Загальна кількість переглядів!

вівторок, 9 березня 2021 р.

"Катерина".....

В 1842 році було створено найвідоміший твір українського живопису – портрет «Катерина», написаний за мотивом однойменної поеми. Окрім трагічного образу жінки, Шевченко змальовує і долю поневоленого народу. Композиція насичена символами – вершник у військовій формі - московит означає самодержавство монархії, яка віками пригнічувала Український народ, закодований в образі босоногої дівчини з покірно похиленою головою. При цьому в правому нижньому кутку зображено селянина, в образі якого дослідники вбачають уособлення волелюбного духу народу.

9 березня 1950р. у с. Боляновичі відбувся бій УПА з московитами. У бою загинули:

Хата в Боляновичах, 1916
*****
"Ірлан" Крукеницький райпровідник, Михайло Наконечний "Шелест" командир райбоївки, Петро Ванюк "Бук" воїн, дільничний інспектор відрубав голову батьку підпільника Ванюка - господарю хати - криївки.

Джерело. Літопис УПА. Календар за 2020р. Та ФБ

Тарас Григорович Шевченко. 9 березня 1814 р., Моринці. 10 березня 1861 р., Санкт-Петербург.

1. Гнучкошиєнко-въ.

2. І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
"І Архімед, І Галілей"

3. І ви наші, і все наше.
"Великий льох"

4. І ми не ми, і я не я.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

5. І на Січі мудрий німець
Картопельку садить.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

6. І оживе добра слава,
Слава України.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

7. І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
"Холодний Яр"

8. І премудрих немудрі одурять.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

9. І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

10. І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дрете
З братів незрящих, гречкосіїв.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

11. А братія мовчить собі.
Витріщивши очі!
"Сон"

12. А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
"Молитва"

13. А ґвалту! а крику!
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

14. А діждемось-таки колись!
"Юродивий"

15. А москалі і світ божий
В путо закували.
"Невольник"

16. А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
"Гайдамаки"

17. А своєї дастьбі...
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

18. А тим часом перевертні
нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану сорочку знімати.
"Розрита могила"

19. А ми дивились та мовчали
Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби!
"Юродивий"

20. Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
"Гайдамаки"

21. Аж страх поганоУ тім хорошому селі.
"І виріс я на чужині"

22. Апостол правди і науки.
"І день іде, і ніч іде..."

23. Байстрюки Єкатерини Сараною сіли.
"Великий льох"

24. Бандуристе, орле сизий!
"Н. Маркевичу"

25. Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду.
"Давидові псалми"

26. Бо хто матір забуває, того Бог карає.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

27. Бодай те лихо не верталось.
"В казематі"

28. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!
"Кавказ"

29. Брешеш, людоморе!
"Холодний Яр"

30. Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди...
"На вічну пам'ять Котляревському"

31. В раї пекло розвели.
"Якби ви знали паничі..."

32. В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

33. В сімї вольній, новій.
"Заповіт"

34. Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
"Кавказ"

35. Возвеличу малих отих рабів німих!
"Подражаніє 11 псалму"

36. Вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
"Заповіт"

37. Всі оглухли похилились
В кайданах... байдуже.
"Гоголю"

38. Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю.
"Марія"

39. Встане Україна.
І розвіє тьму неволі.
"Великий льох"

40. Гірше ляха свої діти
її розпинають.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

41. Гомоніла Україна.
"Гайдамаки"

42. Грязь Москви.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

43. Діла добрих оновляться.
Діла злих загинуть.
"Давидові псалми"

44. Дастьбі...Колись будем
По-своєму глаголать.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

45. Доборолась Україна
До самого краю.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

46. Доканала вдову сиротину.
"Сон"

47. За вас правда, за вас слава
І воля святая!
"Кавказ"

48. За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
"Гоголю"

49. За шмат гнилої ковбаси.
"П.С."

50. За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами Московські ребра??!
"Чигирине, Чигирине..."

51. За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
"Розрита могила"

52. Заговорять і Дніпро, і гори!
І потече сторіками кров у синє море.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

53. Запить з московської чаші московську отруту!
"Кавказ"

54. Збудить хиренну волю
"Я не нездужаю, нівроку..."

55. Кайданами міняються,
правдою торгують.
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

56. Кайдани порвіте.
"Заповіт"

57. Караюсь, мучуся, але не каюсь!..
N.N."О думи мої! О славо злая!"

58. Ким? за що закуті?
"І мертвим, і живим, і ненарожденним..."

59. Коли
Ми діждемося Вашінгтона?
"Юродивий"

60. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.
"Катерина"

9 березня 1880р. в с. Кобиловолоки народився Бараник Василь Матвійович - адвокат, доктор права, громадсько-політичний діяч, делегат УНРади ЗУНР від Заліщицького повіту, комісар Борщівського повіту в період ЗУНР, посол сейму Польщі.

БАРАНИК ВАСИЛЬ МАТВІЙОВИЧ (09.03.1880, С. КОБИЛОВОЛОКИ, ТЕПЕР ТЕРЕБОВЛЯНСЬКОГО P-НУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ. — 09.04.1941, ХАРКІВСЬКА ТЮРМА, МІСЦЕ ПОХОВАННЯ НЕВІДОМЕ) — АДВОКАТ, ДОКТОР ПРАВА, ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, У ПЕРІОД ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ — ЧЛЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ (1918—1919), ДЕРЖАВНИЙ КОМІСАР БОРЩІВСЬКОГО ПОВІТУ (1919), ПОСОЛ СЕНАТУ ПОЛЬЩІ (1928—1930).
Народився у с. Кобиловолоки, тепер Теребовлянського району Тернопільської області. Початкову школу закінчив у рідному селі. Навчався в гімназії у Тернополі, а згодом переїхав до Перемишля, де навчався в гімназії, яку закінчив у 1901 р. Тут брав активну участь в українському громадському житті, керував хором.

У 1901—1902 pp. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету він разом з іншими українськими студентами в 1902 р. залишає Львівський університет і переводиться на навчання до Краківського університету, який закінчує у 1905 р.

Під час навчання брав участь в організації селянського повстання проти польських чиновників в рідному селі Кобиловолоках (1902), за що був змушений відбути чотирирічну службу (1903—1907)
в лавах резервістів австрійської армії.

Після закінчення університету пройшов обов’язкову шестирічну практику кандидата в адвокати: спочатку в містечку Тлусте (тепер смт. Товсте), а потім у м. Заліщиках на Тернопільщині. У 1903—1914 pp. працював помічником у адвокатських канцеляріях Володимира Охримовича, Єроніма Калитовського та Йосипа Сапіри, у 1921—1937 pp. був помічником адвоката Антона Винницького в Заліщиках. Короткий час (1911—1912) працював нотаріусом в м. Сараєво (Боснія-Герцеговина).

З початком Першої світової війни мобілізований на військову службу до австрійської армії. Спочатку служив у інформаційній службі штабу армії в Моравській Остраві (Чехія). Після перебування у військовому шпиталі (1916) в Кракові (Польща) переведений на службу до Львова, де також служив у інформаційній службі штабу австрійської армії.

Брав активну участь у процесах державотворення Західно-української народної республіки (ЗУНР), був офіцером Української галицької армії, повітовим комісаром у м. Тлустому. Від березня до 16 липня 1919 — повітовий комісар у Борщеві на Тернопільщині; уповноважений уряду ЗУНР в Чортківській військовій окрузі по боротьбі з контрабандою; референт преси у військовому відомстві ЗУНР — Державному секретаріаті військових справ.

У грудні 1918 р. делегований до Української Національної Ради ЗУНР від Заліщицького повіту, брав участь у роботі сесій в її тогочасній столиці — м. Станиславові. У квітні — червні 1919 р. був повітовим комісаром Борщівськош повіту.

Від середини липня 1919 р. разом з урядом ЗУНР перебував у Кам’янці-Подільському і Жванці та брав участь у військових діях на території України. У 1920 р. його заарештувала польська влада, відбув півторамісячне ув’язнення у бережанській тюрмі.

Того самого року знову Василя Бараника ув’язнили на два місяці за те, що був секретарем революційного комітету Галицької радянської соціалістичної республіки в Заліщиках.

Після здобуття ступеня доктора права відкрив власну адвокатську канцелярію в Заліщиках (1935) і займався переважно цивільними справами, а також був захисником на багатьох політичних процесах польської влади над українцями.

За активну національну діяльність адвоката Бараника знову ув’язнювала польська окупаційна
влада:

у 1922 р. два місяці просидів у чортківській тюрмі за участь у бойкоті виборів до сейму Польщі;
у 1923 р. його ув’язнили за організацію українських кооперативів;
у 1927 р. засудили на два місяці за організацію товариства «Сільський Господар»;
у 1930 р. два місяці відбував ув’язнення у чортківській тюрмі за те, що свій виступ у сенаті (7.03.1930), який був спрямований проти Міністерства внутрішніх справ Польщі, закінчив словами з вірша Івана Франка «Вічний революціонер»;
у 1931 р. його ув’язнено на півтора місяця за організацію українських молочних кооперативів.
Крім фахової адвокатської діяльності, був упливовим громадсько-політичним діячем та організатором українського життя в Заліщицькій окрузі:

голова повітового відділу «Сільського Господаря» (1921—1939); директор філії «Українбанку» (1921—1940);
член правління товариств «Рідна Школа» та «Просвіта»;
член товариств «Сила» (1921—1937) і «Луг» (1935—1938).
За політичними переконаннями упродовж 1924-39 pp. був активним діячем партії «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО), членом Центрального Комітету партії в 1931—1932 pp. 11 березня 1928 р. адвоката В. Бараника обрали послом сенату Польщі від УНДО (1928-30).

На першому засіданні сенату (28.03.1928) увійшов до складу регламентної комісії. Член «Союзу
Українських Адвокатів у Львові». 13 вересня 1940р. цього відомого українського адвоката заарештували органи НКВС. Згодом його перевезли до тернопільської тюрми, де 27 вересня 1940 р. висунули звинувачення у членстві та активній діяльності в УНДО.

Одружився з Марією Руцницькою у 1909 p., разом виховали трьох дітей: Івана, Ганну та Богдана. Нащадки проживають в США та Канаді.

Василь Бараник помер у харківській тюрмі 9 квітня 1941 p., за іншими даними — розстріляний в тернопільській тюрмі у червні 1941 р. при панічному відступі радянської армії перед фашистами. Місце поховання невідоме.

Реабілітований у 1989 р.

На честь Василя Бараника в м. Заліщиках Тернопільської області на фасаді будинку, в якому він мешкав, 18 вересня 1994 р. відкрито меморіальну таблицю (скульптор Василь Садовник). На відкритті таблиці були присутні діти адвоката — Ганна та Іван зі США, Богдан з Канади, внук Орест і правнучка Наталія зі США та інші родичі.

Ім’я Василя Бараника викарбовано на гранітній плиті братської могили жертв сталінських репресій в 1939–1941, яка споруджена на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі. У Заліщицькому районному краєзнавчому музеї і народному музеї «Стрілецька слава» на його честь організовують години пам’яті та виставки.

Джерела.
Кушнерик, Г. Бараник Василь Матвійович [Текст] / Кушнерик Г., Пиндус Б. // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль, 2004. — Т. 1 : А – Й. — С. 79-80. — Режим

https://irp.te.ua/barany-k-vasy-l-matvijovy-ch/

9 березня 1908 р.– народився Тарас Боровець (псевдо: «Бульба», «Чуб», «Гонта»), генерал-хорунжий, засновник УПА «Поліська Січ».

Фото. rivnepost.rv.ua
Тарас Бульба-Боровець зі своєю першою дружиною Анною Опоченською. 1941. Фото: poliskasich.org.ua.
В селі Бистричі на Рівненщині народився Тарас Боровець (псевдо: «Бульба», «Чуб», «Гонта»), генерал-хорунжий, засновник УПА «Поліська Січ».
«Бульбою» його прозвали ще в дитинстві за схожий на картоплину ніс.
З 14-ти років працював у каменеломні. Відбув військову службу в польській армії. Нелегально перетнувши кордон, деякий час мешкав у Житомирі, Києві, Харкові, на власному досвіді переконавшись, що являє собою більшовицький «рай».

Ще в 1932-му разом із однодумцями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження». І хоча основним завданням УНВ було проведення культосвітньої роботи з молоддю, на 9 місяців потрапив до польського концтабору «Береза Картузька».
У серпні 1940-го перетнув кордон і опинився на території УРСР для організації антибільшовицького партизанського руху (нібито за завданням Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, хоча деякі історики ставлять це під сумнів). З початком німецько-радянської війни його загін оволодів містом Сарни на Рівненщині. Згідно наказу 28 червня 1941-го, формування отримує назву УПА «Поліська Січ».

«Під приводом боротьби з радянськими оточенцями, які сконцентрувалися в районі Прип’ятських боліт і жили за рахунок пограбування місцевого населення, Т. Боровець дістав дозвіл на створення з українців групи чисельністю 1000 бійців, – зазначає дослідник Іван Патриляк. – Для озброєння цього формування було видано трофейні радянські гвинтівки та кулемети. Т. Боровець доволі швидко набрав аж близько 3000 добровольців, які без особливих проблем зуміли розбити й виловити оточенців. Уже наприкінці серпня 1941 р. отаманові вдалося опанувати доволі велику територію в трикутнику між Пінськом, Сарнами й Олевськом» . Було запроваджено українське правління, а містечко Олевськ, де перебував штаб організації, до середини листопада було столицею вільної української Олевської республіки.

16 листопада 1941-го, не бажаючи коритися німецькій цивільній адміністрації та протестуючи проти політики Німеччини в Україні, припинив співпрацю з Вермахтом і розпустив свої загони. Однак, армія не зникла, а зазнала реорганізації і перейшла в підпілля. І з квітня 1942-го починає «першу фазу збройної боротьби проти Гітлера».
У спогадах Тарас Бульба-Боровець так описує цю боротьбу: «Весною 1942 р. УПА починає сміливими несподіваними наскоками малих груп безоглядно громити «героїв» Коха не тільки на Поліссі. УПА не дає гестапівцям спати спокійно на заграбованих українських пуховиках в Пінську, Мозирі, Житомирі, Шепетівці, Вінниці, Проскурові та Києві одночасно».

Найбільш відомі антинімецькі акції – звільнення залізничного вузла Шепетівка 19 серпня 1942-го (відбито ешелон робітників, яких відправляли в Німеччину, захоплено 4 ешелони різного майна), захоплення типографії в райцентрі Тучин на Рівненщині 3 грудня 1942-го.

На початку 1943-го вів переговори з ОУН(б) про об’єднання УПА «Поліська Січ» з їхніми військовими відділами. Розбіжності у питанні, хто має виробляти політичну лінію УПА, зрештою переросли у відкрите протистояння.
Тарас Бульба-Боровець організовує Українську народно-демократичну партію (спільно з Іваном Мітрингою) і перейменовує свій загін на Українську народно-революційну армію (УНРА). 18-19 серпня 1943-го УНРА була роззброєна частинами УПА.

У жовтні 1943-го Тарас Бульба-Боровець остаточно розпустив свою армію. Незабаром заарештований гестапо у Варшаві, перебував у таборі Заксенхаузен. Звільнений у вересні 1944-го і далі мешкав у Німеччині, США, Канаді.

Видавав журнал «Меч і воля» та ряд інших видань, створив Українську національну гвардію. Автор спогадів «Армія без держави» (1981).

«Армія без держави – це те ж, що і держава без армії. В одному й другому випадку, особливо на етапі становлення, одна існуюча сама по собі структура, як і друга, приречена на неуспіх» , – писав Тарас Бульба-Боровець.

Помер 15 травня 1981-го в Нью-Йорку (США).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

9 березня 1886р. народився Георгій (Юрій) Іванович Нарбут - Український художник-графік, ілюстратор, автор перших Українських державних знаків (банкнот і поштових марок).

Один із засновників і ректор Української Академії Мистецтв. До учнів і послідовників Нарбута належать М. Кірнарський, П. Ковжун, Р. Лісовський, Л. Хижинський, І. Мозолевський, А. Могилевський, Л. Лозовський, А. Середа, О. Маренков. Георгій Нарбут є оформлювачем банкнот української гривні доби УНР. 

Вражаюче, але деякі російські джерела брехливо величають його «російським художником». Один із відомих дослідників творчості Нарбута Ф. Ернст писав про художника: «Він був українцем не тільки по крові, мові, переконанням - українською стихією насичені і всі його твори, і формальне джерело його генія б'є незмінно з рідного чорнозему Чернігівщини».

«Нарбут прожив всього тридцять п'ять років, - пишуть П. Бoгдaнoв і Г. Бoгдaнoвa в Бібліотеці «Великі художники 20 століття». - Але за цей час встиг створити свій неповторний образний світ, де були і філософські роздуми, і гостра сатира, і незвичайно барвисті варіації на теми казок, і навіть ілюстрована українська абетка. Сьогодні видання з ілюстраціями Нарбута вважаються бібліографічною рідкістю». 
Народився на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області), у сім'ї, яка походила зі старовинного, але збіднілого дворянского роду. Мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом-акмеiстом (загинув при Сталіні). В 1906–1917 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в Білібіна і Добужинського. У 1909 р. удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербурга став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва» («Мир искусства»). У 1910–1912 рр. працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок І. Крилова, народних казок.
Влітку 1912 Георгій Нарбут ненадовго приїхав до рідної Нарбутівкi, де познайомився з Вірою Павлівною Кирьякова. 15 липня 1912 відбулася їх заручини, а 7 січня 1913 зігране весілля. У березні 1914 у них народилася дочка, а в січні 1916 року - син Данило. У 1918 році Нарбут розлучився і незабаром одружився з Наталією Лаврентіївною Модзалевською. 

Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Старовинна архітектура Галичини» (Ю. Лукомського, 1905), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Нарбут щоліта приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини. Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912).

Повалення самодержавства Нарбут зустрів захоплено. М. Добужинський згадував: «Я часто зустрічався з ним у перші дні весняної революції і спостерігав його ентузіазм. Він був весь час точно напідпитку і радий був можливості безкарно викидати різні штуки. Так, одного разу він спалював разом з натовпом аптечного орла, і, як він сам мені казав, з великим задоволенням, тому що ці орляки завжди обурювали його геральдичний смак».  

Нарбут разом з іншими діячами культури активно працював в Особливій раді у справах мистецтв при Тимчасовому уряді, поїхав до Києва, де почав оформляти ілюстровану українську абетку. Він був обраний професором Української академії мистецтв.
У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. В цей період Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв, банкноти, грамоти, листівки. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб. 

У 1919 році, після встановлення радянської влади в Україні, Нарбут увійшов у правління новоствореної професійної спілки художників, а також очолив комісію з організації Другого державного музею. Він змінив Г. К. Лукомського на посту начальника відділу пластичних мистецтв комісаріату у справах мистецтва і національної культури, а в квітні очолив секцію художньої промисловості при Відділі мистецтв Наркомосу. Радянський час, за словами Г. К. Лукомського, був «апогеєм влади Нарбута як адміністратора».  

Творчість Георгія Нарбута - це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світу мистецтва» у галузі театрально-декоративного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка 17-18 століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. 

Прославившись як один із реформаторів книги для дітей, Нарбут не менш успішно ілюстрував і оформлював книги для дорослих. Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію. Помер від тифу 23 травня 1920 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Джерело.http://incognita.day.kyiv.ua/georgij-narbut.html

Цей день в історії УПА 9 березня.

"Еней" - учасник референтури пропаганди Калуського окружного проводу УПА та "Олена" - друкарка. Фото архів СБУ.

1943 рік.
У селі Великі Бережці повстанці знищили 14 німців.

1945 рік
У сутичці з опергрупою НКВД у Жовківському районі на Львівщині загинув пропагандист обласного проводу ОУН Володимир Чуловський.

1946 рік
Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Зашків і Прибинь на Львівщині загинули двоє повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Дора на Станіславщині. Під час бою загинули троє підпільників.

У селі Стриганці на Дрогобиччині повстанці знищили директора школи фабрично-заводського навчання Стрийського склозаводу, майстра залізничного училища і радянського активіста з дружиною, які проводили мобілізацію молоді до школи.

Опергрупа МГБ у селі Тростянець на Дрогобиччині захопила в полон станичну ОУН Катерину Дуду – «Білу».

1950 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Боляновичі на Дрогобиччині. Зав’язався бій, в якому загинули троє підпільників, у тому числі районний провідник «Ірлан». Дільничний інспектор відрубав лопатою голову господарю хати-криївки.

1951 рік
У місті Надвірна на Станіславщині повстанці пограбували магазин, забравши 12 тисяч рублів.

1953 рік
Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Березів на Станіславщині. Загинули кущовий провідник Іван Негрич – «Хитрий» та ще один підпільник (за іншими даними – його вагітна дружина Розалія Малик).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

9 березня 1930р. у Харківському оперному театрі почалося судилище у вигаданій радянськими спецслужбами справі Спілки Визволення України.

Підсудні на процесі СВУ. Оперний театр у Харкові. 1930. Фото: incognita.day.kiev.ua.

На лаві підсудних опинилося 45 осіб: 2 академіки ВУАН, 15 професорів, 10 вчителів, лікарі, кооператори, священики, письменники, студенти, викладачі. 

Це були представники Української інтелігенції, частина з них раніше входила до різних Українських політичних партій. Серед підсудних був колишній міністр закордонних справ УНР, наукового співробітник ВУАН Андрій Ніковський, колишнього прем’єр-міністра УНР Володимир Чехівський, відомий вчений академік ВУАН Михайло Слабченко, колишній член Української партії соціалістів-федералістів, завідуючий 1-ю Київською трудовою школою Володимир Дурдуківський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (дочка Михайла Старицького), професор Київського Інституту Народної Освіти, мовознавець Всеволод Ганцов. Сергію Єфремову, відомому вченому-літературознавцю, заступнику голови Української Центральної Ради, віце-президенту ВУАН інкримінували заснування та керівництво «контрреволюційною організацією, яка мала на меті повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання за допомогою іноземних держав».

Підсудних привозили з в’язниці автобусами, ніби на прогулянку, їм підносили чай із тістечками. У театральній залі сиділи глядачі, оскільки процес був відкритим та показовим. 

«Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, – говорив на допитах слідчий ДПУ Соломон Брук, – це наше завдання – і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо!»

Джерело.

понеділок, 8 березня 2021 р.

Наскок Охоронної боївки ОУН Івана Огородницького -“Пугача”. на райцентр Комарно.

Іван Огородницький - “Пугач”

19–20 серпня 1944 р.
Дезорганізація роботи окупаційної адміністрації була одним із основних завдань бойової діяльності відділів УПА і збройного підпілля ОУН. 

Для цього, зокрема, здійснювалися наскоки на ворожі адміністративні осередки, насамперед райцентри. Крім того, такі акції мали значне пропагандистське значення для населення і повстанців і, деморалізуюче, – для ворога. Саме таким був наскок на райцентр Комарно Дрогобицької області (тепер місто Городоцького р-ну Львівської обл.). Причому він був здійснений не відділами УПА, а самооборонними кущовими відділами (СКВ) та повітовим охоронним відділом ОУН, який після переходу фронту збільшився до розміру неповної сотні і кілька місяців діяв під назвою “Повстанча група ім. Перуна”.

Охоронну боївку ще в часи німецької окупації створив військовий референт ОУН Городоцького повіту Іван Огородницький-“Пугач”. З нею провів ряд вдалих бойових акцій проти окупантів та польських збройних формувань. Боївка базувалася в лісових околицях південно-східної частини Комарнівського району, військовий референт якого, Василь Росяк-“Водяний”, був найближчим співробітником “Пугача”.

Із приходом радянської влади боївка та місцеві СКВ значно поповнилися, в першу чергу тими, хто ухилявся від призову в Червону армію й не хотів воювати за імперіалістичні інтереси Москви. Загалом в тодішньому Комарнівському районі від служби ухилилися 1657 осіб із 2244 військовозобов’язаних. Всі вони складали базу для діяльності повстанських відділів. Так, Комарнівський СКВ нараховував 30-60 осіб, мав на озброєнні 2 ручних кулемети, 3 автомати, гвинтівки.

Чисельно зріс і відділ “Пугача”. За повстанськими даними, наприкінці серпня – на початку вересня 1944 р. він відповідала неповній сотні (роті). Це дає підстави оцінювати чисельність на 80-100 осіб, зведених у дві чоти (взводи). Відділ впродовж серпня–жовтня 1944 р. виступав під іменем “Повстанча група ім. Перуна”. Така назва взята на честь одного із організаторів суспільно-політичного життя Комарнівщини у 1930-х рр., повітового провідника ОУН Ананія Перуна. Він помер 9 липня 1941 р. після тривалої хвороби (туберкульоз горла) і похований у спільній могилі з в’язнями, помордованими енкаведистами в комарнівській в’язниці.

Базою “Повстанчої групи ім. Перуна” була гаївка Мархвин на узліссі неподалік присілка Паланики села Татаринів (тепер Городоцький р-н).

Радянські органи вважали, що чисельність “Повстанчої групи ім. Перуна” складала 1300 осіб, з них 400 - озброєних. Очевидно, що таке перебільшення зумовлене не лише поганою розвідкою, а й намаганням виправдати неефективну боротьбу із повстанським відділом. Озброєння оцінювалося в один крупнокаліберний кулемет, один станковий кулемет, три ручних кулемети, решта - автомати і гвинтівки.

Втрати від дій відділу “Пугача” у серпні 1944 р. радянська влада подавала на 4 вбитих офіцери та 4 солдати ЧА, 6 осіб партійно-комсомольських працівників і 10 місцевих активістів.
В рамках реалізації заходів щодо проведення мобілізації Комарнівський райком КП(б)У скерував групи райпартактиву та працівників військкомату в села Татаринів, Мала Горожанна, Повергів, Колодруби. Фактично, це було виловлювання призовників. У Татаринові після трьох ударів церковного дзвону населення втекло в ліс. Побачивши це, І. Огородницький взяв зі собою кулеметника та ще трьох стрільців і вирушив у село. Біля сільради повстанці обстріляли облавників на чолі з дільничим уповноваженим райвідділу НКВД Антиповим. Відтак до Татаринова вирушила решта відділу. В результаті бою облавники відступили. Вбито 2 енкаведистів, одного поранено. Ще 4 енкаведистів і солдатів 1-ї гвардійської армії затримано. Повстанцями здобуто 3 ППШ та 4 гвинтівки. Власні втрати - один поранений в руку.
По обіді того ж дня на Мархвин підтягнулися чотири СКВ, зокрема, Комарнівський (кущовий Василь Мисаковець-“Криловий”), Татаринівський (Іван Грабовенський -“Морозенко”), Чуловицький (Володимир Зайшлий-“Гонта”). Смерком вони спільно із “Повстанчою групою ім. Перуна” вирушили в напрямку райцентру Комарно, який знаходився на відстані 11 км. Зведений відділ поділено на групи, чисельно близькі до роїв (відділень). Більшовики згодом перебільшено оцінювали чисельність повстанців на 200-300 осіб. Метою акції було, насамперед, звільнення в’язнів.

Під містом отримано відомості від розвідників, яку вдень провели підпільники “Горський”-“Багряний” та Роман Прухницький-“Сова”.
Повстанці наблизилися на віддаль 100 м до будинку райвідділів НКВД і НКГБ, неподалік яких містилася і тюрма (КПЗ – “камєра предварітєльного заключєнія”). Близько 2 год. вночі 20 серпня, після оклику варти в’язниці “Стой, кто ідьот?!", почався бій. Працівники каральних органів та винищувального батальйону зайняли оборону в будинку НКВД і НКГБ. Повстанці обстрілювали їх кулеметним, автоматним та рушничним вогнем. Бій тривав близько години.

Група під командуванням “Грома” прорвалася крізь щільний автоматний вогонь під стіни тюрми, знищуючи гранатами охорону КПЗ. Це зупинило вогонь ворога на одному із відтинків, що дало можливість групі на чолі із В. Зайшлим-“Гонтою знищити охорону КПЗ і з вигуками “Слава Бандері!” розбити сокирами і ломами тюремні двері та випустити в’язнів. Ще одна група обстріляла пункт ВНОС (“Войска наблюдєнія, оповєщєнія і связі”). В приміщення пошти кинуто гранату.
Після цього повстанці зібралися біля пошти і залишили райцентр під спів “Гей видно село…” та інших маршових пісень. Неподалік церкви роззброєно стійкового “робітничого батальйону”, з працівниками якого, переважно східняками, проведено коротку гутірку про мету боротьби ОУН і УПА.
Один із учасників акції згодом згадував: “У висліді наскоку на Комарно звільнено 35 арештованих людей з різних сіл району. Вбито теж кільканадцять большевиків, однак про це точно годі казати, бо большевики конспірували свої втрати. Наскок викликав серед большевиків великий страх і паніку. Зараз зрана по нападі вони розібрали на річці міст, щоб не будо доступу до міста з цього боку, а на місті через цілий день не було видно ані одного енкаведиста. Ще більше значення мав наскок у морально-політичному відношенні”.

Радянські документи повідомляли про втрати повстанців на 15 осіб, з яких нібито 6 вбитих, трупи яких “забрали зі собою”. Про власні втрати більшовики взагалі не згадували, тільки повідомляли про знищення охорони КПЗ. Насправді в акції загинув тільки один стрілець. Ще один був легко поранений в руку.
Більшовики намагалися применшувати і кількість звільнених в’язнів. В звітах, поданих відразу після нападу, їх чисельність подано на 7 осіб. Згодом нагору повідомлялося вже про 17 звільнених. А вже у 1947 р. у довідці Комарнівського райвідділу МГБ зазначалося, що з розбитого КПЗ звільнено 30 заарештованих.

Натомість у повстанському звіті, датованому жовтнем 1944 р., повідомлялося про визволення 25 мирних українських людей. Пізніше один із учасників наскоку (ймовірно, районний референт пропаганди Олекса Ольховий-“Горліс”-“Черемха”) писав у підпільному виданні “Літопис УПА” про близько 35 в’язнів, які вийшли на волю із розбитої тюрми.

Один із них, підпільник Іван Гриб -“Соловій”, хоч і скатований та знеможений, допомагав втомленому кулеметникові нести зброю і розповідав, що в тюрмі його били кулаками, ногами та нагайками. “Соловій” приєднався до “Повстанчої групи ім. Перуна”, де воював до переходу у відділ УПА “Жубри” в жовтні 1944 р. Згодом був кущовим, загинув 3 квітня 1951 р.

Відтак пішли зачистки терену. Перша облава відбулася по гарячих слідах 21-22 серпня силами оперативних працівників обласного управління та районного відділу НКВД спільно з ротою 17-ї бригади внутрішніх військ. За радянськими, як звично, перебільшеними даними, в операції вбито 27 і затримано 26 осіб. Також військова частина ЧА нібито вбила 15 і полонила 9 осіб .
Після глибшої підготовки відбулася велика облава проти відділу “Пугача” і “Водяного” за участі чотирьох полків 4-го Українського фронту, 3 батальйонів прикордонних військ, а також працівників НКВД. Впродовж 3-6 вересня 1944 р., було прочесано лісові масиви та населені пункти району. За радянськими даними, нібито вбито 276 підпільників, затримано 19 осіб, але при цьому захоплено всього 3 кулемети, зокрема 1 станковий, 19 автоматів, 28 гвинтівок, ПТР і кілька складів зброї та продовольства. Після облави до військкомату з’явилося 1026 військовозобов’язаних, які ухилялися від призову.

Натомість у звіті ОУН повідомлялося про знайдених сімох вбитих облавниками. Затриманих допитували над ямою з трупами, погрожуючи розстрілом. В с. Колодруби вбито 5 старших косарів (зокрема, одного 70-літнього), в с. Блятівка (тепер с. Листв’яний Миколаївського р-ну) - 7 старших господарів (зокрема, сліпого і німого) за те, що в хаті були тризуби. В одному селі розстріляно солтиса і двох жінок, в іншому солдати зґвалтували 17-літню дівчину.

Незважаючи на масштаби, ця радянська операція не завдала “Повстанчій групі ім. Перуна” серйозних втрат.
Все ж в одній з облав, у с. Сайків (тепер Миколаївський р-н), 17 вересня 1944 р. загинув командир “Пугач”. Він посмертно відзначений Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги та іменований спочатку старшим булавним, а відтак хорунжим УПА. “Повстанчу групу ім. Перуна” очолив чотовий “Чорній” (бл. 30 років, зі с. Горбачі Пустомитівського р-ну; ймовірно. теж користувався псевдонімом “Павлюк”). При цьому відділ підпорядковувався В. Росякові-“Водяному”.
Чергова велика акція “Повстанчої групи ім. Перуна” відбулася 4 жовтня 1944 р. Під загальним командуванням В. Росяк -“Водяного” між селами Грабівно і Підзвіринець зроблено засідку на конвой в’язнів, затриманих у с. Повергів. В неї потрапили 54 більшовиків, серед яких було 34 місцевих поляків, які брали участь в облавах. Вони конвоювали 11 (за радянськими даними) або 8 (за повстанськими) затриманих українців.

“Повстанча група ім. Перуна” чисельністю 40 вояків окопалася на узліссі і, пропустивши передню стежу, відкрила вогонь по 8 возах, на яких їхали облавники і затримані. Почався бій. В тил більшовиків, які залягли до оборони, вдарив Татаринівський СКВ на чолі з І. Грабовенським-“Морозенком”, який надійшов на допомогу. Конвойовані українці втекли до лісу. Одну жінку з них облавники при втечі вбили, а семеро чоловіків вирвалися щасливо.
В результаті п’ятигодинного бою, за радянськими оперативними даними загинуло 3 і поранено 7 працівників НКВД та бійців винищувального батальйону, а ще 30 пропали без вісти. 11 затриманих звільнено. У звіті ОУН повідомлялося про загибель 42-45 з 54 облавників при власних втратах 1 вбитим та двома легко пораненими в руку. Загинув, власне, командир “Повстанчої групи ім. Перуна” “Чорній”, який з одним роєм подався в бік Підзвіринця і Татаринова шукати тих конвоїрів, які втекли. На полі біля Підзвіринця він відірвався від групи і був обстріляний з-під копиці серією з автомата та рушничним вогнем. Після 7 годин мук помер.

Ця акція викликала чергову хвилю масових облав, для чого прибув начальник Дрогобицького обласного управління НКВД генерал-майор Олександр Сабуров. Вже наступного дня в в с. Татаринів затримано 50 чоловіків, в с. Повергів спалено 22 господарства, в передмісті Діброва м. Комарно в хаті згоріла старша жінка. За радянськими даними (очевидно, перебільшеними) в облавах 6 жовтня затримано 76 осіб, а впродовж 7-10 жовтня - ще 250 осіб та нібито вбито 62 підпільники. Затриманих, які були переважно з Татаринова і Підзвіринця, після допитів майже всіх звільнено. За повідомленням повстанських звітів, 9 жовтня в Татаринові вбито 3 селян, наступного дня в Новосілці - ще двох.
В результаті втрати командира і масових облав “Повстанча група ім. Перуна” фактично припинила існування у жовтні 1944 р. Частина її стрільців перейшла до створюваної на терені Комарнівщини сотні УПА “Жубри” (к-р “Яр”, згодом Микола Король-“Дир”-“Горлоріз”). Інша частина залишилася в охоронній боївці В. Росяка-“Водяного” (нараховувала до 30 осіб). В бою під Тершаковом 28 червня 1945 р. В. Росяк-“Водяний” загинув. Тоді ж полягли ще 14 стрільців його боївки і СКВ, ройовий боївки СБ та 8 вояків відділу УПА “Непоборні”, зокрема сотенний “Крутіж”.

Кому відома інформація про наскок на тюрму в Комарно, діяльність “Повстанчої групи імені Перуна” та її командирів, національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА на Городоччині, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

Володимир Мороз
http://ukrnationalism.com

8 березня 1893р. у с. Цебрів (Тернопільщини) народився отець Микола Щепанюк - розстріляний 27 лютого 1937р. в м. Маґадані.

Походив із села Цебрів на Тер­нопільщині. Після закінчення гім­назії вчився на богословському факультеті Львівського універси­тету, а згодом в університеті Інсбрука. Митрополит Андрей Шептицький дуже прихильно ставився до Миколи Щепанюка та мав щодо нього великі плани, тому дещо за­смутився, коли той одружився.
В 1907 році Митрополит призначив отця Миколу священиком до катедрального собору святого Юра. В 1915-му отець Микола потрапив в числі «закладників» до Києва, і з того часу його доля пов’язана з ді­яльністю УГКЦ поза Галичиною. Разом із російськими греко-католицькими священиками Глєбом Вєрховським і Ніколаєм Толстим та римо-католиком Сигізмундом Наскраєвським вони створили Товариство Святого Папи Лева Великого, яке об’єднувало право­славних священиків і вірних, що прагнули подолання непорозумінь між католиками і православними.

Отець Микола опікувався греко- католиками не лише на території Києва, але й відвідував спільно­ти поза містом, навіть на Віннич­чині. В цей час кілька нащадків греко-католицького духовенства, яке було насильно приєднане до Російської Церкви, повернулися в УГКЦ і створили нові громади. Серед них варто згадати отців Ле­оніда Юркевича, Макарія Кондюка, Себастьяна Будзинського та Андроніка Руденка з Янушполя, що на Вінниччині. 29 травня 1929 року отця Миколу вперше зааре­штували, звинувативши в «контр­революційній діяльності та релі­гійному фанатизмі». Покарання священик відбував на Соловках, проте вже 26 серпня 1933 року його звільнили за станом здоров’я.

Повернутись до служіння в київ­ському храмі УГКЦ він уже не мав можливості, тож став настоятелем римо-католицького храму в селі Кримок Радомишльського району. Душпастирював у Боярці, Немешаєві, Клавдієві. Але 29 липня 1935 року його знову заарештували. Разом із групою римо-католиць­кого духовенства отця звинува­тили у формуванні «фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького і уніатсько­го духовенства на Правобереж­ній Україні». Суд виніс вирок – 5 років виправних робіт, які отець Микола разом із Апостольським адміністратором Луцько-Жито­мирської дієцезії РКЦ відбував у Магадані.

В жовтні 1937 року, за доносом, отця Щепанюка засуди­ли до найвищої міри покарання. 27 жовтня в Магадані отець Ми­кола Щепанюк був розстріляний. Про свою зустріч з його донькою пише Петро Цегельський: «При­гадалось мені, як у 60-х роках я з батьками відвідав у Києві вже дуже хвору і духовно зламану жінку – дочку о. Щепанюка, пані Сосенко. Доля була до неї несправедливою. Батько загинув на Соловках, чоло­вік відомий художник, син знаного етнографа, священика української автокефальної Церкви о. Ксенофонта Сосенка, заарештований зразу ж після вивезення її батька. Ціле своє життя жила під нагля­дом. Постійні ревізії, обшуки, ви­лучення навіть мистецьких творів чоловіка. Яка самотня жінка ви­терпить такий важкий хрест!..»

Джерело.http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/hutsulska-perlyna-na-berehah-dnipra/

http://www.missiopc.org.ua/index.php/biohrafii

8 березня 1940р. народився Леонід Осика, Український кінорежисер, сценарист. Фільми: «Камінний хрест», «Захар Беркут».

Народився в місті Києві, у робітничій сім'ї. Закінчив 8 класів і в 15 років поїхав навчатись у художньо-театральне училище Одеси. Займався він там по класу художник-гример-портретист.
Закінчивши Одеське училище, Леонід намагався вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), але не пройшов за конкурсом. Повернувся до Києва і пішов працювати викладачем гриму в Інститут театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Згодом, прийшов лист з ВДІКу від режисера С. Герасимова. У ньому йшлося, що комісія не встигла вчасно розглянути роботи абітурієнтів, а прочитавши всі, С. Герасимов дуже зацікавився твором Леоніда й запросив взяти участь у конкурсних іспитах. Юнак приїхав до Москви, з успіхом склав іспити і був прийнятий на курс С. Герасимова.

Творче зростання Л. Осики було дуже стрімким. Зняв свою курсову роботу «Двоє», де в головній ролі виступила А. Лефтій (перша дружина режисера).

З 1965 року працював на кіностудії ім. О. Довженка.

У 1968 році створив абсолютний шедевр українського і світового кіно — «Камінний хрест», знятий за оповіданням Василя Стефаника.

У 1972 році виходить стрічка «Захар Беркут».

Режисер не залишив кіно добровільно, а тяжка недуга різко зменшила можливість творчої реалізації.

16 вересня 2001 (61 рік) похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/8/30126/


8 березня 1946 р. сотня УПА на чолі з Михайлом Дудою – «Громенком» атакувала станцію Любича-Королівська.

Перешкоджаючи виселенню українського населення, сотня УПА на чолі з Михайлом Дудою – «Громенком» атакувала станцію Любича-Королівська (нині Люблінське воєводство, Польша), де розміщувалися підрозділи 3-ї дивізії Війська Польського. Повстанці підірвали міст, спалили вагони, знищили 7 членів переселенської комісії і близько 40 польських солдатів.

На фото. Михайло Іванович Дуда, — український військовий діяч, поручник Української повстанської армії, командир «Залізної сотні», що входила до 2-го Перемиського куреня 26-го Територіального відтинку «Лемко» оперативної групи УПА-Захід. 
Народження: 21 листопада 1921 р., Сороки Львівські
Смерть: 7 липня 1950 р. (28 років)
Псевдо: «Громенко», «Зиновій» джерело. (Вікіпедія).

неділю, 7 березня 2021 р.

7 березня 1941р.в с. Залав’є Теребовлянського р-ну московити заарештувало 13 членів ОУН та закатували їх. (імена та прізвища в статті).

Село Залав'є
*******
Хлопці та дівчата об’єднувалися в різні гуртки, секції. Неофіційно ж це було підпілля. Провідники ОУН навчали їх стріляти з різних систем зброї, долати водні перешкоди, шифрувальній справі та іншим військовим ремеслам. За сигналом зрадника «Сулими» енкаведисти виявили і схопили юних борців та відвезли до Тернопільської тюрми де й закатували. 
Ось вони, молоді герої: 
1. Петро Панас, 
2. Мирослав Якимів, 
3. Степан Шугин, 
4. Тимофій Брездень, 
5. Іван Кубішин, 
6. Михайло Кубішин, 
7. Іван Брездень, 
8. Федір Служак, 
9. Михайло Хома, 
10. Михайло Сосній, 
11. Михайло Гачкевич, 
12. Микола Гачкевич, 
13. Павло Гайовський.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/07/4bkf49z3ks/

7 березня 1933р. свідчення Голодомору: інформаційна довідка Вінницького обкому КП(б)У про те, що в с. Зозів Липовецького району селянка з'їла двох котів і двох собак, а згодом 4-річну дитину, бо "весь хліб забрала сільрада".

Село Зозів.
*******
За лютий місяць у селі померла від голоду 21 особа, за п'ять днів березня - 10 осіб, а загалом голодувало 200 сімей.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/7/29895/

7 березня 1932р. у Запоріжжі народився Володимир Дахно, Український кінорежисер і художник-аніматор, автор єдиного українського повнометражного анімаційного фільму "Енеїда" (за однойменним твором Івана Котляревського) та мультсеріалу «Як козаки…».

Батьки Володимира, (тато – полковник, мама – бібліотекар), змалку привчили хлопця читати “правильні” книжки. Після школи Володимир вступив до медичного інституту, але майже відразу перевівся в Київський інженерно-будівельний інститут на факультет архітектури. Разом з одногрупником вони розважалися на парах, малюючи козаків у різних кумедних ситуаціях, і непомітно підкладали їх у проектор, коли лектор демонстрував світові архітектурні шедеври. Після закінчення інституту Володимир Дахно почав працювати архітектором у Києві.
Згодом Володимиру Оксентійовичу запропонували роботу в новому творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів на студії “Київнаукфільм”.

У 1960 році Дахно дебютував як мультиплікатор із фільмом “Пригода перця”, а перша серія циклу мультфільмів “Як козаки куліш варили”, де Володимир Дахно виступив у ролі режисера та сценариста, вийшла у 1967 році.

“Я не дуже довго мудрував з козаками, — згадував Дахно. — Взяв та й намалював трьох запорожців на манер трьох мушкетерів. Один вийшов кругленький, маленький, інший — худий і довготелесий, третій – молодець, який пашить здоров’ям. Потім мені казали, що я дуже точно передав у цих персонажах український характер”.

Отже, головними героями стали три козаки: бурмило, коротун і силач: Грай, Око і Тур, але в самому серіалі їхні імена не звучать. Наступним у серії став мультфільм “Як козаки у футбол грали”, в якому команда українських козаків виграє кубок на турнірі, вийшов за два роки до завоювання Кубка київським “Динамо”, певним чином передбачивши цей успіх. Відомий динамівський воротар Віктор Банников розповів йому, що перед кожною грою “синьо-білі” всією командою дивилися на удачу “Як козаки у футбол грали”.

Хоч україномовних фільмів тоді не практикували, мультсеріал не заплямував себе російською. Сьогодні герої мультфільмів “Як козаки…” є одними з найбільш впізнаваних персонажів своєрідним національним символом.

З 1967 по 1995 рік Володимир Дахно створив дев’ять мультфільмів про козаків. Добрі та веселі козаки-мовчуни були генетичним контрастом до садиста Зайця із “Ну, постривай!” Працював Дахно не тільки над козаками. В цілому він створив понад 20 мультфільмів, серед яких найвідоміший — екранізація “Енеїди” Івана Котляревського.

В. Дахно до кінця днів продовжував віддаватися улюбленій справі: творити, передавати свої знання молодим мультиплікаторам і мріяти.
За два місяці до смерті Дахно з Олександром Вікеном обговорювали сценарій дев’ятого мультфільму — “Як козаки в тридев’яте царство ходили”, але спонсорів знайти не встигли.

28 липня (офіційно – 30.07) 2006 року близько п’ятої вечора уві сні не стало Володимира Дахно, делікатної, інтелігентної людини, творця кіно шедеврів про козаків. Так, в Києві на вул. Братиславська №38, де в 9-ти поверховому панельному будинку у однокімнатній квартирі з коридорчиком зі старою вішалкою, тісною кухонькою, доживав славний запорожець і дві киці Крася та Муся на мізерну пенсію у 280 (згодом – 340 грн.) та невелику стипендію за державну Шевченківську премію.

Джерело: uamodna.com

7 березня 1882р. в Дрогобичі на Львівщині народився Григорій Йосипович Коссак, командант Українських Січових Стрільців, полковник Української Галицької армії.

7 березня 1882р. в Дрогобичі на Львівщині народився Григорій Йосипович Коссак, командант Українських січових стрільців, полковник Української Галицької армії.
Походив із сім’ї багатодітного коваля. В їхній хаті часто гостював Іван Франко, з яким пізніше листувався. Навчався в дрогобицькій гімназії, закінчив учительську семінарію. Викладав у Бережанах, де закохався у вродливу вчительку Ольгу Яцковську. Згодом молоде подружжя вчителювало в Ясениці-Сільній.

Активний діяч «Просвіти», брав участь у створенні січового руху.

З початком Першої світової війни мобілізований до австрійської армії. Командир куреня Легіону Українських січових стрільців. Відзначився в боях за Маківку, визволяв Дрогобич від росіян. Згодом командир Першого полку УСС (1915-1916), засновник Вишколу УСС. Як колишній педагог, забороняв приймати в українське військо неповнолітніх, яким належало «пильнувати, насамперед, книжки й учитися, учитися й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні».

Під час Листопадового зриву кілька днів командував українськими військами у Львові. Наприкінці 1918-го очолив Третій корпус УГА, згодом командував запіллям (тиловими службами армії).

Тяжко пережив угоду Симона Петлюри з поляками восени 1919-го: «Після безглуздого і злочинного запроданця нашої землі теперішнім українським урядом Польщі далі служити йому не буду». А після укладення угоди УГА з армією Денікіна залишив службу. Перебував на Закарпатті, у чеському таборі інтернованих галицьких вояків, емігрував в Австрію. Але в 1924-му, на хвилі «українізації» й «національного відродження», переїхав в радянську Україну. Викладав українознавство в школі червоних старшин у Харкові, очолював військову кафедру Дніпропетровського хімічного інституту.
У 1931-му заарештований разом із братом Василем і низкою відомих українських діячів за звинуваченням у приналежності до фіктивної підпільної терористичної організації «Український національний центр». 
Засуджений на 6 років, ув’язнення відбував на Соловках і на Уралі. Після звільнення (1937) мешкав у дочки в Москві, викладав німецьку мову на фабриці.

В лютому 1938-го заарештований вдруге, цього разу за звинуваченням у шпигунстві та приналежності до Української військової організації. 2 березня 1939-го Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до найвищої міри покарання і наступного дня розстріляний.

Реабілітований у 1989-му.

Джерело
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/7/1882-narodyvsya-grygoriy-kossak

7 березня 1856р. в с. Костянтинівка (або Стрюківка) на Харківщині народився Мартинович Порфирій Денисович - Український живописець, графік, фольклорист і етнограф.

7 березня 1856р. в селі Костянтинівка (яке за прізвищем місцевого поміщика іноді називали Стрюківкою) на Харківщині народився Порфирій Мартинович, живописець, фольклорист і етнограф.
В дитинстві на хлопця з сім’ї земського службовця сильне враження справили пісні та розповіді мандрівних кобзарів, лірників, чумаків. Малюванням серйозно захопився ще в гімназії.
Порфирій Мартинович. Фото: uahistory.com

«З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще, – писав Порфирій Мартинович у листі до Опанаса Сластьона. – Рисував я й те, що бачив навкруги себе. Пізніше рисував аквареллю, найбільше теж з ікон. В Харкові, бувши ще в гімназії, дужче я брався до рисування, бо тут уперше довелось мені гарну живопись бачити і мав я змогу картинний музей при університеті відвідувати».

Навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Під час літніх вакацій мандрував українськими селами й містечками Харківщини, Полтавщини, Чернігівщини, збирав етнографічні матеріали, робив замальовки, портрети, ескізи. Серед найбільш відомих – «Оксана Бурштримиха» (1875), «Кобзар Тихон Магадин із села Бубни» (1876), «Кобзар Іван Кравченко (Крюковський)» (1876), «Петро Тарасенко» (1875), «Голова дівчини» (1877), «Чумак Мигаль з Вереміївки» (1880). У 1877-му отримав велику срібну медаль академії за малюнки з натури.

Як згадував Опанас Сластьон: «Могутня спостережливість, виключна, дивовижна художня пам’ять давала йому змогу його живі оповідання зараз же з надзвичайною швидкістю і красою ілюструвати, з виключною динамічною експресивністю. Про що б не почав говорити Мартинович, він зараз же хапався за олівець і, де тільки було можна, зоставляв свої рисунки. Тих рисунків була велика сила».

Був поводирем кобзаря Остапа Вересая, першим проілюстрував «Енеїду» Котляревського. Послужив моделлю для створення образу одного з козаків у картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Життя Порфирія різко змінилося після смерті батька, який забезпечував сина фінансово. Надалі митець живе в постійній нужді і впроголодь, сильно бідує.

«У його кімнаті не тільки стола або стільця, але й ліжка. Просто на брудній, ніколи не митій підлозі мішма валялися альбоми, теки, малюнки. етюди; по всьому тому він і спав, – описує останні роки Мартиновича в академії Опанас Сластьон. – До стіни була приставлена стара поганенька поляпана вапном драбина, що її тут забили вапнярі. Оце була вся обстановка його кімнати».

За кілька років життєві негаразди призвели до нервового зриву. Внаслідок важкої недуги залишив навчання й відійшов від активної художньої практики. Лікувався в лікарні для душевно хворих. Згодом виїхав на Слобожанщину й зосередився на збиранні фольклорних матеріалів. Вивчав дерев’яну архітектуру, збирав український одяг. Багато зібраних ним записів увійшли до збірки «Українські записи Порфирія Мартиновича» (1906), друкувалися на сторінках журналу «Київська старовина».

Заснував краєзнавчий музей у Краснограді на Харківщині (1922), де працював науковим співробітником в останні роки життя. Коли почався голод, свої скромні гонорари роздавав помираючим селянам. І сам помер від голоду 15 грудня 1933-го в рідній хаті в Краснограді.

Художні праці Порфирія Мартиновича зберігаються в музеях Києва, Харкова, Сум, Дніпра.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/7/1856-narodyvsya-porfyriy-martynovych-zhyvopysec-folkloryst-i-etnograf

суботу, 6 березня 2021 р.

6 березня 1950р. у райцентрі Славське у бою з московитами загинули Іван Онаць "Хміль" - станичний його дружина Параскевія Кіраль "Голубка" - підпільниця, її брат Григорій Кіраль "Панас" - заступник станичного.

Райцентр Славське 1950 роки
*******
Також загинув Лука Киртинець (Кришинський) "Чорнявий" - охоронець райпроводу.

Джерело. Літопис УПА. (Календар за 2020р.)

6 березня 1892р. у містечку Солотвин, що тоді входило до Австро-Угорської імперії, народився Іван Чмола, осаул Товариства Українських Січових Стрільців у Львові, командант зорганізованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, полковник Київських Січових Стрільців, один із засновників пластового руху в Галичині, жертва сталінських репресій.

Батько Івана, Симеон Чмола, був суддею, мати Кароліна походила із сім’ї німецьких купців Бунцлів. «Історія їхнього подружжя не так романтична, як практична. Каролина Бунцель одружилася з українцем Дольницьким. Були у них син і донька. Коли очікували третьої дитини, Дольницький захворів і довелось йому помирати. На смертельному ліжку він попросив свого приятеля Симеона Чмолу заопікуватися жінкою і дітьми. Щоб якось вив’язатися з обіцянки, даної приятелеві, Симеон одружився з вдовою», - згадував син Івана Чмоли Ігор. Із тринадцяти дітей Кароліни до дорослого віку дожили троє: найстарший Володимир Дольницький, і два наймолодші – Іван та Іриней Чмоли.

До речі, від народження Івана Чмолу кликали Олесем. Але сталося так, що один із родичів, Олександр Чмола, в чомусь дуже провинився, і батько, покликавши хлопчика, заявив йому: «Від сьогодні ти не Олександер, а Іван». Ще одна трансформація, за спогадами того ж Ігоря Чмоли, стосувалася мови. За традицією, розмовною мовою в ті часи в родинах була польська. Але одного разу Іван та Іриней заявили батькам, що вони українці і мають розмовляти українською. І вся родина перейшла на українську.
Іван Чмола (праворуч) та його молодший брат Іреней з батьками. Фото: gk-press.if.ua

Симеон Чмола як суддя часто змушений був переїжджати з місця на місце, тож Іван закінчив народну школу у Бережанах, а гімназію – в Перемишлі. Там активно долучився до громадського життя, видавав підпільний журнал українською мовою. Пізніше вступив на філософський факультет Львівського університету (у 1920-х роках він додатково закінчить студії у Варшавському університеті, захистить дипломну працю з геології Карпат й отримає звання маґістра природничих наук), захоплювався спортом, пропагував здоровий спосіб життя. За спогадами сучасників 28 червня 1914 року у Львові на змаганнях на честь 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, у якому взяли участь спортсмени з усієї Галичини та Буковини, Іван Чмола успішно виступив одразу в п’ятнадцятьох видах легкоатлетичної програми. Був членом Українського студентського союзу, у 1912 році разом з Романом Дашкевичем входив до просвітньої комісії.

У 1908 році в Британії виходить книга Лорда Роберта Баден-Пауэлла «Скаутинг для хлопчиків», у якій викладаються основи виховання молоді з елементами військової підготовки та організації побуту в польових умовах. Книга за короткий час стає бестселером і розходиться по світу. Іван Чмола, знаючи англійську, переклав цю книгу і загорівся ідеєю організації таких скаутських гуртків на українських теренах, оскільки розумів, що для відродження українського державного життя потрібне своє військо і до цього треба готуватися змалку. Історія показала, що він мав рацію: 6 із 9 генералів УПА були пластунами. 
Іван Чмола (псевдо - Чмоль) у пластовому однострої. Фото: gk-press.if.ua

Перші пластові гуртки Іван Чмола організував ще в 1911 році. Крім походів у гори та основ таборування пластуни знайомилися з будовою гвинтівки системи Манліхера, вчилися стріляти, робили вправи з пластовими палицями, гвинтівками, займалися картографією, закладанням телефонів, копанням військових ровів, сигналізацією тощо. Першими пластунами були Роман Сушко, Іван Лизанівський, Олена Степанів. Паралельні пластові гуртки виникали з ініціативи члена Наукового товариства імені Шевченка, професора Олександра Тисовського та молодшого сина Івана Франка Петра.

Саме пластові гуртки стали основою створення першої української військової формації у ХХ столітті – Леґіону Українських січових стрільців, який став одним з найкращих добровольчих підрозділів австро-угорської армії. Першим з його відділів, який постав із львівських добровольців, була сотня Івана Чмоли, що брала участь у боях із частинами російської армії на горах Маківка та Лисоня в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова, біля гори Гаїмаки, в степах Поділля. 
Четарі УСС Іван Чмола та Осип Яримович над Золотою Липою. 1915 р. Фото: gk-press.if.ua

У 1916 році в бою під горою Лисонею сотник Іван Чмола потрапив у російський полон та був інтернований у російський концентраційний табір для австрійських військовополонених Дубовка біля Царицина (тепер – Волгоград), де на початку 1917 року зосередилась еліта УСС, зокрема поручники Андрій Мельник та Роман Сушко. В цей же час в Царицині з кінця 1916 р. перебував хорунжий одного з полків крайової оборони австрійської армії Євген Коновалець. Після падіння царату усі вони повернулися в Україну.

До розбурханого Києва Іван Чмола прибув у липні 1917 року. Тут він разом із Євгеном Коновальцем береться спочатку за організацію допомоги військовим в межах Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни, а з листопада 1917-го починається формування Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Іван Чмола командує 2-ю сотнею Галицько-Буковинського куреня, 2-ю сотнею 1-го куреня, згодом стає начальником коша Січових стрільців. Бере участь у придушенні січневого заколоту на Арсеналі, у боях армії УНР, у лютому 1919-го захищає від наступу більшовиків станцію Боярка.

У грудні 1919 року частина боєздатних підрозділів армії УНР вирушає у перший зимовий похід тилами денікінців та червоних військ. Інші підрозділи, серед яких був і 27-річний полковник київських Січових стрільців Іван Чмола, разом зі штабом відійшли на захід, де були інтерновані поляками. У 1921 році він отримав можливість повернутися в Галичину. Перед тим нелегально з’їздив до Києва, щоб забрати наречену, Парасковію (Асю) Мокроус із роду чернігівських козаків, з якою познайомився ще в 1919-му в Києві, де вона була сестрою милосердя в шпиталі. 

Молода родина оселяється в містечку Яворові на Львівщині. Іван викладає в українській гімназії географію та руханку (фізкультуру), береться за відродження пластового руху, регулярно проводить пластові таборування в Карпатах. Але у 1930 році польська влада ліквідовує Пласт і заарештовує його активістів. 20 місяців Іван Чмола провів у польській тюрмі, після звільнення переїжджає до Дрогобича, де викладає у приватній українській гімназії і так само нелегально провадить патріотичне виховання гімназистів у Пласті. З початком Другої світової війни його знову заарештували поляки й ув’язнили в концтаборі «Береза Картузька».

З приходом радянської влади Іван Чмола повертається додому, але залишається під пильним наглядом, тепер НКВД. Він щотижня мусить відмічатися у місцевому відділку, де йому регулярно нагадують про його участь в УСС. У червні 1940-го Іван Чмола зробить спробу втекти на Захід, але провідник зраджує.

22 червня 1941 року Івана Чмолу разом з іншими колишніми «усусусами» арештовує НКВД. Більше його ніхто не бачив. За непідтвердженою версією, Івана Чмолу енкаведисти перед відходом під натиском нацистів розстріляли в Дрогобицькій тюрмі 26-27 червня. Страчених нашвидкуруч закопали у братській могилі у дворі тюрми. Однак ідентифікувати тіло засновника пластового руху та видатного військового досі не вдалося. 

Сьогодні ім'я Івана Чмоли носить один з куренів Національної скаутської організації України «Пласт». Наразі «Пласт» налічує більше 8,5 тисяч членів і є наймасовішою українською молодіжною організацією. 

У Львові існує вулиця Івана Чмоли. У Боярці 30 листопада 2019 року на будинку залізничної станції було відкрито пам‘ятну дошку пластуну, старшині УСС армії Австро-Угорської імперії та СС армії УНР Івану Чмолі на честь які героїчної оборони станції Боярка та фастівсьої залізниці від наступу московитів 12-15 лютого 1919 року.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/6/1892-narodyvsya-ivan-chmola-odyn-iz-zasnovnykiv-plastovogo-ruhu-v-galychyni-polkovnyk-kyyivskyh-sichovyh-strilciv

6 березня 1873р. с.Товстеньке Тернопільщина народився Сидір (Ісидор) Тимофійович Голубович — Український Галицький державний діяч, адвокат, доктор права, посол австрійського парламенту (від 1911) та Галицького сейму (від 1913). Голова Ради державних секретарів ЗУНР.

Мабуть, мало знайдеться з – поміж наших краян тих, кому відомо, що Сидір Голубович – голова Ради державних секретарів (прем’єр-міністр) ЗУНР, яка утворилася на уламках імперії Габсбургів понад століття тому, народився на Чортківщині, в селі Товстеньке. Сьогодні поведемо нашу розповідь про цю непересічну особистість.
Народившись в селянській сім’ї (6 березня 1873 року), Сидір Голубович змалку пізнав тяжку долю українців Галичини, які перебували під подвійним гнітом центральної австрійської влади й місцевої польської адміністрації. Його батько – освічений і національно свідомий селянин – дав можливість здобути сину належну освіту: закінчити гімназію і правничий факультет Львівського університету.

Формування цього галицького діяча проходило на зламі ХІХ-ХХ ст. Це був період бурхливого відродження українського політичного, економічного й культурного життя, так званої адвокатської доби політичної думки, коли на авансцену суспільного життя майже водночас вийшли адвокати К. Левицький, Є. Петрушевич, В. Охримович, Т. Окуневський та ін. Серед них був Сидір Голубович, який ще студентом брав активну участь у молодіжному русі, став лідером “Академічної громади”, членом Української’ національно-демократичної партії (УНДП).

Після закінчення університету отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. У короткий час зарекомекдував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем Тернопільщини. На виборах до Австро-Угорського парламенту у червні 1911 р. його обрано послом. Увійшов до складу національно–демократичного крила української парламентської репрезентації на чолі з К. Левицьким, яке об’єднало 24 депутати. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за осягнення програмних завдань УНДП: розширення прад і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму, заснування українського університету.

На початку Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної української ради, яка мобілізувала українські сили проти царської Росії з перспективою відновлення незалежної соборної України. Водночас у складі української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до відроджуваної Речі Посполитої.

Коли утворилася ЗУНР, досвідчений громадсько-політичний діяч був обраний до складу її представницького органу – Національної Ради. У першому уряді К. Левицького зайняв посаду міністра судівництва.

Після падіння Львова 23 липня уряд перебрався до Тернополя, де його голова К. Левицький подав у відставку. Національна Рада доручила сформувати новий кабінет міністрів С. Голубовичу. 2-3 січня 1919 р. у новій тимчасовій столиці ЗУНР м. Станіславові перша сесія Національної Ради затвердила склад Ради державних секретарів, у якому С. Голубович обіймав посаду голови уряду та міністра фінансів, торгівлі й промисловості.

Із перших днів існування ЗУНР її уряд шукав зовнішньополітичної підтримки у важкій боротьбі за незалежність. Природним союзником була Наддніпрянська Україна. Однією з перших зовнішньополітичних акцій уряду С. Голубовича стало затвердження Національною Радою ухвали про возз’єднання з УНР. 22 січня 1919 р. урядова делегація на чолі з Л. Цегельським взяла участь у проголошенні Акта злуки в Києві. Завдяки цьому Наддніпрянщина надала фінансову, військову та продовольчу допомогу знесиленій війною Галичині. Зокрема, за домовленістю С. Голубовича з урядом УНР впродовж першого кварталу 1919 р. в Галичину надійшло 233 вагони збіжжя, 730 – цукру 127 – інших продуктів харчування на 5 млн. гривень на закупівлю картоплі.
Під керівництвом голови уряду реформування державні структури, центральні й місцеві органи влади, правоохороні органи, збройні сили. Досвічений юрист узяв особисту участь у перебудові судової системи. На території ЗУНР утворили 12 окружних і 130 повітових судів, а також Найвищий державний суд. Суддів обирало населення згідно (102 українців, 25 поляків і 17 євреїв).

У центрі державотворчої діяльності уряду було військове будівництво. Саме у січні – лютому 1919 р. здйснили докорінну реорганізацію Галицької армії на європейський зразок: на базі загонів, бойових груп сформовано 3 корпуси, 12 бригад, окремі армійські частини, командування і штаби укомплектовано кваліфікованими кадрами. Організовано стабільне забезпечення 100-тисячного війська одягом, харчуванням, фінансами.

Істотні зрушення було здійснено у культурноосвітній сфері. Впроваджувався у життя закон про державну мову. Згідно з розпорядженням уряду службовцями державних установ могли бути виключно громадяни України, які володіли державною мовою. У кожному населеному пункті відкрито початкові школи, створено 20 гімназій, 7 учительських семінарій, школи національних меншин.

Набагато менші були досягнення в економічній та соціальній сфері, що спричинело умови війни. До того ж, уряд і Націольна Рада невиправдано зволікали з вирішенням найболючішого в Галичині земельного питання. Лише у квітні 1919 р. було ухвалено закон про земельну реформу, яким передбачалася конфіскація землі великих землевласників і наділення нею безземельних селян. Але у зв’язку з невирішеними питаннями про викуп і компенсації він не був втілений у життя, що негативно позначилося на настроях галицької бідноти.

У результаті загального наступу польського війська у травні 1919 р. керівництво ЗУНР і українське військо були затиснуті на клаптику території південно-східної частини держави. Важкою ситуацією намагався скористатися уряд радянської України, який звернувся з пропозиціями про союз і допомогу в боротьбі з Польщею. Серед галицьких діячів, які схилялися до цієї перспективи, був і С. Голубович. Але його відставка з посади голови уряду сталася з іншого приводу. Зважаючи на трагічні обставини відступу УГА, 9 червня 1919 р. нарада вищого керівництва ЗУНР ухвалила зосередити усю військову й цивільну владу в руках диктатора, яким було обрано Є. Петрушевича. Функції уряду покладалися на корпус уповноважених, яких призначав диктатор. С. Голубович склав повноваження голови уряду і був призначений уповноваженим з внутрішніх справ. Деякий час перебував у м. Кам’янець-Подільському, а після поразки визвольних змагань емігрував з групою державних діячів до Австрії. Закордонний уряд Є. Петрушевича осів у Відні (Австрія), де в серпні 1920 р. був реорганізований; С. Голубович поступився посадою Й. Ганінчаку, але продовжував співпрацювати з урядом до його саморозпуску 1923 р.

Повернувшись до Львова, поринув у політичне життя краю. 1924 р. заснував Українську трудову партію, яка наступного року увійшла в Українське національно–демократичне об’єднання – найбільшу центристську партію, що діяла в Галичині 1925-1939 рр. (її програма базувалася на ідеології соборності й державності). С. Голубович став одним із лідерів партії, невтомною працею заслужив визнання української громадськості. Помер 12 січня 1938 р., похований у Львові. 

Джерело.https://zolotapektoral.te.ua/