22 квітня 1998р. у під'їзді свого будинку в Києві розстріляний Вадим Гетьман, Український політик, економіст і фінансист, один із засновників незалежної фінансової та банківської системи України.

“Вадим був особистістю. Закінчив десять класів зі срібною медаллю, одну четвірку з мови поставив батько, який у нього викладав. Найбільше в школі він любив географію і мріяв об’їздити цілий світ. Тому і вступав на географічний факультет до Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Три іспити склав на п’ятірки, а на останньому йому поставили четвірку. За набраними балами він проходив в університет, але екзаменаційна комісія за однакової кількості балів у першу чергу відбирала дітей робітників і селян. Отже, Вадимові як вихідцю із сім’ї інтелігенції відмовили. Він був дуже засмучений, не уявляв, як повернеться в рідне село...

І Вадим вирішив піти до міністра освіти. Секретарка, звичайно, його не пропускала. Але молодий Гетьман надії не втрачав і з приймальні не поспішав. І таки дочекався, коли вийшов міністр. Вадим розповів йому про свою історію вступу. “Що ж мені з тобою робити? – запитав міністр. – Ось, в Одеському борошномельному інституті недобір”... Вадим не погодився, і тоді міністр зателефонував до Київського фінансового економічного інституту (нині – КНЕУ). На той час туди в основному дівчата вступали, для хлопців то був непрестижний вуз. Але Вадим погодився, хоча в той же день треба було скласти ще усний екзамен з математики. Здавалося б, усе, що міг, міністр зробив. Та Вадим не поспішав іти з кабінету. “Мій друг, - каже – точнісінько в такій ситуації”. І почав просити за друга. Тож довелося міністру просити ректора прийняти іспит у двох. Словом, обидва хлопці склали математику на п’ятірки і стали студентами. Це був 1952 рік”.

(Спогади. Валентина Панасівна, дружина).

*******

Народився 12 липня 1935 року у селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільського вчителя. У 1952-1956 роках навчався у Київському фінансово-економічному інституті на фінансовому факультеті. З 1956 року – кредитний інспектор Сільгоспбанку, старший інспектор облконтори Держбанку Запорізької області. З 1959 року – начальник відділення фінансування народного господарства Запорізького облфінвідділу. З 1963 року – інспектор Запорізького обласного комітету народного контролю. З 1970 року – завідуючий відділу цін, з 1973 року – голова планової комісії Запорізького облвиконкому. З 1975 року – перший заступник голови Державного комітету з ціноутворення УРСР. З 1987 року – голова правління Агропромбанку (з 1990 року – банк "Україна").

У березні 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України І скликання від Уманського виборчого округу № 425 (Черкаська область). 15 травня 1990 року на першому урочистому засіданні новообраної Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Голова підкомісії з фінансово-бюджетних питань Комісії Верховної Ради України з питань планування, бюджету, фінансів і цін. Склав свої депутатські повноваження 10 травня 1994 року у зв'язку із закінченням повноважень депутатів Верховної Ради України І скликання.

З 1992 року – член Координаційної ради з питань економічних реформ в Україні. У березні-грудні 1992 року – голова правління Національного банку України. За цей час побудував підгрунтя для введення національної валюти України – гривні. За період головування Вадима Гетьмана запрацювала державна скарбниця, було завершено формування статутного фонду Національного банку, започатковано стабілізаційний фонд національної валюти та утворено офіційний валютний резерв НБУ. Завдяки зусиллям Вадима Гетьмана Україна вступила до МВФ та ЄБРР, було розпочато торги на валютній біржі Нацбанку. Одночасно створив Українську міжбанківську валютну біржу і обраний головою біржового комітету (на громадських засадах).

У 1994 році обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання від Тальнівського виборчого округу № 426 (Черкаська область). 24 липня 1994 року на черговому засіданні Верховної Ради України прийняв присягу та приступив до виконання повноважень Народного депутата України. Був керівником депутатської групи "Незалежні". У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Ініціював прийняття багатьох фінансових і банківських законів: "Про економічну незалежність України", "Про ціни та ціноутворення", "Про банки та банківську діяльність", законопроекту "Про Національний банк України"

Джерело.http://www.ukrgeroes.com.ua/GetmanVP.html

"Хрестовий похід" 1938-го Ревіндикація на західноукраїнських землях.

Зруйнована церква в Крилові. Г.Купріянович. 1938. 

Руїни храму в Загорові. Г.Купріянович. 1938. 

Зруйнована церква у Покрівці. Г.Купріянович. 1938. 

З самого початку міжвоєнного періоду відносини між владою ІІ Речі Посполитої та православною церквою були, м'яко кажучи, не дуже дружніми.

Польська влада розглядала православ'я як одну з перешкод до асиміляції українців і намагалася підпорядкувати цю церкву собі, а за можливості — і зовсім ліквідувати. Кампанія, що дістала назву "ревіндикації" (з польської — "повернення майна"), досягла свого апогею наприкінці 1930-х рр., коли на Холмщині, південному Підляшші й у прикордонних районах Волині почали руйнувати православні храми і примусово навертати православних у католицтво…

Одним з результатів асиміляторської політики Варшави (як і жорстоких "пацифікації" на початку 1930-х років) стало остаточне відчуження українців від Польської держави. Ярослав Грицак писав: "Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд застосовував постійні репресії". На думку багатьох українських дослідників причини кривавого протистояння українців та поляків на Волині в 1943–1944 роках треба шукати, в першу чергу, саме в цих акціях урядових кіл II Речі Посполитої у 1930-ті роки. Польський публіцист Збігнєв Залуський писав: "Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б".

Два підходи.

На початку 1920-х років православне духовенство на західноукраїнських землях у складі Польщі опинилося під подвійним тиском. З одного боку, проросійськи налаштовані ієрархи викликали підозру в державної влади, яка сприймала їх як потенційну "п'яту колону" (перші повоєнні роки православна церква на тих теренах до того ж перебувала у підпорядкуванні Московського патріархату). З іншого, у середовищі самих віруючих почався рух за українізацію православної церкви — запровадження богослужінь українською мовою, допущення мирян до участі в управлінні церквою тощо. Спочатку польська влада пристала на ці вимоги, бо вони давали можливість тримати під контролем проросійську церковну верхівку й відвертати українців від політичної боротьби. Зокрема, таке ставлення було характерне для Волині, де 1928 року воєводою став колишній соратник Симона Петлюри Генрік Юзевський. Завдяки його сприянню рух за українізацію православної церкви досяг певних успіхів: станом на листопад 1935 року у 423 з 678 парафій богослужіння повністю або частково проводилося українською мовою, а в жовтні 1934-го Волинська консисторія визнала українську мовою єпархіального управління.

На Холмщині й південному Підляшші, навпаки, домінувала ліквідаційна тенденція — влада намагалася обмежувати кількість православних храмів і не допускати відкриття нових. Крім того, урядовці заплющували очі на претензії римо-католицької церкви, яка під гаслом повернення колишніх уніатських храмів намагалася зміцнити свої позиції в регіоні. До кінця 1930 року в східних повітах Люблінського воєводства, за даними статистики воєводського уряду, що їх наводить дослідник Григорій Купріянович, стали костелами 144 православні храми, з яких 122 перейшли у підпорядкування римо-католицької церкви "в результаті стихійної ревіндикації, здійсненої римо-католицьким населенням або духовенством". А 1929-го польська влада спробувала провести акцію руйнування "зайвих" православних церков. 

Планувалося знищити 97 храмів, але через опір населення, духовенства та українських парламентарів було зруйновано 23.

Операція "Полонізація".

У другій половині 1930-х рр., після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського, державна політика щодо православ'я стала ще радикальнішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної церкви. Першим актом на виконання цього завдання стала постанова Синоду Православної церкви в Польщі, ухвалена 17 жовтня 1936 року, що затвердила переклад окремих літургій польською мовою. Наступним кроком стало рішення польської влади про закриття Державної духовної православної семінарії в Кременці, яка була єдиним на Волині закладом для підготовки православних священиків. Натомість планувалося відкрити державний теологічний ліцей у Варшаві. Ці кроки викликали обурення серед українців, проте провідники започаткованої політики на це не зважали.

Активну участь у кампанії ревіндикації взяли польські військові. У липні 1936 року міністр військових справ Польщі Тадеуш Каспжицький під час виступу на нараді вищого командного складу заявив, що польська держава повинна прагнути "до підпорядкування окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури", і особливу увагу звернув на "слов'янські меншини". Невдовзі військові перейшли від слів до діла. У грудні того ж року на терені Люблінського й Волинського воєводств створили Координаційний комітет на чолі з генералом Мечиславом Сморавінським, завданням якого стало проведення кампанії з "навернення" православних у католицьку віру. Рішення комітету були обов'язковими для місцевих органів влади.

Наприкінці 1937-го ревіндикаційна кампанія на Волині перейшла в "гарячу" фазу. Вона торкнулася здебільшого прикордонних районів, де "місіонерською" діяльністю займалися підрозділи Корпусу охорони прикордоння (КОП). Вони чинили всілякі перешкоди православному духовенству, про що повідомляв у зверненні від 10 липня 1938 року до голови Ради міністрів Речі Посполитої посол (депутат) до сейму Степан Скрипник: "Як багатий фактами приклад подібного відношення місцевих влад може бути село Козачки Кремянецького повіту. Парох Козачків—Осників уже не раз був арештований і відпроваджуваний, немов якийсь злочинець, під багнетами до віддаленої на 6 клм. стражниці. Православний благочинний (декан) лановецького деканату не дістає дозволу на відвідини десяти підлеглих йому парохій. Парох Сурожу—Ходаків має перешкоди при викладах науки православної релігії в школі в Ходакові. Так, напр., 25-го травня ц.р. патруля КОПу не впустила його до школи, заявляючи, що має наказ не допускати православного законовчителя до школи". Посол повідомляв і про заборону проводити нічні богослужіння, що є традицією Православної церкви — наприклад, під час Страсного тижня або Великодня. При цьому службовцям КОПу влаштовувати нічні гулянки ніхто не забороняв.

Новітні "хрестоносці".

На Холмщині й південному Підляшші ситуація була ще критичнішою. Тут акцією керував представник згаданого вище комітету генерал Брунон Ольбрихт. 26 жовтня 1937 року він видав директиви, що ними мали керуватися військові під час проведення ревіндикації. Згідно з документом місцеве населення поділялося на три групи: "байдужі до православної церкви", яких можна переконати перейти в католицьку віру; прив'язані до православ'я, які не були свідомими українцями; "національно свідомі українці". До кожної із цих груп мали застосовуватися різні методи (навернення в католицизм, полонізація православного богослужіння, ізолювання мережею польських поселень), але кінцевою метою акції була полонізація населення, яке оголошувалося "зрущеними поляками". Крім того, документом передбачалася підтримка еміграції українського населення. Виконання завдань було розписане на багато років уперед, а до участі в акції, крім військових, мали долучати римо-католицьку церкву, школи, адміністративну владу, а також поляків на місцях.

Ревіндикаційна кампанія в цьому регіоні розпочалася навесні 1938 року. До акції активно готували польську громадську думку, розміщуючи статті у пресі про "українську небезпеку", де православну церкву звинувачували і в українізації, і в русифікації. З подачі військових проводилися також збори польських громадських організацій та віча католицького населення, де ухвалювали резолюції з вимогами "ліквідувати" зачинені храми, усунути православних священиків і полонізувати православну церкву. А під час Великого посту й Великодніх свят почали закривати позаштатні (ті, що їх утримувало саме населення) та неофіційно діючі храми. Доходило й до закриття офіційно діючих парафій. Закриті рішенням влади храми опечатували, а священиків карали за богослужіння в них. Від православного духовенства вимагали вести уроки закону Божого та виголошувати проповіді польською мовою. Паралельно чинили тиск і на населення, яке схиляли переходити в католицизм, погрожуючи навіть виселенням.

У середині травня на Холмщині й Південному Підляшші розпочалася кампанія з руйнування православних храмів, що тривала протягом двох місяців. Офіційно оголошували, що влада прибиратиме "зайві" храми, які нібито розвалюються і стоять у місцях, де немає православних. Насправді ж слово "зайві" трактувалося досить широко. Так, наприклад, у с. Пріорську Томашівського повіту в липні 1938-го зруйнували діючу церкву незважаючи на опір населення. Попри тиск віце-старости й війта гміни, селяни відмовилися переходити в католицизм і не давали зруйнувати храм. Але адміністрація вирішила вчинити по-своєму. Загін поліції оточив хати, не випускаючи людей на вулицю, а робітники в цей час розібрали церкву. Державний вандалізм часом доходив до абсурду. Так, у зверненні посла до сейму Степана Барана від 21 липня 1938 р. повідомлялося, що в містечку Савині Холмського повіту за наказом повітового старости зруйнували муровану православну церкву, яка навесні цього ж таки року була відремонтована, зокрема й за кошти…з державних фондів.

Читаючи в книжці Григорія Купріяновича "1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші" спогади про руйнування православних церков, дивуєшся тому, наскільки ця акція нагадувала антирелігійну кампанію по інший бік Збруча. Ось, наприклад, як руйнували храм у с. Межиліссі Більського повіту: "Ранком, о 7. год. на 8 тягарових автах у село приїхали поліцаї та робітники-поляки. Поліція почала гумовими кійками розганяти народ й густо оточила церкву. Війт почав шукати священика, який сховався у сусідньому селі. Робітники почали здирати дах, ламати й викидати з церкви образи та іконостас. Біля 12. год. звалили велику баню, потім почали пилками розрізувати зверху донизу стіни церкви й розтягати їх мотузками. Біля 3. год. вночі, скінчивши свою каїнову працю, поліція й робітники від'їхали". Достатньо трохи відредагувати текст, і його нічим не відрізниш від опису руйнування храму комсомольськими активістами десь на Київщині…

Ревіндикаційна кампанія викликала обурення серед широких кіл українського населення. До Варшави надсилали численні звернення з протестами проти руйнування церков — і звичайні віряни, і духовенство. На початку липня 1938 року надзвичайний з'їзд православного духовенства Холмщини ухвалив меморіал до влади з вимогами припинити антиправославну пропаганду та руйнування церков, залишити виселених адміністрацією священиків, скликати Собор Православної церкви, юридично врегулювати відносини між державою та церквою і дозволити виголошувати проповіді в храмах та проводити уроки закону Божого в школах рідною мовою. 16 липня 1938 р. у Варшаві зібрався Собор єпископів Автокефальної Православної церкви у Польщі. Його учасники звернулися до влади з меморандумом, у якому висловили жаль з приводу кампанії, а також ухвалили зворушливе послання до віруючих, у якому закликали до триденного посту у зв'язку з трагічними подіями на Холмщині й Підляшші. Але за адресою послання дійшло не скрізь: документ конфіскувала влада, а священиків, які намагалися зачитувати його в церквах, покарали.

Ревіндикацією обурювалися не лише православні. Вищезгаданий Степан Баран, який був греко-католиком і послом до сейму від Галичини, надіслав до голови кабінету міністрів два звернення в липні 1938 року, підтримавши таким чином аналогічні звернення послів і сенаторів від Волині. У серпні з обуреним посланням виступив митрополит Української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Цей документ влада також конфіскувала. Уряд усіляко намагався обмежити публікацію будь-яких матеріалів про ревіндикаційну кампанію у пресі, видавши навіть спеціальне розпорядження, де критика уряду "в цій справі" визнавалася неприпустимою. Втім, опозиційні видання все одно критикували кампанію. І не лише українські. Так, у віленському "Слові" консервативний публіцист Станіслав Цат-Мацкевич зазначав: "Мудрий столяр не робить меблів із мокрих дощок. У справах національної, релігійної асиміляції треба вміти чекати. Нікого не навертають методом руйнування храмів". Із протестами проти кампанії виступали й представники польської інтелігенції. Навіть римо-католицьке духовенство не завжди хотіло співпрацювати з владою, розуміючи, що це вдарить по репутації церкви, а по закінченні акції відхрестилося від неї, заявивши, що вона не була узгоджена урядом з Католицькою церквою. На Волині, де кампанія хоч і не встигла набрати таких обертів, але однаково тривала, з відкритим протестом виступив сам воєвода Генрик Юзевський, назвавши ревіндикацію "замахом на Польщу", за що поплатився своєю посадою.

Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші

Попри намагання влади обмежити витік інформації, про кампанію таки дізналися за кордоном. Статті про ревіндикацію з'явилися в чужоземній пресі. Проти неї виступили православні спільноти в різних країнах, причому не лише українські й російські. А українська діаспора влаштувала розголос іще й за океаном, провівши у вересні 1938 року два віча у Вінніпезі та Нью-Йорку.

Плани на майбутнє.

Втім, на польську владу подібні демарші вплинули мало. Хоча руйнування церков і було поступово припинене (у підсумку на Холмщині й Південному Підляшші перестали існувати 127 храмів), утиски православних тривали й далі. У липні 1938-го державна адміністрація посилила тиск на священиків, вимагаючи виголошувати проповіді польською мовою. Виконання цього розпорядження контролювала поліція. Також з Холмщини й Підляшшя продовжували прибирати позаштатних священиків, караючи їх за непослух арештами і штрафами. Паралельно адміністрація тиснула на православних вірян, схиляючи їх до переходу в католицизм. Тих, хто не погоджувався змінити віру, могли звільнити з роботи, відібрати концесію, виключити з черги на парцеляцію (розподіл земельних ділянок під час аграрної реформи). За офіційними даними, що їх наводить Г.Купріянович, такому тиску поступилося близько 10% православного населення Холмщини. У лютому 1939 року люблінський воєводський уряд організував так звану національну конференцію, на якій ухвалили програму підтримки національно-релігійної політики держави. Холмщину й Південне Підляшшя очікувала подальша полонізація, причому не лише шляхом асиміляції українців, а й шляхом збільшення частки поляків. Схожий документ ухвалили й щодо Волині за ініціативою місцевого воєводи.

Та планам польської влади не судилося збутися. Вже у вересні 1939 року вибухнула Друга світова війна, і польському урядові було вже не до "східних кресів". А на Волині з'явилися нові "визволителі", від яких невдовзі стало непереливки і полякам, і українцям…

Джерело. https://m.dt.uа

Роман Клочко. 

Воїни УПА у селі Мокрянах. (Малі Мокряни).

Малі́ Мокря́ни — село в Україні, в Мостиському районі Львівської області. Населення становить 407 осіб. Орган місцевого самоврядування - Маломокрянська сільська рада.

Височанський Микола Григорович , 1926 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув в жорстокому бою з емгебистами 29 липня 1950 р. у с. Малі Мокряни.

Костецький Ілько Ількович , 1920 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Панас", можливо, „Листок". Загинув у нерівному бою з емгебистами начебто в с. Стоянцях 1950 р. Забраний до Судової Вишні і похований біля тюрми. Перепохований у спільній могилі вояків УПА в Судовій Вишні 1991 р. За свідченнями Євгена Рокицького (із сусідніх Шешорович), коли їхню сім’ю вивозили на Сибір у 1949 p., він ще був живий. За версією сина Костецького, Євгена, він міг загинути у с. Санники.

Добрій Роман Васильович, сільське прізвисько „Музика". Вояк УПА, псевдо „Горун". Рядовий загону „Сороки". Загинув у бою в жовтні 1947 р. у с. Шешоровичі, натрапивши на більшовицьку засідку. Тіло забрали до Судової Вишні. З боку карателів були поранені, один із них - важко. Разом з Добрієм загинув і його односелець Іван Марко.

Теліпський Андрій Григорович , 1913 року народження, с. Великі Мокряни. Провідник боївки СБ. Член ОУН ще до 1939 р. Був зааре­штований енкаведистами за членство в ОУН у 1940 р. Сидів у Самбірській тюрмі. У червні 1941 р. під час наступу німців усіх в’язнів вивели на розстріл. Йому пощастило залишитися живим, тому що опинився під трупом убитого в’язня, а енкаведисти швидко втекли. Повернувся в село. Пізніше пройшов вишкіл у Яворівських лісах. Мав зв’язок з навколишніми селами. Брав участь у багатьох засідках і боях з москалями. З бою виходив останній. Загинув у січні 1945 р. під час облави в с. Великі Мокряни, в бою був поранений, і, щоб не потрапити до рук ворогів, підірвався гранатою. Убив 2 або 3 облавників. Похований там же.

Шудляк Роман Васильович (в селі називали - Кругляк), 1917 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Скиба". Загинув у відкритому бою біля фільварку (поле „Воля") 15.08. 1948 р. Випадково зустрівся вдень з більшовицькою облавою. Відбивався, доки не кінчилися набої. Тіло його забрали до Судової Вишні. Скільки в цьому бою було вбито чи поранено облавників, невідомо.

Вочаковський Іван Федорович , 1924 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув у бою разом із Миколою Височанським 29.07.1950 р. на подвір’ї господаря Романа Плюти. З ініціативи голови Судововишнянського осередку спілки політ­в’язнів Я.Будзина, голови Мостиського районного „Меморіалу" В. Зілінського та лісничого Судововишнянського лісництва М. Савицького на тому подвір’ї 14 жовтня 2002 р. їм поставлено пам’ятник.

Вочаковський Петро Федорович , 1928 року народження, с. Купновичі Рудківського району. Вояк УПА. Псевдо „Певний". Загинув у с. Великі Мокряни 25.08.1950 р.

Депа Уляна, донька Григорія або Івана, з Малих Мокрян, начебто зв’язкова. Загинула в своєму селі 4 серпня 1948 р.

Депа (Депо) Пантелеймон, 1927 року народження, с. Мокряни, вояк УПА. Вбитий у с. Купновичі 19.05.1947 р.

Дмитришин Роман Іванович. Вояк або командир УПА, начебто із СБ. Загинув у Малих Мокрянах 15.08.1947 р.

Мидлак Петро Іванович, вояк УПА. Загинув у Малих Мокрянах 1947 р.

Вивезена в Сибір Костецька Розалія, дружина Костецького Ілька; члена ОУН, вояка УПА, із СБ, можливо, псевдо „Листок" (загинув у Санниках). Разом з його дружиною був вивезений син Євген.

Джерело: В.Зілінський "В борні за Україну"

Цей день в історії УПА — 22 квітня.

В центрі «Залізняк», районовий організаційний референт ОУН. Праворуч – «Терен». Ліворуч – «Богдан». Архів СБУ.

1943

Відділ УПА, аби відбити захопленого в полон зв’язкового, вступив у бій із німецьким загоном біля села Галинівка на Волині. У перестрілці знищені 19 військових.

1945 рік

Неподалік райцентру Сарни на Рівненщині повстанці знищили редактора і двох працівників районного газети.

У сутичці з загоном НКВД у селі Гаї Розтоцькі на Тернопільщині загинули двоє підпільників.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Дички на Станіславщині. Декілька воїнів УПА знищили капітана і чотирьох військових, захопили кулемет і без втрат прорвалися з оточення.

У селі Великі Дідушичі на Львівщині підпільники знищили голову і секретаря сільради.

У селах Броди на Волині та Лозино на Львівщині повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів. Знищені 3 бійці батальйонів, здобуто 2 кулемети, 2 автомати, 6 гвинтівок та інше озброєння.

1947 рік

Під час сутичок із загонами МВД у селах Лучани і Стрільбичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У райцентрі Тисмениця на Станіславщині підпільники знищили військового МВД.

У бою з опергрупою МГБ у селі Сихів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Івашків – «Дуб» і ще один повстанець.

1948 рік

У селі Почапи на Львівщині підпільники знищили автомобіль кіно пересувної установки.

Під час сутички з загоном МВД біля села Витвиця на Станіславщині один підпільник зазнав поранення і, аби не потрапити в полон, застрелився.

1949 рік

У селі Ганачівка на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

У зіткненні з загоном МВД у селі Галівка на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

УПА у боротьбі за Правобережжя 1944-1945 рр. (автор. Юрій Щур).

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Повстанці з Борщівщини.

Сущинський Іван “Ікс" та Шмиглик Іван “Чорноморець”.

Повертаючись на територію України, радянські спецслужби неминуче зустрічали острівки невдоволення та непокори, якими щонайменше були осередки підпілля ОУН на Наддніпрянщині. А вже на території Правобережної України до акцій підпілля долучилися відділи Української повстанської армії. У лютому 1945 року виконуючий обов’язки начальника управління НКВС УРСР підполковник держбезпеки Бурилін підписав узагальнюючу довідку щодо попередніх результатів боротьби з відділами УПА, які намагалися опанувати терени на схід від Збруча (за період з 1 березня 1944 року по 1 січня 1945 року).

Радянські органи державної безпеки відмічали, що відділи УПА мають на меті здійснення терактів проти радянського й партійного активу, напади на колгоспи й проведення націоналістичної пропаганди. Найбільше у той час ці акції були помітні у Київській, Житомирській, Вінницькій, Кам’янець-Подільській та Чернігівській областях (у адміністративних межах, актуальних на описуваний період часу).

За звітами НКВС, окремо по областях картина, картина виглядала наступним чином. Одразу ж варто зауважити, що співробітники НКВС досить часто завищували кількість загиблих повстанців, рівнозначно занижуючи власні втрати. Відповідно, наведені цифри загиблих із звітів є, перш за все, офіційною версією НКВС й вимагають щонайменше уточнення.

У Житомирській області загинуло повстанців – 425, поранено – 23, заарештовано – 74.

Серед загиблих були повстанські командири Микола Мельник («Онищенко»), «Ярий», Василь Петренко («Лисогір»). У одному з тогочасних повстанських звітів з терену про ці події читаємо: «Війська НКВС ввесь час атакували нас. З перших стрілів стає ранений ком. Ярий, а дальше важкопоранений ком. Лисогір добиває себе гранатою. Червоні підкидають все нові і нові сили, не зважаючи на свої жертви стараються нас взяти. Їм це не вдається. Після нерівного бою під охороною ночі відступаємо. Наші жертви в цей день великі: 9 стрільців не вертають з села, попадають до НКВС, 20 гине в бою, а 10 стрільців зіставляється раненими. Бій цей був недалеко села Кодра Радомського р-ну» (тепер – селище у Макарівському районі Київської області).

Найбільше повстанці, за даними НКВС, оперували у Чоповицькому, Городницькому (існували до 1957 року), Барановському, Словечанському (існував до 1962 року), Овручському, Красноармійському (з 2016 року - Пулинському), Малинівському, Радомишльському й Олевському районах. За вказаний час повстанці здійснили 89 акцій, серед них 10 нападів на колгоспи. Вбито 3 голів сільрад та 1 голову колгоспу, 4 офіцери-червоноармійці та 5 бійців охорони.

Під час антиповстанських операцій було вилучено 32 кулемети, 53 автомати, 470 рушниць, 41 револьвер, 4 гранати, 21870 набоїв.

Власні втрати НКВС подавало наступні: 8 бійців винищувальних батальйонів, 5 бійців пожежної охорони, 8 червоноармійців, 8 курсантів артилерійської школи та 32 бійці (без зазначення належності).

У Київській області загинуло 137 повстанців, поранено – 2, заарештовано – 29. Серед загиблих були повстанські командири «Панько», «Борис» та «Дніпровий».

Найбільше повстанці, за даними НКВС, оперували тут у Димерському (існував до 1962 року), Іванківському, Чорнобильському (існував до 1988 року), Розважевському (ліквідований 1959 року), Макарівському та Бородянському районах.

Під час боїв з повстанцями співробітниками радянських органів держбезпеки вилучено 5 кулеметів, 10 автоматів, 119 рушниць, 6 револьверів, 10 гранат та 1440 набоїв.

Упівцями було здійснено 39 акцій, серед яких 14 нападів на колгоспи. Серед вбитих ворогів було 4 співробітники НКВС та 5 бійців Внутрішніх військ НКВС, 7 – поранені.

У Вінницькій області загинуло 149, отримали поранення 24, заарештовано 84 повстанців. Серед загиблих був командир ВО «Вінниця» групи УПА-Південь Омелян Грабець ( у звіті НКВС – «Батько-Богун»). Також був заарештований начальник організаційно-мобілізаційного відділу КВШ УПА-Північ Ілля Ткачук («Олег»).

Відділи УПА оперували у Літинському, Хмельницькому, Калинівському, Дашевському й Ситковецькому (останні два ліквідовані у 1959 році) районах. За описуваний період було зафіксовано 48 акцій, серед яких 14 нападів на колгоспи та радянські установи.

У повстанців було вилучено 9 кулеметів, 74 рушниці, 67 автоматів, 30 пістолетів, 88 гранат, 24478 набоїв.

Радянські втрати становили вбитими 4 сільських активістів, 6 військовослужбовців, 1 співробітник НКВС, 2 «стрибки». 1 співробітник НКВС та 1 «стрибок» отримали поранення.

У Кам’янець-Подільській (Хмельницькій) області загинуло 533, було поранено 52 та заарештовано 219 повстанців. Серед загиблих був сотенний «Юрко».

Найбільшого поширення відділи УПА отримали у Славутському, Дунаєвецькому, Старокостянтинівському, Берездівському, Станаівському й Меджибозькому (останні три ліквідовані у 1959 році) районах. Повстанці здійснили 91 акцію, серед яких 49 нападів на колгоспи й радянські установи.

У повстанців вилучено 12 кулеметів, 52 автомати, 374 рушниць, 1 міномет, 8 револьверів, 167 гранат, 4100 набоїв.

Радянські втрати склали 60 осіб, з них 56 бійців та «стрибків», 3 офіцери, 5 активістів та 5 працівників НКВС.

У Чернігівській області загинуло 2, поранено 2 та заарештовано 9 повстанців. Серед загиблих був командир «Моряк». Зафіксовано 14 акцій, серед яких 8 нападів на колгоспи та радянські установи.

Джерело. http://ukrnationalism.com

22 квітня 1918р. кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана звільнила Крим від московитів.

Карта-схема Кримської операції Армії УНР. Фото:istpravdа.сom.ua

Після підписання мирної угоди з Центральними державами в Брест-Литовську, українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль Чорноморський флот.

10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії була сформована Кримська група на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського півострова. Вона мала випередити німців (15-а ландверська дивізія генерала фон Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським півостровом раніше за союзників.

18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш. Загін відчайдух на чолі з сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив замінований міст, розігнав найближчу охорону і під прикриттям бронепоїздів Семена Лощенка та Павла Шандрука, що рухались слідом і вели безперервний кулеметний та гарматний вогонь, дезактивував вибухівку. Результатом стрімкого наступу стала повна деморалізація більшовицького війська: піхота захопила окопи червоних, ворог покинув позиції і панічно відступив. У групі Зілинського не загинув жоден вояк.

Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків.

Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто, вже зайняте німцями.

До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків імені Костя Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої з більшовиками на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві.

Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», учасник походу на Крим навесні 1918-го. Фото:www.radiosvoboda.org

Однак успіхи українського війська загострили відносини між союзниками. 26 квітня німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петру Болбочану негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група 27 квітня залишила півострів і зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася до околиць Мелітополя.

Попри такий підсумок, кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і став справжнім тріумфом українського війська, однією з найбільш романтичних сторінок нашої історії.

Гетьман Павло Скоропадський саме завдяки акції Петра Болбочана зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Але внаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918-го всі здобутки в Криму було втрачено.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/22/1918-zvilnennya-krymu-vid-bilshovykiv

Бандерівці у степах України: ОУН на півдні і сході. (автор. Роман Клочко).

Краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак — бургомістр Мелітополя, один з агентів ОУН на Мелітопольщині.

Зенон Матла, голова проводу ОУН (б) на південноукраїнських землях.

Василь Кук більше відомий як командувач УПА. А до цього очолював крайовий провід ОУН (б) у Дніпропетровську після З.Матли.

Влітку 1941 р. жителі півдня і сходу України вперше в житті побачили бандерівців. Не антигероїв радянської та пострадянської пропаганди, а справжніх членів ОУН, які вирушили в ці регіони організовувати українські державні структури, аби поставити німців перед фактом створення Української держави.

Вторгнення німців на територію СРСР дало оунівцям шанс, яким вони не забарилися скористатися. З перших днів війни керівництво обох гілок організації — мельниківців і бандерівців — розпочало підготовку до створення своїх осередків за межами Західної України. ОУН (Б) створила три похідні групи, що мали вести пропаганду серед місцевого населення й очолити органи влади. Одна з них — Південна — діяла на території південних і східних областей України.

Початок шляху.

Як і інші похідні групи, Південна мала досить розгалужену структуру. Загальна її кількість становила 200 осіб. До керівництва входили провідник, штаб групи з чотирьох осіб і секретар. Інші підрозділи — рої, складалися з 5–12 осіб. Пересувалися підводами й велосипедами, обходячи великі міста. Група рухалася за лінією фронту. По дорозі рої відокремлювалися від неї і прямували в заданому напрямку. Кінцевою точкою маршруту став Дніпропетровськ, де був штаб крайового проводу ОУН (Б) на півдні України.

Націоналісти підійшли до міста в серпні 1941 р., коли ще тривали бої. Перша конспіративна квартира, де відбувалися засідання крайового проводу, була в будинку на вул. К.Маркса, неподалік Дніпра. Головою проводу обрали Зенона Матлу. Спочатку ситуація складалася для оунівців досить вдало. Посаду заступника начальника обласної управи обійняв Василь Регей, штат відділу освіти повністю укомплектували націоналістами. Поблизу ще палав фронт, і німецькій адміністрації було не до кадрових питань. За таких умов оунівцям вдалося створити міські управи у Нікополі, Кривому Розі, Дніпродзержинську. У різних містах регіону почали виходити газети: у Дніпропетровську — "Вільна Україна", а у Кривому Розі — "Дзвін". У громадське життя поверталася українська мова, перейменовували вулиці. У Кривому Розі провулок Петровського за рішенням міської управи став називатися провулком Євгена Коновальця, першого голови ОУН.

Та вже восени 1941 р. націоналістам стало непереливки. Окупанти і спецслужби розгорнули репресії. Перші арешти почалися в Дніпропетровську ще 16 вересня, коли за ґрати потрапили близько 20 осіб, у тому числі Зенон Матла і Василь Регей (останній опинився в Освенцимі). Арешти відбулися й на Криворіжжі — там було розстріляно й заарештовано співробітників редакцій кількох газет, зокрема "Дзвону". Націоналісти вже тоді діяли напівлегально, через різні громадські організації на кшталт "Просвіти". Під пильне око спецслужб потрапили всі українські товариства. Наприкінці 1941 р. було заборонено будь-які публічні зібрання без дозволу, почалося переслідування громадських організацій. Усе закінчилося їх саморозпуском. У січні 1942-го прокотилася ще одна хвиля арештів оунівців. Націоналістичне підпілля зазнало серйозного удару.

Але цей погром не зупинив намірів проводу бандерівської ОУН втриматися на півдні України. Навесні 1942 р. було організовано новий крайовий провід на чолі з Василем Куком, який прибув на Дніпропетровщину наприкінці травня. Йому мали підлягати підпільні осередки на півдні України, а також на Донбасі і Кубані. Центром проводу залишався Дніпропетровськ.

Одним з головних напрямів діяльності оунівців, попри несприятливі умови, була пропаганда. Влітку 1942 р. на території, що перебувала під впливом крайового проводу, розпочався випуск газет "Вісті" (Дніпропетровськ), "Чорноморський вісник", "За самостійну державу", "Молода Україна" (усі — Одеса). Підпілля агітувало проти вивезення молоді до Німеччини, закликало не співпрацювати з окупантами, не здавати їм урожай.

Та пропагандою робота підпільників не обмежувалася. Із часом вони перейшли до активнішого опору. Референтура служби безпеки ОУН почала організовувати замахи на представників окупаційної адміністрації та агентів німецьких спецслужб. Так, у грудні 1942 р. оунівці вистежили і знищили агента гестапо, який допоміг німцям ліквідувати криворізьке підпілля, тоді ж провели відплатну акцію проти поліцаїв і німців у Синельниківському районі. У серпні 1943 р. референт СБ ОУН І.Білик організував низку замахів на працівників гестапо, за що окупаційна влада оголосила його в розшук.

Улітку 1943 р. крайовий провід розпочав створення боївок. Та через природні умови, брак зброї, наступ Червоної армії проіснували вони недовго. Проте, знаючи про наближення фронту, націоналісти розпочали набирати до УПА добровольців, яких потім переправляли на Правобережжя і Полісся. Здебільшого новобранці потрапляли до Чорного лісу на Кіровоградщині або славнозвісного Холодного Яру на Черкащині. 30 жовтня до УПА виїхала остання група. Невдовзі на території краю з'явилися радянські війська, а разом із ними й органи держбезпеки, які, спираючись на свою агентуру, ліквідували залишені для підпільної роботи націоналістичні осередки.

На батьківщині Донцова

Із діяльністю ОУН на Запоріжжі вперше зіткнулися не німці, а… радянська влада. Ще в грудні 1940 р. співробітники НКВС викрили гурток "Самостійна Україна", заснований вихідцем зі Станіславської (Івано-Франківської) області О.Бойчуком, який прибув до Запоріжжя працювати в тресті "Запоріжбуд". А 12 серпня 1941 р. військовий трибунал Запорізького гарнізону Одеського військового округу розглядав справу бійців 31-го інженерного протихімічного батальйону. Тут було викрито осередок ОУН, організований бійцями — вихідцями з Західної України. Один з них, І.Немировський, мобілізований наприкінці 1940 р. з с. Дунаїв Поморянського району на Львівщині, отримав від провідника сільських оунівців завдання: в разі, якщо почнеться війна, не воювати у лавах Червоної армії і перейти на бік противника, а коли не вдасться, взяти участь в антирадянському повстанні за незалежність України. Та спочатку він мав відшукати членів ОУН серед мобілізованих "західняків". Попервах Немировському щастило: він відшукав серед однополчан п'ятьох однодумців, налагодив зв'язок із львівським підпіллям: надсилав до Галичини інформацію про місцеві колгоспи й отримував звідти інструкції. Та чекісти виявилися пильнішими: вже 29 червня 1941 р., за тиждень після початку війни, у батальйоні відбулися перші арешти. На думку дослідника Юрія Щура, який вивчив і опублікував відповідні документи, підпільників підвела їхня необережність у листуванні: вони багато чого обговорювали у своїх листах, забуваючи, що їх можуть читати співробітники НКВС. Загалом заарештували 11 осіб. Майже всіх, окрім двох, які отримали по 5 років заслання, засудили до розстрілу.

Перша з похідних груп з'явилася в Запоріжжі 8 серпня, відразу після окупації німцями. Поява оунівців не пройшла повз увагу Айнзацгрупи "С" (ліквідаційного підрозділу), яка зафіксувала це в одному зі своїх зведень, повідомивши, що націоналісти намагаються отримати посади в адміністрації. Невдовзі створений обласний провід на чолі з В.Пастушенком поділив область на три округи: Запорізьку, Мелітопольську і Бердянську; передбачалося створити мережу підпільних осередків.

Налагодити підпільну мережу в обласному центрі було дуже нелегко. Провести своїх людей до управи й поліції націоналістам не вдалося, а в жовтні німецька влада провела серед оунівців арешти, виславши частину з них до Галичини. Члени проводу, які ще залишалися на волі, виїхали в інші населені пункти. Та все ж таки підпілля встояло: у Запоріжжі, Михайлівці, Василівці, Мелітополі та інших населених пунктах області продовжували існувати осередки, які займалися пропагандою серед місцевих жителів.

Як працювало оунівське підпілля в Запоріжжі, можна прослідкувати на прикладі малої батьківщини ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова — Мелітополя. У місті націоналісти на чолі з Михайлом Вінтонівим з'явилися наприкінці жовтня — на початку листопада 1941 р. Одним із перших завербованих став директор місцевої школи №19 М.Семикін, у помешканні якого підпільники влаштували склад агітаційної літератури. Завдяки йому оунівцям вдалося встановити зв'язок і з іншими мелітопольськими освітянами. Ще більше пощастило підпільникам у с. Вознесенці Мелітопольського району — тут їхніми агентами стали сільський староста і місцевий краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак, який допоміг націоналістам із працевлаштуванням, а в листопаді організував їм зустріч із молоддю — старшокласниками місцевої школи. До війни І.Курило-Кримчак працював у селі вчителем, тож тепер міг залучити в ОУН і своїх колишніх колег, влаштовуючи у Вознесенці семінари для освітян району, де основним питанням була перебудова виховної роботи шкіл в українському дусі. Він же посприяв підпільникам з агітаційними матеріалами — у його помешканні на друкарській машинці виготовляли різноманітні листівки і звернення до населення.

Вербування нових членів серед освітян дало оунівцям змогу розгорнути активну просвітницьку діяльність. У селах району організували хоровий і драматичний гуртки, поширювали націоналістичну літературу, зокрема й книжку Д.Донцова "Наші традиції". У Мелітополі виник молодіжний культурно-просвітницький гурток "Козаки", а оунівець М.Сливка став директором міського театру

ім. Шевченка.

Як і на Дніпропетровщині, діяльність похідних груп у Запорізькому краї не обмежувалася самою лише агітацією. Члени Михайлівського осередку ОУН збирали зброю, яку ховали у дніпровських плавнях і час від часу використовували, хоч і не завжди вдало (одного з підпільників, Письменого, німці заарештували за обстріл військової техніки). У Мелітополі загін І.Білика визволив в'язнів концтабору, де утримували підпільників і місцевих жителів, які намагалися ухилитися від вивезення в Німеччину.

Така активність, звичайно ж, не проходила повз увагу каральних органів. У травні

1942 р. німці заарештували керівника Михайлівського осередку ОУН І.Гребенюка, тоді ж було розстріляно 10 оунівців під Мелітополем. А навесні 1943 р. за ґратами опинився М.Вінтонів, якого закатували на смерть. Ще кілька десятків оунівців потрапили до запорізької в'язниці СД (служби безпеки). Втім, основну роботу з ліквідації націоналістичних осередків завершили не німці, а радянські органи влади, які восени того ж року поновили свою роботу на території краю.

На Східному фронті.

Загони Південної похідної групи дісталися й Донбасу. Тут вони діяли за тою самою схемою, що й у інших регіонах, — намагалися потрапити на посади в адміністрації, вели пропаганду серед місцевого населення, зокрема й через легальні громадські організації. Націоналістам вдалося закласти мережу осередків у різних містах та селищах регіону — Сталіні (Донецьку), Ворошиловграді (Луганську), Горлівці, Комсомольську, Костянтинівці, Макіївці, Маріуполі, Краматорську, Ясинуватій, Артемівському, Андріївському, Ольгинському та Чистяківському районах.

Легальним прикриттям для підпільників стали осередки "Просвіти". Саме через них, провадячи культурно-просвітницьку роботу, вони вербували до організації нових членів. 

Однією з найбільших у регіоні була маріупольська "Просвіта", до якої входило понад 150 осіб. Очолював її директор міського театру оунівець А.Ірій-Авраменко. Товариство мало шість секцій — літературно-мовознавчу, історико-економічну, сільськогосподарську, театральну, господарську (підготовка вечорів) та секцію молоді до 14 років. Окрім "Просвіти", у місті видавалася ще "Маріупільська газета", редактором якої був член ОУН Микола Стасюк. Таку саму роль "оунівського рупора" виконувала й газета "Нове життя" у Ворошиловграді, очолювана М.Бернацьким. Оскільки згадувати про самостійність України німецька цензура забороняла, журналісти обмежувалися популяризацією української історії. Приміром, кореспондент "Маріупільської газети" М.Фененко публікував статті про гетьмана Павла Полуботка, кошового отамана Івана Сірка, історика й політика Михайла Грушевського, розповідав про Голодомор 1932—1933 рр.

Одним із найважливіших напрямів пропаганди оунівського підпілля на Донбасі стало поширення листівок. Їхній текст зазвичай розробляв центральний провід, а на місцях розмножували за допомогою друкарських машинок або іншої техніки. Така централізація не завжди йшла на користь справі. Так, в аналітичному звіті ОУН про суспільно-політичне, культурне і господарське життя південноукраїнських земель (квітень 1943 р.) є нарікання на мову листівок: "Листівки, писані українською мовою, мають багато галицизмів, і тому дехто говорить, що вони є незрозумілі і не писані для нас. Для прикладу хоч би такий заголовок листівки: "Становище ОУН до мобілізації у нім. армію". Слово "становище" тут невідповідне, повинно бути ставлення. Слова "офензива" тут ніхто не розуміє і т.д.".

Не обходилося і без збирання зброї. Дослідникові Володимиру Нікольському вдалося знайти у матеріалах справ оунівців, затриманих радянськими органами держбезпеки, свідчення про придбання зброї осередками Комсомольська, Горлівки, Волновахи, Царекостянтинівки. Займалися цим підпільники, які працювали у місцевій адміністрації. Наприклад, у Горлівці староста Шембарьов і його заступник Мірошниченко зібрали 4 гвинтівки, 2 карабіни, 1 російський автомат і набої до них. Усе зберігали в касі управи. У Волновасі й Царекостянтинівці зброю допомагали збирати поліцаї.

Дії оунівців не могли не привернути уваги каральних органів. Перші арешти відбулися вже у серпні 1942 р. у Маріуполі. Тоді німцям вдалося завербувати деяких підпільників, а за рік провести у цьому ж місті масштабніші арешти, фактично розгромивши осередок. Невдовзі на Донбасі почалися бойові дії, і окупантам стало не до націоналістів. А після вигнання нацистів ними зайнялися співробітники НКВС.

Робота похідних груп на півдні й сході України не припинилася і після війни. Центральний провід ОУН (Б) продовжував засилати націоналістів у ці регіони й пізніше, однак змагатися з радянськими органами держбезпеки їм було не під силу. Та їхня робота там не минула даремно, насамперед для них самих. Знайомство оунівців з краєм вплинуло на програму обох гілок організації — спочатку бандерівської, а потім і мельниківської, змусивши провід зробити її більш демократичною. Та через суперництво двох течій націоналістичного руху, скромні людські й матеріальні ресурси націоналістам так і не вдалося тоді досягти своєї головної мети — зробити Україну незалежною.

Джерело.https://m.dt.ua/history

21 квітня 1897р. у с. Зарваниця народився Петро Сагайдачний - вояк Легіону УСС та офіцер Армії УНР, публіцист, редактор, діяч Української діаспори.

Прапор УСС

Символічна могила воїнам УСС та УПА с. Зарваниця

*****

Помер 12 січня 1971, м. Нью-Йорк (США).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

11 (або 21) квітня 1597р. у Варшаві після тортур страчений Северин Наливайко - Український Козацький отаман.

Северин Наливайко народився коло 1560 року в Гусятині (нині Тернопільська область) прийняв мученицьку смерть 21 квітня 1597 року у Варшаві. Северин український військовий діяч,козацький отаман, гетьман Війська Запорозького. Керівник одно з перших антипольських повстань 1594–1596 років в Речі Посполитій. Северин походив із дрібної української православної шляхти. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната Олександра Калиновського, переїхав з матір'ю до старшого брата Дем'яна в Острог. Його брат, Дем'ян, священик домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Наливайко дістав добру освіту в Острозі, потім пішов на Запоріжжя, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії (Туреччина і Кримське ханство). За свідченням польського хроніста Й. Бельського, Наливайко був «людина незвичайна, вродливий чоловік, до того ж чудовий гармаш», відзначався винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником. Повернувшись згодом до Острога, вступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) до великого українського магната Костянтина Острозського. На цій посаді Наливайко брав участь у конфлікті свого господаря з запорізьким гетьманом Криштофом Косинським, внаслідок чого його стосунки з запорожцями були надовго зіпсовані. У 1594 році залишив службу та організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Влітку 1594 року на чолі 2 500 нереєстрових козаків рушив у Молдову, де розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, звернувся до запорожців і закликав почати спільну боротьбу проти турецько-татарських загарбників та проти польських і українських магнатів і шляхти.

Після кількох вдалих походів на Молдову у спілці з запорізькими козаками (1594, 1595) Наливайко очолив повстання проти польської шляхти, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі. Козаки при допомозі міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом та іншими містами. Водночас на Вкраїні діяв загін повсталих запорожців під керівництвом Григорія Лободи і Матвія Шаули. Об'єднанню загонів перешкоджала недовіра, з якою запорожці ставилися до Наливайка після повстання К.Косинського.

У кінці 1595 року польський уряд доручив гетьманові Станіславу Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Наливайко у квітні 1596 року об'єднав своє військо із запорожцями на чолі з Шаулою. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя.

Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила Наливайка, Шаулу та інших керівників повстання і 28 травня (7 червня) 1596 року видала їх Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський вирізав більшість козаків. Після страшних тортур Наливайка було страчено у Варшаві. Польські кати розтрощили кістки рук і ніг Северина, а тоді поклали в полу статую мідного бика і розвели під ним велике багаття, щоб запекти Наливайка заживо. В античній Греції така страта вважалася найжорстокішої і була неофіційно під забороною.  

Пів Варшави з польської знаттю зібралося щоб бачити страту козацького ватажка та послухати його крики та благання помилувати, але польський натовп був розчарований. Северин замість долаючи величезний біль почав співати жартівливих пісень глузуючи з короля та його посіпак.

Своїм катам він кричав що б вони підкинули ще дров бо він зовсім змерз. Хоч тіло Северина Наливайки було скалічено проте ніщо не могли зламати його козацький дух. Дії повстанців Северина Наливайка в Білорусії описуються Баркулабівським літописом. Після мученицької смерті поляки ще кілька десятиліть називали всіх православних українців наливайками.

Про Наливайка складали багато народних дум. Як народного героя його не раз згадував Т. Г. Шевченко у своїх творах. Російський поет-декабрист К. Ф. Рилєєв написав поему «Наливайко». Український письменник Іван Ле написав історичний роман «Наливайко». 1986–1992 рр. видатний український поет і письменник-шістдесятник Микола Вінграновський також написав роман «Наливайко».

Український письменник Кулаковський В. М. написав історичний роман «Северин Наливайко» (1998).

Українська поетеса Л. Костенко написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай», там є такі рядки про Наливайка:

Був молодий і гарний був на вроду,

І жив і вмер, як личить козаку.

За те, що він боровся за свободу,

Його спалили в мідному бику.

26 січня 1998 року Національним Банком України була випущена пам'ятна срібна монета номіналом 20 гривень із серії «Герої козацької доби» присвячена пам'яті Северина Наливайка. Вічна шана славному сину українського народу!

Джерело. 

Книга Сергій Леп'явко "Козацькі війни..." то наукова монографічна робота, одна з найкращіх книг з історії українського козацтва 90-х років в Україні. Дана стаття науково-популярна для широкого загалу, історичні факти і дати в ній достовірні.

Сторінка фейсбук:

Дмитро Воронський. Історія українського козацтва.

Цей день в історії УПА — 21 квітня.

Омелян Грабець (зліва)

*******

1944 рік

Біля урочища Гурби на Рівненщині розпочався бій військової округи «Богун» УПА-Північ та з’єднання УПА-Південь (разом із місцевими селянами до 5000 бійців) проти п’яти бригад НКВД і деяких частин Червоної армії (всього 30 тисяч військових), яких підтримали полк кінноти, авіація, бронепоїзди і 15 легких танків. Бій тривав 5 днів.

1945 рік

Чота УПА-Захід біля села Сілець на Львівщині роззброїла бійців винищувального батальйону, що охороняли лісопильний завод.

1946 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у райцентрі Красне на Львівщині загинув станичний ОУН Степан Яворський – «Журавель».

У селі Броди на Волині повстанці роззброїли винищувальний батальйон. Здобуто 2 кулемети та інше озброєння.

1947 рік

Відділ УПА-Захід біля села Тисів на Станіславщині знищив кількох воїнів МВД, що влаштували засідку в лісі.

У сутичці з загоном МВД у селі Головецьке на Дрогобиччині загинув один підпільник.

У райцентрі Борщів на Тернопільщині повстанці знищили начальника міського гарнізону МВД.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Озеряни на Тернопільщині. Троє підпільників вчинили збройний опір і застрелились останнім патронами.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Кавчий Кут, Орів, Хитар і Яворів на Дрогобиччині загинули 9 повстанців, у тому числі надрайонний референт ОУН Ярослав Чекас – «Гайдамака».

1949 рік

У селі Пархач на Львівщині підпільники спалили хату голови колгоспу.

У сутичках із загонами МВД у селах Верхнє Синьовидне та Гвоздець на Дрогобиччині загинули станичний ОУН «Нічний», станична жіночої сітки Юлія Мицик-Диміцька – «Зарічна» та ще троє повстанців.

1950 рік

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі П’ятничани на Дрогобиччині загинув кур’єр Степан Степанків – «Корінь».

1952 рік

У сутичці з загоном МГБ на хуторі Грабський на Львівщині загинули двоє повстанців.

Під час облави опергрупа МГБ у селі Новиця на Станіславщині захопила районного провідника ОУН Іллю Василіва – «Гамалію» (пізніше засуджений до розстрілу).

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

21 квітня 1972р. у Лондоні відбувся судовий процес над Українськими студентами: Б. Цямриною, Б. Левицьким, В. Гуменюком та І.Осичко, яких обвинувачували у спробі підпалу московитського посольства в столиці Великої Британії в річницю смерті дисидентки Алли Горської.

московитське консульство в лондоні.

*****

21 квітня у 1972 році, британське правосуддя винесло судовий вирок чотирьом українським студентам за звинуваченням у спробі підпалу радянського посольства у Лондоні. 

Розгляд справи тягнувся багато місяців. На лаві підсудних опинилися 19-літня Ірина Осичко, 23-літній Богдан Каприця, 23-літній Володимир Гуменюк та 21-річний Богдан Левицький.

Акцію патріотів було приурочено до чергової річниці смерті дисидентки Алли Горської. З цією метою студенти виготовили саморобну вибухівку. Серед цілей для атаки розглядали також будівлю готелю, де зупинялися радянські дипломати.

Гучна справа викликала неабиякий інтерес громадськості. За перебігом подій слідкували усі лондонські газети. Тож невдала спроба акції все одно змогла вчергове привернути увагу західного світу до українського питання.

У результаті трьох студентів засуджено до 12 місяців в'язниці з умовним припиненням на три роки, студентку Осичко як неповнолітню - 6 місяців за таких же умов. 

****

Для збільшення натисніть на зображення.

Для збільшення натисніть на зображення.

Для збільшення натисніть на зображення.

Для збільшення натисніть на зображення.

Для збільшення натисніть на зображення.

21 квітня 1923р. у Бережанах помер Старух Тимотей Михайлович - суспільно-політичний діяч, публіцист, редактор.

Від 1896 року проживав у с.Золота Слобода, був ініціатором будівництва читальні «Просвіти», співорганізатором товариства «Січ», війтом села, послом австрійського парламенту від виборчого округу Бережани – Рогатин, послом Галицького сейму. Від 1912 р. оселився у м. Бережанах.

Джерело.1.https://teren.in.ua/2020/04/21/21-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Газета «Український Прапор» писала: «В похоронному обряді було 7 священиків. Співали гімназійний[8] хор і великий селянський хор із Слободи Золотої. Домовину зложено між зелень та вінки на великого господарського воза, запряженого у три пари білих круторогих волів. Безліч вінків — а між ними звертав увагу великий терновий вінок з червоною лентою „Мученикові за народ — Слободяни“… Заплакала Українська земля Галича, насипаючи свіжу могилу одному з найкращих своїх синів. Та пам'ять діл визначного трибуна перейде з роду в рід».

*****

ТИМОТЕЙ МИХАЙЛОВИЧ СТАРУХ

27 лютого 1860 року у селі Бережниці Сяноцького воєводства народився Тимотей Михайлович Старух – український суспільно-політичний діяч, публіцист, редактор. Його батько був заможним селянином послом до Галицького сейму 1-го скликання. У сім’ї було 14 дітей. Початкову освіту хлопець здобув у місцевого дідича, де навчався разом з його дітьми.

20-річного хлопця 1880 року призвали в армію, призначили до 2-го полку князя Шварценберґа. Під час служби (1880-1883) вивчив німецьку мову, багато читав, спілкувався з віденцями. Після звільнення не захотів бути у рідному селі, тому вступив на службу до жандармерії. У 1884-1896 роках служив жандармом на постерунку в Усті-Зеленому, начальником постерунків у Нараєві, Підгайцях, Делятині, Бурштині, Козові, Бурштині, Бережанах. 

Через постійні переслідування Тимотей Михайлович закинув державну службу, повернувся до улюбленої господарки, осів у Слободі Золотій Бережанського округу (нині – Козівський район), одружився з вродливою дочкою Топольницького – економа дідицького фільварку.

З приходом Тимотея Старуха для Слободи Золотої почалася нова доба в освітньому і політичному житті краю. Він став членом управи читальні ім. Качковського, і вже через 1 рік, під його впливом, селяни її «розв'язали», замість неї було утворено читальню «Просвіти». Читальня «Просвіти», заснована Т. Старухом, об'єднувала навколо себе 132 просвітян, мала 205 книг, сюди постійно надходили львівські патріотичні видання, діяв хор, аматорський гурток.

Тимотей Старух зумів організувати навколо себе селян, власним коштом заклав фундамент споруди читальні, очолив «комітет будови». З новою силою розгорнув політичну діяльність у 1907 році під час виборів до австрійського парламенту. Як результат, він був обраний послом.

1910 року вперше в австрійському парламенті була виголошена промова українською мовою; створено «Український клюб», що об'єднав у парламенті галицьких послів. Очільником став Тимотей Старух. Брав безпосередню участь в організації українського стрілецтва на теренах Бережанського повіту. 1911 р. став послом до Крайового сейму у м. Львові, 1913 р. – переобраний послом до парламенту Австро-Угорщини. Т. Старух був одним із найактивніших українських послів, меценатом українського студентства та преси. 

З початком Першої світової війни родина Старухів переїхала у рідне село Бережницю Вижну, згодом повернулися до Бережан. 15 червня 1915 року Тимотея й сина Миколу заарештували, повезли до Сибіру.

Після повернення в Україну 1917 р. Тимотей Старух брав участь у Всеукраїнському з'їзді (м. Київ), 1918–1919 рр. – комісар (ЗУНР) міста Бережани. Він був головою Ширшої повітової Ради у Бережанах за часів існування ЗУНР. У січні 1919 року на Трудовому Конгресі України в Києві Тимотея Старуха обрано заступником голови Конгресу.

Після тяжкої хвороби 21 квітня 1923 року серце українського суспільно-політичного діяча зупинилося назавжди у м. Бережани. Його поховано на Бережанському цвинтарі.

Родина Старухів глибоко пошанована у Бережанському краї: за заслуги перед бережанцями Тимотею Старуху надано ім'я почесного громадянина міста Бережани, одну з вулиць міста названо вулицею Родини Старухів, засновано щорічну премію Тимотея та Ярослава Старухів – у галузі літератури, за громадсько-просвітницьку діяльність. 

Джерело.2.http://berezhanymrada.gov.ua/index.php/viddil-kultury-turyzmu-ta-relihii/novyny-viddilu-kultury/898-tymotei-mykhailovych-starukh

Від покоління до покоління несеться спомин про село Городиловичі - знищене поляками під час операції "Вісла".

о. Орест під час проповіді звернувся до присутніх із словами.

*****

Це село знищили під час операції «Вісла» у 1946 році. І лише у 1996-ому на місці спаленого населеного пункту побудували меморіальний комплекс, встановили 68 хрестів, які символізують стерті з лиця землі села Холмщини. На місці, де стояла церква, збудoвана каплиця, поряд з нею – символічна могила борцям за волю України. На ній викарбувана пам’ятна таблиця на честь начальника штабу групи УПА «Південь» Василя Процюка («Кропиви»), вихідця з Городилович. Поряд з могилою хрестами позначили усі села, які були знищені поляками під час операції «Вісла» та карателями з органів КГБ. Читаємо: Городиловичі, Печигори, Гора, Клюсів, Безеїв, Маджарки, Іваньки, Корків, Павловичі, Переводів, Ворохта, Будинин та інші. І ось на дзвіниці озвався віднайдений дзвін, поряд відновили криницю. Зарослий лісом, зберігся колишній цвинтар. Прокладено доріжки біля каплиці та символічної могили.

За доброю традицією, у неділю, 25 червня, на місці знищених Городилович зібралися люди, щоб разом з колишніми жителями цього села згадати про його трагедію та трагедію інших сплюндрованих і знищених сіл в Забузькій зоні Сокальщини. Спочатку о. Орест Рубель відслужив Святкову Літургію з нагоди cвята Співстраждання Пресвятої Богородиці та посвятив воду у криниці.

о. Орест під час проповіді звернувся до присутніх із словами:

– Кожного року сюди з’їжджаються люди з різних куточків світу, щоб розділити разом з нами горе і радість. Радість, бо маємо свято, а горе – бо так багато пролилося крові, так багато людей не дожили до сьогоднішніх днів. Ми щиро дякуємо Господу Богу, що дає нам нагоду зустрітися тут, в Городиловичах, під мирним небом, для молитви. Ми зійшлися докупи, обнімаємося, цілуємося, а наші вояки в цей же час рахують секунди і хвилини, щоб куля їх не зачепила. Ми їм дякуємо за те, що обороняють нашу Батьківщину, і також нині згадуємо тих, хто боровся за волю, за свободу України. Нині аж не віриться, що колись на цьому місці було село, тут бігали, сміялися діти, а сьогодні сюди приїжджають старенькі бабусі, дідусі.

А далі священик відправив панахиду за тими мешканцями села, які відійшли у вічність, за вояками УПА, які тут полягли та освятив могили на старому цвинтарі.

Священик Орест Рубель передав вітання усім присутнім від сина Василя Процюка «Кропиви» – Миколи, котрий мешкає у Києві і через певні обставини цьогоріч не зміг приїхати.

*****

Для збільшення натисніть на зображення.

Є надія, що не заросте стежина до меморіалу спалених сіл у Городиловичах, бо по ній, окрім старожилів, колишніх політв’язнів, пішла юнь. Від покоління до покоління несеться спомин про село. Тож пам’ять не зітреться.

(Від себе додам! Мало дуже мало тої "юні"....взагалі нема....) 

Юлія СОРОЧУК.

Фото автора.

Автор Голос з-над Бугу - 5 Вересня, 2017 р.

https://golosznadbugu.com

21 квітня 1944 р.– в урочищі Гурби на Рівненщині розпочалася битва південної групи УПА-Північ “Богун”.

Меморіал в урочищі Гурби.

21 квітня 1944 р.– в урочищі Гурби на Рівненщині розпочалася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника – “Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь із військами НКВД. Вона тривала до 25 квітня й стала однією із найбільших битв УПА. Загальна кількість повстанців разом із місцевими мешканцями, які до них приєдналися, становила близько 5 тисяч. Південна група УПА мала 2 батареї гармат та кілька мінометних ланок.

У середині квітня 1944 року основні сили Української повстанської армії розділив німецько-радянський фронт. Частина УПА під керівництвом Юрія Шухевича була розташована на території, окупованій нацистами, а друга частина під командуванням керівника УПА-Південь Василя Кука – на території під радянською окупацією. Найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці боялися повторення радянських репресій 1939–1941 років.

Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти й охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. У битві брали участь відділ південної групи УПА-Північ (військова округа «Богун» під командуванням Петра Олійника — «Енея») та з’єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»).

До бойових дій під Гурбами призвели замах вояків УПА на командуючого 1-м Українським фронтом Миколу Ватутіна, внаслідок якого він помер, а також спроби українських повстанців зірвати мобілізацію населення західних регіонів України до лав Червоної армії, про що свідчать численні атаки на потяги із новобранцями та на призовні пункти.

У відповідь НКВД почало широкомасштабні каральні операції проти УПА.

21 квітня 1944 р. енкаведисти оточили весь комплекс кременецьких лісів, у яких зосередилось біля 5000 повстанців, що належали до різних підрозділів УПА-Північ та УПА-Південь, а також мобілізованих селян із навколишніх сіл Гурби та Антонівці. Бойові відділи УПA нараховували не більше 3500-4000 вояків.

Сили внутрішніх військ НКВД, за повідомленням УПА, були в декілька разів більшими. До складу цього угрупування входили 4 бригади внутрішніх військ НКВД, полк кінноти, 15 легких танків, до того ж використовувалась авіація (три літаки з 6-го штурмового авіаполку НКВД), бронепоїзд, залучалися фронтові частини. Перед військами НКВД стояло завдання повністю оточити й знищити південну групу УПА, очистити місцеві ліси від повстанців.

Командування УПА наказало зайняти оборону в гурбенському лісі куреням Олександра Степчука (Сторчана), Івана Сала (Мамая), Семена Котика (Докса, Вира), Андрія Трачука (Бувалого), Івана Золотнюка (Довбенка), а також Яструба, Непитайла, Залізняка та окремим сотням Панька, Андрія, чоті Чорногорки й відділу охорони штабу під командуванням Гармаша і готуватись до прориву з оточення.

Проти радянських військ, згуртуваних переважно на лінії Шепетівка — Рівне — Збараж, уранці 21 квітня вояки УПА почали рити шанці та вкопувати гармати. Було розгорнуто польовий шпиталь.

Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше військових радянське командування сконцентрувало в районі села Антонівці. Наступ відбувався з різних боків, мобільні повстанські загони відступали та наносили несподівані удари з флангів, а тому війська НКВД зазнавали значних втрат, проте їм вдалося взяти повстанців в оточення.

За наказом командування УПА війська повстанців перегрупувалися в лісах неподалік с. Гурби, у селах Святе, Мощаниця, Чернява, Грановець та на Медвежій горі. Першу лінію оборони займали відділи командира Мамая (по лінії р. Понура – с. Замишівка), Докса (Мощаниця – Чернява – Святе), Яструба, Сторчана та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе – Мости – Грановець – Гурби). Другу лінію оборони займали загони Довбенка, Бувалого і Непитайла. Резерв становили відділи командира Панька, Залізняка, Чорногорки й Андрія. Згідно зі звітами до повстанського штабу під час зіткнень 23 квітня війська НКВД втратили 250 осіб убитими. Втрати повстанців становили 39 осіб убитими й 30 пораненими. Перевага НКВД була значною у живій силі та зброї.

У ніч із 23 на 24 квітня повстанці знову перегрупувалися та окопалися. Після артобстрілу війська НКВД спробували захопити позиції повстанців, однак марно. Друга атака із залученням танків також була невдалою, але загони УПА-Північ понесли втрати, зокрема, курінь Ясена, відділ Яструба, а за ним і курінь Залізняка змушені були відступити.

24 квітня, о 6-й ранку, командування НКВД розпочало генеральний наступ на позиції УПА. Повстанські ресурси були вкрай обмежені, тому командування УПА ухвалило рішення йти на прорив. Легкопоранені бійці з розформованого польового шпиталю долучилися до бойових загонів. Важкопоранених повстанців разом із цивільним населенням вирішили кількома групами переправити через лінію фронту. Три сотні з різних куренів озброїлися гарматами, щоб відвернути на себе увагу НКВД.

Вранці 25 квітня повстанці трьома групами з боєм почали прориватися із оточення в районі села Буща. Із «гурбенського котла» зуміли вирватися всі курені УПА – майже три тисячі бійців. Значних втрат зазнали курені Мамая та Довбенка (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів ―

Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клеваня.

Згідно з офіційною доповідною НКВД, було знищено близько 2 тисяч повстанців і 25 німців, а також заарештовано 65 німецьких солдат і офіцерів, які допомагали упівцям. У доповідній до втрат УПА НКВД зарахував і цивільне населення, розстріляне за допомогу повстанцям. Керівник бою під Гурбами генерал УПА Василь Кук у спогадах зазначив, що УПА втратила не більше 100 людей, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки ж поранили.

Леся Бондарук

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua 

Василів Ілля – «Гамалія» - районний провідник підпілля ОУН Калущини.

Народився 1925 року в с. Новиця Калуського району. Закінчив 7 класів місцевої школи (того часу це неповна середня освіта) і вступив у Калуш до гімназії, де провчився 4 місяці (до кінця 1939 року). Після встановлення радянської влади відбулась реорганізація шкільної освіти і Ілля повернувся до Новиці, де в школі ще раз проходив курс двох останніх класів протягом 1940-1941 років. В 1941 році пішов на навчання в Калуську торгівельну школу (директором був п. Гуцуляк), де здобував фах бухгалтера. Одночасно з навчанням працював бухгалтером на маслозаводі і у пекарні м. Калуш. В червні 1943 року закінчив торгівельну школу. Протягом місяця ще працював бухгалтером і в той же час пройшов медичну комісію для відбору у дивізію «Галичина», яка визнала його придатним для служби.

19 липня 1943 року мобілізований в дивізію «Галичина». Разом з Ільком до дивізії із с. Новиця пішли Сметанський (Чиканський) Петро, Соловей Любомир (попав в полон), Коник Іван (або Микола); з Калуша – Рудчак Михайло; Дуда Ілля з с. Верхня.

Новобранців привезли у Польщу, біля містечка Коханська у військовий табір «Гайделагер». Всіх обмундирували, озброїли карабінами і навчали військової справи. 

Восени 1943 року забрали до школи підстаршин, де проходив 4-и місячний курс навчання. Після закінчення навчання був призначений командиром відділення, а згодом помічником командира взводу. На початку літа 1944 року відправили на фронт в район м. Броди. Приблизно через два тижні почалися бої з радянською армією. Під час бою Ілля був легко поранений в груди. Частина дивізії здійснила прорив двох ліній оборони радянських військ і частково вийшла з оточення. Серед тих солдатів був і Василів Ілля. Не бажаючи йти на лікування до німецького госпіталю, він пробирається додому на Калущину. В лісовому масиві між с. Чертіж Журавненського району та Збора Войнилівського району Ілля з кількома колишніми «дивізійниками» зустріли стрільців із сотні «Ромка». Вони запропонували їм вступити в сотню УПА. Ілля дав згоду і в кінці липня 1944 року був прийнятий до сотні рядовим стрільцем, на озброєння дали карабін і сотенний «Ромко» (Роман Мончаківський –С.Л) присвоїв псевдо «Гамалія». Після переходу сотнею фронту мали великий бій у Болохівському лісі із військами НКВД. Восени (вересень – С.Л.)відбулася реорганізація відділів УПА і сотню «Заграва» під командою сотенного «Ромка» було включено до куреня «Промінь» під командою курінного «Журавля» (Ярослав Юсип – С.Л.) (туди входили ще сотня «Журавлів» та «Ясьміня»). Згодом на базі сотні «Заграва» створено курінь, курінним призначено «Ромка» (наказ Ч.7 від 19.11.44 р. командира ТВ «Маґура» поручника «Хмеля»). До куреня увійшла сотня «Снігурі» під командою сотенного «Яструба». «Гамалію» в сотні «Яструба» призначили командувати роєм і одночасно заступати при необхідності чотового.

До листопада 1944 року сотня «Яструба» проходила вишкіл. 11 листопада 1944 року сотня за квартирувала в с. Тростянець Долинського району. Опівдні стрільці сотні були вимушені прийняти бій з радянськими солдатами. Бій тривав до вечора. Повстанці втратили 8 стрільців і 12 було ранених, а ворог лишив на полі бою близько 100 солдат. Під прикриттям ночі сотня відірвалась від переслідувачів і рейдом пішла в Галицький район. Там, 17 листопада, біля с. Селище в лісі звели ще один бій з радянськими військами. Цей бій тривав більше як пів дня і закінчився з настанням ночі. Курінь поніс великі втрати. Для зручності маневрування курінь був розділений на сотні. Залишки сотні «Яструба» рейдували Галицьким і Войнилівським районами. Наприкінці 1944 року повстанський відділ «Яструба», який заквартирував у с. Цвітова Войнилівського району змушений був приймати бій з радянськими військами. Після цього сотенний «Яструб» приймає рішення розпустити стрільців по домівках на зимівлю, а командирів, включаючи ройових, залишити як кістяк відділу і продовжувати спільно діяти. В січні 1945 року «Гамалію» призначили в сотню «Вітрогони» під командою сотенного «Тютюнника» (Андрій Марійчин – С.Л.), де спочатку був ройовим, а згодом став чотовим. Зимою 1945 року сотня «Тютюнника» разом із сотнею «Середного» здійснила напад на районний центр Войнилів. Метою нападу було знищити гарнізон МҐБ та звільнити арештованих в’язнів. Вислід бою був невдалим, оскільки звільнити в’язнів не вдалось. Райвідділ МҐБ був повідомлений про напад і завчасно підготувався до бою. Від березня 1945 року і до кінця року виконував обов’язки чотового у сотні «Тютюнника». В січні 1946 року «Гамалію» перевели до сотні «Летуни» під командою сотенного «Середного», в якій перебував до травня 1946 року. В травні «Гамалія» разом із двома стрільцями («Нечай» і невідомий) відбились від сотні «Середного». Вони разом переховувались до осені по селах Войнилівського району. У вересні «Гамалія» повернувся до с. Новиця, де сконтактував з «Ігорем» (Кецман Михайло, станичний с. Берлоги, загинув 6.03.1949 року – С.Л.) і «Соколом» (Рижак Микола, охоронець кущового проводу ОУН, загинув 28.06.1948 р. – С.Л.). Всі троє діяли протягом року до вересня 1947 року. В цей час Ілля сконтактував з «Степаном» (Мицак Микола, загинув 4.03.1948 р. – С.Л.), який входив до проводу ОУН Перегінського району (ймовірно, певний час виконував обов’язки провідника). Він організував зустріч 20 вересня «Гамалії» з референтом пропаганди Калуського надрайонного проводу ОУН «Олегом». 

Останній призначив «Гамалію» референтом пропаганди Перегінського районного проводу ОУН.

Склад Перегінського районного проводу ОУН станом на осінь 1947 року був наступний: «Клим» (Наконечний Іван – С.Л) – провідник, переведений в інший район, після нього став «Сокіл» (Іванцівський Іван – С.Л.), а після загибелі «Сокола», 12 березня 1948 року, керівником став «Перемога» (Юрків Дмитро – С.Л.).

Референтом СБ на той час був «Улан» (Іван Сеньків – С.Л.), вбитий на початку 1949 року, на його місце став «Остап» (Петрів Дмитро (Василь) – С.Л.), вбитий 1.03.1951 року в с. Рівня.

Референт пропаганди «Гамалія» виконував ці обов’язки до червня 1949 року. Протягом цього часу здійснював також пропагандивні виступи перед жителями сіл Завій, Берлоги, Новиця, Грабівка. Відбувалось це переважно по неділях, після того як відправилось богослужіння в церкві, на церковних подвір’ях, або поряд з ними. Восени та зимою виступи проходили перед людьми, які приходили до якогось господаря на толоку (лущили кукурудзу чи виконували іншу сільськогосподарську роботу).

На початку 1948 року в охороні у нього були підпільники «Стефко» і «Сокіл», а восени 1948 року функції охоронців виконували «Галайда», «Орлик», «Кобзар»

У кінці липня 1949 року «Шум» - Стельмах Роман, (зловлений у листопаді 1951 р., пішов на співпрацю з МҐБ – С.Л), надрайонний провідник ОУН Калущини, призначив «Гамалію» провідником ОУН Калуського районного проводу ОУН.

В серпні 1949 року «Гамалія» разом із своїм охоронцем «Нестором» (Сондей Василь – С.Л.) йде в гірську місцевість, де надрайонний провідник «Шум» організував 5-ти денний вишкіл по лінії СБ для районних провідників. Вишкіл проводив окружний референт СБ Калуської округи «Сторож», який заступив на цьому посту «Дениса» (Яцківа Богдана, вбитого 6.03.1949 р. у с. Сваричів – С.Л). На вишкіл прибули надрайонний референт СБ Калущини «Аркас» (Мельник Роман – С.Л.), провідник Перегінського районного проводу ОУН «Перемога», референт СБ Рожнятівського району «Муха» і з ним «Максим» (Король Микола). На вишколі розповідали про методи ведення слідства, про роботу органів МҐБ, про роботу агентури МҐБ та методи боротьби з нею.

Референтом СБ Калуського району у 1949-50 роках був «Орлик» (Петровський Василь, вбитий 22.12.1950 р. – С.Л.).

На цьому посту перебував до моменту захоплення органами МҐБ – 22 квітня 1952 року. За період керівництва районним проводом здійснював організацію роботи низових ланок ОУН, по лінії пропаганди – здійснював контроль і скеровував роботу низових ланок у напрямку покращення якості пропаганди серед населення та учасників підпілля, по лінії СБ – здійснював контроль за діяльністю референтури, а саме, боротьба проти агентури МҐБ, знищення працівників МҐБ, МВД, партійного активу. Про цю всю роботу звітував перед надрайонним проводом ОУН.

Зиму 1951-52 років перебував разом із своїми охоронцями «Баяном» (Яців Михайло – С.Л.) і «Охочим» (Косий Йосиф – С.Л.) у с. Тужилів, а 21квітня (на другий день Великодніх свят) прийшов у с. Новиця для полагодження зв’язку з надрайонним референтом СБ «Аркасом». На пункт зв’язку (у будинку Ялинської Анни – С.Л.)) в день вирішили не йти, а діждатись вечора. Перебували в іншому будинку в с. Новиця, де «Гамалію» з охоронцями виявили солдати МҐБ, які проводили облаву. Підпільникам, які відстрілювались вдалось втекти, але при цьому «Гамалія» був ранений в обидві руки. Йому вдалось відірватись від переслідувачів і сховатись в будинку Нарожняк Василя (в частині села, яка називається «Баня»). Він попросив повідомити «Славка» (Мицак Василя, працював на МҐБ) і «Максима», які переховувались в с. Новиця, щоб допомогли надійно заховатись. Родичі «Славка» про його місце перебування не знали. Дівчина, яка проживала в тому будинку допомогла Ільку перев’язати рани і дала напитись води.

Згодом побачив господаря, якому передав автомат і сумку з документами з проханням заховати. Через кілька годин подвір’я оточили солдати МҐБ і заарештували «Гамалію». Після проведення судового слідства по кримінальній справі, по якій він проходив разом з Королем Миколою, вироком Прикарпатського військового округу від 19 вересня 1952 року, Іллю було засуджено до смертної кари. Вирок виконали 12 грудня 1952 року в тюрмі м. Станіслав.

Р.S. Підготовлено на базі матеріалів кримінальної справи, яка зберігається в архіві Івано-Франківського обласного управління СБУ, а також матеріалів ДГА СБУ м. Київ. Архівні матеріали публікуються вперше.

Автор.Степан Лесів

https://kalusz.io.uа