Загальна кількість переглядів!

понеділок, 7 грудня 2020 р.

7 грудня 1888р. у с. Поручин народився Лев (Левко) Сильвестрович Лепкий - Український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник. Воїн - один з організаторів легіону УСС.

На фото село Поручин та хата де народився Л.Лепкий.
********
Всебічно талановитий, Левко Лепкий був композитором і художником, прозаїком і драматургом, журналістом і редактором, видавцем і громадським діячем, патріотом-державником і невтомним трудівником.
Народився Левко Лепкий 7 грудня 1888 року в селі Поручин Бережанського району в сім’ї священника Сильвестра Лепкого та Домни з Глібовицьких.

Після початкового домашнього навчання Левко Лепкий продовжив учитися в славнозвісній Бережанській гімназії, де став активним учасником таємного гуртка "Молода Україна". Закінчивши успішно навчання, 1909 року Левко, ідучи слідами свого діда та батька, записується на теологічний факультет Львівського університету, а згодом переходить на правничий. Проте невдовзі переїжджає до Кракова, де вивчає рисунок і малярство в місцевій академії мистецтв.

З початком Першої світової війни, у серпні 1914 року, Левко Лепкий як доброволець австрійської армії стає одним з перших організаторів Легіону Українських січових стрільців. Стрілець Левко Лепкий очолив Пресову квартиру УСС. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави, проявив себе як знаменитий організатор кінноти УСС та стрілецької музи. Творив Левко й вірші та прозові оповідання.
Завдяки Левкові та його побратимам Романові Купчинському, Михайлові Гайворонському, Юрію Шкрумеляку, Антону Лотоцькому ми сьогодні маємо правдиву історію УСС – описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та нев’янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Вони стали улюбленими військовими піснями не лише січових стрільців та австрійських вояків-українців, а й здобули популярність серед народних мас, а найбільше підчас польсько-української війни 1918 року.

Шалену популярність мали ті пісні, до яких Левко написав і слова, і музику: "Ой видно село, широке село під горою…", "І снилося з ночі дівчині…", " Колись, дівчино мила", " Ішов відважний гайовий до лісу темного…".

Широкому загалові України відома пісня "Чуєш, брате мій". Написана вона 1910 року в Кракові братом Богданом Лепким. Але до того часу, коли Левко "підібрав музику", минуло майже чотири роки. Видається, сам Господь сприяв тому, щоб старший брат написав для молодшого пісенний текст, а той створив до нього таку ж геніальну мелодію. У цьому вірші лише кілька строф, та яка гама переживань міститься у такому маленькому творі! Відліт журавлів на зимівлю в чужі краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневіряння сотень тисяч західних українців, які вік тому змушені були залишити рідну землю в пошуках кращої долі за океаном. Відліт птахів осінньої пори може також сприйматися як прощання з теплою порою року, кращим періодом життя.
Якби Богдан і Левко не написали нічого, крім цієї пісні, то цього вистачило б, щоб їхні імена були навічно вписані золотими літерами в історію української музичної культури. Пісня, в якій стільки невимовного болю, бездонного жалю,глибокого відчаю… Вона завжди була на вустах українців у хвилини жалоби і туги. Співали її над могилами полеглих як останнє прощання.

Після війни Левко Лепкий повернувся до Львова, де брав активну участь у молодому літературно-мистецькому русі, зокрема, був членом літературного угрупування "Богема".
Л.Лепкий був директором видавництва "Червона калина", співпрацював у музичному видавництві "Сурма", редагував сатиричний журнал "Будяк", а пізніше "Зиз" — єдиний сатирично-гумористичний журнал, що вдало і правдиво ілюстрував події тодішньої буденщини. Свої літературні твори він підписував власним іменем або псевдонімами чи криптонімами: Оровець, Льоньо, Швунг, Зизик.

У 1937 році Львівське видавництво "Червона Калина" випустило "Великий співаник Червоної Калини", де знаходимо стрілецькі пісні Л.Лепкого в обробці композиторів А. Рудницького, В. Барвінського, З. Лиська, Н.Нижанківського та інших.

У 1940 році українське видавництво у Кракові випустило "140 пісень з нотами" (упорядкував Л. Лепкий). Вони розділені тут на жанри: святочні, козацькі, стрілецькі, побутові, любовні, лемківські, коломийки, веснянки. На жаль, збірника не вдалося розшукати.
У роки фашистської окупації Л. Лепкий працював в редакції газети "Краківські вісті". Створюючи мелодії і тексти пісень, Лепкий був наділений непересічним поетичним даром.

У 1944 році Л. Лепкий з Кракова емігрує у США. Після років поневірянь активно включається в українське громадське життя діаспори, відновлює у 1952 році видавництво "Червона калина", друкує свої спогади, оповідання, вірші, та нові пісні. Літературна спадщина Левка Лепкого, зокрема твори стрілецького і міжвоєнного періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного архіву поета, зібрані у книзі "Лев Лепкий. Твори". У1963 році був прийнятий у члени Наукового товариства ім. Шевченка. У 1955 році заснував українську оселю "Черче" неподалік міста Трентона.
Був одружений з дочкою золочівського адвоката Марією Драгомирецькою. Дітей у сім’ї не народилося.

Помер 28 жовтня 1971 року в місті Трентон, недалеко від Нью-Йорка, у США. Уся його літературно-мистецька спадщина служить збереженню пам’яті про нашу героїчну історію. Вона тісно переплітається із долею автора та його життєвивими переконаннями. Його ім’я і пам'ять про нього залишиться в пісні та в поетичному слові, в історії українського січового стрілецтва.

Джерело:
https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=3477

7 грудня 1870р. помер Михайло Вербицький, Український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, священик; автор гімну України "Ще не вмерла Україна".

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, де його батько Михайло був священиком. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослуженні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В.А. Моцарта, так і музика композиторів "золотої доби" української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського.

Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся (самолівка) та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.
Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним "Поученіє Хітари", яке стало першим подібним посібником в Україні.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените "Ангел вопіяше" та інші церковні композиції.
Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П'єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п'єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав як "Верховинці", "Козак і охотник", "Проциха", "Жовнір-чарівник" тощо.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п'єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр "Руської Бесіди". Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму "Підгіряни", одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом "Сільські пленіпотенти", "Простачку", "В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана" тощо.

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика, — і щойно 1850 року він отримує єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1856 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині, де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його.

Дата створення гімну "Ще не вмерла Україна" залишається покищо дискусійною. Тривалий час вважалося, що твір був створений 1862—1863 року, але без відповідних наукових аргументів. Текст П. Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису "Мета", який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. І тому, ймовірно, це власне і наштовхнуло о. Михайла, або ж йому було замовлено перемишльською "Громадою" написати патріотичну пісню. Хоча, можливо, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Відразу після створення пісня "Ще не вмерла Україна" набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці - композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Джерела:
1. http://uk.wikipedia.org/wiki/
2. Енциклопедія українознавства. — Львів: НТШ, 1993.
3. Митці України. Енциклопедичний довідник. — К.: Українська енциклопедія, 1992.

Цей день в історії УПА - 7 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці з Печеніжина (Коломийський р-н). Зброю розглядає "Орел", посміхається "Мишка", крайній справа - "Рись". Всі загинули в боях після 1951-го року.
*********
1944 рік
Командир сотні УПА-Захід «Чорний» загинув у бою з московитами у селі Лагодів на Львівщині.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Побужани на Львівщині. Шестеро повстанців, що перебували всередині, знищили військового та бійця винищувального батальйону, і всі в бою. Серед загиблих – станичний ОУН Дмитро Боженський.

У селі Залуччя на Станіславщині повстанці знищили директора спиртозаводу і підпалили сільраду та клуб.

1945 рік
Воїн сотні «Русичі» УПА-Захід «Перепілка» загинув під час бою з московитами у селі Сасів на Львівщині.

1946 рік
У бою з московитами біля села Віжомля на Львівщині загинув повстанець Іван Байриш – «Кіш».

1947 рік
У селі Бедриківці на Тернопільщині повстанці роззброїли і захопили в полон лейтенанта МВД і двох уповноважених із заготівель.

Повстанець Юрій Фецяк біля села Залокоть на Дрогобиччині наскочив на загін МВД і загинув у бою.

1948 рік
У бою з московитами у селі Плавє на Дрогобиччині загинула референт Українського Червоного Хреста, зв’язкова Головного Командира УПА Романа Шухевича «Марта».

Четверо повстанців загинули під час бою з московитами у селі Ясениця на Дрогобиччині.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

неділя, 6 грудня 2020 р.

7 грудня 1892 року народилася Степанів Олена Іванівна Український історик, географ, громадська та військова діячка; перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії.

Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанівна) народилася 7 грудня 1892 року в с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт (нині - Перемишлянський район), Львівська область в сім'ї священика УГКЦ о. Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Була третьою, наймолодшою, дитиною. Батько Олени був добрим душпастирем, ініціював створення читальні товариства «Просвіта» у селі.

З 1910 р. навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була членкинею організації «Пласт». 1912 р. вступила до Львівського університету на філософський факультет, студіювала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» (очолила його першу жіночу чоту у Львові). Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Відтоді стає у ряди організації «Січові Стрільці −2». Відзначилася відвагою у боях за гору Маківку (квітень—травень 1915), згодом стала хорунжим. 29 травня 1915 р. під час бою під Лисовичами на Болехівщині потрапила до російського полону. 1915–1917 рр. перебувала як полонена в Ташкенті. Квітень 1917 — повернулася до Галичини.

Олена Степанів - перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Була одним із організаторів Листопадового повстання 1918 р., брала активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 років (четар Української Галицької Армії). Референт преси в Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР у Кам'янці-Подільському. 1919 р. з дипломатичною делегацією відбула до Відня. 1920 року вийшла заміж за Романа Дашкевича. В 1926 році в сім'ї народився Ярослав Дашкевич - в подальшому відомий український історик, археограф, автор понад 1700 наукових та публіцистичних праць, представник школи Михайла Грушевського, в'язень сталінських концтаборів.

Олена Степанів була нагороджена срібною медаллю Хоробрості та Військовим хрестом. 1919–1921 рр. навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію німецькою мовою «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII ст.», після чого повернулася до Львова. З 1922 р. викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (ініціювала створення його Географічної комісії), товариства «Рідна школа», референт при Ревізійному союзі українських кооперативів; співпрацювала з «Пластом» і УВО. З 1939 р. працювала в установах АН УРСР. З 1945 до арешту 1949 року — доцент Львівського університету, старший науковий співробітник і завідувач сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, науковий співробітник Природничого музею АН УРСР.

20 грудня 1949 — арешт і відправлення до мордовських таборів. 1956 — звільнена за станом здоров'я, повернулася до Львова, де прожила до кінця життя. Похована на Личаківському цвинтарі.

Автор близько 75 праць, в тому числі спогадів «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912–1914», «Напередодні великих подій» (1943 р.), довідника «Кооперативи здоров'я» (1930 р.), монографії «Сучасний Львів» (1943 р.), «Трудові резерви Львівщини» (1949 р.) тощо.
Померла 11 липня 1963 року в Львові, похована на Личаківському цвинтарі.

“Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій... Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все”, - Олена Степанів.

Джерело
https://ua.openlist.wiki/Степанів_Олена_Іванівна_(1892)

7 грудня 1811р. народився Микола Устиянович, Український письменник, поет і громадський діяч, посол до галицького сейму, священик.

Джерело 1.
https://www.istpravda.com.ua

У 1848 р. був одним з ініціаторів "Собору руських учених". У 1868 р. - один зі співзасновників та очільників "Просвіти". Виступав за єдність Руси (Галичини і Наддніпрянщини).
Вірші Устияновича "Верховино, світку ти наш" і "Гей, браття опришки" стали народними піснями.

Джерело 2.
http://izbornyk.org.ua/
******* 
Микола Леонтійович Устиянович народився 7 грудня 1811 р. у сім’ї бурмистра містечка Миколаєва на Львівщині. Після закінчення місцевої початкової школи М. Устиянович продовжував освіту у Львові у нормальній школі, а потім у гімназії. Чутливий і запальний юнак захоплювався патріотичним ентузіазмом польської молоді на початку 30-х років.

З 1834 р. по 1838 рік М. Устиянович учився у Львівській духовній семінарії. Висвятившись на священика, був адміністратором у с. Волкові біля Львова, а згодом переїхав на парафію у гірське село Славськ, Стрийського округу.

У 1836 р. М. Устиянович написав свій перший вірш «Сльоза на гробі М. Гарасевича», який завдяки його народній мові був схвально оцінений семінаристами і спричинився до його знайомства з М. Шашкевичем. Репресії, що їх зазнали творці «Русалки Дністрової», насмішки недругів народної мови знесмілили молодого поета, і до 1846 р. він майже нічого не писав.

Тільки 1848 рік розбудив М. Устияновича: він став одним із ініціаторів скликання і душею «Собору учених руських» у Львові, на сторінках перших /300/ українських газет «Зоря галицька», «Галичо-руський вісник» (деякий час М. Устиянович був її редактором) помістив свої кращі поетичні і прозові твори: «Старий Єфрем», «Месть верховинця», «Страстний четвер» та ін.

У 1850 р. з переходом редакції «Вісника» до Відня М. Устиянович повернувся до Славська, продовжуючи надсилати свої твори до багатьох українських видань. В 1861 р. був обраний послом до крайового сейму. Відірваний від громадсько-культурного життя, обтяжений великою сім’єю, М. Устиянович останні двадцять років життя поступово згасав як письменник. На зміну поетичній, часто пісенній мові, яку Устиянович так високо підніс у своїх кращих творах, прийшло штучне «язичіє».

Помер М. Устиянович 3 листопада 1885 р. на Буковині у м. Сучаві, куди він переїхав 1870 р. «Не послідню силу, — писав у некролозі І. Франко, — покрила буковинська земля... умер один із перших будителів нашого народного духу, друг Маркіяна, «Соловейко», як звали його молодші товариші, умер, залетівши на старості літ на чуже поле, забажавши співати «по нотам».

М. Устиянович щиро любив свій рідний народ. У часи розквіту творчих сил він створив не один хороший твір народною мовою і цим заслужив шану у нащадків.

Свої твори письменник підписував: Николай з Николаєва; Дротарь; Наум; Н. з Н.; Н. У.; Ъ.

6 грудня 1871р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Микола Вороний, український поет, театрознавець, перекладач. Розстріляний московитами 7 червня 1938-го в Одесі.

Народився в сім’ї ремісника. Відрахований із Ростовського реального училища за зв’язки з народниками та поширення забороненої літератури, три роки перебував під наглядом поліції. Заснував у Ростові «Українську громаду». Навчався у Віденському і Львівському університетах. Працював режисером у театрі «Руська бесіда», актором трупи Марка Кропивницького, в театрі Миколи Садовського. Близький друг Івана Франка.

Рано почав писати вірші. Вважається зачинателем українського модернізму.
Один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру.
Як писав у спогадах сам Микола Вороний: «В революції 1917 року брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось ядро Центральної Ради)… Були перспективи вступити до уряду, я воздержався, захоплений театральним хаосом. Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби неврастенії кишок».

Емігрував у 1920-му, мешкав у Варшаві (видав збірку поезій «За Україну» у 1921-му) і Львові. В Україну повернувся в 1926-му. Працював у Харківському музично-драматичному інституті, у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Заарештований у 1934-му за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності», засуджений до трьох років заслання. Повторно арештований в 1938-му за «компрометацію заходів партії та уряду» («дискредитував методи стаханівської роботи», «вів шкідницьку роботу по пониженню урожайності» тощо).
Розстріляний 7 червня 1938-го в Одесі.

Джерело 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
*****
Джерело 2 маловідомі факти....

Про те, що відомий поет, перекладач, критик та публіцист Микола Вороний останні півроку свого життя прожив у маленькому містечку Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, відомо небагатьом. Саме в старому приміщенні містечкової книгозбірні Микола Вороний з осені 1937-го був чи не щоденним гостем.

Відомо, що Микола Вороний не став захопленим провісником революції. Його ідейні та творчі шукання (на початку минулого століття поета називали автором маніфесту українського модернізму), як і еміграція до Львова, послужили чудовим приводом для приведення в дію сталінської репресивної машини, якій він, справді, був світоглядно ворожий. Не дивно, що вже через вісім років після повернення поета в Радянську Україну розпочались жорстокі переслідування: першого разу НКВС засудить його до трьох років виправно-трудових таборів. Цей вирок синові Марку, який тоді ще перебував на свободі, вдасться пом’якшити, добившись заміни на заслання. Але твори, що видавалися і до, і після повернення, вилучать з публічного обігу. Микола Вороний змушений виїхати з Києва. Довго вважалося, що з цього моменту сліди його загубились. Григорій Вервес, автор передмови до книжки «Твори» Миколи Вороного, виданої у 1989 році видавництвом «Дніпро», пише: «Тривалий час існувала версія, що виїхав він до Воронежа, де й помер 1942 року». Але, як твердить літературознавець, існують листи сина Марка, вже з ув’язнення, де той свідчить, що не знає адреси батька, хоч часом одержує від нього допомогу. Григорій Вервес також констатує, що помер поет у невідомому місці 24 квітня 1940 року. Але архівна справа, що зберігається у Кіровоградському обласному державному архіві, свідчить про інше…

У вересні 1937-го Микола Вороний приїхав у село Глиняне тоді Піщанобрідського району (нині — у складі Добровеличківського). Про перебування Миколи Кіндратовича у селі мало що відомо. Вже пізніше з особової справи довідалися, що у Глиняному поет контактував з таким собі Іваном Гуликом, племінником свого давнього знайомого Іоанна (Іоаникія) Шимановича. Можливо, саме за порадою останнього (якщо цей чоловік існував реально, бо всюдисуще НКВС його не знайшло і не арештувало, як інших), Микола Вороний і забився у наші краї. Незаперечно, що тут, в українській провінції, він шукав спокою і затишку. У селі Вороний перебував недовго — близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут він оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-му, коли поета реабілітовували, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходять і відволікають від роботи, їжу готував собі сам або харчувався у їдальні.

Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський. Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійних переживаннях про сина Марка, який був на той час уже в’язнем ГУЛАГу. Не дивно, що своєму новому приятелеві Павлу Ксенофонтовичу він часто виливав душу у щирих розмовах. У 1941 році, після приходу німців, у містечку почала виходити газета «Українець», яка перші півроку-рік свого існування носила виразний український характер і навколо якої гуртувалися відроджені на той час осередки «Просвіти» та інших українських національно-патріотичних громадських організацій. Саме тоді — 7 грудня 1941 року — в цій газеті і з’явилася стаття-спогад Павла Андрієвського «Микола Вороний» (підписана псевдонімом Степовий). З нього постають подробиці перебування поета в Новоукраїнці: «Середнього зросту, кремезний дідусь з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком та окулярами. 

Міський бездоганний одяг, м’який фетровий капелюх — таким зовні я вперше побачив українського письменника Вороного Миколу Кіндратовича одного погожого дня у жовтні 1937 року. З творами його я був знайомий раніш, ще в часи масового вилучення творів українських письменників з бібліотек, десь у 1934—35 роках. …Боляче було його слухати, бо фізично міцний, він морально був розбитий, не маючи змоги віддати народові ті знання і енергію, що кипіла у ньому, незважаючи на досить солідний вік. У той час М.В. було щось близько 65 років. У розмовах він часто розвивав якийсь проект, думку, але закінчував, тяжко зітхаючи: «Все це марно, адже ж я труп у розумінні радянських сатрапів». …Його обсідали постійні думки про те, що одного авторського гонорару за «Кармен» не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема, ще ж і синові треба щось послати в далеку холодну Карелію. 

Перегортаючи сторінки часописів в читальні, він, гірко зітхаючи, говорив: «Усе суєта суєт, хіба ж я, як коректор, зможу шкодити?» Коли він уже не працював у друкарні, робітники мені говорили: 

«От би нам такого літредактора — є чого повчитись!» Якось одного дня М.В. сказав: «Сьогодні ми в мене обідаємо!» Це вперше я був у нього на квартирі. Велика кімната з окремим парадним входом. Мене вразило те, що кімната була вбрана в українському стилі. Я зразу подумав, що це хазяйське, але виявилось — то власність Миколи Кіндратовича. На одній зі стін висіли, прикрашені вишитими рушниками, портрети українських письменників, імена яких тоді й вимовляти не можна було — все то засланці або розстріляні: Остап Вишня, Панів, Слюсаренко. (Через 20 років, у 1957-му, Андрієвський пригадає цей момент і свідчитиме, що на його зауваження про заборону на ті імена, Вороний відповів: то його друзі і він від них не відмовиться за жодних обставин. — С.О.) Багато говорив М.В. в той вечір. Слухаєш — мов живу книгу читаєш. Письменники, музиканти, театральні й громадські діячі, про яких вся країна знала, — ось коло його знайомих і друзів. …Найтяжчі хвилини у М.В. були тоді, коли він згадував свого сина Марка, який встиг надрукувати книжечку своїх віршів. Ті вірші теж були вилучені з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А завтра збирав свіжі газети, особливо «Літературну газету», купував трохи жирів і все це відсилав Маркові. …Основним майном його були ящики-шафи з книжками. Це була досить цінна бібліотека — «Історія літератури» С.Єфремова, «Історія України» М.Грушевського, «Історія літератури» О.Дорошкевича і багато інших книжок з портретами авторів. Цей свій скарб він любив безмежно. Багато книжок було і чужоземними мовами (німецькою, англійською, латинською, французькою). В літературних енциклопедіях, показуючи дані про себе, він вказував на перекручування та замовчування деяких фактів. …Одного разу в «Літературній газеті» було надруковано про «переоцінку цінностей» та про письменників, що давно визнали свої помилки, а такі, мовляв, письменники, як Вороний, ще і до цього часу мовчать, а між тим твір «Євшан-зілля» цілком реакційний. …Кілька днів я не бачив Вороного, і лише випадково, в один погожий день ми зустрілися. «Сьогодні у мене обід — одержав з Києва гонорар і …ляпаса», — щиро сміючись, сказав він. Це був останній вечір нашої розмови. …Весною 1938 кілька десятків людей було арештовано. Арештували також учня дев’ятого класу Миколу Воронька. А ще через два-три дні, коли я йшов вулицею, до мене озвалися. Дивлюсь, іде Вороний, якийсь серйозний, підтягнутий, каже: «Мене тимчасово затримано, очевидно, непорозуміння, іду в міліцію, придивіться до мого майна». Не знав він, що його вже шукають, і нерозторопні міліціонери замість нього арештували учня Воронька (потім школяра випустили). Але про це ми дізнались пізніше. Через кілька днів я ще раз побачив Миколу Вороного у дворі НКВС, коли його вели в партії арештованих. Звідти він не повернувся. Не зміг я виконати і його останній наказ щодо майна, бо хазяйка квартири, коли я прийшов до неї, сказала: «Все забрано в НКВС». Справа 3945, де містяться документи, які стосуються долі Миколи Вороного, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, переважно жителів сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи — протестувати даремно. Він підтвердив, що має давно, ще з середини 20-х, націоналістичні погляди, а в організацію його завербував той же знайомий Шиманович, за вказівкою якого поет приїхав у Глиняне і завербував, у свою чергу, племінника свого знайомого… Було б смішно, аби не було так сумно. Все. Жодного підтвердженого чи доведеного звинувачення. Із заарештованих у справі ніхто Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 р. усім їм винести смертний вирок.

«Засуджений до вищої міри соціального захисту…»

Саме так формулювали свої вироки трійки УНКВС, коли йшлося про розстріл. Цинізму системи не було меж! Хто хоч раз зустрівся з таким документом, тому у словосполученні «соціальний захист», якщо воно вжите навіть у найгуманнішому контексті, вчуватиметься відгук вироків трійки. У справі акуратненько підшиті виписки з актів про виконання вироку. Усіх тринадцятьох розстріляно 7 червня 1938 року близько 24 години. Як твердить завідувач науково-редакційного відділу «Реабілітовані історією. 

Кіровоградська область» Василь Бондар, найімовірніше, що це було зроблено у Кіровоградській тюрмі, де утримувався Вороний після арешту. Але безпосереднє місце розстрілу, як відповіло на запит НРВ місцеве СБУ, невідоме. Василь Бондар вважає, що таке незнання дуже дискусійне і, можливо, прийде час, коли і ця таємниця перестане нею бути. Вороному ж і після смерті не було спокою. Павла Андрієвського заарештували у березні 1945-го, звинувативши у прислужництві фашистам: під час окупації, як і до неї, працював завідувачем районної бібліотеки. Помітне місце у звинуваченнях займають стосунки з Вороним. Павло Ксенофонтович, очевидно, теж устами слідчого, змушений визнати: «Так, я знав, що Микола Вороний український націоналіст і що він розповсюджував націоналістичну літературу, з якою він особисто знайомив мене в його квартирі. Не заявив я у відповідні органи тому, що співчував Вороному у його антирадянських висловлюваннях, спрямованих проти партії і уряду в частині вилучення української національної літератури, висилки його сина в Карелію, і повністю поділяв його націоналістичні погляди».

27 вересня 1956 року правління Спілки письменників України надіслало прокуророві УРСР запит та творчу характеристику на Миколу Вороного. В запиті, підписаному Олесем Гончаром та Юрієм Смоличем, містилося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета. 

Розслідування, проведене у 1956—57 роках, засвідчило безглуздість звинувачень, що інкримінувалися Вороному. Допитали і Павла Андрієвського, який, відбувши свої десять років виправно-трудових таборів, проживав у смт Добровеличківці. Зрозуміло, цього разу він не підтвердив присутність будь-яких націоналістичних проявів у поведінці Миколи Вороного. А на в’їдливе запитання слідчого, що, мовляв, у 1945-му ви говорили зовсім інше, стримано відповів: «Ті показання я давав на основі припущень, бо вся суспільна атмосфера до того змушувала». 10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітували. У справі міститься згадка про те, що його дружині надсилалася довідка про смерть у місцях ув’язнення. Можливо, саме тут криється загадка встановлення неправильної дати його смерті, адже рідним засуджених до вищої міри соціального захисту органи брехати не соромилися…

Світлана Орел(gazeta.dt.ua)


6 грудня 1919р. на військовій нараді у Новій Чорториї ухвалили остаточне рішення, аби Армія УНР почала І Зимовий похід.

Українські вояки - учасники Зимового походу
******
Партизанський рейд тилами більшовиків і денікінців став безпрецедентним за своїм характером і героїчністю. В поході під проводом Михайла Омеляновича-Павленка взяло участь близько 10 тисяч осіб, проте сам бойовий склад частин нараховував 2 тисячі багнетів, 1 тисячу шабель та 14 гармат.

За підсумком рейду Армія УНР була збережена. За час походу пройдено 2500 км, проведено більше 50 успішних боїв.
Усі учасники Зимового походу, що повернулися, були нагороджені найвищим орденом - Залізного Хреста.

Цей день в історії УПА - 6 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Члени ОУН(р) Городоцької округи, кінець 40-их.
Усі троє в однакових самошивних кітелях із 4-ма накладними кишенями з бантовими складками та три-мисковими клапанами.
З ліва на право:
Кадюк Михайло "Семченко", уродженець с.Новосільці. Гамкало Григорій "Майський", уродженець с.Городище. Мошончук Микола "Бор",поручник, окружний провідник ОУН на Городоччині. уродженець с.Підліски.
Усі троє загинули в боях.
*********
1944 рік
Під час нападу на радгосп у Дубновському районі Рівненщини повстанці пошкодили 3 трактора і дві молотили. Здобуто 225 літрів керосину і 200 кг дизельного палива.

У селі Залісся на Тернопільщині повстанці спалили сільську раду.

Командир кущової боївки ОУН «Стефко» загинув у бою з московитами у селі Глібовичі на Львівщині.

Неподалік райцентру Вигода на Станіславщині підпільники підірвали міст через річку Свіча.

1945 рік
Під час облави загону НКВД у селі Милява на Львівщині загинула зв’язкова ОУН Марія Холод.

1946 рік
У селі Вержбовець на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.

1947 рік
У селах Небилів і Перегінське на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувальних батальйонів.

1948 рік
Повстанці знищили агента районної заготівельної контори у селі Заріччя на Львівщині.

У бою з московитами у селі Лисятичі на Дрогобиччині загинув Микола Іванців – «Кучерявий».

1949 рік
Під час бою з московитами у селі Смеречка на Дрогобиччині загинув повстанець Микола Пукач – «Влодко».

1953 рік
Двоє повстанців зіткнулися з пошуковою групою МВД в обласному центрі Рівне. У бою один повстанець загинув, інший отримав поранення і був захоплений у полон у непритомному стані.

Джерело:
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

6 грудня 1892р. народився Роман Дашкевич громадський, політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, організатор «Січей» та корпусу Січових Стрільців у Києві.

Роман Дашкевич (1892-1975) ― громадський, політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, організатор «Січей» та корпусу Січових Стрільців у Києві.

Народився Роман-Микола Дашкевич 6 грудня 1892 року в містечку Тустановичі, тепер частина м. Борислава Львівської обл. в родині священника. Походив з давнього князівського роду Дашкевичів, відомого в Києві з XV–XVI.

Після навчання в початковій школі в Тустановичах, навчався в Українській державній чоловічій академічній гімназії в Перемишлі, яку закінчив у 1911 р. В 1911–1914 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

На початку Першої світової війни мобілізований (липень 1914) до армії австро-угорської імперії. У 1915 р., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон й інтернований в Сибір та Забайкалля. Після Лютневої революції в Росії (1917) втік з табору військовополонених і дістався до Києва. В січні 1918 р. було сформовано І курінь січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця ― найбільш боєздатну військову частину Центральної Ради, в якому Дашкевич став командиром Гарматної батареї і очолив Стрілецьку раду.

У січні–лютому 1918 р. батарея брала участь в запеклих боях з червоноармійськими частинами, які рвалися до Києва, а в березні 1918 р. ― у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням куреню, Дашкевич сформував стрілецьку батарею при Запорозькому гарматному полку, який розташовувався на Харківщині. Наприкінці серпня 1918 р. Роман Дашкевич командував гарматною батареєю у складі відновленого полку січових стрільців у м. Білій Церкві. Збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського почалося 16 листопада 1918 року виступом Січових Стрільців у Білій Церкві. У складі передового загону, який рухався на Київ, був бронепоїзд під командуванням сотника Р. Дашкевича. 14 грудня Січові Стрільці ввійшли до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади. Було відновлено Українську Народну Республіку.
У березні 1919 р. з утворенням Корпусу січових стрільців у м. Проскурові (тепер м. Хмельницький) у чині полковника командував Гарматною бригадою Армії УНР. Станом на 1919 р. Роман Дашкевич вже сформував повноцінну артилерійську бригаду для Січових Стрільців (4600 бійців та 70 гармат). Сформовані артилерійські підрозділи брали активну участь у Бердичівській наступальній операції Корпусу Січових Стрільців.

Зранку 27 березня сили 1-го та 3-го полків Січових Стрільців з артилерійською підтримкою розгорнули перший наступ на Бердичів. У результаті вдалось захопити залізничний вокзал та західні околиці міста. Цілий день бої йшли зі змінним успіхом. Утім закріпитись на передмісті таки не вдалось. Січовим Стрільцям довелось відступати. Загальні втрати корпусу під час цієї операції становили 45 старшин і 127 стрільців.
Своєю чергою, більшовицькі сили укріпили свої позиції на околицях міста, підвозили резерв та призначили нового командувача оперативних дій із захисту Бердичева ― М. Щорса. 28 березня у Бердичів прибули два батальйони таращанського полку.

Наступного дня бої на підступах до Бердичева продовжувались. Стрілецьке командування почало вести бої не по залізничних коліях, а розкидало сили по лісовій місцевості, полях та ярах, сподіваючись проникнути у тил. У результаті ввечері 29 березня Січові Стрільці почали домінувати. Сили М. Щорса втримували Бердичів з останніх сил. Вирівняв ситуацію прибулий вночі ще один більшовицький батальйон. З 30 на 31 березня штаб корпусу, налагодивши зв'язок зі штабами полків і відкоригувавши тактичні дії, вирішив тими самими силами продовжувати наступ на Бердичів. 1 квітня Січові Стрільці після сильної артилерійської атаки пішли в наступ і вдруге вступили у місто. Як і першого разу, їм вдалось опанувати передмістям та станцією Бердичів.

Цього разу більшовицькі частини не тільки відбили стрільців, але і почали їх переслідувати. За даними М. Безручка, 1-й полк відійшов до с. Лісова Слобідка, що приблизно у 25 км від Бердичева, а 3-й полк — до с. Демчин. Загалом втрати особового складу стрілецьких полків, порівняно з першим наступом, були ще більші.

Після відступу командування Корпусу Січових Стрільців вирішило усіма відведеними для цієї операції силами повести наступ. Зокрема, 5-й полк перевели до містечка П'ятки, що приблизно розташоване в 20 км на північний захід від Бердичева. Полку було наказано провести наступ на с. Слободище, що за 9 км на схід від П'яток, а потім ворогу вдарити в тил. Кінний дивізіон Ф. Бориса повинен був підтримувати праве крило Січових Стрільців та допомагати 1-му полку.

Зранку 2 квітня розпочався третій наступ на Бердичів. На 12 год 1-й та 3-й полки після артилерійського обстрілу підійшли до передмістя. У той час 5-й полк підійшов до с. Райки, що на північному заході, приблизно у 15 км від Бердичева. Проходячи повз Райки, на полк раптово напала більшовицька піхота. У результаті особовий склад 5-го полку був позбавлений зв'язку з командуванням і в паніці швидко почав відступати. Частині полку вдалось відступити, а решта потрапила в полон, втопилась в озері та була обстріляна. Розгром 5-го полку призвів до відступу усіх сил наступу. 1-му полку вдалось відірватись від ворога, а 3-й полк потрапив у важке становище під с. Демчин. Усе ж таки 3-му полку, командування яким почав здійснювати начальник штабу Корпусу Січових Стрільців Б. Сулковський, під прикриттям бронепотягів вдалось відірватись. За спогадами Р. Дашкевича, втрати корпусу у цій операції становили близько 1500 стрільців.
Про ті події в Бердичеві нагадує братська могила червоноармійців, яка розташована по вулиці Шевченка, 7. Місця поховань воїнів УНР не визначені.

План командування Армії УНР не вдалось реалізувати. Корпус Січових Стрільців разом з силами Північної групи, тримаючи оборону, почав відступати на захід.

На початку грудня Корпус саморозпустився, і Р. Дашкевич разом з багатьма вояками Армії УНР опинився в еміґрації (в Чехословаччині та Австрії). Тут написав нарис «Початки Українських січових стрільців» та під псевдонімом Р. Давний ― книгу «Про Січових Стрільців», які є першими оглядами історії цього збройного формування. На весні 1920 р. в Відні брав участь у засіданні Стрілецької ради Корпусу Січових Стрільців, де Євген Коновалець виклав план створення Української військової організації (УВО).

Дашкевич взяв участь в утворенні УВО, в поширенні її діяльності на землі Галичини, яка була окупована Польщею. 14 липня 1920 р. у Відні одружився з Оленою Степанів, у подружжя народився син Ярослав, згодом відомий історик (13.12.1926 – 25.02.2010).
У 1921–22 рр. відновив діяльність українського спортивно-протипожежного товариства «Січ», його обрали кошовим товариства «Повітова січ», був видавцем та відповідальним редактором відновленого видання «Січові вісти» (1922–24). Заборона польською владою (травень 1926) діяльності товариства «Повітова січ» змусила його шукати нові організаційні форми патріотичного виховання української молоді. Завдяки його зусиллям створено товариство «Луг» (1926), яке стало діяльною організаційною формою патріотичного виховання молоді в умовах жорсткого окупаційного режиму, проведення шовіністичною польською владою агресивної політики, спрямованої на полонізацію українського населення. Як видавець і редактор часописів «Січові вісти», а потім «Вісти з Лугу», був автором більшості матеріалів організаційного й ідейного характеру; спогади про визвольні змагання, статті про стан і перспективи розвитку лугових організацій публікувалися в цих виданнях.

З початком Другої світової війни залишив (26.09.1939) Львів та виїхав на територію Польщі, яка була окупована німцями й другу свою еміграцію (в період встановлення радянської влади у Львові – 1939–1941) Роман Дашкевич перебував в містечку Риманові. У 1941–43 рр. перебував в окупованому німцями Львові, де працював за своїм фахом ― адвокатом.

Наприкінці 1943 р. почалася третя і вже остаточна еміґрація Романа Дашкевича ― через містечко Риманів до табору переміщених осіб в Австрії ― Гізінґен, Ляндек, Куфштайн. Попри важку працю на текстильній фабриці, за його ініціативи українська громада зорганізувала у травні 1945 р. культурно-релігійне Товариство св. Андрея ім. митрополита Андрея Шептицького, головою якого в 1946–50 рр. був Р. Дашкевич.

У 1950 р. поселився в таборі для переміщених осіб у м. Куфштайні, після ліквідації якого залишився жити в цій місцевості. Займався пасічництвом та продовжував брати участь у житті української громади, читав лекції з історії українським дітям у школі, підтримував зв’язки з представниками уряду УНР в екзилі та послідовниками УВО – ОУН, вів чисельне листування.

Написав спогади «Початки Українських Січових Стрільців» та «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота», які у 1950-х – на початку 1960-х років публікували діаспорні часописи «Народна воля» (США) та «Вільне слово» (Канада).
В еміграції нагороджений Державним Центром УНР в екзилі «Хрестом Симона Петлюри» (приблизно 1936–1937 р.) та Президентом УНР в екзилі «Воєнним Хрестом Армії УНР» (25.09.1960 р. №14). Романові Дашкевичу було присвоєно звання генерал-хорунжого Армії УНР.

В Австрії Роман Дашкевич залишався до кінця життя, помер 11 січня 1975 р., похований у місті Куфштайні.

15 червня 2008 р. у соборі Святого Юра у Львові українська громадськість прощалася з генерал-хорунжим Армії УНР, адвокатом Романом Дашкевичем, останки якого перевезли на Батьківщину з австрійського містечка Куфштайн через 33 роки після його смерті. Того самого дня прах генерал-хорунжого поховали на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань.

пʼятниця, 4 грудня 2020 р.

5 грудня 1971р. у Буенос-Айресі (Аргентина) відкрили пам'ятник Тарасові Шевченку.

5 грудня 1948 р. в с.Топільське загинув референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН “ЙОРДАН” Володимир Лівий.

Володимир Лівий “Йордан” сидить у центрі під №1
*******
Лівий Володимир Михайлович – «Йордан», «Митар», «Роман Орлів», «Суворов», «С-99/1», «V-777» народився 3 лютого 1919 р. в с.Болехівці Дрогобицького району Львівської обл.. Закінчив народну школу та гімназію. Член ОУН з 1937 р., в’язень польських тюрем (1939р.). Після початку Другої світової війни, перебував на еміграції з вересня 1939 по 1941 р.р. Пройшов вишкіл у школах розвідки на терені Німеччини. Повернув до України в травні 1941 р. Займав посади референта СБ Коломийського окружного проводу ОУН (1941-1942 р.р.), референта СБ Станіславського окружного проводу ОУН (кін. 1942-березень 1945 р.р.), референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН (березень 1945-грудень 1948 р.р.).

Загинув у бою з московитами групою 5 грудня 1948 р. в с.Топільське Рожнятівського району Івано-Франківської обл..
Разом із ним загинула також дружина Дарія Цимбаліста – «Оля» – 1923 р.н. Народилася в смт.Войнилів Калуського району. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН.
З ними також загинула Самарів-Яцків Ольга «Тетяна». Дата народження невідома, можливо з Тернопільщини. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН. Дружина Яцківа Богдана «Дениса», заступника «Йордана».

Після смерті Володимира Лівого функції перебрав за посадою його заступник Богдан Яцків-“Денис”. Він загинув 6 березня 1949 р. у с. Сваричів Рожнятівського р-ну. У господарських будівлях місцевих мешканців Рибчак і Сагайдак були знайдені криївки у яких перебували підпільники. В результаті бою загинули: заступник референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН Богдан Яцківта інші 6 підпільників.
Із довідки  начальника Перегінського РО МГБ Огорєлишова про ліквідацію оунівського підпілля в Перегінському районі:

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО СЕКРЕТАРЮ ПЕРЕГИНСКОГО РК КП(б)У тов. КРАВЧЕНКО Здесь
СПРАВКА
О ходе ликвидации остатков бандитов и “ОУН” подполья по Перегинскому району за период с 10/ХІ по 7/ХІІ – 1948 года
1. 1. За отчетный период Перегинским РО МГБ в части ликвидации бандитизма проделана следующая работа..
5/ХІІ – 1948 года в селе Топильск у гр-нки КРОХОВЕЦКОЙ Анны Ивановны под картофельной ямой был вскрыт бункер, в котором были убиты три бандита:
1) По кличке “МЫТАРЬ”, референт краевого провода “ОУН”.

2) Жена “МЫТАРЯ” и жена “ДЕНИСА” – референта “СБ” Калушского окружного провода “ОУН”.

Были взяты трофеи: автомат ППС – 1 шт., пистолетов – 4 шт., радиоприемник – 1, пишущая машинка – 1, гранат – 10 шт., патронов разных – 400 шт.
Володимир Лівий-“Митар”, Ярослав Мельник-“Роберт”, Роман Мокрій-“Байда”
*****
НАЧАЛЬНИК ПЕРЕГИНСКОГО РО МГБ КАПИТАН ОГОРЕЛЫШЕВ
“ ” декабря 1948 года м. Перегинск
Підпільники писали, що операція по розшуку “Йордана” тривала з 3 по 10 грудня, у ній брало участь близько 1000 – 1200 бійців, керував облавою високопоставлений працівник обласного чи республіканського УМДБ.

Попри постійну велику небезпеку та напругу повстанці залишались молодими людьми, які кохали, одружувались і народжували дітей. Щодо “Митаря”, то одружився він з Даркою Цимбалістою влітку 1944 р. Десь через рік у них народилися дві донечки-близнята. Одну з них звали Романою або Марусею, і її переховували Марта Міхнякова, потім – сім’я Павчака-Гайдукевич з Коломиї. Однак у 1948 р. енкаведисти забрали дівчинку. Є відомості, що помістили її в Станіславський дитячий спецсадок, звідки дівчинка опинилась в інтернаті у смт.Перегінську Рожнятівського району, де її удочерив кагебіст із с.Заболотова і вивіз на Закарпаття. Другу донечку Оксану прихистило подружжя Семенюків із с.Печеніжина, від яких її також забрали енкаведисти. Їх подальша доля наразі не відома, хоча вони, напевно, десь живуть і не знають, якими героями були їхні батьки.

Джерело
https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=2751

5 грудня 1923р. в Умані помер Іван Чупрей, громадсько-політичний діяч, етнограф, співзасновник товариства «Січ».

Народився в лютому 1883-го (за іншими даними в 1882-му) в селищі Печеніжин на Львівщині. У таємному гуртку Коломийської гімназії познайомився з ідеями радикального руху. Виключений із 7-го класу гімназії за поширення українських видань. Пізніше навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

Разом із Кирилом Трильовським долучився до заснування молодіжного пожежно-спортивного товариства «Січ». Організовував філії товариства по селах, проводив січові свята і фестивалі. Допомагав видавати часописи «Зоря», «Поступ», Хлопська правда», календарі «Отаман» і «Запорожець».

Збирав фольклорно-етнографічні матеріали на Гуцульщині, що увійшли до збірок «Коломийки» (1905-1907) та «Народні оповідання про опришків» (1910). Допомагав Гнату Хоткевичу організовувати гастролі Гуцульського театру.

Під час Першої світової війни – член Бойової управи Легіону Українських січових стрільців та Союзу визволення України. Як старшина Української галицької армії пройшов у 1918-1920 роках весь її бойовий і трагічний шлях. Учасник переговорів про перехід Січових стрільців на бік Червоної армії. У складі ЧУГА воював проти поляків (1920).

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 
******
20 червня 2012 року в читальному залі Коломийської центральної районної бібліотеки проведено презентацію збірника кращих січових і народних пісень «Приятель жовніра». Це перевидання книги 1919 року, виданого накладом Івана Чупрея і знайденого випадково в старому приміщенні на обійсті родини Чупреїв. Іван Чупрей – відомий громадсько-політичний діяч, співробітник Кирила Трильовського, організатор Січових свят у Коломиї, організації «Січ» у Печеніжині, провідник «Студентської громади» в м. Коломиї, співредактор радикальних часописів «Зоря», «Поступ», «Хлопська правда», січових співаників і ін. Книжку віднайшла і передрукувала племінниця Івана Чупрея Орися Якуб’як. Під час презентації звучали стрілецькі пісні, що ввійшли до збірника, у виконанні аматорів Будинку культури села Велика Кам’янка та аматорів народного дому села Спас Долішнє, демонструвались світлини 1900-1919рр. Змістовний аналіз діяльності Івана Чупрея зробив голова міськрайонного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» Василь Глаголюк, ділилась спогадами Орися Якуб’як. 
Презентацію провела завідуюча краєзнавчим відділом ЦРБ Наталія Тарновецька.
Орися Якуб’як подарувала книги «Приятель жовніра» для бібліотек Коломийщини.

Джерело
http://kollib.if.ua/pryyatel-zhovnira/

5 грудня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), Український письменник, поет, драматург.

********
Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля Харківської губернії. Батько поета був продавцем риби, помер, коли Олександру було 11 років.

Мати Олександра залишилась сама з трьома дітьми. У чотири роки Сашко уже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря».
У рідному містечку навчався в початковій школі, потім у двокласному училищі. У віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Під час навчання у хліборобській школі починає видавати рукописний журнал «Комета», в якому друкує свої вірші, написані російською та українською мовами. Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це, він вивчає болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі. Стає вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні нестатки залишає його в 1903 році і вступає до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві. Визначальним фактором у його житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Тут молодий поет знайомиться з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Він передає свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі.

Передреволюційні події 1905 року поет сприймає як необхідний процес оновлення, створює закличні бойові пісні – «Ми не кинемо зброї своєї», «З військом за волю боролися ми», «Жалібна пісня». Глибоко символічного значення набуває вірш «Айстри». Його настроями пояснюється зроблені поетом переклади з російської «Марсельєзи» («Над залитою кров’ю землею»), «Варшавянки» ( «Хмари зловіще нависли над нами…»).

У 1905 р. Олександр вперше публікується в альманасі «Багаття». Саме на цей час припадає становлення поета.
1906 року, влітку, поет їде в Крим разом зі своєю майбутньою дружиною, студенткою Бестужівських курсів Вірою Свадковською та її сестрою Ольгою. Тут він укладає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» (1907). Книга мала багато схвальних оцінок. Перша поетична збірка Олеся представляла його як ніжного лірика і як поета високого громадянського звучання.

1907 року одружився з Вірою Свадковською, яка 8 (21) липня 1907 р. у м. Житомирі народила йому сина Олега Ольжича – українського поета, політичного діяча, науковця, археолога.
З жовтня 1909 р. Олесь працював ветеринарним лікарем у Києві, в цей час виходить збірка «Поезії» (поет мав намір назвати її «Будь мечем моїм»), у 1911 – третя збірка «Поезії».

У 1912 р. поет пише драматичну поему «По дорозі в казку», у 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихій сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику.
Поезія О. Олеся набуває дедалі більшої популярності. Захоплені її милозвучністю, композитори пишуть на неї музику. Після Т. Швеченка О. Олесь – другий поет за кількістю творів, покладених на музику. Лисенко поклав на музику його поезії «Айстри», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Стеценко – поезію «Сосна».

У 1914 р. виходять «Драматичні етюди. Книга 1V», у 1917 р. поет видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самосвідомості.
1919 р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931).

Перебуваючи в еміграції, у Відні, де очолював Союз українських журналістів та редагував журнал «На переломі», друкує збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом В. Валентін. У 1919–1922 роках разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим в Україні. Моторошні події голодомору 1921–1923 років поет зобразив у циклі «Голод». У драмі «Земля обітована» (1935 р.) О.Олесь одним із перших в українській літературі розкриває суть сталінської політики.
Отже, в еміграції (1919-1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919), «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1920), «Кому повім печаль мою…»(1923), «Поезії. Кн. Х» (1931).

У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Був похований на Ольшанському кладовищі в Празі.
3 січня 2017 року останки письменника та його дружини були ексгумовані. За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу Олеся платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олеся.

Було запропоновано перепоховати Олеся в Україні на алеї почесних поховань на Лук’янівському кладовищі або на його батьківщині – у Білопіллі на Сумщині. 13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника Олександра Олеся.

29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві після панахиди у Володимирському соборі.

Джерело
http://lib.zt.ua/ua/outstanding/node/6443

Цей день в історії УПА — 5 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Зліва направо: “Чорнота”, “Дуб”, “Галайда”, невідомий, “Довбуш”, “Ромко”, “Тарас”, невідомий.
**********
1944 рік
У селі Болотня на Львівщині повстанці знищили голову сільради і трьох активістів радянської влади.

Біля села Старий Мартинів на Станіславщині повстанці знищили старшого сержанта, що супроводжував (разом із рядовим та радянським активістом, які змогли врятувалися втечею) військовозобов’язаних до районного військкомату. Звільнені всі 9 мобілізованих. У перестрілці загинув один повстанець.

1945 рік
Відділ сотні «Літуни» УПА-Захід у засідці біля села Баличі на Дрогобиччині знищили 6 військових пошукової групи НКВД. Здобуто 2 автомата і патрони.

1947 рік
У селі Мацошин на Львівщині підпільники знищили голову сільради і міліціонера-комсомольця.

1948 рік
У селі Глибочок на Тернопільщині повстанці знищили сержанта і двох рядових МВД.

Двоє повстанців загинули під час боїв з московитами у селах Кобло і Розлуч на Дрогобиччині.

У селі Наконечне на Львівщині підпільники знищили міліціонера, який до цього відзначився як організатор місцевого колгоспу.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Топільське на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і загинули в результаті обстрілу ракетами.

У селі Пійло на Станіславщині повстанці знищили голову колгоспу, голову сільпо і радянського активіста.

1950 рік
Вночі група повстанців атакувала сільраду в селі Москалівка на Кам’янець-Подільщині. Знищені документи, пошкоджено телефонний зв’язок.

Джерело
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті,

Повстання селян проти московитів у с. Злинка. Маловідомі події квітня 1920 року.

Злинчани в 1913 роцi. Вiрогiдно, що у центрi стоїть священик Матвій Караманов.
Будинок купця Соловйова в Злинцi. В пiдвалi цього будинку червонi тримали злинчан.
Хата в Злинцi, яка вцiлiла пiд час пекельної Пасхи.
******
Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених у минулі століття, зокрема, революцією 1917-1921 років. Тому нинішні історики й краєзнавці особливо пильно приглядаються до тих подій. Пропонуємо розмову з відомою дослідницею минулого своєї малої батьківщини, – села Злинка, що на Маловисківщині, – лауреаткою обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, вчителькою комунального закладу «Злинський ліцей» і директоркою місцевого історико-краєзнавчого музею Ольгою Головановою.

– Минає рівно сто років відтоді, як у Злинці відбулося знамените на всю Україну повстання, котре залишило по собі крилатий вислів, мовляв, якби Глодоси, – сусіднє село нинішнього Новоукраїнського району, –
допомогли, то… Пані Ольго, а що діялося у Злинці починаючи з лютого 1917 року, тобто від повалення самодержавства, і аж до тих пам’ятних і водночас страшних подій 1920 року, коли Глодоси недопомогли?

– Власне, революційні події 1917 року злинчани сприйняли досить пасивно.Їх більше турбувало питання війни, що тривала з 1914 року. Чекали своїх рідних з фронтів. Як і повсюду, в тодішній Україні, влада у Злинці карколомно змінювалася. Село переходило з рук в руки. Денікінці, махновці, більшовики, німці, петлюрівці… Втім, на відміну від інших «визволителів», місцеві жителі доволі лояльно ставилися до представників Української Народної Республіки.

– Очевидно не останню роль у цьому відіграли жителі сусідніх Глодос?
– Так. У своїй грунтовній розвідці про події столітньої давнини в Злинці, яку ми написали разом з кропивницьким істориком Юрієм Митрофаненком, для третьої книги «Роки боротьби…», саме на це звертаю увагу. Зокрема йдеться про уродженців Глодос Фотія Мелешка, Василя Недайкашу, Семена Могилу та інших активних учасників Української революції, котрі мали реальний вплив на події в Злинці.

– Але давайте повернемося до квітневих подій 1920 року. Здається, що на той час у Злинці вже остаточно запанували більшовики?
– У лютому 1920 року у Злинку прийшли війська Червоної армії, розпочався "червоний" терор. Більшовики проводили політику грабунків та насилля. Вони забирали корів, зерно, фураж, заарештовували тих, хто чинив опір. Того року в рахунок продрозкладки населення здало 5845 пудів зерна, 231 голову худоби, 214 пудів картоплі. Надмірні побори обурювали селян. Серед населення наростало невдоволення радянською владою. До нас дійшло чимало неймовірних розповідей про те, як моїм односельцям на Великдень, 16 квітня 1920 року, урвався терпець від більшовицької політики «воєнного комунізму», і, зокрема, так званої «продовольчої розкладки», й злинчани вигнали черговий більшовицький продзагін за село… Здавалося, що найповніше про ті легендарні події я розповіла в книзі «Злинка: від витоків до сьогодення». Але останнім часом вдалося знайти документи, котрі дають можливість по новому зрозуміти ті події й зміст отієї сакраментальної фрази,  «якби Глодоси помогли, то Злинка б республікою стала». Бо ж відомо, що багаті й густонаселені села об’єднуватися. Злинка й Глодоси теж досі не раз допомогали одне одному. Тож злинчани, розуміючи, що діло цим не закінчиться, попросили глодосців про допомогу. Тим часом, зайняли оборону. 

Виглядаючи ворога - більшовицького війська, розклали догори зубцями десятки борон вздовж околиці, притрусили їх травою, озброїлися (згодом було вилучено тільки гвинтівок близько п’яти тисяч) і стали чекати. 17 квітня з боку Хмельового до Злинки підійшли частини більшовицької 14-ї кінної армії, яка на той час розташовувалася під Уманню. Військові ніяк не очікували, що селяни їх так "зустрінуть". З Помічної прийшов бронепоїзд з солдатами: стріляли здалеку, остерігаючись, щоб не відрізали їм шлях назад. Після його відступу, злинчани спалили міст у селі зі схожою назвою Кам’яний Міст. Зав’язався запеклий бій, з флангів строчили кулемети, вдарили шрапнеллю гармати (у селі було дві гармати, відвойовані взимку у денікінців). Коні червоних, наступаючи на гострі зуби борін, від куль почали падати, а військові лютувати. Зрозуміло, що перевага була на боці більшовиків Вони прорвали оборону і вдерлися до села. За таку непокору й зухвалість злинчани дорого поплатилися. Червона кіннота (близько п’яти тисяч) безжально і жорстоко рубала усіх, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Кров лилася рікою, село перетворилося на суцільний смолоскип. Горіли відразу дві вулиці (520 дворів) й Покровська дерев’яна церква. Найжахливіше видовище спостерігали вражені злинчани, коли із моторошним стогоном, схожим на плач, падали із дзвіниці у вогонь дзвони... 

Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопивши хліб-сіль, побігли на колінах простии прощення у більшовицького командування аби ті припинили проливати кров невинного населення. Тільки після цього більшовики лель угомонилися…Так, залізом і кров’ю, встановлювалася радянська влада.

– Наразі існує не одна версія щодо збройного повстання злинчан. І все ж, чому не допомогло сусіднє село, що славилося своїми повстанцями? У Вашій книзі є доволі романтичне пояснення: «у Глодосах саме було весілля, на якому гуляло майже все село. Поки вони на вози посідали та поїхали, то у Злинці вже військову перевагу здобули будьонівці».

- Завдяки спогадам відомого учасника Української революції уродженця Глодос Фотія Мелешка «Глодоси в часі національної революції» глибше зрозуміла причини тієї недопомоги. «Злинка, - писав Мелешко, -
складається з двох частин: половина українці, а половина – москалі. Проти українців злинські москалі ніколи не виступали.

Доказом цього може бути хоча б те, що, коли ранньою весною проходили тут перевтомлені частини Зимового походу, злинчани не тільки їх не зачепили, а ще й помогли їм як українцям чим могли. …Большевики перемогли злинчан тільки на третій день Великодніх Свят. Спалено тоді в Злинці… говорили, чотириста дворів. Після цієї трагедії мені довелося говорити із злинчанами, але вони ще самі не знали своїх втрат, блукали гуртами по степу, і до свого рідного попелища й наблизитися боялись. Скоро ж нам було не до злинчан, самі Глодоси запалали в вогні та крові». Далі, Фотій Мелешко дискутує з тими, хто вважав, що «козацтво було зацікавлене, щоби канапи якнайбільше сварились і бились між собою… спочатку обіцяли допомогу злинчанам, а пізніше не виступили». 

І пояснює, що «в цьому випадку вже бились не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили не кацапське добро, а добро населення України. У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам (він навіть пише, що раніше особисто підбурював їх проти більшовиків – авт.), але таких глодосян знайшлося б тоді може 10-20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі, – не з вини глодосян, – зневірили їх. Та нам вже і зброї бракувало. З Глодос раніше виходили загартовані й на місці озброєні частини, а назад повертались поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хорі й ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли трохи пожити мирним життям. Однак, спокою нам не давали… зараз же по Великодню 1920 року мусили вхопитись за зрою…».

Черговий раз, візьму на себе сміливість сказати, що вислів «кабы Гладосы памагли, Злынка б рыспубликай стала!» (так він звучить на місцевій говірці) – досі лишається серед словесних довгожителів. Бо йдеться у ньому не лише про столітнє минуле двох поважних сусідніх сіл серединної України. У ньому закладено й щось значно вагоміше. Мова йде про те, що загарбники завжди завойовували нас поодинці. І їм би ніколи цього не зробити, коли б ми діяли гуртом. Ось у чому живучість цього вислову.

Джерело
https://rk.kr.ua/stolittja-tomu-na-kirovogradschini-vidbulasja-neordinarna-istorichna-podija-foto
*******
Бойовий дух злинчан став складовою ментальності його нащадків. Церкву, на якій було встановлено кулемет (більшовики зруйнували її в 30-х рр. ХХ ст.) селяни відбудували. На місці тієї, що згоріла під час повстання встановили пам'ятний хрест. 

Троє злинчан віддали життя в новітній російсько-українській війні за незалежність та соборність України. 

Нині в Злинці багато одноосібників, а в 2015 року відбились від рейдерів.

На Паску 1920 року згоріло село Злинка, але не волелюбний дух зличан.

Федір Іванович Тацинець (в деяких документах — також Татинець) - член ОУН та «Пласту» на Закарпатті, поручик Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант, організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.

Старши́на Карпатської Січі читає тижневик
«Нова Свобода». Зліва направо: Іван Рогач ,
Іван Роман і Федір Тацинець. Село Келенич.

Федір Тацинець народився 1 січня 1912 в селі Келечин (тепер Міжгірський район
Закарпатської області). Осиротів у віці 8 років.
1927 г. старший брат віддав його навчатися в Ужгородську учительську семінарію.

1930 р. познайомився у скаутському таборі з викладачкою Стефанії Новаківської , з якою потім часто спілкувався в Ужгороді, та під її впливом приєднався до ОУН.

1 червня 1930 року в Ужгороді , за завданням ОУН здійснив замах на одного із лідерів москвофільства в краю о. Євменія Сабова, коли москвофіли відбували свій «День русской культуры», який повинен був задемонструвати «русскість» Карпатської України. Замах був невдалий — виконавця одразу схопила поліція. Всю провину за організацію замаху взяла на себе Стефанія Новаківська.

Засуджений чехословацьким судом до одного року ув'язнення, яке згодом було замінено на три роки. Після виходу на волю працював учителем.

У 1938 – 1939 рр. поручник Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант. У березні 1939 року організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.

Після поразки Карпатської Січі, повіривши в амністію, повернувся до рідного села, де був заарештований. 

Розстріляний мадярами 20 березня 1939 року в селі Сойми.

Джерело
Пагіря О . Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України. — К. :
Темпора , 2010. — С. 45.

4 грудня 1938р. - у Хусті відбувся І з'їзд "Карпатської Січі" - воєнізованої організації, створеної на Закарпатті членами ОУН.

******
І з'їзд української військової організації "Карпатська Січ" відбувся у Хусті - тепер Закарпатської області 4 грудня 1938 року . Організацію створили у листопаді того ж року.
З'їзд урочисто відкрив комендант січі Дмитро Климпуш , зазначивши, що "Великі чини наших героїв становили наші січові задуми і нашу Державу". Із доповіддю "Творім збройні сили народу" виступив культурно-освітній референт Степан Росоха.

У ній наголосив на суворій дисципліні та національній ідейності у служінні нації та державі. У січі вбачав оборонну організацію для боротьби із ворогами - комуністами та мадярофілами. Підкреслював необхідність залучення нових членів та те, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття.

Активний вишкіл проводився у 5 постійних гарнізонах Карпатської Січі. Солдати проводили й культурно-освітню роботу серед населення, мали розважальні групи, видавали тижневик "Наступ".

Після проголошення самостійності Карпатської України Карпатська Січ стала її національною армією і в березні 1939 року чинила збройний опір угорській армії. Підтримувала січовиків й українська діаспора.

Джерело
https://www.hroniky.com/news/view/17651-u-1938-stvoryly-viiskovu-orhanizatsiiu-karpatska-sich

4 грудня 1992р. - IV Всеукраїнський з'їзд Народного руху України перетворив НРУ на політичну партію, а головою обрав В'ячеслава Чорновола

Доти НРУ був громадською організацією із трьома співголовами - Іваном Драчем, В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.
Фото Укрінформ

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/12/4/7483/

четвер, 3 грудня 2020 р.

Як Михайла Бойчука та його учннів художників вбили московити.

13 липня 1937 року вбито художника Михайла Бойчука та його учнів...
«Я гадаю, що нам немає чого боятися історії» – Михайло Бойчук.

Легендарна школа Бойчука творила новий модернізм, головною метою «було виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням». «Ми повинні бути щасливі з того, що переживаємо початок весни мистецтва – нас мало, але ми знаємо, що прийде # літо», – казав Михайло Бойчук.
Хвиля цькування розпочалась у 1929 році. Звісно ж, звинувачували у націоналізмі, звісно ж, у «спотворенні радянської дійсності», звісно ж, школа на шпальтах газет перетворилась у «націонал-фашистську організацію».

25 листопада 1936 органи # НКВД заарештували митців. Формальною підставою стала поїздка митців Європою. Підігріла інтерес слідчих і стаття, у якій школу звинувачували у буржуазному націоналізмі: «Постанова від 16 травня 1937 року. Я, начальник 4 відділку 1 УО відділу УГБ НКВД УРСР Грушевський, розглянув матеріали опубліковані в газеті «Вісті» №74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету.., в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський».

До слідства була долучена також і сумнозвісна оперуповноважена ІV відділу УГБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Гольдман. Саме вона порушила справу проти Софії Недашківської-Бойчук і постановила ув'язнити її.

Художника та його учнів звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльності. Мета – відторгнення України від Радянського Союзу і створення української націонал-фашистської держави».
13 липня 1937 року на основі ст. 54-8 54-11 УК УРСР були засуджені до розстрілу:

1. Бойчук Михайло Львович, 1882 року народження, уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа №267340 Т.9).

2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р.н., народжений у Хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (…Т.24).

3. Падалка Іван Іванович, 1894 р.н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (…Т.19).

4. Липківський Іван Васильович, 1892 р.н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту(справа № ІІ-406718).

5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р.н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (№267340, Т.23)
Вирок виконано в той же день.

Софію Недашківську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен http://goo.gl/5q3CH0
Джерела:
Бойчук Михайло Львович https://goo.gl/
VHO9Yx Кравченко Я. Український авангард http://goo.gl/ZJdRJI Черкаська Г. Сепаратисти? До стіни! http://goo.gl/Gj54wL Штогрін І. Гуманітарна сфера: під розстріл (до 73-ї річниці загибелі Михайла Бойчука) http://goo.gl/rq7haR Штогрін І. Повернення школи Михайла Бойчука http://goo.gl/hPojLN

22 листопада (3 грудня) 1722р. народився. Сковорода Григорій Савич - Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, мандріаник.

Народився в с. Чорнухи, Полтавська обл.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. 

Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.

Джерело Вікіпедія.
****
Джерело:  https://iprosvita.com/skovoroda-tsikavi-fakty-pro-ukrainskoho-mandrivnoho-filosofa/.

“Мандрівна академія”, “людина-університет” своєї епохи. Це про Григорія Сковороду. За життя він не видав жодної книги. Натомість читачі його шукали самі, масово читали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх. Про нього у творах згадував сам Тарас Шевченко: “Кругом листочки обведу та й списую Сковороду”.

Видатний український філософ-містик, богослов, поет та педагог був чи не найцікавішою постаттю історії українського духу. Офіційних даних щодо цієї постаті, яка стала мегапопулярною вже за життя, збереглося небагато. Натомість є чимало легенд.

Цікаві факти із життя відомого українського філософа.
Народився Григорій Сковорода на Полтавщині у родинні спадкових козаків.

Про точну дату народження світ дізнався лише через 200 років після народження філософа. Саме тоді дослідники віднайшли в одному із листів Сковороди згадку про святкування власного дня народження.
Григорій Сковорода мав виняткові здібності до навчання. Вже у 16 років вступив до Києво-Могилянської академії – першого вищого навчального закладу в Україні. Вивчав латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови. Грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі.

Проте вищої освіти так і не отримав.
Працюючи педагогом у Харківському колегіумі, мав власну систему оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки: «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий», «звєрок востроє» тощо.
Його називають зачинатилем жанру байки.
Писав твори переважно староукраїнською та латинською.

Надавав перевагу особистій духовній свободі. Філософські трактати присвячував переважно етиці. А головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Відстоював права людської особистості в кожній людині, що на ті часи означало сильну демократичну тенденцію. Відкрито засуджував московських гнобителів.

Якось Катерина ІІ забажала побачити вже за життя відомого українського філософа особисто. Він прибув на її запрошення до палацу. Коли зайшла цариця до приймальної зали, всі присутні вклонилися, крім Сковороди. На питання Катерини, чому він не кланяється, відповів: “Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся”.

Афоризми від Сковороди:

Бери вершину і матимеш середину.
З усіх утрат втрата часу найтяжча.
Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити.
Більше думай і тоді вирішуй.
З видимого пізнавай невидиме.
Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче.

Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Хто швидко приліплюється до нової думки, той швидко від неї і відпадає.

Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.
Чисте небо не боїться блискавки та грому.
Що швидко запалюється, те раптово гасне.
Більше думай і тоді вирішуй.