Обидві родини, батькова і мамина, належали до заможніших селян. Батько працював ще з-перед Першої світової війни на залізниці, черговим на залізничному переїзді. Але після війни польська влада домагалася, щоб державні працівники міняли метрики і переходили до польського табору. Оскільки батько цього не зробив, його перевели в 1932 р. на інше місце роботи, аж за Сян, до Лежайська. Туди незабаром переїхала вся родина: мати, сини Іван, Володимир і Євген та донька Ольга.
У 1925 р. батько записав Івася до школи: по знайомству, бо до шести років не вистачало йому зо три місяці. Школа, єдина у місті, до якої треба було ходити пішки біля 3-х кілометрів щодня, була польською, українську мову починали вчити аж у третьому класі, всього три рази на тиждень, і то в свідоцтві записували як «руську». Але в передмісті, де проживала родина Івася, говорили всі українською, хоч трохи спольщеною, тож польську мову почав він вчити аж у школі. Іван був здібною дитиною, навчання йому давалося легко.
З осені 1929 р. Іван розпочав навчання у приватній василіянській гімназії, Місійному інституті св. Йосафата, у м. Бучачі на Тернопільщині. Була якась вагома причина, що Петро Патрило дав свого сина до школи в далекому Бучачі, де навчання було платним, бо діти там і проживали, а не до Львова, ні до перемишльської гімназії, куди щодня доїжджали школярі з Судової Вишні. Зробив він це, мабуть, не з якихось практичних міркувань, а, найвірогідніше, за порадою пароха. Так у Бучачі дев’ятилітній Івась вперше побачив василіян, про яких раніше навіть і не чув, і їхній монастир.
У той час у Місійному інституті в Бучачі навчалося коло 50 учнів, приймали сюди за рекомендацією священика, тож в основному були це хлопці добрі, дисципліновані, здібні. Більша частина з них вступала пізніше до Василіянського Чину. Мимо різних недоліків цього навчального закладу, було у ньому щось, за що учні його любили і відчували до нього глибоку симпатію. Сама атмосфера: старовинний монастир, підібране товариство, добре виховання, – сприяло цьому.
Після закінчення VI класу гімназії Іван разом з п’ятьма іншими учнями (третина класу) вступив 30 серпня 1933 р. до василіянського новіціяту у Крехові, під час облечин прийняв ім’я Ісидор. У той час маґістром новиків був о. Павло Теодорович, глибоко-духовна і мудра людина, добрий вихователь. Новики, яких було того року 39, ним просто захоплювалися, любили і поважали його.
Перші монаші обіти бр. Ісидор склав у Крехові 4 грудня 1935 р., після чого розпочав подальші гімназійні студії. Навчався у Лаврівському (1935-1936 рр.), а потім у Добромильському (1936-1938 рр.) монастирях, де в той час було 35 студентів. У 1938 р. переїхав, разом з 5-ма іншими братами, на філософські студії до Кристинополя (нині Червоноград). Там застала їх війна. Новий кордон проходив по річках Бугові і Солокії, так що господарство монастиря опинилося по інший бік кордону, а отже монастир, в якому проживало 30 монахів, – священиків і братів, з них 21 студент, – залишився без засобів на існування. І все-таки навчання продовжувалося, допомагали, чим могли, добрі люди.
25 серпня 1939 року почав писати щоденник… Запис про передчуття війни Польщі з Німеччиною.
У воєнних обставинах закінчили другий рік філософії у Кристинополі. Потім кількох студентів, у тому числі бр. Ісидора Патрила, вислано на дальші студії до м. Оломоуца в Моравії. Завдяки ініціативності о. Павла Миськова, ЧСВВ, який був навесні 1939 р. в цьому місті духівником семінаристів-богословів Мукачівської єпархії, від 17.10.1939 р. вдалося примістити в архиєпархіяльній семінарії Оломоуца 24-ох василіянських студентів богослов’я з Лаврова та 5-ох їхніх викладачів. Також вислано туди 5-ох студентів з Кристинополя. Після різних пригод подорожі брати приїхали до Оломоуца в неділю 10.11.1940 р. і розпочали дальше навчання. Проте вже через кілька місяців німецька влада Протекторату Чехії і Моравії замкнула чеські духовні семінарії. Довелося переїхати до Праги і до Відня.
Отож, 19.01.1941 р. 18 братів, серед них Ісидор, переїхали до Праги і поселилися в німецькій духовний семінарії. Там продовжили навчання на богословському факультеті Карлового університету. Оскільки не мали грошей на трамвай, 10 км до факультету і назад звичайно щодня долали пішки. У Празі 27 квітня 1941 р. бр. Ісидор склав Богові вічні обіти у Василіянському Чині. Одночасно з богословськими студіями він, як і багато його співбратів, вивчав історію та педагогіку в Українському Вільному Університеті, і закінчив його у 1944 р. докторатом з філософії, захистивши у професора монс. Августина Волошина дисертацію: «Педагогія Києво-Могилянської Академії (1631-1817)». Цю роботу почав писати у Празі, а закінчив в Моравській Остраві, завдяки тому, що бібліотека у Празі висилала книжки на його замовлення.
У німецькій семінарії василіянські студенти пробули тільки два роки, бо на початку листопада 1942 р. німецька поліція вигнала їх звідти, так що змушені були шукати помешкання в різних латинських монастирях, але навчання в семінарії продовжували. Та вже 15 лютого 1943 р. німецька поліція перервала їхні студії і через чеське Робітниче бюро праці вислала усіх, – 13 студентів та отців Павла Миськова і Арсенія Кулибабу, – на роботу у вугільній шахті в Остраві (Моравія). У Празі залишили тільки шістьох василіян, із-за їх стану здоров’я, але знайшли їм роботу на місці.
В Остраві проживали у різних монастирях і церковних будинках, а працювали як робітники у шахті, щоправда не під землею, а нагорі. Директор-німець ставився до них добре. Бр. Ісидор перебував з о. Анастасієм Ключиком при монастирі сестер св. Хреста й у ньому прийняв 2 травня 1943 року, разом з бр. Володимиром Сютиком, дияконські та священичі свячення з рук єпископа-помічника Оломоуцького Станіслава Зелі.
В Остраві семінаристи працювали до 20 травня (а частина – до 12 липня) 1943 р. Німецька поліція у Празі примусила їх до праць без відома властей з Берліна, і як тільки ті довідалися, було дано наказ повернути їх на навчання. Проте, знаючи ставлення поліції до них, усі василіяни, які вже закінчили навчання, негайно виїхали до Галичини. Залишилися лише кілька, серед них о. Ісидор Патрило. Але навчатися прийшлося недовго, бо 28.12.1943 р. дано наказ з’явитися всім наступного дня на залізничній станції. Відвезли усіх під конвоєм до кордону з Генерал-губернаторством (окупованою Польщею) і там відпустили, бо недалеко був фронт. Так новоієреї отримали можливість відвідати свої родини і відправити для них приміційну Св. Літургію. Якщо би просили про це в гестапо навіть на колінах, їм би, з певністю, не дозволили, а так ще самі й завезли ближче до дому. Дивні дороги Божого провидіння! Так о. Ісидор мав можливість відправити першу Службу Божу для найближчої родини в Лежайську на Різдво 7.01.1944 р., а потім для дальшої рідні в Судовій Вишні у неділю 16.01.1944 р.
Настоятелі призначили о. Ісидора до монастиря у Перемишлі, де він перебув до 30 травня 1944 р., а далі отримав як студент університету дозвіл від німецької влади на повернення на навчання до Праги. Приїхавши туди, о. Ісидор оселився в монастирі сестер-урсуланок, але ненадовго, бо гестапо, довідавшись про його повернення, пригрозило йому арештом. Хоч не мало підстав, бо повернення було легальним, все ж змусило його виїхати з Протекторату Чехії і Моравії.
Повернутися на Галичину о. Ісидор не міг, бо там уже були радянські війська, тому дозволили йому виїхати до Німеччини. А йому якраз треба було туди, щоб здати екзамен в проф. Івана Мірчука, який проживав у Берліні. Чи ж не знак Божої опіки?! Так навчання було завершене, і після іспитів о. Ісидор звернувся до о. Петра Вергуна, Апостольського Адміністратора для українців-католиків у Німеччині, який проживав у Берліні, а той 29.07.1944 р. призначив його душпастирем для українців-католиків у єпархії Мюнстер та Падерборн (Західна Німеччина).
Під час перебування у Мюнстері о. Ісидор проживав у будинку духовної семінарії, де його тепло прийняв єпископ Мюнстера кардинал Фон Ґаллен, чи не єдиний, хто прилюдно на проповіді виступив проти тоді всемогутнього Гітлера. З Мюнстера о. Ісидор їздив правити Св. Літургію до багатьох українських осередків: до ближчих – на велосипеді, до дальших – поїздом. Праці було так багато, що постійно недосипав. Усюди о. Ісидор зустрічав доброзичливість і жертвенність людей: як німців (священиків і монахинь, які його приймали, хоч коли б він до них не приїхав, навіть по півночі), так і українців.
Після закінчення війни о. Ісидор перебував у таборі Батгорн для переселенців зі Східної Європи, а доїжджав до інших місць автомобілем, який виділила англійська влада, під якої контролем опинилася Західна Німеччина. Щоб могти без перешкод служити для українців, він вписався до числа капеланів першої танкової дивізії, з правом носити військовий одяг. У 1946 р. разом з англійськими військовими він відвідав головніші італійські міста (Мілан, Венецію, Неаполь), а також був у Римі, де зупинявся в монастирі Головної управи Чину, тоді напівпорожньому, на площі Мадонна деі Монті.
Переходячи від табору до табору, 19.02.1948 р. о. Ісидор переїхав до Англії, але як звичайний робітник, бо священиків тоді ще не приймали. Там працював як перекладач у поштовому відділенні в Гарроґейт та у великому таборі переселенців Фал Саттон, а пізніше на текстильній фабриці у м. Лідс. У неділі відправляв там, де не було жодного священика.
У 1949 р. о. Ісидор кораблем «Андес» переплив до Аргентини і 16 січня прибув до її столиці, Буенос-Айресу, де був василіянський монастир. Там він перебував три роки, обслуговував церкви у місцевостях Доксуд, Вероніка, Сан-Мартин, Валентин-Алсіна. Крім того, навчав в українських школах у Буенос-Айресі, Валентин-Алсіні, Доксуді.
На початку 1952 р. о. Ісидор переїжджає до Рима, оскільки о. Архимандрит Теодосій Галущинський призначає його своїм особистим секретарем. Того ж року здає загальні іспити з богослов’я в Папському університеті св. Томи «Анжелікум» у Римі та здобуває ліценціят, а наступного 1953 р. захищає там докторську дисертацію з богослов’я на тему: «Peter Mohyla und seine Akademie. Beitrag zum Studium über Kenntnis und Einfluss des hl. Thomas in der Ukraine» («Петро Могила і його Академія. Причинок до дослідження про знання і вплив св. Томи в Україні»), яка, проте, залишилася в рукописі, не була опублікована. Під час перебування о. Ісидора в Римі помирає під час візитації в Канаді о. Теодосій Галущинський, якого він був секретарем. Тож молодому священикові доручили очолювати Українську секцію Радіо Ватикану, і він виконував це завдання у період від 7.09.1952 р. до 10.07.1953 р., готуючи програми, які транслювалися на Україну.
Після Генеральної Капітули Василіянського Чину, яка відбулася в Римі 25.02-17.03.1953 р. о. Ісидор повертається до Буенос-Айреса, оскільки в Аргентині дуже бракувало священиків, а о. Володимира Ковалика, тодішнього Протоігумена в Аргентині, було обрано на становище Генерального економа і покликано до Рима. Але вже у 1955 р. о. В. Ковалик повернувся в Аргентину, і о. Ісидор, призначений 4.06.1955 р. на уряд Генерального економа, знову їде до Рима. Щоправда, цього разу їде через Бразилію, де з доручення Протоархимандрита о. Павла Миськова проводить економічну візитацію монастирів цієї Провінції (5.08-27.09.1955 р.). До Рима о. Ісидор прибув 8 жовтня 1955 р.
За порадою о. Протоархимандрита він записався на студії церковного права на Латеранському університеті, які закінчив у 1958 р., а в 1961 р. захистив там докторську дисертацію на тему: «Episcopi-Metropolitani Kievo-Halicienses; attentis praescriptis motu proprio «Cleri sanctitati» (видана друком у І секції «Записок ЧСВВ»). Від 1957 р. був він настоятелем Римської обителі та опікувався василіянськими студентами, яких тоді було понад 20.
Виконуючи обов’язки Генерального економа, о. Ісидор Патрило у 1957 і 1959 роках проводив економічні візитації у василіянських монастирях США і Канади. У 1958-1963 роках, під час праць ІІ Ватиканського собору, брав участь у комісії по виданні Святого Письма Старого і Нового Завіту українською мовою в перекладі з оригінальних текстів о. Івана Хоменка. Головою цієї комісії був спочатку о. Йосиф Мартинець, але коли його 7.06.1958 р. призначили єпископом, головування в комісії прийняв о. Атанасій Великий, а після нього – о. Тарас Олійник. Спочатку комісія збиралася два рази на тиждень, а згодом майже кожного дня. Завданням о. Ісидора було знайти мовних і стилістичних коректорів української мови і вести з ними листування. Також до його обов’язку як Генерального економа, а від 27.02.1962 р. і Прокуратора Чину, належало економічне забезпечення проекту, тобто збирання коштів і видання готової книги друком, з чим він достойно справився. У 1962-1963 роках о. Ісидор пробув більше у Мюнхені, як у Римі, бо там друкувалося Святе Письмо. Спочатку треба було допильнувати набирання шрифту, а потім коректи цілого Святого Письма. Це о. Ісидор робив особисто – надто відповідальним було завдання, надто дорогоцінною Книга, яка мала потрапити до рук українськомовного читача.
У 1962 р. о. Ісидор став директором Римського василіянського видавництва, знаного з його двох серій книг: «Записки Чину святого Василія Великого» та «Українська духовна бібліотека». У лютому 1963 р. Генеральна Капітула обрала Протоархимандритом Чину о. Атанасія Великого, а той, за згодою Консульторів, призначив о. Ісидора Патрила Генеральним секретарем, і цей обов’язок він виконував до червня 1975 р., а одночасно був економом василіянської Римської обителі.
У 1965 р., з доручення о. Протоархимандрита, о. Ісидор провів 26.06-9.07 першу канонічну візитацію у Варшаві. Крім монастиря у Варшаві він відвідав також отців у Перемишлі, де була греко-католицька парафія, у Старому Курові, де отці обслуговували латинську парафію. Також о. Патрило зустрівся з кардиналом Стефаном Вишинським, ординарієм для греко-католиків у Польщі, якому повідомив про мету свого приїзду, і який його прийняв дуже прихильно. Після зустрічі з усіма отцями і братами о. Патрило, з доручення о. Протоархимандрита, призначив протоархимандричим делагатом о. Йосафата Романика і повідомив про це кардинала С. Вишинського. Також ще тоді о. Ісидор познайомився з секретарем кард. Вишинського, пізнішим кардиналом Юзефом Ґлемпом, який, відвідуючи Рим, не раз бував пізніше у василіянському монастирі.
Того ж 1965 р. о. Ісидор вперше після війни відвідав свою родину в Україні. Приплив до Одеси кораблем, який курсував між Венецією і Кавказом, а щоб не викликати підозріння, щойно в Одесі повідомив про свій приїзд батька, а той розіслав телеграми родині. Не обійшлося і без прикрої зустрічі з представниками т. зв. Товариства зв’язків з українцями за кордоном, які мали за завдання зайняти час іноземного туриста та контролювати його дії.
Другий раз відвідав о. Ісидор свою родину в 1968 р. коли з о. Атанасієм Федюком їхав як турист через Варшаву, Вільнюс, Ленінград, Москву, Київ. Тоді у Львові мав також зустріч з деякими отцями-василіянами з України. Утретє відвідав Україну в 1971 р., на цей раз автомобілем з іншими двома отцями-василіянами: Климентієм Корчагіним та Тарасом Олійником.
У 1971 р. о. Ісидор як знавець східного канонічного права був запрошений Головною управою сестер-василіянок на їхню Генеральну капітулу, яка відбувалася в Албано біля Рима. Там від 21 червня до 10 серпня він щодня служив Святу Літургію і допомагав при усучасненні їх правил, згідно з розпорядженнями ІІ Ватиканського собору.
У 1974 р. о. Ісидор знову був на Україні разом з о. Романом Кравцем. Зустрівся в Одесі майже з усією родиною, крім батька, який помер у 1972 р., на 81 році життя. Ще перед тим відійшли у вічність два його брати, обидва були вояками УПА: Володимир загинув, Євгена засуджено на смерть, але замінено цю кару на довічне ув’язнення. Був у сибірських таборах, а через 15 років його звільнено по амністії і там, уже на пенсії, він помер у 1967 р.
Починаючи з 1973 р., о. Ісидор був членом Літургійної комісії Василіянського Чину, яка працювала над перекладом та виданням «Молитвослова», остаточна редакція якого вийшла друком у 1990 році. Також під час довголітнього перебування в Римі о. Ісидор завжди плідно співпрацював з Ватиканським Радіо, служив Святі Літургії, проповідував, готував тематичні доповіді. Його мелодійний голос, щире і глибоке, сповнене Божої правди слово западали в серце і душу слухачам, зміцнюючи їхню надію. Багато його проповідей вийшло друком у збірках радіопроповідей з Ватикану, як «Символ віри», «Заповіді Божі і церковні», «Апостольські повчання на неділі», «Нагірна проповідь Ісуса Христа», «Джерела Божих ласк», «Отче наш», «Свята місія» та ін.
Крім того, о. Ісидор був 14 років капеланом Сестер Служебниць у Римі, за цей час дав їм кілька серій реколекцій. Також був автором статей до журналів «Життя» (Аргентина), «Світло» (Торонто, Канада), «Записки ЧСВВ»; до енциклопедій: Енциклопедія Українознавства, Енциклопедія Української Еміграції та ін.
У 1976 р. Генеральна Капітула Василіянського Чину обрала о. Ісидора Патрила Протоархимандритом Чину на 12 років, а Генеральна Капітула 1988 р. переобрала його на це становище ще на один термін (цього разу, за зміненими Правилами, на 8 років, до 1996 р.). У цей час він був також консультором Священної Конгрегації для Східних Церков і брав участь у працях комісії, яка готувала до видання Кодекс Канонів Східних Церков. Крім того, о. Ісидор Патрило був членом Українського Богословського Наукового Товариства, дійсним членом Історично-Філософської Секції Наукового Товариства ім. Шевченка та Української Вільної Академії Наук у США. Брав участь в різних конференціях, де виголошував доповіді, дописував до різних наукових видань, зокрема відомі його статті з історії Василіянського Чину та Української Церкви, церковного законодавства. Але, мабуть, найбільш відома і шанована в колах науковців його трьох-томна праця: «Джерела і бібліографія історії Української Церкви», якій посвятив багато часу, і яка свідчить не тільки про ерудицію автора, а і про широту його наукових устремлінь (четвертий том залишається поки що не виданим).
Свій обов’язок Головного настоятеля Чину виконував о. Ісидор з великою старанністю і посвятою, відвідуючи монастирі і Провінції, зустрічаючись із поодинокими ченцями. Хотів передати іншим своє розуміння змісту Богові посвяченого життя, надихаючи їх не зупинятися на поверховному виконуванні монаших практик, а зростати у синівських почуттях до Бога, змагаючи до святості життя. Намагався підтримувати якнайкращі відносини з церковною ієрархією, зокрема з єпископами УГКЦ, засвідчуючи кожному, що Василіянський Чин не шукає для себе привілеїв чи визнання, але прагне передусім Божої слави і спасіння людських душ. Окремою турботою о. Ісидора як Протоархимандрита була справа виховання молодих ченців і священиків. Він намагався чи під час канонічних візитацій, чи в особистих розмовах підтримати і зміцнити бажання молодших ченців зростати у вірності Богові.
Особливо дбав про Українську Провінцію Чину, зокрема після того, як Церква в Україні отримала свободу, часто, по кілька разів на рік, сам приїжджав на Україну, надавав духовну, матеріальну допомогу, а також скеровував сюди кращих ченців з інших Провінцій. У своїх рішеннях, як Настоятель, відзначався о. Патрило далекоглядністю і проникливістю, у діях – виваженістю і мудрістю, у взаєминах з іншими – невимушеністю, щирістю і простотою. За скромним виглядом монаха вгадувалася сила духа, ніжність почуттів, мудрість вченого, розсудливість практика, рішучість діяча, дбайливість душпастиря, святість слуги Божого. А жив скромно, невибагливо, хоч міг чи то як настоятель, чи пізніше з огляду на вік шукати для себе винятків.
Після закінчення в 1996 році терміну протоархимандричого служіння о. Ісидор далі залишається в Римі, де, як і раніше, невтомно працює: і як науковець, і виконуючи різні обов’язки й доручення настоятелів. У літній період майже щороку приїжджає на Україну, де читає лекції на літніх катехитичних курсах і курсах постійної формації для священиків-василіян, виконує інші служіння, а також, при нагоді, відвідує свою родину, до якої завжди відчуває глибоку симпатію.
У другій половині липня 2001 р., під час перебування в Україні, о. Ісидор, можливо, внаслідок перенесеного мікроінсульту, почав швидко втрачати зір, консультації лікарів у Львові не дали бажаного результату. Спочатку поступово згасає праве око, пізніше ліве. До Рима на початку вересня о. Ісидор повернувся майже незрячим, трохи бачив тільки лівим оком, а потім зір зовсім згас. Однак, обмежений у своїх діях, залежний від послуг співбратів по Чину, які опікувалися ним, він не втрачав погоди духа і тверезості мислення. Не опускав ніколи молитви, звертаючись до Бога зі щирою і повною довір’я побожністю. Перебував далі у Римі, а від 2004 року на літо приїжджав звичайно до Крехова. У 2006 році він на постійно переїхав на Україну, до монастиря св. Йосифа у Брюховичах біля Львова, де і перебував останні роки під дбайливою опікою ченців Василіянського студійного дому. Відвідували його також рідні, зокрема сестри і брат Богдан.
У понеділок 27 жовтня 2008 р., в передобідній час, невдовзі після прийняття Святого Причастя, перестало битися серце славетного монаха-василіянина: так о. Ісидор передав Господеві свою благородну душу, освячену довгим життям у Божій службі і терпеливим перенесенням з любов’ю і довір’ям до Бога різноманітних невигод. Вдивляючись у його життя, бачимо о. Ісидора як такого, який цілковито віддав себе в Божі руки, а тому був спроможний побачити діла Господні таки у своєму житті.
Джерело.https://www.osbm.org.ua/index.php/2014-11-26-09-44-45/novyny-provintsii/4745-o-isydor-ivan-patrylo-chsvv-30-khi-1919-27-kh-2008
Автори життєпису:
о. Діонисій Заведюк, ЧСВВ
о. Єронім Грім, ЧСВВ
