Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 8 січня 2021 р.

8 січня 1919р. в селі Ясіні на Закарпатті проголошено Гуцульську республіку.

Гуцульська Народна Рада – 1918 р. смт. Ясіня. Фото: volya.if.ua.
********
Під час історичних подій розпаду Австро-Угорської імперії і перемоги національного повстання у Львові 1 листопада 1918-го, населення Буковини і Закарпаття також прагнуло об’єднатися з ЗУНР.
Учасники гуцульського повстання та визвольного походу на Сигіт у січні 1918 року. Фото: varosh.com.ua.
********
8 листопада 1918-го мешканці Ясіні та навколишніх сіл на велелюдному віче проголосили возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали представницький орган – Гуцульську Народну Раду (ГНР), до якої увійшли 42 депутати на чолі з Степаном Клочураком (колишній студент Віденського університету, офіцер австрійської армії). 
Степан Клочурак. Фото: incognita.day.kiev.ua.
*******
У своєму виступі Степан Клочурак заявив: «Я певний, що між членами Ради не буде спору, що у всіх нас є тільки одна мета, одна ціль – з’єднання зі своїми кровними братами-українцями, з’єднатись з Україною». Були створені секції (міністерства) та підсекції: військова, дипломатична, внутрішніх справ, харчова, господарська, освіти та шкільництва й інші, підтримувалися дипломатичні зв’язки з ЗУНР. 

У грудні представники ГНР на Будапештському і Сигітському конгресах, організованих угорським урядом, рішуче виступили проти планів залишити край у складі Угорщини. 22 грудня 1918-го Ясінь захопив угорський жандармський батальйон (620 осіб).

ГРН офіційно саморозпустилася, а її найактивніші члени перейшли в підпілля. ЗУНР, аби не псувати відносити з Угорською Народною Республікою, не могла надати військової допомоги. Тож Степан Клочурак та його однодумці – брати Дмитро, Іван і Василь Климпуші, Юрій Кабалюк, Дмитро Німчук, Микола Саботюк – мали діяти самостійно. Вони зібрали озброєний загін із 109 осіб (86 гуцулів та 23 старшин і вояків-добровольців Української Галицької армії) і в ніч на 7 січня 1919-го, скориставшись святковим настроєм, після незначної перестрілки взяли в полон понад 500 військових на чолі з полковником і чотирма офіцерами. Захоплено залізничну станцію, пошту, всі урядові установи та обірвано телефонне сполучення з Раховом. 
Закарпаття та Гуцульська республіка на зламі 1918-1919 років. Джерело: tyzhden.ua.
*******
8 січня 1919-го загальні збори мешканців Ясіні та округи відновили Гуцульську Народну Раду, яка того ж дня провела перше засідання і проголосила незалежну державу – Гуцульську республіку. Обрано тимчасовий парламент (42 делегати) і призначено уряд у складі 30 чоловік. У спеціальному зверненні населення Закарпаття закликалося до збройного опору угорському пануванню: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказа! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!».

У наступні дні загони Гуцульської народної оборони (понад 1000 чоловік) за допомогою старшин УГА роззброювали угорські війська і поширили свій вплив майже на всю Гуцульщину – Рахів, Великий Бочків (нині смт Великий Бичків), Сигіт (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія).

Ведучи постійну боротьбу проти угорських і румунських військ, Гуцульська республіка проіснувала до румунської окупації 11 червня 1919-го. За Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919-го Закарпаття стало автономною частиною Чехословаччини.

Джерела:
1. Олександр Пагіря. Гуцульський зрив // Тиждень.UA. – 14 листопада 2010. – [Електронний ресурс] Режим доступу: https://tyzhden.ua/History/7431https://tyzhden.ua/History/7431
2. Дмитро Стеф’юк, Олександр Масляник. Гуцульський зрив: сторіччя на тлі епохи // Народна Воля. – 20 квітня 2018. – [Електронний ресурс] Режим доступу: http://volya.if.ua/2018/04/hutsulskyj-zryv-storichchya-na-tli-epohy/

середа, 6 січня 2021 р.

Цей день в історії УПА - 7 січня.

Невідомі повстанці
*********
1946 рік
Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід раптовим нападом у селі Середній Майдан на Станіславщині знищила двох військових гарнізону НКВД, ще п’ятьох поранено.

У селі Ворона на Волині повстанці знищили голову дільничної виборчої комісії по виборах до Верховної Ради СРСР та голову сільради.

Під час боїв з московитами у селах Гумнисько, Паньківці, Печихвости, Попеляни на Львівщині загинули п’ятеро повстанців.

Зв’язкова сотні «Чорногора» УПА-Захід і станична ОУН Марія Микуляк загинули в бою з московитами у Снятинському районі Станіславщини.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Сукіль на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, вступили в бій, знищили лейтенанта, важко поранили ще одного офіцера, однак не мали шансів на прорив і застрелилися останніми патронами.

Рій сотні «Сірі» УПА-Захід у засідці біля села Крилос на Станіславщині знищив заступника начальника райвідділу МВД і двох військових.

У бою з московитами крайовий референт ОУН Володимир Херсонець – «Ігор» біля села Дроздовичі на Львівщині знищив 7 військових, ще 7 важко поранив, був двічі поранений і застрелився.

1948 рік
У селі Берлоги на Станіславщині повстанці знищили двох військових і ще двох поранили.

Під час бою з московитами у селі Дворіччя на Тернопільщині загинув колишній чотовий сотні «Рубачі» Михайло Шумейко – «Сірий».

У селі Дуліби на Дрогобиччині повстанці знищили капітана МВД і поранили двох військових.

1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Уїздці на Рівненщині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися, вчинили збройний опір і застрелилися останніми патронами.

У бою з московитами у селі Лісовичі на Дрогобиччині повстанці знищили капітана і поранили рядового. У бою загинув станичний ОУН Іван Цюк – «Гуцул».

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

7 січня 1889р. в селі Підгайці на Тернопільщині народився Михайло Іванович Рудницький, літературознавець, літературний критик, перекладач, поет.

Навчався в гімназіях Львова, Самбора та Бережан. Входив до львівського угрупування літераторів-модерністів «Молода Муза». Зібрання проходили переважно у кав’ярнях, куди часто заглядав Іван Франко. Амбітного та критично-саркастичного Рудницького він прозвав «Мефістофелем».

Закінчив філософський факультет Львівського університету. Захистив докторську дисертацію «Іван Франко як письменник і критик» (1914). 

Під час Першої світової війни працював учителем гімназії в Києві, викладав в Українському народному університеті. Завдяки Миколі Зерову зійшовся з поетами-неокласиками, уклав поетичну збірку «Кілька віршів».

В грудні 1918-го, після зречення влади Павлом Скоропадським, виїхав до Парижу. Деякий час працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця.

В 1922-му повернувся до Львова. Активно працював у журналістиці – насамперед у газеті «Діло» і журналі «Назустріч». З 1939-го і до кінця життя – професор Львівського державного університету.

Автор монографій «Між ідеєю та формою» (1932), «Від Мирного та Хвильового» (1936), «Письменники зблизька» (1958), «В наймах у Мельпомени» (1963), «Непередбачені історії» (1969), які принесли йому славу авторитетного літературного критика. Перекладав твори Адама Міцкевича, Вільяма Шекспіра, Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Віктора Гюго. Сотні рецензій, статей, заміток Михайла Рудницького розкидані в усіх можливих тогочасних періодичних виданнях і збірниках, у тому числі й іноземних. Член Спілки письменників СРСР.

«Він був, очевидно, чи не найвиразнішим представником нової генерації в західноукраїнській інтелігенції, яка гостро відчула надмірну загерметизованість української культури, її провінційну спрямованість, просвітянську утилітарну вузькість…, – вважає Олег Баган. – М. Рудницький як стиліст, майстер афоризму і витончено-фахової оцінки створив цілу епоху в розвитку української літературно-критичної думки. Лише після його надзвичайно плідної і всебічної праці, все проникливої аналітики українська критика набула культурної зрілости, фактологічної повноти, стильової гнучкости і вправности…». 
Могила Михайла Рудницького. Фото: meest-online.com.
Помер 1 лютого 1975-го у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Сергій Горобець, спеціально для видання sknews.net

6 січня 1938р. у с.Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.
 
Факти з життя Василя Стуса.
Був наймолодшою четвертою дитиною в родині.

Коли Василю було три роки, батьки перевезли його до міста Сталіно (нині Донецьк).

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком. 

На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.

Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. 

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», - так згадує той день Іван Дзюба.

За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.

На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.

Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.
Святкування Різдва у Садовських. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять – Стефанія Шабатура («циган»), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. 1972. Львів. Фото: www.istpravda.com.ua
******
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. - 1980. - № 58).

Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».

10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».

Джерело.1. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/6/1938-narodyvsya-poet-i-dysydent-vasyl-stus
********
Джерело.2. http://www.sknews.net/6-sichnya-narodyvsya-velykyj-patriot-ukrajiny-vasyl-stus/

Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13-ть провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається «голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності».

ФАКТИ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТУСА 
ДИТИНСТВО 
 Був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина з двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз до міста Сталіно (нині Донецьк) і його.
У роки Другої світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров’я батьків було підірване, а зарплатня мізерна.

Про 1946-1947 роки Василь Стус згадуватиме: 
«Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом». 
«Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі», – згадувала про Стуса його сестра Марія.
Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком. 

Василь Стус. 18 січня 1960 року. м. Лубни. Полтавщина. Джерело фото Урядовий кур’єр
СТУДЕНТСЬКІ РОКИ
На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.
Був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.
Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.
Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем’єри.
У 1959 році «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.
Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а згодом його перевели на Урал. Якось солдат направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі.

ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ 
З 1961 року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.
Стусу пропонували вступити до комуністичної партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
4 вересня 1965 року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день Іван Дзюба.

За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.
На похороні Алли Горської у грудні 1970 року Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.
Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968 році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.
Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.
Його поезії друкують у «Самвидаві» або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.
Після другого арешту адвокатом Василя СТУСА було призначено Віктора МЕДВЕДЧУКА, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. – 1980. – № 58). 

Євген Сверстюк згадує:
«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката».
Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

12 жовтня 1980 року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод:
«1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…». 

10 січня 1983 року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в «Самвидаві» вийшли його нотатки «З таборового зошита».
Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».
Наприкінці серпня 1985 року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

ЦИТАТИ 
«На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків…Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…»
 (З листа Василя Стуса до Андрія Малишка)
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи – в болота сибірські,
Людські кістки – на добриво візьмеш?…
Нема кайданів, щоб твій дух здушили,
таких немає в світі гільйотин,
котрі б били душу, геть зболілу – 
так, як за матір’ю боліє син….
Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.
Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.

Наталія СЛОБОЖАНІНА,
Український інститут національної пам’яті.

6 січня 1920р. московити застрелили Лева Симиренка - Український помолог (учений у галузі садівництва), громадський діяч. Також московити 1930р. вбили і його сина - Володимира Симиренка.

Створив маточний колекційній сад та один із фнайкращих у Європі розсадників. Після розстрілу його маєток було націоналізовано.
Підприємець і садівник Лев Симиренко народився 18 лютого 1855-го у селі Мліїв – нині Городищенський район, Черкаської області. Його родина володіла цукровими заводами, пише “gazeta.ua”.

1879-го Лев Симиренко закінчив природничий факультет Новоросійського університету. Тоді ж був засланий у Сибір за участь у русі народників. Там працював садівником. Вивів низькорослі повзучі овочеві дерева, що можуть витримати низькі температури.

Після повернення до Млієв, створив колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у Російській імперії й одним з найбагатших в Європі. Включав 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень, 15 — персиків, 36 — абрикоси, 165 — аґрусу, 54 — горіха.

Вивчав і поліпшував зібрані сорти, акліматизував чужі й вивів нові. Наприклад, сорт яблуні Ренет Симиренка – названий на честь батька. При розсаднику організував школу садівників.

Вчений загинув від кулі московитів. Але до сьогодні не розкрито мотивів замаху, не названо замовників і виконавців злочину.

Хоча дійшли майже документальні свідчення наймолодшої доньки Лева Симиренка Софії про трагічний вечір 5 січня 1920 року. Вона добре запам’ятала ті події. Цивільна дружина Софія Хорішман опитала всіх присутніх у будинку. Записали пояснення, що чули-бачили перед фатальним пострілом.

Того вечора вчений погасив каганець на кухні і підійшов до вікна, щоб роздивитися, хто у дворі гука-стука й нібито просить липового меду до куті на свят-вечір. В цю мить пролунав постріл.

Чоловік отримав поранення у плече. Дружина Софія не розгубилася і зуміла витягти з рани кулю. Її досі зберігають у нащадків Симиренка в Харкові. Викликала лікаря, але врятувати Левка Платоновича не вдалося. Він стік кров’ю і вранці 6 січня помер. 

Смерть Левка Платоновича швидко знайшла своє пояснення: він загинув від руки бандита. Мовляв, Млієвом тоді сновигали усякі “отамани”. Вони займалися розбоєм, грабунком, вбивствами чесних, порядних громадян.

За радянських часів про нього придумали не одну красиву легенду. Мовляв, Левко Платонович став дуже палким прихильником радянської влади. Це ніби то вкрай розізлило місцевих заможних селян, петлюрівців, буржуазію. Левко Симиренко комуністом не був. Це була неправда.

В наш час дослідники життя Левка Симиренка в один голос твердять, що його вбили бандити. Але радянські. Бо навіщо було вбивцям вриватися в дім, але не грабувати. А забрати лише скривавлений одяг вченого. Чи не як доказ для тих, хто їх послав убити.

Нещодавно стало відомо про пропозицію Симиренку під час революції очолити наукову кафедру одного з вузів російської столиці. Він відмовив. Але прийняв запрошення до Української академії наук, заснованої гетьманом Павлом Скоропадським.

1919-го у Києві при не з’ясованих обставинах померли молодші брати Левка Симиренка Микола і Олексій.

Цілком ймовірно, що троє стали жертвами червоного терору. Бо й для місцевих мліївських жителів він був лише поміщик, а все його розсадникове господарство – поміщицький маєток. А як розправлялися селяни зі своїми “кровопивцями” – добре відомо. Зрештою, не варто забувати й про відомий український менталітет – завжди заздрити на чиєсь багатство, проклинаючи його.

Є ще одна підстава для вбивства Лева Симиренка – знищення за національною ознакою. Він був свідомим українцем. А такі люди у майбутньому могли становити загрозу комуністичному режиму з його інтернаціоналістсько-русифікаторською політикою.

Важкою була доля і його сина Володимира – видатного вченого-помолога. Гідного продовжувача наукової справи батька. У 1930-х його двічі заарештовували і мучили. Він, професор кількох інститутів, знавець основних європейських мов, власноруч написав своє “зізнання” у шкідництві радянській владі. Цю розправу здійснювали бандити у формі у Курську. Там навіть його могила не збереглась.

Автор: Ольга Осипенко, старший науковий співробітник музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею.

6 січня 1833р. народився Руданський Степан Васильович, Український поет, перекладач, громадський діяч, лікар.

Майстер гумористичного й сатиричного вірша; винахідник нового поетичного жанру в українській поезії - віршованої гуморески-співомовки.

Увійшовши в літературу в середині п'ятдесятих років, у тяжку добу духовного безгоміння, яке настало після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, арешту й заслання Шевченка, Руданський прокладав у ній нові стежки. Його поезія була оригінальним явищем в українській літературі шевченківського періоду.

Про це вперше, ще у 1875 р., незабаром після смерті поета, сказав Михайло Драгоманов на сторінках газети "Киевский телеграф": "Руданський був одним з вельми небагатьох малоросійських поетів недавнього часу зі справжнім талантом та зі спробами торкнутися нових тем, а не тільки тих, які заїздили попередники й наслідувачі Шевченка.

Літературній спадщині Руданського судилася важка доля, - надто довгим і тернистим був її шлях до читача. Період активної творчості поета обмежений вузькими хронологічними рамками і майже повністю припадав на останні два роки перебування у Кам'янець-Подільській семінарії і шестирічний період навчання у петербурзькій Медико-хірургічній академії (1855-1861). Протягом цього часу було написано кілька десятків ліричних поезій, балад, більше двохсот віршованих гуморесок, низка історичних поем і великих епічних творів.

Тяжка особиста доля, а ще понад те складні соціальні умови, в яких розвивалась за часів царизму українська література, перешкодили Руданському видати за життя свої твори. На сторінках періодичних видань побачили світ лише трохи більше десяти творів. А вся багатогранна літературна спадщина поета, лишившись неопублікованою, надовго випала із літературного процесу своєї доби і, по суті, не справила на нього впливу. Тільки у 1880 р., через сім років після смерті поета, з'являється перша невеличка збірочка його творів, видана зусиллями української письменниці, матері Лесі Українки, - Олени Пчілки. У наступнім десятиріччі починається активне збирання, публікація і вивчення спадщини Руданського.

Степан Васильович Руданський народився 6 січня 1834 року у селі Хомутинцях, Вінницького повіту на Поділлі, у багатодітній родині сільського священика. Крім молодшого Степана, у сім'ї росло ще двоє синів і одна дочка, а також виховувався молодший брат батька. Розмовляли у попівській хаті, звичайно, українською мовою.

За побажанням батька восьмирічного Степана віддали до Шаргородської духовної школи (бурси), де він навчався протягом 1841 - 1849 рр. Про бездушну систему виховання, схоластичний метод навчання, які панували у таких школах, правдиво розказано у відомій широкому читачеві повісті російського письменника Помяловського "Очерки бурси".

Навчаючись у бурсі, Руданський досить добре освоїв давню грецьку, латинську та старослов'янську мови, викладанню яких там приділялась велика увага.

Говорячи про витоки творчості Руданського, не можна забувати, що вже на порозі семінарії у нього було цілком осмислене ставлення до рідної мови, розуміння її значення для культури народу, виявлявся глибокий і нестандартний інтерес до усної народної творчості, були й перші самостійні спроби віршування. 

Перший відомий твір Руданського, балада "Два трупи", під яким стоїть дата -1851 р., відзначається, на думку дослідників, таким високим рівнем літературної вправності, який навряд чи доступний початківцю.

Широкою була і безпосередня лектура молодого семінариста. Знайомлячись з творчістю популярних тоді українських письменників (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Шевченко), він відкривав для себе усю складність розвитку української літератури в умовах царизму.

На семінарські роки припадає і початок безпосередньо творчої роботи Руданського. Тут написані перші оригінальні ліричні поезії ("Сиротина я безродний", "Ти не моя", "Мене забудь", "Пісня" ("Не дивуйтесь, добрі люди"), переклад з польської мови популярного романсу "Чорний колір" та шість балад, близьких за обсягом до поем ("Два трупи", "Вечорниці", "Упир", "Хрест на горі", "Розмай", "Люба").

Руданський закінчив семінарію "першим учнем" і за рішенням правління учбового закладу був затверджений у ступені студента та направлений для дальшого навчання у Петербурзьку духовну академію. Для випускника семінарії із далекої периферії це був нечуваний успіх. Перед ним відкривались двері до блискучої духовної кар'єри. Але юнак не скористався такою можливістю і свідомо обрав собі інший шлях, завідомо важкий і невдячний.

І можна тільки дивуватися тому, яку силу духу й непохитність у відстоюванні обраного шляху виявляв поет у тих жахливих умовах, яким глибоким було переконання, що його праця, його творчість буде потрібна народові.

1 вересня поет виїхав з Петербурга до Ялти, куди він з великими труднощами дістав призначення на посаду міського лікаря.

Праця міського лікаря, до якої Руданський приступив восени 1861 р., була вкрай виснажлива. Чесно і самовіддано пропрацював Руданський на скромній посаді міського лікаря Ялти, багато зробивши в справі охорони здоров'я простого народу. Ця його праця, яка нерідко вимагала справжньої мужності, так і не дістала визнання й оцінки з боку сильних світу цього. Під час епідемії холери Руданський тяжко захворів і 3 травня 1873 р. помер.
На могилї не заплаче
Нїхто в чужинї,
Хиба хмаронька заплаче
Дощем по мені.
 — —
Степан Руданський, український поет, помер року 1873. квітня 21-го, 39 літ…»....
******
Творча спадщина Руданського велика і багатогранна, він активно заявив себе у всіх без винятку поетичних жанрах, але з найбільшою повнотою його талант розкрився у ліриці і гумористиці.

Але зв'язок лірики Руданського з пісенним жанром не був тільки зовнішнім, він глибоко сягав своїм корінням до народнопісенної творчості. Руданський як поет органічно виріс з українського фольклору. Тому "пісенність" його лірики - не тільки особливість її форми, а й внутрішня, змістова якість. Своєрідність творчої манери поета як лірика полягає в тому, що він не вдавався до стилізації під народну творчість, а творив, виходячи з її естетичних принципів, нові, своєрідні й оригінальні художні якості.

Руданський розпочинав свою поетичну творчість як пісняр. Перші його ліричні твори, написані ще в Кам'янці-Подільському ("Сиротина я безродний", "Ти не моя", "Мене забудь", "Пісня" ("Не дивуйтесь, добрі люди"), як своєю формою так і змістом, це типові пісні, в яких виразно проступає народнопоетична основа.

Ще виразнішою е народнопісенна основа у творах, написаних уже в Петербурзі, тобто після 1855 р. ("Повій, вітре, на Вкраїну", "Голубонько-дівчинонько", "Козаче-голубче", "Ой вийду я у садочок").

Однак сумні мотиви, що ними переважно пройнята інтимна лірика Руданського, не були виявом занепадницьких настроїв поета, як не були вони й даниною "законам" пісенного жанру, їхнє безпосереднє джерело - вкрай тяжкі обставини особистого життя поета, його важка хвороба. Про це говорить уже хоч би те, що в ліриці петербурзького періоду з'являються твори лірико-гумористичного плану, в яких автор, розповідаючи про складні і драматичні життєві обставини, здатен освітити їх іронічним поглядом і тим самим нібито піднестися над ними. До таких, зокрема, можна віднести вірш-посланіе "Не знаєш ти горя", відомий в посмертній публікації під назвою "До дядька Прохора-коваля". Основна тема твору - нужденне життя бідного студента, який змушений, не маючи ніякої підтримки збоку, так само тяжко "кувати" свою долю в науці, як дядько Прохор кує залізну штабу.

На прикладі цих двох творів можна помітити, як в ліричній манері Руданського пробивається гумор, який згодом стане провідним у його творчості.

Ще більш показовими в цьому плані є поезії "Полюби мене" та "Богдай тебе", які з формального боку досить осібно стоять у ліриці поета.

Своєрідний ліричний план характерний для поезії "Могила" ("Над могилою" - в іншій редакції). Традиційно її розглядали як твір, де поет ідеалізував старовину, виступав як наслідувач ранніх романтиків.

Прикметною рисою розвитку поетичної творчості Руданського є те, що в ній, особливо в останні петербурзькі роки, намічається перехід від поезії інтимної, суто романсової, до поезії громадянської, наскрізь пронизаної соціальними мотивами.

У вірші "Над колискою", написаному у формі колискової пісні, розкривається майбутня тяжка доля кріпацької дитини. Життя їй готує з дитячих літ каторжну працю та панські знущання.

Пристрасно засуджує поет кріпаччину як силу, що нівечить людину фізично й морально, позбавляє її гідності. Героя поезії "Не кидай мене" змушує страждати не тяжка праця, не злидні, а відсутність волі.

Мотивами протесту проти самодержавно-кріпосницької системи та насаджуваної нею рабської моралі пронизаний один з кращих творів Руданського "Наука", який тематично перегукується з відомою поезією Некрасова "Песня Еремушке". Вірш побудований у формі повчання матері і батька синові у час виряджання його в життєву дорогу.

Поради ці різні, в них розкриваються два шляхи, якими може йти людина до свого щастя. Один - це шлях принижень, угодовства, схиляння перед сильними та багатими. Ним радить йти синові мати, яка знає всю жорстокість і несправедливість навколишнього світу. Інший шлях радить синові батько, який переконаний, що людина мусить здобувати своє щастя в житті чесною і наполегливою працею, бо тільки вона є основою для пізнання світу і основою моральності. Через розкриття глибокої непримиренності цих двох життєвих філософій поет іде до викриття реакційної суті моралі існуючого несправедливого ладу і утвердження високих людських ідеалів моралі передової суспільності.

Промовистими алегоричними образами відгукнувся поет на громадянське піднесення в країні, яке панувало напередодні знищення кріпацтва. Ідеєю боротьби проти пануючих "вітрів" пронизаний вірш "Нехай гнеться лоза" ("До дуба"). Заперечуючи немічне існування "без слави, в багні", поет закликає йти шляхом пізнання й твердо стояти на сторожі добра.

Особливо багатий ідейний зміст поезії "Гей-гей, воли! Чого ж ви стали" ("Гей, бики!"), в якому в алегоричній формі висловлено заклик до боротьби за краще майбутнє народу, надію на здійснення заповітних мрій трудового люду про щасливе життя.

Найвищі досягнення Руданського як поета лежать у царині гумористики. Гуморески Руданського - це невеликі віршовані твори, написані на основі фольклорних джерел, в яких у гумористичному світлі розкриваються різні соціально-побутові ситуації з життя широких народних мас різних національностей і різних суспільних прошарків, висміюються з позицій народної моралі всілякі недоладності суспільного життя, негативні риси людського характеру.

Показовою у цьому плані може бути гумореска "Чи далеко до неба", де з особливою силою розкрився талант Руданського як гумориста, його уміння творити засобами комічного на основі суто побутових реалій яскраві суспільне значимі образи. Глибинний зміст розкривається через взаємодію побутових реалій, контекст, в якому вони виступають, уже виходить на проблеми ширші, має дотичність до життя всього суспільства.

Двоє селян, повертаючись з ярмарку, дрімають на своїх возах, а потім знічев'я починають безпредметну розмову на абстрактну тему, зовсім далеку від проблем реального життя. З усією серйозністю вони розмірковують над питанням, чи далеко від землі до неба. Один із них висловлює припущення, що ця відстань дорівнює п'яти верстам. Але його співрозмовник піддав це твердження сумніву: "Та якби п'ять верстов було, Там коршма б стояла". "Космічна", абстрактна тема у цьому діалозі, як бачимо, розкривається через цілком конкретні, побутового плану поняття ("верста", "коршма").

Таке поєднання в одному смисловому ряду понять невідповідних, логічно неспівмірних створює ситуацію абсурду, яка і дає можливість так відтінити звичайні побутові реалії, що вони постають у широких суспільних зв'язках як суттєвий момент дійсності. Конкретна деталь "коршма", якою розпочинається і закінчується твір, завдяки алогічності контексту набуває узагальнюючого значення, що посилюється і "конкретним" способом мислення персонажів твору. Те, що селяни міряють небо корчмою, вміщуючи її і на небесних шляхах, говорить зовсім не про обмеженість їх мислення, а про те, яке місце ця реалія займав у їхньому житті. Об'єктом сміху у гуморесці, як бачимо, виступають негативні обставини буття селянина.

У приказці "Лошак" висміюється наївність простого селянина, його надмірна довірливість до законів самодержавно-кріпосницького ладу. Виявивши украденого у нього лошака не деінде, як у "стані", він намагається забрати його звідти законним шляхом, доводячи, навіть при допомозі свідків, що це його власність. Але це виявилось безрезультатним, панські посіпаки, познущавшись над селянином-кріпаком, виганяють його. І тільки завдяки підказці більш досвідчених людей власник коняки починає розуміти, що вирвати своє добро з рук "асесорів" йому навряд чи вдасться, навіть коли б корову з дому довелось ізвести, тобто продати на хабарі. Своїм сміхом поет засуджує рабське схиляння людини перед законами несправедливого соціального ладу, протестує проти нього.

Дійовими особами приказок Руданського нерідко виступають представники інших національностей - росіяни, поляки, німці, євреї, цигани.

Посміхаючись над простодушними хитрощами цигана ("Циган з конем", "Де спійняли?", "Що до кого", "Спасибі", "Торбин брат"), зарозумілістю й пихою польського шляхтича ("Не вчорашній", "Надгорода"), зажерливістю і скнарістю шинкаря ("Баран", "Мошків дах"), крутійством москаля ("Вареники-вареники", "Ікра", "Варена сокира") поет завжди виступає як глибокий реаліст, і не тільки у відтворенні життєвих ситуацій, а й у розкритті психології персонажів.

Зовсім іншої тональності набуває сміх, коли в поле зору митця попадають представники тих соціальних верств, які живуть і тримаються працею народу - попи, ксьондзи, рабини, царські чиновники, пани. Тут уже має місце не м'який гумор, співчутлива посмішка, а дошкульна сатира, спрямована на викриття паразитизму представників гнобительського класу, їх нелюдської моралі.

Цікавою з цього погляду виглядає гумореска "Піп на пущі", у якій виведено образ священнослужителя, що задумав стати пустельником і зажити слави святого. Із в'їдливим сміхом поет показує, що звичка "до ковбаски, до чарочки горілочки" дуже швидко зводить нанівець добрі наміри попа.

Зв'язок гумористичних творів поета з усною народною творчістю проглядається і в формах та засобах творення комічного. Для певних різновидів давнього народного гумору був властивий "грубий" реалізм, смішне тут нерідко носило характер відвертої непристойності. Руданський широко використовував увесь спектр прийомів і засобів народного гумору, в тому числі й "грубий" реалізм. Особливо помітно це в анти-попівському циклі ("Ов!", "Божі птиці", "По старій печаті") та в деяких творах на історичну тематику ("Ахмет III і запорожці"), у мовну тканину яких вкраплена груба, непристойна лексика.

Пройшло понад сто років з дня смерті Руданського, але й сьогодні він продовжує чарувати нас задушевністю своїх ліричних поезій, веселим і водночас вражаючим сміхом гуморесок. Справдилось сподівання поета, що його після смерті читатимуть мільйони його одномовців. Своєю творчістю Руданський справді заслужив "на найдорожчий у світі титул - титул народного поета". 

Джерело. https://osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/36469/

вівторок, 5 січня 2021 р.

З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ

5 січня 1896 — В селі Пархач (нині Межиріччя Сокальського район Львівської області) народився Петро Луцик, відомий під чернечим іменем Порфирій; 1911 вступив до Крехівського монастиря на Львівщині; 1921–1924 вивчав теологію в Папському Григоріанському університеті; по закінченні був висвячений в ієреї, служив у Перемишлі, Жовкві, був ігуменом того ж таки Крехівського монастиря та парохом села Ванів; рішення Львівського собору, що скасовували унію, не визнав, продовжував підпільно служити як греко-католицький священик; 1948 заарештований, невдовзі етапований до Сибіру (незважаючи на важку хворобу); помер у Новосибірській в’язниці 9 серпня 1952.
#календарукраїнцівСибіру

5 січня 1891 р. в Грабові народився Євген Рудий - воїн УСС та УГА, викладач.

Його батько Василь був учителем. Перед  вибухом Першої світової війни Євген проживав в Дрогобичі. В серпні 1914. р. пішов добровольцем в легіон Українських Січових Стрільців, де потрапив в сотню Дмитра Вітовського. Тут дослужився до рангу підхорунжого. Від листопада 1918 р. в лавах УГА, де здобув ступінь четаря. Був в складі 1  Гірської бригади, з якою перейшов в травні 1919 р. до Чехословаччини. Тут в 1921 р. закінчив торгові курси в Ліберцях.
Після повернення в Галичину, викладав в учительській гімназії м.Самбір. В часі Другої світової війни покидає Україну, а 17 лютого 1950 р. кораблем „Дженерал Блек" прибуває в Нью Йорк, США. Оселившись в Філадельфії продовжує брати участь у громадському життю. 
Рудий був довголітнім членом Об'єднання бувших Вояків Українців Америки у Філадельфії, де виконував обов'язки культурно-освітнього референта. Також був нагороджений ювілейним пам'ятним знаком в честь 50-ліття УСС і Хрестом Симона Петлюри. Автор ряду історичих статтей, кількох п'єс і оповідань ("Ще ся той не вродив, щоб усім догодив", "Страчене життя", "Жінка-Лицар — князівна Віра, дочка Лаборця", "Пінокій сватом", "Більше засоромився, як налюбився").
Також зберігся цікавий спогад Євгена Рудого про події в Самборі в часі зміни радянської окупації на німецьку:

САМБІР
Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю 22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку. У четвер, 26 червня на вул. Мазницькій, на Бліху, Новому світі та вулиці Дрогобицькій почув я з моїми сусідами постріли машинної зброї. У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (З км від Самбора), які носили молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дрогобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештовують коло суду, відводять до тюрми і там розстрілюють.
На вулицях Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій та ін. лежать постріляні люди, ніхто собі цього не вмів пояснити.
В суботу, 28 червня прийшов до мене знайомий і сказав, що большевики втікають від німців стрімголов, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід додав, що люди йдуть до тюрми, щоб між розстріляними розпізнати своїх найближчих і знайомих.
Там, у тюрмі, багато людей пізнало між розстріляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок тощо. Не проминуло й півгодини по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в бік тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, хто прийшов до тюрми розпізнавати трупів, після чого повернулися до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі.
У неділю, 29 червня, прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там застали ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. По кімнатах і коридорах суду лежали постріляні чоловіки, жінки і діти, багато між ними молодих осіб. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80-ть у пивницях суду і в'язниці, де містилися склади, лежало повно змасакрованих осіб. Між ними багато жінок, дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спиною колючим дротом руки, в роті повно дрібно посіченого скла або ганчірки. Всі дістали кулю у потилицю. Перед розстрілом кожний перейшов страшні тортури, як вказували на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, порізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, в основному молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів важко було розпізнати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величезному похороні взяло участь 5-6 тис. осіб.
З тих, що були закопані між корчами, лише частину вдалося перевезти на цвинтар до братської могили. Більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопано глибше на тому місці, де знайдено.
Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нараховано близько 720 осіб. Ще не закінчили возити трупів з в'язниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь Сташек, колишній шофер НКВД в Самборі, розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а також помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозили трупи розстріляних в'язнів.
Коли ми пішли з кількома німецькими жандармами на Дністер, Сташек показав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, – казав Сташек, бо німці вже зайняли Турку... Коли ми почали розкопки, то здавалось, що трупів не можна буде перевезти на цвинтар, бо вони вже повністю порозкладалися, тому їх перенесено на інше місце – коло 20 метрів далі від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большевиками, не знайдено ані живих, ані мертвих. Їх большевики вивезли та розстріляли в інших місцях.
По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис:
"Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами".

5 січня 1880р. на Івано-Франківщні народився Василь Костів, більше відомий під псевдонімом Верховинець, хореограф, перший теоретик українського народного танцю, композитор, диригент і фольклорист. Максим Рильський назвав Василя Верховинця «чародієм українського танцю». Розстріляний московитами у Києві 11 квітня 1938 року.

Василь Верховинець з танцювально-хоровим колективом "Жінхоранс", 1936. Фото: www.archives.gov.ua

1906-го він потрапив до театру Миколи Садовського. «На літо до мене приїхав молодий ще тоді актор Костів, що пізніше грав під прізвищем Верховинця. – згадував Садовський, – Цей молодий, але дуже музикальний хлопець дав мені ідею перекласти оперу “Галька” і “Сільська честь”.

А тим часом ми почали разом розучувати оперу “Продана наречена”. Тижнів зо півтора я вже свою партію знав, і він почав розписувати інші партії, щоб мати готові, коли трупа з’їдеться на літній сезон. Ми вдвох рушили на сезон до Полтави, де я з половини липня найняв театр у саду, що належав громаді полтавських урядовців”.

У цьому театрі Василь Верховинець працював як актор, хормейстер та диригент упродовж 1906–1919 років.

1930-го у Полтаві Верховинець разом з дружиною, акторкою Євдокією Волошко, створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс». Вони виступали в новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. Цей колектив із шаленим успіхом гастролював по містах України.

1935-го у Лондоні відбувся Перший міжнародний фестиваль народного танцю. Колективи оперних театрів з Києва та Харкова готував Верховинець. Парубочий триколінний «Гопак» виконувався у дуже швидкому темпі, схожому на вихор. До закінчення танцю зал загримів оплесками. «Все це було новим для нас. – писала «Таймс» від 18 липня 1935-го. – Танцюристи з України виконали “Гопак” з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм».

Протягом 1927-1937 років його тричі заарештовували у «Справі СВУ», за вигаданими звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, у організації повстання проти радянської влади,… 1938-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві винесла Верховинцю вищу міру покарання.

Розстріляли його у Києві 11 квітня 1938 року.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/5/1880-narodyvsya-horeograf-vasyl-verhovynec

Цей день в історії УПА - 5 січня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ветерани УПА на урочистостях із приводу 50-річчя УПА, урочище Вовчак у Свинаринському лісі на місці колишнього села Вовчак (ліквідоване радянською владою) Турійського р-ну Волинської обл., яке було базою УПА "Січ", жовтень 1992 року.
*********
1944 рік
Загін «Імені Колодзінського» УПА-Північ у бою з радянськими партизанами біля села Осова на Рівненщині знищив 12 партизан. Здобуто 3 автомата, 3 гвинтівки, патрони.

1945 рік
У селі Богданівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.

1946 рік
Сотня «Дзвони» УПА-Захід біля села Сулятичі на Дрогобиччині атакувала пошукову групу НКВД. Знищено 10 військових.

У боях з московитами у селах Воля Жовтанецька, Зашків, Полонична і Поморяни загинули станичний ОУН Ярослав Городецький – «Терен» та ще четверо повстанців.

У засідці біля села Буряківка на Тернопільщині повстанці знищили 22 військових НКВД (у тому числі начальника райвідділу, двох оперуповноважених, начальника штабу винищувального батальйону, чотирьох дільничних) та 3 радянських активістів (народного суддю, старшого ветеринарного лікаря, зоотехніка), що проводили передвиборче зібрання.

На залізничній станції в селі Задвір’я на Львівщині повстанець знищив капітана і рядового НКВД.

1948 рік
Двоє повстанців, оточених пошуковою групою МГБ у селі Ямівці на Чернівеччині, у перестрілці знищили військового і змогли прорватися.

Під час облави загону МВД у селі Гірське на Дрогобиччині загинула зв’язкова ОУН Марія Мартинців.

1949 рік
У селі Осмолода на Станіславщині підпільники роззброїли двох бійців винищувального батальйону і підірвали потяг на вузькоколійній залізниці.

Під час бою з московитами у селі Жулин на Дрогобиччині загинули слідчий СБ (служби безпеки ОУН) районного проводу «Дніпровий», двоє кур’єрів та ще один повстанець.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

5 січня 1935р. московити за відмову зросійщувати словники Української мови заарештували Бориса Антоненка-Давидовича, Українського письменника, перекладача, дослідника Української Мови.

За сфабрикованою справою його засудили до страти, але згодом вирок замінили на 10 років таборів.

Після таборів повернувся в Україну. 1946-го його знову ув’язнили і відправили на довічне заслання до Красноярського краю.

Через 10 років повернувся до Києва. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/5/1935-nkvd-zaareshtuvalo-movoznavcya-borysa-antonenka-davydovycha

понеділок, 4 січня 2021 р.

З січня 1891р. в містечку Куликові біля Львова народився Степан Шах - сотник УГА, педагог (класичний філолог), діяч «Просвіти», мемуарист.

Професор Степан Шах народився З січня 1891 р. в містечку Куликові біля Львова. До гімназії ходив у Львові, яку закінчив в 1911 р., а університет у Львові і Відні. В часі 1-ої світової війни, в рядах 19-го піх. полку (львівського) в ранзі поручника, брав участь в боях на російському фронті і в 1916 р. над річкою Ценівкою, напроти села Куропатник біля Бережан, був тяжко ранений. Літом 1918 р. був приділений як учитель української мови до табору полонених українців - вояків російської армії у місті Фрайштадт (горішна Австрія, біля Лінцу), де була зорганізована дивізія синьожупанників для новонародженої української держави за гетьмана Павла Скоропадського.

З розпадом Австрії в жовтні 1918 р. зголосився до рідного війська і був приділений до групи отам. Андрія Долуда, до куреня сотника Михайла Климкевича і в рядах цього куреня брав участь в боях з поляками довкола Львова. Розпорядком ДСВС (Державний Секретаріят Військових Справ) з дня 1 березня 1919 р., Вісник ДСВС, ч:8, був підвищений до ступеня сотника. За Збручем, в чотирикутнику смерти, щасливо перебув двократну пошесть страшного тифу.

По катастрофі УГА на Наддніпрянщині, весною 1920 року повернув до Львова і був вибраний до Головного Виділу Матірного Т-ва "Просвіта". Був довголітним секретарем цього Виділу. Згодом став учителем в українській академічній гімназії у Львові, а від 1932 р. є директором української гімназії в Перемишлі.

Виїхавши на еміґрацію до Німеччини, деякий час був учителем в німецькій гімназії в Ляндсберґу. Потім постійно замешкав у Мюнхені і тут розвинув жваву і широку громадську і суспільну діяльність. Очолював Об'єднання Комбатантів УГА, головував в Управі Крайового Об'єднання Українського Християнського Руху, був членом Спілки Українських Журналістів, а останньо посвятився справі і був головою Т-ва "Рідна Школа", яка утримує український інтернат у Мюнхені і за його заслуги було обрано його головою. Написав спомини п. з.: "Між Сяном і Дунайцем" і "Львів - місто моєї молодости".
Помер 1978 Сідней, Австралія.

Джерело. Вісті комбатана.
Дмитро Микитюк, хор. УГА

4 січня 1911р. народився Володимир Макар "Вадим" - працівник пресово - інфор. референтури ЦП ОУН, підпільної радіостанції "Вільна Україна", співзасновник і член редколегії видавництва "Літопис УПА".

Володимир Макар (1911-1993).

Він народився 1911 р. в м. Станіславі. Але його життя, а згодом політична діяльність, тісно переплелися з Сокальщиною. Під час гімназійних вакансій він приїздив до своєї бабусі у с. Поториця.

Скінчивши гімназію Володимир навчався на математичному – природознавчому факультеті Львівського університету. За підпільну працю ОУН зазнавав переслідувань та арештів, в червні 1934 р. його кинули в сумнозвісну в’язницю Березу Картузну, котра виділялася з поміж інших польських тюрем “вишуканими” тортурами і знущаннями. Після виходу з неї, 1949 р. далі виконував завдання ОУН підтримував зв‘язки з І. Климовим – “Легендою”. Опісля з 1943 – 1944 рр. була праця на підпільній радіостанції “вільна Україна” в Карпатах. Важко захворівши, Володимир Макар невдовзі одержує розпорядження виїхати за кордон. У 1956 р. в Торонто вийшла його книга „Березна Картузна” – про українських політв’язнів їх мету і прагнення. Останні роки співпрацювали з Сокальською газетою Голос з-над Бугу. Помер у 1993 р. в Канаді.

З КОГОРТИ НЕЗЛАМНИХ
(Історична довідка про Володимира Макара)
Володимир Макар - відомий український громадський діяч і публіцист, провідний член ОУН - не просто'належав до легендарного покоління, що дало Україні Бандеру, Шухевича, Старуха, Климіва, Мирона та інших славних борців, але був близько знайомий із багатьма із них, працював і боровся з ними пліч-о-пліч під гаслом: "За Україну, За Волю, За Народ". Все своє життя він присвятив служінню українському народові.

Народився 4 січня 1911р. у Станиславові (Івано-Франківську) в родині підстаршини австрійської армії. Рано залишився, сиротою: 1915 р. померла мати, а в 1920 р. - батько; мешкав у сиротинці Сестер-Служебниць, а з осені 1920 р. - у бурсі "Мала Семінарія", навчався у Станиславській державній гімназії з українською мовою навчання, яку закінчив 1929 року. Тоді повернувся до родини в село Поториця Сокальського повіту. У 1929-32 рр. навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету й мешкав в Академічному домі. Протягом 1932 року двічі був арештований польською поліцією. В червні 1934 р. - липні 1935 р. ув'язнений у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Згодом займає посаду повітового провідника ОУН Сокальщини. 9 квітня 1936 р. заарештований і засуджений на сім років. Вийшов на волю 9 вересня 1е)39р. Повертаючись додому, під час бомбардування німцями поїзд), був іяжко поранений в ногу, яку через небезпеку гангрени ампутували в Бресті. Незважаючи на це він не залишається осторонь визвольних змагань. З вересня 1941 р. працював референтом суспільної опіки повітового Українського Допомогового Комітету в Сокалі, однак уже в квітні 1942 року пішов у підпілля.

З весни 1940 року працював у групі крайового провідника ОУН Івана Климіва - "Легенди". З літа 1942 р., працює у пресово-інформативній референтурі Проводу ОУН під псевдом "Вадим". Упорядковував звіти та ]нші підпільні матеріали, робив огляди й виписки для інформації провідний діячам ОУН і редакцій підпільної періодики. З жовтня 1943 р. В. Макар працював у редакції підпільної радіостанції "Вільна Україна". У квітні 1944 року захворів на тиф.

Влітку 1944 р. залучений до групи Генерального Секретаріяту Закордонних Справ УГВР на чолі з М. Лебедем, працював у м. Інсбруку (Австрія), а з вересня 1947 року - у Брюсселі (Бельгія). Після конфлікту в 34 ОУН, згодом в ЗП УГВР працював у структурах, які підтримали позицію С. Бандери. У Бельгії В. Макар одружився з Параскевією-Терезою Бавтро і в грудні 1951 р. переїхав до Канади, де активно долучився до громадсько-політичного життя. Належав до провідних діячів ОУН, СУМ, Ліґи Визволення України, Товариств: "Просвіта", "Україна", Колишніх вояків УПА, НТШ та інших. У 1975 році Володимир Макар стає один із засновників багатотомного видання "Літопис УПА", що функціонує досі, публікуючи на своїх сторінках унікальні матеріали з історії українського визвольного руху. У 1976 році стає членом Президії і редколегії Видавничого комітету, де працював до самої смерті. Один з організаторів товариства "Надбужанщина" і співредактор його збірників.

За свою творчу і жертвенну працю В. Макар отримав нагороди та відзначення: Почесне членство *УДК в Бельгії (1948); Пропам'ятну грамоту Ліги визволення України (1974); Шевченківську медаль і грамоту (1975); Почесне головування Товариством колишніх вояків УПА в Канаді та дві грамоти (1982); Почесне головування в об'єднанні "Надбужанщина" (1989).

Найбільш помітний доробок В. Макара є в царині публіцистики. Він був автором десятків статей і нарисів, передусім на тему збройної боротьби УПА й ОУН, визначних діячів: Миколи Лемика, Івана Климіва, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандеру й інших, які друкувалися в журналах, альманахах і пресі, а декотрі опубліковані окремими брошурами. З 1955 року Макар редагував сторінку "Вояцька ватра" у газеті "Гомін України" (понад 200 чисел), де подавав статті про визвольні змагання та опрацьовані ним спогади учасників. Через десятиліття, вже перебуваючи на еміграції, Макар вважав за свій обов'язок продовжувати боротьбу, започатковану в Україні. Розуміючи, що переможне завершення визвольної боротьби нації неможливе без опертя на досвід попередників, В. Макар ставить собі за завдання^відобразити спротив ОУН і УПА через призму своїх споминів та ровесників. Поява спогадів Макара стала справжньою подією у житті української діаспори. Його книги "Сім літ визвольних змагань" (Буенос-Айрес, 1946), "Береза Картузька" (Торонто, 1956), "Бойові друзі" (Торонто, 1980), "Від Бистриці до Бугу" (Торонто, 1983) швидко знайшли вдячних читачів в усіх куточках Землі, куди доля закинула українця.

Володимир Макар - "Вадим" помер 26 грудня 1993 року, в м. Торонто (Канада) й похований на цвинтарі Святого Володимира в м. Оквил.

Джерело. http://www.library.sokal.lviv.ua/postati_makar.html

Микола Посівнич
Кандидат історичних наук, президент
благодійного громадського фонду
„Літопис УПА” імені Володимира Макара

Наші герої: сім’я Одинаків Мати повстанця

1. Знимка Петро Одинак, син Івана і Марти Палюк (псевдо – “Підкова”, народився 1912 р., с. Нижня Лукавиця Стрийського району – загинув 24.03.1945, с. Станків). 
Член ОУН   з 1938 року. В УПА з 1944 року. Член кущової референтури СБ ОУН-УПА. 
****
Сонячного морозного ранку, у неділю 25 лютого 1945 року, у селі Нижня Лукавиця, що на Стрийщині, віруючі сім’ями сходилися до церкви на службу Божу. Священик розпочав богослужіння, високо під купол злинув спів церковного хору, коли раптом за вікнами несамовито голосно заторохкотіли кулемети, пролунали автоматні черги, почулися вибухи гранат. Через деякий час все затихло. Стривожені селяни покинули церкву, а відважніші ґазди та підлітки пішли на Cтавище – десь півтора кілометра рівнинної місцевості від села до лісу. Відкрилася страшна картина: на вкритому білим снігом полі яскравіли червоні плями крові, а посеред них лежали понівечені тіла двадцяти п’яти партизанів – вихованців ідейно-політичної школи Української Повстанської Армії, яких готували для ідеологічної роботи. Три дні тому вони отаборилися на околиці села. Пошматовані кулями, молоді хлопці були наскрізь пробиті ще й багнетами. Вдалині виднілося п’ять саней з московськими карателями, що, зробивши свою диявольську справу, покидали поле бою. Полеглих лукавчани поховали у братській могилі на сільському кладовищі, а на Ставищі насипали могилу і встановили березовий хрест. За Хрущова, бувало, хтось вночі його зрізав, але вже через кілька ночей на могилі білів новий хрест. З настанням Незалежності щороку на місці бою вшановують пам’ять українських воїнів богослужіннями і жалобними мітингами. Так трагічно увійшла Нижня Лукавиця в історію боротьби ОУН-УПА проти загарбників нашого краю.

Звичайно, і в цьому селі з початку 1930-х років діяла ОУН, були і тут герої-партизани (професор Лев Шанковський у своїй праці “УПА на Стрийщині” пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині), але на тлі трагедії 25 лютого 1945 року власні втрати і здобутки у боротьбі за Самостійну Україну якось тьмяніли, про них говорилося мало.  Утім, автор книги “Історія одного села. Село Станків” (м.Львів, 2005) Ганна Дашко згадує і про Лукавицю: “…партизани УПА переходили роями (9 –  10 осіб) в інші станиці. Станківські зв’язкові найчастіше вели партизанів у село Лукавицю і на хутір Пилу”. Описуючи трагічну долю загону повстанців, вона також згадує про це село: “У бункері перебувала розслідувальна боївка УПА. Їх було шестеро: командир Василь Бабій, його син Микола, стрільці Петро Стефанків зі Станкова, Петро з Лукавиці, Гнат Мельник та “Зуб” (справжнього його прізвища не пам’ятає ніхто). Гната Мельника у зв’язку з тяжким захворюванням відправили на лікування… Але боївка уже була “продана” більшовицьким агентам і захоплена зненацька. Це сталося у суботу, 23 березня 1946 р. (насправді – 24.03.1945  – В.Ш.)… Криївка була приречена, шансів на пробій не було ніяких… Батько підійшов до пораненого сина, обняв його, притис до грудей. Попрощавшись зі всіма воїнами, підніс пістолет. Пролунав постріл, командир упав. Його приклад наслідували Петро Стефанків і Петро з Лукавиці… Живим узяли “Зуба”. Чотирьох партизанів на фірі наказали Ользі Солтис завезти у село. Потім партизанів скинули при дорозі… За три дні сільські хлопці завезли вбитих партизанів на цвинтар і похоронили їх. Мама Петра з Лукавиці вночі відкопала могилу і на плечах занесла сина на цвинтар рідного села”.

Хто прочитав останні рядки, нехай встане і низько схилить голову перед цією жінкою. Любов до України спонукала її послати двох своїх синів до лав Української Повстанської Армії, а неземна материнська любов привела її до братської могили, щоб відшукати тіло своєї дитини, перенести та погребти його у рідному селі біля поховань предків. Звати її Марта. Походить з давнього сільського роду Палюків – заможних ґаздів, які щоденною працею здобували хліб насущний, народжували дітей і вчили їх сумлінно працювати, жити за українськими традиціями, любити Господа та свого ближнього. Брат Тимофій Палюк закінчив Стрийську ґімназію, записався добровольцем у Січові Стрільці, воював проти російської армії, потрапив у полон. Повернувшись додому, довгі роки учителював – спочатку в рідному селі, а потім у Стрию. Писав вірші, любив грати на гітарі та співати народних пісень. До нього зверталися шанобливо: “Пане професоре”.  

Тендітна, зграбна, працьовита вона була чи не першою красунею у селі і багато парубків мріяли мати її за дружину. Обрала ж собі Івана Одинака – веселого товариського хлопця, хвацького як до роботи, так і до танцю та пісні. Жили між собою в мирі й любові, сумлінно працювали, дбали про добробут сім’ї, народжували дітей: у 1912 році – Петра, потім що три-чотири роки сповивали Анну, Тимофія, Катерину і Розалію. 

Злигодні Першої світової війни обійшли їх, як і Нижню Лукавицю загалом, стороною. Але потому польський уряд розпочав насильницьку полонізацію, що викликало гострий спротив селян. В ті роки галичани відзначалися високою національною свідомістю. Адже повсюдно діяла “Просвіта”, по селах відкривалися читальні, велику роль у збереженні українства відігравала греко-католицька церква. Справжніми проводирями для лукавчан були парохи Петро Ґедз, Юстин Ільницький, Юліан Тарантюк, Петро Кішка, які не тільки проповідували слово Боже, але й навчали людей високої моралі, патріотизму, тверезості. Діти наслідували батьків і не піддавалися впливу польської школи, ба більше: зневажали окупантів та їхню історію. Якось на уроці вчитель-поляк запитав першокласника Павла Микитина: “А повєдз, Нікіцінє, як виґльондала Польска за Стефана Батожи?” Товстенький Павло підійшов ближче до дверей і з глибоким задоволенням відповів: “Як штири ср…ки з-за корча!” – та й дав драла.

Після створення Організації Українських Націоналістів боротьба стала добре налагодженою і впорядкованою. В читальні сільські артисти грали патріотичні вистави, діяв молодіжний хор, постійно відзначалися шевченківські дні та інші урочисті дати, всі дотримувалися принципу “Свій до свого – по своє!” На саме Різдво 1934 року під час служби Божої в церкві члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів скинули з хорів листівки, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. У рапорті до прокуратора при Стрийському Окружному Суді комендант постерунку польської поліції у Жулині Якуб Новак писав: “…я отримав достовірну інформацію, що вони (Гошовський, Шпіцер і Янів – В.Ш.) були розповсюджувачами цих листівок… В ході слідства не вдалося встановити виконавців цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН”. Брати Петро і Тимофій Одинаки також стали членами організації, а сестри – прихильницями ОУН та активними просвітянками.

Червоно-коричневі “благодійники” Європи внаслідок змови Молотова-Ріббентропа розірвали Польщу. До рук московських спецслужб потрапили документи польської поліції, в яких була інформація і про членів ОУН. За неповних два роки непрошені “визволителі” вчинили щодо села і його мешканців стільки злочинів, що утиски австрійської чи польської влади супроти українців виглядали наче опіка суворого батька над неслухняними дітьми. Комуністична влада одразу заборонила в Галичині діяльність всіх українських політичних та громадських організацій. Спеціальні загони НКВД арештовували та вивозили до Сибіру найбільш свідомих українців і націоналістів; проводили несанкціоновані обшуки, забираючи книги, календарі, журнали, газети. У кого знаходили багато літератури, того також чекав Сибір. 

З Нижньої Лукавиці вивезли сім’ю потомственого дяка Романа Гошовського, у домі якого назбиралося багато церковної, історичної та політичної літератури. Батько автора оповідав, що професор Тимофій Палюк плачучи спалив свою немалу бібліотеку – усю ніч горіла коштовна література у нього вдома та в печах сусідів Івана Шпіцера і Йосипа Палюка. Коли почалася війна, більшовицькі кати, перед тим як ганебно показати німцям свої замотані в “портянки” п’яти, встигли замордувати у Стрийській тюрмі сотні безневинних кращих синів України. Дякувати Богові, брати Одинаки зуміли переховатися і не потрапили до лап хижих посланців Москви.

Про німецьку окупацію і злодіяння фашистів написано багато. Хоча щодо нашого села, то цей період був доволі спокійним – нікого німці не вбили, давали можливість працювати, не проводили експропріацій. Троє німецьких офіцерів квартирували в оселі багатших господарів. Потім хазяйка згадувала, що вони дітей частували шоколадом, дорослих чоловіків – запашними цигарками, а їй не забували подякувати за обід чи випрану сорочку. Відступаючи, німці нічого у людей не забрали. Не було розбоїв, мародерств, гвалтувань; не було голоду, холоду, несказанних злиднів – це прийшло разом з “другими москалями”.

З наближенням радянських військ чимало молодих хлопців поповнили лави УПА. Члени ОУН пішли в партизани, бо знали, що комуністична каральна машина жорстоко з ними розправиться. Інші воліли боротися і загинути за волю України, а не йти на фронт воювати за більшовицьку імперію. Марта благословила двох своїх синів – Петра і Тимофія – та зятя Семена Одинака на боротьбу з ненависним ворогом. Усі троє стали вояками УПА – Петро під псевдонімом “Підкова”, а Тимофій мав псевдо “Степ”. Петро і Семен залишили на руках своїх дружин по двоє маленьких дітей. Другого зятя – Семена Микитина, – як і решту здорових сільських чоловіків призовного віку, мобілізували більшовики. Ненавчених, погано одягнених, майже беззбройних їх тут же погнали на передову лінію фронту. Більшість із них, у тім числі і Семен Микитин, загинули або пропали безвісти.

На початку 1945 року НКВД розв’язав нещадну війну з українськими повстанцями та посилив репресії супроти мирного населення. Тисячі досконало вишколених, добре озброєних чекістів замість того, щоб захищати рідну червону імперію на фронті, здобували сумнівну славу, полюючи на партизанів та чинячи наругу над місцевим людом. В селах постійно перебували загони облавників. Знову ріками потекла кров патріотів, рясно полилися материнські сльози. 

Вночі 11 лютого 1945 року невеликий загін бандерівців по льоду річки Жижави, береги якої густо поросли кущами, підійшов до рідного села Тимофія. Він зголосився добровольцем розвідати обстановку і роздобути харчів. Наблизившись до крайньої хати, тихенько постукав у вікно, запитав господаря чи є у селі москалі та попросив допомогти продуктами. Той сказав почекати у дровітні, сам же через протилежне вікно вужем вислизнув надвір і майнув до школи, де бенкетували енкаведисти. Втомлений боєць, не відчуваючи загрози, задрімав у затишку дровітні, коли раптом як вистріл: “Брось оружіє! Рукі ввєрх!..” За тим катюги почали знущатися над молодим партизаном. Його привели до школи і били прикладами по голові так, що сусідам це видалося за удари по дошці. На стократно повторене і підкріплене новими жорстокими побоями питання: “Гдє остальниє?” – Тимофій не відповідав. Врешті мучителі втомилися. Насолоджуючись виглядом понівеченого бранця, у якого шкіра клаптями звисала з голови, а обличчя і шия були залиті кров’ю, вкинули його до підвалу, самі ж продовжили пиятику.

Вже під ранок, коли всі поснули, мати взяла горщечок з гарячою картоплею, нечутно підповзла до ляди пивниці і тихенько покликала: “Тимку, я принесла тобі їсти”. У відповідь почувся важкий стогін, а потім слова: “Мамо, я нічого не хочу. Моліться лише, щоб Господь якнайскоріше забрав мою душу!” Наступний день, що припав на Собор Трьох Святителів, був сонячний, але дуже морозний. Напівпритомного, зі зв’язаними за спиною руками Тимофія везли на санях до Сколе. Сорочкою він замотав собі голову, щоб притулити обривки шкіри до оскальпованого черепа та бодай трохи зупинити кровотечу. Був у благенькому піджачку на голе тіло, але навіть мати боялася подати йому теплий одяг – за таке всю сім’ю могли вислати  до Сибіру, – тільки наповненими сльозами очима спостерігала з-за фіранки, як мучиться її дитина. Тимофія засудили на 15 років. Каторгу відбував у Норильську. Після звільнення, у віці неповних сорока років, помер на чужині – комуністична влада заборонила йому повертатися в рідну Україну. 

А господар з крайньої хати за свій юдин вчинок відразу одержав помешкання у Сколе і виїхав із села. 

Сутички між українськими партизанами та облавниками почастішали. Через два тижні після арешту Тимофія сталася трагедія на Ставищі. Ще через місяць у сусідньому селі Станкові суботнього надвечір’я загинула боївка ОУН-УПА. Її несподівано атакували солдати карального загону лейтенанта Віктора Горбатюка у бункері на Лисій горі. Троє бійців, щоб не потрапити в полон, покінчили життя власноруч, а важко пораненого молодого хлопця Горбатюк розстріляв з автомата. Чотирьох мертвих роздягли до нижньої білизни, потім зробили по одному пострілу в голову, а далі завезли до Станкова. Закривавлені тіла покидали біля дороги – нібито для впізнання. Через три доби станківські хлопці вночі поховали загиблих на цвинтарі у братській могилі. Троє – Василь Бабій, його син Микола та Петро Стефанків – були зі Станкова. Четвертого ніхто не впізнав. 

Страшно переказувати, що комуністичні безбожники творили з покійниками далі. Про це свідчить Стефанія Бенюх – очевидець події: “Перед Великоднем приїхав Мирон Лисенко і наказав відкопати тіла, а тоді наказав скинути їх в “охабу” (потік біля цвинтаря). Для цього зігнали людей зі села. Селяни просили, щоб не лишати тіла загиблих тут, бо там паслася худоба, літали мухи і т.д. Коли Лисенко поїхав геть, прийшло багато жінок, чоловіків і дітей, щоб заново похоронити вбитих. З болота їх витягували гаками.”

Таке дикунське відношення до померлих було характерним для більшовицьких варварів з кримінальними замашками: крадькома, без суду і слідства розстріляли царську сім’ю, познущались над трупами то спалюючи їх, то обливаючи кислотою, потім невідомо де закопали, а недавно невідомо кого урочисто поховали вже як святих великомучеників. Натомість, тіло антихриста Лєніна оберігають як святиню. Але чому “було”? Раніше “ мочили в охабах”, а зараз – “в сортирах”. 

Невдовзі лейтенанта Горбатюка вистежив і вбив партизан Косило з Лисовичів. 

Тим часом наближався Великдень. Бідолашна мати наскладала кошичок яєць, збила кілька грудок масла, приготувала домашнього сиру, взяла вишитий рушничок, тузінь писанок і понесла у Стрий, щоб продати та пристарати трохи грошей на свята. Зайшла до знайомої стриянки, якій звичайно збувала свій нехитрий товар. Посиділи, трохи погомоніли, напилися чаю, взаємно подякували одна одній, побажали веселих свят. Марта вийшла у коридор і мало не обімліла… У кутку стояли чоботи-“анґліки” – вшиті з добротної шкіри, з кованими обцасами, халяви оздоблені металом. Саме в такі був узутий Петро, коли йшов воювати за рідний край. Жінка взяла чоботи в руки, довго роздивлялася, притулила до грудей, затим поцілувала. Вже не мала сумніву, що це взуття її сина.

– Касуню, звідки у тебе ці чоботи? – тихо спитала господиню.

– У мене мешкає кватирантка. До неї ходить якийсь лейтенант, то він подарував. Сказав, що це трофей, здобутий ним у бою під Станковом, – відповіла та.

Нещасній матері потемніло в очах і вона плавно опустилася на підлогу…

Як бачимо, сталінські “орли” насправді були стерв'ятниками-мародерами, іншими словами – звичайними грабіжниками, які крали на полі бою речі вбитих і поранених. Безкарне мародерство було для них додатковим стимулом, оскільки дозволяло краще їсти, більше пити і навіть купувати любов дешевих шльондр. 

Невдовзі після загибелі Петра заарештували і кинули у застінки сколівської тюрми його дружину Параскевію та сестер Анну і Розалію. Їх жорстоко катували: не давали спати, їсти, пити; били куди попало, повибивали зуби; виривали волосся, здирали нігті; закривали у підвалі, до колін заповненому холодною водою. Допитували: “Де Петро? Де Семен?” Мужні жінки нічого не сказали, хоча у Параскевії і Анни залишились вдома малолітні діти.

Брати заручників в усі часи вважалося справою огидною. Сьогодні ми з осудом говоримо про такі дії мусульманських терористів. Але вони напевно навчилися цієї підлої орудки у радянських чекістів. Хоча Сталін мовбито говорив, що “діти за батьків не відповідають”, у дійсності арешти рідних і вибивання зізнань були для них звичайною практикою.  

Перед Великоднем Одинаки зосталися лише з дочкою Катериною, яку мучителі не чіпали, оскільки вона була “армєйка” – тобто дружина мобілізованого на фронт чоловіка. У хаті панували такий сум і горе, що до свят навіть не готувалися. Зранку у страсну суботу горопашна мати встала і каже: “Я не витримаю! Іду відкопувати Петра!” Іван перелякано зойкнув: “Чи ти здуріла, жінко! Там Горбатюк! Він тебе заарештує…” Але материнське серце не зважало на небезпеку – взяла рискаль і попрямувала на станківський цвинтар. Петрову могилу відшукала не відразу, бо свіжих захоронень було чимало. Поки розглядалася, невідь звідки узявся старенький сивоволосий чоловік і лагідним голосом проказав: “Ось тут твоя дитина”. Обережно приступила до роботи. Тремтячі і ослаблені від пережитого руки були неслухняними. Лопата раз за разом випадала з долонь. Але почувалася на диво спокійною, ясний розум підказав, що треба копати в ногах, аби не покалічити обличчя. Відкопала босі ноги: “Ні, це не ноги мого сина”. Інші – теж не його. Потім показалися ноги Петра. Їх легко впізнала по прикметних зав’язках на кальсонах. Мати припала до синових ніг, окропила їх гарячими сльозами і потихо заголосила: 

“Синочку мій найдорожчий! На кого ти мене покинув? На кого ти покинув своїх діточок і дружину, батька і сестер? За що, за які гріхи кровопивці забрали твоє молоде життя?

Боже милосердний! Чому Ти  не скарав на смерть братовбивцю Каїна? Ти дозволив йому жити і навіть запевнив, що ніхто не вб’є його, бо зазнає помсти всемеро. Тепер його виплодки заполонили світ. Московські каїніти загарбали чужі землі, завоювали силу народів, руйнують Твої храми, крадуть, вбивають, відбирають чуже добро, розлучають сім’ї, чинять наругу над твоїми дітьми. Ти ж, милосердний, мовчиш і дозволяєш їм сіяти зло, кривду, горе. Допоки то буде тривати? Чи треба чекати аж до Страшного Суду, а чи Твоя Правда і Справедливість переважать Твоє Милосердя і наше горе віддасться їм всемеро?

Господи, прийми душу мого сина до царства небесного і прости йому гріхи, скоєні ним свідомо чи невільно. Амінь”.    

Тим часом підійшли чоловік та Федір Атаман. Останній щойно повернувся з фронту без однієї ноги. Знав про горе Одинаків, бачив як сусідка пішла з лопатою на Станків і здогадався про її наміри. Запряг коня, поклав на підводу плуг, трохи сіна, забрав Івана і подався за нею. Якби зустріли карателів, то сказали б, що їдуть орати. Спільними зусиллями обережно розгорнули землю і їм відкрилося чисте, біле-біле, красиве обличчя Петра. Час його не спотворив, виглядав умиротвореним, ніби відпочивав після добре виконаної роботи. Тільки під оком зіяв отвір від горбатюкової кулі, а коло серця темніла ще одна рана – саме туди вистрілив “Петро з Лукавиці”, щоб не розділити долю свого молодшого брата Тимофія. Коли покійника підняли, з його грудей потекла сукровиця.

Пізно ввечері повернулися додому, нагріли води, мама помила сина і одягла у весільне убрання та вишивану сорочку. Лежав у стодолі, бо по селі никали енкаведисти. Посеред ночі відвезли Петра на цвинтар і поховали поруч з братською могилою. 

Голосно били Великодні дзвони, сповіщаючи радісну вість про воскресіння Сина Божого, а в Одинаків не було ні паски, ні яєць – лише сльози. 

Після похорону Марта закурила. Потребувала чогось міцного, аби забутися і бодай трохи заспокоїтися. Тому взяла чоловікову люльку, яку набивала самосадом-бакуном. Курила до глибокої старості. Ходила в чорному, більше ніколи не сміялася і не плакала. Не плакала, коли за цей вчинок бездушні карателі знищили її садибу і забрали всі продукти, навіть бочку з квашеною капустою; коли через кілька тижнів помер її чоловік – серце не витримало перенесених бід; коли вивозили до Сибіру дочку Анну з семиденною дитиною; коли полонили, піддали тортурам і засудили до каторги зятя Семена. Навіть, коли отримала звістку про передчасну смерть Тимофія. Горе висушило її сльози.

Ввижається, що сидить на небесах, попахкуючи люлькою, старенька мати, обабіч неї сини Петро і Тимофій – обидва молоді, вродливі, – спостерігають за нами і радіють, що недаремно поклали на вівтар Свободи свої життя та долі. Хоча трохи журяться, що не така вона – Незалежна Україна, – за яку вони боролися. Однак вірять: прийдуть нові люди, справжні патріоти, некористолюбці, котрі збудують омріяну Державу.  
Сиротами залишились діти Маруся (1940 р.н.) і Мирон (1943 р.н.).
Автор. Шпіцер Василь
2. Знимка Остатки сім’ї Марти після більшовицьких репресій, 1948р. Верхній ряд зліва: невістка Параскевія, зять Михайло, 
дочка Катерина. Сидять: Марта і дочка Розалія. Внизу онуки: Маруся, Мирон, Марійка, Оксана.

Джерело, вокспопулі

Цей день в історії УПА - 4 січня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Буковинські підпільники: 1. Василь Антонюк-"Вітер". 2. Василь Гуцуляк-"Заєць". 3. Іван Шупеня-"Мирон". 4. Василь Кантемір-"Остап". 5. Микола Кошман-"Карий". 6. "Славко". 7. Василь Паращук-"Макар". 8. Георгій Федоряк-"Борець".
*********
1945 рік
Сотня УПА-Південь потрапила під обстріл спецзагону НКВД біля села Саджавка на Кам’янець-Подільщині і понад годину вела оборонний бій. У бою загинули командир сотні «Нечай» і ще три воїни УПА, троє зазнали поранень.

1946 рік
Під час нападу на містечко Розділ на Львівщині загинув воїн УПА-Захід Іван Мандич – «Явір».

У селі Йосиповичі на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

У бою з московитами у селі Миколаїв на Львівщині загинули троє повстанців, у тому числі заступник окружного провідника ОУН «Жан».

У селі Терентіїв на Рівненщині підпільники знищили голову виборчої комісії по виборам до Верховної Ради СРСР.

Троє повстанців, які намагалися скликати антирадянський мітинг у селі Городниця на Станіславщині, загинули в бою з московитами.

1947 рік
Двоє воїнів УПА, потрапивши в засідку загону МВД біля села Вільховець на Львівщині, знищили лейтенанта та старшого сержанта і самі загинули в бою.

У боях з московитами у селах Борщів та Гошів на Станіславщині один повстанець загинув, ще одного захоплено в полон.

1948 рік
У селі Гніздичів на Дрогобиччині підпільники важко поранили секретаря райкому ЛКСМУ.

Під час облави загону МВД у селі Валява на Чернівеччині машиністка районного проводу ОУН Єлизавета Курчак – «Марина» поранила військового і загинула в перестрілці.

1949 рік
Під час бою з московитами у селі Яківці на Тернопільщині повстанці знищили трьох військових, ще трьох поранено. У перестрілці загинув один повстанець.

У селі Довжанка на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

У боях з московитами у селах Дорожів, Мала Білина, Плав’є на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Григорій Полянчич – «Смок» та ще п’ятеро повстанців.

Підготував Сергій Горобець. ІНПУ.