Загальна кількість переглядів!

четвер, 11 лютого 2021 р.

11 лютого 1900р. – у Харкові студенти на «Раді чотирьох» створили Революційну Українську Партію (РУП) – першу політичну партію Наддніпрянської України.

Обкладинка брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна». 1900. Фото: uateka.com.
Серед чотирьох її засновників були Дмитро Антонович (син історика Володимира Антоновича), Боніфатій Камінський, Левко Мацієвич і Михайло Русов (син подружжя Русових, відомих громадських та політичних діячів). Поява цієї партії засвідчила перехід української інтелігенція від культурницької до політичної діяльності.
Дмитро Антонович (1877 – 1945). Фото: uk.wikipedia.org.     
Михайло Русов (1876 – 1909). Фото: uk.wikipedia.org. 
Лев Мацієвич (1877 – 1910). Фото: uk.wikipedia.org.                                    
Юрій Коллард (1875 – 1951), один із членів РУП. Фото: uk.wikipedia.org.

Політичною платформою РУП стала брошура адвоката Миколи Міхновського (він не був членом РУП) «Самостійна Україна». 100 примірників якої надрукували у Львові. «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна, – йшлося у «Самостійній Україні»,– від Карпатів аж по Кавказ». Це була промова Міхновського, виголошену на Шевченківському святі у Полтаві.

«У 1900 р. Русови жили в Полтаві, – писав у спогадах Дмитро Антонович, – Здійснюючи свою мрію, Михайло Русов 19 лютого за ст. ст. у Полтаві, під фірмою «Семінарської громади» та за її активною участю зорганізував вечірку – Шевченківські роковини, на яку приїхали й ми з Харкова… Вечірка, як на свій нелегальний характер, була досить велелюдна – чоловік до 60. Між господарями-семінаристами були: Симон Петлюра, Сергій Андрієвський, брати Міхновські (Володимир і Олександр) – небожі Миколи Міхновського, Олександр Русов, Кость Мацієвич, Іван Липа». 

РУП мала осередки (громади) у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах. Після І з’їзду партії, що відбувся 1902 року в Києві, було утворено закордонний комітет у Львові.

Рупівці активно розповсюджували нелегальну літературу серед людей. Навіть розкладали книжечки в копиці зі збіжжям. «Як снігом було засіяно їхніми (РУП) листками Україну. – писала газета «Іскра», що була рупором російських соціал-демократів, – З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верстов на селянському возі, розвозили і розкидали насіння українські революціонери. Щось нове, незвичайне освітило давно приспану, відсунену від політичного життя країну…Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мужицькою мовою писану». 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/11/1900-stvoreno-rup-pershu-politychnu-partiyu-naddnipryanshchyny

11-12 лютого 1989р. у Києві відбулась установча конференція, на якій було створено прийнято статут і обрано керівні органи Товариства Української Мови імені Тараса Шевченка. Товариство згодом стало основою Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Цей форум увійшов в історію як перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Очолив новостворене Товариство української мови імені Тараса Шевченка поет Дмитро Павличко. Учасники цієї організації були найактивнішими у всіх загальнополітичних заходах, які передували відновленню Української держави у 1991 році.
Головна Рада ТУМ. Виїзне засідання у Донецьку 28.10.1989 р.

29-30 вересня 1990 року у Києві відбулася ІІ конференція. Після внесення змін до статуту Товариство очолив народний депутат України Павло Мовчан.

12 жовтня 1991 року на ІІІ-тій позачерговій конференції Товариство української мови імені Тараса Шевченка було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Завданнями цієї організації стали: розбудова і зміцнення Української держави, утвердження української мови як державної в усіх ділянках суспільного життя, поширення знань серед населення, формування національної свідомості.

4-5 грудня 1993 року на IV з’їзді Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ювілейному засіданні, присвяченому 125-літтю організації головою Товариства знову обрано народного депутата України Павла Мовчана.
Учасники конференції ТУМ присвяченої 10-річчю організації, Київ, 1999 р.

На сьогоднішній день Товариство «Просвіта» налічує понад 500 тисяч членів та прихильників і має широку мережу осередків в усіх областях, містах, районних центрах, селах, населених пунктах України. Просвітяни активно висвітлюють замовчувані раніше сторінки історії, працюють для відродження української національної культури через видавничу та лекційно-просвітницьку діяльність.

Джерело.© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

11 лютого 1894р. у Львові Володимир Лаврівський, Василь Нагірний, Іван Белей, доктори Микола Шухевич, уродженець Баворова Тернопільської області Альфред Будзиновський офіційно проголосили про народження товариства «Сокіл».

Парад товариства «Сокіл». 1914 рік

«Сокіл» — Українське патріотичне тіловиховне та руханкове товариство. Засновані в різний час у Галичині (Львів, 11 лютого 1894) та Наддніпрянщині (затверджені у 1907 р.). Зразком були слов'янські (чеське[pl], польське) патріотично-гімнастичні товариства на теренах тодішньої Австро-Угорщини.
Товариство "Сокіл" після дифіляди зі своїм керівництвом. Вербів, 1936 р.

Джерело Вікіпедія та https://teren.in.ua/2020/02/11/v-istoriyi-ternopilshhyny-2-5/

11 лютого 1944р. під час розмінування повстанцями мінного поля в районі села Острова на Рівненщині відбувся бій з московитами.

Село Острів.

Після бою підпільники відступили без втрат, забравши з собою 50 мін.

Джерело.© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Василь Пашницький - педагог, краєзнавець, бібліограф та воїн УСС у 15 років....Історія життя.

Василь Пашницький Народився він у 1903 р. у с. Вовчинцях (нині у межах Івано-Фран­ківська) в родині бідного шевця. Після закінчення виділової школи вступив до Станіславської української державної гімназії. Проте нав­чання перервала Перша світова війна. Як тисячі свідомих молодих галичан, що добровільно зголошувались до лав Легіону Українських Січових Стрільців, п'ятнадцятирічний Василь з гімназійної лави іде на фронт. Разом з Українською Галицькою Армією він проходить важкий шлях її перемог і поразок.

Повернувшись після закінчення війни до Станіслава, юнак вирішує продовжити навчання і знову записується до третього класу гімназії, з якого, власне, і пішов захищати волю і незалежність рідного краю. Серед 13-річних школярів 18-річний хлопець виглядав як старший брат і дійсно був для своїх однокласників і братом, і батьком, і опі­куном. На той час з усієї родини у нього залишився тільки батько, який не міг надати синові матеріальної підтримки. Василь доношу­вав військову форму, голодував, проте за відмінне навчання мав змо­гу безкоштовно проживати в учнівській бурсі. Заробляв на прожит­тя репетиторством, але багато грошей витрачав на придбання книг.

Його шкільний товариш, згодом професор Львівського універси­тету Юліян Редько, згадував: "Серед крайньої нужди і голоду за­кінчив гімназію. Мав одну пристрасть: був вродженим бібліофілом. Міг не їсти, але не міг не купити книжки". Ще навчаючись у гімназії, Пашницький став активним учасни­ком пластового руху і одним із керівників пластового куреня ім. гетьмана Мазепи. Тоді ж захопився комуністичними ідеями і став чле­ном КПЗУ. Однак на початку 30-х рр. він виходить з партії, роз­чарувавшись у комуністичній ідеології у зв'язку з голодом і репре­сіями на Великій Україні, та одружується з дочкою священика.

У 1927 р. Василь Пашницький стає студентом Львівського уні­верситету. Знову живе на мізерні заробітки з приватних уроків. І надалі майже усі гроші витрачає на книжки. Він був постійним від­відувачем усіх львівських книгарень і букіністичних магазинчиків. Його власна бібліотека вже тоді налічувала понад тисячу томів. Багато часу студент Пашницький проводив і у фондах Націона­льного музею, і в бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка, часто консультувався і спілкувався з відомими львівськими профе­сорами М. Возняком та І. Свєнціцьким. Навчаючись в університеті, він займається й науковими дослі­дженнями: збирає фольклорні та етнографічні матеріали, що згодом знайшли своє відображення в етнографічному нарисі "На лемківсько-бойківському пограниччі". Книга з'явилася друком польською мовою у 1935 р. у співавторстві з польським науковцем Яном Фальковським.

Після закінчення університету Василь Пашницький повертаєть­ся до Станіслава і починає викладати польську мову і літературу в українській державній гімназії, а згодом стає вчителем української мови і літератури у новоорганізованій українській торговельній гімназії. За роки своєї педагогічної діяльності він зажив слави вели­кого ерудита, талановитого вчителя, який ставився до своїх учнів з любов'ю, повагою і доброзичливістю. Діти тягнулися до нього, ді­лилися з ним своїми проблемами, сумнівами, бідами, і він намагав­ся щиро їм допомогти. Особливо опікувався учнями з незаможних родин, домагався для них стипендій „Просвіти", часто запрошував до себе в гості, підгодовував, дозволяв користуватися своєю вели­чезною бібліотекою.

З приходом радянської влади на Прикарпаття все змінилося. Станіславську гімназію ліквідували. І тільки через деякий час Паш-ницькому було доручено створити в місті обласну бібліотеку. Нака­зом від 19 січня 1940 р. по Станіславському обласному відділу на­родної освіти його призначено на посаду директора обласної дер­жавної бібліотеки. З великим ентузіазмом Василь Михайлович взяв­ся до роботи: збирав рідкісні видання, твори світової та української літератури, галузеві книги. Разом зі своїми помічниками, членами „Просвіти" ходив від будинку до будинку і просив книги для ново-створеної бібліотеки. Люди з розумінням ставилися до прохання гімназіального професора і безкоштовно віддавали найцінніші ви­дання. Багато було і чудових приватних бібліотек, залишених мешканцями міста, які не сприйняли більшовицької влади і виїхали зі Станіслава. Відбираючи краще з цих книгозбірень, Пашницький рятував їх від неминучого знищення.

Та тривало це недовго. Наприкінці літа 1940р. з Міністерства культури приїхала комісія для перевірки роботи. Спочатку похва­лили за порядок, за те, що у недавно створеній бібліотеці вже так багато книжок. З гордістю показував директор зібрані скарби, хва­лився рідкісними примірниками. Та замість захоплення назви книг викликали у членів комісії злість і зневагу. Перевіривши каталоги, червоним олівцем позначили більшість зібраної літератури для по­дальшого її вилучення і знищення як контрреволюційної, націона­лістичної і релігійної. За списком на підлогу полетіли понад півто­ри сотні томів „Наукових записок НТШ", вісім томів „Історії України-Руси" та „Історія української літератури" М. Грушевського, всі твори Богдана Лепкого, український переклад Біблії у виданні Бри­танського біблійного товариства, 16-томник Тараса Шевченка, ви­даний у Варшаві, річники „Літературно-наукового вісника" і ще ба­гато інших видань. Окрім українських було вилучено книги німець­кою, польською, англійською мовами. В. Пашницький намагався захистити зібране, та голова комісії зауважив, що ці книги нікому не потрібні. Крім того, члени комісії вважали за неможливе залишити Пашницького на посаді директора і взагалі поставили питання про його неблагонадійність і негативне ставлення до нового режиму.

Вилучену літературу звалили на великі вантажні машини і ви­везли у невідомому напрямку. 5 серпня 1940 р. наказом Василя Ми­хайловича перевели на посаду заступника директора з тим, щоб у найкоротший термін передати новопризначеному керівникові всі справи і документацію. А вже 23 серпня Пашницький був звільне­ний і з цієї посади.

Невдовзі він став викладати українську мову і літературу в но-воствореному Станіславському учительському інституті, але й там був білою вороною. Викладачі, в основному вихідці зі Східної Ук­раїни та Росії, підозріло, якщо не сказати вороже, ставилися до міс­цевої галицької інтелігенції, у всьому бачачи прояви націоналізму. А професор не завжди вмів, та й не хотів приховувати свої погляди. Тому незабаром опинився під пильним наглядом НКВС.

А 22 червня, коли над Станіславом загули фашистські літаки і на місто впали перші бомби, Василя Пашницького заарештували. При обшуку забрали всю його величезну приватну бібліотеку, де було чимало унікальних видань. Книги ледь вмістилися у вантаж­ний автомобіль, який вивіз усе на знищення. Відомо, що на третій день після арешту Пашницький був розстрі­ляний. Коли через тиждень до Станіслава вступили угорські війська, його труп, разом з багатьма іншими, був спізнаний на подвір'ї НКВС. Жодних документів про арешт і розстріл професора ніде не за­лишилося, що довгий час давало підстави обласній прокуратурі від­мовляти дочці Пашницького Іді Василівні у реабілітації її батька. І тільки 17 квітня 1991 р. він був реабілітований посмертно.

ДЖЕРЕЛА:
Горбань Г. Василь Пашницький - перший директор Станіславської обласної бібліотеки, педагог, книголюб, краєзнавець / Галина Горбань // Бібліотеки на західноукраїнських землях XVIII-XX ст. - Л., 2006. - С. 154-157.

http://www.geroi.if.ua/content&content_id=38

Цей день в історії УПА 11 лютого.

фото. Збір УПА у Шешорських лісах. 
джерело фото https://armyinform.com.ua.

1944 рік

Під час розмінування повстанцями мінного поля в районі села Острова на Ровенщині, відбулася збройна сутичка з загоном НКВС. Підпільники відступили без втрат, забравши з собою 50 мін.

1945 рік

5-годинний бій значного загону повстанців із військами НКВС у селі Дерть на Ровенщині. Знищені старший лейтенант міліції, молодший лейтенант держбезпеки, начальник міліції, сержант і 6 військових, п’ятеро поранені. Захоплено два кулемети, 8 автоматів.

У бою з пошуковою групою прикордонних військ у селищі Луцьки на Львівщині сотня УПА-Захід «Жубри-2» (командир Петро Лагода–«Громовий») знищила 27 військових.

1946 рік

У засідці біля села Арламівська Воля на Львівщині сотня УПА-Захід під командуванням «Лиса» захопила в полон старшого уповноваженого райвідділу НКВС Анненкова, дільничного міліції і старшину місцевого гарнізону внутрішніх військ із секретною поштою.

У бою сотні УПА-Захід «Риболовці» біля села Подусів на Станіславщині із загоном НКВС, що проводив облаву, загинув кущовий ОУН-Подусів Йосиф Олійник–«Рух».

1948 рік

Під час облави прикордонних військ в Майданських лісах на Дрогобиччині після бою потрапили в оточення і підірвали себе останньою гранатою вояки сотні УПА-Захід «Ударник-3»: чотовий «Ворон», ройовий «Буденко» і кулеметник «Щупак».

1949 рік

У зіткненні боївки ОУН із засідкою МВС поблизу села Токів на Тернопільщині загинули 3 підпільника, ще 5 зуміли прорватися.

1950 рік

Через зраду агента «Зіни» загін МДБ вийшов на районну боївку ОУН-Золотий Потік. У сутичці в селі Берем’яни на Тернопільщині загинули підпільники «Вир» і «Гуз».

1951 рік

У зіткненні з загоном МВС у селі Малі Дідушичі на Дрогобиччині загинули станичний ОУН-Малі Дідушичі Трохим Бойко–«Шпак» та Іван Сах–«Гайовий».

Підготував Сергій Горобець. 


середа, 10 лютого 2021 р.

10 лютого 1895р. народився Василь Вишиваний, (Вільгельм Габсбург) полковник Легіону Українських Січових Стрільців

Фото з Лук’янівської в’язниці. 1947. Фото: jagjelon-ja.webnode.com.ua.

1895, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.
Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) (1895 - 1948). 1915. Фото: uk.wikipedia.org.

Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя у Лук’янівській в’язниці.

З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав».
Василь Вишиваний. 1918. Фото: jagjelon-ja.webnode.com.ua.

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний. «Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть неможливе до виконання».

Вільгельм Габсбург, як член імператорської родини, автоматично став членом сенату. Там він познайомився з українськими парламентарями, зокрема з Євгеном Петрушевичем.

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів. 18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні. Похований на Лук’янівському цвинтарі.

https://uinp.gov.ua/

Ірина Миколаївна Лепкалюк «Леся», «Орися», «Хмара» - історія життя.

Народилася 1924, с. Старий Косів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — пом. 3 серпня 1947, с. Нижній Вербіж Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) — українська громадська та військова діячка, лицарка Срібного Хреста  Заслуги. Освіта — середня: закінчила Коломийську гімназію. Член ОУН. Референт жіночої сітки Косівського повітового проводу ОУН (1944), провідниця жіночої сітки ОУН (1944) і одночасно референт УЧХ (кін.1944-1945) Коломийського окружного проводу ОУН (1944), субреферент пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН (осінь 1946 — 08.1947). Загинула, натрапивши на засідку опергрупи москалів Печеніжинського РВ МДБ. 

джерело вікіпедія.

Цей день в історії УПА 10 лютого.

Військовий парад, 31 серпня 1947. Капітан УПА рапортує своєму начальству.

1944 рік

Уселі Коловерть на Рівненщині повстанці знищили заступника голови сільради Василя Веремка, залишивши записку наступного змісту: «Увага! Таке покарання спіткає кожного вислужника, донощика і агента НКВС, який своєю підлою роботою буде шкодити українській націоналістичній революції. Ревтрибунал відділу УПА капітан Урбаненко».

Під час нападу боївки ОУН на лікарню в райцентрі Ходорів на Львівщині викрадений поранений німцями Антон Хомусяк, знищений німецький лейтенант.

1945 рік

При зіткненні з опергрупою НКВС у селі Сприня на Дрогобиччині загинув у криївці обласний провідник ОУН Дрогобиччини «Андрій».

На Дрогобиччині, під час відправки населення у райцентр для висилки до Сибіру, підпільники у селі Бабин знищили трьох радянських активістів та ще трьох поранили, а в селі Галівка знищили бійця винищувального батальйону.

1946 рік

ОУН і УПА провели антивиборчі акції в ряді районів Львівської та Станіславської областей. Чота куреня УПА-Захід «Дзвони» (командир Володимир Чав’як–«Чорнота») напала на гарнізон НКВС у селі Посіч на Станіславщині. Знищено 4 і поранено 2 енкавеесівців.

Напад чоти сотні «Рисі» (командир Матій Семак–«Гонта») на гарнізон НКВС у селі Петранка переріс у півгодинний бій. Втрати ворога – 1 убитий, 2 поранених.

1948 рік

На Дрогобиччині пошукові групи прикордонних військ та МВС напали на боївки ОУН у селах Грушатичі (двоє загиблих, у тому числі районний референт СБ-Добромиль Дмитро Мусієвський–«Білий», один підпільник зумів прорватися) та Чижки (двоє застрелились, один прорвався). В обох випадках поранено одного нападника.

У селі Рахів на Станіславщині повстанці знищили радянського активіста.

1949 рік

Засідка повстанців на загін обласного МВС у Чорному лісі поблизу села Кідар на Станіславщині, знищені лейтенант і сержант.

У бою з московитами у селі Бандрів на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН-Нижні Устрики Михайло Пизняк – «Бойко».

1950 рік

Під час бою з московитами у селі Головецьке на Дрогобиччині загинув станичний ОУН-Плаве Василь Циб–«Рябий».

1951 рік

Пошукова група внутрішніх військ захопила криївку в лісі Жовтневого району на Станіславщині. Загинули 5 повстанців, серед них райреферент пропаганди надрайонного проводу ОУН-Тлумач Василь Шандига–«Чайка». Двоє захоплені важкопораненими. Вилучена типографія окружного проводу ОУН-Станіслав та 5 тисяч примірників націоналістичної літератури для східної України.

1953 рік

Під час бою з московитами в одному з сіл Бібрського району на Львівщині загинув районний провідник ОУН-Бібрка Федір Кононович–«Павло».

Підготував Сергій Горобець

10 лютого 1988р. у Києві створено рок-гурт "Кому вниз"

А розпочиналось все 1988 року так:
В одному театрі працювали молодий актор Андрій Середа (закінчив музичну школу по класу фортепіано), який писав достатньо похмурі вірші та ексцентричну музику (інколи пісні на тексти інших авторів, але про глобальне оприлюднення своїх творів серйозно ніколи не думав) та Владислав Макаров (на посаді освітлювача "музика для душі"). Вони двоє, долучивши до своєї справи ще трьох митців, створили команду "Кому Вниз".

1989 р. хлопці випадково потрапили на фестиваль "Червона Рута" у Чернівцях: не встигли подати фонограми на конкурсне прослуховування, однак їх записи (тоді ще здебільшого російськомовні) трапились на очі та вуха Тараса Петриненко, котрий, прослухавши витвори "комувнистів", наполіг на тому, щоб готична капела взяла участь у фестивалі. Саме на фестивалі гурт прогримів на всю Україну своїм, без перебільшення, легендарним "Суботовим" (написаним 1983 р. Андрієм Середою до дня народження батька) та здобув II місце у жанрі рок-музики й міцно заплутався в тенетах шоу-бізнесу. Того ж року світ побачив перший альбом "Падая вверх" (повністю російськомовний). Потім відбулися гастролі по Канаді (разом з рештою лауреатів " Червоної Рути"), Польщі та Україні. 1990 р. вийшов наступний студійний альбом "Komu vnyz". Оскільки не можна було займатися творчістю паралельно з будь-чим іншим і розраховувати на успіх, то хлопці полишили основну роботу і зайнялися своїми прямими обов'язками, тобто музикою, – кинулися у прірву невідомості. 1996 р. з'явився нарешті довгоочікуваний і переломний "In Kastus" (похмура готична стилістика, індустріальніший фольк, Андрій вже культово балансує на межі містики й філософії у кожній пісні, старослов'янська енергетика наших пращурів ллється з кожного слова і кожного гітарного рифа).

Так, потихеньку "Кому Вниз" видибали з фінансового провалля і з новою наснагою поринули у привабливу прірву творення. 13 вересня 1997 р. у "Палаці Культури Київського Політехнічного Інституту" відбувся перший сольний концерт "темного легіону" (так полюбляли називати хлопців деякі ЗМІ), що називався "In Kastus" (попри таку назву концерту з однойменного альбому прозвучало лише декілька пісень). Після цієї епохальної події готи з "Кому Вниз" знову на деякий час відійшли у тінь – то був дещо складний період їх життя, бо перший раз вони "попрацювали" з продюсером: результат не заставив себе довго чекати – всілякі негаразди і незрозумілість загальної ситуації з правами і всім іншим затягнули групу в провалля побутових проблем і рішень, "Чорні козаки" ввійшли в середину "комерційних" 90-тих років...

Середа дедалі частіше почав нагадувати про себе у дещо незвичній ролі — начитуванні рекламних роликів на телебаченні та радіо... А навесні 1999 р. Андрій дебютував як ведучий прямого ефіру на ТРК "ЕРА". Дебют виявився настільки вдалим, що генеральний продюсер телекомпанії Василь Климчук оголосив табу на все, що стосується цього гурту. В той час продюсер та бас-гітарист команди Сергій Степаненко вишукував кошти на новий витвір "комувнистів", а саме, на альбом, що нарешті вийшов відразу на трьох носіях (аудіо, CD, відео). Власне, це мав бути той таки концерт 1997 р. Назва йому "In Kastus In Vivo", себто "In Kastus наживо" (відео версію було створено за сприяння телепрограми "Решето" (ТЕТ) та її легендарного автора Володимира Бакуна, туди вже входить повноцінний готичний хіт "Нава"). 1 грудня 1999 р. гурт відвідав львівський клуб "Лялька", куди їх запросили давні друзі "Мертвий Півень", тоді ж було попередньо домовлено про сольний концерт у тому ж залі.

Починаючи з 1999 р. гурт "Кому Вниз" вперше достатньо широко починають визначатися пресою і суспільством "готами". Музика все частіше отримує визначення – "українська язичницька готика", "урбаністична готика"... Тоді ж створюється Український Готичний Портал www.gothic.com.ua – об'єднання молоді, яке має своєю метою підтримати українську готику і створити коло захисту проти навали комерційної "культури" і "музики". Через деякий час Портал проводить першу українську готичну вечірку-міні-фестиваль "Діти Ночі", на якому "Кому Вниз" виступили хедлайнерами.

19 січня 2000 р. музиканти відіграли повноцінний "сольник" у столичному клубі "О'Брайенс". 31 січня 2000 р. в театрі ім. Івана Франка гурт брав участь у театралізованій виставі, присвяченій пам'яті трьохсот студентів, загиблих під Крутами (незважаючи на те, що 21 січня Андрій Середа, Сергій Степаненко, Євген Разін та Владислав Малютін потрапили в автомобільну катастрофу). Всі, хто завітав на виставу, готи чи просто глядачі, отримали те, для чого можна було їхати з того світу та з Канади – концерт справжніх козаків на українській сцені.

10 лютого 2003 р. одна з легенд українського готичного року – гурт "Кому Вниз" відсвяткував свою п'ятнадцяту річницю.

Гурт "Кому Вниз" приймав участь в таких фестивалях та подіях:

1988 р. : міжнародний фестиваль "Рок на марші миру" та "Голосієве" (Київ);

1989 р.: "Рок за мир", "Фонограф" (Київ), "Серпень" (Нова Каховка, гран-прі), "Рок-богема" (Дніпродзержинськ), "Червона Рута" (Чернівці, ІІ місце серед рок-гуртів), "Діти Чорнобиля" (Славутич), фестиваль "Замкова гора" (Житомир), "Голосієве" (Київ, гран-прі);

1990 р.: "Серпень" (Нова Каховка), екологічний фестиваль "Врятуємо Азовське море" (Бердянськ), "І Міжнародний лицарський турнір" (Київ), "Музичний ярмарок" (Гданськ);

1991 р.: "Топ-гарт", "Червона Рута" (Запоріжжя), "Українська молодь Христові";

1992 р.: "Вернісаж '92. Нова українська хвиля", "Українська молодь Христові";

"Українська молодь Христові" (1993 р., 1995 р.); "Рок проти наркотиків та алкоголю" (1994 р., 1997 р.);

"Червона Рута" (Запоріжжя, 1997 р.);

Перший київський рок-фестиваль (1998 р., хедлайнери);

"Рок-Екзистенція" (1996 – 2001 р.р., 2003 р., 2005 р.);

"Діти Ночі" (Київ, 2000 р., 2005 р., хедлайнери); "Срібна підкова" (Львів, 2000 р.);

"Cаstlе Раrtу" (Польща, 2001 р.);

"Wavе-Gоtіk-Trеffеn" (Німеччина, 2002 р., 2004 р., 2007 р.);

"Рок - альтернатива" (Львів, 2003 р.); "Підкамінь", "Тустань" (Львівська область, 2007 р.);

"Бандерштат" (Волинська область, 2008 р.).

Гурт "Кому Вниз" має свою символіку. Знак гурту, так званий "ПАВУК" (зокрема павук символізує собою Сонце, наприклад у Карпатах, на Поділлі) має три складові: 1 – п'ять чотирисвітних солярних знаків (хрестів), об'єднаних спільною вертикальною лінією (п'ятеро людей, об'єднаних спільним рухом); 2 – сварга (символ Сварога, українського Бога Небесного Вогню), що по діагоналі перетинає перший рисунок, дана сварга символізує собою шлях від духовного до фізичного; 3 – завершують усе це чотири промені (по одному між променями сварги), що об'єднують складові у графічне відтворення восьмипроменевого Сонця (цифру "8" в українській міфології-космології представляє полярна зоря – вісь світогляду, "восьмикутна" колядницька Зірка).

Джерела інформації:
Історична правда, Вікіпедія та https://www.pisni.org.ua/persons/59.html

вівторок, 9 лютого 2021 р.

9 лютого 1956р. в Івано-Франківську розпочався судовий процес над 9-ма членами УПА та підпілля ОУН.

Лука Гринішак–«Довбуш» (ліворуч). Фото: upa-pereginsk.if.ua. Дмитро Верхоляк–«Дуб» (праворуч). Фото: ukrnationalism.com

Справу, що налічувала 11 томів, розглядав військовий трибунал Прикарпатського округу. Серед свідків – зрадники Микола Цапей–«Голуб», В. Онуфрак–«Верещака», колишні агенти МДБ. Процес тривав до 16 лютого.

Сотник УПА, командир куреня «Бескид» Лука Гринішак–«Довбуш» засуджений до страти і розстріляний 13 вересня 1956-го.

Смертні вироки отримали також районний референт СБ Надвірнянщини Михайло Зеленчук–«Деркач», бунчужний сотні «Крука» Ярослав Обрубанський–«Яркий» та зв’язківець Дмитро Верхоляк–«Дуб».

Але через три з половиною місяці ув’язнення в камерах смертників вищу міру покарання змінили на 25 років ув’язнення. Дмитро Верхоляк повністю відбув свій термін у радянських таборах. Михайло Зеленчук провів в ув’язненні понад 16 років. Ярослав Обрубанський збожеволів, відсидівши 14 років, після чого був достроково звільнений.

На 25 років засуджені Микола Венгрин–«Байда» та дружина Луки Гринішака Ганна Попович–«Ружа», пізніше вирок замінили на 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Такий же термін (25 років із заміною на 10) отримав Степан Іванків–«Остап», який видав Дмитра Верхоляка.

Дружина Дмитра Верхоляка Катерина Яцків засуджена на 8 років, Іван Дзепчук за співпрацю з ОУН отримав 3 роки таборів.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

9 лютого 1923 року отамани Холодного Яру дали останній бій...

Воля України або смерть! 
Непорушний принцип, що сріблом покривав чорний прапор Холодного Яру. 

9 лютого 1923 року холодноярські отамани дали свій останній бій московським окупантам. 
38 козаків захопивши зброю з тюремного складу близько чотирьох годин вели бій з камери Лук'янівської в'язниці. 

Кожен набій діставав своєї цілі. Стріляли зважено і обережно. Економили, щоб якомога дорожче віддати своє життя. 

За давнім звичаєм останній набій холодноярці лишили для себе. Обійнялись і попрощались. Стали один навпроти одного направляючи рушницю в груди своєму побратиму. Іншою рукою тримали цівку навпроти серця. На рахунок "три" під гучне "Живе Україна" пішли на той світ найкращі сини України. 

Пішли, дотримавшись слова, що сріблом виблискував на чорному прапорі Холодного Яру - Воля України або смерть! 
Слава Героям!

Джерело. Фейсбук з сторінки "Основа майбутнього"
*********
29 вересня 1922 року чекісти заманили деяких отаманів на псевдозбори у Звенигородці. Їх скликали нібито для підготовки всеукраїнського повстання. Там багатьох отаманів і заарештували.

2 лютого 1923 року надзвичайна сесія Київського губернського ревтрибуналу засудила групу повстанців до розстрілу із конфіскацією майна. Засуджених до смертної кари утримували в Лук’янівській в’язниці Києва.

Лук’янівська в’язниця працювала у Києві ще з середини 19-го століття. На час вступу до Києва більшовиків у 1920 році приміщення в’язниці були порожніми. Однак уже через кілька діб тюрма знову почала працювати. Зокрема, 1925 року у ній утримувалися 2 173 в’язні. Через переповненість тюрми у кожній камері було по 10–20 людей.

Вранці 9 лютого 1923 року засуджені до розстрілу холодноярці підняли повстання. Шансів перемогти було мало, але засуджені до смертної кари не мали іншого виходу. Повстанці заволоділи револьвером охоронця і захопили 14 рушниць в канцелярії тюрми.

Зберігся рапорт начальника Лук’янівської в’язниці Ріхтера, складений 10 лютого 1923 року, який описує повстання холодноярців.

За його словами, о 8.30 9 лютого внутрішній караул подав уранішній окріп в камеру №1, де знаходилося 14 людей, засуджених до вищої міри покарання. Вирвавши з рук караульного окріп, один заарештований облив ним червоноармійця, заволодів його револьвером і вибіг з камери.

В цей час інші заарештовані теж вибігли в коридор, а звідти в канцелярію, де відкрили стрілянину з верхнього і нижнього поверху. Директор тюрми Ріхтер прибув на місце подій і віддав наказ розстрілювати заарештованих при першій же спробі до втечі.

Двоє заарештованих через верхні вікна проникли в двір тюрми і почали тікати, але були вбиті охороною. В результаті бою було вбито одного червоноармійця та трьох поранено. Також був поранений наглядач тюрми.

У бою, який тривав чотири години, загинуло 38 повстанців. Серед них були отамани Холодного Яру і Чорного лісу, старшини армії УНР, козаки-холодноярці, сотники корпусу Січових стрільців, які були з Галичини. 

Джерело.https://kyiinfo.com.ua/ru/9-lyutogo-1923-roku-otamany-holodnogo-yaru-daly-ostannij-bij/

Спогади: П'ятеро з однієї сім'ї (автор: Кучабський Нестор).

Про поразку куреня «Бистрого» у бою 23 травня 1944 року коршилівська людність взнала від тих, кому вдалося вийти з тої м'ясорубки. Рідня полеглих, та й взагалі все село дуже важко переживали за цю трагедію. Йде, приміром, мама шукати сина до того лісу, стрічні люди розказують детально про дорогу, бо то шлях не близький та й не відомий, але й попереджують, що у лісі можуть чатувати карателі. Так у лісі й зустріла вона солдата. А на його запитання відверто сказала чого тут шукає. Солдат подивився на неї та й сказав, що б шукала, а як знайде, то нехай поховає, та без «истерик». А мати – Домка Кучабська мала ж кого там шукати – сина Петра і братів – Степана, Харитона та Михайла... 

Ходила довго по тому лісі, знайшла найпершого синочка. Впізнала його по одежині, потім познаходила й братів, також по одягу. Бо посіпаки порозбивали обличчя прикладами до невпізнання. Пішла в хутір, до людей та з допомогою якоїсь жінки постягали їх до одної ями та позакидали землею... 

Тоді дала волю сльозам. Скільки там пробула не пам'ятала. Помолилася за упокій їх душ і, не тямлячи себе від горя, аж за три доби ледве допленталася до рідного порогу. Майже посивіла, що там казати, можна було і зійти з розуму взагалі, так, частково, потім й сталося... 

Мати доньці про те все розповіла лише згодом, коли час трохи покрив душевні рани. Та лиха доля й надалі не обминала цю сім'ю. Не мали спокою у час лютих облав та вивозів на Сибір. Голова сільради Ілько Галка заказав підводи для вивозу людей до станції, в тім числі і підводу її чоловіка Степана. Оскільки всі мужчини ховалися від енкаведистів, то Домка взялась коні поганяти сама. Облавники посадили на фіру маму, братову Ганну Кучабську з хлопчиком Петрусем. Голова сільради, коли чекісти відійшли на якийсь момент, прошепотів їй аби вона не дуже то до рідні признавалася, бо ті як почують, то ще й саму відправлять на білі ведмеді. Матері Домка поки що нічого не говорила про те, що поховала її синів. 
Сама з чоловіком весь час переховувалася. 
Тим часом Кучабських опричники вивезли у Хабаровський край, де провели роки в біді та злиднях у важкій каторжній праці, треба ж було прогодувати стареньку матір та синочка, померла невістка Ганна. Вона вже була п'ята з сім'ї Кучабських. У Михайла дітей не було, а син Харитона народився восени 1944-го, коли на татовій могилі вже й трава поросла. Його дружина Олена переховувалася поміж добрими людьми від арешту з маленьким Зеновієм, а коли хвиля арештів трохи перейшла, то поселилася у самім глухім куточку села, у пустій оселі Івана Луб'янецького.

Син Зеновій помер у 1984 році — ще одне горе на неї, та вона, як патріотка мужньо переносила ту свою гірку долю. 
Вона приходила на всі заходи у Підволочиську з клунком за плечима, а вже був їй восьмий десяток літ, та ще й яких ... 
Жалілася мені не раз, що не за таку Україну помер її чоловік. Упокоїлась у Бозі в 1997 році, її поховано громадою Підволочиська, до того причинилася і двоюрідна сестра Марія Слободян.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» 
Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Степан Гринчишин


Цей день в історії УПА 9 лютого.

фото. Лісництво в селі Сприня у дні проведення 1-го збору УГВР. Прогулюються майбутні віце-президенти отець Іван Гриньох і Василь Мудрий. Фото: wikipedia.org. 

1944 рік – в Тульчинському районі (Рівненщина) 20 повстанців розігнали колону мобілізованих до Червоної армії. Наступного дня цей же загін розігнав ще одну групу мобілізованих (75 осіб).

1945 рік – в ніч з 9 на 10 лютого відбувся бій куреня «Перемога» (командир «Недобитий») із загоном НКВС біля села Гринява на Станіславщині: загинуло 104 енкаведисти та 7 повстанців.

1946 рік – напад сотні ВО-4 УПА-Захід «Журавлі» (командир Петро Борис–«Малина») на райцентр Перегінськ на Станіславщині.

Сотня ВО-4 УПА-Захід «Літуни» (командир Євген Музичка–«Середній») напала на гарнізони НКВС у селах Станькова, Чертіж, Корчівка, Збора, Кулинка, Волохів, Лиськів (знищені командир гарнізону лейтенант Павліченко і 3 військових), Завадка Верхня, Степанівка, Тур’я Велика на Станіславщині.

У селі Велике Колодне загинув Іван Янишин–«Бігун», райреферент молодіжної сітки

1947 рік – у райцентрі Вишнівчик на Тернопільщині зв’язковий ОУН Богдан Дідуник–«Сокіл» під час допиту захопив автомат, розстріляв начальника райвідділу МВС Агєєва і важко поранив оперпрацівника. При спробі втечі блокований в окопах, важко поранений гранатами і залишений помирати біля райвідділу без надання медичної допомоги.

У селі Ясень на Станиславщині підпільники обстріляли групу солдат 215-го полку внутрішніх військ.

1948 рік – зіткнення повстанців із загонами МВС в селах Орів та Нижня Лукавиця на Дрогобиччині. В бою біля села Верхнє Синьовидне загинули окружний референт СБ Зенон-Лещинський–«Сайгор», заступник окружного референта Михайло Химчак–«Влодко» та 7 бійців.

Внаслідок диверсій на Тернопільщині спалено контору колгоспу в селі Костянтинівка та клуб в селі Котюжинці. В останньому при зіткненні з винищувальним батальйоном знищено секретаря комсомольської організації.

1949 рік – потрапивши до засідки загону МВС біля села Увин на Львівщині загинув Степан Співак–«Явір» та застрелився тяжко поранений Василь Бербелюк–«Зелений».

1950 рік – у зіткненні із загоном МВС у селі Баранівці на Дрогобиччині загинули 4 повстанці кущової боївки Євстафія Касія–«Залізного».

Підготував Сергій Горобець. 

9 лютого 1937р. помер Український письменник, уродженець Тернополя Юліан Опільський (Рудницький Юрій Львович). Автор творів «Іду на вас. Історичне оповідання з часів Святослава (960—972)» «Ідоли падуть», «Опирі» («Упирі «Сумерк», «Танечниця з Пібасту» («нарис з староєгипецького побуту»). та інших.

Майбутній письменник народився у Тернополі 1884 року. Енциклопедії подають як дату його народження 8 грудня, але насправді він народився 8 жовтня. Родина Рудницьких була багатодітною. 1896 року від туберкульозу померла мати Емілія, а два роки по тому після інсульту — батько. Батько, Лев Денисович Рудницький, викладав географію та історію в Першій Тернопільській державній гімназії і жив неподалік від навчального закладу в ошатному будинку, що зберігся й досі (вулиця Камінна, 2).
1891 року сім'я переїхала до Львова, де батько продовжував учителювати, а син навчався спершу в польськомовній, потім, з 2-го класу, — в українській Академічній гімназії. Серед його вчителів були Іван Верхратський, І. Левицький, Іван Копач, Петро Огоновський. Вчився добре: з географії, історії рідного краю, всесвітньої історії виявив успіхи «відзначаючі», з латини, рідної і німецької мов, історії природи — «дуже добрі», лише з математики, грецької і польської мов — «добрі».

1898 року в родині осиротіло четверо дітей: старшому з синів, Левку, на той час було 23 роки, згодом він стане відомим юристом. Степанові —22, він був студентом Львівського університету, згодом професор, академік ВУАН — фундатор української географії. Сестрі Софії — 14, після навчання у Львівській консерваторії та Віденській музичній академії вона вийде заміж за професора Станіслава Дністрянського, здобуде славу відомої піаністки-педегога і музичного критика. Молодшому Юркові на той час було 13. Допомагала здібному учневі шкільна рада, опікувалася ним старша сестра. Гімназію закінчив 1902 року.

4 семестри студіював філософію, німецьку і класичну філологію у Львівському університеті, де слухав лекції Олександра Колесси і Кирила Студинського. Завершив студії у Ґраці (Австрія), де в 1907 році здобув вищу освіту.

У студентські роки Рудницький подорожував по Італії, Греції, Єгипту. Музеї, історичні місця неодмінно привертали його увагу; збирав картосхеми міст, робив записи. Живі враження накладалися на багаті знання — все знадобилося згодом, коли писав історичну прозу, а поки що віршував українською та німецькою. Володіючи німецькою, італійською та слов'янськими мовами, знаючи латинську і старогрецьку, Рудницький вільно читав твори зарубіжних авторів, робив переклади з англійської мови.

Після закінчення університету 1907 року повернувся до рідної гімназії, в якій викладав німецьку мову й історію.

Під час Першої світової війни перебував на селі в Карпатах, активно працюючи як письменник та педагог.

Від 1917 року працював референтом шкільної крайової ради, редагував шкільні підручники, очолював педагогічний журнал «Українська школа».

Помер письменник 9 лютого 1937 року у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі, поле № 69.

Джерело сайт терен та Вікіпедія.

9 лютого 1945р. “дільничний уповноважений В-Дедеркальського РВ НКВС Петрушевський, будучи напідпитку, на хуторі Тури розстріляв ні в чому не повинних 6 чоловік селян, забрав їх майно й спалив два будинки”.

фото село Дедеркали та околиці.
******
А ще один дільничний його “колега” зі Зборівського р/в НКВС “Бєлофостов, супроводжуючи заарештованих, напився п’яним і розстріляв п’ятьох із них…” 

Джерело. https://teren.in.ua/2018/02/09/9-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

понеділок, 8 лютого 2021 р.

"...... свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви не дуже великі».

«Можливо, хтось із майбутніх критиків нашої боротьби засудить її, мовляв, дуже багато жертв вона з собою принесла. Але цим критикам я відповім коротко: свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви не дуже великі».

Михайло Дяченко -"Гомін". на фото. 
джерело ФБ Український Визвольний Рух - ОУН і УПА.

Цей день в історії УПА Тернопільщини 8 лютого.

Імовірно, сотня "Сіроманці". На передньому плані Дмитро Карпенко-"Яструб". Джерело: Архів ЦДВР. Фото з Історичної правди.

8 лютого 1945 року 

– засідка чоти сотні ВО-3 УПА-Захід «Бурлаки» (командир Іван Семчишин-Чорний, 20 воїнів) на шосе Теребовля-Буданів Тернопільської області знищила 18 військовослужбовців. Цього ж дня стався напад УПА-Захід на райцентр Буданів Тернопільської області.

8 лютого 1945 року 

– у с.Яблунів повстанці (бл. 50 осіб) напали на сільраду, в якій НКВД проводило роботу з перепису населення. Захоплено уповноваженого райвідділу НКВД Ушакова.

8 лютого 1946 року 

– Українська Головна Визвольна Рада посмертно надала військове звання “полковник УПА” і нагородила Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу уродженцю Збаража, організатору і першому командиру УПА на Волині, командиру УПА-Північ Дмитру Клячківському («Клим Савур»).

8 лютого 1951 року 

– у Вінниці схоплений надрайоновий провідник Вінницької округи ОУН, уродженець с.Петриків Тернопільської області Йосип Демчик «Луговий». При обшуку у нього знайшли пістолет ТТ із двома запасними обоймами, гранату та згорток з отрутою. З 8 лютого 1951 року до 18 червня 1952 року Йосип Демчук пережив близько ста допитів. Загинув 22 жовтня 1952 року в катівнях НКВД. У незалежній Україні не реабілітований.

8 лютого 1958 року 

– помер український історик, бібліограф, архівіст, педагог, доктор філософії, уродженець Тернополя Богдан Барвінський. Досліджував історію шляхти, освіти та церкви в Україні. Зібрав матеріали до генеалогії роду Барвінських. Готував до видання збірку документів «До історії греко-католицького сільського духовенства і сільських парафій в Галичині XVI–XVIII ст.». Автор значної кількості наукових праць, статей та рецензій українською, німецькою та польською мовами.

джерело: сайт ТЕРЕН (Тернопільщина) 


8 лютого 1949р. в бою зі спецгрупою МДБ загинув Микола Козак (псевдо «Смок», «Богдан», «Вівчар», «Кучма», «Лука», «Петро», «Сергій Хортиця»).

Народився в 1914-му в селі Рахиня на Івано-Франківщині. Закінчив гімназію, навчався в Львівській політехніці.

В ОУН із 1934-го. Заарештований поляками за революційну діяльність у 1937-му, засуджений на 3 роки ув’язнення. Звільнився після окупації Польщі Німеччиною.

Повітовий провідник ОУН на Лемківщині (1940-1941), член похідних груп ОУН влітку 1941-го. Обласний провідник Кам’янець-Подільської (1941-1942) та Вінницької областей (1942-1943), крайовий референт СБ ОСУЗ із 1944-го. У березні-грудні 1945-го виконував обов’язки командира УПА-Північ, провідник ОУН північно-західних українських земель (1945-1948).

Нагороджений Золотим Хрестом Заслуги (1945).

Виніс на своїх плечах увесь тягар боротьби з агентурою НКВС. За допомогою підпільниці Людмили Фої ліквідував трьох високопрофесійних агентів радянських спецслужб.

Як згадував Василь Галаса: «У криївці «Уліяна» працювала друкарка Людмила Фоя – «Оксана»… З приходом большевиків НКВД заарештувало «Оксану» й вирішило використати для агентурної роботи. Дізнавшись на допитах, що вона контактувала з підпіллям на Волині, її послали до Луцька начебто від керівника ОУН в Києві, щоб установити зв’язок. Насправді МГБ хотіло проникнути в оточення «Смока» і «Дубового» та знищити їх. «Смок» зустрівся з «Оксаною», вислухав її розповідь і відверто сказав, що за всіма ознаками її прислало МГБ з агентурним завданням. Вона відразу розкрила всю правду. «Смок» відправив «Оксану» до Києва по цього т.зв. керівника ОУН у столиці. Йшлося про провокатора, який видав МГБ багато патріотичної молоді. «Оксані» вдалося його привезти, і він дав багато інформації про агентурну мережу в Києві».

Володимир В’ятрович: «Людмилі пощастило – її переслуховував особисто керівник СБ на Волині Микола Козак, якого вона знала ще з часів перебування в Києві. Жорстокий есбіст, якого деякі підпільники звинувачували у патологічній підозрілості, повірив дівчині. Більше того, в її зізнаннях він побачив можливість завдати удар у відповідь радянській спецслужбі…».

У результаті операції були схоплені чекістські агенти Михайло Захаржевський–«Таран» та Катерина Міньковська.

8 лютого 1949-го, потрапивши у засідку біля села Пітушків на Рівненщині, покінчив життя самогубством.

Джерело.
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua