Загальна кількість переглядів!

середу, 31 березня 2021 р.

31 березня 1950р. московити заарештували священика УГКЦ о.Миколу Хмільовського - військового капелана УГА, радника Митрополичої консисторії УГКЦ, члена УГВР.

Народився 18 травня 1880 в селі Покропивна. Помер 30 квітня 1963 року в селі Мшана Городоцького району Львівської області.30 вересня 2012 року в селі Покропивна відкрито й освячено біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці митрополитом Тернопільсько-Зборівським Василієм (Семенюком) пам’ятник о. Миколі Хмільовському.  

Джерело.https://teren.in.ua/2018/03/31/31-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
*****

Священник, військовий капелан, радник Митрополичої консисторії Української греко-католицької церкви Микола Хмільовський, 140 річницю народження якого ми відзначатимемо невдовзі, прийшов на світ 18 травня 1880 року в селі Покропивна на Тернопільщині, де й пройшло його дитинство. Потім вступив на навчання до Львівської академічної гімназії, яку закінчив 1901 року, й пішов вчитися далі на теологічний факультет Львівського університету, а потім – до Відня, здобувши наукове звання доктора богослов’я. Великий період свого богослужіння Микола Хмільовський віддав Золочеві на Львівщині та місцевій громаді. 

Як досвідчений педагог він активно долучався до створення освітніх закладів, і 1919 року за його сприяння там відкрили українську гімназію, а сам Хмільовський став її директором. Також він опікувався пластунським куренем імені Івана Богуна, який діяв при гімназії; активно виступав проти більшовицького «Сельробу» (Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання) на Золочівщині. Згодом, за призначенням митрополита Андрея Шептицького, очолював гімназію при Малій духовній семінарії у Львові, а також був радником митрополичої консисторії. Серед інших його посад – член митрополичого суду, організації «Просвіта», Українського педагогічного товариства, капелан Української галицької армії.

Але найважливішою в житті отця Хмільовського була боротьба за волю і незалежність України. Незважаючи на постійну небезпеку, він ніколи не відступав від своїх принципів, ніколи не йшов на жодні компроміси. Вихованцями талановитого педагога були Василь Кук – майбутній член Української головної визвольної ради (УГВР) і командир УПА після загибелі генерала-хорунжого Романа Шухевича; Роман Кравчук – майбутній член УГВР і крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях та багато інших. На початку 1920 року, після поразки визвольних змагань, його разом з іншими українцями заарештували за «антипольську діяльність» і відправили до концтабору в селі Пикуличі, що поблизу Перемишля. На щастя, завдяки старанням папського дипломатичного представника у Польщі, отця Хмільовського звільнили. Проте надалі йому забороняли працювати у державних установах та школах.

Частину свого життя Микола Хмільовський провів у селі Мшана неподалік Львова. На початку 1930-х років його призначили парохом. І, хоча здоров’я «підводило» (далися взнаки російський арешт та польське ув’язнення), він невтомно працював та був наставником для вірян, заснував при церкві дитячу бібліотеку, при «Просвіті» – оркестр, власним коштом утримував талановитих студентів. Жодний культурний захід місцевих осередків «Просвіти», «Сільського господаря», «Сокола», «Союзу Українок», «Рідної школи», «Відродження» не відбувався без активної участі отця Хмільовського.

А переслідування продовжувалися: у 1934 році священника покарав польський суд за те, що він освятив Стрілецьку могилу в сусідньому селі Суховоля. Саме в цей період у Галичі на Івано-Франківщині проводилися археологічні розкопки і, використавши їхні дані, Микола Хмільовський написав брошуру «Коли ті замовчать, каміння заговорять», де заявив: у XVI столітті українська шляхта замість того, щоби боротися за свою державу, зрадила народ і перейшла на бік поляків. Він засудив також асиміляційну політику польської влади, одночасно закликавши українців зберігати національну ідентичність у боротьбі за самостійну державу. Поляки ж, писав Хмільовський, утверджувалися на Галичині, забороняючи українські звичаї, традиції, змінюючи українські назви сіл та міст на польські. Брошура, пройшовши цензуру, так і не була надрукована.

Музей історії села Мшани
Досліджуючи життєвий шлях отця Хмільовсього, я навідалася у шкільний музей історії села Мшана, який 2006 року створила і очолювала Стефанія Сенів – вчителька цієї школи, керівниця шкільного хору, викладачка музики. Музей виявився не лише історичним, а й краєзнавчим, адже, оглядаючи експонати у трьох кімнатах, я дізналася також про побут мешканців села, про видатних людей, які народилися, жили і працювали тут. Там розміщені археологічні знахідки регіону, показана у фотографіях історія села, школи, церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці УГКЦ, участь мшанців у національно-визвольній боротьбі, український національний одяг та предмети побуту кінця XIX – початку XX століть, світлиця ХХ століття. Усього там – 30 стендів, окремий куточок присвячений заслуженому художнику України Ярославові Омеляну. А також – що для мене було найважливішим – у музеї є експозиція, що розповідає про життя й діяльність отця Миколи Хмільовського.

Після смерті Андрея Шептицького починається наступ окупаційної радянської влади на Українську греко-католицьку церкву. Новообраного митрополита Йосифа Сліпого разом із іншими священнослужителями заарештовують, і функції глави церкви виконує Микола Хмільовський – утім, його ім’я мало бути засекречене. Так, під впливом обставин, він стає керівником підпільної Української греко-католицької церкви в 1947–1950 роках.

Це був дуже складний період у житті і самого священника, і всіх вірян. Саме у ті роки вдалося налагодити взаємодію церковного та ОУН-івського підпілля. Щоправда, Хмільовському пропонували перейти у православ’я, та він на цю пропозицію відповів так: «Раджу вам, отче, не забувати, що Всевишній карає відступників. Велика сила та влада Його!». Хмільовському вдалося переконати також кількох священників, які піддалися московській пропаганді, не полишати вибрану стежину. Однак пізніше греко-католицьку церкву у Мшані закрили.

Арешт та ув’язнення

У ці важкі часи отець Хмільовський усіляко допомагав заарештованим душпастирям – наприклад, митрополиту Йосифу Сліпому, єпископу Миколі Чарнецькому, архімандриту Климентію Шептицькому та багатьом іншим. Як член Української головної визвольної ради він листувався з генерал-хорунжим Романом Шухевичем, займався зв’язками ОУН закордоном та з пПапою рРимським. Та врешті-решт у березні 1950 року більшовики заарештували Хмільовського та відправили у в’язницю на Лонцького у Львові. 

Вирішивши відвідати найважливіші місця, пов’язані з життям священника, я вирушаю й туди. Тепер це – Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. У приміщенні колишньої в’язниці розташовувалися каральні органи трьох окупаційних влад: польської, радянської та німецької. Це – перший в Україні такий музей. Важкі двері, обкуті металом, гнітючий колір стін. І камери – холодна підлога, де стікали кров’ю жертви переможної влади, маленьке вічко, крізь яке наказували вийти на черговий допит. Знаходжу кімнату, присвячену отцю Хмільовському. Тут його півтора роки катували як члена УГВР, соратника Романа Шухевича, злісного ворога СРСР. З допитів 70-річної людини, яка не зрадила своїх принципів та призначення, збереглося п’ять зошитів.

Після тюрми на Лонцького посивілого священника відправили у Верхньоуральську в’язницю, де вже відбував покарання Юрій Шухевич. Отець Хмільовський і там не припинив душпастирську діяльність: відправляв богослужіння, сповідав ув’язнених. Після смерті Сталіна, у 1954 році, його звільняють, і він повертається у Мшану. Звичайно, за ним продовжують стежити, та Микола Хмільовський таємно продовжує свою діяльність. Його здоров’я погіршувалося, і життя отця обірвалося на 83-му році. Але впродовж цих років він встиг зробити великий вклад у незалежність України і розвиток Української греко-католицької церкви.

Джерело.https://nasze-slowo.pl/koly-ti-zamovchat-kaminnya-zagovoryat-istoriya-otczya-hmilovskogo/

Автор. Мирослава Олійник ■ ІСТОРІЯ ■ №25, 2020-06-21

31 березня 1919р. народився Петришин Олекса Михайлович - Учасник національно - визвольного руху, громадський діяч.

Олекса Петришин народився 31 березня 1919 р., за часів Української Народної Республіки, в селі Коропець,Тернопільської області, в родині Михайла та Марії Петришин (з дому Гринишин). В сім'ї було троє синів: Олекса - наймолодший, Петро (1909) і Євстахій (1915).

З молодих літ Олекса став активним учасником національно-визвольного руху, як дійсний член ОУН, у боротьбі за самостійність України. За поширення нелегальної літератури ОУН був заарештований декілька разів польською владою. У 1939 р. Радянська армія зайняла Галичину. Будучи певним що арешт його не мине, Олекса перейшов на західні терени, окуповані німцями. Працював у Німеччині будівником доріг, а потім секретарем Українського національного об'єднання у Ваттенштайні. Там у березні дізнався що його тата Михайла з дружиною та брата Петра НКВД заслало в Сибір на каторжні роботи. У 1941 р. повернувся до Коропця де був волосним секретарем. Воєнний фронт, який вже наближався, примусив його з дружиною вдруге залишити рідні сторони. Маючи лиш рюкзаки, вони перейшли Карпати до Словаччини. Там працювали в різних місцях, на фермах і заводах, лише щоб вижити. З приходом радянських військ в 1945 р. вони переїхали до Ноймархту, Баварія, а потім до Регензбургу, де жили в таборі переселенців,

У 1949 р. родина виїжджає до Канади на проживання в місті Тандер Бей. Там Олекса працював на заводі з виготовлення паперу (1959-1984). В його родині двоє дітей: син Роман і дочка Марта. Олекса Петришин, як доброволець, приймає активну участь у житті української громади. В Тандер Бей він стає членом громадської організації УНО, де був головою та секретарем. Також він був 16 років секретарем Української кредитної спілки, головою відділення Української суспільної служби Канади, та головою Конгресу Українців Канади.

За свою суспільну працю Олекса Петришин був відзначений грамотами від Фундації ім. Тараса Шевченка та централі Суспільної служби українців Канади, де був призначений Почесним Членом Головної Управи, та нагородженний медаллю Тараса Шевченка від Конгресу українців Канади. При коледжі ім. МакЮена, в Едмонтоні, існує Фонд ім. Петришинів який щороку видає стипендію студентам з України що вчаться в Канаді.

Олекса Петришин помер 22-го лютого, 2008 р. Він був відданим своєму народові та ставив великі вимоги до себе. Вічна йому пам'ять.

Джерело.http://koropets.in.ua/persons/oleksa-petryshyn
********
Св. п. Олександр Петришин:
Ділимось сумною вісткою, що у Тандер Бей у п’ятницю, 22 лютого 2008 р., на 89-му році свого життя відійшов у вічність громадський діяч св. п. Олександр Петришин.

Олекса Петришин народився 31 березня 1919 р. у Коропці над Дністром, у Тернопільській області, за часів Української Народної Республіки.

Юнаком став у ряди Організації Українських Націоналістів. За поширення нелегальної літератури ОУН переходив усілякі ревізії та арешти польської поліції.

 У 1939 р. совєтська армія зайняла Галичину. Почалися арешти, а після – депортації на Сибір. Будучи певним, що арешт його не мине, Олекса вирішив перейти на західні терени, окуповані німцями.

 У Ваттенштайні, де мусив працювати, уже існувала Філія ОУН, в якій він був писарем. Там довідався у березні 1940 р., що його тата Михайла з дружиною та брата Петра НКВД заслало в Сибір на 10 років каторжних робіт. Коли 21 червня 1941 р. почалася війна з Совєтським Союзом, у першій половині серпня того року Олекса повернувся додому.

Наближення совєтського фронту примусило його вдруге, вже з дружиною Стефанією, залишити рідні сторони. У травні 1944 р., маючи лише наплечники, пішки перейшли Карпати до Словаччини і по всяких труднощах дісталися до Братислави.

Але воєнний фронт з кожнем днем наближався, і Петришині останнім поїздом виїхали до Ноймаркту в Баварії, Німеччина, до Американської зони, де були перехідні табори. Коли почалася еміграція до різних країн, Олекса отримав запрошення від друга, св. п. Володимира Маркевича приїхати до Канади, що і зробив, прибувши з родиною до міста Форт Вільям у серпні 1949 р. Тут за допомогою членкині УНО, св. п. пані Калини Гладун родина оселилася. Олекса працював у Great Lakes Paper Company 25 років до відходу на пенсію у 1984 р.

З перших днів його приїзду до Канади Олекса Петришин включився в організаційне життя української громади. Брав активну участь в УНО, де виконував працю секретаря та члена управи, і в Українській Кредитовій Спілці Форт Вільям, де обирався секретарем впродовж 16 років.

Він був одним із основоположників Філії Суспільної Служби Українців Канади у місті Тандер Бей, а відтак членом управи, секретарем та головою. Ініціював акції збирання пожертв на цілі канадські та міжнародні – висилання допомоги диси-дентам в Україну, одягу та інших речей українцям у Бразилію, допомагав спроваджувати та влаштовувати українських біженців з Польщі. Від часу самостійної України висилав пожертви українцям у Криму та філіям Суспільної Служби в Україні.

Олекса Петришин також був активним на всеканадському рівні української громади. Він став організатором збірок і пожертв на Фундацію ім. Тараса Шевченка. Вважав, що Конгрес Українців Канади – це парламент українців Канади, який заслуговує на всесторонню підтримку кожного українця. У Відділі КУК Тандер Бей він охоче виконував різні обов’язки в управі, де був головою і секретарем.

З часу приїзду до Канади родина Петришиних належала до парафії Преображення Господа нашого Ісуса Христа в Тандер Бей.

За свою діяльність Олекса Петришин був відзначений грамотами Фундації ім. Тараса Шевченка, Централі Суспільної Служби Українців Канади, де був почесним членом Головної Управи, та медаллю Тараса Шевченка Конгресу Українців Канади. При коледжі ім. МакЮена існує Фонд ім. Петришиних, котрий щороку видає стипендії студентам з України, які вчаться у Канаді.

Олекса Петришин був одружений зі Стефанією впродовж 65 літ. Син Роман народився в Німеччині, а дочка Марта – у Тандер Бей. Олекса забезпечив їхню університетську освіту. Роман одружився з Марусею (з дому Кухаришин) і мають двох синів – Дем’яна і Луку.

Родина щиро дякує д-рові Чопінському і д-рові Гартфорду за довголітню медичну опіку над покійним. Також складає подяку за похоронні відправи отцеві Володимирові Швецю, дякові Павлові Костуру та хористам. Щиро вдячні труноносцям Тарасові Підзамецькому, Андрієві Верестюку, Стефанові Пісоцькому, Іванові Боднарчуку і Дем’янові, Луці та Романові Петришиним. Почесними труноносцями були президент Конгресу Українців Канади Павло Ґрод, голова Українськoї Кооперативної Ради Канади Ольга Заверуха-Свинтух, голова Суспільної Служби Українців Канади Божена Іванусів, за що родина їм дякує.

Особлива подяка президентові Українського Національного Об’єднання Канади Тарасові Підзамецькому, який прилетів з Торонто, був господарем тризни та висловив прощання від УНО.

Дякуємо жінкам парафії Преображення і всім учасникам похорону блаженої пам`яті Олександра Петришина. Рівнож дякуємо за картки співчуття, за квіти і за пожертви в імені покійного на цілі Канадсько-Української Фундації, на Канадський Фонд Дітям Чорнобиля і на Heart and Stroke Foundation of Ontario.

Відійшов у вічність справжній патріот і громадський діяч. Ціле своє життя трудився для добра України і української громади. Нема вже мужа, тата, діда, стрия, який так сумлінно виконував свої завдання. Вічна йому пам’ять, і хай канадська земля буде йому легкою.

Роман Петришин з родиною.
Джерело.http://www.infoukes.com/newpathway/16-2008_Page-14-1.html

31 березня 1990р. Великий мітинг у Львові на підтримку Литви. Цього, а також наступного дня по всій Україні, попри перестороги ЦК КПУ й заборони, відбулися масові демонстрації на підтримку прийнятих рішень Верховної Ради Литовської РСР про відновлення незалежної Литовської держави.


У Києві у демонстрації взяло участь понад 30 тис. осіб. Стільки ж вийшло на демонстрацію в Івано-Франківську. У Львові перед початком мітингу, в якому взяло участь понад 100 тис. осіб, відбулося підняття жовто-синього прапора над будинком університету. У Тернополі - єдине місто, де влада дозволила мітинг, - на вулиці вийшло 50 тис. осіб. Масові демонстрації пройшли у Донецьку, Кривому Розі, Запоріжжі, Вінниці, Житомирі.
За підрахунками інформцентру Української Гельсінської спілки, у мітингах, демонстраціях, пікетуваннях та інших акціях в Україні взяли участь більш як чверть мільйона осіб.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/31/33652/
*****
Ось так згадує цю подію її учасник - очевидець....
(Для перегляду натисніть на фото)
Ще один спогад очевидця цих подій. 

31 березня –1935р. народилася Гордасевич Галина Леонідівна, поетеса, співзасновниця Донецького Товариства Української мови та Донецького крайового Руху.

Галина Гордасевич (1935 – 2001). Фото: together.lviv.ua

1935, 31 березня – на Тернопільщині у родині священика народилася Галина Гордасевич, поетеса, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького крайового Руху.

Була засуджена комуністичною репресивною системою до 10 років таборів за «складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Покарання відбула неповних три роки, після чого за «оргнабором» поїхала на Донбас працювати на будівництві. Потім були трудові будні, паралельно навчання та творча самореалізація в аматорському драмгуртку.
1990-го вона увійшла до оргкомітету по створенню Народного Руху України.

Вільно володіла польською, словацькою, болгарською мовами. Добре знала англійську, латинську, італійську та іспанську мови. Активно займалась перекладацькою діяльністю.

Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького в галузі критики, ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.

1990-го переїхала з Донецька до Львова, де й померла 11 березня 2001-го.

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

31 березня 1873р. на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський.

Обкладинка брошури "Самостійна Україна", авторства М. Міхновського, написана у 1900 році як політична програма Революційної Української Партії.Фото:uk.wikipedia.org

1873, 31 березня – на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Він – автор програмного документу Браства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський був нащадком старовинного козацького роду. Його батько знав українських пісень та дум, чому навчив і сина. А богослужіння правив українською.
Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організаціїї «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. – так окреслив «Кредо…» Міхновський. Зреалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за гратами.

1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.

Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) і написав для неї програму «Самостійна Україна». «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! – йшлося у програмі, яка вийшла брошурою 1900-го року у Львові, – І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».

1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав мініфест «10 заповідей УНП». З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.

Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.

Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився.
Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ДПУ.

Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…

Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА 31 березня.

Старший стрілець «Панас» (сидить праворуч) з невідомими
Власник фото: Братство ветеранів УПА

1945 рік
Загони НКВД біля Новошин на Станіславщині влаштували облаву на курінь «Промінь» УПА-Захід. Повстанці відступили через мінне поле, тримали оборону на горі Ясенівець, а після бомбардування прорвалися на село Суходіл. Під час бою знищено близько 60-и військових. Загинули 5 і поранені 6 воїнів УПА.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Конюхів на Дрогобиччині. Загинув один підпільник.

Сотня «Летуни» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Баличі на Дрогобиччині. Важко поранений дільничний МВД, бійці батальйону роззброєні.

У сутичках із загонами МВД у селах Глинне на Львівщині та Орлів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Опергрупа МВД біля райцентру Ланчин на Станіславщині наскочила на сотню «Імені Колодзінського» УПА-Захід. Повстанці знищили 4 військових, поранили 6. Після чого облавники панічно розбіглися.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля Бабинських хуторів на Рівненщині. Після збройного опору застрелилися два підпільника.

У селі Хитрейки на Львівщині повстанці спалили сільську раду, клуб і молочарню.

Під час сутички з загоном МВД у селі Бортники на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Микола Кіт – «Тигр» і ще один повстанець.

1949 рік
У селі Кугаїв на Львівщині підпільники атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничнтй МВД і агент міністерства заготівель. Здобуто 6 гвинтівок та автомат.

У селі Шарпанці на Львівщині повстанці розгромили колгоспний склад. Зерно, що зберігалося, роздане місцевому населенню.

1953 рік
Під час сутички з опергрупою МГБ загинув один підпільник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

31 березня 1940р. в Кракові від інфаркту помер письменник, журналіст, публіцист Осип Назарук.

Воював у лавах Українських Січових Стрільцях, один з організаторів Пресової кватири УСС. Уродженець Бучача. У 1915 р. видав „Співанки УСС“, книги „Слідами Українських Січових Стрільців“; „Над Золотою Липою“; „З кривавою шляху Українських Січових Стрільців“. У 1918 – 1919 – керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. У Кам’янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна» – найбільш відому свою книгу.

Джерело.https://teren.in.ua/2018/03/31/31-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
******

Народився 31 серпня 1883р. в м.
Бучачі, нині Тернопільська область,
Україна (тоді Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина); за іншими даними — у місті Язловець) в родині
кушніра (гробівець батьків, Тадея та його дружини Анастазії з Чекановських, розташований біля церкви святого Михайла) у селі Нагірянка — тепер частині Бучача.
Навчався в Бучацькій державній гімназії, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1900р. За пропаґанду соціалізму Осипа відрахували з Бучацької гімназії із забороною складати матуру (іспит на атестат зрілості) в Галичині. Також навчався у Золочівській гімназії. Вивчав право у Львівському університеті, під час
хліборобського страйку в Бучаччині 1902р. разом з адвокатом у Монастириськах
Анзельмом Мозлєром на сторінках газети «Служба двірська» (видавали українською, польською — «Służba Dworska» — мовами) друкував матеріали на його підтримку. 1904—1905 рр. очолював роботу «Січі» (української студентської організації у Відні). У 1906—1907 рр. — голова Львівської «Академічної Громади» . Закінчив юридичний факультет Віденського університету у 1908р.

За спогадами Крип'якевича Івана, мав великий вплив на його формування як особистості. Покликанням зі студентських років стала політика, водночас шліфував публіцистичну майстерність. Результатом стала видана до 1914р. низка брошур на політичні теми. Після початку Першої світової війни — в Українських Січових Стрільцях, літописець — один з організаторів Пресової кватири УСС. Член Загальної Української Ради з 5 травня 1915 року. Один з чільних членів Української Радикальної Партії, в якій перебував до 1922—1923 рр.

Після переїзду до Відня керівників Союзу Визволення України через окупацію Львова російськими військами вони через Осипа Назарука звернулись до Симона Петлюри з пропозицією організувати, очолити всенародний здвиг в підросійській Україні. Даючи відповідь, оминув численні рогатки царської цензури. 18 грудня 1914 р. Симон Петлюра через Осипа Назарука (тоді перебував у Стокгольмі) передав відповідь.
1915 р. видав у Відні «Співанки УСС». 1916р. з друкарні Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців»; у Відні побачила світ книжка «Над Золотою Липою»; у Львові вийшла книжка — «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців» (був безпосередньо причетний, в цю «ілюстровану збірку оповідань і описів» вклав багато праці як автор, редактор і упорядник).

1915—1918 рр. — керівник Пресової Квартири УСС . Від жовтня 1918 — секретар філії УНРади у Львові, делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії. 6 листопада 1918 р. — зустрічався з
гетьманом Павлом Скоропадським як представник Української Національної Ради ЗУНР: гетьман пообіцяв 2 млн доларів, ескадрилью літаків, кілька вагонів амуніції, відпустити з Києва Курінь Січових Стрільців (1300 чол.). Грудень 1918 — червень 1919 — керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. Один з авторів «Проскурівської Декларації Січових Стрільців» у березні 1919 р., наприкінці січня — на початку лютого 1919 р. перебував в Одесі та Бірзулі разом із Сергієм Остапенком на перемовинах з начальником штабу французьких військ полковником Фрайденберґом про порозуміння Антанти з Директорією (закінчилися нічим). Виступав на з'їзді УРП 22–23 березня та на селянсько-робітничому (трудовому) з'їзді 30–31 березня 1919 р. Доктор Назарук був адвокатом під час розгляду справ у міському суді Сколього.

У складі Українських січових стрільців (УСС) перебував у Кам'янці-Подільському (липень — жовтень 1919). З червня 1919 року керував роботою пресової квартири Української Галицької Армії. Середина липня 1919 — у складі УГА прибув до Кам'янця-Подільського, увійшов до уряду Директорії, одночасно редагував газету УГА «Стрілець». Серпень 1919 р.— здійснив наукову екскурсію до Бакоти . У видавництві «Стрілець» вийшла книжечка Осипа Назарука «До Бакоти». Враження з подорожі до української Помпеї". У Кам'янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна».

У період Західноукраїнської Народної Республіки О. Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли ця «третя будова української державности» закінчилася невдачею, Галичина опинилася під гнітом панської Польщі — еміґрував за океан, у Канаду, США.

Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920р. Увійшов до президії Західноукраїнського товариства Ліги націй (22 січня 1922 р.). 19 квітня 1922р. — з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію. 

Один з засновників Центральної Управи УСС 22 квітня 1922 р., авторів звернення «До населення Галицької землі!» 10 вересня 1922р. із закликом бойкотувати вибори. У 1922—1926рр. перебував у США, в 1923—1926 рр. редагував тижневик «Січ» (Чикаго), у 1926—1927рр. — редактор «Америки» (Філадельфія). Повернувшись до Львова в 1928 році, став близько до Української Християнської Організації , від січня 1928р. очолював редакцію її газети «Нова Зоря».

У різних видавництвах Львова вийшла «Вчасна війна в північній Альберті». «Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція», «Галицька делегація в Ризі». «Спомини учасника». «Вибір звання». «Венеція. Катедра св. Марка». «Галичина І Велика Україна». «Замах на церкву». «Значіння партій» та інші книжки і брошури.

Перед загрозою радянської окупації 1939р. був змушений еміґрувати до Польщі.

Осип Назарук помер від інфаркту 31 березня 1940р. в Кракові, нині Польща (тоді
Генерал-губернаторство, Третій Райх) куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Похований на місцевому
Раковицькому цвинтарі.

Джерело Вікіпедія.

вівторок, 30 березня 2021 р.

Агапій Гончаренко (Андрій Онуфрійович Гумницький), священик, правозахисник, один із перших українських політичних емігрантів.

Фото. http://meest-online.com

31 серпня 1832 р. у селі Крива на Київщині народився отець Агапій Гончаренко (Андрій Онуфрійович Гумницький), священик, правозахисник, один із перших українських політичних емігрантів.

Нащадок полковника Івана Богуна. Навчався в Київській духовній семінарії, почав службу в Києво-Печерській лаврі.

Був знайомий із Пантелеймоном Кулішем та Михайлом Драгомановим, захоплювався поезією Тараса Шевченка.

На посаді диякона посольської церкви в Афінах писав анонімні статті в лондонський журнал «Дзвін» із критикою кріпацтва. Завдяки друзям зумів уникнути арешту після того, як царська таємна розвідка перехопила один із його листів до Олександра Герцена. Дивом врятувався після замаху на нього російської розвідки в Єгипті.
1865-го емігрував до США. «Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув в моїх жилах вільну кров», – писав Агапій Гончаренко у «Споминах».

Став першим українським православним священиком в Америці. Разом із однодумцями організував Клуб декабристів – першу слов’янську політичну організації на території США. Викривав московську православну церкву за корупцію, підтримку кріпацтва.

Купив землю в штаті Каліфорнія і заснував хутір Україна. Свої листи та оголошення так і підписував: «Україна, Каліфорнія». Помер 5 травня 1916-го. В 1999-му колишній хутір оголошено державним заповідником «Україна».

«Моя Ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого, і малого й ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я останній раз закрию мої очі і зіпну навіки»
Агапій Гончаренко, 1894.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

Геніальний український художник хотів залишити свої картини в Україні, а влада сказала що на музей немає грошів. Тепер його картини поїдуть в Америку.

«Шкодую, що приїхав з Америки до України… Сьогодні Україна — найгірша в Європі країна для життя. Йде до гіршого і до гіршого. Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо… Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панують: зло, глупота, чорна заздрість, здирництво… Люди дуже розхристані, не люблять один одного. Нема того, що об’єднує. Як українці хочуть мати державу, якщо вони один одного з’їдають? Добрі люди не пропустять мене, щоб не привітатись, гарного слова не сказати, але загалом в країні панують злоба і заздрість. Я жив у світі, де не знав, що це таке. Там немає такого. Там усі тішаться твоїм успіхом, більше того, — чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку», 

Джерело — Іван Марчук. 
https://litgazeta.com.ua/news/khudozhnyk-ivan-marchuk-vyizhdzhaie-z-ukrainy-my-navit-ne-uiavliaiemo-v-iakomu-boloti-sydymo/

30 березня 1918р. у с. Верблюжка на Кропивниччині народився Олесь Жолдак – Український письменник, перекладач, сценарист, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні.

Після закінчення початкової школи продовжив навчання у Запорізькому педагогічному технікумі. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, двома орденами Червоної Зірки.

«Пам’ятаю його високим, дещо сухорлявим… завжди рвійно-підтягненим, по-парубоцькому струнким. – згадував військовий побратим Віктор Савченко. – При зустрічах, вітаючись, він незмінно припіднімав капелюха і приязно посміхався. Тепла і щиро-дружня посмішка була як наче б його візитівкою, сутністю була його доброї душі.

І гумор його такий же як і він, усміхнено-дотепний, приязний. Відзначався скромністю, завжди тримаючись наче в тіні. Ніколи не вип’ячував себе і своїх заслуг, а вони у нього були. І – значні та – заслужені. Він — перший із гвардійських офіцерів командував "катюшами", як прозвали гвардійські реактивні міномети, встановлені на автомашинах — і тут трудилися наші гумористи й сатирики!»

Із 1940 року працював у редакціях періодичних видань «Червоне Запоріжжя», «Радянська Україна», «Літературна Україна», у видавництві «Держлітвидав», був завідувачем відділу фейлетонів у журналі «Перець».

Як поет почав творчий шлях у 1937 році. Коли після ліричних віршів Жолдак почав друкувати під псевдонімом Аполлон Вершок літературні пародії, їх помітив Остап Вишня. Він підтримав початківця, порадив відмовитися від псевдоніма й активніше працювати в жанрі гумору та сатири. Відтоді на сторінках газет і журналів усе частіше з‘являються усмішки, віршовані гуморески, фейлетони, а також літературні пародії Олеся Жолдака. Популярними стали його книги «Відколювання номерів» (1960), «Вибрики Пегаса» (1968), «Маститі мастаки» (1983), «Щоб не журився колос» (1995) та ін.

Вірші Олеся Жолдака перекладалися російською та білоруською мовами. Також він займався художнім перекладом з російської, білоруської, сербської, хорватської, польської мов. Олесь Жолдак став Лауреатом літературної премії НСПУ ім. Остапа Вишні.

(Можливо) через важкі недуги, пов’язані з пораненнями в часи війни, наклав на себе руки – утопився у Дніпрі 8 червня 2000 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/30/1918-narodyvsya-poet-oles-zholdak

30 березня 1973р. у Канаді помер Донцов Дмитро Іванович - публіцист, літературний критик, ідеолог Українського інтегрального націоналізму.

Вважається нащадком козацького полковника Федора Донця. Навчався у Петербурзькому, Віденському, Львівському університетах. 1917-го отримав ступінь доктора юридичних наук.

«Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публічній бібліотеці», – писав про нього Олександр Лотоцький.

Один із провідників Української соціал-демократичної робітничої партії. Двічі заарештовувався. Але як тільки соціалістичні ідеї перетнулися з націоналістичними, рішуче обрав останнє. Лідер кадетів Павло Мілюков в 1914-му, під час виступу в Державній Думі, так характеризував роботу Дмитра Донцова «Модерне москвофільство»: «Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами».

Очолив засновану 4 серпня 1914-го Спілку визволення Україні, що здійснювала антиросійську пропагандистську роботу.
Працював в урядових структурах гетьмана Павла Скоропадського. В 1919-1921 роках очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). Редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник». У 1926-му написав свою головну працю «Націоналізм», в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму.

Як ідеолог і публіцист мав великий вплив на українські політичні угрупування і рухи. Сучасники називали його «духовним батьком українського націоналізму». Як пояснював Микола Климишин: «Назву «націоналізм» той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм».

Популярність Дмитра Донцова в українських колах була настільки високою, що він розглядався як можливий президент України в уряді Ярослава Стецька після проголошення незалежності України у Львові 30 червня 1941-го.

Після Другої світової війни емігрував до Канади. Викладав у Монреальському університеті, співпрацював з україномовними виданнями, підготував ряд концептуальних праць – «Московська отрута» (1955), «Хрестом і мечем» (1967).

Помер 30 березня 1973-го в Канаді.

Вважав українців обраним народом, бо «він створений з тієї глини, з якої Господь створює обрані народи».

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Спогади Українців про події в с.Сюгильне, зараз с. Жовтневе та с. Могильному 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Фото.Підстаршинська школа УПА ім. полковника Коника. 1946 рік. http://www.vox-populi.com.ua

Кінець 1943 – початок 1944 рр. Одно за другим стають жертвами села від польських боївок. У березні мешканці Могильного шлють делегацію на чолі зі старостою села – Сергієм Панасовичем та сусіднього села Маркелівки, де старостою села був Воєвода, всього 11 людей, з просьбою до гебітскомісара міста Володимира-Волинського, аби виділив якусь зброю для організації самооборони села. Делегація проїжджала на санях через село Льотниче й повз цегляний завод, де на той час була польська пляцувка, а в самому селі проживали мирно поляки й українці. Причому поляків було набагато більше. Пройшло кілька днів, ні делегації, ні чуток від неї ніяких. Тоді кілька молодих чоловіків полями, поминаючи села, вночі добрались до міста, і вранці попросились на прийом до гебітскомісара, який на подив нічого про делегацію селян від двох сіл і не чув, але вислав комісію для розслідування на Льотничому. Поляків на цегельному заводі не виявилось, вони втікали на Білин, але й слідів від селян ніяких. Почались тут же пошуки і зразу у гноївці біля хліва одного з селян були знайдені 11 чоловік і при огляді було виявлено незліченні сліди катувань, знущання, були пообрізувані вуха, статеві органи, поколоті очі, вибиті зуби. Слідчі встановили, що беззбройних селян перестріли поляки і запросили від імені німця до будинку, звідки потім по одному виводили й катували. А коли побачили німецьких посланців, то й самі повтікали. Та в своїх мемуарах поляки все це записали, що то так українці знущались над польським населенням.
Покатовані селяни були поховані біля церкви в селі Могильному, де пізніше було встановлено пам’ятник з написом: “Тут спочивають невинні люди, які загинули мученицькою смертю 1944 р. Артисюк Г.М., Антонюк С.Г., Воєвода О.А., Мочеброда В., Недбало Г.А., Марчак Павло, Орлюк Василь, Панасевич Сергій І., Шелейда Каленик, Невідомий (пізніше було встановлено, що це був Скрипник Костянтин, військовополонений зі Східної України), Невідомий. Пам’ять від рідні. 9 травня 1975 року”.

Троє людей з села Маркелівка – це Воєвода О.А., Мочеброда В. та Недбало Г.А.
Коли покатованих селян тоді ховали біля церкви, то привели десь впійманих трьох поляків, аби вони подивились, що роблять польські бандити з мирними селянами-українцями. Це була жінка з сином років під 30 і вже відомий нам Дзюба родом з Маркелівки, що тоді в Людмильполі з автомата ППШ довгою чергою розстрілював селян, після чого в крові люди віднайшли 53 гільзи від його автомата. Крики, плач рідних та близьких, побивання над покійниками, а тут ще й Дзюба, про якого всі в селі знали, що він робив в сусідньому селі Людмильполі. Натовп кинувся на поляків і вбив їх.

Розповідали:
Міщук Ганна, Панасюк Павло, Кузьмич Архип, Луцюк Тихон, Луцюк Степан, Борусевич Євген (село Сюгильне, зараз с. Жовтневе)

http://www.ji.lviv.ua

Цей день в історії УПА 30 березня.

Група старшин УПА в лісах Перемищини. 1946 рік. Вокспопулі.

1944 рік
Двоє повстанців загинули в селі Ямниця на Станіславщині при спробі заволодіти зброєю, залишеною німцями на грузовій машині.

У селі Лисновичі на Львівщині повстанці знищили двох радянських партизан, причетних до вбивства сім’ї Рибалок.

Підрозділ УПА вступив у бій із бригадою внутрішніх військ біля села Соболівка на Житомирщині, який тривав понад 6 годин. Знищено 10 військових, 12 поранено. Втрати повстанців: загинули 10, поранені 15.

1945 рік
У бою з московитами у селі Глинне на Львівщині загинув один підпільник.

Відділ УПА-Захід у райцентрі Підкамінь на Львівщині наскочив на приміщення гарнізону НКВД, коли особовий склад відбув на каральну акцію. Будівлю спалено, вдалося захопити архів.

1946 рік
Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Княже на Станіславщині загинув кущовий провідник ОУН «Гроза».

1947 рік
У селі Пахиня на Тернопільщині загін МВД атакував чотирьох бійців УПА. У бою, що зав’язався, знищені 24 військових, кілька десятків поранено. Загинули три повстанці, один зміг прорватися.

У засідці біля села Києвець на Львівщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У, другого секретаря райкому ЛКСМУ, а також важко поранили двох радянських чиновників.

У бою з московитами у селі Вирлів на Тернопільщині загинув один підпільник.

У райцентрі Болехів на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта райвійськкомату.

1948 рік
У селі Бужани на Волині підпільники спалили сільську раду і клуб, знищили документи.

Під час зіткнення з загоном МВД в одному із сіл Стрілківського району на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У засідці в селі Ступниця на Дрогобиччині повстанці знищили третього секретаря райкому КП(б)У і радянського чиновника, а в селі Лещатів на Львівщині – фінансового агента.

1949 рік
У селі Стадники на Рівненщині підпільники знищили будівлі колгоспу, весь реманент роздано селянам.

На Львівщині повстанці знищили голову колгоспу (село Руда Силецька), тракториста і вивела з ладу трактор (села Тартаків).

У селі Монастирець на Дрогобиччині підпільники знищили районного уповноваженого по створенню колгоспів.

1950 рік
У зіткненні з опергрупою МВД у селі Берестяни на Дрогобиччині загинув кущовий провідник ОУН Михайло Пізняк – «Березний».

Календар УПА Сергій Горобець

30 березня – бій підрозділу УПА «Базар» на Київщині.

Пам'ятник УПА в с. Мигалки. 
*****
1944, 30 березня – у Бородянському районі на Київщині прийняв бій підрозділ УПА «Базар». Мета повстанців — перейти залізничну дорогу Сарни – Київ й, отаборившись, перечекати сніговії.

Однак, упівці затримуються через збір харчів і збиваються з дороги. 30 березня 1944 року вранці вони підходять до с.Мигалки, в якому «повно червоних», до того ж є пости на річці. Зав’язується перестрілка. Деякі повстанці, що пішли за харчами й зайшли вглиб села, потрапляють до рук НКВД.

Бій із підрозділами НКВД розпочинається близько третьої години по обіді й триває до пізнього вечора.

"Війська НКВД ввесь час атакували нас. З перших стрілів стає ранений ком. Ярий, а дальше важко поранений ком. Лисогір добиває себе гранатою. Червоні підкидають все нові і нові сили, не зважаючи на свої жертви стараються нас взяти. Їм це не вдається. Після нерівного бою під охороною ночі відступаємо. Наші жертви в цей день великі: 9 стрільців не вертають з села, попадають до НКВД, 20 гине в бою, а 10 стрільців зіставляється раненими".

До початку квітня в наступних боях загинули майже всі повстанці з'єднання.

Після бою біля с. Мигалки тодішній голова села, що повернувся покаліченим із фронту, наказав молодим дівчатам — 20-річній Ганні Герасименко та її молодшій сестрі Зінаїді (прізвище у шлюбі – Ткачук) і чоловіку похилого віку копати велику, широку яму. «Це бандери», — пояснював голова. Біля крайніх хат лежали вбиті три молоді хлопці, одного з яких Ганна впізнала: він заходив до них напередодні з іншими повстанцями, які «не робили шкоди, а тільки просили поїсти». Мати Ганни поставила йому під поранену руку півхлібини.

На околиці села Мигалки (3 км від залізничної станції Тетерів, 80 км від Києва, 1944 року належало до Радомишльського р-ну Житомирської обл.) є могила з хрестом, який встановив у 2005 році місцевий житель. Неподалік пам’ятник з табличкою "Вічна пам’ять воїнам Української Повстанської Армії, які в нерівному бою за волю України загинули тут 30 березня 1944 року".

https://galinfo.com.ua


30 березня 1918 р. до міста Немирова, що на Поділлі прибув ескадрон польських легіонерів.

Немирів 1918 р. (Приблизно)
Парад 2-го Польського корпусу в Умані. Квітень 1918 р.

Того ж дня він виїхав до села Стрільчинці Лучанської волості та розмістившись у будинку місцевої поміщиці Хоткевич. Легіонери заявили, що не дозволять селянам засівати землю. 31 березня селяни та 30 козаків з Немирова обеззброїли їх та вигнали за межі села.

Після повернення козаків до Немирова, вранці 1 квітня ескадрон знову рушив на Стрільчинці. Жителі сусіднього села Ведмеже перегородили йому шлях. Тоді легіонери оточили село і почали його розстілювати, примусивши селян підпалювати свої хати. Село згоріло, загинуло багато людей і дітей. Мешканці кількох сіл об’єдналися аби помстиися кривдникам. Розпочався жорстокий бій, в результаті якого близько 300 польських легіонерів здалися.

Підготували Леся Бондарук та Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

понеділок, 29 березня 2021 р.

ПЕТРО ПЕРЦАК (1923-1972) - воїн дивізії СС "Галичина"

Петро Перцак народився 19 червня 1923 р. в селі Золота Слобода, пов. Бережани в сім'ї заможнього господаря. В родинному селі закінчив народню школу, а в Бережанах гімназію. Молодим юнаком вступив у ряди членів Організації Українських Націоналістів. Склавши матуральні іспити у 1944 р. рішив здобути ґрунтовне військове знання і зголосився до Дивізії. Тут приділено його до зв'язку. Закінчив курс радиста та підстаршинський вишкіл. Був кандидатом на старшину. Кінець війни не дозволив на сповнення його мрій, учитися у старшинській школі і здобути ступінь старшини. З Дивізією пройшов він шлях від Нойгаммеру, через Словаччину, Австрію та Словенію і закінчив війну на фронті під Фельдбахом в Австрії.

По  війні  опинився   в  реґенсбурґському таборі, де студіював лісництво в УТГІ. Після великого переселення за океан поселився в місті Боффало. Тут зразу включився в громадське життя. Був зразковим членом Організацій Визвольного Фронту, в першу чергу в СУМА. Був членом-основником станиці Братства кол. вояків І УД УНА, її першим головою, а опісля довголітнім референтом збірок.

http://komb-a-ingwar.blogspot.сom

День пам'яті...29 березня 1998 р. померла Квітка Цісик.

День пам’яті Квітки Цісик (1953-1998), американської співачки українського походження. 
Вона народилася в Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Цісики виїхала зі Львова у 1944 році. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала. В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку. Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К.С. Виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців. 1977 року зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя». 

За виконання однойменної пісні до цього фільму отримала «Оскар». 10 років Квітка Цісик була голосом автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала реклами інших великих корпорацій Америки. Записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989). 1983 року співачка разом із матір’ю відвідала Україну. Була у Львові, інших містах Західної України. Саме після тієї поїздки в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка. Сім років жінка боролася з раком. 29 березня 1998 року вона померла, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.

https://www.ukrinform.ua

29 березня 1945 року – на хуторах біля с.Покропивна Козівського району відбувся бій між сотнею УПА «Рубачі» та загоном «стрибків».

Околиці села Покропивна
******
Для збільшення натисніть на фото.

Фото. https://www.shukach.com.Пам'ятник воїнам УПА с. Покропивяни.

29 березня 1945 року – на хуторах біля с.Покропивна Козівського району відбувся бій між сотнею УПА «Рубачі» та загоном «стрибків». Під час бою 5 «стрибків» було вбито, загинули 2 повстанці. Ще 2 – поранені.

Спогади Українців про події на хуторі Капітулка 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Хутора вже нема, на цьому місці росте ліс. Коли почала створюватись пляцувка в селі Білині, то коваль-поляк Боровський, той самий, який розбирав залишені Червоною Армією танки, позичив коней в сусідки Ткачук Антоніни Антонівни, щоб перевезти зброю з Верби до Білина. Коли він брав коні і возив зброю, то говорив сусідам Ткачукам, аби вони нічого не боялись, їх ніхто ніколи не зачепить, бо з їхньої родини нікого не було ані в поліції, ані в УПА. Коли почалось побоїще в Охнівці, люди з села втікали, хто куди встиг і зумів. І в Капітулці зібралось у двох хатах кілька сімей з інших сіл. Це поодаль від Охнівки, а тим більше від Білина. Так, у хаті віруючих Мальчевських знаходилося кілька родин. 26 лютого 1944 р. на хутір Капітулку напали поляки. Під’їхало декілька верхи на конях і на кількох підводах. На фурах були молоді жінки й підлітки. З хати вивели Калиша Степана (56 р.), Романюка Максима (50 р.), й поляк Лєвандовський, родом з Верби, що був верхи на коні, з пістолета убив обох, а потім спішився і давай стягувати чоботи. Ще раніш Лєвандовський був у німецькій поліції. У той час, як роззували на подвір’ї побитих, у хаті полячки й підлітки грабували все, що було, роздягали жінок і дітей, знімали взуття. Після того, як всі залишились босі й майже голі, почали в автомата підряд їх розстрілювати. Все потонуло в криках, просьбах, стогоні і прокляттях. Кров вбитих заливала в хаті долівку, стіни.
До війни поляки з українцями жили більш-менш мирно, хоча уже тоді проявлялась національна нерівність. Так, уже з 1936 р. українець не мав права купити землю, бути офіцером, не мав права вчитись в українській школі, бо їх майже не було. Зневажливо ставилися поляки до української мови, до всього українського. Але прості люди живучи поруч по селах, разом бідуючи, знаходили спільну мову, дружили, одружувались. Так, рідні сестри повиходили заміж – одна за українця, а друга за поляка. Надя була замужем за українцем на прізвище Каляпух, а її рідна сестра Ганна за поляком Боровським, тим самим ковалем, що збирав зброю. Боровський хрестив Каляпухову дочку Галю, тобто був ще й кумом. 26 лютого 1944 р. на повір’я Володимира Пилиповича Каляпуха зайшов його швагро, кум – поляк Боровський. Каляпух Володимир вийшов з хати до кума, подав руку, зупинились, почали розмову, що і де відбувається, і до чого це й інше. Недовго стояли, Каляпух запрошував зайти до хати, щоб кум поглянув на хрещеницю Галю та новонародженого. В цей час з-за хліва вийшло ще три чоловіки. Один з них, нічого не мовивши, ударив обухом сокири по голові Володимира Каляпуха. Цю подію побачила жінка-сусідка (напівукраїнка, напівполька), що саме зайшла до Каляпухів. Вона зуміла через горище втекти до Овадного і про це розповісти. А поляки, вбивши Володю Каляпуха, зайшли в хату і вбили Каляпухів – Надю (35р.), дочку Галю (11 років) – хрещену Боровського, Анатолія (13 років), немовля – три дні від роду. До того часу сім’я Каляпухів жила в Овадному, але Надя була вагітна на останньому місяці, а оскільки в Овадному було дуже тісно, то вирішили приїхати додому, відмитись, відчиститись від вошей, що заїдали, родити і потім швиденько повернутись назад. Уже немовляті виповнилось три дні і сім’я збиралась повернутись за годину-другу до
Овадного, де все-таки спокійніше. Аж тут надійшов “кум” Боровський. Вбитого господаря Володимира Каляпуха було затягнено в хату, яку спалено. Кістки погорілих п’яти членів сім’ї Каляпухів перезахоронені на кладовище села Верба.

Розповідали.
Кузьма (Ткачук) Галина, Калиш Марія, Ткачук Тамара, Каляпуха Петро, Аверчук (Собіцька) Галина про події в хуторі Капітулка, (2 км за с.Верба)

Джерело. http://www.ji.lviv.uа

29 березня 1956р. померла Кисілевська Олена Львівна - громадсько - політична діячка, письменниця, літературознавець, журналістка, видавець, редактор, уродженка Монастирищини.

Олена Кисілевська з сином Володимиром та донькою Ганною.
*****
Перші реалістичні оповідання О. Кисілевської були опубліковані І. Франком у часописі «Літературно-науковий вісник». Письменниця записувала перлини української народної творчості: пісні, казки, оповідання, перекази та народні звичаї. У вересні 1925 р. заснувала щомісячний часопис «Жіноча доля». Була сенаторкою Польського сейму від УНДО. У 1948 р. вона переїхала до Канади й мешкала в м. Оттаві. Тут стала ініціаторкою заснування Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО).

Джерело.https://teren.in.ua/2019/03/29/v-istoriyi-ternopilshhyny-3-12/
******

Олена Львівна Кисілевська – українська письменниця, журналістка, редактор і видавець, громадсько-політичний діячка.
Народилася 24 березня 1869 р. в с. Фільварки, нині с. Підгородне, що об’єднане з м. Монастирська, в сім’ї священика. Тут минули її дитячі роки. Після смерті батька у 1884 р. дівчина вступила на навчання у виділову школу в Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Під час навчання прилучилася до жіночого руху в Галичині,вступивши у “Товариство руських жінок”, яке заснувала у 1884 р. Н. Кобринська.

Згодом стала діяльним членом і засновником перших жіночих товариств у Станіславі, Коломиї, активно працювала у Львівській жіночій громаді.

Під час Першої світової війни О. Кисілевська працювала в “Жіночому допомоговому комітеті для січових стрільців та інших вояків”. За самовіддану роботу в цій організації отримала від австрійського уряду високу нагороду – Срібний хрест.

Впродовж 1919 – 39 років О. Кисілевська жила і працювала в Коломиї. 1923 – 28 роки – референт Союзу Українок.; 1929 – 35 рр. – була обрана сенаторкою до польського парламенту від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО); у 1935 році обіймала посаду голови секції господинь при товаристві “Сільський господар”.

Журналістську й літературну діяльність О. Кисілевська розпочала майже одночасно. На початку 1900 року стала відомою як авторка оповідань, нарисів з життя галицьких селян, інтелігенції. 1903 р. за сприяння І. Франка у журналі “Літературно-науковий вісник” був опублікований під псевдонімом “Калина” з’явився цикл її оповідань (“Каліка”, “Лікарка”, “В поштовім бюро”, “Огонь”). Згодом у періодичних виданнях вийшли друком новели “Море”(1906), “Нові чобітки”(1908), “Іваниха розповідає”(1911), “В горах”(1913), “Покутське село”, “Осінньою порою” “Гей, там, у зелених верхах”(1924).

У цей же період популярна в Галичині газета “Діло” опублікувала її перші статті.

Разом із В. Бачинським О. Кисілевська стала ініціаторкою безкоштовного видання (додатку до “Діла”) “Жіноче діло”, де порушувала питання жіночої емансипації.

Перейнявшись замолоду ідеями Н. Кобринської про емансипацію жінки, О. Кисілевська розширила її погляд на жіноче питання, доклала багато зусиль для розкриття духовного світу жінки, її непересічної ролі у вихованні молодого покоління в патріотичному дусі.

З-під пера О. Кисілевської вийшли сотні статей, збірки, що мають не лише художню, а й соціально-громадську цінність, зокрема, “Українське жіноцтво в старовині”, “Олена Кульчицька”, “Як вести працю в жіночих гуртках”, “Самовиховання” (кінець 20-х років).

Праці цієї тематики опублікувала також на сторінках таких відомих періодичних видань як “Світ”, “Ілюстрована Україна”, “Молода Україна”, “Український голос”, “Нова хата”.

У 1925 р. О. Кисілевська заснувала в Коломиї щомісячник (згодом редакція перейшла на щотижневий випуск) для українського жіноцтва “Жіноча доля” й була його незмінним редактором до 1939 р. За редакцією Олени Львівни впродовж 1932 – 39 рр. виходили додатки до цього часопису: “Жіноча воля”, “Світ молоді”; випускали альманахи. Крім того, вона вела в Коломиї велику громадсько-культурну й просвітницьку роботу.Саме з ініціативи нашої землячки було відзначено 40-річний ювілей літературної творчості письменниці Ольги Кобилянської.

На 1920–30-ті роки припадає розквіт літературної діяльності О. Кисілевської, період журналістської праці пов’язаний із численними поїздками по Україні та за її межами. Враження від близьких та далеких мандрівок лягли в основу рубрики “З моїх мандрівок”, де вона постійно друкувала свої подорожні нариси, репортажі, портрети. Олена Кисілевська розсилала до журналів багато новел і оповідань. Їй належать документально-меморіальні книги “Швейцарія”, “По рідному краю: Полісся”, “Подорож до Африки”, “Під небом півдня”(1935), “Листи з-над Чорного моря” (1939). Це белетризовані оповідання про життя і побут різних народів, історико-етнографічні замальовки.

Тривалі поїздки до Чехії, Австрії, Канади та США, вивчення життя Лемківщини, Буковини, Волині, Причорномор’я та багатьох інших регіонів України відображені в публікаціях Олени Львівни 1928 – 37 рр. Побачені грані довколишнього світу вона описала в оповіданнях “Італійський карнавал”, “По Рів’єрі” “Карнавал в Ніцці”, “Перший вечір у Венеції”, “Вражіння з Монака”.

Друга світова війна змусила О. Кисілевську перебратися до Польщі (с. Криниця на Лемківщині). Потім переїхала до Німеччини, а звідти в Канаду. Її діяльність в еміґрації стала логічним продовженням багаторічної праці на рідній землі. У 1948 р. вона очолила Світову федерацію українських жіночих організацій. Письменниця не полишала пера, підтримувала листування з друзями, які жили в Канаді, США, писала статті, спогади. За кордоном О. Кисілевська видала збірку нарисів “По рідному краю” (1955), а також опублікувала низку спогадів про О. Кобилянську, Н.Кобринську, І. Кравченко, О. Телігу, О. Басараб, А. Чайковського. Чимало її художніх творів, публіцистичних статей, зарисовок і спогадів зберігають у архіві в Оттаві.

Померла О. Кисілевська 29 березня 1956 р.

Джерело.https://tobm.org.ua/kysilevska-olena/