Загальна кількість переглядів!

субота, 26 грудня 2020 р.

26 грудня 1899р. народився Блаженний Священномученик - редемпторист УГКЦ. Іван Зятик.

Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім'ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.

Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.

У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є". У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.

Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов'язки префекта при Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів - викладає катехитику і спеціальну догматику.

Попри свої обов'язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: "Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією".

О. Іван Ортинський, СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: "Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам'яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника".

Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з'єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.

У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.

У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Де Вохта заступав його.

1934 року отці-редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов'я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов'язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. "Коли молився, здавалось, що це молиться ангел - не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці", - так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.

Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської провінції редемптористів час... Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув'язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.

"Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання",- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.

Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, протоігумена редемптористів. Від'їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та протоігумена Львівської провінції Згромадження редемптористів отцю Івану Зятику - як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Згромадження. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.

Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:

- він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.

- як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.

Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: "Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об'єднання католиків".

Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в'язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в'язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: "Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: "Собирайся и идем с нами". Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: "Сестри син". "І він нехай збирається, також поїде з нами..." Потім кажуть до мене: "Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ'я і сказав, де і що є". І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: "Стрийку, візьміть і підпишіть". Та й Микола каже: "Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять". А він каже: "Ні! Цього я не зроблю". Озвався тоді кагебіст: "Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих". Стрийко каже: "Божа воля". І його забрали"... Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.

Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року - о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер "злочину" - "сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація" (ст. 20-54-1"а", 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув'язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.

Небагато часу залишилось о. Івану, щоб "спокутувати" свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П'ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії... 17 травня 1952 року о. Іван помер у в'язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.

Поховано отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним. 

Джерело.
https://old.cssr.lviv.ua/saints/ivan-zyatyk/

пʼятниця, 25 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 25 грудня.

Бійці сотні "Тигри". Грубешівщина, весна 1944р. Посередині сотник Василь Ткачук "Ворон". Вояки одягнені в однострої УДП. (Українська допоміжна поліція).
*********
1944 рік
Сотня «Журавлі» УПА-Захід у багатогодинному бою з загоном НКВД в селі Максимівка на Станіславщина знищила 17 московитів. Втрати повстанців: один загиблий, п’ятеро поранених.

1945 рік
Відділ УПА наскочив на загін НКВД біля села Дубровиця на Львівщині. У перестрілці загинули командир сотні «Холодноярці» УПА-Захід «Чорнота», заступник командира «Атака» і начальник штабу «Байда».

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід у засідці біля села Липа на Станіславщині атакувала конвой НКВД, що супроводжував заарештованих. Під час тривалої перестрілки знищені старший лейтенант і шестеро військових, звільнені всі заарештовані.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Долина на Львівщині. Загинув господар хати, а двоє повстанців зазнали поранень в перестрілці і застрелилися.

У бою з московитами у селі Рокитне на Львівщині загинула зв’язкова крайового проводу ОУН Марія Вовк.

1946 рік
Троє воїнів сотні «Змії» УПА-Захід загинули під час зіткнення з загоном МВД у лісовому масиві Хирівського району Дрогобиччини.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила підпільну типографію біля села Медвежа на Дрогобиччині. Всі повстанці, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

У селі Лучка на Тернопільщині підпільники знищили військового МВД, ще одного поранено.

1948 рік
У боях з московитами у селах Бусовисько, Орів і Станківці на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН «Левадний», зв’язкова Катерина Ковбасюк і ще один повстанець.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Спасів на Львівщині. В результаті бою загинули районний провідник ОУН Михайло Панас – «Лук» і двоє зв’язкових.

1953 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Лани на Львівщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір. Троє загинули в перестрілці, четвертого захоплено в полон у непритомному стан

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

25 грудня 1848р. у с. Маячка на Полтавщині народився Орест Левицький – історик, правознавець, археограф, етнограф, письменник, літературознавець.

Народився у сім’ї священика. Навчався в початковій приватній школі, пізніше – у Полтавському духовному училищі й семінарії. Рік працював домашнім учителем у селі Веприк на Полтавщині. У 1870 році вступив на юридичний факультет Київського університету, невдовзі перевівся на історико-філологічний факультет.

Наукову діяльність розпочав у студентські роки під керівництвом Володимира Антоновича. Першим дослідженням стала дипломна праця «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине 17 века», яку йому було зараховано як кандидатську дисертацію.

У 1874—1906 роках працював секретарем Тимчасової комісії з розгляду стародавніх актів, був її першим історіографом. Паралельно з цим учителював у гімназії, був помічником завідувача Центрального архіву в Києві.

Праці Ореста Левицького регулярно друкувалися в журналі «Київська старовина». Його дуже шанували члени Київської громади, до якої входив і сам дослідник. Також він був дійсним членом-співробітником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, дійсним членом, членом ради та заступником голови Історичного товариства Нестора-літописця, дійсним членом Київського юридичного товариства і Наукового товариства імені Шевченка у Львові, почесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії.

Коли утворилося Українське наукове товариство, Орест Левицький входить до його складу, стає заступником голови товариства Михайла Грушевського. Ввійшовши до складу дійсних членів Української Академії наук у 1918 році, Орест Левицький береться за створення Всенародної бібліотеки (дарує їй свою цінну книгозбірню), розгортає діяльність щодо поповнення книжкових фондів, збереження пам'яток мистецтва, очолює комісію по кафедрі українського звичаєвого права.

Від грудня 1919 виконував обов’язки Президента Української академії наук, від 1921 року — голова правничого товариства при ВУАН, у березні 1922-го став Президентом ВУАН.

Близько 50 років життя О. Левицький присвятив Київській археографічній комісії. Його «Спроба дослідження про літопис Самовидця» слушно вважається одним із кращих видань цієї комісії.

Наукова спадщина О. Левицького становить понад 200 праць, написаних виключно на архівних матеріалах. Найґрунтовніше з них: «Внутрішній стан західноруської церкви в польсько-литовській державі наприкінці XVI ст. і унія», «Богдан Хмельницький. Історичні діячі Південно-Західної Росії в біографіях та портретах», «Нариси старовинного побуту на Волині і Україні», «Археологічні екскурсії Т. Г. Шевченка у 1845 - 1846 рр.» та ін. 

Орест Левицький відомий також як письменник, перекладач, мовознавець, автор історичних «Волинських оповідань». Співпрацював з журналами «Зоря» та «Літературно-науковий вісник».

Іван Франко, оцінюючи творчий доробок Ореста Левицького, ставив його ім'я поруч з видатними вченими-істориками, праці яких відіграли провідну роль у становленні української історичної науки.

 Помер Орест Іванович 9 травня 1922 року на Драбівському дослідному полі, гостюючи у сина Миколи. Поховали вченого у сусідньому селі Митлашівка.

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua є 

25 грудня 1933р. Українського письменника "Остапа Вишню" - Павла Михайловича Губенка звинуватили у контрреволюційній діяльності і засудили до розстрілу, заміненого пізніше десятьма роками в'язниці

Блискучий майстер гумористичних оповідань, фейлетонів, шаржів. Творець нових літературних жанрів - нарису- усмішки, гумористичного портрета. Улюблений народом автор збірок "Чухраїнці", "Вишневі усмішки", "Зенітка", "Мисливські усмішки".
Народився 1889 р. на хуторі Черва (тепер с. Грунь Сумської області) у багатодітній селянській родині. Закінчив військово-фельдшерську школу в Києві. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак навчатися майбутньому письменнику судилося недовго. У добу Української революції Павло Губенко завідував медико- санітарною управою міністерства шляхів Української Народної Республіки, в 1919 р. дебютував у газеті "Народна воля", де за підписом Павла Грунського з'явився фейлетон про українські міністерства: шляхів - без шляхів, фінансів - без фінансів, військове - без війська.

Восени 1920 р. Остапа Вишню заарештували й ув'язнили в підвалах більшовицьких катівень, звідки у квітні 1921 р. його визволив В. Блакитний - головний редактор газети "Вісті ВУЦВК". Згодом Остап Вишня перейшов у газету "Селянська правда", зі шпальт якої розпочалася знаменита хода численних "Вишневих усмішок".

Життя українського селянства, його біди і кривди, мудрість, самоіронію та гумор, перекоси українізації - все це Остап Вишня висвітлював у своїх збірках "Діли небесні", "Кому веселе, а кому й сумне", "Реп'яшки", "Вишневі усмішки сільські", "Лицем до села" і багатьох інших. Цикл літературних усмішок "Українізуємось" (у 1926-1929 рр. збірка витримала шість перевидань) сповнений щирої віри у відродження національної гідності народу.

Остап Вишня виступив новатором у жанрі гумористичного портрета. Він створив іронічні "мистецькі силуети" О. Довженка, В. Василька, Леся Курбаса, Г. Юри, Ю. Шумського та ін. Пробуючи себе у драматургії, письменник переробляє класичні твори. Особливо популярною була його музична п'єса-гротеск "Вій" за М. Гоголем та М. Кропивницьким, доповнена інтермедіями і цілими картинами з реалій 1920-х рр.

У 1933 р. Остапа Вишню заарештували вдруге за сфабрикованою справою і винесли судовий вирок - розстріл, який невдовзі замінили десятирічним ув'язненням. Звільнили письменника в 1943 р., а вже за кілька місяців з'явилася його знаменита "Зенітка", яка зажила нечуваної популярності. Її читали по радіо, вона з успіхом обійшла всі фронти. Даниною митця системі, яка "дозволила" йому знову сміятися, стали збірки "Самостійна дірка", "Мудрість колгоспна", але його "Мисливські усмішки" й зараз вражають поетичною свіжістю, м'яким гумором і непідробною щирістю.

Помер Остап Вишня 1956 р. на 67-му році життя, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Джерело.
Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 342 

25 грудня 1907р. народився Майк Мазуркі (справжнє ім’я – Михайло, за деякими даними – Маркіян, Мазуркевич) – популярний американський актор Українського походження.

Майк Мазуркі (справжнє ім’я – Михайло, за деякими даними – Маркіян, Мазуркевич) – популярний американський актор українського походження. Однак в Україні він майже не знаний, хоча в серії газети «День» «Україна Incognita» з’явилась про нього ґрунтовна стаття Андрія Безсмертного-Анзімірова, кінокритика, який проживає в США. Отже, Мазуркевич народився в селі Купчинці на Тернопільщині (нині – Козівський район Тернопільської області) 25 грудня 1907 року. Коли Михайлові було чотири роки, його батьки емігрували до США, де осіли в містечку Кохос поблизу Нью-Йорка. Після закінчення школи юнак навчався в Мангетенському спортивному коледжі, який закінчив із ступенем бакалавра гуманітарних наук. Потім він скінчив курс правничих наук у Фордхемському університеті Нью-Йорка. Одночасно займався спортом, насамперед греко-римською (класичною) боротьбою, а також баскетболом та американським футболом, став професійним спортсменом. Він провів понад 4 000 поєдинків, виборював чемпіонські звання, потім брав участь у міжнародних змаганнях з боротьби не тільки у США, а й у Європі та Азії. Паралельно з навчанням та заняттям спортом пробував свої сили в театральному гуртку, навчався в балетній школі Василя Авраменка (1895–1981), знаменитого танцюриста й хореографа, кінопродюсера українських фільмів («Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Маруся» та ін.), учасника українських визвольних змагань, після поразки яких був змушений емігрувати до Канади та США.

Кар’єрі Михайла-актора сприяли і прекрасні зовнішні дані: зріст 196 см., правильні риси обличчя. Його дебют у кіно відбувся ще 1934 року. Щоправда, йому довелось дещо змінити ім’я та прізвище, щоб вони звучали звичніше для американського глядача. Це були епізодичні ролі. Але його помітив видатний американський кінорежисер Джозеф фон Штернберг і запропонував роль у фільмі «Жорстокий Шанхай» (1941). Ця робота стала визначальною для Михайла-Майка.

Вже 1943 року Мазуркі знявся в 11(!) повнометражних фільмах. Утім, режисерів Мазуркі приваблював насамперед як виконавець ролі бандитів-мафіозі. Особливо він запам’ятався в такій ролі у фільмі популярного голлівудського режисера, українця за походженням, Едуарда Дмитрика «Вбивство, моя мила» (1944). Успішна кінокар’єра Мазуркі 40-их років продовжилась і в 50–60-х. Він знімався у ролях не тільки бандюг, убивць та інших негативних персонажів, а й позитивних героїв у вестернах, комедіях, потім – у серіалах, брав участь у телешоу. Колись актор Олег Відов, який емігрував до США і знімався Голлівуді, сказав, що краще грати другорядні ролі, але у фільмах видатних, аніж зніматися у головних ролях у посередніх. В кар’єрі Мазуркі вистачало і тих і інших. За понад 50 (!) років роботи в Голлівуді він знявся в 151 фільмі, в більшості з яких (115) грав головні або помітні ролі другого плану, а в чотирьох навіть сам себе (!). Найвідомішими з кінокартин за його участі є знамениті «У джазі тільки дівчата» (в американському прокаті – «Дехто любить гарячіше» (Some Like it Hot, 1959), режисером якого був виходець з України Біллі Вайлдер (Самуїл Вільдер) та «Безумний, безумний, безумний світ» (1963) видатного кінорежисера Стенлі Крамера. А грав Мазуркі чи не з більшістю американських кінозірок. Від імен буквально мерехтить в очах! Серед актрис можна назвати Мерилін Монро, Марлен Дітріх, Ширлі МакЛейн, Джоді Фостер, Мішель Пфайфер, Мадонна, Елізабет Скотт (українка, про яку ми вже писали), Енн Бакстер (дружина актора Джона Годяка), серед акторів – Фернандель, Спенсер Трейсі, Джекі Куган (грав ще дитиною в фільмі Чарлі Чапліна «Малюк»), Джек Лемон, Тоні Кертіс, Аль Пачино, Курт Рассел, Гаррісон Форд, Дастін Хоффман, Брюс Лі, Девід Нівен (Великобританія) та ін. До самої смерті (9.12.1990р.) він грав у фільмах і брав участь у спортивних змаганнях з боротьби (як суддя). Відносно непогано складалося й особисте життя: у шлюбі з Жанет Брігс він мав двох дітей, але врешті подружжя розлучилося.

Помер Мазуркі (Михайло Мазуркевич) у Каліфорнії і був похований у місті Глендейл. Не забули його й після смерті. Так, у 2005 р. йому було присуджено Державну премію з боротьби, а найкращі фільми з його участю регулярно йдуть на екранах світу…

За матеріалами ЗМІ уклав д. і. н., проф. Юрій Мицик.
Джерело. https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1814

четвер, 24 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 24 грудня.

Вояки УПА-Захід, с. Орява, Бойківщина, 1948 рік.
*********
1943 рік
У селі Уїздці на Рівненщині повстанці роззброїли загін угорських військових.

Відділ УПА раптовим нападом на село Черемошна на Станіславщині заставив відступити німецький загін, що грабував місцевих селян.

1944 рік
Під час нападу на райцентр Струсів на Тернопільщині повстанці знищили офіцера районного військкомату та 12 бійців винищувального батальйону. Зруйновано радіовузол.

У селі Воля Висоцька на Львівщині повстанці підірвали будівлю сільради та знищили документи. Конфісковано продукти харчування з магазину.

1946 рік
У бою з московитами у селі Поляна на Дрогобиччині загинув підпільник «Орест».

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Урич на Дрогобиччині. Повстанець, що перебував всередині, вчинив збройний опір і, не маючи шансів на прорив, підірвався гранатою.

Під час бою з московитами у селі Балей на Станіславщині повстанці важко поранили двох москалів.

1948 рік
У боях з московитами у селах Бистриця та Хащів загинули станичні ОУН Іван Куцик і Микола Цибак.

1949 рік
Повстанець Андрій Ішак – «Грім» в одному з сіл Миколаївського району Дрогобиччини наскочив на опергрупу МВД і загинув у бою.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

24 грудня 1844р. в с. Хишевичі на Львівщині народився Желехівський Євген Ієронімович - Український лексикограф, фольклорист, громадський діяч, творець правопису «желехівки». Учень Франьо Міклошича.

Життя Євгена Желехівського, великого патріота України, подвижника ідеї утвердження української мови, було сповнене невтомною працею на педагогічній та науковій ниві та інтенсивною громадською діяльністю. Він не шкодував ні часу, ні грошей для культурно – просвітницької роботи. Є. Желехівський має величезні заслуги перед українською лексикографією. Його фундаментальна лексикографічна праця двотомний «Малорусько – німецький словар» - найбільший у ХІХ ст. словник з великим реєстром слів – мав вирішальне значення для формування та нормалізації лексичного складу і правопису на західно – українських землях. Цей правопис, що отримав назву «желехівка», проіснував у Галичині з 1895 по 1922 роки, а частково і до 1939 року.
Походив Є. Желехівський з численного в ХІХ ст. старовинного українського, дрібношляхетного роду, де всі чоловіки були греко – католицькими священиками. Євген Желехівський народився 24 грудня 1844 р. в с. Хишевичі на Львівщині. Він рано втратив батька. Його мати вдруге вийшла заміж за священика Теофіла Жегановича і сім’я переїхала в с. Кудобинці, що на Тернопільщині. Школу закінчив у Львові, також навчався у гімназіях Львова та Перемишля. Євген завершив гімназійну освіту в Бережанах. В 1866 р. вступає на філологічний факультет Львівського університету. 1871 року він склав іспит у Краківському університеті на право викладати класичні (латинську, грецьку, німецьку) мови у нижчих гімназіях. Вчився Є. Желехівський у великих нестатках, про що свідчить його заява на ім’я професорської колегії університету з проханням звільнити його від оплати за навчання у зв’язку із скрутним матеріальним становищем. Після навчання у Краківському університеті дістав посаду вчителя української і класичних мов у Станиславові в польській гімназії. Через два роки Є. Желехівський одружується з Аделаїдою Бобикевич, дочкою священика з с. Студінки біля Калуша. На посаді вчителя у Станиславові Євген Желехівський працював до кінця свого життя. Помер Є. Желехівський у віці сорок років від раку в 1885 році, похований у Станиславові, могила збереглася до наших днів.

Ще з юнацьких років Є. Желехівський належав до народовців. Він був одним із засновників товариства «Просвіта» у Львові, засновником філіалу цього товариства і бібліотеки в Станиславові. Також був радником, членом повітової ради, надзорцем філії «Народної торгівлі». В останні дні свого життя брав діяльну участь у заснуванні «Читальні» «Товариства руських женщин». Також справою всього його життя було видання двотомного «Малорусько – німецького словаря» куди увійшло понад 64000 слів. Матеріал до нього він збирав ще з часу навчання в гімназії. У процесі збирання матеріалу до словника автор використав понад 130 джерел та записи слів більше 90 респондентів. Подана лексика почерпнута з творів українських письменників, фольклорних збірників, етнографічних матеріалів. Слід згадати й про те, що укладаючи словник Є. Желехівський вирішив спростити правопис, усунути з нього зайві літери, уніфікувати графічне відтворення однотипних звуків. Написання іншомовних слів відображало їхню вимову тією мовою, з якої вони походять. «Малорусько – німецький словник» є найбільшим і творчим надбанням Є. Желехівського – науковця. Словник мав величезне значення для тогочасного мовознавства і був найбільшим українським словником, аж до появи словника Бориса Грінченка.

Євген Желехівський є автором історичних розвідок, статей і рецензій з історії українського письменства і малярства, етнографічних нарисів, фольклористичних публікацій, коротких оповідань, які підписував псевдонімом І. Соколик. Дописував до львівських видань переважно народовського спрямування («Нива», «Правда», «Діло», «Батьківщина»), а також до «Газети для народних учителів», що виходила в Будапешті українською мовою. А ще він проводив широке листування з М. Драгомановим, Я. Головацьким, О. Огоновським, Ю. Федьковичем, О. Кониським, І. Нечуй-Левицьким та іншими.

 Джерело.
Література:

1.«Всеоживляюча душа» станіславської громади: Євген Желехівський – вчитель, мовознавець, культурно – просвітницький діяч // В. Качкан. Українське народознавство в іменах. Ч.2. – К.: Либідь, 1995. – С. 39 – 43.
2.Драбчук І. Справою українства жив і дихав: керманич станіславської «Просвіти» Є. Желахівський / І. Драбчук // Галицька Просвіта. – 2018. – 23 серп. – С. 3.
3.Зигмунт М. Євген Желехівський як мовознавець, педагог і громадський діяч / М. Зигмунт // Укр. мова та літ. – 2001. – №7. – С. 4 – 5.
4.Євген Желехівський // В. Качкан. Хай святиться ім’я Твоє: галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені – вихідці зі священицьких родин. – Чернівці: «Прут», 1994. – С. 95 – 100.
5.Полєк В. Зарубіжна критика: про словник Є. Желехівського / В. Полєк // Краєзнавець Прикарпаття. – 2014. – № 24. – С. 66 – 67.
6.Угорчак Ю. Український педагог і лексикограф: Є. Желехівський / Ю. Угорчак // Краєзнавець Прикарпаття. – 2014. – № 24. – С. 66 – 67. 

24 грудня 1937р. у с. Єрки на Черкащині народився В’ячеслав Максимович Чорновіл, державний, громадський, політичний діяч, журналіст, народний депутат України першого-третього скликань, один із лідерів Українського правозахисного руху, багаторічний лідер Народного Руху України, Герой України.

Походив із родини сільських учителів. Закінчив із золотою медаллю школу. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

У 1964-му склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Бориса Грінченка.

8 серпня 1965-го виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині. А вже за місяць разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна».

Його перша кримінальна справа на початку 1966-го пов’язана з відмовою давати свідчення на закритому судовому процесі братів Горинів. Суд виніс окрему ухвалу про притягнення В’ячеслава Чорновола до відповідальності як хулігана. 8 липня 1966-го його засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави.

Тоді ж підготував документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?» – один із найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики.

А укладання збірника «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), який вийшов друком у Парижі, стало причиною другої судової справи. 15 листопада 1967-го В’ячеслава Чорновола за «виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад», засудили до 3 років позбавлення волі.

У 1970-му створив підпільний журнал «Український вісник». За наступні два роки вийшло 6 випусків з інформацією про політичні репресії в Україні та хронікою українського національного спротиву.

Вдруге В’ячеслава Чорновола арештували на початку 1972-го за аналогічними звинуваченнями. 12 квітня 1973-го судова колегія Львівського обласного суду винесла вирок: 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на 3 роки». Покарання відбував у таборах Мордовії та Якутії.

В травні 1979-го став членом Української Гельсінської групи. Зачищаючи громадський простір напередодні Олімпійських ігор 1980-го, влада сфабрикувала звинувачення в замаху на згвалтування. В’ячеслав Чорновіл був засуджений на 5 років позбавлення волі. Витримав 120-денне голодування протесту.

У 1983-му звільнений без права виїзду в Україну, куди повернувся лише за два роки.

«Чи не хотілося мені, щоб чоловік облишив боротьбу? –згадувала Атена Пашко. – Була, звичайно, мрія, щоб ми жили спокійно, щоб все було добре, але щоб він заради цього міняв свій спосіб життя – ні, ніколи. Від обшуків, арештів тільки зростало обурення на ту систему і бажання її змінити. Він був заарештований у 1972 році, а повернувся у 1985-му. Нас розлучили на 13 років. Коли він був ув’язнений, нам не дозволяли побачення, бо ми тоді ще не були розписані. Не встигли одружитися офіційно, і вони цим користувалися. 5 років я їздила до нього «під ворота» і на короткі побачення. Це була мука страшна… Йому дозволяли писати 2 листи на місяць. Але оскільки він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа на місяць…».

Активний член Народного Руху України та його голова з 1992-го. Тричі обирався депутатом Верховної Ради України (1990, 1994, 1998). Лауреат Шевченківської премії за книгу «Лихо з розуму» (1996).

25 березня 1999-го загинув від рук московитів та "манкуртів" які підлаштували автомобільну аварію.

Цікаві факти про В’ячеслава Чорновола

1. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

2. У 1963-1964 роках брав участь у будівництві Київської ГЕС.

Після першого ув’язнення, працював спостерігачем метеостанції, землекопом археологічної експедиції, вагарем на станції Скнилів тощо. Після останнього – кочегаром у Львові.

3. Був тричі одружений. У 1960-му уклав шлюб з Іриною Бруневець, від якої має сина Андрія. Відносини припинились наприкінці 1962-го. З червня 1963-го зав’язав стосунки з Оленою Антонів, від якої має сина Тараса.

Остання дружина – Атена Пашко.

4. У 1966-му В’ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів – братів Горинів, Мирослави Зваричевської і Михайла Осадчого. Навіть попри те, що на той час вони визнали провину і потреби уникати свідчень вже не було. За що був притягнутий до суду і отримав свій перший вирок.

У 1972-му витримав 83 допити, але й надалі ніколи не свідчив проти друзів.

5. Другу (1967) і третю (1972) кримінальні справи проти В’ячеслава Чорновола порушив прокурор Львівської області Борис Антоненко (1912-2010).

На посаді прокурора Львівської області перебував 20 років. Написав низку книжок про своє прокурорське минуле, боротьбу зі злочинністю і «українськими буржуазними націоналістами».

У 2003-му йому призначена пенсія згідно із Законом України «За заслуги перед Україною». В червні 2006-му Борису Антонечку оголосив подяку Генеральний прокурор України Олександр Медведько. А в 2007-му йому присвоєно звання «Почесний працівник прокуратури України».

6. «Працював він самовіддано і справді багато, – згадувала дружина Атена Пашко. – Вставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В’ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи».

7. Від КГБ отримав прізвисько «Неугомонный».

Із спогадів вірменського дисидента та політв’язня Паруйра Айрякіна: «Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму – ми шили рукавиці – виконував не за вісім годин, а за три години – решту часу він був зайнятий сам собою».

8. Переказують, як один із слідчих спересердя запитав В’ячеслава Чорновола: «Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?». І почув у відповідь: «Як ким? Редактором опозиційної газети».

9. На президентських виборах 1 грудня 1991-го за В’ячеслава Чорновола віддали голоси 7.420.727 українців (23,27%). Він зайняв друге місце слідом за Леонідом Кравчуком.

10. Після обрання Гетьманом українського козацтва, на Великій раді 21 червня 1992-го в Переяславі-Хмельницькому проголосив зречення присяги на вірність московському цареві, даної на Переяславській раді в 1654-му.

11. В’ячеслав Чорновіл загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем за нез’ясованих обставин. Багато хто вважає це політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів. Колишній заступник генерального прокурора Микола Голомша припускав, що Чорновола після аварії добили кількома ударами кастета.

Похорони В’ячеслава Чорновола в Києві зібрали до 200 тисяч людей.

Цитати В’ячеслава Чорновола

1. На запитання: «Звідки Ви родом?», відповідав: «Я людина всієї України». Завжди вважав Україну однією цілісною державою.

«Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України».

2. «Хто мене вчив? Справжня журналістика – це все-таки від Бога. Я закінчив факультет журналістики, але така нас інтелектуальна вбогість вчила. Правда, були Матвій Шестопал, був Павло Федченко, які щось нам давали».

3. «Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру до смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя чи рецидив терору» і «Лихо з розуму» – про те, як хтось ламавсь, а хтось вистояв».

4. «Україна розпочинається з тебе».

5. «Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св. Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можуть бути першими. У нас по-іншому. Але вірю – це мине. Україна прийде до єдності національно-демократичних сил».

6. Програвши президентські вибори 1991-го, сказав: «Програв не я. Програла Україна».

7. «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу» (1997).

 8. «Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну – офіційну – значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу в приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї».

 9. «Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

 10. «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua є

середа, 23 грудня 2020 р.

23 грудня 1878р. у с. Шпотівка на Сумщині народився Степан Тимошенко – відомий Український вчений, який дав світові прикладну механіку.

Лауреат найвищих американських академічних наукових нагород у галузі механіки, Лондонського королівського наукового товариства, удостоєний Міжнародної медалі імені Джеймса Ватта.
Народився в сім’ї землеміра та доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів.

Степан навчався в Роменському реальному училищі. У 1896–1901 рр. здобував вищу освіту в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, де і залишився асистентом механічної лабораторії. У 1905 році на рік молодого вченого відправили до Інституту прикладної механіки Геттінгенського університету (Німеччина), де він познайомився з відомим німецьким механіком і фізиком Людвігом Прандтлем.

У 1906 р. повертається в Україну, ставши професором кафедри опору Київського політехнічного інституту. В цей час він продовжує досліджувати особливості пружних систем і пише першу версію свого відомого підручника з теорії опірності матеріалів. Але у 1911-му Тимошенко підтримує антиурядові студентські протести, підписавши лист проти міністра просвіти реакціонера Кіссо, за що його звільняють. Вчений повертається до Петербургу, де продовжує свої наукові дослідження, виступає консультантом спорудження військово-морського флоту.

Революційні зміни в Україні 1917 року повертають Тимошенка на посаду професора Київського політехнічного інституту. У 1918 році він допомагає академіку Вернадському започаткувати Українську академію наук, сам очолює Інститут технічної механіки УАН. Однак після окупації Києва армією Денікіна Тимошенку довелося евакуюватися.

У 1920 році Тимошенка обрали професором кафедри опору матеріалів Загребського політехнічного інституту. Без його книжок не обходилося жодне будівництво висотних будинків, мостів чи літаків. Кращого спеціаліста з опору матеріалів, коливань та вібрацій не було.

У 1922 році вчений переїжджає до США, де стає науковим консультантом компанії «Вестінгауз». З 1927 року – професор Мічиганського університету; організатор відділу прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків. У 1936 році очолив кафедру механіки Стенфордського університету. З 1940 року – дійсний член Національної Академії наук США.

Обирався закордонним членом Академії наук СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1938), Італійської (1948) академій наук; відзначений різноманітними преміями та нагородами. У 1957 году Американське товариство інженерів-механіків встановила почесну нагороду – медаль Тимошенка. Першу медаль отримав сам вчений.

Основні напрями наукової роботи Степана Тимошенка – актуальні проблеми механіки твердого тіла, будівельної механіки й теорії споруд. Автор 150 наукових праць, зокрема «Курс опору матеріалів» (1911), «Опір матеріалів» (1930), «Прикладна теорія пружності» (1931), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стержнів, пластинок і оболонок» (1971) та ін. Підготував праці про допустимі напруження в металевих мостах.

 З 1960 р. Степан Тимошенко жив у м. Вупперталь (ФРН), де і помер 29 травня 1972 р. Похований у м. Пало-Альто (США). Його ім’я присвоєно лабораторії Стенфордського університету США, Інституту механіки Національної академії наук України.

Джерело.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

23 грудня 1898р. в м. Гостомель на Київщині народився Федір Петрович Артеменко (отаман Орлик), військовий діяч, полковник Армії УНР.

Федір Артеменко, полковник Армії УНР в однострої Січових стрільців. Фото: io.ua.
З початком Першої світової війни добровільно вступив до армії, закінчив Київську школу прапорщиків. За революційні погляди направлений на фронт, воював на Поділлі і в Білорусі.

В українській армії з березня 1918-го. Пізніше очолював штаби Фастівського і Козятинського гарнізонів Армії УНР. Влітку 1919-го – помічник командира бронепотяга, згодом – старший ад’ютант начальника Могилів-Подільського гарнізону. Підвищений до звання полковника.

З кінця 1919-го розпочав партизанську боротьбу проти більшовиків як отаман Орлик: начальник 10-го району Повстансько-партизанського штабу (ППШ), командувач 2-ої (Північної) Повстанської групи ППШ Державного центру УНР в екзилі (1921).

Діяв на Київщині (район Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля, Городянки, Тетерева, Радомишля, Димера, Чорнобиля, Фастова, Макарова), користувався великим авторитетом серед селян. Його загони налічували понад 500 чоловік (у тому числі 120 кіннотників і кулеметна команда), були добре озброєні та обмундировані, мали належно поставлену розвідку і розгалужену мережу інформаторів. Постійними набігами знищували продзагони, червоноармійців, чекістів та їх помічників з-поміж місцевих жителів, руйнували тилову комунікацію Червоної армії. Забороняючи вирубу лісу, повстанці часто атакували лісові «розробки». У жовтні 1921-го на залізниці біля Тетерева влаштували аварію потяга.

Сучасники описували Орлика як блондина середнього зросту з невеликим задиркуватим носом, відзначаючи його хоробрість, кмітливість і залізну волю. Серед селян ходили легенди про невловимого та непереможного отамана.

Внаслідок поранення лікувався в Бучі. Схоплений чекістами 22 січня 1922-го (один із полонених повстанців після жорстоких катувань виказав місцезнаходження отамана) і засуджений до страти.

Розстріляний 26 лютого 1922-го за вироком Київської губчека. Реабілітований 2018-го.

Джерело. © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua є 

23 грудня 1885р. у Малій Дівиці на Полтавщині народилася Ольга Петлюра (до заміжжя Більська), педагог, громадська діячка, дружина Симона Петлюри.

Ольга Петлюра з донькою Лесею. Фото:uk.wikipedia.org.
 
Змалечку залишилася сиротою, тож її вихованням займалася бабуся. Дитинство Ольги Більської пройшло у Прилуках, де вона закінчила з відзнакою гімназію. Продовжувала освіту в Києві, де і познайомилася з Симоном Петлюрою. За іншими даними доленосне знайомство молодих людей відбулося у Полтаві. Після одруження вона вирушила за чоловіком до Москви, де той працював у редакції журналу «Українське життя».

З початком Української революції родина Петлюр переїхали до Києва. Жінка допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, брала участь в організації та діяльності жіночих товариств та гуртків. «Вона була захоплена великим піднесенням поважної частини киян, – пише дослідник Василь Михальчук, – глибоким патріотизмом українських жінок, з якими їй тут доводилось стрічатись».

Опинившись на еміграції, спочатку у Празі, згодом у Варшаві та Парижі, Ольга Петлюра в усьому підримувала свого чоловіка та займалася вихованням їхньої доньки Лесі. У Парижі родина, з міркувань безпеки жила окремо. Коштів повсякчас бракувало. Загибель коханого чоловіка підірвала здоров’я Ольги Пелюри. Більшовицький агент Шварцбард 25 травня 1926-го розстріляв Симона Петлюру на вулиці.

1941-го, не доживши до 30-ти років від сухот померла Леся.

Майже втративши слух, страждаючи частими кровотечами Ольга Петлюра померла в 74 роки у Парижі. Похована поряд з чоловіком та донькою на цвинтарі Монпарнас.

Джерело: © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

23 грудня 1873р. у Львові з ініціативи творчої інтелігенції з наддніпрянщини засновано Товариство імені Тараса Шевченка.

В межах підросійської України посилилася цензура, відтак неможливо було створити національний мистецький чи науковий осередок.

Ініціативу Олександра Кониського та Дмитра Пильчикова щодо створення літературно-просвітницького товариства підхопили їхні однодумці з Галичини. Натхненниками проекту були Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький. 20 тисяч австрійських крон для заснування Товариства дала Єлизавета Милорадович-Скоропадська. До меценатів приєднався Дмиро Пильчиков та понад 30 жертводавців-галичан. 

Олександр Кониський (1836 - 1900) - ініціатор створення Товариства імені Тараса Шевченка. Фото: uk.wikipedia.org.

23 грудня в Галицькому намісництві затвердили статут Товарства. Спершу це було літературне, а з 1892-го реорганізоване в наукове товариство.

На цьому етапі засновники ставили перед собою скромні завдання «спомагати розвій руської словесности». Займалися популяризацією знань серед народу шляхом видання художніх, фольклорних та історичних творів.

Корнило Сушкевич (1840 - 1885), перший голова Товариства імені Тараса Шевченка. Фото: uk.wikipedia.org.

Першим головою Товариства обрали Корнила Сушкевича. За статутом членами-засновниками могли бути лише громадяни Австро-Угорщини. Серед них були Юліян Романчук, Омелян та Олександр Огоновські, Лонгин Лукашевич, Теофіл Барановський.

Досягненням Літературного Товариства імені Тараса Шевченка до 1892-го року було видавництво понад 20 найменувань книжок, регулярних часописів «Правда» та «Зоря».

Джерело: © 2020 Офіційний веб-сайт УІНПП  www.memory.gov.ua


 

 

23 грудня 1951р в 11.30 у бою з московитами загинув Лицар ОУН та УПА Петро Федун – "Полтава" - заступник Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, член ОУН і член Проводу ОУН, керівник Головного осередку пропаганди Проводу ОУН.

«Остаточна перемога в нашій боротьбі буде за нами. Ніколи не вдасться ворогові зреалізувати його злочинні, бандитські плани щодо України. Цьому запорукою є наша сьогоднішня боротьба. Ми віримо в здорові сили України, у величезні спроможності українських народних мас, в їхній здоровий національний інстинкт, віримо в невмирущу волю українського народу до самостійного національно-державного життя. Ця воля не дала нам загинути впродовж довгих сторіч неволі. Ця воля вивела нас в минулому сторіччі на шлях нашого національного відродження...».

[Петро Федун – «Полтава»]. «Україна погибає! Хто винуватий в цьому?», лютий 1948 р.

У лютому цього року минає 100 років від народження провідного ідеолога й публіциста збройного підпілля ОУН та заступника Головного Командира УПА Петра Федуна – «Полтави».

Народився майбутній провідник пропагандистського фронту 23 лютого 1919 р. у с. Шнирів Бродівського р-ну Львівської обл. в сім’ї місцевих селян Миколи та Парасковії Федун. З дитячих років активно здобував освіту: закінчив народну школу в рідному селі (1931), Бродівську державну гімназію ім. Ю. Коженьовського (1937), гуманітарний ліцей при Бродівській гімназії (1939); навчався на медичному факультеті Львівського університету ім. Я. Казимира (1939), у Львівському медичному інституті (1940) та Вищих державних медико-природничих фахових курсах у Львові (1942-1944).

Восени 1940 р. Петро змушений перервати навчання, оскільки був призваний до лав Червоної армії. Служив в артилерійському полку в м. Павлограді на Дніпропетровщині, а відтак, у травні 1941 р., закінчив курси командного складу в Одесі та як офіцер-артилерист брав участь у радянсько-німецькій війні, де в перші місяці потрапив до німецького полону, звідки вирвався лише у жовтні 1941 р.

Повернувшись додому, молодий, проте вже з поважним життєвим досвідом, націоналіст активно включається в громадсько-політичне та організаційне життя. Активно працював у Бродівській повітовій референтурі культурної праці Українського допомогового комітету (10.1941-05.1942), студентських громадських організаціях: «Союз українського студентства» (1942), «Об’єднання праці українських студентів» (1943), а що найголовніше – у крайовому проводі Юнацтва ОУН Західноукраїнських земель, де впродовж 1943-1944 р., зокрема, редагує друкований орган проводу – журнал «Юнак». Саме на цей час припадає початок публіцистичної творчості Петра Федуна, який друкувався під псевдонімом «Петро Воїн» та криптонімом «Вол.». 

Після розформування референтури Юнацтва, навесні 1944 р., Федун перейшов на нелегальне становище та працював в осередку «Зелений гай» референтури пропаганди Крайового проводу ОУН ЗУЗ, де готував листівки, редагував газету «За Українську Державу» та писав до неї короткі статті, входив до редакції журналу «Повстанець».

Впродовж травня-липня 1944 р. «Полтава» керував юнацькою школою кадрів, яка діяла в районі с. Велика Тур’я Долинського р-ну Івано-Франківської обл., повернувшись з Карпат, продовжує роботу в референтурі пропаганди крайового проводу ОУН, а в листопаді 1944 р. переведений до референтури політичного вишколу Проводу ОУН, якою керував Яків Бусел – «Київський».

Поряд з діяльністю у підпіллі ОУН активно працює в рядах УПА, де обіймає пост начальник політвиховного відділу крайового військового штабу УПА-Захід (1944-1946), а згодом – начальника політвиховного відділу Головного військового штабу УПА (1946-1949). Як один із керівників УПА та збройного підпілля ОУН в Україні Петро Федун пройшов усі щаблі підстаршинської та старшинської ієрархії військових звань, дослужившись до полковника УПА.

Навесні 1945 р. призначений референтом пропаганди Карпатського Крайового Проводу ОУН і виконує ці обов’язки до відкликання його в референтуру пропаганди Проводу ОУН на українських землях у липні 1945 р., коли в руки ворога потрапив пропагандистський осередок Петра Дужого.

Від літа 1945 р. Петро Федун, за дорученням Проводу ОУН, перебрав на себе керівництво всією пропагандистською діяльність підпілля ОУН та відділів УПА (на той час йому виповнилося 26 років). Спочатку очолив Головний осередок пропаганди при Проводі ОУН, а відтак і референтуру пропаганди Проводу ОУН та Бюро інформації УГВР, якими незмінно керував до загибелі у кінці 1951 р.

В липні 1948 р. «Полтаву» включено до складу Проводу ОУН на українських землях, а в 1950 р. – в члени Української Головної Визвольної Ради. Від липня 1950 р. він офіційно обіймає пост заступника Головного Командира УПА, а в 1951 р. ще й пост заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР (фактично заступник керівника збройного підпілля Василя Кука – «Леміша»).

Петро Федун був редактором періодичних видань збройного підпілля ОУН: «Ідея і чин» (1946-1947 рр.), «Самостійність» (1946-1948 рр.), «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради» (1948-1951 рр.), «Осередок пропаганди та інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів».

Творчий доробок Полтави складає, за нашими підрахунками, понад чотири десятки праць, серед яких чи не найбільше були поширені «Концепція Самостійної України і основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу» (1946) і «Хто такі бандерівці та за що вони борються» (1948).

Перебуваючи на нелегальному становищі, Петро Федун використовував десятки псевдонімів, криптонімів та цифронімів, однак найбільше був знаний під чотирма: «Петро Полтава» (як ідеолог та підпільний автор), «Волянський» (в УПА), «П.М. Савчук» (в УГВР) та «Север» (у Проводі ОУН).

У кінці 1951 р. органи МГБ організували та провели широкомасштабну військово-чекістську операцію. Впродовж тижня (21-28 грудня) 4574 офіцерів та солдатів територіальних органів та внутрішніх військ МГБ зі 110 службово-розшуковими собаками ретельно прочісували місцевість, де за їхніми даними мали б перебувати повстанці.

23 грудня 1951 р. в 11.30 у лісі біля с. Новошини Жидачівського р-ну Львівської обл. емгебісти виявили криївку з підпільниками всередині. Звівши короткий бій і бачачи безвихідне становище, підпільники підпалили бункер і пострілялися, щоб не потрапити живими в руки ворога. Разом із Петром Федуном – «Полтавою» загинули повстанці Богдан Зобнів – «Миронич», Михайло Сенюк – «Скритий» та Григорій Ярема – «Зенко». Тіла загиблих були доставлені до Львова, а вночі 28 грудня 1951 р. співробітники МҐБ закопали їх у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкту № 39» УМҐБ у Львівській області (ідентифікувати наразі не вдалося).

За вагомий внесок у справу українського визвольного руху П. Федун рішенням Української Головної Визвольної Ради та Головної Команди УПА був нагороджений Срібним Хрестом заслуги УПА (22.11.1947), Золотим Хрестом заслуги УПА (1.11.1950), Золотим Хрестом бойової заслуги УПА 1 класу (15.06.1952, посмертно) та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».

На місці загибелі відбудована повстанська криївка та створено музей, у багатьох містах України його ім’ям названо вулиці, а його праці, за сприяння голови Світової ліги українських політичних в’язнів Богдана Качора, видані двохтомним зібранням і доступні широкому колу зацікавлених осіб.

Джерело. Автор Михайло Романюк.

http://ukrnationalism.com/history/3600-lytsar-oun-ta-upa-petro-fedun-poltava.html






23 грудня 1932р, о 6 годині ранку поляки стратили через повішання Василя Біласа та Дмитра Данилишина - борців за незалежність України.

Ніколи перед тим і після того страта двох осіб не викликала такого резонансу у Галичині, як смерть Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам.

У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч – маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Соціалістичної Партії (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму.

Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їхні адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.

Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вчергове здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок під Львовом (польська назва – Грудек Ягеллонський).

Втім, напад був особливим, і не тільки тому, що до його організації були причетні майбутні провідники ОУН та організатори Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та Микола Лебідь.

Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані і пізніше страчені – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу.

Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.

За іронією долі, їх впіймали українські селяни завдяки фальшивій чутці, котру запустила поліція, начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.

Дмитро Данилишин.

З самого початку акція пішла не за планом. Частина бойовиків мала запалити склад сухих тростин аїру – щоб відволікти охорону тюрми, розташованої неподалік пошти. Але волога тростина не загорілася. 

Внаслідок перестрілки з охороною два бойовики були смертельно поранені (один із них, брат дружини Романа Шухевича, студент Львівської політехніки Юрій Березинський застрелився, щоб не втрапити в руки поліції).

Як стало відомо вже після слідства, група розділилася надвоє і, відступаючи, рухалася у двох напрямках.

Василь Білас.

Ті, хто рушив на Львів, змогли дійти без перешкод. А група Василя Біласа і Дмитра Данилишина пішла в приміське до Львова село Глинна Наварія – щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич і Трускавець.

На цей час про подію в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 на вокзалі в Глинній Наварії комендант станції разом із лінійним поліціянтом проводили перевірку документів. Побачивши двох підозрілих людей, вони вирішили їх затримати – але Данилишин застрелив коменданта і важко поранив поліцейського.

Бойовики рушили далі уздовж залізниці. По дорозі їх зустрів залізничник, який одразу запідозрив у двох знервованих юнаках “грабіжників української кооперативи”.

Він зробив Біласу й Данилишину зауваження, що коліями ходити заборонено – і вони рушили полем до села Розвадів, щоб через тамтешній міст перейти Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия. А залізничник пішов до найближчого поліцейського “постерунку”, де був телефон.

Пам’ятник загиблим і страченим учасникам нападу на пошту в Городку – Юрію Березинському, Володимиру Старику, Василю Біласу і Дмитру Данилишину.

У Розвадові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що вони – злодії-кримінальники. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Верин (нині Миколаївський район Львівщини). Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі.

Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе, але в того теж не було набоїв. Натовп, побачивши, що “злодії” залишилися без патронів, почав їх бити.

Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити натовп, який бив двох невідомих хлопців:

“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: “Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!".

Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала"

"Наглий” суд

На той час для боротьби з українським революційним рухом у Польщі запроваджувались “наглі” (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства, а акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців.

В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років.

У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди.

Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові

Така практика, що по своїй суті прирівнювала наглі суди до судів військового стану, дозволяла масово розправлятися з представниками націоналістичного підпілля.

Через обурення європейської громадськості “наглі суди” проіснували зовсім недовго – з 1931 по 1934 рік.

За цей час українським революціонерам було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.

У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак.

Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк.

І хоч суд відбувався з приводу нападу на поштове відділення в Городку, усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків. Справа 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком.

Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно, згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.

Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати до 24-х годин після його проголошення. Проте навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено.

Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації.

Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсулського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».

Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. Василя Біласа й Дмитра Данилишина мали ж стратити о 6.25 23 грудня.

Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.

23 грудня 1932 року, у переддень католицького Різдва, о 6 годині ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз охоронців, Данилишин вигукнув: “Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!”, Білас промовив те саме.

***********

ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…»

На цьому націоналістична пропаганда не припинилася.

Буквально за кілька днів у Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток 4-х «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі тиражувалися та передавалися з рук в руки по всіх країнах, де жили українці.

Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера, як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів – Богдана-Ігоря Антонича, Олени Теліги, Олега Кандиби-Ольжича та інших.

Але для ОУН подія під Городком поставила ряд додаткових питань, адже йшлося про смерть чотирьох бойовиків і арешти багатьох членів організації та її симпатиків.

Провідник Євген Коновалець дуже критично оцінив ту спробу пограбування. А на підставі рішення організаційного суду ОУН було звільнено Крайового Провідника Богдана Кордюка-«Нового» і призначено на цю посаду референта пропаганди – 24-річного Степана Бандеру.

Бандері належало розвинути патріотичні настрої населення викликані стратою бойовиків під Городком. І саме новий Крайовий провідник ОУН організував антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава.

Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для свого громадянства. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького (очевидно, йдеться про маєтності Греко-католицької церкви у Карпатських Горганах, на нинішньому кордоні Прикарпаття й Закарпаття – ZaUA.org). Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».

А для родини страчених, як свідчать спогади сестри Василя Біласа та племінниці Дмитра Данилишина – Марії Білас-Гошуляк, усі наступні роки після листопада-грудня 1932 року були сповнені пам’яті та переживання: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…».

Проти селян Верину, де було заарештовано Біласа і Данилишина, розпочалася ціла кампанія громадянського ігнору. Верин змушений був спокутувати свою мимовільну провину – на місці затримання бойовиків селяни жменями насипали високу могилу, а на її вершку поставили хрест.

Джерело: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ 

Сайт. https://photo-lviv.in.ua/zaboronena-ukrajina-bilas-i-danylyshyn/







Цей день в історії УПА - 23 грудня.

Зліва направо: стоять- Небесійчук Василь "Заведія", Могорук Іван "Соловей", Черкалюк Василь "Сміливий", Дебренюк Іван "Малий", Манчук Іван "Білогруд"; сидять: Готич Іван "Заграва", Форгіль Онуфрій "Ромко", Хімчак Прокіп "Чорний".
*********
1944 рік
Курінь УПА-Північ вступив у бій з московитами у селищі Рачинці на Кам’янець-Подільщині. Загинули 4 воїни УПА.

Сотня «Загроза» УПА-Захід, відбиваючи напад загону НКВД на свій табір у Калуському районі Станіславщини, знищила трьох московитів, ще двох поранила і відійшла двома роями.

Під час облави загону НКВД у селі Мшана на Тернопільщині загинув станичний ОУН Володимир Петришин.

1945 рік
Сотні «Наддністрянці» і «Жубри» УПА-Захід у селі Чорний Острів на Львівщині знищили державний спиртозавод. Охорону роззброєно і розігнано.

Воїна УПА Петра Кіндзерського захоплено і повішено під час облави московитів у селі Мшана на Тернопільщині.

Двоє воїнів сотні «Жубри» УПА-Захід наскочили на загін НКВД у селі Стільсько на Львівщині. Знищили трьох військових і самі загинули в бою.

1946 рік
Чота сотні «Сурма» УПА-Захід, відбиваючи напад пошукової групи МВД у райцентрі Печеніжин на Дрогобиччині, знищила слідчого МВД, старшого лейтенанта і сержанта. У перестрілці отримали поранення і застрелилися двоє повстанців.

1947 рік
На Станіславщині повстанці знищили трьох московитів у селі Добрівляни та колишнього начальника винищувального батальйону в селі Воскресинці.

У селі Млиниська на Дрогобиччині повстанці захопили в полон дільничного МВД.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Середній Угринів на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір і, не маючи шансів на порятунок, підірвалися гранатами.

1951 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Новошин на Станіславщині. В результаті бою застрелилися керівник Бюро інформації УНВР і член Центрального проводу ОУН Петро Федун – «Полтава», референт надрайонного проводу ОУН «Миронич», районний провідник Михайло Сенюк – «Скритий» та охоронець.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті 

вівторок, 22 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 22 грудня.

Невідомі повстанці
*********
1944 рік
Сотня УПА-Південь у кількагодинному бою з винищувальним батальйоном у селі Слобідка-Залісецька на Кам’янець-Подільщині знищила командира батальйону і двох офіцерів НКВД. 9 бійців були захоплені в полон і невдовзі відпущені. Здобуто кулемет, автомат, 10 гвинтівок.

Воїн сотні «Риболовці» УПА-Захід Олійник загинув у бою з московитами у селі Якторів на Львівщині.

У селі Побужани на Львівщині підпільники знищили радянського активіста.

У бою з московитами у селі Скнилів на Львівщині загинули районний провідник ОУН Павло Сєрко – «Дор» і кущовий провідник Михайло Сусол – «Тихоліз».

1945 рік
Чота сотні «Жубри» УПА-Захід у засідці біля села Устя на Львівщині знищила старшого сержанта НКВД і трьох рядових.

1946 рік
Чота сотні «Переяслави» УПА-Захід у райцентрі Яворів на Львівщині підірвала 4 мости. Зрізано 140 стовпів телефонного зв’язку і електропередачі.

1947 рік
Боївка СБ (служба безпеки ОУН) у двогодинному бою з московитами у селі Креховичі знищила майора і 11 військових, ще 5 поранено. Втрати повстанців: четверо загиблих.

У селі Стрільче на Станіславщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

1948 рік
Відділ повстанців атакував московитів у селі Грабівка на Станіславщині. Знищені слідчий МГБ і двоє військових. Здобуто 2 автомата, гвинтівку, 3 пістолета та оперативні документи.

У селі Чернихівці на Тернопільщині повстанці знищили московита, ще двох поранено. У бою загинув один повстанець.

1950 рік
Московити захопила криївку біля села Княгиничі на Станіславщині. Троє повстанців вчинили запеклий опір і були закидані гранатами в бункері.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті 
Фото
https://m.facebook.com/UPAreenacting/?refid=46&tsid=0.8562823786090619&source=result

22 грудня 1833р. народилася Марко Вовчок (Марія Вілінська), письменниця, класик Української літератури.

22 грудня 1833р. народилася Марко Вовчок (Марія Вілінська), письменниця демократичного напряму, класик української літератури. За роки життя в Україні збирала й вивчала український фольклор, опанувала українську мову. 1854 деякі з записаних нею пісень були надруковані в збірці А. Метлинського "Народні південноросійські пісні". Протягом 1856–1857 писала художні твори українською мовою, які вийшли 1857 в Санкт-Петербурзі під назвою "Народні оповідання Марка Вовчка" (1859, рос. переклад за ред. І.Тургенєва "Украинские народные рассказы", у цьому ж році вийшли її "Рассказы из народного русского быта"). На початку 1859 переїхала до Санкт-Петербурга. Тут зустрічається з Т. Шевченком, спілкується з І. Тургенєвим, М. Некрасовим, О. Плещеєвим, Д. Писаревим, представниками польського визвольного руху. Від квітня 1859 до лютого 1867 жила за кордоном (Німеччина, Велика Британія, Швейцарія, Італія, Франція). Співробітничала з О. Герценим і М. Огарьовим, познайомилася з М. Добролюбовим, Л. Толстим (1861), Д. Менделєєвим, прогресивними діячами польської та чеської еміграції, французькими письменниками. 1860 була надрукована повість "Институтка", яку письменниця присвятила Т. Шевченку. Українською мовою вона вийшла 1862 у журналі "Основа" за редакцією П. Куліша. Протягом 1861 у цьому журналі друкувались оповідання, які склали основу 2-го тому "Народних оповідань". Творчий доробок Вілінської високо оцінили представники демократичного напряму в літературі, відзначили його реалістичний характер та соціальне спрямування. В 1860-х роках за мотивами народних легенд про ватажків визвольного руху в Україні у жанрі казок написала твори "Кармелюк", "Лимерівна". 1862 підготувала антиклерикальну повість "Дяк" із життя українського духівництва. Перебуваючи за кордоном, перекладала російською мовою наукові праці та літературні твори французьких, німецьких, англійських, датських і польських авторів. Вперше переклала 15 романів Жюля Верна, казки Г.-Х. Андерсена, праці Ч. Дарвіна, А. Брема. Написала повість "Відпочинок в селі" (1899), оповідання "Гайдамаки", "Чортяча напасть" (1902), займалася перекладами творів Б. Пруса і К. Юноши. Останній рік життя мешкала на околиці м. Нальчик (Росія). Нині в цьому будинку – літературно-меморіальний музей письменниці. В Україні діють музеї в. у Немирові та Богуславі. 

Джерело 1.Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.

*********

Вона чи не найзагадковіша фігура в українській літературі: у неї були закохані Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Дмитро Писарєв, Олександр Герцен, Микола Чернишевський, Микола Некрасов. Жінки ж її у кращому разі ненавиділи. «Зовні – проста баба… противні білі очі з противними білими бровами та віями, пласке обличчя, на людях мовчить, ніяк не розговориш, відповідає лише «так» та «ні». А чоловіки сходять по ній з розуму…», – писала про неї троюрідна сестра Льва Толстого. 

Марія Вілінська народилася в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина. Виховувалася в Харківському приватному пансіоні. Вчила правила етикету, французьку, польську, грати на фортепіано, займалася танцями, читала класичну літературу. Протягом 1851-1858 років жила у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, де вивчила мову, культуру, побут українського народу. 1856-го написала свої перші оповідання — «Викуп» і «Отець Андрій», підписавшись Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі Пантелеймон Куліш видав «Народні оповідання» – першу книгу Марка Вовчка.

1860 року у журналі «Отечественные записки» з’явилася повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Тарасові Шевченкові в перекладі Івана Тургенєва.

Протягом 1859 — 1867 років під час перебування за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим. Тургенєв познайомив її з  Олександром Герценом, Львом Толстим, Жулем Верном.

У 1861 –1862 pоках було опубліковано її повість «Три долі», другий том «Народних оповідань».

28 липня 1907 року Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина письменниці складається з двох книг «Народних оповідань», романів й повістей: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», творів російською мовою, перекладів творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критичн статтю «Мрачные картины».

Тарас Шевченко охрестив Марію Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».

Пантелеймон Куліш називав її «мовчазним божеством».

Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..».

Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.

Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».

Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.

Віктор Домонтович охрестив її «Моцартом любовних історій» минулого віку.

Джерело. https://old.uinp.gov.ua/historyday/22-grudnya-0

21 грудня 1861р. народився Маринович Микола - Український військовий діяч, начальник Генерального штабу Української Галицької Армії.

на фото село Ішків 1910р. де народився М.Маринович.

Народився 21 грудня 1861 р. у с. Ішків, тепер Козівського р-ну Тернопільської обл. Закінчив Бучацьку гімназію, Віденську Офіцерську школу і Австрійську Військову академію. У роки Першої світової війни ком. 30-го піхотного полку на російському фронті. Після тяжкого поранення 1916 р. на пенсії.

Під час Першолистопадового повстання 1918 р. вступив до українського війська, перший військовий комендант Львова, учасник боїв з поляками. У подальшому на штабних посадах ГА. Генерал-хорунжий. З 1920 р. жив у Галичі. Брав участь у діяльності ветеранських організацій УСС-УГА. Навесні 1944 р. закатований радянськими партизанами.

Джерела
https://teren.in.ua/2018/12/21/v-istoriyi-ternopilshhyny-2/.,

http://warhistory.ukrlife.org/6_08_4.html

Пам'ятаймо. В'ячеслав Басараб - хорунжий та поручник піхоти "Дивізії "Галичина".

В'ячеслав Басараб народився він 18 вересня 1904 р. в селі Ляхівці, Білогородчанського району, Івано-Франківської області, у родині довголітніх учителів народної школи. Ця обставина послужила передумовою, що й він став учителем. Після закінчення учительської семінарії Рідної Школи в Станиславові, тяжко було йому дістати учительську працю під час польської окупації і він якийсь час помагав батькам у господарстві. При тому керував аматорським гуртком та організував фестини у рідному селі та в сусідніх селах. 

В роках 1925 — 1927 відбув службу в польському війську. Опісля закінчив державний учительський семінар у Сокалі. По довгих стараннях і чеканнях отримав спочатку безплатну практику, а потім платну учительську посаду та учителював протягом 5 з половиною років, аж до 1941 р. в селах Івано-Франківської области: Битків-Копальня, Саджавка, Іваниківка, Забереже. В кінці грудня 1937 р. одружився з учителькою Олександрою Захаріясевич. За німецької окупації працював у Станиславові в Господарському відділі. В половині червня 1943 р. зголосився до Української дивізії.

У Дивізії вишколював новобранців. Мав ступінь хорунжого, а потім ступінь поручника піхоти. В полоні в Італії очолював Курінь Молоді. Старався, щоб молодь училася, щоб не тратила часу. Радів, що багато з них вийшло в люди. В Італії, з табору в Белярії перевезено було його з іншими старшинами до так званого міжнародного табору біля Чезанатіко. Переживання в цьому таборі, непевність за завтрішній день, страх перед примусовою репатріяцією, а далі голодівка, мали великий вплив на його пізніший психічний стан. Крім цього часто хворів, а доля не щадила йому ударів. Від часу вступу до Дивізії з дружиною більше не стрінувся. 

Р. Басараб 
Джерело: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/?m=0