Загальна кількість переглядів!

неділя, 25 жовтня 2020 р.

26 жовтня 1885р. в с. Малий Буялик народився Андрій Ніковський– громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист.

26 (або 14) жовтня 1885р. в с. Малий Буялик Херсонської губернії народився Андрій Ніковський– громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист.

Народився Андрій Васильович Ніковський 14 жовтня 1885 року в болгарському селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер Іванове Лиманського району на Одещині) під час батьківського бурлакування по панських маєтках.

Його батьком був Василь Євстафійович Ніковський, міщанин з Очакова, а мати Ірина Опанасівна – проста селянка з-під Березані на Миколаївщині. Дитинство Андрійка минуло у селі поблизу Очакова, “в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря”.

Коли хлопчику виповнилося сім років, помер батько. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж і переїхала до Одеси. Одна з адрес, за якою проживала нова сім’я, був будинок за номером 62 по вулиці Успенській.

Спочатку Андрійко навчався у народній школі, а після її закінчення протягом року допомагав вітчимові — працівникові лазні, а у вільний час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. За спогадами Ю. Лавріненка, цьому посприяв син одеського ювеліра М. Елік, який звернув увагу на хлопчика, що стояв перед вітриною магазину, і на запитання, що він тут робить, відповів: “Вчуся, дядечку, читати”. 
Зворушений пан допоміг хлопчику здобути освіту – він готував Андрійка до вступу в гімназію, підтримував під час навчання й допоміг вступити до університету.
Навчався Андрій у 5-й одеській гімназії, з 14 років почав заробляти репетиторством. Закінчив гімназію у 1905 році (разом з майбутнім нобелівським лауреатом Бардахом), з атестата видно, що найцікавішими предметами були географія, математична географія і фізика. Можливо, інтерес до природничих наук став вирішальним при вступі на природниче відділення фізико-математичного факультету університету в Одесі. Після закінчення першого курсу, перебуваючи під впливом українського середовища, у першу чергу одеської “Просвіти”, Андрій Ніковський переводиться на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету.

Молодий студент під керівництвом професора Б. Ляпунова, брата відомого математика А. Ляпунова, працює над розробкою наукової теми історії руських говірок на основі “Малоросійських оповідань” І. Квітки-Основ’яненка й зв’язку з мовою давньоруських пам’яток. Досліджуючи цю тему, Андрій 1910 року здійснив діалектологічну експедицію поблизу Хотина Бесарабської губернії (тепер Чернівецька область), де робив записи місцевої української говірки. Під час експедиції захворів на малярію, через що не встиг обробити зібраний матеріал. Одеський краєзнавець А. Гриськов згадує про цей період життя молодого студента в статті про Є. Чикаленка, який запропонував Ніковському разом з дружиною пожити деякий час в його садибі в Перешорах, чим подружжя з радістю скористалось наступного року.

На прохання професора Ляпунова керівництво факультету подовжило термін навчання А. Ніковському ще на рік для закінчення розпочатої роботи. Навесні 1912 року навчання в університеті закінчилося, але диплому А. Ніковський не отримав через відмову складати останній іспит, оскільки за наявними оцінками він міг отримати диплом ІІ ступеню, який не давав права складати магістерські екзамени. Тому він вирішив перенести складання іспитів на наступний рік, обмежившись отриманням залікового свідоцтва, яке давало право викладати у гімназіях.

Молодість А. Ніковського припала на той час, коли після революції 1905 року в Російській імперії було частково знято заборону на українське слово й почали виходити національні видання та створювались нові осередки українського життя – клуби, гуртки, товариства. Андрій Васильович багато часу й енергії віддавав роботі в одеській “Просвіті”, де був членом правління, секретарем і бібліотекарем. Саме Ніковський займався впорядкуванням бібліотеки, викупленої у вдови колишнього лідера одеської “Громади” Л. Смоленського. На початок 1908 року в бібліотеці нараховувалось більше двох тисяч книг. Активна громадська діяльність А. Ніковського сприяла тому, що Андрій став делегатом від Одеси на Всеслов’янському студентському з’їзді, який проходив у червні 1908 року в Празі.

Наприкінці 1908 року Сенат видав указ, згідно з яким діяльність українських просвітніх організацій визнавалася такою, що “загрожує громадському спокою”. Наступного року одеську “Просвіту” було закрито. Після цього Андрій вступив до одеської студентської громади, де вів курси мови й письменства в таємних гуртках для одеської молоді. Також він взяв участь у створенні Українського клубу й товариства “Українська хата”, в яких виступав з рефератами про українську літературу.
У серпні 1908 року А. Ніковський одружився зі слухачкою Вищих жіночих курсів Наталією Христо, тоді ж сприяв виданню першої книжки молодої письменниці Галини Журби “З життя” у друкарні своєї тещі Софії Христо. В листопаді 1911 року відкриває книгарню “Діло”, яка розповсюджувала українську літературу, займалась передплатою та продажем газети “Рада”. Керувала книгарнею дружина Наталя Дмитрівна.

У 1910 р. було засновано міжпартійне об’єднання під назвою “Товариство українських поступовців” (ТУП). В Одесі діяли два осередки: “Стара Громада” (на чолі з М. Комаровим) і “Молода Громада” (на чолі з С. Шелухіним), членом якої був і А. Ніковський. 1911 р. його було обрано делегатом від цієї організації на з’їзді ТУПу в Києві. Саме тоді Є. Чикаленко запропонував йому на час відпустки заміняти редактора “Ради” М. Павловського. З документів жандармського управління Одеси стало відомо, що в жовтні 1912 р. А. Ніковський намагався заснувати в місті нову україномовну газету “Народня справа”. У цей час вийшли друком його перші літературознавчі праці “Українська література й кріпацтво”, “Вічна казка”.

Після повернення до Одеси молодий випускник університету почав працювати викладачем російської словесності в двох одеських жіночих гімназіях Е. Вісковатової (на розі вулиць Богдана Хмельницького й Степової, зараз у будинку розташоване Одеське професійно-технічне училище машинобудування) та О. Белен-де-Балю (на розі вулиць Канатної і Успенської, зараз це ЗОШ № 39). Працювати доводилося по 12-13 годин на добу, але це забезпечувало стабільний і доволі значний прибуток. Проте влітку 1913 р. він, не зважаючи на запрошення керівництва гімназій до подальшої співпраці, прийняв запрошення Є. Чикаленка стати постійним редактором “Ради”, яку очолював з 1 липня 1913 року до її закриття 20 липня 1914 року через початок Великої війни.
Як тільки навесні 1915 р. було знято заборону на українське слово, одразу ж почалося збирання матеріалів для нового українського журналу, що мав виходити в Одесі. Його задумували як вісник письменства, науки й громадського життя, нове видання дістало назву “Основа”.

А. Ніковський взяв на себе обов’язки видавця і головного редактора, а практичну роботу, пов’язану з друкуванням часопису, вели його одеські приятелі І. Гаврилюк і В. Буряченко. Упродовж 1915 року вийшло три числа цього єдиного на той час україномовного журналу. В тяжких умовах війни журнал виходив із величезними труднощами, зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне – цензурними утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом закриття “Основи” стала стаття С. Єфремова “З хвиль життя”, що мала досить категоричний характер. У листі від 6 лютого 1916 р. В. Буряченко, відповідальний секретар журналу, запропонував А. Ніковському видати в Одесі альманах під тією ж назвою або під іншою, і розіслати усім передплатникам. Таким чином, фактичним продовженням “Основи” стала збірка “Степ”, що була останнім, четвертим числом журналу.

У роки війни А. Ніковський перебував у Києві, зрідка навідуючись до Одеси в родинних і видавничих справах. Але подальший період життя вже мало пов’язаний з містом Андрієвої юності. Після Лютневої революції Андрія Васильовича обрано товаришем (заступником) голови Центральної Ради. З приходом німців він на знак протесту вийшов зі складу Ради, був одним з організаторів антигетьманського заколоту, але до складу Директорії не ввійшов.

Коли повернулися більшовики, спочатку переховувався, а потім підробив документи на ям’я Йосипа Степановича. Після вступу в місто Денікіна Андрій Ніковський знову працював у газеті “Рада”, потім — у “Промені”.
Тривале перебування в Києві пов’язане з тим, що в листопаді 1918 р. померла дружина, залишивши дітей у віці 3 і 5 років, доньку Галю і сина Володимира, якого друзі любовно звали Лодиком. З присвятою “ясній пам’яті” дружини наступного року в Києві вийшла його книжка “VITA NOVA”, яка містила літературознавчі есе про творчість кількох молодих талановитих поетів-новаторів.
Коли в 1920 р. війська Директорії разом з поляками покинули столицю, Андрій Васильович встиг попередити про негайну евакуацію Галину Журбу, виїхав до Вінниці (залишивши дітей у Києві), де йому доручили очолити міністерство закордонних справ. На цій посаді він пробув два роки, а у відставку пішов через конфлікт з Головним Отаманом – Андрій Ніковський виділив вдові Петра Болбочана Марії сімнадцять тисяч австрійських марок, а це дуже не сподобалося Петлюрі. З цього вчинку видно, що Ніковський не тримався за посаду будь-якою ціною, порядність для нього була вище за все.

У жовтні 1924 р. А. Ніковський повернувся на батьківщину завдяки клопотанням С. Єфремова, який весь цей час наглядав за дітьми Андрія Васильовича. Спочатку Ніковський оселився у Єфремова, через кілька місяців найняв кімнату, куди переїхав разом з родиною. Здавалося, життя почало налагоджуватися, але в 1929 році його заарештовують, звинувативши в причетності до Спілки визволення України.

Після показового процесу в Харкові Ніковського засудили на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав.
21 квітня 1940 року, відбувши покарання, Андрій Ніковський оселяється у доньки в Ленінграді – Галина на той час була дружиною військового моряка. З початком блокади міста доньку з онукою відправили в тил, а Андрія Ніковського як колишнього “ворога народу” залишили в місті, де він і помер від голоду й холоду. Там його востаннє бачив Юрій Меженко, який навіть не міг поділитися своєю мізерною пайкою з безправним А. Ніковським. Точна дата смерті Ніковського залишилася невідомою.
Поховано Андрія Васильовича Ніковського в братській могилі на Піскаревському кладовищі Санкт-Петербурга.

Джерело
Василь Вельможко
краєзнавець

Говерла (легенда)

Фото г. Говерла.

За легендою Говерла – це ім’я дівчини і названа гора її ім’ям через історію забороненого кохання. Селянин, якого звали Прут зустрів попід горою дочку багача – Говерлу. З першого погляду вони покохали одне одного, але батько Говерли ніколи б не дозволив їй зустрічатись з простолюдином. Тож злий багач перетворив власну дочку на вершину гори, щоб коханий ніколи не зміг її знайти. Чоловік довго шукав Говерлу, аж поки не сів у розпачі під горою і не заплакав. Сльози його розлились, утворивши цілу річку – Прут.

Джерело
https://www.blitz.if.ua/news/ukrainski-karpaty-legendy-ta-mify.html

Навроцькиц Степан - військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат, член Військової управи дивізії “Галичина”.

Навроцькиц Степан (народивмя 8.09.1893р. Львів – помер 24.10.1960, Вінніпег, Канада). Військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат; член Військової управи дивізії “Галичина”, член Ради Комітету українців Канади; військові звання – старшина УСС, УГА і дивізії “Галичина”. “Посол до Варшавського сойму”. Від 1949 р. – у Канаді.
Після тяжких поранень на фронті і втрати лівого ока, як інвалід австрійської армії в 1916 р. добровольцем вступив в УСС. Приділений до Вишколу в Розвадові, де був короткий час. В ступені поручника входив до першого штабу Ордену Залізної Остроги. Після 1 листопада 1918 р. – в рядах УГА. Після війни завершує правничі студії, стає адвокатом в Перемишлі і громадсько-політичним діячем. У 1938 – 1939 рр. – посол до польського сойму від УНДО.

Джерело:
Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ, “Незборима нація”

Біла смерека (легенда Бойківщини)

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:
- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.
В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.
Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:
- Мій яворе!
І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.

Джерело:
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук с. Головецко, Сколівського району, Львівської області
26 грудня 1990 року Від Романа Андрійовича Федевича.

25 жовтня 1966р в Канаді помер Петро Біґус - сотник УГА, просвітянин, громадсько-політичний діяч.

Народився 9 лютого 1882 с. Великі Бірки,
Тернопільський повіт, Королівство Галичини і Володимирії , Австро-Угорська імперія, тепер
Тернопільська обл.

Ранні роки:
На сьомому році життя, по смерті батьків, став круглим сиротою. Спочатку опікувалися ним дідусь та бабуся, а після їхньої смерті —
вуйко. Закінчив Великобірківську чотирикласну «народну школу», а нижчі класи гімназії та вчительську семінарію — в
Тернополі. По закінченні навчання у 1901 р. став учителем початкових шкіл. Та впродовж двох років праці пропольска Шкільна Рада, невдоволена вислідом навчання польської мови українських дітей, переводила його по черзі до чотирьох різних міцевостей.
У 1903 р. покликаний до війська, відбув однорічну службу в школі резервових
старшин та закінчив її у званні підхорунжого . У 1904 році одружується з Катериною Комарянською, з якою впродовж життя виховав 4 дітей, та одержує посаду управителя школи в с. Підгородді біля
Рогатина. Належав до активних працівників у громаді.

У 1907р. утворився в Рогатині під проводом о. В. Городецького при філії товариства
«Просвіта» гурток просвітянських працівників, до яких належав і Петро Біґус. Разом з іншими їздив по селах Рогатинського повіту, закладав читальні «Просвіти», а при них крамниці, шпихліри, позичкові каси. За його ініціативою організовано в Рогатині в 1908 році аматорський гурток, який служив добрим прикладом іншим читальням як потрібно ставити добрі п'єси. При його активній участі протягом трьох років, шляхом самооподаткування української громади, побудовано триповерховий будинок української приватної 7-ми класної гімназії
Рідна Школа.

У війську:
З серпня 1914 р. як офіцер запасу мобілізований до австрійського війська. Бере участь у Першій світовій війні на різних фронтах, двічі поранений. У листопаді 1918 року добровільно зголошується до УГА. Під час Листопадового Зриву перебуваючи в
Бережанах 4 листопада 1918 року допомагав послові Т.Старухові, д-ру Ковшевичові та іншим перебрати владу в австрійської адміністрації. Там же призначається командиром запасного коша (куреня). Після «Чортківської офензиви» сотник УГА Петро Бігус стає Окружним Командантом у
Бережанах. Разом з УГА переживає в «Чотирикутнику смерті» в Україні тифозні терпіння. До кінця 1920 разом з генерал-четарем Мироном Тарнавським та іншими старшинами УГА інтернований до табору військовополонених у м. Тухолі (Польща).

Діяльність після поразки визвольних змагань
Восени 1921 р. повертається до Підгороддя , до вчительської праці. Як колишній громадський діяч включається знову до праці в українських установах, не рахуючись із фактом, що це вже шовіністична Польща, а не Австро-Угорщина . Переселяється до с.
Черче поблизу м. Рогатина. У 1922 році стає диригентом мішаного хору «Боян» у Рогатині, де виступають з концертами. 

У новоорганізованому «Союзі Кооператив» стає спочатку секретарем наглядової ради, а від 1930 р. аж до приходу більшовиків її головою.
Належав до різних місцевих і повітових українських товариств: «Просвіти», «Рідної школи», «Українського банку», «Союзу кооператив», «Сільського господаря», «Взаємної Помочі Українських Учителів»,
«Молочарської спілки». Як зразковий діяч активно брав участь в різних громадських справах.

Навесні 1940 року арештований НКВС, запроторений до Станіславської тюрми (нині м. Івано-Франківськ). Після тримісячних тортур слідчі НКВС, не маючи доказів його провини, звільняють з-під арешту. Під час
німецької окупації у 1941 військовий референт повітової управи, 1943—1944 рр. був головою делеґатури «Українського окружного комітету» в складі УКК на Рогатинщині де боронив українських селян від непосильного контингенту та свавілля окупантів. Проявляв активну діяльність у створенні дивізії Галичина до якої добровільно зголосився його син Мирослав.

В еміграції:
У 1944 році виїхав з родиною на еміграцію до Словаччини, потім до Німеччини.
У 1949 році відбуває на еміграцію до Канади в Торонто. Включається до праці в Об'єднанні українських педагогів Канади (ОУПК), згодом стає секретарем видавництва «Українського Канадійського Легіону», а в кінці секретарем «Кредитної спілки» при церкві МБНП Торонто.
Помер 25 жовтня 1966 р. Похований на цвинтарі «Проспект» у м. Торонто.

Джерело сайт терен та Вікіпедія.

25 жовтня 1905р. священичі свячення з рук Андрея Шептицького отримав уродженець с.Добромірка Збаразького повіту, майбутній перший єпископ УГКЦ в Канаді, священномученик Никита Будка.

Дитинство, школи, університети:
Народився 7 червня 1877 року в селі
Добромірка (Збаразький повіт , Королівство Галичини і Володимирії , Австро-Угорська імперія , нині Збаразький район,
Тернопільська область, Україна ) у селянській родині.

Початкову освіту здобув у рідному селі, згодом навчався у Першій класичній гімназії в Тернополі , яку закінчив у 1897 р. з відзнакою. Був вихователем дітей князя П. Сапіги в с. Більче-Золоте (нині Борщівського району). 1902 р. у Відні відбував військову службу.

Вивчав право у Львівському університеті, богослов'я у Львівській Духовній семінарії та в Університеті «Канізіанум» ( Інсбрук, Австрія). 14 (або 25) жовтня 1905 р. отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея (Шептицького). Потім здобув ступінь доктора богослов'я у Віденському університеті (1909 — Діссертация докторска: Дисциплїна Грецкої Церкви в сьвітлі полєміки за часів Фотия ). Під час студій (1907 р.) організував філію австрійського Товариства св. Рафаїла для охорони українських емігрантів з Галичини та Буковини: працював у цій організації п'ять років.

Священиче й єпископське життя:
Після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці отримав 14 жовтня 1905 року священичі свячення з рук митрополита
Андрея Шептицького.
Був префектом Духовної семінарії у Львові, радником подружнього трибуналу та референтом імміграційних справ, засновником і редактором місячника «Емігрант» (1910—1912). Опікувався українськими емігрантами в Австрії, Німеччині, Бразилії, Аргентині, Канаді та Боснії.

15 липня 1912р. Папою Пієм XI призначений єпископом для українців-католиків у Канаді й титулярним єпископом Патари. В Канаді він організував активну душпастирську діяльність та заклав основу для подальшого розвитку української греко-католицької митрополії.

Єпископська хіротонія відбулася у Львові 13 жовтня 1912 р. (за іншими даними 14 жовтня). Засновує в Канаді гуртожитки для української молоді. За час перебування в Канаді організовував парафії, будував церкви і школи, засновував бурси: імені Митрополита Андрея Шептицького в Сен-Боніфас (Манітоба) та імені Тараса Шевченка в Едмонтоні (Альберта); Дівочу академію Пресвятого Серця Христового в Йорктоні (Саскачеван), притулки для сиріт (у селах Мондер й Айтуна), народні доми, осередки «Просвіти», допомогові товариства, започаткував часопис «Канадійський Українець», видав молитовник, боровся проти сектантства. У 1913 р. організував Собор, на якому затверджено правила Русько-Католицької Церкви в Канаді. У 1918 р. прийняв канадське громадянство. Того ж року організував два просвітньо-фермерських з'їзди, а в 1919-у заснував Українську Народну Раду у Вінніпезі. У 1924 році в Йорктоні скликає перший собор греко-католицького духовенства. В 1927 році подав у відставку з посади правлячого єпископа, за ним було збережено титул почесного єпископа.

У 1928 р. через погіршення здоров'я повертається в Україну, та стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули у Львові. Займається відновленням санктуарію Богородиці в Зарваниці.

Арешти, заслання, смерть:
11 квітня 1945 року Никита Будка разом з іншими єпископами Української греко-католицької церкви арештований більшовицькою владою. Його звинувачено в тому, що він викладав у підпільній семінарії, відправляв в 1939 р. панахиди жертвам більшовицького терору, агітував за відокремлення України від СРСР. Засуджений до 8 років таборів особливого режиму і призначив відбування терміну ув'язнення в Казахстані.

Помер 1 жовтня 1949 р. «від серцевого нападу» у таборі Караганди, у віці 72 років. Місце поховання — невідоме, хоч відомо, що воно знаходилось на одному із цвинтарів Карлагу, біля села Каражар. Але, хоча мешканці села нічого не знають і нічого не чули про табірний цвинтар, врешті-решт з'ясувалося, що він був на тому місці, де сьогодні розміщена свиноферма.

Джерело Вікіпедія

Сроковський Володимир - Український військовий діяч, командант сотні Легіону Українських січових стрільців.

1. Володимир Скоропадський 2. Меморіал воїнам УСС біля гори Ключ 3. "Хребет" Ключа.
Сроковський Володимир народився 27 жовтня 1879 — помер від недуги після важкого поранення, яке отримав у бою з москалями за г. Ключ, 5 квітня 1916) — український військовий діяч, командант сотні Легіону Українських січових стрільців.

Джерело:
https://teren.in.ua/2017/10/25/25-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*******
Народився у містечку Козлів 27 жовтня 1879р.

Українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до
Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Горонда та Страбичово поблизу Мукачева, 7 вересня
1914 леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). 

Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет (взводів). І-й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II-м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук , Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III-му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанковський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.

28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколього.

Учасник цього бою так описував його перебіг:
«Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи».

При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.
Помер 5 квітня 1916 року в місті Меран (Тіроль). 7 квітня був похований на міському цвинтарі Мерана.

Джерело
1. М. В. Лазарович — Наталія Лазарович. Машерують наші добровольці…
2. Становлення стрілецького руху в східній Галичині напередодні Першої світової війни
3. Вікіпедія

25 жовтня 1860 р. у Ніжині народився Микола Самокиш, Український художник - баталіст, графік.

Працював у жанрі історичного живопису та книжкової і станкової графіки й журнальної ілюстрації.

Микола був нащадком козаків, як по лінії батька, так і матері. Прізвище Самокиш зазвичай давали козакам, які полюбляли кисляк (скисле молоко).

Малювати почав змалку, вуглем на клаптиках паперу. “Я дужо полюбив малювання, так, що забував про латинську та грецьку мови, коли вчився в Ніжинській Гімназії, і за це частенько сидів у карцері, а вдома батько частував мене добрим нагаєм, – писав Самокиш, – я крадькома, потихенько малював переважно коней та побоїща. Тоді була франко-пруська війна, і я з великою увагою роздивлявся і копіював малюнки в журналі “Всемирная Иллюстрация”.

Головними героями його малюнків були коні. “Я люблю коней як художник та в минулому кавалерист, – писав Самокиш. – У цьому напрямі я працюю постійно, вважаю коня гарним та благородним створінням і намагаюся зображувати його не тільки з зовнішнього боку, але й передати його психіку, його порив, найпрекрасніше, що є у цих тварин. Навіть шкапа на скаку виглядає живописно”.
Після закінчення Ніжинської гімназії поїхав вступати до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, але іспит провалив. Став вільнослухачем у батальній майстерні професора Віллевальде. Через рік його мрія здійснилася – зарахували до Академії.

За дипломну роботу – полотно “Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем” (присвячена війні 1812-го року) Самокиш отримав велику золоту медаль Академії мистецтв. Та закордонне відрядження до Парижа. 1885 року він поїхав до Версаля, де була велика колекція батального живопису. “Ці картини не справили на мене особливого враження, композиція їх театральна. Мені, як прихильникові реалістичної школи, вони не сподобалися…”, – такі враження залишив художник у щоденнику.
1890-го Микола Самокиш, у неповних 30 років, отримав звання академіка за роботу «Табун білих рисистих маток на водопої».
6. Разом з першою дружиною Оленою Судковською створював ілюстрації для роману М. Гоголя “Мертві душі”, який видали 1901-го.

Разом з найвідомішим на той час українським живописцем Сергієм Васильківським та істориком Дмитром Яворницьким працювали над альбомом «З Української старовини». Для популяризації історії України серед народу.

Вважав, що художник-баталіст повинен з власного досвіду писати батальні сцени. Тому 1904-го у складі драгунського полку він відправився на російсько-японську війну, провів на фронті майже рік в якості кореспондента-художника журналу «Нива». У роки Першої світової возив учнів на фронт для художньої практики.
Створив цикл картин на козацьку тематику.

Протягом 60 років творчого життя Микола Самокиш створив 11 тисяч картин та малюнків (пером).

Джерело
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/25/1860-narodyvsya-mykola-samokysh-hudozhnyk

25 жовтня 1876р. у станиці Охтирська на Кубані народився Кузьма Безкровний – громадсько-політичний діяч, економіст.

Через активну громадянську позицію молодий Кузьма був висланий за межі Кубані. Освіту отримав у Харкові, де закінчив Вищі комерційні курси та став одним із засновників та директорів Українського кредитного товариства. На Кубані був відомий як один із лідерів кооперативного руху, засновник кредитних спілок, які об’єднав у Центральний кооперативний банк.

Кузьма Безкровний був водночас активним українським громадсько-політичним діячем на Кубані. Прагнучи дати своїм дітям освіту рідною мовою, Кузьма Безкровний відправив їх навчатися до української гімназії в Галичині. А вже 1917 року за його ініціативою на Кубані засновано першу українську гімназію.

У роки національно-визвольних змагань Кузьма Безкровний був одним із ініціаторів створення Кубанської Народної Республіки і проголошення її конституції. Палко відстоював об’єднання Кубані й України. «Це був найбільший кубанський тоді політик, українець із кості і крові, але дуже обережний і маломовний, − писав у спогадах останній прем’єр уряду Кубанської Народної Республіки Василь Іванис. – Це був великий насамперед українець, а потім козак шляхетної крові».

Із 1920-го року Кузьма Безкровний жив і працював на еміграції у Чехословаччині. Видавав часопис «Кубанський край». Помер 6 грудня 1937 року у Празі.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
**********
Родовід: (інша дата народження 13 жовтня 1877 року).
Був правнуком Олексія Безкровного,
наказного отамана Чорноморського козацького війська у 1827-1830 рр., героя здобуття Анапи від османів у 1829-му році.

Діяльність:
Голова кубанської делегації на відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві (1903). Член кубанського відділення
Революційної Української партії (РУП) (1900) і підпільної Української ради, один із засновників Українського кредитового товариства в Харкові.

Голова Наглядової ради Центрально-Союзного банку, головний бухгалтер Чорноморсько-Кубанської залізниці.
Від 1917 року – член Кубанської військової ради (згодом Кубанська крайова рада),
Законодавчої ради. Вивів Кубань з церковного підпорядкування Ставропольської єпархії, заснував Кубанську єпархію. Один з ініціаторів створення
Кубанської Народної Республіки і проголошення її конституції, прийняття резолюції про об'єднання Кубані й України на федеративних засадах (січень – лютий 1918 року). Був членом кубанської делегації до гетьмана Павла Скоропадського (липень 1918 року), яка уклала таємний договір про об'єднання Кубані й Української Держави . Займав у кубанському уряді Павла Курганського посаду міністра внутрішніх справ (1919).

Від 1920 року – на еміграції. В 1923 році – директор українськой школи для інтернованих українців в місті Юзефов (Чехія), пізніше – професор Української господарської академії в Подєбрадах (Чехія), видавець часопису «Кубанський край», автор численних статей, підручників і спогадів, які були видані Українським науковим інститутом у Варшаві.

Джерела
Білий Д.Д. БЕЗКРОВНИЙ Кузьма Якимович
Вікіпедія.

субота, 24 жовтня 2020 р.

Литвин Юрій Тимонович - Український письменник і правозахисник.

Народився 26 листопада 1934 року у селі
Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім'ї сільських вчителів . Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака . Помер від ран 1944р.

Мати з сином перебралася в село Барахти Васильківського району Київської області.
Після закінчення семирічної школи пішов навчатись до гірничо-промислової школи в місто Шахти Ростовської області, але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і
національною культурою.

В 1953 – 1955 роках відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.

Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 року був заарештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка («Озерлаг», Іркутська область) і мордовських таборах для політв'язнів.

В ув'язненні писав вірші українською і
російською мовами та закінчив в 1965 році збірку «Трагическая галерея» (розповідь про злочини тоталітарної системи проти
українського народу ). Незабаром всі поезії були вилучені під час обшуку.

Після звільнення в червні 1965 року був змушений через переслідування переїхати до
Красноярська. 14 листопада 1974 року його знову заарештували і засудили за статею 187-1 («Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад»).

У листопаді 1977 року Литвин, тільки звільнившись з ув'язнення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в
Україні . У квітні 1979 року завершив статтю
«Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи», в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху.

5 липня 1979 року важко хворого Литвина москалі заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації і пропаганди» та засуджують до 10-річного ув'язнення і 5 років заслання. З травня 1982 року відбував покарання у таборах суворого режиму (селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської області), де перебувала більшість учасників Українського правозахисного руху.

24 серпня 1984 року Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом. 5 вересня
1984 року він помер у лікарні в міста Чусового Пермської області.

З ліва на право: “Бондаренко”, “Кок”, “Юрко”, “Чорний”, “Крук”

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
З ліва на право полковник “Бондаренко” (Якубовський Володимир), хорунжий “Кок” (Юхнович Іван), окружний провідник “Юрко” (Хома Михайло), сотник “Чорний” (Шепета Василь), та поручник “Крук” (Федик Богдан)

Джерело © Видавництво “Літопис УПА"

24 жовтня 1851р. після катувань в ув'язненні, висланий у м. Гура-Гумора, помер Лук'ян Кобилиця - Український селянський провідник на Буковині, ватажок народних повстань 1843-1844 і 1848-1849 рр.

Лук’ян Кобилиця народився у сім’ї кріпака в 1812 р. в с. Путилові (зараз Чернівецька область). У 1830-і роки він обирається від рідного села уповноваженим для ведення справ з представниками австрійської влади. Переконавшись, що шляхом переговорів відстояти селянські інтереси неможливо, Кобилиця в 1843 році очолив об’єднання з 16 сіл Буковини, і перейшов до рішучих дій. Його загони виганяли зі своєї території представників державної адміністрації, громили поміщицькі господарства, скасували панщину, вимагали переходу кріпаків на становище державних селян. Це повстання було придушене надісланими військами в 1844 році, 220 його учасників були засуджені до прочуханки, а сам Л. Кобилиця арештований і засуджений. 

У 1848 році, під час Австрійської революції, селяни Буковини вибирають Л. Кобилицю в австрійський парламент, де він приєднується до депутатів-демократів, які вимагали скасування абсолютизму і кріпосного права в Австрії. Після поразки революційного руху Л. Кобилиця повертається на Буковину, і в тому ж 1848 року організовує збройний загін з селян, що діяв аж до літа 1849 і нападав на володіння поміщиків і органи австрійської влади. Влітку 1849 р. селянська боротьба на Буковині пішла на спад. Лук’ян Кобилиця перейшов на нелегальне становище, довго переховувався від переслідувань. У квітні 1850 р. поліція його заарештувала. Після жорстоких тортур Лук’ян Кобилиця важко захворів. Уряд заслав його на поселення в м. Гуралу-Мору (нині республіка Румунія), де він і помер 12 (або 24) жовтня 1851 року.

Цікаві факти:
Лук’ян твердо заявляв: «Землі і ліси належать селянам. І пани не мають ніяких підстав збирати податки і примушувати відробляти панщину». Іменем Л. Кобилиці названі вулиці в багатьох населених пунктах Західної України, в тому числі Чернівцях, Львові та ін. Влада так боялася ватажка, що за його голову була призначена нагорода – 1000 злотих. Дружина Кобилиці, гуцулка з відомого у ті часи на Буковині роду Єрошок, замолоду вважалася першою красунею. Вже 1843 р. в них було шестеро дітей, проте ані документи, ані усні джерела не згадують про їхню подальшу долю. За деякими свідченнями, Кобилиця був досить заможним господарем. Лук’ян був чудовим оратором. Лук’ян так переконував присутніх у своїй правоті, що навіть пушкарі, яким платила за службу держава, перейшли на сторону Кобилиці, ставши його особистою охороною. Лук’ян Кобилиця помер за загадкових обставин. За деякими свідченнями місцевим магнатам таки вдалося отруїти молодого ватажка буковинських гуцулів. Поховали Кобилицю невідомо де в безіменній могилі. Такою була помста озлоблених дідичів, що панували на Буковині, полум’яному борцеві за свободу сільського люду.

Джерело:
https://school-life.cv.ua/luk-yan-kobylytsya/

Цей день в історії УПА - 24 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Роман Шухевич грає в шахи з провідником ОУН Львівського краю Зіновієм Тершаковцем. У нижньому лівому кутку - Штурмгевер охоронця генерал-хорунжого.
***********
1944 рік
У селі Цапівці (нині Поділля) на Тернопільщині повстанці знищили 9 бійців винищувального батальйону, які вишукували призовників, що ухилялися від мобілізації.
Станичний ОУН Супрун загинув у бою з москалями у селі Грабова на Львівщині.

1945 рік
У засідці в селі Биків на Дрогобиччині повстанці знищили голову райради Тсоавіахім і поранили завідувача районного радіовузла.

У бою з москалями біля села Стебник на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Котоване на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради і директора школи.

1946 рік
Під час боїв з москалями у селах Корчівка і Підсадки загинули троє повстанців.

1947 рік
Станичний ОУН Олексій Щербанович – «Гай» і його заступник загинули в бою з москалями у селі Орява на Дрогобиччині.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Тужилів на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, підірвались гранатами.

У селі Андрусіїв на Рівненщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Монастирок на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, загинув у перестрілці.

1949 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Серафинці на Станіславщині, в якій перебували четверо повстанців. Референт СБ (служби безпеки ОУН) Михайло Левко – «Богун» зумів вибратися через дах і з двома автоматами атакував опергрупу з тилу. Не знаючи про загибель у перестрілці трьох своїх товаришів, він продовжував бій, отримав кілька поранень і застрелився останнім патроном.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

24 жовтня 1867р. у родині священика в Умані народився Микола Біляшівський, мистецтвознавець, археолог, етнограф.

24 жовтня 1867р. у родині священика в Умані народився Микола Біляшівський, мистецтвознавець, археолог, етнограф. Він був першим директором Київського міського музею.
Член редакції журналу “Киевская старина” та головний редактор “Археологической летописи Южной России”. Засновник та керівник Київського кустарного товариства (1906).

1906-го Біляшівського було обрано депутатом першої Державної думи Росії, в якій він став одним із ініціаторів створення “Українського клубу”. З квітня 1917 член Центральної Ради. У березні 1917 призначений комісаром з охорони пам`яток Київської губернії, з вересня цього ж року очолив відділ музеїв і охорони пам`яток Генерального секретаріату. Після 1919 стояв на чолі етнографічної секції відділу мистецтв Народного комісаріату освіти УРСР. Працював у Кабінеті українського мистецтва, Етнографічній комісії АН УРСР, Етнографічному товаристві України.

Він підготував проект першого закону України про охорону пам`яток історії, культури і мистецтва (1918), склав програму створення національних і регіональних музеїв. Фундатор історико-краєзнавчого музею Волині в місті Городок Рівненської області (нині краєзнавчий музей). Один із засновників Київського товариства охорони пам`яток старовини та мистецтва (1910).

Біляшівський обстежив та провів фотофіксацію пам`яток багатьох регіонів, брав участь у роботі комісії по виданню альбомів українських старожитностей.
У 1917 році Микола Федотович був призначений комісаром по охороні пам’яток старовини в Києві, а в 1923 – він став дійсним членом Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини при народному Комісаріаті освіти УРСР.

Біляшівський став почесним членом Української академії мистецтв, а у травні 1919 р. – одним із перших дійсних членів кафедри археології Академії Наук УРСР.

Протягом життя вчений повідомив про п’ять тисяч цінних знахідок на Княжій горі, написав близько 300 статей, записав багато народних пісень різних жанрів, загадок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, вертепних драм тощо; уклав українсько-російські діалектні словники волинських говірок.
Помер у 1926 р.

Джерело:
Підготували Леся Бондарук та Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

пʼятниця, 23 жовтня 2020 р.

23 жовтня 1983р. Підрив миротворців у казармах Бейруту.

1. Хмара диму над штабом морської піхоти США в Бейруті. 23 жовтня 1983 року.
2. Штаб морської піхоти США в Бейруті до вибуху.

Вибухи:
Близько 6 години 20 хвилин ранку, у неділю 23 жовтня 1983 року вантажівка Мерседес-Бенц заїхала на територію Бейрутського летовища. Вантажівка була схожа на авто, що привозить до штабу морської піхоти воду, тому підозри у охорони не виникло. Автомобіль двічі об'їхав стоянку біля штабу, потім різко пришвидшився та поїхав у бік не закритих задніх воріт. Чергові почали стріляти з запізненням, оскільки згідно з
правилами ведення бою для миротворчих операцій в Лівані тримали зброю розрядженою. Вантажівка прорвалась через колючий дріт, ворота та в'їхала в будівлю.

Вантажівка була завантажена 5 тонами вибухівки ТНТ. У результаті вибуху будівля штабу морської піхоти повністю завалилась, поховавши під уламками 400 сплячих американських солдатів. Через 20 секунд після вибуху аналогічна атака сталась на французьких миротворців.

Жертви:
Рятувальні роботи на уламках продовжувались декілька днів, не дивлячись на те, що солдати, котрі розбирали уламки періодично обстрілювались снайпером.

Під час терористичних атак на штаби американського та французького миротворчих контингентів загинув 241 військовослужбовець США та 58 військовослужбовців Франції. Атака на казарми морської піхоти в Бейруті залишається найбільшими смертельними нападом на громадян США за межами країни після закінчення Другої Світової війни.

Вікіпедія

Юлія Ганущак "Галичанка" - "Помилування не просила, бо не так була вихована…". Спогади - розповідь.

На відміну від багатьох дівчат, які йшли у
підпілля за нареченими, шлюбними чоловіками, братами, рятувалися від репресій, Юлія Ганущак (псевдо "Галичанка") працювала в ОУН передусім через свої
переконання. Через це стала ворогом і мішенню для радянської влади.

Дівчина з зеленою хусткою:
Народилася 31 січня 1915 р. в селі Довпотів Войнилівського району на Станіславівщині в сім'ї дяка. Батько - Йосип Степанович Ганущак, мати - Розалія Петрівна Ганущак. У сім'ї окрім Юлії було ще троє дівчат - Наталія, Марія, Євдокія - і двоє хлопчиків, які
померли немовлятами. 1930 р. закінчила семирічну початкову школу. Попри скромні заробітки, того ж року батьки віддали доньку
до щойно відкритої платної Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка при "Рідній школі". Заклад став форпостом
спротиву полонізації освіти.

У Пласті
При школі діяли пластові курені, організовані полковником УСС Іваном Чмолою, який працював вчителем географії, історії та руханки. 18-й курінь — ім. І.Франка і 36-й — ім. Ольги Кобилянської (пізніше Людмили Старицької-Черняхівської). Кольорами пластових хусток у хлопців були темно-синій, у дівчат — зелений.

У вересні 1930 через заборону польською владою «Пласту» організація перейшла до підпільної роботи. Деякий час Юлія була курінною, координувала роботу різних гуртків, навчала молодших. Після звісток про
Голодомор у Великій Україні збирала кошти на допомогу жертвам голодомору. За це дістала попередження від дирекції гімназії, що боялася репресій влади.

Яскраві сторінки життя Юлії пов'язані зі щорічним таборуванням пластунів у
Підлютому (Рожнятівський район на Івано-Франківщині), що щедро фінансував Андрей Шептицький. Саме там була лікувально-відпочинкова резиденція митрополита, яку називали «кедровою палатою». Протягом місяця юнаки й дівчата (окремо одне від одного) навчалися і відпочивали в цій місцевості. Щонеділі пластуни відвідували літургію у місцевій церкві, на якій часто був присутній Шептицький.

Окрім літніх таборів, найкращі пластуни брали участь у туристичних походах, що їх організовували вчителі гімназії. Юлія часто потрапляла до числа тих обраних, кого Іван Чмола брав у похід на Карпатські гори
Маківка і Ключ (Сколівський район на Львівщині), де у 1914 –1915 рр. відбувалися бої між УСС і російською армією під час Першої світової війни. Наставник водив своїх учнів франковими місцями Львівщини, розповідав про великого Каменяра.

Педагогічна робота:
Після закінчення гімназії вирішила реалізувати себе на педагогічній ниві. Працювала вихователькою у приватних садочках Калуша. У 1936—1937 рр. пройшла однорічний курс навчання у Львівській вищій торговельній школі. Водночас займалася активною громадською роботою. Була секретаркою просвітницького товариства «Відродження» в Калуші. Організовувала юнацькі гуртки від «Союзу українок» і «Рідної школи» в селах Мостище , Болохів,
Бережниця , Збора , Верхня в Калуському повіті. Розробляла для них навчальні курси, які погоджувала з управою цих товариств. Тоді ж уперше потрапила під приціл польської влади. Була оштрафована за те, що під час уроку історії назвала політику Польщі щодо Галичини і Волині у 1919—1921 рр. загарбницькою.

Підпілля:
"Люди тішилися, а я заплакала...."
, — згадувала Юлія Ганущак початок першої большевицької окупації Західної України у вересні 1939 р. "Гнітюче враження справляла неохайність червоноармійців, які, за її словами, "де прийшли — там хотіли танцювати"

З вересня 1939-го вчителювала у селі Верхня, потім — у селі Мостище на Калущині. У педагогічному середовищі з'явилися сексоти, на думку яких Ю.Ганущак не досить старанно дотримувалася нових навчальних програм. Через це потрапила в поле зору чекістів, які двічі викликали її на допит. 

Про запланований арешт попередив інспектор Калуського районного відділу освіти член ОУН Тарас Банах. Відтоді, з лютого 1941 р., перейшла у підпілля. Переховувалася в селах Верхня, Нова Верхня, Мостище Калуського району. З весни 1941-го в ОУН. У травні цього року большевики «розкуркулили» і репресували її батьків як «зрадників батьківщини» (мати повернулася в Довпотів 1946 р., а батько помер на засланні 1942-го).

З надією зустріла в Калуші проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. Збирала від місцевого населення кошти на розбудову державних структур. Невдовзі нацистська адміністрація розпочала арешти активістів ОУН. В орендованій активісткою квартирі в Калуші гестапівці провели обшук. Вчителювання в Довпотові ставало небезпечним. Вигадуючи вагому причину для звільнення, Юлія виробила фальшиву медичну довідку. «З таким „туберкульозом“, як у вас, напишу — житимете сто років», — жартував лікар, який поставив «діагноз». Знову перейшла в підпілля. З весни 1943 р. до лютого 1944-го була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім — жіночої сітки і референтури Українського Червоного Хреста Станіславівського обласного проводу ОУН.
Роботу Ю.Ганущак у підпіллі на якийсь час перервав гострий конфлікт з її давнім другом, а тепер провідником Станіславівського обласного проводу ОУН Ярославом Мельником — «Робертом». У 1930-х рр. вони разом працювали на Калущині. «Роберт», а тоді «Владко», обіцяв згадати про неї у своїй майбутній книжці «Мрії молодого революціонера», яку не судилося написати. У 1940-х Галичанка і Роберт мали в підпіллі різні завдання, але однаково ревно їх виконували. Утім, вище становище Роберта в організаційній структурі ОУН призводило, на думку "Галичанки", до зловживання ним владою. Ішлося, зокрема, про зверхню, агресивну манеру спілкування, порушення домовленостей, безпідставні звинувачення її в несумлінному виконанні обов'язків. "Галичанка" вважала, що така поведінка «Роберта» продиктована не стільки його запальним характером, скільки упередженим ставленням до потенціалу жінок у контексті визвольної боротьби. На знак протесту Ю.Ганущак у серпні 1944-го звільнилася з посади референтки УЧХ Станіславівщини.
Керівництво ОУН не бажало втрачати досвідчену підпільницю. Від січня 1945 р. "Галичанка" стала першим референтом УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. До її обов'язків входило: заготівля медикаментів, організація лікування поранених і хворих бійців УПА, облаштування підпільних шпиталів, медичне обслуговування населення в запіллі, організація санітарних вишколів. У співпраці з господарською референтурою ОУН вона організовувала допомогу сім'ям підпільників, збирала продукти й одяг для упівців. Крім того, організовувала курси пропагандистів і співпрацювала зі Службою безпеки ОУН, для якої дівчата виконували функції зв'язкових і розвідниць.

Щоденне життя Галичанки було емоційно напруженим, позбавленим комфорту, а деколи й елементарних побутових умов.

Ми вернули в ліс у Корчин Дашавський, залізли під густу ялину. Наламали гілочок, постелили і посідали, притулившись спинами до стовбура смереки. Так просиділи цілу ніч. Коли настав день, ми почули, що в селі облава. Треба було десь сховатися, а ми не маємо сили встати — все тіло задубіло,
— згадує про одну зі своїх зустрічей з Ю.Ганущак під час більшовицької облави в селі Угольня Стрийського району взимку 1945 р. підпільниця Катерина Данилів-Гаврилів-«Зелена».

Тогочасні естетичні уявлення про жіночу красу різко дисонували з реаліями сірої підпільної буденності. Молода незаміжня "Галичанка" для конспірації носила темний простий одяг, хустку на голові, не користувалася косметикою. «Ніяких нагрудників, ніяких шовків. Як звичайна сільська баба — боса, з покаліченими ногами», — згадувала Юлія про свій зовнішній вигляд.

Самовіддану працю "Галичанки" належно оцінило командування УПА. Наказом Головного військового штабу від 25 квітня 1945 р. її нагородили Бронзовим Хрестом Заслуги, який присуджували за боротьбу з окупантом і жертовну організаційно-політичну діяльність.

Арешт:
Галичанка кваліфікований і досвідчений працівник оунівського підпілля, «ідейна» оунівка з високою ерудицією серед українських націоналістів… Необхідність арешту продиктована також і тим, що в особі «Галичанки» - «Марії» оунівське підпілля втрачало сильного й авторитетного керівного працівника, одного з організаторів націоналістичної роботи в області, відсутність якого істотно підривала підпілля і завдавала відчутного удару по його роботі", — писав виконувач обов'язків начальника Управління МГБ у Дрогобицькій області підполковник Мороз у таємній доповідній записці на ім'я міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 22 червня 1946 р. 

Допомагала чекістам спецкур'єрка Дрогобицького обласного проводу ОУН під агентурним псевдонімом «Оксана».

3 червня 1946 р. Галичанка перебувала на явочній квартирі в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району. Агентка Оксана, обмотавши хустиною голову, поскаржилася «Галичанці» на сильний зубний біль і швидко покинула помешкання. Аж раптом увійшли двоє чекістів Дрогобиччини Литвинов і Мальцев. Юлія не встигла спалити організаційні документи, які стали «вєщдоками». Спершу у Дрогобицькій, потім Лук'янівській тюрмі в Києві її «активно й неослабно допитували», аж до часткової втрати слуху, який більше не відновився.
"Коли били в Дрогобичі не витирала кров, аби бачив, що мені робить", — згадувала Ю.Ганущак про слідчого.

Піддавали «внутрішньокамерній обробці», кидали в карцер. Голодування на знак протесту не давало очікуваного результату. Ю.Ганущак згадувала: «Помилування не просила, бо не так була вихована…»
1 листопада 1946 р. Військовий трибунал Київської області засудив її до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувши 9 років, 7 місяців і 13 днів ув'язнення в Мордовії, а потім Новосибірську, достроково звільнена завдяки частковій амністії. 1956 р. повернулася в рідний Довпотів інвалідом І групи з діагнозом деформуючий поліартрит. Важко хворіла, але на здоров'я не скаржилась. Померла 5 серпня 1997-го на 83-му році життя.

Джерело: - АВТОР
Марта Гавришко

Цей день в історії УПА - 23 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ліворуч - Григорій Кисілевський-"Чабан", праворуч - Михайло Федак-"Смирний", після переходу до Зах. Німеччини. Осінь 1948 р.
*******
1944 рік
На території Товстенського району Тернопільщині підпільники знищили військового НКВД.

1945 рік
Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Мединя на Станіславщині захопив 5 військових Червоної армії, що збирали продовольство. 
Червоноармійці роззброєні і відпущені. Здобуто 2 автомати, 4 гвинтівки і патрони.

У бою з москалями у селі Руда-Сілецька на Львівщині загинув кущовий провідник ОУН Михайло Братан.

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід атакували нафтокопальню в селі Слобода Дубенська (нині Підлісся) на Станіславщині. Знищені 9 військових охорони, спалені 6 нафтових веж.

1946 рік
Командир надрайонної боївки СБ (служби безпеки ОУН) загинув у бою з москалями у селі Гута Пеняцька на Львівщині.

1948 рік
У селі Гнійниця (Поліське) на Львівщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону (організатора колгоспу і колишнього сержанта прикордонних військ).

Під час бою з москалями у селі Вовчатичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі кущовий провідник ОУН Петро Ганущак – «Погач».

1949 рік
У бою з москалями у селі Нижнє на Дрогобиччині загинув повстанець Степан Слабський.

1952 рік
Районний провідник ОУН Григорій Галайда – «Білоус» і ще один повстанець загинули, потрапивши в засідку, влаштовану москалями у селі Семки на Волині.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

23 жовтня 1864р. царським указом ліквідовано Азовське Козацьке військо, козаків переведено до селянського стану.

Карта територій Азовського козацького війська на 1858-й. Джерело: uk.wikipedia.org.
*******
1866-го канцелярія війська припинила існування, а регалії та зброю передано Кубанському козацькому війську.

Після ліквідації Запорізької Січі 1775-го, частина козаків на човнах Дніпром та Чорним морем відправились за Дунай. Отримали дозвіл турецького уряду на поселення. І створили Задунайську Січ, присягнувши османському султанові. За легендою, коли козаки складали присягу, то насипали у чоботи землю, привезену з собою з України і вимовляли: «На чиїй землі стоїмо, тій і будемо служити». Зберегли устрій Запорізької Січі.
На початку ХІХ ст. Задунайська Січ стала вагомою політичною та військовою потугою, відтак російський уряд намагався перетягти козаків на свій бік. 1828-го почалась російсько-турецька війна. Всупереч наказу султана Махмеда ІІ останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а почав переговори з російським командуванням. Колишнім запорожцям пообіцяли повернути їхні права та вольності. У травні 1828-го Кіш, а також ті козаки, які жили по селах, разом із жінками та дітьми, вирушили з насиджених місць. Під Ізмаїлом понад 1000 задунайських козаків на чолі з Йосипом Гладким перейшли разом зі своїми човнами на бік російських військ.
Для вихідців із Задунайської Січі було виділено землі на узбережжі Азовського моря від Маріуполя до Бердянська. Названо їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначено наказним отаманом.

Обіцяних давніх вольностей їм не повернули. Тому азовські козаки почали втікати знову за Дунай та на Кубань. Нарікаючи, що їх «на мужиків та москалів перетворили», змушуючи брати участь у військових походах російської армії. «Занапастив козацтво, одурив нас! – казали вони Гладкому, якому вже не довіряли», – писав дослідник козаччини Ф. Кондратович у книзі «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла 1883-го.

Джерело:
Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

четвер, 22 жовтня 2020 р.

22 жовтня 1835р. у с.Шляхові Коричинці (нині Хмельницька область) шляхтич Рутковський із засідки вбив Устима Кармалюка (Кармелюка)

22 жовтня 1835р. у селі Шляхові Коричинці (нині Хмельницька область) шляхтич Рутковський із засідки вбив Устима Кармалюка (Кармелюка) - народного героя, ватажка повстанського руху на Поділлі.
Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки.
За переказом, Кармелюка вбили не кулею, а ґудзиком - бо тільки так можна убити "характерника".

Джерело:
https://dilo.net.ua/zhyttya/z-dnem-sogodni-narodyvsya-ustym-karmelyuk/
**************
Легендарний Кармелюк (Кармалюк) народився 10 березня (27 лютого) 1787 року в селі Головчинці Літинського повіту, (тепер с. Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області) в сім’ї кріпака.

У 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик Пігловський не міг пережити того, що його власний раб не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися Устима і віддав його на 25 років до царської армії.

У 1813 дезертирував з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському та повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік з-під варти.

У 1814 році очолив повстання селян проти російської адміністрації і дворянства, що розгорнулося в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У 1817 році Кармелюк був схоплений жандармами і засуджений до смертної кари. В останній момент кара була замінена на 25 ударів батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Однак під час етапування Кармелюк втік із В’ятської етапної в’язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови , під час слідства видав себе за солдата з Костроми. Після того, як його запроторили у Кам’янець-Подільську фортецю, Кармелюк разом з іншими в’язнями здійснив свою четверту втечу. При спробі до втечі був поранений, потім схоплений і прикутий до кам’яного стовпа у вежі Юлія II (пізніше названій Кармелюковою).

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Наступні два роки Кармелюк разом з іншими каторжанами був конвойований до Тобольська. У 1825 з Тобольської каторжної в’язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром він знову втік, але був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси – один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав грати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв’язав їх у довге полотнище. До кінця прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому висячому мосту, прямо вікна за огорожу один за одним перебралися усі в’язні – зранку камера була порожня.

За іншою легендою, що Кармалюк був в особливій пошані серед жінок, які відвідували його у в’язниці з кошиками з харчами. А на згадку, чи як тоді казали “на незабудь”, дарували Кармалюку хусточки-носовички. Тож він мотузку зв’язав з хустинок, що дарували йому на пам’ять шляхетні відвідувачки, за допомогою цієї неї і втік, спустившись з високої фортечної вежі.
У 1828 році знову був схоплений і відправлений до Сибіру на Боровлянський скляний завод у Тобольській губернії. Потім знову втеча, а в 1830 – черговий арешт. Через 2 роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в’язниці.

У 1830-1835 селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тисяч осіб. Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі садиби. Захоплені у поміщиків гроші та цінності роздавали селянським біднякам. У повстанському русі брали участь не тільки українці, а й поляки та євреї. Жоден з них на допитах і очних ставках не зрадив Кармелюка, за що деякі з них були страчені, а інші вислані в Сибір.

Втім, загинув Устим від зради – в ніч на 10 жовтня 1835 року в селі Коричинці Шляхові (сьогодні Деражнянський район Хмельницької області) на подвір’ї своєї коханки. Саме там куля шляхтича Рутковського знайшла Устима. Згідно з легендою в Устима Кармалюка стріляли гудзиком, а не кулею. Вважалося, що тільки так можна вбити чаклуна, яким всім здавався Кармалюк.

З метою залякування непокірних селян тіло ватажка ще довго возили по містах і селах. Поховали його в Летичеві, де пізніше, в 1974 році було встановлено 5-метровий пам’ятник. 
Допитавши 2700 осіб, урядова комісія постановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців.

В Головчинцях резонанс судової справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена, щоб уникнути репресій, відмовитися від свого прізвища. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р, коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ: майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка. За переказами під час ув’язнення портрет героя написав художник-кріпак Василь Тропінін. За словами свідків і очевидців, Кармелюк був не дуже високого зросту, але широкоплечий, надзвичайно сильний, і відрізнявся неабияким розумом.

Феномен Кармелюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та інші. Харківський композитор Валентин Костенко – автор опери «Кармелюк». Усні народні легенди про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»). Також Кармелюку іноді приписують авторство низки українських народних пісень.

Джерело:
https://dilo.net.ua/zhyttya/z-dnem-sogodni-narodyvsya-ustym-karmelyuk/

Цей день в історії УПА - 22 жовтня.

на фотографії Рій відділу "Месники" на заставі біля присілку Пискорі с. Молодим. Посередині Марія Ровенчук - "Ірина", праворуч біля неї сотник Григорій Мазур - "Калинович", інші повстанці неідентифікованих. Великдень, 1946 рік.
Джерело:
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. (У фейсбук).
*********
1944 рік
У бою з загоном НКВД біля села Стронятин на Львівщині загинув командир відділу УПА-Захід Ярослав Хом’як.

У селі Зелене на Станіславщині повстанці знищили голову сільради.

Командир сотні «Крилачі» УПА-Захід Микола Равлик – «Беркут» загинув під час атаки загонів НКВД на курінь «Галайда» біля села Дубини на Львівщині.

1945 рік
Під час облави загонів НКВД на околиці райцентру Комарно на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще троє захоплені в полон, у тому числі воїн сотні «Лебеді» УПА-Захід Корній Вільховий – «Вир».

Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід у селі Кугаїв на Львівщині знищив будівлі колгоспу.

У селі Великі Цепчевичі на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. У бою, що тривав майже три години, знищені 19 москалів, 15 захоплені в полон. Здобуто кулемет, 3 автомати, 17 гвинтівок. Втрати повстанців: один поранений.

У селі Копець на Дрогобчичині підпільники знищили другого секретаря райкому ЛКСМУ.

1946 рік
Рейдова група УПА зірвала засідання колгоспного активу за участю представника райкому КП(б)У в селі Оцитель (нині Соснівка) на Київщині. Конфісковано продукти харчування і промислові товари в крамниці.

1948 рік
У селі Кубаївка на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта МВД.

У селі Коржова на Станіславщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1950 рік
Пошуковий загін МВД захопив криївку біля села Лючки на Станіславщині. П’ятеро повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, однак не змогли прорватися і всі застрелилися.

У бою з москалями біля села Паланики на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі кур’єр надрайонного проводу ОУН «Орлик».

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.