Один з останніх боїв УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району.

Для збільшення натисніть на зображення

Одмн з останніх боїв УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району (Тепер Бережанський район) за кілька сот метрів від хутора Лози. Його дала партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного - члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марійки Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 1943 році, та молодого 22-річного повстанця Олега Цетнарського.

Останньою акцією цієї боївки УПА була ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ 11 жовтня 1959 року. Дотепер вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Кагебісти полювали за групою не один рік, але не могли вистежити місце її перебування, заховане густим бережанським лісом і непрохідними дорогами... 

Лише 14 квітня 1960 року, у страсний четвер, оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки. Туди прибули аж 45 авт та понад півтисячі солдатів - трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, яка оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, рухалися у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку кагебістів. І хоча солдати мали завдання схопити підпільників живими, ті завзято боронилися. Військові почали зазнавати людських втрат й отримали команду стріляти.

Олег Цетнарський та Петро Пасічний загинули, а Марійку Пальчак поранили у руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, і пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі. Згодом Марійку схопили й вилікували в тюрмі, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення, враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів. Після повного відбуття присуду в мордовських таборах Пальчак повернулася до рідного села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежності.

Жертвами репресій стали й родичі М. Пальчак. А вагітня дружина Олега Цетнарського - Ольга (молоде подружжя прожило разом тільки один рік), яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина, змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом навіть поміняла прізвище.

Де знаходиться криївка, в якій так довго переховувалися останні упівці, досі невідомо...

21 жовтня 2007 року на місці їхнього бою, знайденому за допомогою очевидців, встановлено пам'ятний дубовий хрест й відбулися урочисті заходи за участю ветеранів УПА, представників райдержадмінстрацій та патріотичної громадськості. Учасників останнього бою нагороджено відзнакою Президента - медаллю "До 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича". Посмертно.

Джерело

http://wikimapia.org/19517118/uk/Памятний-хрест-на-місці-останнього-бою-членів-ОУН-з-органами-КДБ

********

mykola_m

Останній бій УПА на Тернопільщині. 1960 рік Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН.В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві – до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв.

Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув – легалізувався в УРСР. “Воюючої України” фактично вже не було.Закінчувалася нетривала хрущовська “відлига”. Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя.Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич.Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні. 

Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців.За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник – жінка – останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства.Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська – ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села. Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи “Петра”. 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року – спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо “Стефа” (22.07.1922 – 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда “Чорний”, “Петро” (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області – 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 – 14.04.1960р.).З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області.В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: “В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні”.Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, “посторонні” – цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!Хутір Кубань – маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п’ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата.Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс “Кізлики”, опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області.Зиму 1952-1953 років Пальчак та “Петро” зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові – так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб.Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби – Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав – родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років. 

Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно.До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем “Білим”, деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами.Криївка була викопана за п’ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів – Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали – переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у “Кізликах” є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв’язків із групою не шукали.До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам’ятний знак.З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади.Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з’являлися. Тоді група ховалася у криївці.З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що – за спогадами жителів Малинівки – навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради – Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі.Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно “Іваном молодим” та “Іваном”. 

Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань. На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах).Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена – у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває.З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались – в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі. Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького. 

Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, “Тютьків”, тобто Цюцьків. 

Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені “Петро”, сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих.Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися.Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року.Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та “Петром”. 

При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому.Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив – швидше волею випадку – лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс. Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям.За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: “Стой! Кто идет!”.Група кинулась тікати, а “Петро” подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, “Петро” вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали.На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів. 

Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.За спогадами Ярослава Клюби, “Петро” обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців. 

Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з’явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак. Ярослав Клюба – двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині Однак незабаром у стані алкогольного сп’яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно. 

Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано – в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно. Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв’язка – в Божиківський, Тростянецький та Слав’ятинський ліси наїхало багато війська.Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв’ю Д. Нискоклон (“Визвольний шлях” у кн. №3 (588) за 1997 рік – с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв’юером): “Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим. Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити.Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев’язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам’ятаю”.Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області.Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися.Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання.Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. 

Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині.За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув’язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула – в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади.Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М.,“… знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники – Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської областіі шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу…”.Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України. 

Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися – тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави – Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо “Сталін”), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави.Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було.Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.Нам варто пам’ятати і про них – не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками. Роман Москаль. 

Джерело. RedTram

Бій УПА з московитами біля с.Бабинці Борщівського району, під час бою щоб не здатись застрелився районний референт СБ ОУН.

14 жовтня 2014 року на фасаді Бабинецької ЗОШ І-ІІ ступенів було встановлено меморіальну дошку Лукію Михайлу Васильовичу («Нечаю»).

23 липня 1950 р. (за іншими даними 24 серпня) – поблизу с. Бабинці Борщівського району під час бою з москалями застрелився районний референт СБ ОУН Михайло Лукій, підірвався гранатою вояк УПА Василь Гаврилюк. Цього ж дня у с. Осташівці Зборівського району загинув бойовик надрайонового проводу ОУН «Арсен» також МДБ захопили в полон члена проводу «Дзвона».

Джерело

https://teren.in.ua/

Цей день в історії УПА - 23 липня.

*****

1943 рік

Біля станції Іваничі на Волині повстанці обстріляли потяг. Знищені 2 німецьких офіцера і 6 військових.

Відділ УПА в бою з німцями у місті Котельня на Житомирщині знищив 13 військових. Здобуто автомашини, зброю й амуніцію. У перестрілці загинув розвідник повстанців.

1945 рік

У бою з москалями у селі Батьків на Львівщині загинув підпільник Володимир Костюк – «Шум».

1946 рік

Чота сотні «Сірі» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Козина на Станіславщині знищила провокатора, що працював на москалів Здобуто автомат.

1947 рік

У селі Ставчани на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу МВД.

Під час боїв із загонами МВД у селах Велика Білина, Максимовичі та Новосілки на Дрогобчичині загинули троє повстанців.

У селі Гаї на Тернопільщині підпільники знищили уповноваженого міністерства заготівель.

1948 рік

У селі Маринка на Дрогобиччині повстанці знищили агента МВД. Здобуто автомат, пістолет і патрони.

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Ясеновець на Станіславщині повстанці поранили двох москалів.

У селі Сівка-Войнилівська підпільники знищили дільничного МВД. Спалили сільраду. Здобуто кулемет, 2 гвинтівки.

1950 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Бабинці на Тернопільщині. Один повстанець застрелився, інший підірвався гранатою, третій зміг прорватися.

У боях з москалями у селах Либохора і Розвадів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі керівник підпільної типографії обласного проводу ОУН «Кравець». 

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

23 липня 1961р. у Торонто відбулися установчі збори Українців Лемківщини, на яких засновано перший відділ Організації оборони Лемківщини в Канаді.

Учасники 1-го Лемківського Конгресу у Філадельфії (США), 6 червня 1936. Фото з архіву В.Лесняк

23 липня 1885р. народився Никифор Гірняк, командант Коша УСС (1915 – 1918), отаман УГА.

*******

Джерело

https://teren.in.ua/

Був педагогом, публіцистом, військовикам, отаман УГА, історик, громадсько-політичний діяч Никифор Гірняк (1885, с. Струсів, нині Теребовлянського району – 04. 03. 1962 р., м. Кліфтон (штат Нью-Джерсі) похований у м. Філадельфія).

*******

Джерело https://cossackland.org.uа.

Уродженець Струсова Теребовлянського повіту, закінчив Коломийську гімназію, навчався в університетах Львова і Відня. Учитель гімназії в Рогатині, активний учасник стрілецького руху.

Як офіцер запасу австрійського війська у серпні 1914 р. був призначений до Леґіону УСС командиром сотні. Протягом 1915—1918 рр. займав посаду команданта Коша УСС. Активний учасник Листопадового повстання та Українсько-польської війни 1918—1919 рр. В 1918 р. — командант Тернопільської військової округи, згодом працював у Військовому секретаріаті ЗУНР у Станіславові. Влітку 1919 р. призначений до Міністерства військових справ уряду УНР у Кам’янці-Подільському.

Після війни працював учителем, а згодом директором гімназії в Тернополі. Брав участь у діяльності місцевої «Просвіти», «Пласту», видавав у Тернополі часопис «Громадянин», очолював кілька громадських організацій, був членом НТШ.

1949 р. еміґрував до США, де заснував і очолив Братство УСС. Заснував українську школу і працював її директором, був діяльним у «Пласті», заснував видавничу кооперативу «Червона Калина». Опублікував ряд статей з історії Визвольних змагань. Помер у Кліфтоні 4 березня 1962 р., похований у Філадельфії.

Як поляки в 1944р. хотіли ся московитам прислужити. Повчальний приклад.

23 липня 1944 р. – капітан Армії Крайової Франц Токарчик прийшов до начальника Бережанського райвідділу НКВС і заявив, що «він командир польського загону поляків в кількості трьохсот бійців пропонує допомогти радянським органам охороняти Бережани від бандерівців». Наступного дня Токарчику запропоновано скласти зброю всім загоном нібито для збереження зброї, що й було зроблено. Після цього органи НКВС заарештували Токарчика та його заступника підпрапорщика Шинальського.

Джерело

https://teren.in.ua/

23 липня 1888р. у Києві на Софійському майдані відкрили пам'ятник Богданові Хмельницькому, роботи скульптора Михайла Мікешина, споруджений на кошти Киян.

Пам'ятник Богданові Хмельницькому невдовзі після встановлення

Жінки з «Союзу Українок» із с. Ситихова на Львівщині під час освячення могили Українським Січовим Стрільцям у 1941 році.

Джерело. http://www.vox-populi.com.uа

Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993

Історія дивізії Галичина. Розбитий московитами під Бродами, 13-й корпус 4-ї танкової армії Німеччини припинив існування.

Цвинтар дивізійників. Золочівський район Львівської області.

22 липня 1944 року залишки дивізії "Галичина" ("14-а гренадерська дивізія СС (галицька N1)", кількістю близько тисячі чоловік на чолі з генералом Фрайтагом, прорвалися з оточення і почали пробиватися у Закарпаття.

Невдовзі в селі Середнє зібралося близько 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не потрапили в оточення). Після короткого відпочинку, група повернулася до міста Нойгаммер (нині - польський Свєнтошув). Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, уцілілих під Бродами, навчально-запасний полк у кількості 8000 чоловік і п'ять поліційних батальйонів. Дивізія "Галичина" знову була в строю

Ростислав Кушнірук: «Червона нечисть, як шакали, набігала...». Спогади.

В 11 років почав боротися за самостійну Україну Ростислав КУШНІРУК. Фото надане Р. Кушніруком (у центрі з баяном). На спецпоселенні в Кіровській області. Туди його з батьками і сестрою вислали 1944-го. Реабілітували за 14 років.

Ростислав КУШНІРУК, 90 років. Народився 27 червня 1930-го в селі Німецькому, зараз — Княгинінок, Луцького району на Волині. Закінчив чотири класи. 28 жовтня 1944-го із батьками й молодшою сестрою були вислані до Кіровської області Росії. За 14 років їх реабілітували. Закінчив Луцьке музичне училище й Рівненський педагогічний інститут. 26 років працював викладачем у Луцькому музучилищі. «Воно розташувалося на другому поверсі колишньої в’язниці. Поклявся, що танцювати там, на кістках людей, не буду. Слова не порушив».

31 рік керував хором в селищі Локачі на Волині. 1989-го створив народну аматорську хорову капелу «Посвіт». «Повертали із забуття пісні репресованого відродження: стрілецькі, повстанські. Першими на Волині виконували заборонені тоді гімн України, пісні-гімни „Ой у лузі червона калина“, „Не пора, не пора“. Довго не могли знайти приміщення для репетицій. Часто співали на вулиці, прикриваючись від дощу парасолями». Був одним із засновників Народного руху України на Волині.

До 10-ї річниці незалежності видав збірку «Оригінальні твори та обробки авторських, народних пісень» із репертуару хорової капели «Посвіт». У травні 2007-го — збірку «Ми зродилися із крові Народу», присвячену 65-й річниці створення Української повстанської армії. Читає без окулярів. Водить «Москвич». Має сестру 80-річну Клавдію. Ще дві померли дітьми. Старший брат Аполлінарій воював в УПА. Одружений удруге. Від першого шлюбу має доньку. Вона живе в Києві.

З раннього дитинства батько привчав до фізичної праці й естетики сільського господарства: на подвір’ї мало бути заметено й прибрано. Інші діти йшли купатися, а я не міг, бо батько ставив ломаччя сікти. Інколи ображався на нього за це. Мали два гектари сінокосу. Жниварки в усіх були, а в батька — косарка, єдина на кілька найближчих сіл.

Спільними зусиллями вирішили будувати церкву в селі. Батько запротестував: «Щоб діти не вешталися, треба спочатку школу звести. А вже тоді можна гроші на храм збирати». Школу добудували 1937 року, коли були під Польщею. Влада заявила, що буде польська. Батьки не схотіли туди віддавати. Ходив у сусіднє село — три кілометри понад річкою. Там польську вивчали двічі на тиждень — із другого класу.

Поляки національно й духовно гнобили українців, а по господарству — заохочували. Батько тричі отримував нагороди за розведення англо-арабської породи коней. Перший раз дали 25 злотих, другий — 40, а перед самою війною отримав 50. Це — половина вартості корови на той час.

Брат навчався в українській гімназії в Луцьку. Щодня їздив туди велосипедом, бо треба було дома по господарству помагати. Але, коли брав у руки книжку, батько ніколи його не зачіпав до роботи.

У рідних батькових сестер Анастасії та Ганни дітей не було, тому я багато часу проводив у них. За те, що були членкинями Організації українських націоналістів, 1940 року їх обох посадили до Луцької тюрми. Згодом арештували Ганниного чоловіка Петра Корольчука і ще сімох хлопців із нашого села. Усіх звинуватили у зв’язках з ОУН .

Війна почалася в неділю 22 червня 1941-го. Був ясний день. Прокинувся від того, що хата здригалася. Спросоння здалося, що грім. До вікна — на Луцьк по діагоналі летять три бомби. З нашого дому місто було добре видно.

Бій ущух за три дні. У нашому селі ховалися совєтські солдати. Коли просили води, тато казав: «Що їм та вода? Дай молока». Носив їм кисле молоко. Ввечері у Луцьк прийшли німці. Наступного дня в обідню пору вперше побачили в селі два німецькі мотоцикли і танк. Відбувся невеликий бій. Одного радянського солдата німці притягнули до сільських дівчат, щоб його перев’язали.

Коли по селу пішов поголос, що з тюрми йдуть люди, кинулися на вулицю. На шляху побачили двох батькових сестер і якусь дівчину з ними. Тато спитав, де Петро. «Постріляли всіх», — сказала тітка Ганна й упала. Інші розповіли: «Всіх жінок відпустили. Перед розстрілом чоловіків один із наглядачів заглянув до камери й гукнув: «Всем лежать тихо, иначе будет так, как вашим мужьям». Злодіїв і хуліганів відпустили. Розстріляли свідомих українців, яких вважали ворогами радянської влади.

У дворі в’язниці тіл не було: їх скидали в ями й посипали вапном. Приїжджі з горя кричали так, що страшно було. Того дня нарахували 3763 вбитих людини. У серпні, за півтора місяця, з дозволу німців організували похорон розстріляних. Поставили там чотири дубові хрести. 1944 року НКВДисти їх знесли. Все залили асфальтом.

Боротися за самостійну Україну почав у 11 років — разом із братом. Йому було 17, мав псевдо «Чорногуз». Спочатку не здогадувався, що він належить до ОУН. Якось Аполлінарій приніс додому кулемет Токарєва й сказав: «Треба відчистити. Пливи. Там, за Стиром, стоїть підбитий німецький „Мессершмітт“ (військовий літак. — Країна). З нього набереш бензину для чистки». Біля літака вже були сільські хлопчаки. Залазили в кабіну, роздивлялися. Тоді попливли човнами назад.

Тим часом німці видали указ: у кого знайдуть зброю — ліквідують його господарство, а то й ціле село. Про наш кулемет знали ми з братом і сусідський хлопець. Брат сказав, що кинув його в ріку — в найглибше місце. Насправді, як виявилося потім, здав його в самооборону.

Кулемет пригодився зовсім скоро. У сусідньому селі Сирники поляки зайшли в хату й закатували господаря. Його жінка вибігла на гору й стала кричати. Її почули хлопці з самооборони. Їх було троє, мали дві гвинтівки й кулемет мого брата. Один сказав: «Побіжу. Як почну стріляти, тоді ви відкривайте вогонь». Добіг майже до хати, закричав: «Друга сотня, вправо вперед!» І почав стріляти. Поляки відступили. І більше в це село не потикалися.

Брат пішов у підпілля 1942 року. Якось запріг коней у віз і сказав мені: «Поїхали. Будеш дивитися, щоб ніде машин не було». Під лісом на нас чекали хлопці. Розкрили сіно, а під ним — зброя.

На початку 1943-го батьки їздили до брата на зустріч. Тоді бачили його востаннє. Не знаю, яке звання мав, але статус був високий.

Товариш «Лисиця», який був в одній групі з моїм братом, розказував: «Спали в безпечному місці. Прокинулися від того, що до сердець приставили автомати. Нам підсипали снодійного й донесли. Відвезли в Горохівську тюрму. Двох там залишили, а твого брата і ще двох перевели до Луцької». Жодних слідів Аполлінарія там не знайшов. Вирок про розстріл двоюрідного брата Євгена 1946 року в архівах Служби безпеки відшукав, а про рідного — нічого.

УПА воювала на чотири фронти: нацисти, червона банда, польські загарбники і власні сексоти. Останні були найстрашнішими ворогами.

Червона нечисть, як шакали, набігала. Що їм потрібно було, те і брали. Вже при німцях якось наскочили до нас у двір. Коня Солов’я батько заховав. Але він почув інших коней і заіржав. Червоні знайшли його, вивели на подвір’я. Капітан сів верхи. Кінь поніс його та й скинув. Капітан приставив батькові до скроні пістолет і закричав: «Ты что-то сделал?! Он меня сбросил!» Плачем і криком вблагали, аби батька не застрелили.

Бачимо — німці йдуть. Швидко речі зібрали — і до тітки Ганни. У своєму обійсті лишили поросну свиню. Вирішили забрати її. Послали мене і ще одного хлопця. Нас перестрів німецький постовий із багнетом: «Куди йдете?» «Додому». «Добре, — відказав німець. — Ідіть». Біля нашої хати яблука пахли, але не взяв — боявся, щоб не застрелили. Нарахував 17 німців — квартирували, як у себе вдома. Ми кинулися до свині. З хліва ніяк вигнати її не могли. Побачив це постовий. Зняв зброю і давай нам допомагати. Насилу збили свиню на стежку. Навколо літали снаряди, а ми гнали її до тітчиного двору.

Удосвіта 28 жовтня 1944 року в двері постукали. Коли спитали — хто, чоловічий голос відповів: «То я — Макар, сусід». Батько відчинив. Чоловіки посунули в хату, як чорна хмара. Начальник караулу сів за стіл, наче господар, і почав читати: «За особо тяжкие злодеяния перед советской властью, за сотрудничество с немецко-фашистскими оккупантами и в связи с тем, что ваш cын, Кушнирук Аполлинарий, находится в бандах

ОУН-УПА , вы приговариваетесь к ссылке в отдельные края СССР сроком на пять лет. Имеете право взять полтонны груза, два часа сроку. Собирайтесь».

Батько спитав: «Можна свої дипломи за виховання коней узяти?» «Это вам больше не понадобится», — відповіли. Жодної фотографії теж не дозволили взяти. В хаті та нечисть усе перевернула. Принесли дров, затопили грубу. У хліві різали барана. Поцупили батьків срібний годинник, який йому вручили за службу в армії.

Речі повантажили на дві підводи. Привезли нас за колючий дріт, а там лише великий панський будинок. До 7 листопада туди звозили людей із районів. Там ми розводили коросту і вошей. Набирати воду з криниці водили під конвоєм. Дорослі чергували біля возів, бо конвоїри людські пожитки розтягували.

У село Синьогор’є Ногорського району Кіровської області наш ешелон їхав більше місяця. Через день усіх погнали на роботу. Щоб уберегти від лісоповалу, батько записав, що я народився 1932 року. Відправили в гараж помічником слюсаря. Батько працював на лісоповалі, а мати — у швейному цеху.

1946-го, коли сестрі треба було йти до школи, її не взяли — бо «враг народа». Сказали йти у ліс ягоди збирати. Батько не пустив. Написав своїй сестрі в Україну, щоб приїхала. Вирішили Клаву із нею відправити. З батьковою сестрою привселюдно попрощалися і посадили її на підводу до одного чоловіка. Клава рушила пішки понад річкою. Домовилися, що чекатиме підводу біля старої церкви.

Через три дні прийшов до нас поляк-сексот. Спитав у батька, де донька. Від нас одразу подався в комендатуру: 25 кілометрів полями і 16 — через тайгу. Написав, що сестра Григорія Кушнірука забрала із собою племінницю. А тепер і він із дружиною й сином готується до втечі. За кілька днів приїхала підвода. Мене, матір і батька відвезли ще глибше в Росію — у Комі.

Мене відправили в кузню. Ковалем був росіянин, старий куркуль, який двічі втікав із заслання. Коли попався втретє, заплатив гроші конвоїру, аби той його застрелив. Погодився, але, коли дійшло до діла, перелякався. Вистрелив у повітря. Я запитував його: «Федоре Олексійовичу, як ви могли платити за свою смерть?» Відповів: «Надоело все. Не хочу жить». Якось ішли з ним вулицею і співали: «Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за вільнії права». За це могли вислати ще далі, але дядько Федір не мав чого втрачати — був у довічному засланні.

Працював у кузні 10 років. Потім два сезони трудився на лісовозі. 1957-го заставили здати його й очолити клуб. На гармошці сам навчився грати. За танго завжди виконував «Гуцулку Ксеню».

Листа про реабілітацію отримали 1958 року. Дільничний Шуплєцов показав папір: «С возвращением имущества или вырученной при реализации стоимости». Мали хату, коня, воза й реманент.

Влаштувався в Кірові — пройшов конкурс до Вятського народного хору.

1959-го Микита Хрущов (перший секретар ЦК КПРС. — КРАЇНА) видав указ про розформування професійних колективів і переведення їх на самодіяльність. Тоді ж прийшли до нас із військового заводу й запропонували всім роботу. Житлом забезпечували. Ми знову організували ансамбль. Репетирували чотири рази на тиждень.

На репетиції підійшов до мене чоловік і запропонував співпрацювати з КГБ. Директор заводу казав: «Где хочешь квартиру? Какую? Сколько комнат? Получишь». Відпрацював ще два тижні й розрахувався. Додому повернувся у вересні 1959 року.

—

Мар’яна Чорнієвич, фото автора; опубліковано у журналі «КРАЇНА»

Цей день в історії УПА - 21 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

MG30 та 31.M

****

1943 рік

У селі Німецьке (нині Кам’янка) на Волині повстанець Олександр Кушнірук вступив у бій із німецьким карательним загоном. За допомогою гранат знищив трьох військових, ще 5 поранив. Загинув у перестрілці.

1945 рік

Відділ УПА-Захід атакував райцентр Великий Глибочок на Тернопільщині. Знищені 8 москалів. Спалено будівлю районного військомату, знищено телефонний зв’язок.

У бою із москалями у селі Пристань на Львівщині загинув надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Лорд».

У райцентрі Рогатин на Станіславщині відділ УПА-Захід знищив інструктора винищувальних батальйонів від НКВД УРСР.

1946 рік

Під час облави загонів МВД на полі біля села Берем’яни на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

Сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Гнила (нині Карпатське) на Дрогобиччині. Спалено казарму, знищено дільничного москаля.

1947 рік

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід біля села Рунгури на Станіславщині поранила двох москалів.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Виців на Дрогобиччині знищила майора МГБ, капітана, старшого лейтенанта і військового МВД, начальника районного гарнізону МВД. Ще одного військового поранено. Спалено вантажний автомобіль, здобуто кулемет і 3 автомати.

1948 рік

На Станіславщині у селі Суходіл повстанці спалили сільську раду, у селі Грабів – молочарню, у селі Лоп’янка – знищили телефонну лінію.

Під час бою із москалями біля села Розгірче на Дрогобиччині загинули лікар Українського Червоного Хреста Дмитро Зілинський і охоронець.

1949 рік

У боях із москалями у селах Верхнє і Старява на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1950 рік

У селі Орів на Дрогобиччині кур’єр надрайонного проводу ОУН Іван Кушнір – «Сойка» зіткнувся з москалями і загинув у бою.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

21 липня 1895р. народився Михайло Девоссер військовик, громадський діяч, педагог, доброволець УСС і УГА (сотник).

Народився у с. Пізнанка, нині с. Поділля Підволочиського району – смерть 15.04.1973 р., м. Торонто, Канада). 

Девоссер Михайло (21.07.1895, с. Пізнанка, нині с. Поділля Підволочиського р-ну -15.04.1973, м. Торонто, Канада) – військовий, громадський діяч, педагог. Доброволець УСС і УГА (сотник). У кінці 1918 командував військовою частиною в боях поблизу Львова. Після війни за національні переконання кілька разів був ув’язнений. Закінчив аграрні студії, вчителював у школах на Поморі (Польща), згодом – управитель ліцею в с. Черниця, нині Бродовського р-ну Львівської області. 1944 виїхав до Австрії, потім -Тунісу. Від 1951 – у Канаді; активний в Українській стрілецькій громаді, Братстві УСС та ін. українських об’єднаннях.

https://irp.te.ua/2010-05-27-14-15-52/

21 липня 1992р. сторожовий корабель Чорноморського флоту СКР-112 (командир Сергій Настенко) підняв український прапор і вирушив із Донузлава до Одеси з метою увійти до складу ВМС України.

Це було наслідком принизливого ставлення на Чорноморському флоті до тих, хто прийняв присягу народу України. Незважаючи на Дагомиську угоду, на кораблях і в частинах посилився тиск на українців. Частині офіцерів, які присягнули Україні, безпідставно не присвоювали наступні військові звання, виключали неблагонадійних зі списків на отримання житла тощо.

Російська сторона намагалася атакувати СКР-112 з води і з повітря. Але відповідь капітана 2-го рангу Миколи Жибарєва , який очолив повстання, на спробу сил ЧФ "усіма силами зупинити корабель і повернути на базу" була така: "Я йду під державним прапором України в її територіальних водах і слідую в український порт Одеса. На провокації відповідати не буду, але готовий себе захищати".

В Одесі екіпаж СКР-112 вітали як героїв.

У 1996 р. СКР-112 було розрізано на брухт, попри спроби Українських патріотів перетворити легендарний корабель на музей

На фото Легендарний СКР-112, вже з українським бортовим номером.

******

Стаття 2017 року

******

командир Сергій Настенко.

21 липня 1992 року неподалік кримського Донузлава розігрався справжній бойовик. За кораблем СКР-112, який вийшов у відкрите море, почалася погоня. Проте екіпаж сторожового судна не підкорювався і своєю поведінкою показував, що здаватися не збирається.

Якщо б за цими динамічними діями на морі спостерігали звичайні глядачі, вони вирішили б, що стали свідками зйомок гостросюжетного фільму. Однак ніякої постановки або художнього вимислу в цих подіях не було. Більш того на СКР-112, який переслідували, незвично майорів український прапор. Це був перший випадок, коли екіпаж корабля Чорноморського флоту у такий спосіб висловив свою громадянську позицію.

Про те, що тоді відбувалося у підрозділах Чорноморського флоту та чому офіцери вирішили вдатися до показових дій розповідає безпосередній учасник подій – контр-адмірал запасу Микола ЖИБАРЄВ.

Спілкувався

Андрій КУЧЕРОВ

– Миколо Євгеновичу, в контексті подій, що розгорталися навколо Чорноморського флоту після розпаду СРСР, приклад, який показав СКР-112, може стати зразком національного патріотизму. Які були передумови такого вчинку?

– Сьогодні є дуже багато оцінок подій чвертьвікової давнини і ще більше фахівців з цієї теми. Як безпосередній учасник, розповім тільки про факти, пов’язані з переходом СКР-112 під українським прапором з Донузлава в Одесу. Стверджую, що ці дії не були спонтанним або суто емоційним вчинком. Офіцери та мічмани, які тоді перебували поряд зі мною, матроси, які виконували накази командирів, були колективом однодумців. Кожен робив свою справу свідомо. Наші вчинки, що передували подіям 21 липня 1992-го, були зваженими і послідовними.

Давайте згадаємо, що відбувалося у нашій державі, коли Україна здобула незалежність. Розпочалося будівництво державних інститутів, у тому числі силового блоку. 4 листопада було створено Прикордонні війська, у грудні 1991-го року – Збройні Сили, міліція. Україна як морська держава повинна була мати і власний військово-морський флот, який є видом Збройних Сил. Його основою, звичайно ж, мав би стати корабельний склад, що базувався на Чорному морі.

– Однак статус Чорноморського флоту колишнього СРСР, про який Ви говорите, тривалий час був невизначеним. Які були думки і настрої офіцерів та мічманів флоту?

– Почнемо з того, що після розпаду Союзу його називали флотом СНД. Однак, і це головне, керували ним винятково з Москви. І жодних відступів у цьому аспекті не було.

Повернувшись у 1989 році додому після навчання у Військовій академії Національної народної армії Німецької Демократичної Республіки, я продовжив службу в 37-му дивізіоні протичовнових кораблів, який входив до складу Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту. А в 1991 році був призначений начальником штабу 17-ої бригади цієї бази. Потрапивши у новий колектив, відразу ж зрозумів настрої колег та підлеглих. Усі усвідомлювали, що настав час визначатися як захиснику держави і громадянину. Такої ж думки були й інші офіцери. Тому ні для нікого не стало несподіванкою, коли наш командир бригади капітан 2 рангу Юрій Шалит, зібравши 25 січня 1992 року в штабі офіцерів управління командирів дивізіонів та кораблів, запропонував присягнути на вірність Україні. Справа в тому, що наступного дня планувалося привести до присяги молоде поповнення і позиція Юрія Володимировича була логічною. Думку командира офіцери підтримали. Здавалося, що навіть з певним полегшенням, адже невизначеність тяжіла над усіма. Ми вирішили показати приклад і присягнути державі, у якій не тільки проживали, але і на землі якої проходили службу.

– Що відбулося того дня? Багато військових моряків присягнули на вірність Україні?

– Передусім зазначу, що відразу після згаданого зібрання командира та начальника штабу бази викликали до управління Чорноморського флоту. До речі, керував штабом тоді Борис Кожин, який згодом став першим командувачем Військово-Морських сил країни.

Нарада у Севастополі починалася о 10.00 наступного дня. Капітан 2 рангу Шалит відбув на неї, попередньо склавши присягу на вірність Україні. Офіцери прийняли принципове рішення: не відступати незважаючи ні на що. Була також повністю спростована думка скептиків щодо підтримки особовим складом: українську присягу прийняли 85 відсотків офіцерів і мічманів та 70 відсотків матросів і старшин бригади.

Цікава деталь: молоде поповнення, яким були військовослужбовці строкової служби і призивалися з пострадянських республік ще за старими союзними правилами, повинні були присягати на вірність країнам, звідки прибули. Однак вище керівництво флоту пішло на відвертий обман, запропонувавши їм присягати на вірність... СНД.

І нарешті головне: ніхто не ховався за спини товаришів, ніхто нікого не примушував, не було жодного психологічного тиску. Я зробив вибір свідомо, присягнув на вірність Україні на СКР-112. Здійснив це першим і першим поставив свій підпис. Після мене склав присягу командир корабля старший лейтенант Сергій Настенко. Три чверті особового складу корабля зробили те ж саме.

– Як відреагувало на вчинок офіцерів вище командування Чорноморського флоту?

– Відразу після урочистостей зателефонував віце-адмірал Фролов, який був командиром Кримської військово-морської бази. Взявши слухавку почув: «Жибарєв, що це за анекдоти мені розповідають? Яку ви там українську присягу прийняли?» Я підтвердив: «Так точно, товаришу віце-адмірале, особовий склад 17-ї бригади приведений до української присяги». І тут почалося…

Командира бригади згодом усунули від посади. На його місце прибув новий офіцер. Він не дуже добре ставився до тих військовослужбовців, що присягнули на вірність Україні. Мене на посаді залишили, але я розумів, що це ненадовго – поки новий командир не увійде в курс справ. Так і сталося. Офіцерів і мічманів, які мали іншу від керівництва флоту думку, під різними приводами знімали з посад, затримували присвоєння чергових військових звань, викреслювали з черги на житло. Знаходили будь-яку причину для утиску. Доходило до того, що їхніх дітей виключали зі списків у дитячі садочки.

– Хвиля таких утисків дісталась і до Вас?

– Коли вийшов з відпустки на початку липня 92-го, командир бригади відразу повідомив, що усуває мене від виконання службових обов’язків. «На службу можете не ходити» – ось так він сформулював свій наказ без жодних пояснень. Довелося йому коректно, але твердо відповісти: «Не Ви мене призначали і не у Ваших повноваженнях мене знімати».

Як досвідчений офіцер я розумів, що протистояння командира та начальника штабу нічим хорошим не закінчиться. З іншого боку, не міг підвести офіцерів, які довіряли мені. Тільки разом ми могли витримати той шалений тиск.

Якось до мене додому прийшли мої підлеглі – начальник берегової бази майор В’ячеслав Устименко, помічник командира дивізіону по роботі з особовим складом капітан-лейтенант Василь Горобець, командир МПК-93 Віктор Заремба та ще кілька офіцерів. Вони були збентежені: після відсторонення мене від посади ситуація у бригаді з кожним днем ставала все напруженішою. Як зараз пам’ятаю їх слова: «Сьогодні, Миколо Євгеновичу, «з’їли» Вас, а завтра доберуться до всіх інших…»

– Залишалося чекати останньої психологічної «краплі». Миколо Євгеновичу, чому саме СКР-112 став своєрідним наріжним каменем?

– Уявіть собі ситуацію: СКР-112, яким командував старший лейтенант Сергій Настенко, за підсумками зимових навчань був визнаний кращим у бригаді. Це звання здобувалося не на папері. За нього точилася справжня боротьба. Проте не проходить і півроку як на Настенка починають «тиснути»: «Подавай рапорт на звільнення в запас!» І знову жодних пояснень. Молодого офіцера почали зверху системно психологічно «давити».

Мої однодумці зрозуміли, що чекати поліпшення чи стабілізації ситуації далі неможливо. Гордіїв вузол треба розрубати. Вже майже рік існувала незалежна держава. Однак українські вищі органи влади не приймали жодних рішень, щоб захистити своїх морських офіцерів. Ми хотіли привернути увагу до цієї проблеми, але прагнули зробити це законними способами.

– Удача в той день була на вашому боці?

– На першому етапі задуму нам дійсно пощастило. У той день СКР-112 повинен був брати участь у тренуванні з нагоди майбутнього свята – Дня ВМФ. Однак наш незапланований маневр швидко «розкусили» і поки ми виходили з озера Донузлав, два кораблі намагалися перекрити нам шлях у відкрите море. Та не вийшло: судно-«розвідник» не встигло знятися зі швартових, а капітана буксира ми попередили, щоб не втручався.

Після виходу з Донузлава дали радіоповідомлення, що прямуємо до Одеси. І як тільки відійшли від причалу – підняли український прапор. Пізніше я повідомив, що йду в територіальних водах України з порту «Новоозерне» в порт «Одеса». Іншими словами, дав зрозуміти, що державний кордон корабель не порушуватиме.

– Ви були впевнені, що перехід закінчиться успішно?

– Буду відвертим: були припущення, що кораблю не дадуть безперешкодно дійти до Одеси.

– Після виходу у відкрите море на СКР-112 почалося справжнє полювання!

– Нас переслідувало три кораблі Чорноморського флоту: ракетний катер, корабель на повітряній подушці та малий протичовновий корабель. Проти нашого «сторожовика» був застосований серйозний арсенал примусових дій: спочатку кидки швартових кінців, щоб корабель намотав їх на гвинти і зупинився. Були й спроби небезпечного маневрування попереду ходу, а також виконувалися попереджувальні артилерійські постріли по курсу СКР-112. Над кораблем на низькій висоті постійно маневрував літак Чорноморського флоту. Також з рейду Севастополя знявся та приєднався до погоні корабель «Разительный».

– І як діяв екіпаж у цій ситуації?

– Я вийшов на радіозв’язок з кораблями переслідування та сказав, що на провокації не відповідатиму, але готовий захищатися. Наказав зіграти «бойову тривогу», підкресливши, що мої накази, у разі загострення ситуації, будуть підкріплені відповідними рішучими діями.

Тоді екіпаж «Разительного» почав діяти трохи інакше. Корабель пішов на нас з приспущеними якорями. Подальший перебіг подій міг бути таким: на СКР-112 переслідувач, виконавши своєрідний навал на борт, скинув би свій якір, який зачепившись за палубу міг зупинити рух корабля. Таким чином більш потужний та швидкісний корабель використовував свої технічні переваги. Відірватися у відкритому морі у цій ситуації не було жодної можливості.

Тоді було прийнято рішення зупинитися і почати переговори. За мною, як старшим на «сторожовику», прислали з «Разительного» шлюпку. Залишаючи корабель, я наказав командиру СКР-112 старшому лейтенанту Настенку: якщо не повернуся протягом тридцяти хвилин, йому належить самостійно продовжити рух в Одесу.

На «Разительном» мене зустріли добре, навіть запропонували чай. Зі мною вів перемовини старший на кораблі капітан 1-го рангу Олександр Сілін. Під час бесіди я ще раз сказав, що здійснюю тільки перехід в Одесу. І тут на корабель приходить радіозапит, у якому мені пропонують пояснити дії СКР-112. Я ще раз підтверджую, що йду до Одеси. У відповідь командир корабля отримує радіоповідомлення від адмірала Кожина, який став командувачем ВМФ України: СКР-112 наказано прямувати на рейд Одеси, де й чекати представника Міністерства оборони України. У другому радіоповідомленні командування Чорноморського флоту наказувало «Разительному» супроводжувати наш корабель. Не минуло і півгодини, як ми продовжили перехід.

– Як зустріла корабель Одеса?

– Ми планували стати на зовнішній рейд біля південної перлини. Однак нам наказали заходити в порт. Я був приємно здивований, коли побачив, що одесити урочисто вітають нас квітами. Потім були зустрічі з контр-адміралом Кожиним, капітаном 2 рангу Шалитом, командувачем Одеського військового округу генералом Радецьким, представником Президента України в Одеській області Ільїним. Перехід закінчився вдало.

– Тодішній командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов відкрито і дуже негативно ставився не тільки до факту переходу СКР-112 в Одесу, але й різко висловлювався щодо багатьох українських офіцерів. Судячи з його спогадів, Ви були зняті з посади за втрату зброї.

– Я вже говорив про те, який психологічний тиск чинився на кожного з офіцерів, котрі прийняли присягу на вірність Україні. Пізніше від одного з адміралів дізнався, що проти мене порушено п’ять (!!!) кримінальних справ! Що малось на увазі – не знаю й досі.

Щоб поставити крапку щодо чуток, зауважу: після подій, пов’язаних з переходом СКР-112, я дійсно давав свідчення представникам Генеральної прокуратури. Через два місяці отримав поштове повідомлення, в якому значилося, що в ході проведеного розслідування факту злочину ні в моїх діях, ні в діях екіпажу корабля не встановлено. Цей документ я залишив собі на згадку.

– Миколо Євгеновичу, якою була подальша доля СКР-112?

– Понад півроку судно знаходилося в Одесі. Командувач ВМС України контр-адмірал Кожин у грудні 92-го наказує здійснити перехід до Севастополя. У цьому порту вже був корабель управління ВМС України «Славутич», й СКР-112 мав базуватися поруч. Проте ми знали, що командному пункту Чорноморського флоту наказали не допустити заходження українського «сторожовика» у порт.

 І знову ми прийняли нестандартне рішення: перехід мали здійснювати вночі в режимі повного радіомовчання. Знявшись з якоря близько 23.00, 16 грудня 1992 року о шостій годині ранку ми вже були біля Севастополя. На підході до рейду попросили дозвіл на заходження у бухту. Оперативний черговий, не розібравшись у ситуації, дав «добро». Черговий корабель, що стояв на рейді, на нашу появу також ніяк не відреагував. Тож «сторожовик» безперешкодно відшвартувався поряд зі «Славутичем». Командування Чорноморського флоту дізналося про наш прихід тільки тоді, коли на власні очі побачило СКР-112 біля причалу. У штабі флоту, як розповідали свідки тих подій, був серйозний «розбір польотів».

– Було багато ідей та пропозицій щодо подальшої долі СКР-112. Одна з них – зробити корабель музеєм.

– На початку 90-х судно перебувало у строю понад 24 роки, так що свій ресурс воно повністю вичерпало. Ідея з музеєм сприймалася теоретично позитивно, але на практиці розгорнути достойну експозицію було б проблематично, адже СКР-112 замалий для цього.

Однак я не втрачаю надію, що події 21 липня 1992 року все ж знайдуть достойне місце не тільки в історії Військово-Морських сил України, а й практично будуть відображені в експозиції. Я готовий внести лепту в цю добру справу і з задоволенням передам цінний експонат – штурвал з румпельного відділення СКР-112. Поки він зберігається у мене як пам’ять про ті події. 

Що таке подвійні стандарти

У травні 1992 року відбувся несанкціонований перехід корабля Чорноморського флоту МПК-116 з Донузлава у Севастополь. Старший лейтенант Комісаров служив в одній бригаді з тодішнім капітаном 2 рангу Миколою Жибарєвим і Микола Євгенович знав його особисто.

– Коли стало відомо про вчинок МБК-116, за наказом контр-адмірала Кожина, який на той час виконував обов’язки командира бази, я зв’язався з Комісаровим і запитав у нього про мету виходу в море. Відповідь була така: «Не хочу служити з офіцерами і військовослужбовцями, які прийняли українську присягу. Вирішив піти з Донузлава у Севастополь», – згадує Микола Євгенович. Старший лейтенант запевнив, що перехід мирний і зброя у похідному положенні. Характерно, що свій вчинок МБК-116 здійснював приховано, вночі, не залишивши жодної інформації про свої дії.

Після несанкціонованого переходу МПК-116 у газеті «Флаг Родины» Чорноморського флоту з’явилася стаття, у якій наголошувалося, що перейшовши у Севастополь старший лейтенант Комісаров виявив свою громадянську позицію і саме такі офіцери стають згодом адміралами і командувачами.

– Виходячи з публікації офіційного видання Чорноморського флоту, ми також виявили свою позицію, – говорить Микола Євгенович. – Однак реакція на наш вчинок з боку командування Чорноморського флоту була діаметрально протилежною.

Довідка «ПУ»

Жибарєв Микола Євгенович народився 7 вересня 1954 року. Освіта: Вище військово-морське училище імені М.В. Фрунзе (1976 р.), Військова академія Національної народної армії НДР імені Ф. Енгельса (1989 р.), Академія Збройних Сил України (1999 р.).

Офіцерську службу розпочав на посаді командира бойової частини на тральщику «Торпедист» Кримської військово-морської бази. Протягом 1978–1979 років перебував у закордонному відрядженні в Сирійській Арабській Республіці на посаді командира інструкторського екіпажу.

1994–1997 – командир 1-ї бригади надводних кораблів ВМС України.

1999–2001 – командир 2-ї бригади десантних кораблів ВМС України.

2001–2003 – начальник штабу ескадри різнорідних сил ВМС України.

З лютого 2004 року по грудень 2014 року – начальник Морської охорони – начальник управління Морської охорони Державної прикордонної служби України.

Нагороджений відзнакою Міністерства оборони «Доблесть і честь» (2000 рік) та медаллю «За бойові заслуги» (1980 рік), орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (2013 рік).

З березня 2014 року очолив організацію охорони морської ділянки та підтримання боєготовності корабельно-катерного складу Маріупольського ЗМО на Азові. Особисто виходив у море на кораблях для навчання молодих командирів та підтримки екіпажів у складній остановці для прийняття правильних рішень щодо застосування зброї.

Довідка «ПУ»

СКР-112 – сторожовий корабель проекту 159А. Закладений 26 квітня 1967 року на Калінінградському суднобудівному заводі «Янтарь».

21 вересня 1968 року зарахований до складу Чорноморського флоту, восени зробив перехід з Балтійська до Севастополя.

З 30 серпня 1969 року по 31 січня 1970 рік ніс бойову службу в зоні військових дій на Середземному морі, виконував бойове завдання з надання допомоги збройним силам Єгипту.

21 квітня 1973 року підняв прапор ВМФ СРСР. Дислокувався в Донузлаві.

ТТХ СКР-112

Водотоннажність – 1077 т

Довжина – 82,3 м

Ширина – 9,2 м

Силова установка – 2 ВМД М-2 (30000 л. С.) + 1 дизель 61-Б (6000 к. с.)

Гвинти – 2

Потужність – 36 000 к. с.

Швидкість – 33 вузли

Автономність плавання – 2000 миль при 14 вузлах

Автономність по запасах провізії – 10 діб

Екіпаж –108 осіб

21 липня 1906р. народилася Олена Теліга (Шовгеніва), українська поетеса, літературний критик, громадська й політична діячка - активістка ОУН (вбита німцями).

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. 22 липня минулого року ми відзначали 100-річчя з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії.

І в павутинні перехресних барв,

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилось п’ять років, Шовгенови з трьома дітьми (дочкою і двома старшими братами Андрієм та Сергієм) 1911 року переїжджають до Санкт-Петербурга, а в 1918 році родина перебирається до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.

Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Варто зазначити лише, що в сім’ї Шовгенових молодший син Андрій також став поетом.

Після поразки української державності батько і старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію. Олена ж з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а 13-річна Оленка працювала за пайок на комуністичних городах, влаштувалась посильною в уже рідну Київську політехніку, де ще нещодавно працював батько. «З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – зізнається Олена в листі до подруги. – Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим». Так почалося її духовне гартування.

У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Поринувши у бурхливе студентське життя, Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н.Лівицькою-Холодною, Є.Маланюком, Ю.Дараганом, О.Ольжичем, Л.Мосендзом. Але з невідомих причин диплома вона з однокурсниками так і не отримала.

У студентські роки Олена Шовгенова зустріла й свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.

Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д.Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.

Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Є навіть відомості, що поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре чи навіть манекенницею, аж поки не вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів. У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи.

У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН.

На плечі поетеси відразу впала важка і відповідальна робота. Олена готує ідеологічні матеріали, які відправлялися на Україну, складає тексти листівок, відозв, летючок. Але, якщо спершу революціонери-підпільники поставилися з недовірою до молодої тендітної жінки, що, на їх думку, не годилась для складної революційної роботи, то пізніше, розгледівши в ній справжню патріотку, цілковито прийняли її у свої лави.

Хоч і бурхливим було життя Теліги в Польщі, якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно і вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія.

Та напівзруйнована столиця зустріла свою дочку зовсім нерадісно: «Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя – сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини – почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове… »

Не шкодуючи сил, Олена Теліга та сотні інших її побратимів беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя в Києві. У літературній сфері залишились самі згарища та руїна, але поетеса організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.

Жила в той час поетеса «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…» Але не дивлячись на такі умови, щоранку поетеса з’являлась акуратно вдягнена й з радісною посмішкою на устах.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М.Михалевичем О.Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. У гестапо О.Теліга перебувала в камері № 34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

20 липня 1941 р. московити розстріляли 757 в’язнів Чортківської тюрми.

Чортків - Пам'ятник жертвам більшовицького терору.

20 липня 1941 року 757 в’язнів Чортківської тюрми, згідно з даними НКВС, були розстріляні в м. Умань на Черкащині. Встановлено прізвища 796 осіб так званого Чортківського етапу. У 2011 р. громадськість Тернопільщини долучилася до встановлення в Умані пам’ятника жертвам комуністичного режиму.

Джерело https://teren.in.ua/

******

Дорога до Умані

Після приходу радянської армії 954 в’язні місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. В дорозі було страчено майже двісті осіб. Лише одинадцятьом вдалося втекти.

Омелян Чернега був тим щасливцем, якому вдалося втекти від "енкаведистів". З міста Чорткова етап слідував через пункти

Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Тиврів,

Сутківці, Христинівку, Умань. Під час переходу через с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. В Гуштині чекісти заарештували та прилучили до колони двох хлопців, які виглядали з-за хати. 20 липня з етапного переходу Чортків-Умань 750 осіб були страчені в уманській в’язниці, їх тіла знесли в глибокі коридори підземель уманської тюрми, пересипали вапном та ретельно замурували. Німецькі війська віднайшли місце катувань та наказали перепоховати рештки на міському цвинтарі. Тоді було ідентифіковано близько 100 тіл загиблих.

Джерело:

Степаненко О. Чортківська трагедія.

Павлюк І. Уманська катівня 1941 року. Історії звичайних людей з Галичини.

20 липня 1918р. Іван Горбачевський став першим етнічним Українцем - міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини. Уродженець с.Зарубинці Збаразького району.

Іван Горбачевський народився 5 травня 1854 року в с. Зарубинцях, нині Збаразького району Тернопільської області, Україна (тоді

Королівство Галичини та Володимирії ,

Австрійська імперія ) у сім'ї священика УГКЦ.

пароха Збаража о. Якова Горбачевського (1817—14.7.1875, Збараж) гербу Корчак.

Закінчив Першу тернопільську класичну гімназію , під час навчання в якій став одним з перших членів гуртка «Громада», заснованого учнем 6 класу Іваном Пулюєм у січні 1863 року.

Вивчав медицину у Віденському університеті (закінчив 1877 року, отримав ступінь доктора медицини). Під час навчання голова

студентського товариства «Січ» ( 1875 —1877 роки).

У 1883—1917 роках упродовж 35-ти років був професором кафедри лікарської хімії

Карлового університету в Празі . 1902 —1903 роки (або 1903 —1904 роки) ректор

Карлового університету ; декан медичного факультету в 1889—1890, 1894—1895, 1904—1905, 1911—1912 роках.

Разом з Іваном Пулюєм організував товариство «Українська громада» у Празі, створив фонд допомоги студентам.

Протягом 1906—1917 років член Найвищої Державної Санітарної Ради в Чеському королівстві, з 1908 — радник цісарського двору [6] , член Палати панів австро-угорського парламенту, 1917—1918 рр. перший етнічний українець — міністр охорони здоров'я Австро-Угорщини . З 1910 року почесний президент Українського лікарського товариства. У 1918 брав участь у діяльності Укр. парламент. репрезентації, зокрема у нараді щодо нац. держ. самовизначення Сх. ГаличиниЗ 1919 року професор Українського вільного університету Відня , Праги (з 1921 р.). З 1924 року ректор Українського вільного університету.

У жовтні 1926 очолив оргкомітет Першого українського наукового з'їзду , який відбувся у Празі.

Помер 24 травня 1942 року у Празі, похований поблизу костелика св. Матея на празькому цвинтарі «Шарка».

20 липня 2012р. помер Василь Семенович Лісовий Український дисидент, правозахисник, філософ, організатор Українського самвидаву.

Василь Семенович Лісовий (1937-2012), Український дисидент, правозахисник, філософ, організатор українського самвидаву в 1960-1970-х роках. Він в у 1972 році виступи з відкритим листом на захист заарештованих шістдесятників і в знак солідарності побажав бути засудженим разом з ними. Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Є. Пронюком почав видавати журнал «Український вісник», відновлений ними з метою надання громадськості інформації про заарештованих. За це був заарештований і провів понад 10 років у таборах і тюрмах Мордовії і Бурятії. Звільнений у липні 1983 року, в 1989 році був реабілітований, відновлений у званні кандидата філософських наук і на роботі в Інституті філософії НАН України.

Джерело

https://www.ukrinform.ua/

Цей день в історії УПА - 20 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Польський літак збитий під час сутичок з УПА.

***

"...Незабаром після акції на Новосілки та інші села ми знищили польське "летунство", що складалося з трьох літаків радянського виробу "кукурудзяників", як їх усі називали. Вони часто кружляли понад лісами та селами, і тоді нам треба було гасити вогні і ховатися від них. Літаки ті бомб не скидали, але, помітивши нас, обстрілювали або скидали гранати. Це нас дуже дратувало і ми постановили за всяку ціну їх знищити.

І от одного разу, коли наш рій переходив Хрещатою, "кукурудзяники" вперто кружляли над лісами. Наш кулеметник Вихор виліз на сухий стовбур зі своїм МҐ 42 і причіпивши мірничий приціл, націлився в літака. Але літак пролетів. Ми засміялися, але Вихор не здавався. Сидів на стовбурі і чекав. І дочекався. Літак надлетів. Вихор сипнув коротку серію з кулемета і ... літак закрутився, втратив рівновагу, зробив півколо та полетів додолу. В подібний спосіб інші сотні збили ще два літаки. Так перестала існувати польська "повітряна сила" на наших теренах."(с).

Іван Дмитрик "У лісах Лемківщини", видавництво "Сучасність", Нью-Йорк, 1976, с. 187.

**********

1945 рік

У бою з москалями у селі Ковбаєвичі на Львівщині загинули станичний ОУН Ілько Білик – «Комар» і ще двоє повстанців.

1946 рік

Відділ сотні «Басейн» УПА-Захід біля села Підзвіринець на Львівщині атакував винищувальний батальйон. Знищені начальник і 4 бійця, що їхали на двох підводах. Ще двох захоплено в полон (відпущені після допиту).

У засідці біля села Черхава на Дрогобиччині сотня «Басейн» УПА-Захід знищив старшого лейтенанта і чотирьох військових МВД.

У селі Ладанці на Львівщині підпільники за співпрацю з москалями знищили секретаря сільради і голову кооперативу.

1947 рік

Сотня «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Терло на Дрогобиччині знищив трьох москалів прикордонних військ, ще одного важко поранено.

Під час боїв з москалями у селах Бринці Церковні, Верхнячка, Долішній Лужок, Доброгостів і Поріччя на Дрогобиччині загинули 5 повстанців.

У селі Жабиня на Тернопільщині повстанці знищили начальника винищувального батальйону.

У бою з москалями у селі Куровичі на Львівщині загинули 5 повстанців.

1948 рік

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Зубриця на Дрогобиччині. Знищені командир, кулеметник і три бійця. Спалені будівлі гарнізону, здобуто 2 кулемети, гвинтівки і боєприпаси.

У селах Спас і Струтин на Станіславщині підпільники знищили сільради і будівлі колгоспів.

У селі Невір на Волині повстанці знищили секретаря райкому комсомолу і двох бійців винищувального батальйону.

1951 рік

У селі Дубівка на Тернопільщині потрапив у засідку москалів і загинув повстанець «Граб».

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Наш герої – Ілько Завадка, Юрій Лашин і Мирон Мончак (автор: Філь Ярослава). Спогади.

Хочу згадати тут про моїх товаришів, з якими доводилося вчитися у 8 і 9 класах в час прилучення частини Східної Галичини до Радянського Союзу. Про товаришів, які були добрими учнями у школі, розумними молодими хлопцями і патріотами, що любили Україну і вже у молодому віці присвятили своє життя боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

У вересні 1939 року почалася німецько-польська війна, чого деякі люди вже давно сподівалися, але для деяких громадян була це справді велика несподіванка. Війна тривала дуже коротко, тому що польська армія не змогла встояти, оборонити себе перед німецькою армією, відповідно вишколеною. Війна принесла зі собою людські втрати, але саме місто Любачів не потерпіло. Німецьке військо зайняло Любачів дуже скоро, бо польська армія не ставила німцям майже жодного опору. Німці зайняли частину Східної Галичину, але ненадовго. Вже у жовтні 1939 року в Москві підписали угоду про поділ Галичини між Німеччиною і Радянським Союзом. Місто Любачів перейшло до Союзу. Кордон визначили по ріці Сян, а там потягнули його далі селами, ділячи господарські маєтки, землю кордоном т. зв. Лінією Керзона. Це принесло зі собою для населення великі зміни. Погане враження і здивування справила на населення радянська армія. Ще восени ввійшла вона до міста, перейшла вулицями і примістилася у польських порожніх касарнях. Дотепер ми зустрічали в місті польську армію, яка була відповідно умундурована і взута. Потім коротко бачили німецьку армію, у відповідних уніформах, добре взуту, а совєтське військо перейшло вулицями у ватованих куфайках і взуті у валянки з кальошами. Це справило на населення негативне враження, такої армії ніхто не бачив. Також з часом прийшли зміни у школі. Приміщення Любачівської народної школи, яка містилася в ринку, перетворено було на десятилітку. Колись, за Польщі, це була семикласна школа. Нас, учнів з гімназії, перевели також до десятилітки і призначили до 8 класу. Прийшли нові учителі. До математики, географії і німецької мови прибули з Радянського Союзу учителі-євреї. Для навчання російської мови, яку ми почали вивчати щоденно, призначено учительку-жінку, яка приїхала також із Союзу і говорила лише російською мовою. Прийшло також до нашого класу з радянської школи троє учнів. Це була одна дівчина і двоє хлопців, з якими ми мало спілкувалися. Директор школи був також учителем, який приїхав з Радянського Союзу, але говорив з нами українською. Одна була радість у нас, що ці польські учні, які були в класі, мусіли говорити з учителями і з нами по-російськи, але вони цієї мови не знали, то спілкувалися українською.

Уже на початку навчання наш директор мав з нами розмову, тобто пояснював, які будуть зміни при введенні радянської школи. Він повідомив нас, щоб учні не ходили до церкви, не буде в школі навчання релігії, не буде ранішньої молитви, бо Бога нема, це лише видумки буржуазних країн. І справді, коли ми ще перед наукою на знак протесту вступали по дорозі до церкви, яка була недалеко, то вже пізніше стояли учителі біля церкви і питали нас, чому ми заходимо до церкви; ми все відповідали, що так нас навчили наші батьки і учителі, щоб перед наукою помолитися Богу. Наразі за це нас не карали. Це такий вступ про зміну умов життя нашого містечка з приходом нової, нам очевидно ворожої, влади.

До нашого класу потрапили також нові учні, які колись ходили до гімназії у Ярославі, а жили в селах, які опинилися під владою Радянського Союзу. Це був Володимир Шумський і Мирон Мончак, які стали нашими приятелями.

Хочу насамперед згадати Ілька Заваду, який народився у Сухій Волі, був сином тамтешнього дяка і ходив до гімназії у Любачеві. Він був гарний, цікавий хлопець, вчився добре у школі, і всі його цінували, бо часто допомагав нам вивчати деякі предмети, які ми мало розуміли.

Ми, українці, трималися у школі разом, – так, як колись у польській гімназії, так і тепер у 8-му класі. Ми від своїх батьків знали, що комуністична влада ставиться негативно до українських патріотів, до української мови, забороняє релігію, вимагає від населення не ходити до церкви, ворожо ставиться до українських греко-католицьких священиків, яких ми всі поважали і любили, тому ми трималися в школі більше разом, мали свої малі таємниці і під час перерви у своєму колі ділилися думками-вістками, які турбували наших батьків.

Однак я повернуся до життя Ілька Завади. 2 роки були ми всі під окупацією Радянською владою. Не були це легкі часи, особливо для нашого друга Завади. З харчуванням були труднощі, навіть по хліб треба було вже о 7-й годині ранку стояти в черзі у пекарні, бо давали лише пів хліба на особу. Ілько мусів жити в гуртожитку, де також було погане харчування. Йому треба було їхати до батьків у село Суховоля, щоб набрати собі трохи харчів на тиждень. Так за цих два роки закінчили ми у десятилітці 9-й клас. Опісля настала знову війна. Німеччина почала війну знову з Радянським Союзом, знову були труднощі. У школах перервалося навчання. Наш колишній учитель в гімназії став інспектором (Ярослав Мончаловський). У місті і по селах почали організовуватися початкові школи. Був брак учителів, бо в цілому любачівському повіті учителями шкіл були переважно поляки. За німців було дозволено відкривати школи українські, де навчання велося українською мовою. До нас, учнів, які закінчили 9 і 10 кл., звернувся інспектор Мончаловський, щоб ми на рік пішли учителювати по довколишніх селах, і ми радо погодилися зайнятися шкільництвом. Мене і мою товаришку Євгенію Вахняник призначили учительками у село Борова Гора. Ілько Завада залишився учителювати в Суховолі. У 1942 році відкрито було в Перемишлі і у Львові т. зв. матуральні курси, де ті, що не мали атестату зрілості, матури, могли її здобути. Майже всі ми поїхали знову до Львова вчитися, де за 6 місяців навчання склали іспити та отримали матуральне свідоцтво. У Львові ми з Ільком Завадою зустрічалися часто. Потім хлопці записалися на студії. Завада пішов студіювати в політехнічний відділ. Я поїхала додому, бо захворіла і мусіла лікуватися від запалення легенів, тому на студії не записалася.

Але мушу тут згадати, що в часі війни між Німеччиною і Радянським Союзом у Східній Галичині широко розгорнули працю молоді кадри ОУН (Організації Українських Націоналістів). Ми всі молоді, які поскладали матуру, пішли студіювати до Львова, інші вчили ще по селах в українських школах, стали членами юнацтва ОУН. В цей час відбувалися різні курси за ініціативою проводу ОУН, як військові для хлопців, так культурно-освітні для дівчат і хлопців, санітарні, інші. Всі свідомі українці, а особливо студентська молодь, зрозуміли, що війна між фашистською Німеччиною і комуністичною Росією може створити умови, сприятливі для українців, для створення Української Самостійної Держави і долучилися з повним захватом до праці, насамперед в юнацтві ОУН, а з часом і у мережі організаційній ОУН. Членом Юнацтва став також Ілько Завада, хоч студіював у Львові і виконував там певні функції, але також час від часу приїздив через Любачів до Суховолі, де мав зв'язки з членами ОУН. При цій нагоді забирав собі харчі з хати до Львова, бо в студентській кухні було за німців дуже скромне харчування. Треба було якось допомагати самому, щоб не захворіти у цих важких умовах. Коли він приїжджав зі Львова додому, мусів їхати через Любачів, і то в Любачеві треба було не раз заночувати. У нас в Любачеві було в сусідстві вільне мешкання одної родини, тобто панства Пачехів, які тимчасово виїхали до Львова. До цього мешкання мала ключі моя мати, і тому дехто з членів ОУН, очевидно через мене, як зв'язкову, міг в разі потреби заночувати у цьому мешканні.

Очевидно, хто пережив ці важкі воєнні часи знає, що фронтова лінія пересувалася то на користь радянської влади, то на користь німців. Літом 1943 року я в час шкільних канікул зголосилася на радіонадавчі курси у Равщину і вже більше до Любачева не повернулася. Зиму 1944-1945 року я пережила в підпіллю в Любачівщині, але це була дуже важка для підпільників зима. Не було добрих зв'язків між воюючими групами і мережею ОУН і я не мала жодного контакту зі своїми товаришами зі шкільної лави. Про Ілька Заваду довідалась, що його перекинули працювати в терен жовківщини і що там він загинув узимку 1944 року. Це були останні і непевні вістки про нього. Очевидно, я знала по те, що людей з мережі ОУН висилали на працю і дальші терени від рідної хати, бо жити недалеко, при родині, було небезпечно і для родини, і для самого підпільника, тому можу припускати, що Ілька Заваду перенесли в терен біля Жовкви. Можливим є, що в цю важку зиму він у підпіллі і загинув, не мав при собі жодних документів, бо такий був наказ, і його десь там поховали на полі бою, і ніхто про нього не знав і не міг розказати, чи написати. Тому я тепер звертаюся до всіх читачів «Вісника Любачівщини»: можливо, хтось знає про його долю. Тому подаю також знимку, може хтось зі знимки його пізнає. Знимка ця побільшена з табло, яке зробили ще у Львові після матуральних курсів, і яке заховалося через ці довгі роки у нашого товариша Мирона Мончака, який тепер живе в Канаді.

Юрій Лашин пережив в Любачівщині цю важку для підпілля зиму у своєму рідному селі, переховували його ближча і дальша родина в Новому Селі, у криївках.

Я зустрілася з ним у підпіллі в Любачівщині, коли прибула ранньою весною до Нового Села. На зв'язку я довідалася, що Лашин переховується дома і за його згодою я зустрілася з ним в їхній стодолі. Він там, у батьківській стодолі, мав свою криївку. Криївка була пробита глибоко в сіні. Він чекав на мене в стодолі і тримав при собі зброю і шолом. Дивувало мене, чому має шолом, але він пояснив, що часто, коли вороги роблять розшуки, то проколюють у соломі і сіні на стриху сильними грубими дротами. Шукають, чи хтось у соломі не ховається. З огляду на це він в разі облав і небезпеки закладає на голову шолом військовий, щоб в час таких розшуків не поранили йому голови.

Я відійшла з Любачівщини в Перемищину, а потім на довгі роки на Лемківщину, і не мала нагоди зустрітися з ним. Довідалась зі споминів у «Літописі УПА», що Лашин загинув десь біля села Гірча, переходив уночі, потрапив на польську засідку, і в бою загинув. На жаль, докладніше про цю подію ніхто не написав, тому звертаюся до переселенців з цих сторін, може хтось пережив це з його боївки, чи хтось з його рідні знає докладніше про ці події, про цей бій.

Третій на знимці - це інженер Мирон Мончак, який живе тепер у Канаді. В його родині наприкінці війни склались особливі умови.

Мати двох синів Мирона і Ігоря в час війни важко захворіла. Її відвезли лікувати до Львова, а сини з батьком залишилися в Любачеві. Батько до останнього часу, перед приходом радянської армії, рішався виїхати на еміграцію, та не міг цього зробити – хвора була його дружина, і до останніх днів чекали, що її здоров'я покращає. Сини не залишали батька у ці трагічні хвилини, і не могли йти в підпілля. Зрештою, молодший Ігор, (тепер він отець Ігор живе у Канаді), був ще молодий, а Мирон не залишив батька з молодшим від себе братом. Уже в останніх днях, коли підходив фронт до самого Любачева, таки на заклик добрих людей вони покинули Любачів, свою рідну хату, і виїхали в незнану дорогу, бо всі знали, що комуністична влада взяла би хлопців до війська, а батька до тюрми. Поїхали в незнану дорогу сумні без матері, бо вона таки була дуже хвора, і довгі роки опісля не мали про неї вістки.

Родина Мончаків дісталася щасливо до Німеччини. Коли після війни унормувалося дещо життя в Німеччині, обидва сини Мирон та Ігор вступили у політехніку у місті Мюнхен, і закінчили студії успішно. В Німеччині чужинці не могли у ті часи дістати працю, і багато українських родин робили старання, щоб виїхати до Америки чи Канади, бо там бачили можливості поселитися і отримати працю. Батько з синами поселились у Канаді в місті Монреаль. Син Мирон оженився в Канаді, заложив родину, прижили на світ двох синів, Андрія і Юрія. Допомагали їх виховувати і дідо Мончак, і отець Іван, батько пані Богдани.

Вже від дитинства хлопці належали до Пласту, вчилися в українській школі, і батьки старалися прищепити їм любов до України, любов до українського народу. Обидва брати працювали в Канаді архітекторами. Мирон уславився тим, що побудував в Америці і Канаді кільканадцять гуцульських дерев'яних каплиць. Одну з них мала нагоду оглядати у відпочинковій оселі біля Нью-Йорку, в Союзівці, оглядала я у альбомі, який цінують у цілій родині як велику пам'ятку, яку створив батько Мирон Мончак, і якою будуть гордитися сини, внуки і правнуки, бо ті каплиці – це неповторне українське мистецтво, в гуцульському стилі. Коли Мирон писав листи до товаришів, то переважно гуцульським діалектом – особливо святочні побажання.

Другий син – Ігор – мав мабуть від дитячих літ покликання служити Богові. Він попрацював два роки інженером, а опісля поїхав до Риму, закінчив теологічні студії і висвятився на священика. Якийсь час свого побуту в Римі працював канцлером нашого патріарха Йосифа Сліпого, їздив з ним у подорожі цілим світом, де жили українці, потім довгі роки працював парохом у парохії в Монреалі. Коли лише проголошено самостійну Українську Державу, він часто їздив на Україну, до Львова, Києва, інших міст. У Львові викладав в Українському Католицькому Університеті. Допомагав багато фінансово при побудові церков у Львові, загалом ніс поміч матеріальну і духовну нашому знедоленому народові.

Пишу це тому, щоб усі українці, а особливо Любачівці, знали про людей, знали про родини, які не тільки зберегли своє життя на чужині, але любили і працювали ціле життя для своєї церкви і свого народу, і в цьому дусі виховали своїх дітей і внуків.

Коли б хтось з читачів знав детальніше обставини смерті двох перших юнаків, нехай напише про це до «Вісника Любачівщини». 

Джерело. Автор: Ярослава Філь, 1924 р. н. у м. Любачеві. Вісник Любачівщини №14,

Львів – 2006. – 96 стор.