1 червня 1944р. на території Тернопільської обл. було створено 21 винищувальний «істрєбітєльний» батальйон чисельністю 1046 чоловік.

На цьому фото — бійці групи охорони громадського порядку (майбутні стрибки) Західна Україна кінець 1940-х років.

******

У перші місяці відновлення радянської влади переважну більшість особового складу «стрибків» складали поляки.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*****

У документах, переважно радянських райвідділів НКВД, НКГБ Тернопільської, Станіславської, Львівської, Дрогобицької областей за середину 1944 – весну 1945 рр. часом трапляються імена польських учасників винищувальних батальйонів.

Наприклад, до 27 вересня 1944-го у Бережанському ВБ служили поляки Марцевич, Мазуркевич і Петрушевич. Їх (у іншому джерелі Мазуркевич проходить як Матусевич) за селом Карас обстріляли повстанці. Улітку до згаданого батальйону також належав поляк Прус (українські повстанці вистежили його батька та сина в селі Чверть і 12 серпня вбили обох).

Імена поляків Теребовлянського ВБ фігурують у радянських джерелах за осінь 1944 – початок 1945 років. Наприклад, цікавим свідченням про "польськість" цього батальйону є сюжет від 23 листопада, коли у с. Сороцькому ховали його бійця Кобилюка.

"Бандкущ під керівництвом Петра Русина ("Нечая") влаштував засідку біля кладовища. Обстріляв похоронну процесію – вбито ксьондза, кількох бійців винищувального батальйону та до 40 осіб місцевого населення".

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/17/153695/

1 червня 1652р. почалася битва під Батогом між союзною армією Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська речі посполитої під командуванням Мартина Калиновського. Була однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою союзників.

Для збільшення натисніть на зображення.

Схема битви під Батогом 1652 року. Джерело: tyzhden.ua.

******

1—2 червня 1652-го року на лівому березі Південного Бугу неподалік гори Батіг зійшлися українсько-татарське військо (30—35 тис.) під командуванням Богдана Хмельницького і польське військо (30 тис.) Мартина Калиновського.

2 червня відбулися вирішальні бої, в яких відзначилася козацька кіннота на чолі з Іваном Богуном. Вранці розпочався артилерійський та рушничний обстріл польського табору. Після цього в атаку пішли козаки. Серед шляхти розпочалася паніка. Проте німецькі найманці, що воювали в королівській армії, запекло захищалися. Але їх опір було зламано, козаки увірвалися до польського табору. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський загинув. Також загинули комендант німецької піхоти Сигізмунд Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек. Польща втратила вбитими 8000 добірних вояків. 

Батозьку битву її сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала під Каннами 216-го року до н. е. 

Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти. До початку липня на території України відновлюється козацький адміністративний устрій. 

Богдан Хмельницький знову відновив кордон по Дністру і Случі. 

*****

РЕАКЦІЯ

Відгомін козацької звитяги під Батогом:

Із донесення шляхтича Длужевського на адресу польського короля Яна Казимира:

«...2 червня коло полудня нас атакував сам Хмельницький з такими великими силами, що ми не змогли протриматися й однієї години. Нас, оточених з усіх боків, орда рубала шаб-лями, а козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі».

З універсалу Яна Казимира 2 червня 1652 року про скликання сейму у Варшаві 15 серпня:

«В той час як військо наше в Україні розгромлене, у якому багато рицарів загинули, з яких одні у битві, а інші – в неволю поганську (татарську) забрані; по цьому безліч хлопства та орд татарських зібрано від неприятельських сил, чим швидко і несподівано Річ Посполиту піддано небезпеці».

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/2/1652-zavershennya-bytvy-pid-batogom

1 червня 1948р. помер Український Січовий Стрілець, уродженець с. Заздрість Теребовлянського р-ну. Родіон Сліпий.

Чоловік Ольги Ситник-Сліпої – авторки першого українського перекладу всесвітньовідомого роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». 

У 1944 році чоловік пішов у дивізію «Галичина» і після виходу з «Бродівського котла» опинився у таборі Міттенвальд в Німеччині, де й помер.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

*****

Нотатки:

У сусідньому будинку №7 (теж із охоронною таблицею) жили активні просвітяни Йосип Ситник (1849-1927) і його дружина Тетяна (1852-1940). Тут народилася їхня дочка – талановита письменниця і перекладач Ольга Сліпа (1894-1976). Її чоловік лікар Родіон Сліпий (1887-1948) був учасником визвольних змагань 1918-1920 рр.у лавах УСС та УГА, згодом окружним лікарем у Струсові, де здобув визнання як чудовий спеціаліст і великий гуманіст, потім був мобілізований як лікар до дивізії «Галичина». Його кузеном був видатний духовний провідник УГКЦ Йосиф Сліпий, в довоєнний час майбутній Патріарх часто бував у їхньому домі.

Дочка Родіона і Ольги – Ольга Сліпа, яка досі мешкає у Струсові, була активною учасницею підпільної боротьби ОУН-УПА, репресована більшовиками, тепер є активною громадською діячкою, невтомним краєзнавцем-дослідником. Вона зібрала сотні матеріалів з давнього й сучасного життя рідного краю, є подвижником створення краєзнавчого музею у Струсові. Це – людина енциклопедичних знань і дієвої патріотичної позиції.

http://www.lida.kupchyk.lviv.ua/3/strusiv.pdf

Джерело.

https://uk.rodovid.org/

1 червня (або 17) 1947р. поблизу с. Вівся Козівського району загинув референт СБ ОУН Чортківщини Михайло Кріль (1925 р. н., с. Чистопади, нині Зборівського району).

Головна вулиця с. Вівся навесні.

*****

1 червня (або 17) 1947р., Володимир Якубовський («Бондаренко») та його побратими Михайло Кріль («Міша»), Станіслав Кикіш («Рись»), Іван Мороз («Остап»), Федір Борнатович («Ліщина») та два працівники СБ зайшли, під час зачисток терену російськими окупаційними військами, до криївки на полях біля с. Вівся. 

При наближенні ворогів вони вийшли з криївки і дали бій, знищивши багато ворогів. В бою загинули усі, крім «Бондаренка», котрий прорвавшись із оточення натрапив на нову шеренгу ворогів.

Вистрілявши усі набої та знищивши ще кількох окупантів, він останнім набоєм застрелився. Похований у Залізцях.

Джерело.https://teren.in.ua/2017/06/01/1-chervnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Джерело.http://te.gov.ua/zborivska/ua/news/print/191119.htm

1 червня 1890р. у с. Жаб’є на Галичині народився Осип Букшований, сотник Легіону УСС, отаман УГА.

Під час Першої світової війни – командир сотні у Легіоні українських січових стрільців. 1915-го потрапив до російського полону. Після втечі знову очолив сотню, восени 1918-го обраний командиром Легіону УСС.

Очолював 1 бригаду УСС Української Галицької армії, брав участь у боях проти поляків, більшовиків, денікінців.

Один із розробників плану Чортківської офензиви 1919-го року.

1920-го його заарештували чекісти і відправили до концтабору Кожухів під Москвою.

Увійшов до складу РКП(б), потім до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Здійснював нелегальну комуністичну роботу в Польщі, Австрії, Німеччині. Протягом 1926-1928 ув’язнений польської поліцією. 1932-го виїхав до СРСР, працював у редколегії органу ЦК КПЗУ газеті «Наша правда». 1933-го заарештований у сфабрикованій справі. У вересні 1933-го судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР засуджений до 10 років таборів. 25 листопада 1937-го Особливою трійкою Управління НКВС СРСР по Ленінградській області засуджений до розстрілу. Страчений у передмісті Ленінграда.

Існує версія, що на співпрацю з Кремлем він погодився, виконуючи завдання Євгена Коновальця. "Можливо правди вже не дізнаємося...а може....!?" (ред).

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 1 червня.

Гасин Олекса Іванович (08.07.1907, с.Конюхів, суч. Стрийський р-н, Львівська обл. — 31.01.1949, Львів). – генерал-хорунжий УПА (посмертно).

******

1944 рік

Сотня «Ведмідь» УПА-Захід у Сокальському районі Львівщині зіткнулася з засідкою радянських партизан. У перестрілці знищені 4 партизани, загинув один воїн УПА.

Загони радянських партизан, які намагалися прорватися з Чорного лісу через оборонну лінію УПА між селами Грабівка і Гринівка на Станіславщині, були розгромлені, розпорошені і витіснені в район дії німецьких військ. Повстанці захопили партизанський обоз і боєприпаси.

1945 рік

Біля села Либохора на Дрогобиччині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

1946 рік

У селі Бужок на Львівщині повстанці знищили уповноваженого райвідділу МВД.

1947 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Демидів, Залужани, Засадки, Передільниця і Пчани на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, заарештована станична ОУН «Зірка».

У боях з московитами у селах Демня і Трушевичі на Дрогобиччині знищені двоє військових, ще троє поранені.

1948 рік

У селі Дашава на Дрогобиччині підпільники спалили клуб і молочарню.

У селі Верхнє Мостище на Станіславщині повстанці поранили військового МВД.

1949 рік

Під бою з московитами у селі Березина на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

На Львівщині повстанці в селі Перв’ятичі знищили голову колгоспу, а в селі Яснище – голову і секретаря сільради.

1950 рік

У селі Крижі на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.

1952 рік

У бою з московитами у селі Либохора на Дрогобиччині загинув повстанець Олексій Костів – «Сосна».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

Володимир Білозор – лікар-чотар у визвольних змаганнях УСС та УГА.

Під час Визвольних змагань варто згадати низку імен лікарів, які самовіддано, часто ціною власного життя, рятували життя хворих і поранених бійців.

Одним з видатних українських лікарів першої половини XX століття є Володимир Білозор, активний громадський діяч.

Володимир Білозор народився 24 листопада 1890 року у Львові. Історія замовчує родинний стан та роки життя до лікарської військової діяльності під час Визвольних змагань.

До лав Українських Січових Стрільців Володимир Білозор вступив у жовтні 1914 року. Мав звання лікаря-чотаря. Чотар (або четар, чотовий) – це посада молодшого офіцерського складу в Українській Галицькій Армії (УГА).

Того самого 1914 року у боях Українських Січових Стрільців з російськими військами на горі Маківці в Карпатах брав участь перший курінь УСС, у якому лікарем був Володимир Білозор. Лише за один день лікар Білозор перев’язав 60 поранених. Його медичне шатро знаходилось неподалік від місця бойових дій.

З 1915 до 1917 рр. був польовим курінним лікарем та кошовим лікарем. Очолював першу сотню першого полку Українських Січових Стрільців.

Найскладнішим був 1918 рік. Восени розпочалася масова епідемія «іспанки», так званої «Великої інфлюенци», яка забрала мільйони життів у всьому світі. Лікаря Білозора разом з іншими лікарями – О. Приймою, Т. Яциком та іншими спрямовують у місто Станіславів до епідемічного шпиталю, який відкрила Міська Санітарна Управа. 

Володимир Білозор був у складі Першого Корпусу УГА. Умови праці були жахливі. Катастрофічно не вистачало медичних препаратів, постільної білизни, ковдр для хворих. Часто операції проводились при нафтовому освітленні. Смертність вражала: за добу помирали по 30-40 чоловік. Смерть не оминала навіть лікарів.

У січні 1919 р. розпочалася реорганізація Української Галицької Армії. Державний військовий секретаріат призначив керівником санітарної служби отамана, лікаря Ростислава Біласа. Санітарна служба створила бригади, які очолили головні лікарі. Володимир Білозор очолив IV бригаду. Особовий склад Української Галицької Армії становив близько 50 000 чоловік. Його обслуговували 24 лікарі, студенти-медики, 2 аптеки, 5 лікарень (лічниць), 3 санітарні поїзди.

Після Першої світової війни В. Білозор працює спочатку у Жовкві, а згодом у Коломиї, де заснував «Амбуляторію Гігієнічного Товариства для незаможних селян». Часто безкоштовно лікував селян.

Під час Другої світової війни, у 1943-1945 роках Володимир Білозор очолює відділ здоров’я Військової управи Дивізії «Галичина». Він організовував набори українських лікарів і санітарний персонал до частин Дивізії «Галичина».

Після закінчення Другої світової війни лікар Володимир Білозор виїхав у Сполучені Штати Америки, де і помер 1968 року. Перебуваючи у США, видав працю «До історії епідемії на шляху УГА (1919-1920 рр.)»

Список використаної літератури:

1. Ганіткевич Я.В. Історія української медицини в датах та іменах / Я.В. Ганіткевич; Всеукраїнське лікарське товариство. – Л., 2004. – 368 с.

2. Енциклопедія історії України: в 5-ти т. Т.1 : А-В / Ред. кол.: В.А.Смолій та ін. – К. : Наукова думка, 2003 – 688 с.

3. Матеріяли до історії української медицини. Том II / Редакційна колегія: П. Джуль, В. Марчук, П. Пундій та інші, редактор-упорядник: М. Семчишин. – Чікаго: Видання Українського Лікарського Товариства Північної Америки, 1988. – 298 с.

4. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. – К.: Вид-во “Укр. письменник”, 1994. – 413 с.

5. Нариси історії медицини / За ред. проф. С.Й. Кухти; Львівський нац. мед. ун-т ім. Данила Галицького. – Л., 2007. – 244 с.

6. Поташнюк Р.З. З історії розвитку науки про здоров’я / Р.З. Поташнюк. – Луцьк: “Надстир’я”, 1997. – 136 с.

1 червня 1903р. народився Василь Величковський Український релігійний і громадський діяч, єпископ УГКЦ, репресований місіонер, блаженний священномученик католицької церкви.

Народився в сім'ї священика у роді (по батькові) Величковських, який походив зі Східної України, із села Величків. Рід Величковських визначається тим, що був священичим уже більш 300 років.

Василь Величковський відвідував початкову школу в селі Пробіжна, а опісля навчався у

василіанському Інституті святого Йосафата. У 1920 р. вступив до Духовної семінарії у

Львові ; у 1925 році склав перші монаші обіти як редемпторист у селі Голоско біля Львова, і рукоположення.

З 1928 року, ієромонах Василь — учитель і місіонар на Волині . Переобладнав у 1930 році, з дозволу маршала Пілсудського церкву латинського обряду в Ковелі в греко-католицьку.

Покинув у 1935 році, на вимогу польських властей Волинь і повернувся в монастир у Станиславові. У 1936 році, один із головних доповідачів на Об'єднавчому з'їзді УГКЦ у Львові. У 1938 році випустив ювілейний альманах до 25-ліття діяльності редемптористів в Україні.

У 1939 році, уперше викликаний в НКВД за організації масової процесії, але був відпущений. У 1941 році, за дорученням

митрополита Андрея Шептицького і на прохання громади відбув в Кам'янець-Подільський , але за наказом німецького коменданта покинув місто.

З 1942 — ігумен монастиря в Тернополі , де в

1945 його заарештовано та відправлено до

Києва . Смертний вирок замінено 10 роками примусової праці під Воркутою.

Повернувся в 1955 до Львова і зайнявся організацією життя УГКЦ в підпіллі.

У 1959 Папа Іоанн XXIII номінував його єпископом; архієрейські свячення прийняв 4 лютого 1963 р. від звільненого з ув'язнення митрополита Йосипа Сліпого. Став єпископом Луцьким і місцеблюстителем глави УГКЦ в Україні.

23 січня 1969 року, повторно ув'язнений на три роки. Вироком Судової колегії у кримінальних справах Псковського обласного суду від 23.09.1969 року, Василь Величковський був засуджений за ч. 2 ст. 138, ст. 187-1, ст. 42 КК України 1960 року (порушення законів про відокремлення церкви від держави і розповсюдження неправдивих вигадок на радянський державний і суспільний устрій) на 3 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму. 

Ув'язнення відбув у тюрмі в м. Комунарськ на Донбасі. Після закінчення терміну виселений за межі СРСР.

Провів деякий час в Римі; на запрошення колеги з ордену редемптористів митрополита Максима (Германюка) переїхав в Канаду.

Помер 30 червня 1973 у м. Вінніпегу - Канада.

Вікіпедія.

«Музичний хор при читальні «Просвіти» у Борщовичах» 1935 рік.

Музичний хор при читальні. (12.09.1935). Зліва направо 1 ряд: Качор Андрій, Кінаш Іван, Кінаш Ігор, Токарівський Тимко, Сташинський Петро, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Коцур Михайло. 2 ряд: Качур Павло, Ковальчук Йосип, Барабаш Нестор, Наконечний Йосип, Качор Михайло.

Джерело.http://www.vox-populi.com.ua/

Поховані надії на кращу долю: Українські вуглекопи під час вибуху у шахті Гілкрест в Канаді.

Наприкінці ХІХ століття в Канадських Скелястих горах активно добували антрацит і кам'яне вугілля. Тут і там навколо родовищ поставали містечка для робітників та їхніх сімей. Здавалося б, умови роботи в шахтах на додачу до щоденних ризиків - бути заваленим брилами породи чи стовпами внаслідок обвалу штольні, розчавленим вагонеткою (які, фактично, не мали гальм і це завдання виконувли спеціальні робітники), стати жертвою вибуху чи отруєння метаном — мали б передбачати гідну (якщо це доречне слово у такому контексті) оплату праці. Але ні, робочий день гірника тривав близько 10 годин, а платня рідко перевищувала 20-25 центів за годину. Хоча ця сума й була більшою, аніж у робітників того ж рівня на залізниці чи заводі (в середньому 15-17 центів, з яких ще й вираховували кошти на централізоване харчування), така оплата все ж була здирництвом, зважаючи на щосекундні небезпеки. Відтак, охочих працювати в шахтах було не так вже й багато. Туди наймалися найменш привілейовані, бідніші категорії населення, які покладались хіба що на власну витривалість, талан і вищі сили. У такому місці вони могли заробити непогані гроші без особливих професійних навиків, знання мови, часом навіть без належних документів. Канадські копальні, відтак, приваблювали різного роду шукачів пригод, охочих швидко заробити, але насамперед — зубожілих еміґрантів з різних закутків Європи (Італії, Ірландії та Шотландії, Бельгії, Австро-Угорщини). Логічно було б припустити, що серед них було чимало українців-русинів. Про них, однак, майже немає згадок в інформаційних таблицях чи буклетах для туристів, що випускає уряд Альберти,  присутність українців там якось розчинилася серед румунів, поляків, мадярів та росіян. Бо що таке Україна? "Не було такого", - переконував мене один "румун" з явно українським прізвищем, що закінчувалося на -чук. Але то вже окрема розповідь.

У шахтарських поселеннях була своя інфраструктура: готель, салун, церква. Життя собі йшло: люди кохалися, святкували, вмирали, раділи, журилися. Це був їхній світ і їхня надія на краще життя в Новому Світі. У 1920-30-их рр. із виснаженням родовищ, а також, зі зміною технологій виробництва і переходом на більш безпечні та дешеві способи видобутку вугілля потреби в людській праці скоротилися, копальні почали закривати, працівники були змушені шукати долі деінде, а міста порожніли.

Таких міст-привидів у Скелястих горах є кілька. Одне з перших, яке мені трапилося під час блукання лісами довкола Бенфу (Banff) мало назву Бенкгед (Bankhead), у його шахтах розробляли родовище біля підніжжя гори Каскейд (CascadeMounrain).Крім усього іншого, місцина небезпечна провалами колишніх шахт і це, ясна річ, додавало мені азарту лізти куди не треба і знову туди повертатися. Хоч місто має позначки для туристів, про нього мало відомо і там зазвичай не людно. Усюди під ногами подрібнений антрацит або вугільний пил. Навіть з нір, залишених земляними білками, висипаються блискучі камінці антрациту. Особливе місце в цьому поселенні - руїни церкви, із зокругленими сходами і фундаментом — єдиними вцілілими частинами, що густо поросли деревами та кущами. Полюбляю посидіти на тих сходах, якраз там, де мав бути вхід і уявляти усіх тих людей, які проходили тут на недільні богослуження — заболоченими чоботами, вишуруваними черевиками, лискучими мештами. До речі, тенденційно, тут також ніде немає згадок про Українців.

Починаючи від тієї першої мандівки і знахідки залишків поселення в Бенкгед, тема вугільних копалень мене не полишала, і я почала шукати бодай якісь згадки про шахтарів-українців і їхню долю, навідуватися до музеїв, де могла б міститися інформація про колишні шахтарські поселення, звідувати далі руїни. Нещодавно, у несподіваному місці натрапила на спомини раннього українського еміґранта про обвал у шахті - одній з тих “де-українців-не-було”. Йде мова про одну з найбільших трагедій в історії канадської гірничодобувної індустрії — вибух у вугільній копальні біля містечка Гілкрест (Hillcrest) поблизу перевалу Кравснест (CrowsnestPass). Він забрав життя майже двох сотень гірників, зокрема, як виявилося, і наших земляків, про яких немає окремих згадок. На цвинтарі Гілкрест збереглися поодинокі могильні плити над спільним похованням жертв вибуху і меморіальний постамент з переліком загиблих. Серед Джонів і Майків тут важко вирізнити українців, до того ж, деякі з їхніх прізвищ змінено до невпізнання.

Напередодні вибуху у 1914 році копальня в Гілкрест складалася з двох великих шахт, з’єднаних між собою кількарівневою мережею тунелів. Вдосвіта 19 червня 228 шахтарів, як звичайно, пройшли контрольний пункт, взяли кожен свій металевий номерок, щоб в кінці зміни його здати (за ними контролер визначав кількість тих, хто зайшли і вийшли з шахти). Перший вибух пролунав о 9:30 ранку і вбив одразу кількох робітників, які стояли найближче до джерела вубуху. 22-річний Федір Короташ, який працював на Шахті-2 був одним із перших, хто загинув того ранку. Серія вибухів продовжувала нестися тунелями. Перших кілька гірників Шахти-2, яких вибух застав найближче до виходу, зуміли вирватися на поверхню. Однак більшість залишилася на нижніх рівнях шахти під завалами, і майже всі вони загинули від браку кисню і отруєння монооксидом вуглецю. До 11:30 ранку команді рятувальників вдалося витягти близько двадцяти чоловіків. Згодом, пожежники знайшли тіла ще вісьмох шахтарів, які виявилися живими. Вони і були останніми, кого вдалося врятувати того дня. Всього 189 загиблих, чиї понівечені тіла витягали на поверхню впродовж кількох днів, врятувалося лише 36 осіб, кілька вважаються зниклими безвісти.

Зі споминів Юрія Фроляка, якому пощастило вижити під час катастрофи на шахті Гілкрест (переклад Еміля Драгомирецького):

"Я мав щастя, що мене призначили доставляти возики з вугіллям до головної шахти, до чого мені дали коника. Він був неслухняний, ніби його необїждженого тільки но привели в шахту. Той ранок був ясним, соняшним без одної хмаринки в небі. В 7 рано ми злізли в шахту з лямпами Вулффа і метальовими відерцями через плече, в них був наш полуденок. Я вже був завіз вісім візочків до головної шахти, збирався вже повезти коником по рейках дальшу каравану, складену теж із восьми возиків до головної шахти, звідки елеватор мав витягнути їх на поверхню.

Нагло жахлива експльозія потрясла копальнею. Удар збив мене непритомного з ніг. Наступне враження, яке лишилося в моїй пам'яті, це були несьогосвітні, нелюдські зойки жаху і передсмертної агонії. Було трудно дихати, здавалося, що повітря не стало. Сильний жар ударив мене, як вибух із печі. Голоси різними мовами благали бога про порятунок.  Більш досвідчені шахтарі, що лишилися в живих, пробували воскресити надію і придушити паніку. Деякі радили просуватися за рейками, щоб не заблудити. Ця остання порада переконала мене, бо дихати було дедалі важче. Хилитаючись мій кінь піднявся і почав помалу йти в темряві. Я схопив його за гриву і напів ішов, напів волікся за конем. По дорозі я пізнав свого земляка Будзинського, що благав убити його. Обидві ноги його були розтрощені. Що я міг йому допомогти, вішаючись на коня я ледве сам був живий. Слина з піною точилася з мого рота і падала на мої руки. Вся моя надія була на коня.

Водночас постійно було чути зойки тих, що уціліли, вони благали помочі, просили передати останнє бажання їхнім рідним, сповідалися своєму богу. Наша групка уцілілих нарешті допленталася до вузлової стації головної шахти, звідки можна було дістатися на поверхню. Принаймні ми так думали, бо шахта здіймалася догори, а спекота ставала нестерпною. Мій коник нарешті застогнав, перевернувся і спустив духа. Здавалося, що й нам приходить кінець. Майже зовсім не було повітря. Температура підвищувалася. Тепер ми повзли, все довкола було зруйноване. Стальові рейки пекли пальці. Я намагався втримати ниточки свідомости, тоді й нагадав собі давній, покинутий прохід. Він мусів бути недалеко. І сталося чудо, я доліз до того проходу. Нарешті я зміг дихати легше, було холодніше. Наповнивши легені киснем я набрався сили і поліз щоб приволікти трьох товаришів: два з них були моїми односельчанами, третий походив з Мамаївців. Тепер було нас вісім, хоч в темноті ми не бачили себе. В далині ми побачили світло. То мусів бути вихід на поверхню. За хвилину ми з жахом побачили, що світло йшло від горючих колод. Що більше, навіть вугілля горіло. Ми проповзли коло вогню і жару, а тоді сталося ще одне чудо: в далині виднівся вихід з шахти, манюсінький кружок світла, ніби ви гляділи в телескоп не з того боку.

Проте нам не судилося вилізти з того пекла своїми силами. Тоді, так близько до поверхні, наші тіла і уми не видержали. Ми повалилися і втратили свідомість. Нас витягла рятункова команда, всіх нас вісьмох. Ще кілька шахтарів вилізли на світло денне самі, ще чотирьох витягли рятункові команди, решта, дещо понад 200 чоловіків, що в 7 рано злізли в шахту, ніколи з неї не вийшли. Крім мене з мого села Карлова (ймовірно, село Карлів Снятинського повіту, сьогодні село Прутівка - прим. авторки) пережили страшну катастрофу ще два - М. Федорук і Іван Семотюк. А шість загинуло…”

Копальня в Гілкрест перестала існувати у 1939 році, з того часу шахти, адміністративні будинки стоять ще одним містом-привидом в Скелястих горах. До слова, канадська вугледобувна комапнія зобов’язалася виплатити компенсації сім’ям загиблих, проте, громадяни Австро-Угорщини, а серед них усі родичі і вдови загиблих українців, не отрмали своїх грошей аж до закінчення Першої Світової війни. Можливість компенсації ускладнювалася також тим, що більшість сімей гірників залишилися в Старому Краю (на українських теренах).

P.S. Впродовж мого перебування в Канаді і зацікавлення історією ранніх переселенців до мене зверталися десятки людей з України, які шукали відомості про своїх родичів, чий слід після еміґрації до Нового Світу було втрачено. Часто йшла мова саме про українських піонерів-першовідкривачів Канади. Нащадки в Україні обурювалися, що їхні прабатьки покинули їх, відцуралися, зазналися. Та насправді доля українських ранніх переселенців була складною і звивистою. Нерідко, їхні життя закінчувалися раптово і трагічно на будівництвах залізниць, в таборах інтернованих, у вугільних шахтах, як Гілкрест. Значна частина з тих мрійників-еміґрантів назавжди спочила в безіменних могилах по всій Канаді. Тож я поставила собі за мету розшукати імена усіх українців, загиблих в Гілкрест, оприлюднити їх, розповісти трохи про них, щоб за загальною кількістю загиблих можна було побачити реальних людей, особисті трагедії, і щоб бодай в такий спосіб вшанувати Їхню пам’ять.

N.B. Прізвища шахтарів-українців у різних джерелах подано по різному; часто транслітерація українських прізвищ англійською мовою дуже спотворювала оригінальне написання, тому подекуди подано кілька варіантів, які можуть стосуватися однієї особи.

1.Яків (Федір) Андріащук (Андріящук), Bucker *(шахтар, чия робота полягала в тому, щоб проштовхувати вугілля, якщо воно застрягло в проводі і не могло падати вільно у вагонетки. “Проштовхувач” впирався руками і ногами в кріплення штольні і вагою тіла пропихав застряглу груду вугілля.)

1877 р.н., з с. Брідок Заставнівського р-ну, Буковина 
Батько 4 дітей, наймолодший син народився після загибелі батька.
Похований на цвинтарі в Гілкрест

2. Юрій (?) Андрушко, Bucker
1878 р.н., з с. Брідок Заставнівського р-ну, Буковина 
1902 р. приїхав до Канади з братом Михайлом (брат один з тих, хто вижили після обвалу). Похований у спільний могилі в Гілкрест під іменем George John Androski

3. Іван Будзинський (Болінський), Bucker
1883 р.н., зі Снятинського повіту
Родина лишилася в Старому Краю. 
Похований на цвинтарі в Гілкрест 

4. Юрій Демчук, Timberpacker * (робітник, який вантажив колоди та інші матеріали, якими укріпляли стіни копалень, в ширшому сенсі  — гірник-вантажник)
1890 р.н., з с. Мамаївці Кіцманського р-ну, Буковина 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

5. Никола Демчук, bucker 
1892 р.н., брат Юрія Демчука,
Похований у спільній могилі в Гілкрест

6. Петро (Іван)Федорук, bucker
1885 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Родина залишилась в Старому Краю 
1910 року прибув до Канади 
Місце поховання невідоме 

7. Федір Короташ, Rope Rider * (“канатоїздець” в обовязки якого входило сполучати і розєднувати вагони з вуглем від підйомного кабелю. До цієї роботи брали лише дуже молодих і спритних хлопців, швидкість реакції була запорукою їх виживання. Вагони не мали гальм отже, канатоїздець мусів бігти і на швидкості вкладати між шприхи коліс деревяні бруски, щоб сповільнити вагонетку поки він розєднує/ приєднує гак підйомного кабеля до вагону).
1892 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
З 1911 р. замешкав в містечку Ріверботтом разом з п'ятьма іншими земляками-шахтарями (зокрема з Петром Федоруком). До Канади приїхав 1910 року. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

8. Пилип Гначук (Значук), Timberpacker
1892 р.н. село Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини)
1913 року емігрував до Канади 
Місце поховання невідоме 

9. ВасильІлюк, bucker
1890 р.н., з с. Брідок Заставнівський р-н Буковина
Приїхав до Канади 1907 року.
Похований у спільній могилі у Гілкрест

10. ПетроКінах (Кінох), timberpacker
1877 р.н., з Яструбичів Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини)
Потрапив до Канади (ймовірно на запрошення брата) у 1913 р. разом з дружиною Марією, в Канаді народилася  дитина.
Похований окремо на цвинтарі в Гілкрест 

11. Михайло Кіпріянчук, шахтар
1882 р.н., з с. Яструбичів Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини)
Переїхав до Канади в 1905 р/, одружився з Доротою Софією, мав доньку. 
Похований на цвинтарі в Гілкрест.

12. Осип Косник (Космік), Bucker
Зі Снятинського повіту
1880 р.н., родина залишилася в Старому Краю.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

13. Дмитро (Стефан)Костинюк, Bucker
1885 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Похований в спільній могилі в Гілкрест

14. Никола Кузенко, Bucker
1885 р.н., з с. Вашківці Вижницького району, Буковина.
Родом з Буковини, емігрував до Канади 1911 р. (?) У записах згадується Іван Кузенко (1988 р.н.)
Родинні зв'язки не встановлено
Місце поховання невідоме 

15. Федір (Фред) Квасниця (Квасник), керівник вантажної бригади
1891 р.н., з с. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Похований у спільній могилі в Гілкрест поряд з Василем Квасницею (ймовірно братом)

16. Василь Квасниця (Квасник), Timberpacker
1882 р.н., з с. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини). В старому краю залишилася жінка і троє дітей.
Похований в спільній могилі в Гілкрест

17. Стефан Маланчук, Bucker
1882 р.н., з Галичини
В старому краю залишилася жінка з чотирма дітьми. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

18. ІванМудрик (Мандрик), Timberpacker
З села Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Родина з чотирма дітьми залишилася в Старому краю
1914 року потрапив до Канади.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

19. Стефан Райтко (Райко),Timberpacker
1891 р.н. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

20. Василь (Бернард) Равлик, Bucker
1892 р.н. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Похований у спільній могилі в Гілкрест поряд з братом.

21. Федір (Фред) Равлик, Bucker
1876 р.н., в Старому краю залишилася родина.
Похований у спільній могилі в Гілкрест поряд з братом 

22. Іван Сандул (Сіндол), Bucker
1893 р.н. з с. Брідок Заставнівського р-ну, Буковина
Похований у спільній могилі в Гілкрест

23. Дмитро Сандуляк, Timberpacker
1886 р.н. з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Мав жінку і двох дітей в Карлові
Похований у спільній могилі в Гілкрест

24. Михайло Шкурхан (Скурхан), Bucker
1864 р.н. з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Родина залишилася в Старому краю. 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

25. Петро Семотюк, Timberpacker
(брат Івана Семотюка, який вцілів після вибуху у шахті)
1875 р.н., з с. Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Одружений з Анною, мав сина Дмитра.
1913 р. потрапив з родиною до Канади.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

26. Іван Ткачук, timberpacker
1892 р.н., Карлів (сьогодні Прутівка) Снятинського р-ну.
Похований у спільній могилі в Гілкрест

27. Михайло Тирон (Терен), Roperider
1896 р.н., з с. Брідок Заставнівський р-н Буковина.
1911 року емігрував до Канади. 
Похований окремо на цвинтарі в Гілкрест

28. Іван Захара, Bucker
1894 р.н., з с. Брідок Заставнівського р-ну Буковини
Емігрував до Канади ймовірно 1911 року.
Мати і троє сестер залишилися в Старому Краї
Похований у спільній могилі в Гілкрест
Інші можливі родичі в Канаді, які згадуються в різних джерелах в околиці (Петро Захара та Михайло Захара) - ступінь спорідненості не встановлено 

29. Василь Запісоцький (Запясецький), Timberpacker
1892 р.н., з с. Яструбичі Сокальського повіту (нині Радехівського р-ну Львівщини).
Похований у спільній могилі в Гілкрест

30. Михайло Жакій (Заска, Тонашевський), Bucker
З с. Мамаївці Кіцманського р-ну, Буковина 
Похований у спільній могилі в Гілкрест

31. Василь (Charles) Елик (Елюк), шахтар
1866 р.н. 1901/1902 р. приїхав до Канади з Америки
Кількома роками раніше він вижив у іншій катастрофі в сусідній шахті, вибух у якій обвалив частину гори (Frank Slide, 1903).
Залишив жінку, вагітну їхньою п’ятою дитиною. Син народився через 5 днів по смерті батька.
Похований окремо на цвинтарі в Гілкрест.

Джерело стаття пані Устини Стефанчук.

http://uamoderna.com/blogy/ustina-stefanchuk/ukrainian-miners-hillcrest

Упублікації використано документальні світлини початку ХХ ст., що зберігаються у колекціях Frank Slide Interpretive Centre, Crowsnest Museum and Archives та опубліковані у відкритих джерелах, а також фото, зроблені  Авторкою. Устиною Стефанчук.

Цей день в історії УПА - 31 травня.

Курінний "Скит"

*****

1943 рік

У селі Жабче на Волині відділ УПА зруйнував німецький фільварок, захоплено двох німців і 16 поляків.

1944 рік

У районі міста Славута на Кам’янець-Подільщині повстанці збили літак У-2 і знищили пілота.

1945 рік

Два рої сотні «Вітрогони» УПА-Захід у сутичці з загоном НКВД біля села Вигода на Станіславщині знищили 10 військових. Втрати УПА: 9 загиблих, 4 поранених.

1946 рік

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Строжинець на Тернопільщині загинув один повстанець, ще трьох захоплено в полон.

1947 рік

У бою з загоном МВД у селі Красностав на Станіславщині повстанці знищили двох військових (у тому числі лейтенанта), ще одного поранено.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Родатичі на Львівщині загинули 5 пілпільників.

1948 рік

У селі Боратичі на Дрогобиччині двоє повстанців були виявлені загоном МВД, вступили в перестрілку і обоє загинули.

1949 рік

У селі Добрівляни на Станіславщині повстанці знищили дільничного МВД. Здобуто автомат і пістолет.

У сутичці з загоном МВД у селі Нагуєвичі на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

31 травня 1223р. битва на річці Калка між монголами і русько-половецькою об’єднаною дружиною.

Напередодні битви руські князі не могли дійти згоди щодо спільних дій у протистоянні із монголами. Одні зайняли вичікувальну позицію, інші вимагали наступальних дій, решта наполягала на обороні.

23 травня русько-половецькі війська переправилися через Дніпро й рушили в половецькі степи. Протягом восьми днів просувалася дружина вглиб степів, сильно розтягнувшись. Дорогою зустрічали монгольські дозори, які при першому зіткненні починали відступати, заманюючи тих в оточення.

31 травня 1223 року русько-половецькі війська вийшли до річки Калки. Передові руські сили вибили монгольські сторожові частини на інший берег. Мстислав Удалий не став чекати основних сил і, переправившись через річку, вдарив по першій лінії ворожого війська (про основні сили ворога він не знав). Він не повідомив про свої плани київського та чернігівського князів. Київський князь не став переходити річку і наказав встановити укріплений табір.

Русько-половецькі сили потіснили ворожий авангард, але потім зіткнулися з головними силами ворога. Першими кинулися бігти половці, їх хвиля збила порядок руських дружин. Чернігівська рать опинилася в ситуації, коли передові дружини вже вступили в бій, а інші частини тільки переправлялися через річку. Деякі загони взагалі не знали і не брали участь в битві, відставши від основних сил.

Полки великого князя київського Мстислава Романовича Старого залишалися осторонь від цієї битви.

Частина монгольського війська оточила київський табір. Мстислав Романович Київський і його війська три дні відбивали натиск ворога. Монголи не могли взяти укріплення, а тому пішли на хитрість: до Мстислава послали отамана бродників Плоскіна, який обіцяв життя в обмін на капітуляцію і відкуп. Князі повірили і здалися, до того ж у них закінчилася вода. Князів передали монголам, а обеззброєних воїнів стратили.

Битва на Калці була однією із найважчих поразок руських військ. За літописними даними загинуло дев'ять з десяти воїнів, що відправилися в похід. Серед них було 12 князів, включаючи Київського та Чернігівського.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

День пам'яті пожежникам, які загинули на Грибовецькому сміттєзвалищі 30 травня 2016 року.

28 травня 2016 року, на території Грибовицького сміттєзвалища спалахнула велика пожежа. Дим поширився на багато кілометрів, мешканцям Львова через поширення токсинів рекомендували не відчиняти вікна. 

29 травня селяни перекрили дорогу сміттєвозам, які продовжували везти сміття зі Львова. 

30 травня пожежу вдалося приборкати. Але у момент, коли рятувальники збирали своє спорядження, стався зсув. 

Тонни сміття накрили:

- начальника ДПРП-48 з охорони м. Рава-Руська капітана служби цивільного захисту Юрія Рудого;

- начальника караулу ДПРЧ-17 з охорони м. Жовква старшого лейтенанта служби цивільного захисту Андрія Вненкевича;

- пожежника ДПРЧ-17 з охорони м. Жовква сержанта служби цивільного захисту Богдана Юнка;

- інженера-еколога ЛКП «Збиранка» Олександра Бутіна. 

І хоча рятувальні роботи розпочалися відразу, але надії знайти бодай когось живим, були мізерні. Тіла трьох загиблих виявили 31 травня. Олександра Бутіна так і не знайшли. Тривалий час чоловік значився як безвісти зниклий. Тільки у листопаді 2017 року зниклого інженера-еколога Личаківський районний суд оголосив померлим.

Дивись.info - https://dyvys.info/2020/05/30/grybovytska-tragediya-chotyry-roky-po-tomu/

29 травня 1950р. у с. Нижній Березів Косівського р-ну. у бою з московитами загинув Андрій Кузич "Остап" - станичний.

Село Нижній Березів.

****

Жителі сіл Нижній Березів та Цуцилів, які впали за волю України

опубліковано 26 бер. 2016 р., 21:38 Степан Гринчишин [ оновлено 23 квіт. 2016 р., 14:06 ]

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. № 133.

Члени ОУН, вояки УПА с. Нижній Березів Косівського району, які загинули в 1940-1954 рр. від більшовиків у боротьбі за волю України

Арсенич Антон („Ковток"), загинув у Медвежи.

Арсенич Микола Андрійович (1923 – 1946), „Сарамчик". Загинув у Нижньому Березові.

Арсенич Антон Миколайович („Зубрик"). Заарештований у 1944 р., замордований.

Арсенич Микола Васильовивч (1910 – 1947). Член центрального проводу ОУН.

Арсенич Михайло (1907 – 1941), брат Миколи, член ОУН. Переводив на Закарпаття у 1938 – 1939 рр. добровольців на допомогу Карпатській Січі. Був декілька разів заарештований поляками і сидів у тюрмах в Яблуневі і Коломиї. 5 грудня 1940 р. його заарештували вдома у Нижньому Березові, відправили до Станіславської тюрми, де за ним і пропав слід.

Арсенич Микола Васильович (1907 – 1947), „Старий", „Стародуб". Кущовий ОУН, станичний, загинув у криївці у Верхньому Березові (разом з „Гамалією").

Білавич Іван Миколайович. Стрілець сотні „Гамалії".

Білавич Степан Миколайович (1930—1951).

Будурович Антон (по вуличному Хрущ), псевдо „Сірко". Станичний. Заарештований, втік з Сибіру, ще два роки був у підпіллі. Убитий більшовиками на „Верху".

Будурович Степан Йосипович (по вуличному Шипоріський). Загинув на Городенківщині.

Верб'юк Іван (Зойчин). Загинув на Снятинщині.

Геник Августин Данилович (1924 – 1945).

Геник Антон Миколайович („Лис"), Чотовий сотні „Мороза". Проявив мужність у бою в Рушері (Космач).

Геник Антон Степанович („Сумний"). Спійманий разом з „Ярим" і розстріляний.

Геник Василь Михайлович (3.06.1924 – 5.06.1945). Загинув у бою з енкаведистами у Верхньому Березові. Похований у Нижньому Березові, його сестра Марія (1922 – 1951) допомагала повстанцям-підпільникам і була схоплена під час облави. При спробі втекти вбита.

Геник Василь Федорович („Цапок").

Геник Данило („Аскольд").

Геник (Миханців). Загинув під час бою з більшовиками у Брустурах у 1945 р.

Геник Дмитро Йосипович („Віктор"). 1920 р. н. У 1939 р. боровся за Карпатську Січ. Був заарештований поляками, сидів у Коломийській тюрмі, а потім у Білостоку. За німецької окупації вчився у Львові в лісотехнічному інституті. 1943 р. вступив в УПА, член проводу СБ. Загинув у 1946 р., похований у Чернятині Городенківського району.

Геник Іван („Стрембовик"). Загинув у 1953 р.

Геник Іван (1922 р. н.). Сотня „Скуби". Помер від тифу.

Геник Кость Степанович (1926 – 1952). „Крук". Допомагав Карпатським січовикам (1939). Вчився у Станіславі. Заарештований німцями. Коли його привезли у рідне село і дали роскаль (лопату), щоб копав там, де нібито закопав зброю, раптом вдарив вартового фашиста, стрибнув у воду і втік. Організував загін УПА і нападав на німців у Жабйому, Шешорах. Проявляв мужність і в боях з більшовиками.Був, мабуть, курінним.

Геник Іван Степановвич (1928 – 1945). „Гуцул". Очолював районну СБ. Загинув у Головах на Гуцульщині.

Геник Ярослав Миколайович, 1927 р. н., „Чекан", а потім „Славко". Надройонний провідник ОУН. Розстріляний, мабуть, у Києві.

Драгомирецький Антон Іванович (1923 – 1945). Відважний кулеметник, загинув у Дем'яновому лазі.

Драгомирецький Йосип Іванович (1924 – 1949). Вчився в інженерній школі у Львові. Заарештований німцями. Втік. Вступив до УПА. Перебував у загоні „Різуна" в Чорному лісі.

Драгомирецький Іван („Сорока"), кущовий СБ. Загинув у 1952 р.

Ільницький Володимир Миколайович (Багуняків). Вчився у старшинській школі, загинув разом з „Гуцулом" в Головнях.

Ільницький Іван Данилович. Член районної СБ. Вбитий у квітні 1945 р. у Лючі.

Ільницький Михайло Васильович („Помста").

Косовчич Семен Степанович („Палій"). Районний провідник ОУН.

Кузич Андрій Миколайоввич („Остап"). Загинув у криївці 1951 р. в Нижньому Березові.

Кушманюк Микола Йосипович (1927 . н.), „Розбійник". Вбитий у Дем'яновому Лазі.

Негрич Іван Антонович („Міна").

Негрич Іван Степанович („Тріска").

Негрич Федір Михайлович.

Пригродський Антон Іванович. Помер у Яблунівській тюрмі

Пригродський Болеслав Антонович („Лук"). Загинув на горі біля Юркового.

Семенюк Микола. Вбитий у Нижньому Березові.

Скільський Антон Павлович.

Томин Розалія.

Фіцич Іван Степанович („Шруба"). Був у сотні „Мороза". Загинув у Лазі.

Фіцич Йосип Іванович (Корольчин). Закінчив Коломийську гімназію і Львівську духовну семінарію, член Центрального проводу ОУН, працював у Сокалі. Розстріляний у 1941 р. фашистами, за іншими даними – більшовиками.

Список склав краєзнавець Петро Арсенич.

*****

Члени ОУН і вояки УПА с. Цуцилів Надвірнянського району, які загинули в

1940 – 1950 рр. у боротьбі за українську державність

Андрейчук Микола Миколайович (1908 – 1944), „Ясінь". Член товариств „Просвіта", „Відродження", пізніше – ОУН. Станичний. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Бойчук Василь Миколайович (1928 – 1948), „Пімста". Член „Просвіти", „Відродження", пізніше ОУН. Провідник районного проводу СБ. Похований на цвинтарі у Цуцилові

Бойчук Григорій Михайлович (1911-1944). Син селянина. Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на цвинтарі в Цуцилові.

Бойчук Іван Михайлович (1925 – 1945), „Журба". Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на спільному цвинтарі в Цуцилові.

Биньковський Михайло Іванович (1926 – 1947). Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Місце захоронения невідоме.

Василатчук Андрій Миколайович (1912 – 1944). Член „Просвіти", „Відродження", потім – ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на спільному цвинатрі в Цуцилові.

„Ганді" (псевдо) – 1941. Господарчий референт Окружного проводу ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Гикавець Дмитро Семенович (1896 – 1945). Член культурно-освітніх товариств та ОУН. Місце загибелі невідоме.

Гикалюк Іван (? – 1944). Член „Просвіти" і „Відродження". Підрайонний провідник ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Горобейчук Михайло Васильович (1921 – 1947), „Понурий". Член „Просвіти" і „Відродження". Учасник української самооборони з 1943 р. З 1944 р. в УПА, курінь „Різуна". Загинув у бою з енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Горобейчук Микола Михайлович (1921 – 1945).

Гошовський Василь Михайлович (1917 – 1944). Член „Просвіти", „Відродженя", пізніше – ОУН. Загинув у бою з енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Гричанюк Федір Михайлович (1922 – 1945). Член „Просвіти" та ОУН. Замордований більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Гурмак Михайло Васильович (1925 – 1942). Член „Просвіти" і „Відродження", пізніше – ОУН. Вояк УПА. Загинув у бою з німцями у Чорному лісі

Іванчук Дмитро Онуфрійович (1906 – 1945), „Сильний". Член „Просвіти", пізніше – ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Іванчук Іван Миколайович (1922 – 1944). Член ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Іванчук Роня Дмитрівна (1908 – 1946), „Відважна". Член „Просвіти". В ОУН – спецкур'єр. Замордована енкаведистами. Похована на спільному цвинтарі у Цуцилові.

Клюфінський Михайло Васильович (1914 – 1944), „Токар". Член „Просвіти", „Лугу", пізніше – ОУН. Господарчий референт районного проводу ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Кмитюк Михайло Петрович (1920 – 1945) „Сірко". Член "Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Господарчий референт надрайонового проводу ОУН. Похований у Цуцилові.

Кравців Дмитро (1905 – 1945). Член „Просвіти", пізніше – ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на спільному цвинтарі у Цуцилові.

Кулик Василь Остапович. Член „Просвіти" та „Сільського господаря", пізніше – ОУН. Станичний. Загинув у Казахстані на каторзі.

Лукий Василь Михайлович. Член „Просвіти", „Сільського господаря", пізніше – ОУН. Загинув у Красноярських таборах.

Маланюк Микола Степанович (1921 – 1946), „Скала". Член „Просвіти" та „Відродження". Господарчий референт районного проводу. Щоб не потрапити в руки енкаведистів, застрелився в криївці. Похований на сільському цвинтарі у Цуцилові.

Мельник Анна Василівна (1923 – 1944). Член „Просвіти". Медсестра оперативного відділу СБ. Похована на сільському цвинтарі у Цуцилові.

Мельник Степан Максимович (дати вродження і смерті – невідомі), „Сопітний". Столяр. Член ОУН. Станичний Цуцилова. Загинув на каторзі в Сибіру.

Мельник Степан (1904 – 1947). Член „Просвіти", „Сільського господаря", пізніше – ОУН. Загинув у Красноярських таборах. На цвинтарі в Цуцилові насипана символічна могила.

Микитюк Григор Федорович (1920 – 28.08.1944) с. Грабівець Богородчанського району), „Гузар". Токар і кравець. Член всіх культурно-освітніх товариств, які діяли в селі. Провідник районного проводу СБ. Загинув у бою з енкаведистами.

Микитюк Михайло Федорович (1921 – 30.08.1944). Працював учителем у селі. Член усіх культурно-освітніх товариств. Політвиховник юнацтва районного проводу. Загинув у бою з енкаведистами у присілку Цуцилова – с. Ворона.

Лапчук Роман (1921 – 1946). Син сільського вчителя. Вчитель. Член ОУН. Сотник УПА. Замордований енкаведистами у Сталіславській тюрмі. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Петрівський Корнило Авертійович (1923 – 1945), „Трубач". Син заможного селянина, гімназист „Рідної школи", член „Просвіти", „Відродження", ОУН. В підпіллі працював при крайовому провіднику „Роберті". Замордований енкаведистами в Печеніжині.

Петрівський Ярослав Авертійович (1921 – 1946). Закінчив гімназію. Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Пропагандистський референт надрайонного проводу. Замордований енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Попович Василь Андрійович (1914 – 1944). Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Попович Іван (1910 – 1944). Член "Просвіти", „Відродження", ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Попович Микола Олексійович (1929 – 1945), „Сміливий". Член „Відродження", пізніше – ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові. Пташник Василь Кирилович (1924 – 1946). Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Загинув як вояк УПА в бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Савчук Василь Степанович (1917 – 1944). Член „Просвіти", пізніше – ОУН. Замордований енкаведистами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Савчук Михайло Миколайович (1926 – 1943). Член „Юнацтва". Загинув у бою з угорцями біля с. Старуня Богородчанського району. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Ткачук Василь Миколайович (1925 – 1947). Член „Відродження", пізніше – ОУН. Загинув у бою з більшовиками. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Футчак Михайло Дмитрович (1922 – 1944). Столяр. Член „Просвіти", „Відродження", пізніше – ОУН. Загинув як вояк УПА в бою з більшовиками в Карпатах біля с. Кричка. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Хортюк Михайло Михайлович (1914 – 1942), „Високий". Член товариства „Просвіта", „Відродження", „Луг", пізніше – ОУН. Замордований по-звірячому польськими шовіністами. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Чумбей Василь Іванович (1921 – 1945), „Веселий". Мельник. Член товариства „Просвіта", „Відродження", пізніше – ОУН. Розстріляний енкаведистами.

Щербак Василь Прокопович (1904 – 1946). Член „Просвіти", пізніше – ОУН. Загинув у Красноярських таборах.

Яворський Василь (1903 – 1945). Симпатик ОУН. Похований на цвинтарі у Цуцилові.

Список склав Василь Маланюк, районний провідник ОУН-УПА

Поліття. І 23/69. 1992 р„ черв.

30 травня 2000р. у день похорону Ігоря Білозіра на вулиці Львова вийшли понад 100 000 людей.

Чин похорону.

*****

Композитор Ігор Білозір помер від травм, отриманих у бійці з московитами - манкуртами. Ігор Білозір Український композитор, виконавець, народний артист України. 

Його побили 8 травня 2000 року у кав'ярні «Цісарська кава», що на проспекті Шевченка у Львові, за те, що заважав своїми піснями групі відвідувачів (серед яких були Воронов і Калінін) співати та слухати російський шансон. 

Через завдані травми 28 травня 2000 помер у лікарні. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Посилання на джерело: https://te.20minut.ua/Podii/tsey-den-v-istoriyi-30-travnya-u-den-pohoronu-igorya-bilozira-na-vulit-11065694.html

30 травня 1947 року УПА проголосила Празник Покрова своїм офіційним днем.

Джерело. Історична правда.

Покрова Пресвятої Богородиці: історія та значення свята.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці бере свій початок з вторгнення київського князя Аскольда на Візантію. За легендою, мешканці Константинополя розуміли, що вони приречені і почали молитися Богородиці, просячи захисту. Диво цього дня відбулося перед самим вторгненням в Константинополь: чарівним чином, городяни зникли. Це пояснюють появою Богородиці жителям Константинополя. Вона допомогла віруючим, укривши їх своїм омофором - вбранням для богослужіння.

У 910 році візантійська імперія вела війну з племенами русів. Розуміючи неминуче вторгнення і жорстоку розправу над християнами, візантійці молилися всю ніч. Поява Богородиці, описана святим Андрієм, виглядала, як метання Богородиці над людьми в яскравому сяйві з ангелами і святими покровителями. Вона молилася з іншими віруючими і плакала, просячи про захист для городян. Після молитви Богородиця зняла з себе покров і покрила ним все місто.

Врятоване місто увірувало в силу молитви, а Аскольд зі своїм військом, шокований тим, що відбувається, прийняв християнство.

Саме свято символізує захист, який дає щира молитва. Покрова залишається важливим елементом в іконописі, що пояснює віруючим важливість віри та силу молитви. Омофор, як частина одягу єпископів є нагадуванням богословам про важливість захисту слабких і заблукалих. На покривалі зображують хрести і носять поверх решти церемоніального одягу.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/lite/holidays/10712916-pokrova-presvyatoji-bogorodici-istoriya-i-prikmeti-svyata.html

30 травня 1956р. московити розстріляли сотенного УПА – “Довбуша” Гринішака Луку Михайловича 1917 р.н.

Народився у с. Зелена Надвірнянського району. Член товариства «Просвіта». Засновник товариства «Січ» в рідному селі . Вірогідно, служив у Війську Польському . Одружився в 1937 р. У 1939 р. переходить на Закарпаття, де бере участь в боях з угорцями в лавах Карпатської Січі.

Член ОУН з 1942 р. Станичний ОУН с. Зелена в 1942 р. У часі німецької окупації, в 1942-1944 рр., працював секретарем сільської ґміни в с. Зелена. Надвірнянський районний провідник ОУН протягом 1943 р. В 1943 р. - травні 1944 р. – організаційний референт Надвірнянського повітового проводу ОУН.

В травні 1944 р. перейшов до УПА. Чотовий сотні «Верховинці» командира «Іскри» групи «Чорний Ліс». З серпня 1944 р. – командир сотні, одержує звання старшого булавного. 

Восени 1944 р. організував другу сотню та сформував курінь «Бескид». Наказом ГВШ підвищений до звання хорунжого з дня 15 квітня 1945 р. . Відзначений КВШ Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги з дня 1 лютого 1945 р. . Наказом ГВШ ч. 1/46 від 15 лютого 1946 р. підвищений до звання сотника з дня 22 січня 1946 р.

Після демобілізації відділів переходить до організаційної теренової сітки ОУН. У липні 1948 р. призначений Надвірнянським надрайонним референтом СБ ОУН. 15 вересня 1951 р. захоплений у полон АБГ відділу 2-Н УМДБ в Станіславській області. 3 січня 1952 р. йому вдається втекти. Надалі бере участь у збройному підпіллі, але без визначених функцій. 

12 травня 1954 р. вдруге був схоплений спецгрупою МДБ у с. Лоєва Надвірнянського району. Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу 16 лютого 1956 р. засуджений до ВМП. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці в м. Києва.

Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери.

https://galinfo.com.ua/

30 травня 1950р. у кол. Журавненському р-ні. у бою з московитами загинули: "Черненко" - Журавнівський райпровідник і Гнат Баліта "Орел" - охоронець райреферента пропаганди.

Село Протеси

*****

/мною знайдено ще таку інформацію/

Баліта (Балита) Гнат Тадейович – «Орел». За добіркою зі с. Протеси, Балита Гнат Тадейович  заг. у с. Грабівка Войнилівський (нині – Калуський) р/н Станиславівської (нині – Івано/Франківської) обл.

Мирослав ГОРБАЛЬ.

ДОВІДНИКПОШУКІВЕЦЬ РЕЄСТР ОСІБ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ВИЗВОЛЬНОЮ БОРОТЬБОЮ

НА ТЕРЕНАХ ДРОГОБИЧЧИНИ 1939–1950

ЛІТОПИС УПА. БІБЛІОТЕКА  ТОМ 6

30 травня 1915р. народився Веселовський Іван-Богдан - Український композитор, піаніст, правознавець

ВЕСОЛО́ВСЬКИЙ Іван-Богдан (30. 05. 1915, Відень – 17. 12. 1971, Монреаль, перепохов. у м. Стрий Львів. обл.) – композитор, піаніст, правознавець. Закін. філію Вищого муз. ін-ту у Стрию, юрид. ф-т Львів. ун-ту (1937), Консул. академію у Відні (1939). Грав у джаз-оркестрі Л. Яблонського у Львові. Під час 2-ї світ. війни, перебуваючи на посаді урядовця прикордон. контрол. служби між Австрією та Німеччиною, допомагав українцям виїхати з рад. території. Від 1949 – у Канаді. Працював у кооперативі муз. інструментів, згодом на радіо «Голос Канади» (Монреаль), де очолював укр. секцію міжнар. служби. Автор понад 130 пісень на сл. В. Сосюри, Олександра Олеся, П. Тичини, Д. Загула, а також на власні.

Літ. Калинич Л. Пам’яті талановитого композитора // Гомін України. 1973, 21 квіт.; Антонович М. Богдан Веселовський // Новий шлях. 1981, 21 листоп.; Молчко У. Сторінки життя та творчості композитора і диригента Богдана Весоловського // Наук. зап. Терноп. ун-ту. Сер. Мист-во. Т.; К., 2003.

30 травня 1935р. померла Ольга Михайлівна Рошкевич, Українська перекладачка, збирачка фольклору.

О́льга Миха́йлівна Рошке́вич (у заміжжі

Озаркевич народилась 11 лютого 1857, с. Угорники Станіславського повіту — померла 30 травня 1935 р. с. Миклашів (нині — Пустомитівський район Львівська область) — Українська перекладачка, збирачка фольклору. Колишня наречена, перше кохання Івана Франка, в молоді роки натхненниця його творчості.

Вікіпедія.

*******

Ольга Рошкевич – українська перекладачка, збирачка фольклору, перше кохання Івана Франка та натхненниця його творчості – народилася 11 лютого 1857 року в селі Угорники Станіславського повіту (нині Коломийський район Івано-Франківської області). Батько був священником місцевого приходу, мати ґаздувала в господі. Оля була найстаршою серед трьох дітей.

Коли доньці виповнилося 10 років, Рошкевичі перебралися до Лолина (нині Долинського району Івано-Франківської області). Ґрунтовну освіту дівчинка здобувала вдома, вірніше, у родині свого дядька-декана. Гувернантка його дітей мадам Монсе навчила Олю німецької та французької, завдяки їй дівчинка освоїла гру на фортепіано, а ще багато читала, перекладала.

Брат Ольги, який був молодшим на рік, здобував освіту в гімназії в Дрогобичі, там він потоваришував із Іваном Франком. Останній частенько навідувався до Лолина – допомагав Ярославу з навчанням. Саме там Франко побачив Олю і закохався. Їй було 17, Івану – 18. Любов двох молодих людей тривала десять років. Таке тісне спілкування вплинуло на формування Олі як особистості. Іван не тільки говорив про любов, але й ділився з дівчиною своїми поглядами, думками,світобаченням.

За два роки Іван освідчився Олі й попросив її руки в батька. Михайло Рошкевич дав згоду на шлюб, але не склалося. У 1877-му Івана заґратували за соціалістичні погляди та приналежність до таємного гуртка. Дізнавшись про арешт, тато дівчини не те що одружуватися, а навіть листуватися заборонив із Франком. Та попри все, закохані продовжували переписуватися, щоправда, таємно. Листи Івана з 1874 до 1880 років – це сповідь закоханого чоловіка та детальна біографія його життя: “Кохана Ольдзю, моє серце”, “Раз жити і раз кохати – таке моє серце”, “я тебе люблю… Я ж, як сама знаєш, люблю тебе першу в житті, пізнаючи й люблячи тебе, я пізнав женщину перший раз…”, “Пані не піймуть, як часто я згадую Ваш дім і тії дні, котрі я у Вас перебував”.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана із обнов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці, сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розквітлий свіжо гай.

Окрім листів були ще й таємні побачення за селом. Йдучи в ліс Ольга в’язала стрічки на деревах, щоби коханий знав куди йти. Невдовзі про дівчину шепотілося все село. Батько лютував – попівна, а так себе компрометує. Одразу зникли охочі сватати “спорчену” дівку. Ольга тяжко переживала: з одного боку заборонена любов, з іншого – плітки. Роїлися думки про самогубство.

Від нещастя її врятував Володимир Озаркевич, молодий священник. Він знав про її зносини з Іваном, а ще був палким прихильником творчості Франка, тому вирішив допомогти парі. Ольга формально стала його дружиною, але спали вони в різних кімнатах. Ольга мала свободу, прикриту шлюбом, тому мрії про життя із Франком розбурхували фантазію жінки. Вони вільно листувалися, інколи – бачилися. Та доля постійно розлучала закоханих. Озаркевича щораз висилали служити то в одне місце, то в інше. Все рідше бачилася Ольга із Іваном, все менше листів писали один одному. У 1884 році Ольга станцювала свій прощальний вальс із Франком.

Зрештою, завжди люблячий, шляхетний Володомир, став справжнім чоловіком. У пари народився син, якого назвали на честь поета – Іваном, потім знайшлася донечка Ольга-Олена. Віднайшовши душевний спокій та гармонію, жінка поринула в роботу. У цей час вона багато адаптовувала українською твори зарубіжних письменників, писала й сама. До творчого доробку Ольги Рошкевич (Озаркевич) належать: зібрані весільні пісні й обряди в селі Лолин, опрацьовані Франком і опубліковані під назвою “Obrzędy і pieśni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie, pow. Stryjskiego”, переклад повісті Еміля Золя “Довбня” (із передмовою Івана Франка), переклад твору Марії Софії Шварц “Сімнадцяті і двадцяти роковини”, опублікованого в альманасі “Дністрянка” від псевдонімом “Надежда”.

Але доля немов знущалася: спочатку помер син, за ним у засвіти пішов і Володимир. Єдина розрада, що залишилася у жінки – донька, заради якої вона жила. Молода вдова переїхала до Львова. Франко, дізнавшись, що колишнє кохання поруч – просив прийти в гості, але Ольга ні разу не переступила поріг його дому. Навіть коли поет помер – не прийшла на похорон. Попрощалася подумки, споглядаючи з вікна другого поверху за похоронною процесією з тілом Івана. Невдовзі переїхала до села Миклашево, де прожила ще 19 років.

Ольга Рошкевич, яку дослідники вважають першою сексуальною партнеркою в житті Івана Франка, померла 30 травня 1935 року. Вона заповіла покласти листи Франка в домовину під голову. Це прохання було виконане, тож тепер вони втрачені назавжди.

У газеті “Діло” було опубліковано некролог:

“Покійна належала до наших жінок піонерок, що започаткували організаційну працю між українським жіноцтвом. Молодою дівчиною цікавилася етнографією та літературою. У Лолині в домі свого батька, зібрала між іншим перші матеріяли до бойківських обрядів та зладила перші переклади з французького письменника Е. Золі. В часах своєї молодості була близькою співробітницею Івана Франка та Наталі Кобринської”.

Джерело.https://uain.press/blogs/olga-roshkevych-nesmila-bila-lileya-ivana-franka-1171985