниці, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи і видання, а також продукти. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі і багато речей. Трупи були доставлені до Львова для впізнання, яке здійснили колишні зв'язкові Р. Шухевича — Катерина Зарицька- «Монета», Галина Дидик -«Анна», Дарія Гусяк - «Дарка» і надрайонний референт СБ ОУН ГородоччиниМирон Гельнер-«Остап».

Вікіпедія.

пʼятниця, 19 червня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 20 червня.

Краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак — бургомістр Мелітополя, один з агентів ОУН на Мелітопольщині

1944 рік
Відділ УПА-Захід біля села Хмелів на Львівщині атакував радянсько-польські партизанські загони. Захоплено в полон трьох партизан, здобуто кулемет, гвинтівки і 6 коней.

1945 рік
Чота сотні «Вітрогони» УПА-Захід у селі Збора на Станіславщині атакувала гарнізон НКВД. Раптовим нападом знищені командир гарнізону і кілька військових. У подальшій перестрілці знищені ще 6 військових НКВД.

1948 рік
Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у селі Нагуєвичі на Дрогобиччині знищив радянську активістку, яка займалася організацією колгоспів.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Більче на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, серед них – референт Українського Червоного Хреста Марія Сенишин – «Уляна».

Радянські активісти біля села Сахнівка на Київщині намагалися захопити трьох воїнів УПА. У перестрілці знищені голова сільради і колгоспник, важко поранені секретар парторганізації (він же директор школи) і кандидат у члени КП(б)У. Один повстанець отримав поранення і, не маючи змоги прорватися, застрелився.

У селі Воля Якубова на Дрогобиччині підпільники знищили кіноустановку.

У сутичках із загонами МВД у селах Коростенко та Решітка на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Сивоус – «Вершак» і ще один повстанець.

1949 рік
Підпільники підірвали залізницю на перегоні Красне – Ожидів на Львівщині. У результаті акції зійшов з рейок паровоз вантажного потягу.

1950 рік
В одному з сіл Косівського району Станіславщини у сутичці з опергрупою МВД загинув Дмитро Мицканюк – «Дон».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.