Цей день в історії УПА - 5 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.

*********

1944 рік

У селі Завадка на Станіславщині повстанці вступили в бій із німецьким загоном. Знищено троє ворогів, загинули 7 підпільників.

У райцентрі Микулинці на Тернопільщині привселюдно стратили двох воїнів УПА, захоплених у бою.

1945 рік

У селі Воля Блажевська на Дрогобиччині підпільники знищили трьох радянських чиновників.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Поточище на Станіславщині загинули 7 повстанців.

Сотня «Журби» УПА-Захід атакувала залогу радгоспу в селі Тернопілля на Львівщині. Знищені 10 військових НКВД, поранено 4. Здобуто 3 гвинтівки.

У сутичці з батальйоном НКВД, який підтримували 3 легких танки, у селі Лани на Львівщині загинули двоє повстанців. Ворог також мав втрати, однак точна їх кількість невідома.

1946 рік

Сотня куреня «Смертоносні» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Бишів на Станіславщині. Знищені уповноважений МВД, начальник батальйону і 11 бійців.

У селі Добряни на Львівщині повстанці знищили трьох бійців винищувального батальйону, спалили сільраду, клуб і молочарня.

1947 рік

Біля села Козьова на Дрогобиччині підпільники знищили двох військових батальйону охорони урядового зв’язку.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Березолуки на Волині. Один повстанець, що перебував усередині, у перестрілці знищив військового, однак і сам загинув.

У селі Лапшин на Тернопільщині підпільники знищили організатора колгоспу.

Біля села Орявчик на Львівщині повстанці знищили районного прокурора.

1948 рік

Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у перестрілці з загоном винищувального батальйону в селі Винники на Дрогобиччині знищив трьох бійців. Здобуто 3 гвинтівки і набої.

У селі Ферлеївка на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

1949 рік

У селі Малинище на Львівщині повстанці захопили в полон фінансового агента.

Двоє повстанців загинули в засідці загону МВД у селі Миколаїв на Львівщині.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

4 травня 1951р. у с. Наконечне на Львівщині в бою з московитами загинули підпільники: Теофілія Ошпара, Петро Качмар, Микола Кишко "Чумак", Володимир Колодій "Чорний", важко пораненим захоплений Петро Шпек "Крук".

Село Наконечне.

Джерело. Літопис УПА, календар на 2021р.

Довідково:

У селі Наконечне народились:

Остап Линда, командир УПА - ВО-2 «Буг».

Романець Нестор — Лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Роман Сеник — активіст Майдану, вбитий у 2014 році в Києві. Герой України (посмертно).

3 травня 1911р. у м. Козова на Тернопільщині народився Зацний Лев Ількович «АР», «ВІК», «ТРОЯН» - обласний провідник Поділля, оргреферент крайової екзекутиви (КЕ).

Зацний Лев Ількович «АР», «ВІК», «ТРОЯН»; 03.05. 1911, м., нині смт. Козова — 01. 09. 1940, с. Вара Перемишль. II пов., Польща) — Громадський діяч, диригент. Член. ОУН (1929).

Закінчив Бережанську гімназію (1931), вищу торгівельну школу в Кракові. Керівник дитячого та чоловічого хорів у Козові. Входив до повітового, потім — окружного проводу ОУН Бережанщини (1929-36); заступник, від квітня 1940 – організаційний референт крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ.

Л. Зацний ще у довоєнний період був відомим й авторитетним членом ОУН. Він щонайменше з 1938 року займав пост заступника організаційного референта Крайового проводу, а також був призначений делегатом від краю ІІ Великого збору ОУН(Римського).

Лев Зацний належав до числа націоналістів, які після утворення 10 лютого 1940 року Революційного Проводу Степана Бандери (РП ОУН) зголосилися повертатися на територію СРСР, щоб організаційно підтримати, активізувати дії підпільної мережі та готувати повстання проти радянської влади. Ці члени ОУН в березні 1940 р. перейшли кордоні розраховували відразу ж включитися в роботу.

Л. Зацний після переходу кордону він виїхав на певний час за межі Львова і тому його особа випала з-під нагляду спостерігачів.

26 березня 1940 року, після прибуття до Львова, він перебував на конспіративній квартирі Мирослави Шавалюк по вулиці Пильникарській, 10. На той час це приміщення вже опинилося під наглядом НКВС, і чекісти намагалися встановити більше число членів ОУН, які належали до керівного складу.

В ті напружені дні загроза арешту буквально «по п’ятах»слідувала за «Віком»: під час допиту Теодора Федечка — «Яреми» радянські спецслужби дізналися і про адресу постійного перебування «Віка» під час його присутності у Львові (вул. Потоцького,40, кв. 2).

На цій же вулиці Потоцького в будинку під номером 99 проживала сім’я Левицьких, з якими Л. Зацний був знайомий як по організаційній роботі, так і особисто. Якраз із березнем 1940 року пов’язані найтрагічніші сторінки цієї сім’ї.

Так, одна донька Левицьких Зеновія була зв’язковою крайового провідника В. Тимчія і загинула з ним при переході кордону, сестра Галина, яка відповідала у крайовому проводі за зв’язок, при арешті НКВС отруїлася, а наймолодша сестра Марійка була арештована та внаслідок допитів збожеволіла.

Був арештований як представник референтури розвідки ще один представник цієї сім’ї — Юрій Левицький, з яким Л. Зацний був знайомий ще з 1935 року. Проте «Вік» вдруге оминув обидві засідки на вулиці Потоцького.

Арешти не паралізували підпільної діяльності: після певного періоду розгубленості Д. Мирон сформував новий провід і визначив, що заступником та організаційним референтом буде Л. Зацний. Таким чином, Л. Зацний став одним із тих членів ОУН, які відновлювали її підпільну роботу в один із найважчих періодів її існування.

Певною трудністю у роботі організаційного референта став той факт, що його попередники — Богдан Івашків (до 18 лютого 1940 р.) та Степан Ніклевич (до 30 березня 1940 р.) були арештовані та не передали організаційні зв’язки.

Проте навіть під час перебування у Кракові Л. Зацний активно цікавився діяльністю організації на території СРСР та допомагав інформацією. Відомо, що він та Д. Мирон передавали окремі доручення кур’єрами, які вирушали до Львова, інформували про кількість озброєння, яке перебуває на обліку місцевих осередків тощо.

Цікавим є факт, що спочатку в Кракові «Вік» не був призначений на пости у крайовому проводі чи в крайовому військовому штабі. Взагалі питання надійного та безперебійного зв’язку, зокрема між Краковом та Львовом, було одним із найважливіших для функціонування організації.

Водночас перехід кордону супроводжувався постійною небезпекою, і саме з переходом кордону були пов’язані частина арештів та загибелі членів крайового проводу ОУН в 1940 р. Тому особи, які відповідали за цей напрям, зобов’язані були володіти не тільки теоретичними знаннями, але й мати великий досвід практичної роботи.

До часу перебування Л. Зацного на Тернопільщині відноситься факт друку антирадянських листівок. Так, І. Максимів засвідчив, що у розпорядженні однієї місцевої організації є ротатор і друкарська машинка. На ній, зокрема, в серпні 1940 р. було привезено антирадянську націоналістичну літературу і антирадянські листівки. І за словами І. Максиміва ці листівки розпорядився друкувати «Вік». Їхній зміст — бойовий заклик українців до збройної боротьби проти радянської влади за створення самостійної України.

Д. Мирон та Л. Зацний розпочали підготовку до створення мережі підпільних організацій у схід-них областях України. Так, референту пропаганди К.-А. Березовському доручалося залучити до підпільної роботи ОУН студентів, які приїжджали на навчання до Львова зі Східної України. А студенти Львівського державного університету імені Івана Франка Семен Сороківський і Богдан Єднорог налагодили приватне спілкування із цими студентами і проводили агітаційну роботу. В той час було залучено до ОУН кількох осіб, які згодом зайняли відповідальні пости. Зокрема, мова йде про Йосипа Позичанюка та Пантелеймона Сака.

Агітаційну та пропагандистську роботу безпосередньо на Сході було доручено проводити випускнику філологічного факультету Омеляну Пріцаку, якого прийняли на роботу в Києві в Академію Наук УРСР. Після арешту К.-А. Березовського в липні 1940 р. роботу по створенню осередків ОУН на Східній Україні координував викладач ветеринарного інституту Юрій Стефаник; в групу входила також як кур’єр студентка університету Людвига Малащук.

В архівах НКВС знаходимо, що для покращення діяльності мережі ОУН на Західній Україні «[…]МИРОН обеспечил каждого из нелегальщика «заработной платой». У внутрішніх документах чекістів для таких членів ОУН використовували навіть спеціальне визначення «кадровый националист».

Фактично, органи НКВС підтверджували, що найбільшу небезпеку для радянського режиму, тобто найбільше роботи виконували ті члени ОУН, які перебували у підпіллі, суворо дотримувалися конспірації та повністю приділяли свій час організаційній діяльності.

Очевидно, планований відхід Л. Зацного закордон був певною мірою спричинений зміною планів ОУН, хоча радянські органи безпеки були переконані утому, що повстання заплановано і відбудеться у вересні 1940 р.

Очевидно, для усіх своїх поїздок «Вік» використовував фіктивні особисті документи. Під час свого перебування у Львові Л. Зацний проживав у Романа Дяківа за адресою площа Юра, 5 аж до арешту останнього в останніх числах серпня 1940 р.

Лев Зацний — «Вік» — «Ар» — «Троян» із групою членів ОУН загинув 1 вересня 1940 р. при переході кордону. 

Важко оцінити значення організаційної роботи, яку проводи Л. Зацний в 1940 р. До того ж засади конспірації не дають повної інформації про напрямки підпільної роботи. Проте відомо, що згідно зі статистичними даними чисельність ОУН на території західних областей України зросла із 7—7,5 тис. членів у січні 1940 р. до 20 тис. у серпні.

У Козівській гімназії є погруддя. (скульп. І. Сонсядло).

Джерела:

https://irp.te.ua/zatsny-j-lev-il-kovy-ch/

*****

Лев Ярослав Зацний в національно-визвольному русі першої половини ХХ ст. [Текст] : матеріали наук.-практ. конф., 10—11 листоп. 2011 року, м. Козова / ред. рада : М. Литвин [та ін.] ; відп. за вип. С. Костюк. — Тернопіль, 1991. — 50 с.

Попадюк, О. Життєпис Лева Зацкого [Текст] : [в Козів. укр. гімназії ім. В. Ґерети відбулася наук.-практ. конф. присвячена Л. Зацному] / О. Попадюк // Вільне слово. — 2011. — 18 листоп. — С. 2.

Попадюк, О. Льву Зацному присвячено [Текст] : [наук.-практ. конф, до 100-літ. ювілею видат. діяча нац.-визвольн. руху] / О. Попадюк // Вільне життя. — 2011. — 25 листоп. — С. 1.

4 травня 1901р. у м. Броди на Львівщині народився Лев Туркевич, композитор, диригент, шахіст.

У 1919 поступив у Підпільний український університет у Львові. З 1922 продовжив навчання у Віденському університеті (музикологія) та музичній академії у Відні. Паралельно відвідував лекції на математичному відділі, а повернувшись додому записався на математичний факультет Львівського університету. Активний учасник шахових турнірів. Диригент хорів «Боян» і «Бандурист» у Львові, музичний керівник опер у Львові, Бидґощі, Варшаві, Познані. В часі війни диригент симфонічних концертів у Львові, музичний керівник Львівської опери. У 1945 організатор хору «Ватра» з яким гастролював у Західній Європі, з 1948 керівник хорів і симфонічних оркестрів у Канаді. Помер у Торонто 1961.

Джерело. Zenon Borovets (FB) фейсбук.

04 травня 1881р. у с. Княгинин, нині в межах Івано-Франківська народився Іван Фіґоль, священик УГКЦ (1905), педагог, церковний і громадський діяч.

Закінчив Львівську духовну семінарію та богословський факультет Віденського університету, доктор богослов’я (1908). Викладав у гімназіях Станіслава (нині Івано-Франківськ), Львова, Богословській академії у Львові (з 1929). У 1920-х член Окружної пластової ради, духівник Пласту. Засновник Ліги української молоді у Станіславі (1921), член управи «Селянська бурса». Автор недільних проповідей для шкільної молоді. Помер у Львові 1933.

Джерело. Zenon Borovets (FB) фейсбук.

4 травня 1888 р. у Києві народився Микола Грінченко, музикознавець, фольклорист, один із теоретиків історії Української музики.

Дослідник творчості Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича й Кирила Стеценка.

Він залишив понад 100 праць з історії української музики, музичної лексикографії, фольклористики, критики, публіцистики та педагогіки.

Частину з яких було опубліковано. Найвідоміші з яких «Історія української музики», «Нарис історичного розвитку української народної музики» «Українська народна інструментальна музика», «Українська народна дума».

Захоплення музикою йому передалося від батька, який був звичайним робітником заводу «Арсенал». У вільний від роботи час співав у хорі Київської опери.

Микола Грінченко отримав академічну музичну освіту. Спочатку навчався у Придворній співацькій капелі у Санкт-Петербурзі, потім у Київському музичному училищі Імператорського російського музичного товариства.

тім були роки навчання у Київському та Кам’янець-Подільському державних українських університетах. Залишився працювати викладачем у Кам’янці-Подільському. Тут він розробив новий курс з історії української музики.

Від 1922-го до 1928-го був ректором, до 1934-го – викладачем історії української музики в Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка у Києві. У цей час в Інституті відбулася українізація освітнього процесу. Було запроваджено нові дисципліни українською мовою викладання: музична етнографія, історія української музичної культури, історія пісні у зразках світової музики. До репертуару фортепіанного та вокального відділів було включено твори українських композиторів. Такий підхід мав унікальний характер.

«Найталановитіших і найздібніших студентів Грінченко підтримував матеріально, часто виплачуючи їм стипендію із власної кишені, – пише дослідниця Лариса Гнатюк. – Як згадує донька М. Грінченка, до них додому часто приходили студенти і колеги її батька, влаштовували імпровізовані концерти. Показово, що у його родині п’ятеро із шістьох дітей здобули музичну освіту».

Він редагував журнал «Музика» та «Українську музичну газету». Регулярно виступав на українському та всесоюзному радіо, популяризуючи українське музичне мистецтво та його історію. З 1930-го завідував музично-художньою частиною Радіоцентру, з 1935-го – лектором Київської філармонії.

Збирав матеріал для першої в Україні енциклопедії «Український музичний словник».

Його запрошували до складу журі конкурсів, олімпіад, також входив до художніх рад театрів, працював в університеті музичної культури.

У 1930-х українізацію почали згортати, натомість відбувалося посилення русифікаторських тенденцій. Почалися репресії щодо українських діячів мистецтва. Миколу Грінченка заарештували, звинувативши у «буржуазному націоналізмі», він особисто та його науковий доробок зазнали критики. Це позначилося на здоров’ї вченого.

27 листопада 1942-го Грінченко помер в Уфі. Під час Другої світової війни туди його евакуювали у складі Інституту народної творчості і мистецтв.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

Козацькі хрести. (Блог "Земля Мамаїв")

- Доля і Недоля - дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака- то одному Господу відомо. Коли доля - то щастя. А коли недоля? Викопають шаблями побратими могили та і поховають братчиків. Коли сам козак загинув в бою- лежатиме під небом поки не знайдуть свої. А знайдуть- то наносять шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: ” Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили.” І на тих могилах ставили хрести. Та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах, стояли хрести  на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.

- Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?
- Там, на горі понад річкою.
- А хрести де?
- В фундаменті старого колгоспного корівника.
- Так ось чому він “ корівник на хрестах “…
- Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать в фундаментах корівників, свинарників, польових станів,…
   Історія  пишеться на цвинтарі. Там писане датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря- то і нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: “Описываемый нами край заключает в себе одиннадцать селений и деревень и семь урочищ, носящих название прежде бывших заселений.” Як там у Гоголя: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак". Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.
    Недарма СРСР так боролися з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже переховував, а у більшості випадків і не було кому.  Хрести козацькі в фундаментах… Канави з померлими в голодомор розрівняні.
   Одна з найстаріших згадок дитинства про похорон. На старому цвинтарі у Бобринці біля сільгосптехніки хоронили літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш заграв, а гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем,  Бобринцем , Сугоклією , нашим степом.  І у тому вихорі забирав з собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака хоронили? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш в пам’яті та подія як червона нитка чогось непересічного і українського…

Блог: https://mamajkraj.blogspot.com/?m=1

Стаття: https://mamajkraj.blogspot.com/2020/01/blog-post_7.html?fbclid=IwAR3sh5dU74cf32F103kPzn_41L3AoC7satRgvSwbvGDOZl4vUkkVZa6jfoY&m=1

4 травня 1733р. помер Кость Гордієнко, кошовий отаман Війська Запорізького.

1733, 4 травня – помер Кость Гордієнко, кошовий отаман Війська Запорізького. Відстоював політичні права Війська Запорізького низового, намагаючись відмежуватися від Росії. У березні 1709-го, разом з 8 тисячами козаків перейшов на бік шведського короля Карал ХІІ, аби звільнити українські землі від зверхності російського царя. Поховали Костя Гордієнка із військовими почестями на козацькому кладовищі біля Кам’янської Січі.

Сайт. Історична правда.

Цей день в історії УПА - 4 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.

*****

1945 рік

У засідці біля села Кобло на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного НКВД і чотирьох бійців винищувального батальйону.

Під час сутички з загоном НКВД у селі Великий Полюхів на Львівщині загинув ройовий УПА-Захід Михайло Пастернак.

У селі Стрілецький Кут на Чернівеччині підпільники знищили голову і секретаря сільради, чотирьох бійців винищувального батальйону.

1946 рік

У селі Лукавці на Чернівеччині повстанці знищили секретаря райвиконкому, а в селі Стебник на Станіславщині – дільничного МВД.

У сутичці з загоном МВД біля села Хоростків на Станіславщині відділ куреня «Смертоносні» УПА-Захід знищив 5 військових.

Пошукова група МВД атакувала табір сотні «Сірі» УПА-Захід у Чорному лісі на Станіславщині. У перестрілці повстанці знищили лейтенанта і 6 військових, ще двох поранено. Сотня відійшла вглиб лісу без втрат.

1947 рік

На станції в селі Карначівка на Тернопільщині підпільники спалили вантажний автомобіль, знищили телефонний зв’язок і здобули 4 гвинтівки. Місцевим селянам роздано конфісковане радянською владою зерно.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Корчунок на Дрогобиччині. Вчинивши збройний опір, загинули районний провідник ОУН Іван Шукотко – «Сомко» і ще двоє повстанців.

У селі Замостя на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Кобло на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Микола Дудич – «Залізняк».

1948 рік

У селі Волоське на Львівщині підпільники знищили дільничного МВД.

Пошукова група МВЛ захопила криївку біля села Нижній Березів на Станіславщині. У перестрілці загинули 6 повстанців.

У засідці біля села руда-Красна на Рівненщині повстанці обстріляли автомашину, на якій дві опергрупи МГБ та МВД, а також партійний актив перевозили чотирьох заарештованих підпільників. У перестрілці знищені 7 військових, ще чотирьох поранено.

1949 рік

Пошукова група МВД виявила бункер із продуктами біля села Лопушанка на Дрогобиччині і влаштувала засідку. В нічному бою рій сотні «Басейн» УПА-Захід знищив майора і 10 військових, ще 7 поранено. 

Загинув ройовий Микола Підняк – «Чорняк», важко поранений кулеметник застрелився, всі інші змогли прорватися.

Під час облави у селі Любінь на Львівщині опергрупа МВД заарештувала 5 підпільників, поранений районний провідник ОУН Семен Матвіїв – «Гомін» застрелився.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Ілів на Дрогобиччині. Одного повстанця захоплено в полон, решта 7 загинули в бою (в тому числі колишній командир сотні УПА-Захід Іван Паньків – «Явір»).

1951 рік

Завдяки провокатору, загін прикордонних військ оточив у хаті в селі Наконечне на Дрогобиччині чотирьох повстанців. У перестрілці вони знищили одного військового. Хату було підпалено, троє повстанців застрелились, четвертого захопили в полон важко пораненим.

1952 рік

У сутичці з пошуковою групою МВД біля села Малий Глухів на Житомирщині загинули троє підпільників.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті.

3 травня 1897 р. народився Український режисер Януарій Бортник. Розстріляний московитами 16 січня 1938 р.

3 травня 1897р. народився Януарій Бортник, український театральний режисер.

За звинуваченням у націоналізмі в 1937 р. був заарештований і невдовзі розстріляний

Джерело. Історична правда.

3 травня 1897 народився чудовий український театральний режисер і актор Януарій Дем'янович Бортник (1896-1938). Жертва сталінських репресій. Народився на хуторі Під Лісом біля села Озерна неподалік Тернополя на Галичині у селянській родині. В юності виїхав з батьками до Тернополя. Вчився в Українській гімназії. Захоплювався музикою, не обминав жодної вистави мандрівного Львівського театру товариства «Руська Бесіда», захоплювався грою артистів Катерини Рубчакової («Примадонна» театру Галичини, 1881-1919, сестра видатного українського композитора Михайла Коссака, розстріляного в 1938 році), В. Юрчака, Софії та Йосипа Стадників (1876-1954, український галицький актор, режисер і театральний діяч, жертва сталінських репресій).

Коли під час Першої світової війни Лесь Курбас створив у місті «Тернопільські театральні вечори», Бортник, який жив у Тернополі, кинув гімназію і вступив на сцену. Він уперто працював над поліпшенням своєї дикції і добився успіхів: співав у хорі, брав участь у масових сценах і балеті. Грав у п'єсах Карпенка-Карого і Квітки-Основ'яненка («Шельменко-денщик»). Виступав під псевдонімом Н. Загребельний.

Від листопада 1918 — актор Українського театру в Тернополі (в березні 1919 реорганізовано у Новий Львівський театр). Згодом - у театрі імені Івана Франка (Вінниця, 1920), де зіграв ролі Лірника («Великий льох» за Т. Шевченком), Цирульника («Затоплений дзвін» Г. Гауптмана), Антоніо («Весілля Фігаро» Бомарше). У революційні роки разом з Курбасом (якiй восени 1921 року пішов режисером у Київський театр ім. Т. Г. Шевченка) перебрався до Києва. У 1921 очолив білоцерківську театральну студію «Кийдрамте», яка увійшла в 1922 в творче об'єднання «Березіль». «Поступово, крок за кроком, до Бортника – режисера приходила творча зрілість, - пише кандидат мистецтвознавства Оксана Галонська. – Його Білоцерківська ІІІ-тя майстерня помітно зростала Творчі зв'язки із «центром» – «Березолем» у Києві давали щедрі плоди. Коли ж «Березіль» задумав поставити комедію на злобу дня «Шпану» В. Ярошенка, то Курбас для цього запросив до Києва Бортника, який виявляв здібності до постановки комедій . Під час праці над виставою Бортник, оволодівши літературними здібностями, законами сцени, чимало вносить свого, авторського у «Шпану», співпрацюючи з її автором, з композитором Б. Крижанівським, художниками М. Сімашкевич та Б. Шкляєвим».

Вчився і працював в режисерській лабораторії «Березоля» (1923-1928). Серед режисерських вистав Я. Бортника 1924 р. виділялися «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Про що тирса шелестіла…» Спиридона Черкасенка. У 1927 разом з театром переїхав до Харкова. На харківській сцені Бортник поставив «Яблуневий полон» Івана Дніпровського, «Змова Фієско в Генуї» Фрідріха Шиллера. Вистави Бортника в «Березолі» показали, що він сформувався як зрілий самостійний майстер. У 1927 під егідою «Березоля» в Харкові було створено театр малих форм «Веселий пролетар» («Веселий Пролетар»), який очолив Бортник (1927-1930).

«Необхідно відзначити, що зі встановленням радянської влади Декретом Ради Народного Комісаріату освіти всі театри, окрім оперети, були включені до сітки державних театральних установ. – підкреслює Оксана Галонська. – Театри оперети перейшли до так званих «трудових колективів» та у зв’язку із підвищенням податку терміново перейменовувалися на театри музичної комедії. Певний час влада не звертала на цей вид мистецтва уваги так як не доходили руки, і сприймала такі театри тільки як розважальний заклад для не вимогливого глядача. Це положення було притаманне всій опереті в СРСР і відносилось майже всього музичного театру: і хоча в 20-ті роки ХХ століття почався «бум» на даний вид мистецтва, ні художню інтелігенцію, ні радянських ідеологів не задовольняло положення таких речей: про оперу й балет в кращому випадку писали: рутина. Навколо питання оперети виникає жвава дискусія що тривала майже 10 років, і у якій прийняли участь як мистецькі так і політичні діячі міста. Шпальти тижневиків «Нове мистецтво» та «Радянський театр» стали сторінками на яких М. Скрипник, Л. Курбас, Ю. Смолич, І. Туркельтауб, В Хмурий та інші небайдужі до цієї проблеми люди, будували естетику майбутнього театру. . І саме, Я. Бортнику судилося визначати шляхи становлення театру української музичної комедії».

Пізніше режисер очолював Харківський театр музичної комедії (1930-1934), Дніпропетровський театр імені Шевченка (1934-1936), Харківський театр революції (1936-1937). І саме, Я. Бортнику, поряд з іншими учнями Л. Курбаса, судилося визначати шляхи становлення театру української музичної комедії.

Януарій Дем'янович Бортник не встиг розкрити свій яскравий талант до кінця, тому що у1937 заарештований за звинуваченням у націоналізмі й незабаром розстріляний в Києві. Доля відміряла йому тільки 40 з невеликим років. Ще одна з мільйонів жертв злочинного режиму, репресованих за часів більшовицького та комуністичного терору в СРСР. Лесь Курбас був розстріляний ще раніше в урочищі Сандармох (Карелія). Дружина, талановита актриса театру «Березіль» Бортника Ганна Бабіівна (1897-1979) після ув'язнення і розстрілу чоловіка 1938 була безпідставно заарештовано і 5 років відбувала покарання.

Джерело. http://incognita.day.kyiv.ua/yanuarij-bortnik.html.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У його (нібито) передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…..

Обкладинка брошури "Самостійна Україна", авторства М. Міхновського, написана у 1900 році як політична програма Революційної Української Партії.Фото:uk.wikipedia.org

31 березня 1873р. на Полтавщині у родині сільського священика народився Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття. Він – автор програмного документу Браства тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський був нащадком старовинного козацького роду. Його батько знав українських пісень та дум, чому навчив і сина. А богослужіння правив українською.

Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організаціїї «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. – так окреслив «Кредо…» Міхновський. Зреалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за гратами.

1899-го він з коханою переїхав до Харкова, тікаючи від її чоловіка. Але шлюб не склався. Тут Міхновський займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го він разом зі студентами влаштував у Харкові концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського, виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.

Міхновський відгукнувся на пропозицію керівників новоствореної Революційної української партії (РУП) і написав для неї програму «Самостійна Україна». «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! – йшлося у програмі, яка вийшла брошурою 1900-го року у Львові, – І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».

1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав мініфест «10 заповідей УНП». З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів.

Він одним з перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку Української революції 1917-1921 років він заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Хмельницького.

Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували кандидатуру Миколи Міхновського на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого Міхновський відмовився.

Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ДПУ.

Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко.

3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 3 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.

1945 рік

Біля села Остальці на Тернопільщині два рої сотні «Бурлаки» УПА-Захід вступили в бій із загоном НКВД. При відступі загинув кулеметник Григорій Заклепаний – «Крутій», що прикривав відхід.

У сутичці з загоном НКВД біля села Петриків на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

Сотня «Месники» УПА-Захід у засідці на трасі Станіслав – Калуш обстріляла кортеж із чотирьох автомобілів командуючого 38-ю армією генерала-полковника Кирила Москаленка. Поранені три бійці охорони.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Бабичі, Великі Грибовичі та Топорів на Львівщині загинули 11 підпільників.

У селі Митниця на Рівненщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано.

1947 рік

У селі Малі Бірки на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта МВД.

У селі Ляшки Муровані (нині Муроване) на Дрогобиччині повстанці знищили секретаря райкому ЛКСМУ.

Опергрупа МГБ у селі Тейсарів на Дрогобиччині захопила в полон станичного ОУН Івана Нечая та його заступника.

1948 рік

У селі Новиця на Львівщині підпільники знищили завідувача райвідділу культури, який відповідав за збір проводовольства.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Дорожів і Хітар на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Сторона на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД і міліціонера.

1949 рік

У селі Межиріччя на Львівщині підпільники спалили свиноферму.

1950 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Арламівська Воля на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

3 травня 1924 р. помер Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в Українському русі.

Могила Миколи Міхновського на Байковому кладовищі. Фото: 1576.com.ua.

1924, 3 травня – помер Микола Міхновський, адвокат, ідеолог самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття, організатор українського війська.

У 1920-му після важкої хвороби, спустошений і виснажений, розчарований українською елітою Микола Міхновський виїхав на Кубань, де прожив 4 роки. Вчителював, служив у кооперації, викладав на педагогічних курсах, завідував Першим кубансько-чорноморським педагогічним технікумом.

У лютому 1924-го повернувся до Києва, оселився на квартирі у свого товариша Володимира Шемета на Жилянській вулиці. Причини переїзду в радянську Україну залишаються не зовсім зрозумілими. Вочевидь, освітня політика більшовиків робила неможливою його працю на Кубані, а щодо Києва могли існувати певні надії на продовження боротьби в підпіллі.

Як згадував Микола Марченко: «У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки «обивателі-малороси», скептично-байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили грунту вияви міцної національної енергії».

Розчарований Микола Міхновський розмірковував про еміграцію. При цьому від самого повернення перебував під наглядом ГПУ. Його кілька разів викликали на конфіденційні бесіди. Сергій Єфремов писав у «Щоденниках», як у середині квітня Миколу Міхновського «було арештовано на вулиці, продержано добу й випущено». Побував він у ГПУ і в день смерті. А вранці 4 травня 1924-го Миколу Міхновського знайшли повішеним на яблуні у садку в садибі Володимира Шемета.

«Сумно тягся невеликий похоронний похід від Олександрівської лікарні… Тяжко було до болю серця, що Миколу Міхновського ховає незначна кількість близьких йому людей. На похоронах було всього 11-12 осіб. Поховали Міхновського на старому Байковому цвинтарі, праворуч, у самому куті, де стояло п’ять-шість могилок самогубців… Місце було просторе, Київ звідти видно було, як на долоні», – згадував Юрій Павелко.

У кишені покійного знайшли передсмертну записку, що вказує на самогубство. «Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вказують на щось загадкове, що трапилося з ним і довело до самогубства, – записав 7 травня 1924-го Сергій Єфремов. – Переказують його натяки на те, що ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитися він не може, не те що втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимагали з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути…»

Але Федір Турченко у монографії «Микола Міхновський: життя і слово» писав: «Для чекістів було важливіше скомпрометувати відомого і небезпечного діяча національно-визвольного руху, послідовного самостійника, що відмовляється від співпраці з ними. 

Інсценоване самогубство могло стати у нагоді цим задумам якнайкраще. Така версія має право на існування, адже жодних доказів самогубства М. Міхновського у радянській пресі не було наведено, а серед тих, хто бачив ту саму яблуневу гілку, на якій висів Міхновський, побутувало переконання, що під час «самогубства» вона просто не витримала б огрядного Міхновського».

Підготував Сергій Горобець.

3 травня 1918 - гетьман П. Скоропадський призначив головою (отаманом) Ради міністрів Української Держави Федора Лизогуба.

Гетьман Скоропадський із прем'єром Лизогубом (на передньому плані ліворуч)

До 10 травня він також обіймав посаду міністра внутрішніх справ.

Джерело.

https://www.istpravda.com.ua

3 травня 1985р. біля Львова через помилки диспетчерів у повітрі зіткнулися пасажирський Ту-134А "Аерофлоту" і військовий Ан-26; із 94 осіб на бортах загинули всі.

Біля міста Золочів за 65 кілометрів від Львова сталася одна з найбільших авіакатастроф, у якій загинуло 94 особи. В небі зіткнулися Ту-134 з пасажирами на борту і військовий Ан-26, який віз вище керівництво ВПС Прикарпатського округу. Це сталося 3 травня 1985 року.

Про трагедію досі мало хто знає. Адже інформацію про неї одразу засекретили. Лише в 1992 році в журналі "Цивільна авіація" була опублікована стаття про обставини авіакатастрофи в небі над Львовом.

Ту-134А виконував рейс Таллінн-Кишинів з проміжною посадкою у Львові. Лайнером керував Герой Соціалістичної праці, льотчик першого класу Н.Дмітрієв. Екіпаж складався з шести чоловік, в салоні перебували 73 пасажири - 65 дорослих і 8 дітей. Цим рейсом летіли видатний художник-графік - "львівський Дюрер" Олександр Аксінін, і перспективний молодий естонський тенісист Аларіх Ліндмее.

Трагедію одразу ж засекретили В радянському союзі готувалися до 40-річчя перемоги у Другій світовій війні і зробили все, щоб не затьмарити свято.

О 12 годині дня, коли Ту-134А був на підльоті до Львова, із Львівського аеропорту вилетів військово-транспортний Ан-26, який який повинен був доправити до Москви керівництво ВПС Прикарпатського військового округу. На його борту було 6 членів екіпажу і 9 пасажирів, включаючи командувача генерал-майора авіації Є.Крапівіна, члена військової ради округу генерал-майора В.Доценка, начальника штабу С.Волкова. Також на літаку летіли обидва сини Крапівіна — курсанти військових училищ Андрій і Олександр. Пілотував Ан-26 один з найдосвідченіших екіпажів.

Обидва літаки повинні були пролетіти над Золочевим, де у цей день була хмарна погода. Проте, у цей час в небі знаходився і третій борт - Ан-24. Диспетчер львівського аеропорту просто переплутав його на екрані радара з військовим Ан-26 і неправильно визначив відстань між літаками. Не перевіривши свої розрахунки він поспішив передати військовий літак диспетчеру східного сектору та направив Ту-134 в той же коридор, де летіли військові.

Екіпажі лайнерів побачили один одного через розриви в хмарах приблизно за 5-6 секунд до аварії і різко відвернули вправо. Але через малу відстань літаки зіткнулися лівими площинами о 12:13 на висоті 3 900 м в 6 км від Золочева. Від удару у "Антонова" відірвало крило, Ту-134 розвалився в повітрі, і пасажири загинули майже миттєво. Коли транспортник падав, запис "чорного ящика" продовжувався ще сім секунд. На плівці чути сповнені жаху крики пасажирів – мабуть, двері в салон виявилася відчиненими.

О 12.20 у військову частину 3350, дислокованої в районі Золочева, зателефонував невідомий: "Щойно чув у повітрі сильний удар. Біля ферми впали уламки літака!". Особовий склад частини підняли по тривозі і напрравили до місця авіакатастрофи. Незабаром туди ж прибули пожежники, але рятувати вже було нікого. За свідченнями очевидців земля на площі в кілька квадратних кілометрів була всіяна дрібними уламками і закривавленими шматками людських тіл.

Головними винуватцями авіакатастрофи були визнані "диспетчер підходу", 48-річний "списаний" льотчик П.Савчук і його безпосередній начальник, 32-літній керівник польотів О.Квашнін. Обидва отримали тривалі тюремні терміни.

В пресі з'являлись припущення про інші причини трагедії, зокрема – помилки пілотів і начебто неправильно виставлений барометричний висотомір на Ан-26. Військовий літак вилетів майже на півгодини пізніше від регламентованого часу. За розкладом руху літаки не повинні були зустрітися. На обидвох повітряних суднах не працювали локатори, тож "запеленгувати" зближення один одного літаки не могли.

Джерело.https://m.gazeta.ua/articles/regions/_pomilka-dispetchera-koshtuvala-zhittya-94-lyudyam-u-nebi-zitknulisya-dva-litaki/834832

Великдень в УПА (автор Володимир ГІНДА).

Святкування Великодня, Чорний ліс, 1944 р.

Великдень (Гуцульщина, ймовірно, 1950). Промовляє Петро Мельник ("Хмара").

Повстанська Великодня трапеза.

Великоднє святкування у повстанців. Самбірщина, 1946р.

Провідники УПА багато уваги приділяли моральному та духовному вихованню своїх вояків. Саме тому в повстанській армії значне місце відводили святкуванню національних і релігійних свят, яке зазвичай відбувалося в піднесеній атмосфері та за участі командного складу. Релігійні свята повстанці за можливості намагалися проводити серед цивільного населення, але були випадки, коли його представники самі приходили святкувати до повстанського лісу. Найбільшу увагу в УПА надавали урочистому відзначенню Різдва Христового та Великодня.

Цікаво, що Великдень для повстанців, окрім релігійної, мав і велику символічну вагу. Перезимувавши у криївках невеличкими групами, вони на Великодні свята знову збиралися гуртом. Місце і час зустрічей зазвичай обумовлювали напередодні зимівлі. Це могли бути джерело, підніжжя скелі, урочище тощо. Напередодні зустрічі завжди відправляли на обумовлене місце розвідників, аби уникнути емгебістської пастки. Якщо якась група не з’являлася в умовленому місці, їй залишали записку, де призначали нову зустріч. Коли хтось довший час не виходив на зв’язок, починали збирання інформації про них, адже побратими могли загинути чи потрапити в полон під час облав.

На Великдень нерідко відбувалися наради повстанців, де вони визначали плани на рік, розподіляли обов’язки. По-суті, велике свято символізувало для них початок нового року боротьби за незалежність, який завершувався зимівлею в криївках. До речі, «Присягу вояка УПА» повстанці теж вперше складали на Великдень 1943 року в лісах сучасної Рівненщини. Попередньо вони відвідали Великодню сповідь, причастя та святкове Богослужіння.

Святкування Великодня в різні роки відбувалися по-різному, але обов’язково з дотриманням усіх традицій. Скажімо, у 1944-1945 роках, коли «другі совіти» в Галичині ще не мали сильних позицій і, відповідно, слабко контролювали деякі регіони, повстанці нерідко святкували Великдень у найближчому до лісу селі. Приходили на службу Божу до храму, а потім розходилися по селянських хатах святкувати. Але після 1945-го змушені були переважно святкувати в лісі, бо по селах МГБ могло влаштовувати облави. Інколи святкувати з повстанцями приходили до лісу мешканці близько розташованих сіл. Про це писав у своїх спогадах «У великому рейді» сотенний Михайло Дуда («Громенко»):

«Вояцтво вже з апетитом споживало свячене, як на місце постою відділу почали напливати з довколишніх сіл люди – чоловіки, жінки, дівчата. Їх привів сюди наш спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися враженнями. Дехто мав тут синів, братів або знайомих… Гостей приміщено поміж повстанцями біля столів. Здавалося, що одна велика родина засіла до великоднього стола. Інтенданти крутнулись поза корчами, і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке їстівне добро. Дозволяє почастувати горівкою також гостей, але вже без участи вояків».

До великодніх свят у лісі повстанці готувалися тиждень. Готували харчі, ладнали столи, приводили себе в порядок. Уже згадуваний сотенний Михайло Дуда підготовку до святкування Великодня 1947 року описував так: «Наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани».

А ось що про підготовку та святкування Великодня 1944 року в сотні Василя Андрусяка («Різуна») в Чорному лісі згадував повстанець Б.Подоляк:

«У Великодню суботу, 15 квітня, табір кипить, як у вулику. Одні чистять зброю і порядкують колиби, другі рубають чатиння, щоб ним прикрасити колиби, інші будують каплицю, в якій завтра відправлятиметься польова Служба Божа. Найбільше з усіх звиваються куховарки. Вони мусять наварити для цілої сотні їжі. Ще й гості мають прийти. Бунчужний Олекса та інтендант Кертиця наглядають над усім. Сотенний Петро Хмара вибрався до Грабівки полагодити передсвяткові справи. На дорозі перед табором заскрипіли навантажені вози, що прибули з сіл з дарунками для повстанців. Вивантажено великі білі паски, ковбаси… Перед вечором усі підстригли собі чуприни і голилися, чистилися, вмивалися.

Настала неділя, 16 квітня.

Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці.

– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось.

З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк…

Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб.

– Позір! У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею.

До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк.

– Благословен Бог наш, всегда нині…

Далі проповідь….

– Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес… воскресне Україна.

Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня».

Напередодні свята вояки УПА намагалися за звичаєм висповідатися та відвідати службу Божу. Якщо не було можливості відвідати потай церкву у найближчому до них селі, то приводили священика до лісу. Спеціально для цього могли навіть зладнати каплицю. Притримуючись законів конспірації, зі святим отцем домовлялися заздалегідь зустрітися в обумовленому місті, де йому зав’язували очі і так вели до табору. Робили це з метою, щоб у випадку арешту він під тортурами не зміг вказати дорогу до табору. Також вояки перед святом намагалися потрапити до селянських хат, аби помитися, підстригтися та одягнути чисту вишиванку.

«В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н., – писав сотенний Михайло Дуда-«Громенко». –

Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь. А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею. У Великодню п’ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці… Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегідь приготованих столів. Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого… Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!». Він звертається з промовою до повстанців, з’ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув’язнених і засланих. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім’я».

У разі, коли священика не вдавалося доставити до лісу, його функції міг замінити командир. Зазвичай він благословляв святковий стіл, говорив напутні слова, після чого відбувалася загальна молитва. «Настав Великдень. Стрільці зрізали кілька смерек, зробили стіл, може, на сорок метрів довгий, а по боках сидження, застеливши все смерековими гілками. Кухарі накраяли пасок і всяке інше. Розклали на столі й попросили сідати , – згадує старший булавний Кость Михалик («Дума»). – Бракувало лише священика, щоб посвятив, покропив паски і заспівав “Христос Воскрес”. Командир “Залізняк” привітав усіх, побажав кращої долі, а тоді сказав до всіх наше староукраїнське “Христос Воскрес”. Йому хором відповіли “Воістину Воскрес” і заспівали “Христос Воскрес”».

Але святкування не завжди відбувалися в таких урочистих умовах і з такою кількістю великодніх смаколиків. Воєнний час інколи диктував свої умови. Дружина полковника УПА

Василя Галаси Марія Савчин згадувала, як напередодні свята 1952 року повстанці не змогли роздобути харчів і повернулися до лісу з буханцем чорного хліба, з півкілограма сала і пшоняною кашою.

«Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень… Цей Великдень… смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотності. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого».

У Великодній день повстанці звільнялися від всіх обов’язків, окрім сторожової стійки, тому нерідко влаштовували у таборі різні забави, грали в шахи, карти, влаштовували імпровізовані вистави, танці. Зазвичай у цей день командири дозволяли підлеглим вживати незначну кількість спиртних напоїв, що в будні дні суворо заборонялося. Скажімо, сотенний Михайло Дуда згадував, як на великодні свята дозволив видати на кожен рій по пляшці горілки. Про святкування з горілкою пише і Кость Михалик («Дума»):

«Десь взялася горілка. Накривки з мадярських гранат служили за чарки. Горілка на порожній шлунок видавалася гострою, гріла, викликала легке сп’яніння. Жодне свячене в житті не смакувало так, як тоді в лісі. По сніданню відпочивали всі, крім алярмової чоти. Дехто грав у шахи, дехто в карти, інші відпочивали, гуторили».

Напередодні свята чи безпосередньо в день Великодня повстанці могли прийти до села. Радянські спецпризначенці знали про це, тому не рідко влаштовували там облави, або засідки. Марія Савчин розповідала, як у страсний четвер троє їх повстанців пішли до села Кам’янка, де мали налагодити цивільний зв’язок, зібрати харчових продуктів і забрати прислані для Василя Галаси газети, але потрапили на засідку емгебістів, двоє упівців загинули, а один зумів повернутися до лісу.

Великодні страви і печені паски з яйцями частенько повстанцям до лісу передавали цивільні мешканці, які вони між собою називали «свята». «Селяни не забули передати живим повстанцям «свята»… Притому нагадали, щоб удруге вийшли на зустріч у суботу пополудні, бо дівчата принесуть ще одні «свята» зі Сколього. Між населенням була своя неформальна організація, знали, кому можна довіряти, і помагали собі взаємно. У Сколім догадувалися, що в Кам’янку заходять повстанці, тож бажали також від себе передати свячене, однак наперед хотіли його посвятити. Надвечір хлопці принесли ті другі «свята», з гарними писанками і вложеною карткою з великоднім побажанням від скільців» , – згадувала Марія Савчин.

Також спеціально кошики для упівців готували родичі, друзі чи місцеві члени ОУН. Інколи біля церкви, після Богослужіння, кожна родина витягала щось зі свого кошика та передавала до повстанського столу.

Траплялося, що продукти для Великодня повстанці реквізовували у селян. Такий випадок, який стався 1947 року на Любачівщині (Закерзоння), згадує старший булавний Кость Михалик («Дума»): «Настав великодній тиждень. Прийшли спомини – Страсний Четвер, Велика П’ятниця, винесення плащаниці, сторожування при святім гробі, печення пасок, свячене. Для нас шумів ліс. Зброя в руках і готовність кожної хвилини прийняти бій нагадували, хто ми і де ми… Зорганізувати якісь паски, яйця – виглядало неможливим… Та командир “Туча” хоч на Великдень хотів нагодувати вояків, посмакувати пасок. Тоді вже кущ і відділ квартирували близько один від одного. Курінний командир “Залізняк” також був з нами. Тоді сот. “Туча” вислав одну чоту в терен придбати харчів. Пішли до поляків. Ішли хата в хату і зібрали трохи пасок, яєць, ковбас та іншого добра. Сказали людям, що вони це мусять робити. І поляки погоджувалися, що в таких обставинах так мусить бути. Селяни-поляки запрягали коні й зібраний харч привезли до ліса. Їх запевнили, що коні і вози вернуться. У лісі тримали підводи цілий день, а ввечері відправили назад до села».

Як бачимо, в УПА намагалися відзначити Великдень з усіма атрибутами. Значну допомогу провіантом у відзначенні свята надавало цивільне населення, інколи необхідні продукти упівці могли реквізувати у селян. Але варто зауважити, що будь-які святкування відбувалися лише тоді, коли в околицях не велись інтенсивні бойові дії.

Збруч.

16.04.2017

Воїн УПА Ладзьо Гірник: родинне розслідування - архіви Тернопільського СБУ.

Владислав Гірник.

Діду минуло лише 25. Владик пробув у в’язниці тільки кілька тижнів – разом зі співкамерником вони втекли серед ночі: виламали дошку з підлоги й нею підважили тюремні ґрати. Документ про втечу теж є у справі. Цього вересня дідові Владику минуло б 87. Проте вже чверть століття його немає з нами. 10 років 10 місяців і 25 днів таборів збавили його здоров’я.

Дід завжди був сильним і незалежним. Усі в селі знали, що він сидів у тюрмі за Україну. Мені 8-річному було геть не зрозуміло, чому за Україну кидали до в’язниці.

У родині про минуле діда не говорили. Для мами й тітки ця тема – табу, адже все своє дитинство та юність вони були дочками "ворога народу". Це позначилось і на вступі до університету, і на кар’єрі. Прабабця Марія як мати "ворога народу" відбула заслання на Сахаліні, а після повернення в рідне село їй заборонили отримувати пенсію.

Найяскравіший спогад про діда – його похорон. "Діда Володю ховали, як нікого в селі. Була варта в упівській формі, стяги. Був і червоно-чорний прапор. Якісь поважні люди виголошували промови"

Духовий оркестр супроводжував діда в останню путь. Його проводжало чи не все село. Але того дня я розумів тільки одне: Україна буде, а діда більше нема.

Нещодавно дізналися, що розсекречено архіви СБУ. Знайомі почали шукати справи своїх родичів. І ми вирішили знайти дідову справу. Це виявилося нескладно: один дзвінок до архіву СБУ в Тернопільській області, одне звернення, два тижні очікування – і справа в Києві.

Діда арештували майже одразу після капітуляції Німеччини. Узяли його 19 травня у криївці, у його рідному селі Кабарівці, що на Тернопільщині. Під час затримання дід вистрелив собі в голову, поранив щелепу. Рана виявилася несмертельною.

Коли мені в дитинстві розповідали, що дід Владик хотів убити себе, щоб не потрапити до чекістів, не розумів цього вчинку взагалі. Зараз же, коли країна воює, розумію, що то був дуже сміливий крок.

Під час затримання в нього вилучили німецький пістолет та автомат, також знайшли набої. У протоколі затримання зазначено, що вступив у банду й боровся за "самостійну Україну". Сльози навернулися на очі, коли читав ці рядки.

Акт про втечу арештованих підпільників Ясного і Гірника з камери попереднього ув'язнення Заложцівського райвідділу НКВД 2 липня 1945 року.

Далі було ув’язнення. Діду минуло лише 25. Владик пробув у в’язниці тільки кілька тижнів – разом зі співкамерником вони втекли серед ночі: виламали дошку з підлоги й нею підважили тюремні ґрати. Документ про втечу теж є у справі.

Дід переховувався майже півроку. Сусіди розповідали мені, що ховався він на стріхах.

Удруге діда арештували напередодні Різдва – 5 січня 1946 року. Знайшли його вдома.

У середині лютого відбувся суд. Вирок – розстріл. Я був просто шокований. У нас удома про це ніколи не згадували.

Квит (квитанція) з підписом "Козак" - псевдонім Ладзя Гірника.

У протоколах допитів ідеться про те, що він був уже розвідником: збирав дані для упівців з навколишніх сіл – Кудобинців, Кудинівців, Млинівців. В окреме провадження на суді виділили справи односельчан Петра Мельника та Миколи Маланчука.

Дід Владик просив про помилування. У листі до Верховного Суду він писав, що не завдав багато шкоди, бо був рядовим.

Особливо вразив речовий доказ. Це єдиний доказ у справі діда. У конвертику, зробленому з аркуша з допомогою скріпок, – цидулка, на якій зверху написано: "Козак". Саме таким було його псевдо.

Квит був виписаний на 8600 карбованців, які "Козак" зібрав зі свого куща (кількох сіл) ОУН на потреби підпілля.

У справі також зазначено, що називали його "Мур’ян" і працював він у проводі "Хвилі".

Клопотання діда врахували. Розстріл замінили на 15 років каторжних робіт. У тюрмі дід теж просив про перегляд вироку. Строк зменшили до 10 років. Були й відмови в перегляді.

Гірник відбував покарання в таборах Норильська Красноярського краю. Дід украй рідко згадував про каторгу, розповідав, що працював на будівництві.

Вирок Військового трибуналу військ НКВД Тернопільської області Владиславу Гірнику, який в серпні 1944 року вступив в УПА , а в листопаді того ж року став розвідником районного проводу ОУН . Перша сторінка.

Повернувся Ладзьо Гірник (так його всі називали в селі) у вересні 1957 року. Майже одразу одружився. Моя бабця Оля чекала на нього із заслання. Вони зустрічалися ще до того, як дід потрапив до в’язниці. Родичі розповідали, що він пригрозив бабусі смертю, якщо не дочекається його й піде під вінець з іншим. Ото вона на нього й чекала.

Після повернення з ув’язнення діду Гірнику заборонили мешкати на Тернопільщині. Відправили його на Донеччину, де він кілька років працював у шахті.

До рідного села повернувся незадовго до 1960-го. Невдовзі в діда одна за одною народилися двоє дочок – Оксана та Леся. Доньки подарували йому 4-х онуків.

Друга сторінка вироку.

Реабілітували Володимира Гірника тільки 1991 року. Довідку про реабілітацію він отримав за кілька місяців до смерті. Пам’ятаю, як до того дід щотижня ходив до райцентру, до Зборова. Нам казав просто: маю "відмітитися". Що то таке, ми, малі, не розуміли. Тепер знаю, що ходив у райвідділ міліції.

Яскраво пам’ятаю перший День Незалежності. Тоді, 1991-го, усе село зібралося на горі Сина, люди ходою піднімалися до пам’ятника Січовим Стрільцям. Дід казав, що чекав на незалежність протягом 50 років. Я тоді був гордим, що йду з ним за руку, що міг потримати великий прапор. Це був перший і останній День Незалежності Володимира Гірника.

Діда поховали влітку 1992 року. Він трохи пережив бабусю Олю. Не міг без неї. Дуже шкода, що не розмовляв з ним раніше ані про заслання, ані про УПА , ані про те, як здобували самостійність України.

Дідів брат, як ми його називали, вуйко Славко Гірник, теж був у таборах. У справі знайшов дату його народження, то теж шукатиму документи в архіві. Але найбільше хочу дізнатися про долю дідової мами – моєї прабабці Марії. Наскільки знаю, її теж заслали до Сибіру через те, що двоє її синів були "ворогами народу". Тема щодо бабусі вдома була заборонена. Сподіваюсь, дані з архівів допоможуть розібратись у ситуації.

Довідатися про минуле родичів зовсім нескладно. Потрібно знати прізвище й ім’я, а також дату народження. Телефонуєте до архіву СБУ тієї області, де проживала ваша рідня. Там перевірять, чи є в них справа.

Далі пишете звернення з проханням надати копію справи, можна зазначити, до якого архіву її передати для ознайомлення. Важливо відразу попросити дозвіл на фотокопіювання. Приблизно за два тижні зможете ознайомитися зі справою. Фахівці архівів ставляться доброзичливо, підказують і допомагають. Ми ознайомилися зі справою в столичному архіві СБУ, що на вулиці Золотоворітській.

Радію, що дістав справу діда й почав досліджувати історію родини.

—

Олександр Думанський, опубліковано у виданні Історична правда

http://argumentua.com/stati/vo-n-upa-ladzo-g-rnik-arkh-vi-ternop-lskogo-sbu

Цей день в історії УПА - 2 травня.

Малюнок Ніла Хасевича.

1946 рік

Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала загін МВД біля села Луковець на Дрогобиччині.

У селі Текля на Волині повстанці знищили секретаря партосередку КП(б)У та поранили секретаря сільської ради.

1947 рік

Сотня «Сурма» УПА-Захід у засідці біля райцентру Ланчин на Станіславщині знищила 3 військових МВД, ще двох поранено. Здобуто кулемет, 3 автомати, гвинтівку.

У сутичці з загоном МВД у селі Дроздовичі на Дрогобиччині загинув командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) Микола Криско – «Горлоріз».

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нове Село на Львівщині. У перестрілці двоє повстанців знищили старшого лейтенанта, сержанта і військового МВД.

У сутичках із загонами МВД у селах Буянів і Майдан на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Ясеновець на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

Під час зіткнення з опергрупою МВД біля села Деревянче на Рівненщині загинули троє повстанців.

1949 рік

У бою з загоном МВД біля села Микитинці на Станіславщині загинули колишній командир сотні «Сурма» УПА-Захід Юрій Долішняк – «Білий» та ще п’ятеро повстанців.

Біля села Шкло на Львівщині підпільники підірвали стовп лінії електропередачі.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Бандрів, Головецьке і Верхня Стинава на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1950 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селі Климець і біля села Розділ на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

2 травня 1848 р. у Львові створена Головна Руська Рада, перша легальна українська політична організація.

Засідання Головної Руської Ради у Львові. 1848. Джерело: zbruc.eu

1848, 2 травня – у Львові створена Головна Руська Рада, перша легальна українська політична організація в Галичині.

Її створили представниками греко-католицького духовенства та інтелігенції під час революції в Австрійській імперії для захисту прав українського населення перед центральним урядом у Відні.

Складалася з 30-ти постійних членів на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем (пізніше його змінив Михайло Куземський).

У маніфесті від 10 травня 1848-го проголошувалася єдність 15-мільйонного українського народу, підтримка демократичних реформ і національних прав усіх поневолених народів імперії. Головна Руська Рада вимагала поділу Галичини за етнічним принципом на східну (українську) і західну (польську), об’єднання Галичини, Буковини і Закарпаття в одну провінцію, викладання в школах українською мовою, відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті.

Рада створила національну гвардію у Бережанах, Жовклі, Стрию, Тернополі та Яворові, а на Прикарпатті – народну самооборону.

Організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця» (1850), ініціювала заснування Народного дому у Львові, започаткувала першу україномовну газету «Зоря Галицька».

За прикладом Головної Руської Ради у містах і селах регіону виникло близько 50-ти місцевих рад.

Головна Руська Рада розпущена в червні 1851-го з посиленням абсолютизму в Австрійській імперії.

Сергій Горобець

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

1 травня 1966р. студент Георгій Москаленко і робітник Віктор Кукса вночі встановили синьо-жовтий прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства.

Хлопці підписалися "Демократична партія Україна" й вивісили листівку "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито"

Місце було обране з огляду на те, що в тому районі вранці формувалися колони демонстрантів. Прапор був пошитий з двох жіночих шарфів. Національний герб вирізали з чорної матерії і нашили на прапор. Чорнилом на прапорі було дописано друкованими літерами: "Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ". Під час встановлення Українського прапора Георгій Москаленко стояв на сторожі біля пожежної драбини з самопалом, а Віктор Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червону ганчірку і натомість прив’язав синьо-жовтий прапор. Коли Віктор спустився, Георгій побризкав асфальт авіагасом, щоб міліцейський собака не взяв сліду, і друзі вирушили пішки до гуртожитку. Уже о 7-й годині ранку біля "нархозу" метушилися сполохані міліціонери та кадебісти. Але прапор боялися знімали, оскільки думали, що він замінований. Поки викликали саперів, поки ті приїхали і виявили, що небезпеки нема, минуло ще кілька годин. Урешті жовто-блакитний стяг зняли.

Ніколи раніше в червоному Києві такого не було. Про цю виняткову подію голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко 3 травня доповів ЦК КПУ в спеціальному повідомленні № 225/н із грифом "таємно". "Приняты меры к розыску преступника", – повідомив він.

Так КДБ УРСР розпочав слідство у резонансній справі, про яку ще довго перешіптувалися люди, і яка злякала радянську керівну верхівку республіки.

Відчайдушних хлопців шукали дев’ять місяців. Кадебісти мали єдину зачіпку – напис на прапорі. Весь інститут перевіряли за почерками. Робили це непомітно, під виглядом необхідності заповнити якісь документи.

Наприклад, Георгія Москаленка викликали до військкомату і попросили заповнити анкету для виїзду за кордон - обов’язково друкованими літерами. Георгій здивувався, бо ніхто його в зарубіжжя не відряджав. Але анкету заповнив – і попався.

Георгія та Віктора заарештували 21 лютого 1967 року. Їм інкримінували частину 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда"), а також статтю 222 (незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї). Зброєю вважали кухонний ніж, яким Кукса зрізав червоний прапор, та самопал, яким Москаленко мав подати сигнал товаришу в разі небезпеки.

Рішення Київського обласного суду, ухвалене на закритому засіданні 31 травня 1967 року, не відрізнялося логікою. Віктор, який вивішував прапор, отримав два роки, а Георгій, який лише прикривав друга, – три.

Покарання вони відбували у таборі суворого режиму №11 у селищі Явас в Мордовії.

Сміливців реабілітували лише після розвалу СРСР. А 18 серпня 2006 року – через 40 років після вчинку – їх нагородили орденами "За мужність" І ступеня.

Джерело.https://znaj.ua/history/230078-disidentskiy-pershotraven-istoriya-pro-zhovto-blakitniy-prapor-nad-radyanskim-kiyevom