Загальна кількість переглядів!

субота, 23 січня 2021 р.

В ніч на 23 січня 1921р. московитами був вбитий Леонтович Микола Дмитрович - Видатний Український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.

********
Микола Леонтович із дружиною Клавдією та донькою Галиною, 1905 рік.
Микола Леонтович – сидить у третьому ряду четвертий праворуч – серед учасників Першого українського хору в Києві, 1919 рік
*********
Народився 13 грудня 1877, присілок Монастирьок біля с. Селевинці, Брацлавського повіту, що на Поділлі, тепер Вінницької обл. – загинув 23 січня 1921 у с. Марківка тієї ж обл.

Композитор, хор. диригент, педагог, збирач муз. фольклору, муз.-громад. діяч. Митець у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу.

Майбутній композитор народився у багатодітній сім’ї священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Микола змалку виявив потяг до народної пісні й співу, чому сприяли й освічені музично батьки. Швидко промайнули дитячі роки у с. Шершні біля Тиврова, і хлопця, після року занять у підготовчому класі Немирівської гімназії, за традицією священицьких родин Поділля, віддали вчитися до Шаргородського початкового духовного училища( 1888–1892).
Наступний етап – Кам’янець-Подільська духовна семінарія (1892–1899; у цьому відомому на Поділлі учбовому закладі вчилися і дід, і батько Леонтовича, а пізніше – молодший брат Олександр). Участь у семінарському хорі, а після 3-го курсу й у новоствореному струнному оркестрі, серйозне опанування різними музичними інструментами – скрипкою, флейтою, фісгармонією, – поступово формують у нього бажання серйозно зайнятися музикою.

Під час канікул, наїжджаючи до рідної домівки (сім’я Леонтовичів з 1895 р. живе у с. Білоусівка Журавлівської волості, Брацлавського повіту), молодий музика починає записувати зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть за основу його власних композицій. У семінарські роки з’являються його перші обробки („Ой з-за гори кам’яної”, „Ой піду я в ліс по дрова”, „Мала мати одну дочку” та ін.), він працює з хором і оркестром семінарії вже як диригент, під його регентською рукою звучать твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Семінарський вчитель з музики Ю. Богданов індивідуально займається з талановитим учнем музично-теоретичними науками, гармонією, поліфонією й контрапунктом.

З осені 1899 р. М.Леонтович – вчитель співів та арифметики Чуківської двокласної школи. Він при школі організовує хор, невеличкий оркестр, які виконують популярні на той час твори російських та європейських композиторів, власних композицій молодого вчителя. У Чукові М.Леонтович укладає свою „Першу збірку пісень з Полісся” (полишилася в рукописі). Першим друкованим виданням стала „Друга збірка пісень з Полісся” (Київ, 1903 р.), присвячена М.Лисенкові. Однак, хоча до збірки й входили такі вдалі обробки як „Гаю, гаю, зелен розмаю”, „Ой час, пора до куреня” та ін., сам автор був незадоволений з неї, і поступово скупив увесь тираж (300 примірників)та, як сам жартома казав, „Пускав у Дніпро”.

1901 р. М.Леонтович – вчитель церковного співу й чистописання у Тиврівському духовному училищі, а вже 1902 р. він переїздить до Вінниці вчителювати у церковно-приходській школі. І тут теж організовує хор, а згодом і невеличкий духовий оркестр.

Молодий композитор відчуває настійну потребу підвищувати свій музично-професіональний рівень й у 1903–1904 роках (під час шкільних канікул) наїжджає до Санкт-Петербургу, де прослуховує лекції у Петербурзькій придворній капелі, чия історія пов’язана з іменами М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Глінки. Заняття з відомими спеціалістами С.Бармотіним (теорія музики, гармонія, поліфонія) та О.Пузаревським (хорове виконавство) стало вельми корисними для музики з Поділля. Він успішно складає іспити і 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання реґента церковних хорів, що підтверджувало його спеціальну – музичну – освіту.

З осені 1904 р. М. Леонтович починає працювати у станційному містечку Гришино, що на Донеччині, як вчитель співів у залізничній школі. Одразу організував хор, створив невеличкий оркестр, який акомпанував солістам, підготував репертуар, що складався з поширених на той час творів М.Лисенка, П.Ніщинського, А.Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень. Революційні заворушення 1905 р. та заангажованість композитора у тих подіях спричинилися до погіршення взаємин з місцевою владою й на весні 1908 р. повернення на рідне Поділля.

М.Леонтович став вчителем співів у Тульчинській жіночій єпархіальній школі. Тут він теж упорядив хор, у репертуарі якого були твори російських –. М. Глінки, О. Верстовського, П. Чайковського, та українських композиторів – М. Лисенка, К. Стеценка, П. Козицького. Їх партитури довелося Миколі Дмитровичу спеціально опрацювати для жіночого складу. 

Заглиблюється він і у вивчення збірки фольклориста А.Конощенка „Українські пісні з нотами” (І т ІІ сотня, видані у Одесі 1900 та 1902 рр.), здійснюючи хорові обробки окремих зразків – „Над річкою бережком”, „При долині мак”, „Ой у полі та туман, димно”.
Гостро відчуваючи потребу в осягненні музичної освіти саме композиторського спрямування, М.Леонтович влітку 1908 р. їде до Москви, щоби домовитись про консультації у відомих професорів консерваторії. С. Танєєв порекомендував Леонтовичу займатися зі своїм учнем Б.Л.Яворським (1877–1942) – відомим вченим-теоретиком, прекрасним знавцем поліфонії, автором знаменитої на початку ХХ ст. ладової теорії (на основі тетрахордних угрупувань). Впродовж 12 років Микола Дмитрович брав лекції у Б.Л.Яворського, наїжджаючи спочатку до Москви, а з 1916 р. – до Києва, той куди переїхав.

У Тульчинський – найбільш плідний період творчості М.Леонтовича – з’являються такі знамениті хорові обробки як „Козака несуть”, „Пряля”, „Піють півні”, „Женчичок-бренчичок” та ін. Композитор значно розширює коло фольклорних першоджерел, використовуючи зразки з фольклорних збірок К.Поліщука й М.Остаповича (Збірничок найкращих українських пісень з нотами. Зібрав К.Л.Поліщук. Ноти записав М.Остапович. Редакція А.Кошіц. Ч.І–ІV. – К. – 1913), І.Демченка (Українське весілля. – Одеса. – 1905), К.Квітки (Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – К. – 1917), аранжуючи й власні записи.
М.Леонтович активно включається і в культурно-громадське життя Тульчина – очолює місцевий відділок „Просвіти”, де читає лекції на літературну тематику, ставить сцени з дитячої опери „Коза-дереза” М.Лисенка та „Вечорниці” П.Ніщинського до драми „Назар Стодоля” Т.Шевченка.

За дружньою підтримкою та й наполяганнями К. Стеценка М.Леонтович наважуються дати свої обробки для виконання університетським хором під орудою О. Кошиця у Києві.

Справжнім потрясінням для київської громади стало прем’єрне виконання на Різдво 1916 р. (25 грудня) „Щедрика” у обробці М. Леонтовича. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім’я Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до Леонтовичевого доробку взагалі. „Щедрик” став могутнім імпульсом визнання харизми митця з зеленого Поділля для всієї України.
Після проголошення Україною незалежності 1918 р. М.Леонтовича запрошують до Києва викладати хорове диригування у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка та у Народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти (Наркомпрос’у) він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники „Нотна грамота” та „Підручник для навчання в школах народних”, з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М.Леонтович пильно стежить за рухом визнання автономії української православної церкви, що почався у 1918 р. Доробок митця, у слід за К.Стеценком та О.Кошицем, збагачується на нові духовні твори: „На воскресіння Христа”, „Хваліте ім’я Господнє”, „Світе тихий” та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його „Літургія”, першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1919 р.

У Києві композитор наважується розширити звичні йому жанрові межі своєї творчості (обробки народної пісні) й писати цілком оригінальні авторські твори. Так народжуються відомі хори „Льодолом” та „Літні тони” на вірші Г. Чупринки, „Легенда” на вірші М.Вороного та „Моя пісня” на слова К.Білиловського. Замислив він написати й оперу за сюжетом казки Б.Грінченка „Русалчин Великдень”. Та наступ денікінців на Київ зірвав усі плани композитора. 

У листопаді 1919 р., як і більшість діячів українських урядових установ, він полишає Київ і знову повертається до Тульчина. Однак єпархіальне училище було ліквідовано, довелося вчителювати у трудовій школі.
23 січня 1921 р. М. Леонтович був у с. Марківці, куди ще 8 січня (на Різдво) приїхав відвідати батька – сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Попросилися переночувати. Грищенка поклали у одній кімнаті з М.Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю...
Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненою і непередбаченою для Української громади. Вона збурила свідоме Українське суспільство. 

1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев’ять днів по смерті митця. Вони упорядили Комітет пам’яті М.Леонтовичу, відомий потім як Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Леонтовича, під егідою якого аж до 1928 р. розвивалась українська музична культура доби Українського відродження ХХ сторіччя.

Джерело:
https://composersukraine.org/index.php?id=124

Цей день в історії УПА Тернопільщини - 23 січня.

Село Березовиця
********
23 січня 1945 року
– на хуторах біля с.Загайці тодішнього Дедеркальського району повстанська група «Герасима» захопила в 16 бійців оперативної групи НКВС.

23 січня 1945 року 
– зіткнення УПА з НКВС у с.Березовиця тодішнього Мала Збаразького району Тернопільської області. Загинув у бою 19-річний воїн сотні «Дунаю» ВО-3 УПА-Захід Микола Микитюк-«Кучерявий»

Джерело.https://teren.in.ua

Терор 1937 - 1938 років на Житомирщині. Приклад родини Гончаруків.


«Мій батько походив із Рівненщини, яка до 1939 року входила до складу Польщі. Під час Першої світової війни він був кулеметником у війську, а коли війна завершилася, разом із братами вирішив перейти до «соціалістичного раю». Одружився у Новограді-Волинському. Моя мати походила з Шевченківських місць, адже дід народився в Моринцях. За часів царату в Російській імперії він дослужився до чину «колезький асесор», на той час це давало право на «личное дворянство», але чимось дід не задовольняв владу імперсько-білу, як і його онуки — червону, «красного разлива». 
Згодом батьки переїхали на роботу в Бердичів, що на Житомирщині. Батько влаштувався там у земельний відділ. Та настав 1937 рік, який приніс тотальні арешти. Так званий Великий терор 1937 — 1938 рр. планово (за рознарядками на місця і контролем центру) проводився, як відомо, на виконання липневої (1937 р.) постанови Політбюро ЦК ВКП(б) і наказу НКВД СРСР за 5 серпня 1937 р.
У Бердичеві, зокрема на вул. К. Маркса, де ми винаймали помешкання (ця назва, як і прізвища інших «вождів», псує місто і досі), арешти почали котитися від двору до двору. Крива вулиця К. Маркса, звиваючись, як змія, ніби плазує до недалекої тюрми, тож місцевим контингентом було зручно і простіше виконувати і перевиконувати ювілейні сатанинські, спущені з Москви-Києва, плани заготівлі «розстрілопоголів’я»... людей. 12 грудня 1937 року тато з мамою пішли на перші вибори до Верховної Ради СРСР за конституцією 1936 року. (Перші вибори-блюзнірство до ВР УРСР були зневажливо призначені в другу чергу і відбулися вже 26.06.1938 р.). Виборча агітація проводилася у поєднанні з нечуваним терором. Тоді вже склався стандарт фальсифікації виборів: відвідали 96,8% виборців, 98,6% — за блок комуністів і безпартійних, незалежно від правди. Тато з мамою не могли бути за оте жахіття, яке творилось в імперії під червоним камуфляжем.
Наступної ночі арештовано сусіда, другого дня тато кажуть мамі: «Минулої ночі забрали сусіда, цієї — моя черга». Неважко було передбачити. Так і сталось. Усі сусіди (біля адреси К. Маркса, 80 за старою нумерацією) — чоловіки з українськими прізвищами (можливо, і поляки) — репресовані. Очевидно, справжні дані результатів «виборів» посилювали лють і оскаженіння режиму».
«К-Р НАСТРОЕН, ПРОВОДИТ К-Р РАБОТУ, СВЯЗАН С ИНОСТРАННОЙ РАЗВЕДКОЙ»
«Сьогодні у мене є батькова справа, тому можемо відтворити хід цих подій, — продовжує пан Володимир. — Уповноважений Бердичівського міськвідділу (БМВ) НКВС УРСР Кочкін розпочав справу щодо мого батька звинуваченням: «к-р (контрреволюційно) настроен, проводит к-р работу, связан с иностранной разведкой». Опер сержант Гріцик постановив: утримання в тюрмі. Затвердив це начальник БМВ НКВС ст. лейтенант держбезпеки Мартинюк. Це ж постановив і міськпрокурор Максімов. І все це протягом однієї доби. А вночі арештував батька дільничий інспектор Гуральнік, «червоно-рудої масті», говорив, що тато скоро повернуться. До речі, ордер без прізвища виконавця та підпису начальника. Держбандити ховали сліди злочину проти людяності. Одразу ж батька допитував Кочкін, причепив йому «вредительство при посадке лесов на колхозных полях».
Протоколи допитів — абсолютно безграмотні. Підписи батька зовсім різні, не міг вже писати, допомагали, був скатований уночі. За правилами, допитували та арештовували також уночі, тоді ж і катували, годі було говорити й про сон. За розповідями, арештованим там ламали пальці дверима. З Никоном Гончаруком, татом, вправлялись аж п’ять днів і жахливих ночей.
В «обвинительном заключении» батька звинувачували в тому, що він нібито польський шпигун. А в кінці цього документа — «включить в список для представления в НКВД СССР». Там, у Москві, довгі розстрільні списки, біснуючись, підписували «мурзи» й у свято Різдва Христового — 7 січня 1938 року. Довідка про розстріл від 14 січня 1938 року підписана заст. нач. житомирського УНКВД капітаном Якушевим. Про те, що батька вбили, мама не знали, тому ходили до в’язниці, носили передачі, а охорона, погрожуючи, її нахабно проганяла. Тож мама ховалися за рогом, а я, трирічний з «хвостиком», ніс взимку убогу передачу татові повз довжелезний облуплений тюремний мур на вахту. Згодом нам сказали, що батько «убыл по этапу на 10 лет без права переписки» (брехали, нелюди!) — За що?! — «Враг народа!»
Діти в школі брата біля заводу «Прогрес» (зразок підлої пропаганди при дикій жорстокості) плакали: їхні батьки заарештовані. А однієї ночі через наше подвір’я до левади біг чоловік і страшенно кричав. За ним гнались, як хорти на полюванні, лаялись і стріляли. Можливо, це тато намагалися видертися з того пекла на Землі — НКВД, де безбожно катували. Воля до життя штовхала нещасного на відчайдушний крок у тих жахливих умовах. Можливо, тата забили в нас на подвір’ї, в саду. А може, якийсь відчайдух і видерся з лабет катів.
Платити за житло було нічим, хазяйка нас «попросила», мешкали в напіврозваленому флігелі... Мама все життя чекали на свого коханого чоловіка, сподівались на диво. Дива не сталось. У школі, де вчителювали мама, на зборах вимагали, щоб жінки «врагов народа» відмовилися від чоловіків. Мама, підхопивши нас з братом, покинули збори й були вигнані з роботи. Шляхетно, сміливо й вкрай небезпечно, могли заслати в який-небудь «Алжир» — «Актюбинский лагерь жен изменников родины», а нас з братом, змінивши імена та прізвища, — по різних дитбудинках, щоб виростити яничарів. СЛОН — «Соловецкий лагерь особого назначения» (1937 р. назва дещо інша) — татові «не світив» — не достойний «особого назначения, решали проще и на месте».
Мама, вихованка Острозького жіночого училища, знову ж таки шляхетно, готові були піти за чоловіком до Сибіру (як бувало в «русском мире»). Так вчинила її молодша сестра, пішла (щоправда, на Волгу) за чоловіком, злочин якого — членство в «Просвіті» й спів «Ще не вмерла Україна» в хорі; його брати, діячі «Просвіти», також піддавалися репресіям.
Татів брат Мефод мешкав у Ленінградській області, ростріляний восени 1938 року. Другий брат тата, Яків, після «золотого вересня» (1939 р.), знищений на Рівненщині за тиждень до війни. За відповідний період 1939 — 1941 рр. знищено та депортовано до Сибіру близько 150 тисяч рівнян і довколишніх селян. Злочинний тоталітарний режим тотально вирубував цілі роди, суспільні верстви, народи.
Працівник місцевого музею проводив екскурсії та вів документацію українською мовою, за це заарештований і ростріляний.
Злочинці з місць просили Москву збільшити планово директивні об’єми розстрілів. Москва вітала й благословляла цей полум’яний порив.
У плановій тоталітарній господарці — планове під «мудрим керівництвом» винищення популяції населення, розстріли людей — як ювілейний святковий мільйоннократний салют, ритуальне жертвоприношення громади у ХХ ст., дика стратегія війни і шовінізм!
РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ДІТЕЙ «ВРАГОВ НАРОДА»
Після війні брат, військовий фельдшер, із відмінним атестатом за середню освіту, двічі намагався вступити на навчання до Ленінградської військово-медичної академії, не прийняли. Тож звільнився з війська, скінчив студії медицини у Львові й захистив у Інституті Філатова дисертацію з проблем тканинної терапії в геронтології.
Разом із братом пробував вступити до тієї ж академії другий українець — повітряний десантник, у якого теж батько був репресований. Не прийняли десантника за станом здоров’я, бідака дорікнув комісії: «Як стрибати з великої висоти затяжним стрибком, коли парашут розкривається перед приземленням, то моє серце здорове, а як вчитися на лікаря, то хворе!» Цей емоційний порух не розчулив особливий відділ — іди, радій і пишайся, що маєш високу честь стрибати «За Сталіна, за партію!», поки там тобі щастить, учитися дозволено іншим, без «плям» у біографії. А «плямував» же людей сам злочинний режим.
Мене з добрими вступними результатами до Політехніки кинули на важку непопулярну спеціальність, у постійних роз’їздах «Союзом нерушимим» і раз — до країни почилої в Бозі соцспівдружності — Румунії (мені в «капстраны низя!»), налагоджував роботу теплових електростанцій, досліджую й аналітично описую перехідні температурні режими турбін».
«РОДНАЯ РЕЧЬ» І «ЧИТАНКА»
До речі, пан Володимир пригадує й деякі красномовні факти, які варто нагадати зараз.
Після війни в Новограді-Волинському було дві українські середні школи, одна — українська початкова й дві російські, одна з останніх — в приміщенні колишньої єдиної німецької. Пригадує пан Володимир і підручники, за якими вчились учні: «Російська мала назву «Родная речь», він був на доброму папері з твердою палітуркою золотавого кольору та кольоровою картинкою. Український підручник мав назву «Читанка». Був на сірому папері, обгортка ніяка: брудно-сірого кольору з паперу із фракціями стружки, така, що можна було загнати скалку в дитячі пальчики. Чому так? А щоб через негативні емоції залізти в незахищену дитячу душу й викликати відразу до книжки, мови й, врешті, до своєї національної ідентичності. Щодо уроків, то військова підготовка та фізкультура проводилися російською мовою».
Про перебіг свого «розслідування» батькової історії пан Володимир розповів: «Я звернувся до СБУ, звідки мене направили у Житомирський обласний архів, там правили за копію 102 гр. Потім мені допомогли у Львівській обласній раді, і вже туди безкоштовно надіслали усі необхідні документи. У Львові, взагалі, справа із протестами та викриттям злочинів радянського режиму зовсім інша: там обурюються відкрито, на повний голос.
ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ — УБОГИЙ КАМІНЕЦЬ, ВОЖДЮ КАТІВ — ПОМПЕЗНИЙ ПАМ’ЯТНИК
Неприпустиме забуття жертв усіх часів, маємо робити висновки, щоб не повернулася наша трагічна історія.
У Бердичеві віддали частку уваги пам’яті жертв Великого терору 1937—1938 рр. Упорядковано їхнє поховання. Встановлено чорний обеліск замість попереднього хреста. На будинку колишнього НКВС є меморіальна таблиця. Надто убогий меморіальний знак (радше значок) в пам’ять закатованих притулено біля муру збоку подвір’я, люди приносять сюди квіти, запалюють свічки. А в центрі міста на вул. К. Лібкнехта, перед адміністративною установою — помпезний пам’ятник ідеологу терору. Це ображає нащадків закатованих, порядних людей! Взяли б бердичівці приклад із сусідів, прогресивного Новограда-Волинського (Звягеля), де громадськість офіційно усунула з центру вдвічі меншого розміром «терориста».
Заховували жертв і на подвір’ї НКВС, тепер там провадять господарську діяльність, за розповідями, знаходять кістяки жертв. Що з ними? Це ж останки родичів бердичівців та й не тільки. Можливо, це татові останки? Треба шанувати жертв і не допустити трагедії знову!
Дивлячись на поле поховань, усвідомлюєш, що жертви були масовими. Кілька томів науково-документальної серії книжок «Реабілітовані історією. Житомирська область» відкривають світові тисячі прізвищ жертв та розархівлених документів, які описують увесь масштаб цієї національної катастрофи. Прізвище мого батька — Гончарук — аж на 393-й сторінці другого тому, а це лише початок алфавіту, на сторінці — дванадцять описів жертв. Ми повинні належно вшановувати пам’ять цих невинних людей.
У приміщенні колишнього НКВС, на вулиці ще й досі Дзержинського (абсолютна аморальність!), має бути музей «Катівня НКВС», а в тюрмі — Меморіал «Табір смерті «За «Прогресом» (Бердичів 1937—1938), події того часу поза прогресом, повернення в морок дикої опричнини; поза тим, бердичівська тюрма розташована за заводом «Прогрес». Вулиці ж, площі в пам’ять жертв Великого терору в Бердичеві, де він лютував, немає, а повинні бути в місті європейської України!»
КОМЕНТАР
Із проханням надати більше інформації щодо масштабу репресії 1930-х років на Житомирщині «День» звернувся до Лариси КОПІЙЧЕНКО — керівника науково-реабілітаційної групи обласної редколегії книжки «Реабілітовані історією. Житомирська область». Ось що розповіла кореспонденту «Дня» пані Лариса:
— Наша група створена згідно з постановою Кабінету Міністрів України, розпорядження представника Президента України в області у лютому 1993 року та продовжує роботу до цього часу. За цей період видано п’ять томів книжки «Реабілітовані історією. Житомирська область». Основні напрямки — дослідження періоду репресій з початку встановлення радянської влади до 80-х років минулого століття, увічнення пам’яті невинно репресованих, повернення забутих імен.
1937-1938 роки зараз прийнято називати роками Великого терору або роками, коли влада «вела війну проти власного народу» — останній термін було застосовано в одній із публікацій в «Літературній Україні» 1993 року. Чому саме так — в ці роки внаслідок репресій загинула більшість громадян України, які були репресовані та знищені за вироками позасудових органів. Одним із таких органів були «трійки», створені при обласних управліннях НКВС.
Як адміністративна одиниця наша область утворена 22 вересня 1937 року. Тому до створення органів НКВС в області вироки виносили «трійки» Київської та Вінницької областей. У нас є дані про вироки так званої «трійки» по районах, які раніше були в складі Київської області (це райони і міськради колишніх Коростенського, Новоград-Волинського, Житомирського округів, а також Андрушівський, Базарський, Брусиловський, Вчорайшанський, Корнинський, Малинський, Попільнянський, Ружинський райони), де за період із серпня по жовтень 1937 року до вищої міри покарання було засуджено 917 осіб і до ув’язнення в таборах та тюрмах — 1258. Дані по районах, які раніше входили до складу Вінницької області, ще досліджують. Це унікальні дані, за якими стоїть дуже велика і копітка робота.
Причому ці дані ми збирали, передивляючись буквально кожен протокол «трійок» по Київській, Житомирській областях, протоколи комісій НКВС СРСР та Прокурора СРСР, які ухвалювали рішення про засудження громадян області згідно з наказами та директивами центральних органів. Так, наприклад, за наказами НКВС СРСР № 00439 від 25 липня 1937 р. (німецька лінія) та № 00485 від 11 серпня 1937 р. (польська лінія) було знищено багато людей: засуджено 1647 осіб німецької національності, з них — 1467 громадян було розстріляно, та 7113 поляків. У такі списки часто потрапляли представники інших народів, бо люди жили поряд. Коли заарештованих допитували, вони не витримували тортур і називали імена своїх сусідів, товаришів по роботі. Було введено альбомний порядок оформлення справ. Розгляд справ проводили заочно, за списками, які зшивали у альбоми, і місцеві органи НКВС надсилали до Москви. У списках вказували провину (стаття, згідно з якою проходив заарештований) і коротко викладали суть справи. Вирок виконували на місцях.
«Трійка» при НКВС Житомирської області працювала з 23 жовтня 1937 р. до 10 травня 1938 р. За цей час було розглянуто 3751 справу на 6360 осіб, із яких 3931 згодом розстріляли.
Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 15 вересня 1938 р. № 1164/22 і виданого наказу НКВС СРСР № 00606 від 17 вересня 1938 р. щодо справ на контрреволюційних національних елементів, які залишилися, їх було передано особливим «трійкам» на місцях. Ці «трійки», зазвичай, складалися з начальника управління НКВС по області, першого секретаря обласного комітету КП(б)У та прокурора області.
Особлива «трійка», що функціонувала в області протягом 20 вересня — 3 листопада 1938 р., засудила 4203 особи, з них до розстрілу — 4165, до ув’язнення в таборах — 38. Як правило, після кожного засідання складали два протоколи — перший на розстріл, другий — на ув’язнення або заслання до таборів.
Як розповідав пізніше на допитах член такої «трійки» Житомирської області, колишній начальник управління НКВС по Житомирській області В’яткін (пізніше страчений), членам цих «трійок» роздавали альбоми з прізвищами заарештованих та інформацією про те, в чому їх звинувачено. Але ніякого обговорення інкримінованих їм злочинів не відбувалося, просто напроти прізвищ проставляли літеру «р», що означало «розстріл», або ж цифру, яка означала термін позбавлення волі. Були випадки, коли людей розстрілювали, а протоколи засідань «трійки» ще не були підписані, тобто панувало абсолютне беззаконня, не дотримувались навіть елементарних норм судочинства. Свідчення, зізнання добували незаконними методами. За це деякі особи потім поплатилися своїм життям.
А 17 листопада 1938 р. постановою ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про прокурорський нагляд і ведення слідства» (затверджена Політбюро 15 листопада) припиняється діяльність усіх надзвичайних несудових органів, забороняється проведення масових операцій, арешти дозволяється робити тільки з санкції суду або прокурора. Відновлено попередній порядок узгодження арештів із зацікавленими відомствами і парторганами. Тобто йшлося про зупинення шквалу репресій, запровадження, зокрема, прокурорського нагляду за розглядом подібних справ.
У роки Великого терору було заарештовано 397 священиків, із них — 253 особи було розстріляно, а 127 — засуджено. Серед жертв були служителі православної та римо-католицької церкви, протестанти-баптисти і представники іудейської релігії. Можливо, були й інші, нині імена інших жертв нам невідомі.
Якщо говорити про людей, яких офіційно відносили до інтелігенції, то в роки Великого терору було заарештовано 58 партійних працівників, із них — розстріляно 31 особу, працівників радянських установ відповідно 39 і 24, медичних працівників — 117 і 75, із фахівців 24-х заарештованих працівників сільського господарства розстріляли усіх, серед ветлікарів — заарештували 51 чоловіка, розстріляли — 32, викладачів вишів і технікумів — відповідно 88 та 55 осіб.
Уявляєте таке: із 27 заарештованих студентів розстріляно восьмеро людей? Учителів — заарештовано 688, розстріляно 331; журналістів — із 18 заарештованих осіб розстріляно 14; юристів — 37 і 21 відповідно, працівників музеїв — десять та двох осіб. Наголошую, в роки Великого терору на Житомирщині було розстріляно основну масу тих, кого було страчено за всі роки репресій, у тому числі з інтелігенції. Ці відомості ми поки відносимо до попередніх, але в них сумнівів немає. Вони можуть змінитися, але переважно в бік збільшення. Щоправда, траплялися випадки, що когось засудили до розстрілу, але не розстріляли, і такі люди залишилися живими, можливо, вироки замінили іншим покаранням.
Було також здійснено репресії до викладачів Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка, Житомирського сільськогосподарського інституту і багатьох інших наших земляків. Наприклад, члена Центральної Ради УНР Саватія Березняка, нащадків видатного дослідника Миколи Миклухо-Маклая — геолога, фахівця у галузі стратиграфії, технотроніки і магнетизму Артемія Миклухо-Маклая; громадського діяча, художника Ігнатія Раузе, єпископа Михайла Руберовського; доцента Житомирського сільськогосподарського інституту, кандидата технічних наук Петра Прилипи...

Марта КОВАЛЬЧУК, Ельвіра МАТРОСОВА, Валерій КОСТЮКЕВИЧ, м. Житомир. 
Газета «День» Нагадаємо, редакція не лише послідовно друкувала матеріали професійних істориків та журналістів, а й значно збільшилася кількість листів наших читачів, де вони викладали драматичні й часто трагічні історії своїх родин. Одна з таких — історія родини Гончаруків (батьки записали сина Гончаренком, щоб якось відвести біду, яка насувалася), що була опублікована у «Дні» № 46 — 47 від 16 березня 2012 року (див. матеріал «За Звягеля замовлю слово»). Проте автор тієї статті Володимир Гончаренко («сын врага народа, от семилетнего до десятилетнего возраста пребывал на оккупированной территории»), слушно прагнучи донести до якомога більшого загалу правду про репресії на теренах Житомирщини, пізніше сам завітав до редакції й розповів історію своєї родини детальніше. Подаємо її, адже вона віддзеркалює трагедію мільйонів доль, несправедливо зруйнованих тоталітарним режимом.

пʼятниця, 22 січня 2021 р.

Цей день в історії УПА 23 січня.

фото: Присяга вояків УПА в Тактичному відтинку «Чорний ліс»
1945 рік

Біля села Загайці на Тернопільщині повстанці хитрістю захопили і знищили оперуповноваженого райвідділу НКВД, 12 військових стрілецького полку НКВД, начальника штабу і двох бійців винищувального батальйону.

Воїн УПА-Захід Микола Микитюк – «Кучерявий» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Березовиця на Тернопільщині.

1946 рік

Сотні «Лебеді» і «Сірі» УПА-Захід, оточені батальйоном НКВД біля села Гринівка на Станіславщині, у рукопашному бою під час прориву знищили 27 військових і 20 поранили. Втрати УПА: 13 загиблих, 6 поранених.

Спецвідділ НКВД атакував підпільний шпиталь УПА-Захід біля села Лужанка на Станіславщині. При відступі загинули лікар Самуель Нойман – «Кум», надрайонна аптекарка «Христя», двоє санітарів. Захоплені в полон двоє охоронців, змогли прорватися 5 поранених і 4 охоронця шпиталю. НКВД розстріляло 9 важкохворих воїнів УПА.

1947 рік

У райцентрі Самбор на Дрогобиччині підпільники знищили заступник голови міськради.

Спецгрупа МВД захопила криївку в селі Жуків на Тернопільщині. Вчинивши збройний опір і не маючи шансів на порятунок застрелилися головний керівник Служби безпеки ОУН Микола Арсенич – «Михайло», його дружина «Віра» і зв’язкова Центрального проводу ОУН Стефанія Галушка – «Наталка».

1948 рік

Вночі у селі Бискупичі Шляхетські (нині Соснина) на Волині знищили заступника голови сільради.

У сутичках із загонами МВД у селах Мельнич, Нагуєвичі, Підліски і Тур’є на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, у тому числі станичний ОУН Стефан Мартиняк – «Береза».

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МГБ у селі Пшеничники на Станіславщині загинули командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) Дмитро Гребенюк – «Чумак», зв’язкова Анна Бойчук і ще троє повстанців.

1953 рік

Пошукова група МГБ через зраду захопила криївку в селі Шешори на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і застрелилися останніми патронами.

Підготував Сергій Горобець. 

Пісенний дискурс у контексті національної ідентичності. (Автори: Костюк Петро, Король Оксана)

Пісня — це значно більше, текст і музика. — складова коду ідентичності…
За свідченнями наукових досліджень, українці володіють чи не найбільшим спадком народних пісень серед народів світу. Багато з них знані, були та є популярні в Європі та світі.
Народна пісня — це один з найефективніших індикаторів енергетичності української нації, інструмент її ідентифікації. Вона відразу «втягує» українців у національний код ідентичності, що «зашитий» у звуках споконвічного сприйняття нами цього світу та презентує нашу націю в ньому.
Чого тільки вартує наш «Щедрик». Українська колядка в обробці Миколи Леонтовича — одна з найпопулярніших мелодій у християнському світі, хоч і відома за англійським текстом «Carolof the bells». Ця мелодія звучить за святковим столом, на різдвяних концертах і чи не в усіх голлівудських стрічках, де йдеться про святкування Різдва, навіть у фільмі «Один удома-2», де знімався теперішній президент США Дональд Трамп ( Наталя Соколенко.
Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2019/06/1/237065/ ).
Срібна монета (реверс). Національний банк України 5 січня 2016 року ввів в обіг дві пам′ятні монети «Щедрик (до 100-річчя першого хорового виконання твору М.Леонтовича)»
номіналом 5 гривень з нейзильберу та 20 гривень зі срібла.
Напередодні Різдва 2018 р. заспівали «Carol of the bells», або ж «Щедрик» і військовики збройних сил США та зняли кліп у різних армійських локація — від казарми до палуби корабля. Пісню виконували представники американських військово-повітряних сил Тихоокеанського регіону, берегової охорони США, підрозділ американських морських піхотинців США, американський військовий підрозділ авіації та представники військово-морського флоту. Усе це американці змонтували та виклали в Інтернет ([Електронний ресурс]. — Режим доступу:
https://day.kyiv.ua/uk/news/251218-shchedryk-
leontovycha-zaspivaly-u-zbroynyh-sylah-ssha.)
« Щедрик» Леонтовича заспівали у збройних силах США. day.kyiv.ua
Однак мало хто у світі знає історію запозичення українського «Щедрика». Цьогоріч, у 2019 р., виповнюється 100 років відтоді, як «Carol of the bells» зазвучала англійською.
У 1919 р. голова УНР Симон Петлюра поставив собі за ціль привернути увагу світу до нової української держави. Потрібно було відокремити Україну від Росії й у свідомості європейських політиків, які саме тоді на Паризькій мирній конференції «нарізали» нові кордони на Європейському континенті. С. Петлюра викликав відомого композитора й диригента Олександра Кошиця та наказав упродовж тижня створити хорову капелу з найкращих голосів і виїхати на гастролі до європейських столиць з репертуаром українських пісень. О. Кошиць виконав наказ С. Петлюри. 11 травня 1919 р. в столиці Чехословаччини відбувся тріумфальний концерт Української республіканської капели.
Світове турне Української хорової капели в 1919–1924 рр. стало тріумфом колективу, його керівника й української пісні. Капела збирала не лише концертні зали, де серед присутніх були члени королівських родин, прем’єри та президенти, а й великі стадіони шанувальників. Виконували твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця. «Український сезон» у США хор О. Кошиця відкрив у найпрестижнішому залі Америки — нью-йоркському «Карнегі-Холі». Саме там уперше прозвучав згодом усесвітньо відомий «Щедрик» М. Леонтовича.
Пізніше, у 1936 р., американський композитор українського походження Петро ( Пітер ) Вільховський (англ. Peter Wilhousky) написав до «Щедрика» текст англійською мовою ( Культурна дипломатія Симона Петлюри: тріумф української пісні в Європі.
[Електронний ресурс]. — Режим доступу:
https://ukr.lb.ua/culture/2016/08/11/342333_kulturna_diplomatiya
Мелодія нагадувала Вільховському передзвін, і він зафіксував цей образ у своїх віршах. Пісня закріпилася у світовій музичній культурі під назвою «колядка дзвонів» ( англ. Carol of the Bells).
На жаль, 100-річчя цієї неймовірної історії не стало приводом для промоції нашого найпопулярнішого культурного продукту у світі — ні для центральної влади в цілому, ні для спеціально створених інституцій ( Наталя Соколенко. Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі.
[Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2019/06/1/237065/ )

Пам'ятаємо. отець Богдан Смук - був парохом церкви Святої Софії у м. Львові. вул. І. Франка 121а, пережив важкі часи переслідувань і підпілля та віри не зрадив... Вічна пам'ять.

о.Богдан Смук народився 1 червня 1936 р. у с. Хоросниця, Мостиського р-ну, Львівської обл. Батько працював на Святоюрській горі, виготовляв меблі, був знайомий з Митрополитом А. Шептицьким та іншими єпископами УГКЦ. Після служби у війську Богдан Смук вирішує вступити до підіпільної греко-католицької семінарії. Під час навчання був арештований органами безпеки на 15 діб за те, що брав участь у нелегальному богослуженні і заступився за підпільного священника.

21 вересня 1970 р. отримав дияконські, а наступного дня священичі свячення з рук владики Володимира (Стернюка). Більше як 20 років о. Богдан служив Богові та вірним в умовах гонінь і переслідувань, паралельно викладаючи у підпільній семінарії. У часи підпілля о. Богдан Смук опікувався 150 парафіями. Разом з дружиною Любою о. Богдан виховував 5 дітей.

Від 1989 р. священик активно включився в рух за легалізацію УГКЦ. Після повернення в лоно Греко-Католицької Церкви храму Преображення Господнього у Львові, митрополит Володимир Стернюк призначив о. Богдана сотрудником святині. 23 березня 1992 року грамотою Глави УГКЦ, Кир Мирослава Івана (Любачівського), о. Богдан Смук призначений парохом храму св. Софії у Львові.
Перша Архиєрейська Літургія в храмі Преображення ГНІХ у Львові (зліва направо – вл. Филимон Курчаба, вл. Володимир Стернюк, вл. Юліан Вороновський, о. Богдан Смук, о. Василій Вороновський). 7.01.1990 р.
*****
Протоієрей Богдан Смук відійшов у вічність 17 серпня 2011 р. , похований на цвинтарі с. Лапаївка.

В пам’ять про отця Богдана Смука пропонуємо інтерв’ю з отцем Богданом про період його підпільного служіння, опубліковане в тижневику “Україна і час” 9 березня 2006 року.

Батько передав синові віру.

“Перед війною мій батько, – каже о. Богдан Смук, – працював на Святоюрській горі. Він робив для Церкви меблі, престол та інші вироби з дерева. Добре знав митрополита Андрея Шептицького, владик та багатьох священиків УГКЦ.” Коли прийшли радянські війська, батькові Богдана – Євстахію Смуку, активному мирянину та членові кількох патріотичних українських товариств, – довелося покинути Львів та оселитися у селі Хоросниці, що біля Судової Вишні. Там він і розповів сину про так званий собор та переслідування. А ще пан Євстахій підтримував тісні зв’язки з УГКЦ, яка на той час перебувала в підпіллі. До оселі Смуків часто навідувалися єпископи Микола Чарнецький, Василь Величковський та інші священики, які поверталися із таборів й активно долучалися до євангелізаційної роботи серед населення.

“Стати священиком я мріяв ще з дитинства, – веде мову о. Богдан. – Тож після служби у війську, дізнавшись про підпільну семінарію, вирішив, що обов’язково у ній навчатимуся”.

У ті часи семінарія не мала свого сталого місця. Семінаристи разом із викладачами збиралися на квартирах побожних людей і там проводили заняття. Майбутнім священикам та їхнім наставникам доводилося дотримуватися всіх можливих засобів конспірації. Заняття нагадували радше зустрічі добре знайомих товаришів – усі разом сидять за столом і п’ють чай. Утім, й такі невинні вечірки не залишалися поза увагою каральних органів. Візити кадебістів, принизливі обшуки, арешти часто супроводжували заняття семінаристів. Але загнана у катакомби Церква долала всі перешкоди. Віра перемагала почуття страху. Одного разу люди у цивільному нагрянули й до помешкання Богдана Смука. Сталося це 1969 року. І відтоді “опіка” кадебістів над ним не припинялася аж до виходу з підпілля і легалізації УГКЦ.

“Священичі свячення я отримав 1970 року з рук митрополита Володимира Стернюка у його невеличкому помешканні на вулиці Чкалова у Львова, – розповідає о. Богдан. – Цей день пам’ятатиму все життя. Пригадую, як перед рукоположенням митрополит зустрівся зі мною, глянув поблажливо і запитав, чи знаю я, що священики йому не потрібні. “Я не маю церков, – сказав тоді він. – Мені потрібні мученики! Якщо хочеш вмерти за Христа і Церкву, то я прийму тебе”. Я погодився, не роздумуючи, бо знав, на що йду і прагнув цього з дитинства”.

Зауважимо, що священиком Богдан Смук став будучи батьком п’яти дітей. Його дружина теж усвідомлювала, яка небезпека їй загрожує. І все ж за життя священик ніколи не почув з її вуст навіть найменшого докору за вибраний ним шлях. 

Уперше о. Богдана арештували наприкінці 60-х. Ще семінаристом він поїхав у село Хоросницю, де мав правити Службу о. Гриник. Під час Літургії нагрянули органи держбезпеки. Богдан Смук та вірні, які молилися під час Богослужіння, заступилися за підпільного греко-католицького священика. Довелося панові Смуку після цього інциденту відсидіти 15 діб “за хуліганство”. Наступного разу арештували о. Богдана вже 1975 року. На празник святого Юрія він разом з о. Петром Городецьким відправляв Літургію в селі Ладанцях на Перемишлянщині. Кадебісти якимось чином довідалися про візит священиків у село. Отців заарештували та відвезли у райцентр. Затримані, не відчуваючи за собою провини, оголосили голодування. Цікаво, що допитував катакомбних священиків один високопоставлений на той час київський працівник держслужби, який і нині вряди-годи годи з’являється на телеекранах та переконливо розповідає про захист національних інтересів, повчає, як треба любити Україну.

“Я не тримаю зла на тих людей, які мене затримували, – каже о. Богдан. – Дехто з них, можливо, це робив несвідомо”. За його словами, колись кадебісти, в яких ще жевріла віра, залюбки запрошували підпільних священиків охрестити їхніх дітей. Знали, що ті ніколи їх не видадуть. А о. Богдану взагалі перед горбачовською перебудовою довелося таємно хрестити дитину одного чиновника ЦК КПУ.


Молитви за мучеників та переслідувачів
“На довгі терміни мене ніколи не заарештовували, – розповідає о. Богдан Смук. – Щоправда, виходячи з дому, я завжди готувався до найгіршого. Думав, що це буде моє останнє Богослужіння на волі. Але Бог завжди допомагав мені вдало уникати пасток, розставлених переслідувачами”. За роки підпільної діяльності о. Богдан опікувався 150 парафіями на території Галичини. У вихідні дні та у свята після офіційної роботи він їздив містами та селами і проповідував. За це його чи не щомісяця представники влади та органів держбезпеки викликали на співбесіду для “перевиховання”. Після кожного чергового затримання о. Богдану доводилося звільнятися з роботи і шукати іншу. Востаннє, перед виходом УГКЦ з підпілля, він працював у лікарні швидкої допомоги, куди його прилаштував митрополит Володимир Стернюк. 

Джерело. http://sophiaugcc.org.ua/shosta-richnytsya-vidhodu-u-vichnist-ottsya-bogdana-smuka/
Джерело:”КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"

Церква СВЯТОЇ СОФІЇ
Українська Греко-Католицька церква

22 січня 1919р. Акт Злуки. Урочисте проголошення Акту Злуки на Софійському майдані. Об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки в єдину незалежну державу

Акт Злу́ки — документ Директорії УНР та урочисте проголошення акта про об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки в єдину незалежну державу 22.01.1919. «Універсал Директорії Української Народної Республіки» надруковано у першому номері «Вісника Української Народної Республіки» (різновиди назви документу: Акт Злуки, Акт Соборності, Акт об’єднання, Універсал Соборності тощо).

Акт Злуки став завершальним актом зустрічного поступу двох державних утворень на західних і східних українських теренах. 01.12.1918 у Фастові укладено попередню угоду між повстанською Директорією та представниками ЗУНР про наступне об’єднання обох частин України в єдину державу. Продовженням цього процесу стало ухвалення 03.01.1919 в м. Станіславові Українською Національною Радою рішення про злиття ЗУНР та УНР «в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку». Наступним кроком мало стати законодавче затвердження
Трудовим Конгресом України об’єднання обох республік.

День — 22 січня — був обраний політиками не випадково, оскільки збігався з річницею Четвертого Універсалу Центральної Ради , який проголошував самостійність УНР. Детальний план урочистого святкування об’єднання українських земель був розроблений міністром освіти І. Огієнком. Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22.01.1919 на Софійському майдані в Києві. На прохання Голови Директорії УНР
В. Винниченка це зробив член Директорії Ф. Швець . У документі, зокрема, проголошувалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
*********

У Києві був морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто мало святковий вигляд - скрізь національні прапори і транспаранти, на балконах розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній, плакати.

Об 11-й ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з чотирьох боків площі. За військом рушили люди, які заповнили весь майдан і сусідні вулиці. Чимало з присутніх залізли на дерева, щоб краще побачити дійство.

Із численних делегацій першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: "Слава українським Героям!" Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій.

Розміщенням делегацій та всім церемоніалом завідував артист Микола Садовський.
Займали свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового конгресу, представники Національного союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О 12-й під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат із Софійського собору вийшло на площу і стало навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами.
Здалеку почулися поклики "Слава!" на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр зіграв Національний гімн.

Акт Соборності почав своїм привітанням представник Української національної ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву президії УНР і Державного секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в єдину Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко. Текст Універсалу Соборності виголосив професор Федір Швець. Після цього архієпископ Агапіт відслужив із духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Акт Злуки вперше проголосив незалежну соборну національну державу Україну, став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу.

Сайт історична правда.

Цей день в історії УПА - 22 січня.

фрто: Воїни УПА в горах Словаччини. Фото. 1947 р.
*********
1945 рік
У боях сотні «Пролом» УПА-Захід із загонами НКВД в районі сіл Крехів, Кунин і Добросин на Львівщині загинули 60 воїнів УПА, у тому числі командир сотні «Скала».

Під час операції НКВД у селі Берестяни на Дрогобиччині облавники помилково знищили секретаря райкому ЛКСМУ.

1946 рік
Здобувши інформацію через зрадника, пошукова група НКВД атакувала відділ УПА-Захід біля села Зарудці на Львівщині. У бою загинули 11 повстанців, у тому числі командир тактичного відтинку «Розточчя» Юліян Саляк – «Тиміш» і командир сотні «Холодноярці» «Довбня». Змін прорватися лише воїн УПА «Карпо».

Під час бою з московитами у селах Гуменець, Кореличі і Кути на Львівщиніи загинули 5 повстанців.

1947 рік
У селі Ригачів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Цицори на Тернопільщині. У збройній сутичці один повстанець загинув, інший пораненим захоплений у полон.

1948 рік
У селі Ярушичі на Дрогобиччині повстанці знищили двох дільничних МВД.

Пошукові групи МВД захопили криївки в селах Соколець та Ігровиця на Тернопільщині. У першому випадку двоє повстанців знищили одного військового, ще трьох поранили і прорвалися без втрат. В іншому зав’язався тривалий бій, під час якого двоє повстанців загинули, а ще четверо застрелилися, у том числі – колишній командир сотні «Сіроманці» УПА-Захід «Клименко».

1949 рік
У селі Поляниця на Станіславщині підпільники спалили сільраду і знищили телефонний зв’язок.

1952 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Лани на Львівщині. Двоє повстанців відчайдушно відстрілювалися: один загинув в бою, іншого захопили в полон після невдалої спроби застрелилитися

1953 рік
Опергрупа МГБ через зраду захопила криївку в селі Стратин на Станіславщині. Відмовилися здаватися і загинули в бою кур’єр Центрального проводу ОУН Михайло Проць і двоє охоронців Головного командира УПА Василя Кука.

Джерело.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті 

22 січня 1918р. відбулося проголошення незалежності Української Народної Республіки.

Копія ІV Універсалу УЦР. 22 січня 1918 року. Фото: cn.archives.gov.ua
*******
Саме цього дня Мала Рада почала розгляд тексту ІV Універсалу. Декілька днів знадобилося членам Ради аби дійти згоди з більшості позицій. Пізно вночі з 24 на 25 січня 1918 року, після відкритого поіменного голосування, Універсал таки було ухвалено. У голосуванні брали участь 49 присутніх. З них 39 людей підтримали текст документа, решта – були проти або утрималися. 
 З трьох запропонованих проєктів документа, за основу взяли найкоротший за змістом, розроблений Михайлом Грушевським. 

«Секретар Центральної ради Михайло Єреміїв називав прізвище кожного з членів Малої ради, й кожен відкрито говорив – чи він «за», чи «проти». – розповідає про події тієї ночі Світлана Панькова директор Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. - Філософ Дмитро Чижевський представляв Російську соціал-демократичну партію, її крило меншовиків. Він проголосував «проти». Він був людиною, яка належала до українського руху, але він проголосував «проти», адже вважав, що це тоді було не на часі. Хтось тоді його у залі назвав «запроданцем». Пізніше Чижевський у своїх спогадах писав, що це була найприкріша помилка особисто для нього».

Документ окреслив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами; оповіщення оборонної війни з московією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.

Зовнішні обставини мали значний вплив на прийняття рішення про проголошення незалежності. У цей час точилися бої між підрозділами української армії та більшовицькими військами, які сунули на Київ. Українська Центральна Рада шукала союзників для протистояння збройній агресії московії. Відтак, проголосивши незалежність, Україна могла легітимізуватися на міжнародній арені та укладати міжнародні договори. Переговори в Брест-Литовську про мир між УНР та країнами Четвертного союзу завершилися визнанням України самостійною державою та підписанням мирного договору. 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/22/1918-progoloshennya-nezalezhnosti-unr

четвер, 21 січня 2021 р.

21 січня 1978р. Дисидент Олекса Гірник вчинив акт самоспалення біля могили Тараса Шевченка в Каневі. Таким вчинком висловив протест проти русифікації України комуністичним режимом.

Чоловік народився 1912-го в селищі Богородчани - тепер Івано-Франківської області. Завжди шукав справедливості та підтримував український визвольний рух. За це 1937 року отримав від польських правоохоронців 5 років ув'язнення. Сидів у концтаборі Береза Картузька, у таборах Кракова та Тарнова. Після утвердження радянської влади в Західній Україні отримав ще 8 років за спроби перешкодити масовим депортаціям. Покарання відбував у Норильську, а пізніше в Магадані.
Олекса Гірник з сім'єю.

В Україну повернувся 1948-го. Налагодив сімейне життя, отримав гарну роботу. Протягом років продовжував перейматися долею України, готував антирадянські листівки. Врешті зважився на відчайдушний вчинок.

"Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. То пережиття, тортури української нації. То прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець", - писав до дружини в прощальному листі.

Також чоловік написав їй, що їде до Львова, але насправді вирушив до Києва, а звідти до Канева. Взяв із собою до тисячі рукописних листівок із написами про протест та своїм прізвищем й ім'ям. Близько 3:00 піднявся на Чернечу гору. Обійшов навколо могили Тараса Шевченка, тоді спустився до схилу гори, розкидав листівки, облив себе бензином і підпалив. Коли горів, ударив себе ножем в живіт.
Спалене тіло Олекси Гірника.
*****""
Тіло чоловіка знайшов міліціонер. Дружині сказали, що загинув в автомобільній аварії, але про справжні обставини смерті родичів повідомив лікар з Канева. Радянська влада заборонила згадувати про них та вшановувати пам'ять Олекси Гірника. Попри це, кожного 21 січня на місці самоспалення з'являлись свіжі квіти.
На місці самоспалення Олекси Гірника стоїть пам'ятний знак Фото: upa-pereginsk.if.ua
****
Інформація про вчинок Олекси дісталася Заходу за декілька років. Але в Україні стала загальновідомою лише після здобуття країною незалежності. 

Джерело. https://m.gazeta.ua/articles/history/_colovik-spaliv-sebe-nepodalik-mogili-tarasa-sevchenka/1009671

21 січня 1919р. Всенародні збори Українців Закарпаття, які відбувалися у Хусті ухвалили «з’єдиненнє з Соборною Україною».

Карта території Закарпаття. 1919. Джерело: chas-z.com.ua.

На місцевих зібраннях обрали 420 делегатів, які представляли понад 420 тис. українців краю і мали виборювати їхні інтереси. Близько тисячі гостей з різних куточків Закарпаття з’їхалися на Збори. Головою Зборів став Михайло Бращайко. Він звернувався до поважного товариства із питанням, куди має прилучитися їхня територія – до Угорщини чи Чехословаччини, чи України. «До України!», – вигукнули депутати. «Збори бажають злуку Угорської Руси з Україною, – згадували свідки тих подій слова Голови зборів, – Щоб було усім нам видно, що це воля більшості народу, прошу, щоб ті депутати, які мають іншу волю, голосилися до слова.». Після виступів Михайло Бращайко засвідчив бажання Зборів з’єднатися з Соборною Україною. Після чого усі заспівали «Вже воскресла Україна, і слава і воля!». 
Михайло Бращайко (1883 – 1969). Фото: 1939.in.ua

Прагнення українців Закарпаття виписали в «Ухвалі Всенародних зборів угорських українців» від 21 січня 1919-го. Після того проголосили про обрання Центральної Народної Ради у складі 100 осіб та делегацію до Києва. Очолив Раду Михайло Бращайко. Рада повинна була «заступати угорських українців усе і всюди, де сього буде потрібно перед усіма народами, і зробити все, що в інтересі українського народу».

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/21/1919-vsenarodni-zbory-u-hustiogolosyly-pro-pryyednannya-zakarpattya-do-ukrayinskoyi-narodnoyi-respubliky

21 січня 1990р. відбулася одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій – символічний ланцюг злуки «Українська хвиля» від Києва до Львова як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування проголошення Акта Злуки. Ця акція стала одним із свідчень, що Українська нація подолала страх перед московитами.

Кілька шеренг "ланцюга злуки” на проспекті Свободи у Львові. Фото: ЦДВР

Це була одна з перших масових акцій, організованих новоствореним Народним Рухом України за перебудову. Були організовані автобуси для перевезення учасників акції на ділянки маршруту за межами населених пунктів. Багато хто скористався власним транспортом, рейсовими автобусами. На акцію люди прийшли із саморобними плакатами та блакитно-жовтими прапорами.

Офіційно «ланцюг злуки» називався «між Львовом і Києвом», але початком основного «ланцюга» було місто Стрий на Львівщині. Від нього також простягалися ще два «ланцюги» - до Івана-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до «ланцюга» Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР в 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» простягався практично на 700 км. 

Особливо багато охочих долучитися до «ланцюга злуки» виявилося в Києві, Львові та інших великих містах. У столиці від Софіївської площі до Повітрофлотського проспекту люди стояли плече до плеча, а то й у кілька рядів. У багатьох в руках горіли свічки. Дехто з тих, що не помістилися у лінію, брався за руки і влаштовував символічну «ходу злуки» вздовж вишикуваних у шеренгу людей. За різними оцінками, участь в акції взяло від 400 тисяч до 3 мільйонів людей. Завершилася акція велелюдним мітингом на Софіївському майдані.
"Ланцюг злуки". Київ. Вул. Володимирська. Фото: http://www.istpravda.com.ua

А ідея такого ланцюга, як, власне, й ідея самого Руху (так само, як і назва) були запозичені з Прибалтики, а конкретніше — з діяльності литовської організації «Саюдіс», що в перекладі й означає «рух». Саме в Прибалтиці 23 серпня, у 50-річчя підписання сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова було утворено живий ланцюг від Таллінна через Ригу до Вільнюса. Ця акція мала назву «Балтійський шлях». На відміну від українського, балтійський ланцюг тривав усього кілька хвилин — люди взялися за руки і вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв радянського режиму. 
Учасники акції тримали мали саморобні прапори, жовто-блакитні стрічки чи нарукавні пов'язки. Фото: http://www.istpravda.com.ua

«Українська хвиля» трималася більше години.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/21/1990-symvolichnyy-lancyug-zluky-ukrayinska-hvylya-vid-kyyeva-do-lvova

Цей день в історії УПА 21 січня.

1945 рік

Курені «Смертоносці» та «Підкарпатський» УПА-Захід протягом всього вели бій з трьома батальйонами НКВД, яких підтримували 8 літаків. Знищено 150 військових, близько 170 поранено, підбито літак. Втрати УПА: 7 загиблих, 11 поранених (у тому числі командир тактичного відтинку «Чорний ліс» Василь Андрусяк – «Різун», який попри поранення в обидві руки, командував боєм із саней).

Дві чоти сотні «Бурлаки» УПА-Захід вночі атакували райцентр Глубичок на Тернопільщині. Знищені начальник райвідділу НКВД, начальник районного військкомату і 8 радянських активістів. У перестрілці загинув один воїн УПА, ще троє зазнали поранень.

Чота УПА-Захід здійснила раптовий напад на загін НКВД, що проводив каральну експедицію по виселенню українських родин у селі Піддністряни на Львівщині. Знищено й поранено близько 70 військових. Втрати УПА: один поранений.

1946 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Горбачі на Львівщині. У бою, що зав’язався, загинули районний провідник ОУН Іван Лазуркевич – «Зет» і ще четверо повстанців, трьох захоплено в полон.

1947 рік

Спецгрупа МВД і рота полку внутрішніх військ оточили хату-криївку сотні «Стріла» УПА-Захід у селі Долішній Угринів на Станіславщині. 6 повстанців, у тому числі командир сотні Микола Катамай – «Причепа», відбили чотири атаки, знищили представника райкому КП(б)У і 13 військових, після чого всі підірвалися гранатами.

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Кадобна на Станіславщині знищила трьох військових МВД, ще одного поранила.

1948 рік

У селі Вістова на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Грушка на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися і після тривалого бою застрелилися останніми патронами.

У райцентрі Калуш на Станіславщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

1950 рік

Станичний ОУН Теодор Болячок загинув у сутичці з загоном МВД у Мостиському районі Дрогобиччини.

Підготував Сергій Горобець

21 січня 1881р. народився Кічура Мелетій Омелянович - Український правник, письменник, літературний критик, перекладач. Замордований московитами в таборах 1937-38р.

Батьківщина українського поета і перекладача, громадського діяча Meлетія Кічури – с. Носів, нині – Бережанського району. Тут він народився 21 січня 1881 р. в родині священика. У дружній сім’ї на зорі життя майбутній поет прилучився до цілющих джерел поезії, фольклорних багатств, народного життя. Ця обстановка сприяла ранньому розвиткові обдарування, вплинула на формування світогляду й естетичних уподобань поета.
Уже в гімназійні роки (навчався у другій вищій львівській гімназії) М. Кічура почав писати вірші, редагував студентський рукописний щотижневик «Праця і згода», в якому під псевдонімом «Зеновій» публікував свої замітки.

У 1899 р. М. Кічура – студент юридичного факультету Віденського уш верситету. Згодом навчався у Львівському університеті. 1910 р. закінчим юридичний факультет Віденського університету.

Того ж року в Кракові завдяки допомозі Б. Лепкого вийшла перша кпи жка поезій М. Кічури – «Без керми». Складалася вона з 34 віршів і засвідчила безсумнівні поетичні здібності її автора.

У 1913 р. М. Кічура видав у Коломиї збірку «Tempi passati». Вже у ній поет виявив себе справжнім майстром художнього слова.

Після закінчення університету М. Кічура переїхав до Коломиї, де працював в адвокатській канцелярії, брав активну участь у радикальному русі.

Із початком Першої світової війни М. Кічуру мобілізовують до війська. Невдовзі він потрапив на фронт, а вже в грудні 1914 р. — у російський полон, перебував у таборах.

У лютому 1918 р. М. Кічура приїхав до Києва, співпрацював у редакціях журналів, на курсах залізничників викладав українську мову, завідував канцелярією Української Академії мистецтв, а згодом став викладачем іноземних мов у Київському художньому інституті.

У Києві М. Кічура поринув у громадське й культурне життя, писав та друкував нові твори. 1925 р. разом з Д. Загулом, Л. Дмитерком, А. Турчинською, Д. Бедзиком, Ф. Малицьким, М. Марфієвичем вони створили секцію «Західна Україна» при літературній спілці «Плуг» (з 1927 р. секція стала окремою літературною організацією).

1928 р. вийшла наступна збірка віршів М. Кічури – «На старті», в основу якої покладено враження, роздуми про Першу світову війну.

Сучасники були вражені яскравістю, багатством поетичних образів і картин нової книжки поета, її волелюбним пафосом.

Лірика М. Кічури – традиційна за формою і стилем. Відданість класичній традиції, постійність у літературно-творчих поглядах поет вважає своєю обов’язковою рисою. Кращі вірші М. Кічури відзначаються непідробною природністю, простотою, невимушеністю. Поет увібрав незчисленні струмочки мудрого й яскравого українського слова, галицького гумору, прислів’їв, приказок, народної пісенної творчості й підніс ці скарби до рівня високої поетичної культури.
Відомий М. Кічура і як перекладач. Йому належать переклади українською мовою творів Ш. Бодлера, Ю. Словацького, Ф. Шіллера та ін.

Німецькою мовою переклав твори Т. Шевченка, Лесі Українки. Велику історико-літературну цінність має його чимала епістолярія.

Не все написане М. Кічура встиг видати. У 1933 р. його безпідставно заарештували московити і без суду заслали до Сибтабу, де він і загинув у 1937 р. Реабілітований 1989 р.

Кічура М. Вірші [Текст] / М. Кічура // Молода муза: Антологія західноукраїнської поезії початку XX ст. – Київ, 1989. – С. 220-253
Кічура М. Мефісто. Блукав і я колись. Між лави просвистіло, мов лезо різака [Текст] : вірші / М. Кічура // Атом серця: Українська поезія першої половини XX ст. – Київ, 1992. – С. 316-317.
Кічура М. Голод [Текст] : вірш / М. Кічура // Тернопіль. – 1991. – № 1. – С. 45.
Кічура М. «Гуде орган…» [Текст] / М. Кічура // Богославень: духовна поезія західно українських авторів / ред.-упоряд. Б. Мельничук, М. Ониськів. – Тернопіль, 1994. – С. 315.
Кічура М. Наш шлях заляг. Між лавами просвистіло. В Станіславі рух і рейвах [Текст] : вірші / М. Кічура // Тернопіль: Тернопільщина літературна. – Тернопіль, 1992. – Дод. 4. – Вип. 2. – Ч.1. – С. 23-24.
Кічура М. «О чиста кринице… » [Текст] : вірші / М. Кічура // Вільне життя. – 1991. – 7 берез.

Життєвий і творчий шлях
Веретюк О. «Не як невільник твій…» [Текст]: (штрихи до творчості М. Кічури) / О. Веретюк // Вільне життя. – 1993. – 31 берез.

Веретюк О. Співець з краю Золотої Липи [Текст] / О. Веретюк // Храм книги: Літопис Бережанського регіон, центру укр. книги. – Бережани, 1994. – С. 113-118.

Дубина М. Мелетій Кічура [Текст] / М. Дубина // Літ. Україна. – 1992. – 3 груд.

Мелетій Кічура [Текст] // Молода муза. – Київ, 1989. – С. 221.

Мельничук Б. Рядок з біографії краю [Текст] : (про М. Кічуру) / Б. Мельничук // Вільне життя. – 1991. – 7 берез.

Незабутні дні [Текст]: [спогади про М. Кічуру. Дружні стосунки поета з Г. Косинкою] // Мороз-Стрілець Г. Голос пам’яті. – Київ, 1989. – С. 128-137.

Погребенник Ф. Мелетій Кічура [Текст] / Ф. Погребенник // 3 порога смерті. – Вип. І. – Київ, 1991. – С. 243-244.
* * *
Кічура Мелетій Омелянович [Текст] // Укр. літ. енциклопедія: в 5-ти т.- Київ, 1990. – Т. 2. – С. 483.  

Джерело. https://tobm.org.ua/meletiy-kichura/

21 січня 1881р. в с. Шманьківці народився Чарнецький Степан Миколайович - Український Галицький поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Діяч «Молодої музи». Художній керівник «театру Руської бесіди» (весна 1913-серпень 1914).

Степан Чарнецький (1881— 1944) — поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Темами, мотивами, настроями й образами його поезії співзвучні з творчістю інших учасників літературної групи "Молода муза", до якої належав поет.
Автор патріотичного гімну українських січових стрільців "Червона калина" ("Ой, у лузі червона калина похилилася…").

Степан Миколайович Чарнецький народився 21 січня 1881 в селі Шмальківцях (тепер Чортківського району Тернопільської області). Селянський син, тринадцята дитина в родині (батько помер ще до його народження),

Степан учився у гімназії, звідки був відрахований за зневажливе ставлення до релігії, навчався у реальній школі, Львівському політехнічному інституті.

Працював інженером-мостобудів-ником. З 1913 р. — режисер і художній керівник українського театру у Львові.

Однак С. Чарнецький так захопився літературою і театром, що полишив навчання в інституті. Зблизившись із літературними угрупуваннями "Молода Муза" та "Молода Польща", весь віддався заняттям літературою й мистецтвом: друкував вірші й фейлетони, виступав у пресі з рецензіями на театральні вистави, перекладав для українського театру п’єси та лібрето опер з німецької та польської мов.

Під час Першої світової війни письменник був мобілізований до війська, але за станом здоров’я звільнений від служби. Співпрацював у тогочасній пресі ("Діло", "Українське слово", "Шляхи"), пізніше був референтом преси у Львівському магістраті.

У збірках поезій "В годині сумерку" (1908), "В годині задуми" (1917), "Сумні ідеї" (1920) показав трагічну долю галицького селянина, солдата австрійської армії, відбив дух боротьби прогресивних сил проти реакції. Частина поезій С. Чарнецького пройнята декадентськими мотивами.

У 1921 р. вийшла збірка фейлетонів і новел Степана Миколайовича "Дикий виноград", які друкувалися під псевдонімом Тіберій Горобець. Чарнецький — автор "Нарису історії українського театру в Галичині" (1934), що досі не втратив своєї наукової вартості.

У житті не раз доводилося йому скрутно. "Всі дивуються, як він живе і чим живе. Та ніхто не чув ніколи, щоб він жалувався на важкі умови існування… Є в що вдягнутися — добре, нема — обійдеться", — писав про нього П. Карманський. Щоправда, далеко не вся поетична спадщина його зібрана, вона розсипана по газетах та журналах і ще чекає свого дослідника.

Виступав С. Чарнецький також із новелами та фейлетонами, театральними рецензіями, перекладами віршів, п’єс і лібретто опер для театру з німецької та польської на українську мову та з української на польську. Зокрема, сучасники відзначали його майстерний польський переклад вірша І. Франка "Як почуєш вночі…".

Після 1939 р. Степан Чарнецький працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки (сьогодні – Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України).

Помер С. Чарнецький 2 жовтня 1944 року у Львові. 

Джерело. https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=15267

https://litgazeta.com.ua/biohrafiya-korotko/charneckij-stepan-biografia/

21 січня 1918р. (за іншими даними 22 грудня 1917) – помер Володислав Федорович - Український галицький земельний магнат, публіцист, культурно-просвітницький, громадсько-політичний діяч, меценат з Тернопільщини.

Навчався у Відні, в Сорбонні, Колєж де Франс (Париж). Власник земельного маєтку в с. Вікно. Запровадив зразкове хліборобське господарство, ткацьку майстерню (працювали майстри А. Івахів, А. Турик) у Вікні, в Товстому — боднарсько-ковальсько-гончарську школу. 1873–1877 років голова товариства «Просвіта» у Львові, його почесний член (дав товариству на видавництво шкільних книжок 12 000 ґульденів), фінансував археологічні розкопи в Галичі й археологічну виставку у Львові. 
1879–1882 — посол до австрійського парламенту від українців -обраний від курії сільських громад в окрузі Жовква – Сокаль – Рава-Руська. Згодом досмертний член Палати Панів, відстоював інтереси українців. Домігся від цісаря Австро-Угорщини ухвали про викладання українською мовою в старших класах академічної гімназії у Львові. Зібрав у Вікні скарби народного мистецтва, заснував там школу і виробництво килимів. З нагоди відвідин Тернополя 1887 року наступником престолу архикнязем Рудольфом влаштував там українську етнографічну виставку — єдину в Галичині своїми розмірами й багатством. Відвідав разом з Іваном Франком Яблунів. В 1894 р. брав участь у фундуванні українського етнопавільйону Виставки у Львові. 

Джерело. https://teren.in.ua/2020/01/21/v-istoriyi-60/
********

Володислав Валентин Федорович Народився 25 травня 1845-го  – один із небагатьох галицьких аристократів, який не цурався свого руського походження й багато зробив для розвитку політичного та культурного життя краю.

Як писав Іван Франко, "родина Федоровичів, герба Огінець, належить до найдавніших шляхетських родів в нашім краю. Виводить вона своє походження від руських князів чернігівських, котрі опісля сиділи на дільницях Козельськ і Путивль. Коли Козельщина підпала під власть князів московських, тамошня княжа родина перенеслася на Литву, де розродилася в кілька галузей..."

Одним із представників цього роду був Іван Федоренко (Іван Федорович Яцковський) – козацький полковник у війську Богдана Хмельницького. Наприкінці ХVII ст. він переселився "до земель Галицьких, на Підгір’я". Від нього пішла галицька лінія роду Федоровичів. До неї належав Андрій Федорович (1778–1855) якому вдалося розбагатіти через вигідну торгівлю збіжжям в часи Наполеонівських воєн. Він придбав маєтки в селах Жеребки Шляхетські, Галущина, Білитівка та Лежанівка.

Мав А.Федорович п’ять синів і три доньки. Другий його син Іван, що народився 10 червня 1811 року, "унаслідував гарячу кров, войовничу і предприїмчиву вдачу свого пращура Івана Федоровича Яцковського – тож і не диво, що визначаючись поміж усіми й талантом і твердою, незламною волею, стався вчасно немовби головою і провідником родини і типовим представником передової часті сучасної шляхти, котра старається розламати вузькі рамки старошляхетської кастовості і невтомимою діяльнотею, великими жертвами, окупити у суспільности свої родові і маєткові привілеї".

Студіював І.Федорович в єзуїтській колегії у Тернополі (1823–1829), в гімназії у Львові (1829–1830), у Львівському та Віденському університетах. Перейшов російський кордон і воював в кінній артилерії польського війська під час повстання 1830–1831 рр. Опісля брав участь у польських конспіраціях у Галичині. Під час повстання 1846 року його арештовувала австрійська поліція.

З 1840 року володів спадковим маєтком у в селі Білитівка (тепер Білинівка Гусятинського району). Одружився з Кароліною Нахлік. 25 травня (за іншими даними – 26-го) 1845 року них народився син Володислав.

У 1848 році Івана Федоровича обрали послом до Державної ради (парламенту) Австрійської імперії від Тернопільщини. В наступні роки він став власником маєтку в селі Вікно, активно працював в агрономічних, кредитових, благодійних товариствах. Писав політичні та філософські трактати, щоденники, збірки афоризмів переважно польською мовою. Писав також поезії українською. Започаткував у селі Вікно книгозбірню та збірку творів мистецтва.

Цю справу продовжив його син і єдиний спадкоємець Володислав Федорович, який став видавцем творів свого батька та запросив у 1883 році Івана Франка для впорядкування родинного архіву та написання біографічної книги про батька. Так постало "Життя Івана Федоровича та його часи", доведене до 1849 року. На основі документів із архіву Федоровичів Франко написав ще дослідження «Гримайлівський ключ», «Панщина та її скасування в 1848 році», «Фінансове положення Галичини», «Лук’ян Кобилиця».

Володислава Федоровича виховували в галицькому патріотичному дусі. Він закінчив гімназію в Тернополі. "Гімназійне навчання закінчив Федорович у Тернополі під доглядом і опікою тодішнього директора, о. Василя Ільницького 1864 р. і з ним відбув подорож по європейських столицях. У 1866 р. він записався до університету у Відні. Там він не тільки поглибив своє знання, але також нав'язав знайомства і дружні взаємини з товаришами з Академії, які пізніше відіграли поважну ролю в політичному житті Австрії. Після двох років у Відні виїхав на два роки до Парижу, де студіював у Сорбонні і Французькій Колегії. Опісля подорожував по Англії, Франції, Італії, Швайцарії, Німеччині й Росії. Після смерти батька в 1871 р. став спадкоємцем значної і добре загосподареної земської посілости, до якої докупив пізніше сусідні маєтки: Товсте, Клекотів, Кут, Перекалець, Чернихівці біля Збаража, Шляхтинці, Лозову та Курники біля Тернополя", – писав дослідник Поділля Осип Кравченюк.

В.Федорович був добрим господарем і дбав про розвиток громад, де були його маєтки. Зокрема, про містечко Товсте (тепер село Гусятинського району): "В 1872 р. відкупив Товсте від Леопольда Пельтенберґа Володислав Федорович, власник сусіднього села Вікно, що в 1873–1877 рр. був головою „Просвіти", а в 1902 р. був іменований досмертним членом австрійської Палати Панів. Це був єдиний дідич, що признавався до української національносте. Федорович, як дбайливий власник своїх дібр та добрий адміністратор, намагався двигнути підупале Товсте. Він подбав про надання до Товстого пошти й телеграфу, постерунку австрійської жандармерії, комісаріяту фінансової влади й фінансової прикордонної сторожі, закінчив з громадою справу сервітутів, викупив престацію двора для церкви, костела й школи. В 1879 р. побудував він мурований млин і окремий канал, яким допроваджував воду на млинські лотоки. Федорович належав до Краєвої Комісії для розвитку ремесла в східній Галичині і подбав про заложення в Товстім "Краєвої Школи боднарсько-ковальсько-гончарської", що оживила дещо діяльність завмерлих уже ремісничих цехів".

Непростим був і шлях Федоровича до українства. Як писав історик Микола Чубатий, до цього спричинився Олександр Барвінський: "Національне пробудження Тернополя та Тернопільщини завдяки праці Барвінського потягнуло за собою навіть спольщеного Українця дідича Володислава Федоровича, власника Вікна та кількох сіл у Скалатщині. Цей багатій був так дуже спольщений, що Поляки погодилися поставити його на посла до віденського парляменту і він став там членом „Польського Кола". Видячи довкола себе українське національне пробудження, Федорович став почуватися недобре в Польськім Колі, серед ворожого настрою до Українців. Тому він покинув Поляків та наблизився до Українців. Швидко Володислав Федорович став головою матірнього Товариства "Просвіта" у Львові. Коли в 1887 році приїхав до Тернополя на відкриття вистави наступник австрійського престолу архикнязь Рудольф, В.Федорович подбав, що історики накреслили йому зразок одягу українського боярина, і він уже в цьому одязі вітав архикнязя в імені Українців".

Федорович став третім головою Товариства "Просвіта" і найбільшим його меценатом. "Тільки власною діяльністю можемо вибороти собі наші права. Отже, я хочу, щоб усяка чужа гегемонія над нашим народом перестала, щоби ніхто нами проти нашої волі не опікувався. Русь для русинів!" – говорив новообраний голова "Просвіти" В.Федорович у своїй інавгураційній промові 22 травня 1873 року на загальному зібранні цього товариства.

"Після смерти віцемаршала галицького сойму Юліяна Лаврівського, що був другим з черги головою Просвіти, Федорович став головою цього товариства (1873-1877). Проте справ Просвіти він вести не міг, бо жив у Вікні, і тільки часами приїздив на засідання управи. В роках 1874-76 він проводив загальними зборами, але фактичний провід був у руках заступників голови: Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Дем'яна Гладиловича і Юліяна Целевича. Та це ніяк не зменшує його заслуг для Просвіти, зокрема тоді, коли її діяльність стала предметом дискусії в соймі. У травні 1876 р. під час соймових нарад польський посол із Сокальщини Поляновський виступив проти приділу допомоги українському театрові і Просвіті через те, що вони "ширять схизму", а Просвіта ще й суспільну ненависть, підбурюючи хлопів проти панів. В наслідок цієї промови сойм тільки малою більшістю голосів ухвалив дати допомогу Просвіті. На другий день, на загальних зборах Просвіти Федорович, згадавши цю дискусію, сказав такі знаменні слова: "Просвіта є товариством ні від кого незалежним. Коли вона прийняла на себе труд видавати шкільні книжки, то робить це тільки для добра свого народу, а з грошей, що їх край має обов'язок давати на видавання шкільних книжок, здає точні рахунки. Що вільно писати полякам чи німцям, те писати не може бути заборонене русинам... Я відступаю і дарую Просвіті 12.000 золотих (т. є. 24.000 корон) і сподіваюся, що товариство запомоги від сойму при таких понижаючих обставинах не прийме".

Займався В.Федорович і політичною діяльністю. У 1879–1882 рр. він був депутатом нижчої палати віденського парламенту – Райхсрату. А пізніше став досмертним членом вищої палати – Палати Панів. У 1885 році він був у складі депутації галицьких русинів, яка протестувала в цісаря Франца Йосифа І проти реформи єзуїтами ордену Василіян. Парадоксально, але саме завдяки цій реформі до Греко-Католицької Церкви прийшов Великий Митрополит – Андрій Шептицький.

Влітку 1887 року влаштував В.Федорович етнографічну виставку в Тернополі, на якій експонували твори народного мистецтва Галичини. Фундував 1894 року український павільйон на Крайовій виставці у Львові. Заснував школу килимарства у Вікні.

Розбудував також свій маєток у цьому селі, де розширив колекцію мистецтв, яку почав збирати його батько. Польський дослідник кресових резиденцій Роман Афтанази описав збірку палацу у Вікні: "Протягом свого життя спромігся Володислав Федорович зібрати у Вікні близько 300 полотен доброї італійської та фламандської школи XVI–XVII ст. Одну з картин, а саме "Старець та дівчина", вважали оригіналом Кранаха-старшого. З творів польських митців перебували тут твори Шимона Чеховича, Даніеля Ходовєцького, Александра Орловського, Юліуша Коссака, Івана Труша, Мацєя Макаревича і портрет власника колекції роботи Казимира Похвальського. Найчисельніше був представлений Артур Ґроттґер, з яким дідича Вікна зв’язувала дружба у молодості... Поряд з картинами і рисунками збирав Федорович також мініатюри, кераміку, переважно місцеву, порцеляну різних фабрик, польську та східну зброю, археологічні та геологічні експонати. Багатою, можливо, найбільшою в цій частині краю була колекція слуцьких поясів і, насамперед, старих килимів, які виробляли давніше в цих околицях. Родинний архів містив близько 15000 документів, починаючи від XV ст. Бібліотека нараховувала близько 20 000 томів, серед них багато стародруків".

І все це пропало в роки Першої світової війни. Товсте та Вікно, розташовані біля східних схилів Медоборів, опинилися влітку 1917 року в зоні воєнних дій. "В час відвороту москалів з Галичини в його палаці в Вікні з'явилися московські старшини. Він велів відчинити палац, думаючи, що знайде в старшин охорону перед солдатами. Тимчасом за старшинами вдерлися теж і солдати і почали все грабувати, а старовинні книги й грамоти викидали на подвір'я, щоб ними розпалити вогнище. При тому дійшло до бійки між старшиною і солдатом, в якій старшина його застрелив. Серед солдатів надворі хтось пустив чутку, що це "памєщік" убив одного з них; вони кинулися до палацу, витягли Федоровича з постелі на подвір'я, а самі продовжували грабувати. Серед заколоту Федорович дістався до килимарні, переодягнувся в селянську одежу, втік до села і там у селян переховувався два тижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і тоді жертвою пожежі впали неоціненні культурні надбання і скарби, які збирали протягом цілого століття батько Володислава Федоровича і він сам, бібліотека, архів, картини тощо. Зі зразково влаштованих будинків не лишилося нічого".

Федорович виїхав шукати справедливості в російських урядовців до Києва та Петрограда. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, який став столицею УНР. Там захворів і помер 22 грудня 1917 року.

Спадкоємцями залишків його маєтностей стали небіж Юрій Федорович і донька Кароліна Дарія Федорович-Малицька (1892–1945) – українська письменниця, що публікувалася під псевдонімом Дарія Віконська. Вона була одружена з редактором тернопільської газети "Українські вісті", сенатором ІІ Речі Посполитої від УНДО Миколою Малицьким.

У 1943-му німці, щоб заохотити галичан, перейменували вулицю Хотинську у Львові на пошану Володислава Федоровича Очевидно, що більшовики не могли толерувати у Львові вулицю на честь такого діяча, тож уже в 1944-му повернули їй назву Хотинської. А для Володислава Федоровича не знайшлося вулиці у Львові й за часів української державності.

ПРИМІТКИ
Франко І. Життя Івана Федоровича та його часи // Зібрання творів. Т. 46. – К., 1985. – С. 14. Там само. – С. 49.

Кравченюк О. Володислав Федорович // Шляхами Золотого Поділля. Т. ІІІ. – Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто: НТШ, 1983. – С. 632.

Фостаковський І. Товсте // Шляхами Золотого Поділля / Ред. С.Конрад. – Філядельфія – 1960. – С. 267.
Чубатий М. Історія Тернополя і Тернопільщини // Там же – С. 52, 53.

Кравченюк О. Володислав Федорович // Шляхами Золотого Поділля. Т. ІІІ. – Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто: НТШ, 1983. – С. 632, 633.

Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T. 7. – Wrocław, Warszawa, Kraków, 1995. – S. 142, 143.

Кравченюк О. Володислав Федорович // Шляхами Золотого Поділля. Т. ІІІ. – Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто: НТШ, 1983. – С. 634.

Джерело.
25.05.2015 
https://zbruc.eu/node/36538