Загальна кількість переглядів!

неділя, 11 жовтня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 11 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Голова проводу ОУН(б) Ярослав Стецько на зустрічі з 43-ім віце-президентом США Джорджем Бушем, 1983 р.
Позаду ліворуч Гнат Білинський 1-й провідник Теренового Проводу ОУН(б) у США.
*********
1944 рік
Сотня УПА-Захід на шляху біля села Мединя на Станіславщині атакувала каральний батальйон НКВД. Під час кількагодинного бою знищено 60 військових, решту розпорошено. Захоплено дві гармати, міномет, 5 кулеметів.

У бою з загоном НКВД біля села Великі Підліски на Львівщині загинули 57 воїнів УПА.

У селі Труханів на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД.

Підрайонний провідник ОУН Михайло Цап – «Чорний» загинув у бою з москалями у селі Гошів на Львівщині.

1945 рік
Бригада «Імені Мазепи» УПА-Північ атакувала гарнізон НКВД у селі Озерце на Волині. Знищені 8 військових. Потрапив у полон чотовий УПА.

У селі Ярушичі на Дрогобиччині підпільники поранили дільничного НКВД.

1947 рік
У боях з москалями у селах Бринці Церковні та Стриганці на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1948 рік
У селі Тростянець на Станіславщині повстанці спалили сільраду і молочарню.

Під час боїв з москалями у селах Буянів, Гвоздець і Росохач на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Микола Матійцьо і ще троє повстанців.

У селі Глибочок на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

1949 рік
Четверо повстанців загинули в боях з москалями у селах Воля, Лавочне, Погар і Смільниця на Дрогобиччині.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

Макети криївок воїнів - підпільників ОУН - УПА.

джерело:
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
(Фейсбук)

Спогади Заливчої Софії Яківної (1919 р.н.), яка пережила Голодомор в рідному селі Остап'є, Великобагачанського району Полтавської області.


«Батьки мої Заливчий Яків Сидорович та Одарка Калинівна мали десятеро дітей. Троє дітей умерло від голоду, а старші навесні тридцять третього порозлазились, як руді миші. Дві сестри поїхали в ялосавецький радгосп, а я, чотирнадцятирічна, слідом за ними. Садили висадки цукрових буряків та моркву, потім картоплю. Обробляли плантації. Для нас варили ріденький суп і давали пайки хліба по 200 грамів. Нас було три сестри, одержували три пайки, хліб економили. Від суботи до суботи, бувало, наскладаємо кілька пайок. Щосуботи виділяли автомашину, возили нас у село, з нас трьох одна неодмінно їхала. Так ми підтримували батьків, менших братів і сестер.

Якось приїхала додому, мати посилає до сусідки Палажки, каже, віднеси їй хоч пайку хліба, довідайся, чи жива вона там. Підходжу до сусідчиних дверей — не зачинені. Палажка лежить на печі за комином, голосу не чути. Стаю на припічок, подаю їй пайку хліба, кварту молока. Та що їй та пайка, коли вона лежить пухла, безмовна і нечисть лазить по ній. Так вимирали мої односельці.

Мій старший брат Заливчий Роман Якович, 1915 року народження. рятуючись від голоду, поїхав на завод, там працював, учився заочно. Він був здібний хлопець, писав вірші про наше життя. Я їх знаю напам’ять. 

«В тридцять третьому у город не з розкошів я попав, тяжке горе, холод, голод із села мене прогнав. Замість хліба їли кору та кропиву й лободу. Все село пішло в могилу в цьому згубному году». 

Отакі слова писав мій брат Роман. Після він закінчив авіаційне училище, воював, загинув під Ленінградом у 1942 році.»
На фото Роман Заливчий (ліворуч).

Джерело
Національний музей Голодомору-геноциду

33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л. Б. Коваленко, В.А. Маняк. – Київ : Радянський письменник, 1991 . – С. 472.

11 жовтня 1672р. народився Пилип Орлик, гетьман України в 1710-1742 рр., автор першої писаної конституція у світі - «Конституція Пилипа Орлика» (Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького).

Прихильник і наступник Івана Мазепи.
Інша ймовірна дата народження - 21 жовтня 1672р.
*******
16 квітня 1710 року на козацьких зборах біля містечка Тягина (сучасні Бендери, Молдова) була прийнята перша писана конституція в світі - «Конституція Пилипа Орлика» (Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького).

субота, 10 жовтня 2020 р.

Грушевський Марко Федорович - Український церковний діяч, педагог, етнограф, краєзнавець.

Народився 25 квітня (7 травня) 1865р.
Худоліївка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Марко Грушевський — український педагог, етнограф, краєзнавець та священик. Розстріляний москалями у 1938. 

Родич Михайла Грушевського. За роки праці на Чигиринщині зібрав багатий матеріал з історії, фольклористики та етнографії краю. Частину дослідницького доробку опублікував за підтримки Михайла Грушевського у Львові та Києві. Найбільшою науковою працею Марка Грушевського є незакінчене дослідження «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа», що 1906–1907 роках вийшло у Львові за редакцією Зенона Кузелі та стало одним із перших у світі досліджень з етнографії дитинства, високо оцінене Іваном Франком. Досліджував історію роду Грушевських (згодом матеріали вилучені НКВС), збирав старожитності для музеїв, зокрема разом із дружиною Марією Іванівною (уродженою Ілліч) зібрав унікальну колекцію народних вишивок і ляльок (збереглася до нашого часу).

Джерело
Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса
(Фейсбук)
*********
Закінчив Черкаське духовне училище і Київську духовну семінарію. У семінарії член патріотично настроєної громади, що ставила за мету відродження українського православ'я та захист інтересів українського народу.

З 1889 року, по закінченні семінарії, вчителював у церковнопарафіяльній школі села Худоліївки ( 1889 – 1890 ), служив
учителем і псаломником у селі Чорнявка (1890 – 1893р.; Черкаського повіту Київської губернії, нині село Черкаського району Черкаської області), псаломником в
Андріївській церкві в Києві (1893 – 1894). 

Через спроби втілювати в життя громадівські принципи зазнав переслідувань з боку царської влади, тому повернувся на Чигиринщину, де вчителював у селах Мордва (1895 – 1896р., нині село Красносілля) та
Головківка (1896 – 1897р., нині обидва села Чигиринського району). 

В 1897 році висвячений на священика, служив у Михайлівській церкві села Суботова. Від
1899 року був також законовчителем у місцевому міністерському училищі.

За роки праці на Чигиринщині зібрав багатий матеріал з історії, фольклористики та етнографії краю. Частину дослідницького доробку опублікував за підтримки Михайла Грушевського у Львові та Києві. Найбільшою науковою працею Марка Грушевського незакінчене дослідження «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа», що 1906 –
1907 роках вийшло у Львові за редакцією
Зенона Кузелі та стало одним із перших у світі досліджень з етнографії дитинства, високо оцінене Іваном Франком. Досліджував історію роду Грушевських (згодом матеріали вилучені НКВС), збирав старожитності для музеїв, зокрема разом із дружиною Марією Іванівною (уродженою Ілліч) зібрав унікальну колекцію народних вишивок і ляльок (збереглася до нашого часу).

Через доноси деяких представників
духовенства звинувачений в українофільській діяльності й підбурюванні селян проти царської влади. Його справу розглядав київський губернатор, а в 1910 році Київська духовна консисторія, незважаючи на селянські звернення, перевела Марка Федоровича на посаду священика до Покровської церкви містечка Таганча Канівського повіту, де одночасно він затверджений законовчителем місцевого двокласного міністерського училища. 

Близько 1916 року «за українофільство» на нього вчинено замах з боку російських
чорносотенних сил.

Улітку 1918 року із родиною переїхав до
Києва. Член Всеукраїнської православної церковної ради, активний учасник руху за
автокефалію православної церкви в Україні. 

Влітку 1919 увійшов до складу першого українського кліру Софійського собору. У
1920 році інструктор-організатор ВПЦР, 1922 року став єпископом Української автокефальної православної церкви.

Член редколегії часопису «Церква і життя», значну кількість уваги приділяв перекладам і виданням українською мовою богослужбових книг.

Унаслідок тиску з боку Державного політичного управління УСРР змушений у
1930 році припинити церковну діяльність і зректися духовного сану. В останні роки життя працював сторожем в артілі інвалідів, хоча продовжував вести наукові записи (вилучені під час арешту ). 

11 червня 1938 року заарештований і ув'язнений в Лук'янівській тюрмі. Відповідно до постанови Особливої трійки НКВС по Київській області від 9 серпня 1938 року
розстріляний.

10 жовтня 1889р. в с. Малі Канівці на Черкащині народився Михайло Драй-Хмара, поет і літературознавець.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Студіював фонди бібліотек і архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда, Бухареста. Знав 19 мов – майже всі слов’янські та європейські, а також строслов’янську, старогрецьку, латину, санскрит. Працював у Петроградському університеті. Професор Кам’янець-Подільського (1918-1923) і Київського медичного (1923-1929) університетів.

Дочка Оксана описувала батька як людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима».

Писати вірші почав у Кам’янці-Подільському. Належав до «неокласиків». Перша збірка «Поростень» (єдина, видана за життя поета) побачила світ 1926-го. Автор монографії «Леся Українка. Життя й творчість» (1926).
Наприкінці 1928-го зазнав шаленої критики за сонет «Лебеді». У ньому вбачали прихований контекст, а дехто прямо звинувачував поета в «поширенні контрреволюційних ідей». Причиною гонінь став вислів «гроно п’ятірне», під яким малися на увазі поети-неокласики Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Освальд Бургардт і сам Михайло Драй-Хмара.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри.
Твори поета перестають публікувати.
Заарештований 21 березня 1933-го за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації, але за рік справу припинено. Вдруге заарештований 6 вересня 1935-го за «націоналістичну контрреволюційну діяльність». На допитах не зламався. Михайла Драй-Хмару заслали на Колиму на 5 років. У 1938-му термін продовжено ще на 10 років за «участь в антирадянській організації та антирадянську агітацію».

Загинув 19 січня 1939-го у концтаборі на Колимі. 

За спогадами Михайла Добровольського, того дня до бригади заарештованих, що працювала на дорозі, наблизилося легкове авто, з якого вийшли троє сп’янілих управлінців. Один із них почав стріляти із маузера в кожного п’ятого. «Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв».

Реабілітований 1989-го. У документах про реабілітацію навпроти причини смерті було зазначено: «ослаблення серцевої діяльності».

Джерело
Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 10 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Етнічні українські землі з котрих було здійснене виселення населення в повоєнний період.
*********
1943 рік
Відділ української самооборони у селі Городниця на Рівненщині у перестрілці з німецьким загоном знищив одного військового і двох поранив.

1944 рік
У райцентрі Березне на Рівненщині повстанці атакували навчальний пункт райвійськкомату. Здобуто 2 автомата, 17 гвинтівок, патрони. Звільнено 70 допризовників.

1945 рік
Відділ УПА-Захід атакував прикордонну заставу біля села Сілець на Львівщині. Знищені 60 військових.

У бою з москалями біля села Діброва на Дрогобиччині загинули зв’язкова Ольга Чень і двоє охоронців.

1946 рік
6 воїнів УПА-Захід загинули в бою з загоном МВД у райцентрі Підбуж на Дрогобиччині.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Хворостець на Тернопільщині.

У бою з москалями біля села Жабокряки (нині Квітневе) на Дрогобиччині загинули 11 повстанців.

1947 рік
У селі Дуброва на Київщині підпільники знищили голову сільради.

1948 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Королин на Дрогобиччині. Сім повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

1950 рік
Районний референт ОУН «Славко» загинув у сутичці з загоном МВД у селі Радич на Дрогобиччині.

1954 рік
У селі Вербовець підпільники поранили голову колгоспу.

Джерело.
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятниця, 9 жовтня 2020 р.

9 жовтня 1943р. у м.Тернопіль вбили Українського військовика, наймолодшого вояка Першої світової війни Мирослав (Славка) Луцишина.

Славко Луцишин у віці 7 років.
Славко Луцишин серед старшин і генералів австро-німецького генерального штабу (1915 рік)

Народвися у с.Загребелля (нині мікрорайон «Дружба» м. Тернополя). Відома й точна адреса його проживання – вул. 
Болотна, 19, нині – вулиця Чумацька мікрорайону «Дружба». У липні 1915 року отримав поранення та потрапив до військово-польового шпиталю 3-ї австро-угорської армії, де його вилікували австрійські військові медики. Разом з дивізією потрапив на італійський фронт де служив санітаром в Сербії та Тиролю (італійське Трентіно). Воював. За чотири роки пройшов російський та італійський фронти. По війні Славко студіював медицину. Загинув Славко Луцишин у віці 35 років. Його вбили о 19:00 год. 9 жовтня 1943 року в скверику в центрі Тернополя. Убивця «замів сліди» димовою шашкою і його ніхто не шукав.

Джерело.
https://teren.in.ua/2016/10/09/9-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
**********
Мирослав Луцишин народився 22 травня 1908 року в селі Загребелля, яке на той час розташовувалося під Тернополем. Відома й точна адреса його проживання — вул. Болотна, 19, нині — вулиця Чумацька мікрорайону «Дружба».

У липні 1915 року, коли після весняного
Горлицького прориву німецько-австрійського війська фронт зупинився між Тернополем і
Зборовом . Саме тут, під селом Озерна за 20 км від рідного Загребелля, опинився тоді семирічний Славко, якого важко поранило. Він потрапив до військово-польового шпиталю 3-ї австро-угорської армії, де його вилікували австрійські військові медики.
На той час батько хлопця, австрійський вояк, перебуваючи на фронті, потрапив у російський полон, а мати, втікаючи від росіян, опинилася аж у Нижній Австрії, куди була евакуйована із зони затяжних бойових дій. У вересні 1915 року дивізії 3-ї армії терміново перекинули на недавно відкритий італійський фронт, тож австрійські військовики забрали Славка із собою, бо дитині не було куди подітися.

За таку «послугу» він мусив відслужити щонайменше три роки як справжній солдат. Служив у тому ж військово-польовому шпиталі санітетом (санітаром, що доглядає хворих, рядовим медичної служби): спочатку в Сербії , а потім — у південному Тиролю (італійське Трентіно).

Воював Славко Луцишин і за чотири роки (1915—1918) пройшов російський та італійський фронти. У «Літописі Червоної Калини» розміщені світлини Славка (десятилітнього кайзер-єгеря) в товаристві командувача 11-ї армії генерал-полковника
Віктора фон Данкля та інших достойників австро-німецького генерального штабу.
По війні Славко студіював медицину.
Любомира Бойцун, яка мешкала на тій самій вулиці і пам'ятала родину Луцишиних, припускає, що він міг бути в підпіллі ОУН, працювати в міській управі.

Відомо, що загинув Славко Луцишин у віці 35 років. Його вбили у скверику в центрі Тернополя. Убивця «замів сліди» димовою шашкою і його ніхто не шукав. А польський дослідник-хроніст Тернополя Чеслав Бліхарський у своїх розвідках називає навіть точну дату і час смерті Луцишина: сьома година вечора 9 жовтня 1943 року.

На вулиці Чумацькій зберігся будинок (тепер трохи перебудований), в якому мешкає вже третє покоління Луцишиних. За спогадами Любомири Бойцун відомо, що відразу по закінченні війни родина Луцишиних зібралася у повному складі: батько і мати Славка прожили тут до старості й виховали шістьох дітей. Батько був справним бляхарем і ковалем і помер наприкінці 1950-х.

Джерело
https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Луцишин_Мирослав

9 жовтня 1886р. народилася Блажкевич Іванна Омелянівна - письменниця, педагог, публіцист, етнограф, фольклорист, громадська діячка. В період польської окупації 1919-39 рр. зазнала переслідувань влади.

Іванна Блажкевич народилася 9 жовтня 1886 р. в с. Денисів, нині – Козівського району, в сім’ї вчителя. Майже не зазнала материнської ласки, бо вже на четвертому році життя втратила матір.

Училася спочатку в Денисівській початковій школі, потім у Тернопільській, так званій відділковій, школі. Потім екстерном здала екзамени у Львівській семінарії на вчительський диплом. Відтоді працювала народною вчителькою, вихователькою дитячих садків на Станіславщині (нині – Івано-Франківська область) і Тернопільщині.
Багато сил віддаючи боротьбі з неписьменністю в селах, вона не мирилася зі знущаннями панів із простого люду й гостро виступала проти неправди. Її вірші, оповідання, публіцистичні статті друкували прогресивні галицькі газети та журнали. Творча діяльність та громадська робота І. Блажкевич отримали глибоку підтримку О. Кобилянської, У. Кравченко, Т. Бордуляка, з якими письменниця була в дружніх стосунках.

У 20-х роках XX століття І. Блажкевич почала писати для дітей. У видавництві “Світ дитини” вийшли одна за одною її книги п’єс, оповідань, віршів: “Св. Миколай в 1920 р.” (1920), “Тарас у дяка” (1923), “Діло в честь Тараса”, “Вертеп” (обидві – 1924), “Мила книжечка” (1928), “Пушистий король” (1929), “В мамин день” (1931), “Івась-характерник” (1936), “Оповідання” (1937) та ін.

Після 1939 р. І. Блажкевич брала активну участь в організації Денисівської семирічної школи, дитячого садка, вчителювала, боролася за культурні перетворення на селі. Вона друкувалася в періодичній пресі, у літературних збірниках. Вийшли книжки І. Блажкевич “Подоляночка” (1958), “Прилетів лелека” (1971), “Чи є в світі щось світліше” (1977), “Прилетіла ластівка” (1986), “У дитячому садочку” (1993) та ін. Автор популярних статей з питань літератури, етнографії та ін.

До останніх днів життя вона працювала на літературній ниві: писала мемуари про свої зустрічі з відомими письменниками минулого, нові вірші для дітей. Померла І. Блажкевич 2 березня 1976 р. в рідному селі Денисові.

Джерело:
https://tobm.org.ua/blazhkevych-ivanna/
***********
1 листопада 1918 вона була у Львові, де в числі перших склала присягу на вірність
ЗУНР.
На її заклик сотня молодих жителів
Залукви 2 листопада перебрала владу в
Галичі.
У своїх спогадах від 9 червня 1919 року п. Іванна писала, що за 12 днів пережила 17 обшуків та 8 арештів, під час яких, зокрема, до грудей сина Богдана приставляли багнета. Щоб уникнути переслідувань, кілька місяців жила в лісах поблизу с. Крилос та містечка Рожнятів.

Джерело
https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Блажкевич_Іванна_Омелянівна

Цей день в історії УПА - 9 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Григорій Левко "Крук", командир сотні УПА "Месники-5" та "Месники-4", Любачівського куреня.
*********
1944 рік
У райцентрі Ходорів на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу НКГБ.

1945 рік
Двоє воїнів УПА загинули в бою з москалями у селі Крехів на Львівщині.

У селі Медвеже на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону, поповнену загоном НКВД. Знищені двоє військових, 3 бійця батальйону, 4 інформатора НКВД. У перестрілці загинув один повстанець.

У засідці біля села Облапи на Волині повстанці, переодягнені у форму НКВД, зупинили 5 вантажних автомобілів, роззброїли водіїв і супроводжуючих, провели з ними пропагандистську бесіду і відпустили. Здобуто 4 автомата і 4 гвинтівки, спалено 4 автомобіля.

Під час боїв з москалями у селах Германів (нині Тарасівка) Добротвір, Перекоп, Силець і Чаниж на Львівщині загинули 8 повстанців, у тому числі 16-річна член ОУН Парасковія Стецюра.

У селі Іллінці на Станіславщині підпільники знищили двох активісток радянської влади і спалили сільраду.

1946 рік
У боях з москалями у селах Верхівці, Задеревач і Орявчик на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Мамчій – «Лев» і ще троє повстанців.

1948 рік
7 повстанців загинули в бою з пошуковими групами полку внутрішніх військ у Клеванському районі Рівненщини. Ще одного пораненим захоплено в полон.

1949 рік
У боях з москалями у селах Верхня Рожанка і Маринка на Дрогобиччині загинули Євдокія Скаприцька і ще один підпільник.

Двоє повстанців вночі наскочили на засідку опергрупи МВД на залізничному переїзді біля села Зозів на Рівненщині. У перестрілці один повстанець загинув, інший зазнав поранення, однак зміг прорватися.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

Фото: Мешканці села Минківки здають хліб кооперації. 1929 р. З фондів Валківського краєзнавчого музею.

В листопаді 1929 року в Україні почалась реалізація політики колективізації. Утверджувався задум колективізувати сільське господарство для того, щоб безпосередньо контролювати сільськогоспода
рську продукцію і виробників, минаючи ринкові закони і назавжди позбутися усіх приватних власників, знищивши їх як клас.
Це здійснювалось шляхом ліквідації 5,2 млн селянських господарств та створення на їх основі 25 тис. колективних господарств (підприємство державної форми власності). Селян примушували вступати в колгоспи і усуспільнювати власне майно.

Джерело:
Національний музей Голодомору-геноциду
(Фейсбук)

четвер, 8 жовтня 2020 р.

9 жовтня 1990р. Український письменник Олесь Гончар написав лист-заяву до парткому Київської організації Спілки письменників України, де оголосив про свій вихід з КПРС.

У заяві Гончар зазначав: "Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: "Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу - ось наші вимоги..." Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими".
На майдані голодувало вже близько 200 студентів, ще стільки ж підтримували акцію в наметах та як охорона.

Цього дня відбулася зустріч голови Верховної Ради Леоніда Кравчука з представниками голодуючих - Олегом Барковим, Олесем Донієм, Маркіяном Іващишиним, Олегом Кузаном, В'ячеславом Кириленком, Юрієм Герциком. Студенти знову повторили свої вимоги. Після довготривалих і важких переговорів Кравчук пообіцяв, що питання про відставку прем'єра Віталія Масола буде поставлено перед парламентом.

Джерело
http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/9/58660/

9 жовтня 1990р. в Івано-Франківську згідно з рішенням місцевої ради народних депутатів демонтували пам'ятник Леніну.

Також повідомлялося про проведення в Івано-Франківську першого в Україні збору ветеранів Української повстанської армії . На ньому було створено Братство вояків УПА Карпатського краю (Івано-Франківщина, Закарпаття, Буковина).

Джерело
http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/9/58660/

Восени, 9 жовтня 1928 року, у місті Львові було засновано греко-католицьку Богословську академію.

Ініціатива заснування академії належала митрополіту Андрію Шептицькому, який став потім її єпископом та предстоятелем. Першим ректором греко-католицької Богословської академії став митрополит та архієпископ Йосиф Сліпий.

Академія об`єднала навколо себе провідні кола інтелігенції з Західної України, що дозволило їй відразу ж стати центром філософських та богословських наук. У тогочасній Польщі греко-католицька Богословська академія була єдиним українським вищим навчальним закладом. Вже через 10 років після свого заснування академія значно розширилася: з`явилися нові кафедри та факультети, відкрилася бібліотека, видавнича справа значно розвинулася, а склад професорів було збільшено до 40 осіб. У кінці 1931 року у греко-католицькій Богословській академії було створено музей, головою якого став доктор Михайло Драган.

Джерела:
http://www.calendarium.com.ua/ua/u_lvovi_zasnovano_grekokatolitsku_bogoslovsku_akademiyu_1928
*******
http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/9/58660/

8 жовтня 1871р. на Полтавщині народився Іван Піддубний, спортсмен, борець, чемпіон чемпіонів, який у 76 років міг легко зігнути підкову та заплести з двох цвяхів кіску.

Світова слава до Піддубного прийшла після перемоги на чемпіонаті світу в Парижі 1905 року. Тут він був проголошений чемпіоном світу серед професіоналів.

Іван Піддубний писав із труднощами, розділовими знаками, окрім крапок нехтував. Та успіх і визнання породили в ньому пиху. Людині, яку не вважав рівнею собі, міг "по-панськи" подати для потиску два пальці. 

Улюбленим жартом було дати потримати комусь свої тростину – а вона важила біля 19 кг. Коли хтось із несподіванки її втримував, борець дуже веселився. А одного разу за обідом в будинку Максима Горького, чемпіон заявив письменникові:
– У Росії є три знаменитості: я, ви і Шаляпін.
На запитання, чи знає він когось сильнішого від себе, відповідав:
– У боротьбі - ні! А в житті мій батько набагато сильніший був від мене.
Та пихатість не заважала йому завжди боротися чесно. Ніколи не програвав поєдинків за гроші – у піддавки.
– Я не баба, ні під кого не ляжу, – відповідав на такі пропозиції.

У повсякденному житті був спокійним, але виходячи на борцівський килим ставав схожим на звіра. Своїх супротивників кидав із такою силою, що ті непритомніли. "На днях боролися Піддубний і німець Абс, – писала, приміром, газета "Русское слово" в серпні 1904-го про один із борцівських поєдинків, що відбувся в Москві в саду "Акваріум". – Боротьба йшла затята. Супротивники в боротьбі налітали на рампу, на задній завісу, ламали куліси. Дійшло до справжньої жорстокості. На кінець, після 37-хвилинної безрезультатної боротьби Піддубний і Абс опинилися за кулісами. Судді дали дзвінок. Борці вже нічого не чули. Піддубний схопив Абса, виніс його на одній руці на сцену і зі всієї сили кинув головою на підлогу. За кулісами роздався істеричний крик дружини Абса. Абс лежав без свідомості. Дали завісу. Публіка кричала: "Абс! Покажіть Абса! Що сталося з Абсом?" Переполох у публіці тривав хвилин десять. Нарешті відкрилася завіса, і на сцені для заспокоєння публіки з'явився Абс, який прийшов до тями".

– Чи є на землі хто-небудь, хто вас може здолати? - часто запитували в Піддубного.
– Є, – зітхав борець. – Баби! Все життя мене, дурня, зі шляху збивали.

Уперше він закохався в 17 років у дівчину зі свого села. Вона походила з заможного роду, тож її батьки не захотіли віддавати свою дочку за бідняка. Нібито саме тому хлопець подався із села на заробітки до Севастополя. Уже виступаючи в цирку він закохується в мініатюрну гімнастку Марію Дозморову. 

Однак, під час гастролей цирку в Тифлісі 1903-го вона зірвалася з канату й розбилася. Іван Максимович дуже болісно переніс втрату коханої, навіть збирався покінчити з своїми цирковими виступами йповернутися до села.
В сорок років він в чергове закохується, на цей раз в жінку з дворянської родини - Ніну Квітко-Фоменко. 1910 року одружилися, Піддубний полишив боротьбу й вирішив присвятити своє життя родині. Оселяється із дружиною в селі Богодухівка на Полтавщині. Купує 120 десятин землі, будує млин і починає хазяйнувати. Але господар з нього виявився невдалий, справа прогоріла. Через 3 роки, щоб підзаробити грошей, Піддубний повертається в спорт. Ніну залишає вдома, а сам їде на чергові гастролі. 1920-го під час виступів в Одесі отримує звістку, що дружина втекла з молодим денікінським офіцером до Франції. Із собою прихопила всі чоловікові медалі за борцівські перемоги.

Джерело
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/8/1871-narodyvsya-ivan-piddubnyy-sportsmen-borec-chempion-chempioniv

Цей день в історії УПА - 8 жовтня.

Джерело фото
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1943 рік
Три загони повстанців у бою з німцями в селі Коловерти на Рівненщині знищили 5 військових і кількох важко поранили. Втрати повстанців: один поранений.

Біля села Дерев’яне на Рівненщині повстанці знищили німецького військового, ще одного поранили в ногу.

1944 рік
У бою з москалями у селі Страдч на Львівщині загинув повстанець Марків.

1945 рік
У селі Хлібичин на Станіславщині підпільники знищили голову колгоспу і його дружину, радянську активістку.

1947 рік
У селі Конюхів на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1948 рік
Під час боїв з москалями у селі Загір’я на Тернопільщині загинув колишній начальник штабу сотні УПА-Захід Григорій Гершон.

У селі Новосілка на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

Двоє повстанців були виявлені військовими МВД у райцентрі Перегінське на Станіславщині, у перестрілці знищили двох офіцерів, однак зазнали важких поранень і, не маючи шансів на прорив, застрелилися.

У селі Никоновичі підпільники спалили сільраду.

1949 рік
Іван Марчишак – «Чумак» загинув у бою з москалями у селі Завадка на Дрогобиччині.

1952 рік
Через зрадника загін МГБ захопив криївку Центрального Проводу ОУН на межі Львівської і Тернопільської областей. Загинули двоє охоронців Головного командира УПА Василя Кука.

Ще одну криївку захоплено під час облави загону МГБ в селі Курники на Тернопільщині. Із чотирьох повстанців, що перебували всередині, троє застрелилися, ще одного захоплено в полон.

Джерело
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

середа, 7 жовтня 2020 р.

Іван Дубовий - полковник Армії УНР. Командант Харкова. Командував бригадою Запорізької дивізії.

Народився у с. Галиця Ніжинського повіту Чернігівської губернії в родині селянина-власника с.Галиця Костянтина Миколайовича Дубового та його дружини Марії Андріївни.

З 9 лютого 1918 р. — командир сотні ім. І. Мазепи 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З початку березня 1918 р. — командир 2-го куреня 2-го Запорізького полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 17 листопада 1918 р, після протигетьманського повстання, — комендант Харкова. З грудня 1918 р — командир 2-го Запорізького, а потім — 2-го Мазепинського полку 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 13 квітня 1919 р. — командувач Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 

16 квітня 1919 повів залишки запорожців через Румунію на з'єднання з основними частинами Армії УНР. З кінця травня 1919 р. — командир 20-го Запорізького пішого ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир збірної бригади Запорізької дивізії, що складалася з піших полків Запорізького корпусу. У 1921–1922 рр — командир 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції. У 1932–1938 рр. очолював у Франції «Товариство Запорожців» та Союз лицарів Залізного Хреста. Помер на еміграції.

Джерело
Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса
(Фейсбук)

7 жовтня 1984р. помер Валерій Веніамінович Марченко - Український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
 З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…,- писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».

1. Арешт.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КГБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література. Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

2 Арешт.
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).

Цікаві факти про Валерія Марченка
1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

3. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».

4. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися на нерідній для обох англійській). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

5. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.

6. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

7 жовтня 1910р. поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів загинув визначний авіатор, Український громадський і політичний діяч Лев Мацієвич.

Був одим із засновників Революційної Української партії (РУП).
Мацієвич вирушає в останній політ. Фото з ЖЖ babs71
Уламки "Фармана" Левка Мацієвича
Похоронна процесія. 
На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою стрічкою (з україномовним написом).

7 жовтня 1620р. закінчилася дводенна Цецорська битва - битва війська Речі Посполитої зі значно переважаючими в кількості турецько-татарськими військами на чолі з Іскандер-пашею.

Загибель гетьмана Жолкевського.
Картина В. Еліяш-Радзіковького.

7 жовтня 1620р. - закінчилася дводенна Цецорська битва - битва війська Речі Посполитої зі значно переважаючими в кількості турецько-татарськими військами на чолі з Іскандер-пашею біля села Цецора на річці Прут (Молдова).

Польська армія була розгромлена. Загинув великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, поліг Михайло Хмельницький, у полон потрапили його син Богдан, княць Корецький, син Жолкевського та ін.

Надалі 60-тисячна татарська армія пішла на Покуття і Львів, спустошуючи все навколо, і поверталася з походу з багатствами та більш як 100 тисячами полонених русинів (українців), із яких до Криму дійшло тільки 30 тисяч.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/7/58472/