Загальна кількість переглядів!

субота, 24 липня 2021 р.

24 липня 1990р. у Києві біля будинку міської ради вперше підняли синьо-жовтий прапор. Знамено вітав багатотисячний мітинг.

Підняття над Київрадою українського національного прапора стало реакцією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Це рішення не було спонтанним: у президії Київради підготували проект рішення, ініційований «Демократичним блоком», свої пропозиції внесли у Секретаріаті Народного руху України. Хоча до останнього не було гарантії, що його проголосують: були спроби комуністів переключити увагу депутатів Київради на питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства, питання про символіку постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. На голосування його поставили лише тоді, коли з’явилася інформація, що багатотисячний натовп з прапором рухається до будівні Київради, розповідають свідки тих подій.

Шили стяг на Західній Україні і напередодні перевезли до Києва. Увечері блакитно-жовте полотнище на Софіївській площі, де зібралося біля 100 тисяч людей, освятили священики Української автокефальної та Української греко-католицької церков, церемонію посвяти здійснив архімандрит УПЦ Володимир (Романюк). Після освячення прапор винесли до людей і урочистою ходою понесли до будівлі Київради.
«Попереду йшли хлопці-кияни в гарних козацьких строях із шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці. Рух Хрещатиком зупинили, і ми підійшли до Київради. Наші люди організовано розступилися, і ми без проблем підійшли до флагштока і міцно прив'язали освячений прапор до металевої линви. Рівно о 19:00 під спів гімну «Ще не вмерла України…» вже 200-тисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся під чистим синім небом Києва, символізуючи могутній поступ молодої держави України», – згадує про ті події у своїй книзі «Прапори над Україною» Олег Карелін.
Деякий час після цього кияни чергували біля флагштока, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати і знищити. Варто зазначити, що востаннє до цього блакитно-жовтий стяг майорів над столицею України 12 червня 1920 року, коли війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишали Київ.

Київ став дев’ятим містом України, де у 1990 році був піднятий блакитно-жовтий прапор. Найпершим 14 березня національний стяг з’явився над міськрадою в Стрию на Львівщині. Пізніше він замайорів над офіційними установами Дрогобича, Львова, Тернополя, Житомира та ін.

Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України.

Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/24/1990-nad-kyyivradoyu-vpershe-bulo-pidnyato-blakytno-zhovtyy-prapor

24 липня 1942 р. у Верхньоуральській в’язниці московії загинув Ілярій Брикович. У роки національно-визвольних змагань у складі УГА брав участь в Українсько-польській війні 1918-1919 рр.

24 липня (є також інформація що лютий) 1942 р. у Верхньоуральській в’язниці московії загинув відомий громадський діяч Галичини, сокільсько-спортивний діяч, уродженець Тернополя Ілярій Брикович. 
У роки національно-визвольних змагань у складі УГА брав участь в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Був управителем Тернопільської гімназії. Тривалий час очолював Тернопільську філію “Просвіти”, “Рідної школи”, “Міщанського братства”, при якому заснував гурток “Сільського господаря”, різні курси, щоб піднести культурний і освітній рівень міщан. Симпатик ОУН.

Джерело сайт терен.

Цей день в історії УПА — 24 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
"Мічиганські" карпато-русини, Чикаго 1937р.
Lake Michigan Rusyns: The Carpatho-Rusyn "Old Country" reconstructed in Chicago in 1937

1943 рік
Відділ УПА «Турів» атакував каральний німецький загін, який спалив село Туличів, половину села Літин і розпочав палити село Радовичі на Волині. (загинули понад 100 українців). У великому бою знищено приблизно 100 військових, стільки ж поранено. Спалено кільканадцять автомобілів. Втрати УПА: 27 загиблих.

1945 рік
Чота сотні «Лебеді» УПА-Захід у селі Добрівляни на Станіславщині знищила лейтенанта і сержанта НКВД.

У бою з москалями біля села Замочок на Львівщині загинув станичний ОУН Петро Когут.

У засідці на шляху біля села Кричка на Станіславщині чота сотні «Бистрі» УПА-Захід знищила двох конвоїрів НКВД і звільнила заарештованих.

1947 рік
У селі Торчиновичі на Дрогобиччині підпільники вбили дільничного москаля.

Під час бою з москалями у селі Верхній Лужок на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Василь Сенчишин – «Гайовий».

У селі Букове на Дрогобиччині повстанці знищили інспектора державного страхування.

У бою з москалями у селі Колпець на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Дрищів на Тернопільщині повстанці знищили москаля.

1948 рік
На Дрогобиччині рій сотні «Лемківська» УПА-Захід на шляху біля села Фельштин знищив двох москалів, ще чотирьох поранено. Здобуто 2 кулемета та інше озброєння. А в селі Криниця – знищив організатора колгоспу і спалив сільську раду. Виведено з ладу телефонний зв’язок.

У селах Гошивчик, Корчин та Урич на Дрогобиччині підпільники знищили 4 москалів, ще одного поранили.

1949 рік
Під час бою з москалями на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті

24 липня 1941р. у Львові рада сеньйорів проголосила себе Українською національною радою.

Левицький Кость Антонович
Митрополит Андрей Шептицький.

Головною національною організацією, правонаступницею Української національної ради 1918 р.

Президентом УНради обраний митрополит Андрей Шептицький, головою - Кость Левицький. Робочим органом ради на території Галичини став Український крайовий комітет (УКК) на чолі з Костем Паньківським

24 липня 1918р. гетьман Павло Скоропадський затвердив закон про загальну військову повинність.

Гетьман Скоропадський зі штабом оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року

У законі підкреслювалося, що військову повинність мусять виконувати в свій час усі громадяни України.

24 липня 1941р. професора Луку Турчина обрано заступником Президента Української національної ради М. Грушевського.

24 липня 1941р. заступником Президента Української національної ради Михайла Грушевського обрано уродженця с. Великий Глибочок Тернопільського району професора Луку Турчина. Під час 1-ої світової війни служив у австрійській армії; згодом — сотник УГА. 1939–1941 – викладач Львівського торгівельно-економічного інституту, професор, 1942–1944 – в агрономічній школі у м. Дубляни (нині Жовківського району Львівської області).

Джерело сайт терен.
**********
Народився 27 жовтня 1881 року в с. Великий Глибочок (Тернопільський повіт , Королівство Галичини та Володимирії , Австро-Угорщина , нині Тернопільського району Тернопільської області, Україна ).
Навчався в гімназії у Тернополі та
українській у Перемишлі (нині місто в
Польщі ), в університетах міст Відень і Ґрац (обидва — Австрія ) студіював німецьку і
класичні мови.
У 1908—1909 н.р. почав викладати польську та німецьку мови в академічної гімназії у м.
Львів.

Під час Першої світової війни служив у австрійській армії; згодом — сотник УГА .
Працював викладачем польськомовної та 2-ї української гімназії у Львові.

1939—1941р. викладач Львівського торговельно-економічного інституту, професор, 1942—1944р. в агрономічній школі у с. Дубляни (нині Львівський національний аграрний університет, Дубляни — місто Жовківського району
Львівської області).

24 липня 1941 року Львові Рада сеньйорів проголошує себе Українською національною радою — головною національною організацією. Президентом Української національної ради обраний митрополит
Андрей Шептицький, головою — Кость Левицький, його заступниками — Юліян Дзерович та професор Лука Турчин.

Помер 15 грудня 1951 року у Львові.
Джерело Вікіпедія.

пʼятниця, 23 липня 2021 р.

Отець Гура - священик-патріот (автор: отець Каспришин Роман). Пам'ятаємо.

Отець Теодор ГУРА

Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне. Цими словами Тараса Шевченка століттями керувались українські батьки і гріли добром, релігійною і національною свідомістю своїх дітей, щоб під гнітом окупантів не холонули, а горіли любов'ю до Бога і своєї знедоленої Батьківщини – України. В трудних умовах такі українські селянські сини і дочки стреміли до освіти, закінчували чужі студії і працювали для добра свого народу. Одним із них був священик Української Греко-Католицької Церкви Теодор Гура.

Народився о. Теодор Гура 1892року в селі Гута, Сокальського повіту в багатодітній селянській родині, в якій було шестеро братів і сестер. Хлопцем він любив господарську працю, але завжди мріяв здобути освіту. Починає він вчитися в Сокальській гімназії, а в 1910 році закінчує Львівську гімназію. Під впливом братів свого батька (отців Дем'яна та Пилипа) поступає до Львівської Духовної Семінарії. Одночасно навчається у Львівському університеті на теологічному факультеті. Через воєнне лихоліття закінчив студії в Перемиській семінарії. В 1917 році одружується із випускницею Перемиської гімназії-ліцею Марією Карпяк, народженою 1897 року в селі Порожник, Ярославського повіту.

Після висвячення в 1911 році отець Теодор був направлений в Дрогобич. Одночасно працює катехитом в гімназії і священиком в селі Далява. В 1918 році народжується дочка Леся. За активну участь у визвольних змаганнях польський уряд переводить отця Гуру в глухе село Курилівку Лежайського повіту. При нелегких для молодого подружжя умовах, отець із дружиною відроджують в селі духовну і національну свідомість. Організовують вистави, концерти, виступи церковного і дитячих хорів. В селі Курилівка народжуються Оксана, Дарця, Надя. Духовне і національне відродження не подобалось полякам і місцева світська влада постаралась усунути отця Теодора з цього села. Після душпастирської праці в селах Синява і Пралківці в 1932 році отець Гура став парохом села Торки (14 кілометрів від Перемишля). Тут теж не бракувало праці. Діяли різні секти, комуністичні агітатори, ширилося пияцтво. Для релігійного і національного відродження села запросив отець-парох отців редемптористів. Вони провели десятиденну місію. Закінчив будову церкви з банею. В селі стали працювати такі різні товариства, як «Сільський господар», «Луг», «Сокіл», «Кооператива», «Союз українок».

Релігійне і національне відроджена не перервала в 1939 році Друга cвітова війна. Перемиська єпархія була розділена на дві частини: до Сяну і за Сяном. Польські шовіністи за Сяном стали переслідувати українців і жахливими нічними акціями старалися вигнати українців з їх етнічних батьківських земель. Українці йдуть в повстанці, організовують самооборону. Проти повстанців були кинуті регулярні війська двох держав: Польщі і Совєтського Союзу.

Отець Гура зі своєю родиною зазнає переслідувань і змушений виїхати на так звану Радянську Україну. Зять отця, лікар Степан Головід, в 1948 році замешкав в селі Годин Мостиського району, а о. Теодор зупинився недалеко від кордону в с. Балич. Отець відмовився перейти на Московське «казьонне» православ'я та змушений був працювати підпільно. Легально і підпільно працювали зять, лікар Степан і його дружина Оксана. Релігійно і національно свідома родина о. Гури лікувала духовно і фізично воїнів УПА. Отець сповідав, причащав, оливопомазував. Він виконував обов'язки душпастиря і, разом зі зятем лікарем та дочкою, ще медбрата.

Підпільна душпастирсько-лікарська праця родини о. Гури сягала багатьох сіл як: Хоросниця, Арламівська Воля, Малнів, Судова Вишня й інші. Його часто викликували в НКВД до Мостиська, тричі був у Дрогобичі в єпископа Московської Церкви Мельника, де вислуховував різні докори, але завжди відкидав пропозиції перейти до Московської Церкви.

В липні 1951 року в селі Гостинцеве був запеклий бій між повстанцями і чекістами. Ворогам вдалось захопити деякі повстанські документи. Після цього була заарештована і засуджена на 25 років дочка отця Гури Оксана. Про це ширше треба писати в іншому дописі.

Виховавши 4 дочки і дочекавшись 11 онуків, які мешкали у Львові, Дрогобичі і Вроцлаві, о. Теодор Гура в 1973 році відійшов у Божі засвіти. Отець Євстахій Смаль з вісьмома греко-католицькими священиками поховав співбрата-ісповідника, патріота України, на Янівському цвинтарі у Львові біля могил Українських Січових.

Спочив отець Теодор Гура біля тих, які, як і він, мріяли і боролися за кращу долю українського народу – за Самостійну Україну.

Так боронив українське слово великий син українського народу – Тарас Шевченко. Ці слова молода відважна українська художниця Алла Горська в 60-х роках написала у вестибюлі Київського університету і невдовзі загинула за загадкових обставин.

Різні окупанти хотіли панувати в Україні, але їм на перешкоді був український народ і його солов'їна мова. «Відберіть у народу все – і він зможе повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше її не створить... Нову батьківщину можна створити, але мови – ніколи; вмерла мова в устах народу – вмер і народ» (К.Д. Ушинський «Рідне слово»).

Українську мову забороняли вивчати, вживати, заміняли окупаційною. Мадяри в Закарпатті і Пряшівщині вводили примусово мадярську в школах і церкві, румуни – румунську, словаки – словацьку, а москалі назвали себе старшими братами українців і теж старшували – старалися століттями відібрати в молодого брата українця його рідну українську мову. Твердили, ще й тепер деякі твердять, мовляв, такої мови не було, нема, а стільки «малорускоє нарєчіє». В «імперії зла» вчителям російської мови платили більше, ніж вчителям української. Різні окупанти використовували різні засоби та методи: виганяли з рідної землі, карали тюрмами і концтаборами, пацифікацією українців в Західній Україні.

Ганебну роль відіграло духовенство польського римо-католицького Костьолу, яке дуже часто пропонувало українцям перенести метрику із церкви в костел, щоб одержати працю. Польські окупанти заводили примусове навчання польською мовою в українських школах, забороняли відкриття у Львові українського університету. Так виконували обіцянку надати автономію українцям поляки. Ганебна операція «Вісла» – це геноцид проти українського народу на його історичних землях, це ще одна спроба позбавити наш український нарід його рідної мови.

Та наш нарід, понісши великі жертви, таки вистояв, зберіг рідну мову, хоча й розпорошений примусово серед окупантів-гнобителів. Боляче читати, як порядні «роrzadni rusiny» беруть інтерв'ю у Львівського польського кардинала, запитуючи його, як він чується у відданих Львівською владою митрополичих палатах. А чому б не запитати львівським кореспондентам, як чуються українці в Перемишлі біля загарбаних поляками українських єпископських палат, коли поляки думають їх віддавати?

Час від часу чуємо заклик від проводу УГКЦ про примирення. Але справжнє примирення є там, де кривдники просять пробачення у покривджених, а не стараються принизити їх величавими цвинтарями і образливими надписами на українській землі. З Божою поміччю ми вистояли, зберегли рідну мову і як писав Василь Симоненко: «Народ мій є, в його гарячих жилах козацька кров клекоче і гуде». 

Джерело.
Автор: отець Роман Каспришин –парох Руднівської УГКЦ.
Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

Яку провину могло мати дворічне дитя? Розповідь - спогади Степанії Панчак (Синишин), жительки с. Надітичів Миколаївського району, 1922 р.н.

Мене арештували у 1946 році. Причиною мого арешту було те, що мій чоловік, Василь Панчак, 1919 р. н., був у загоні «Нахтігаль», а після повернення з Німеччини – сотником УПА та керував підпіллям у селі Надітичах. Його псевдо було «Берзон».
Серед конвоїрів при моєму арешті був «стрибок», троюрідний брат Ярослав Синенько, родом із села Дроговижа. Після арешту мене завезли у Миколаїв, там брали на допити, розпитували про чоловіка. Я відповідала, що про нього нічого не знаю, бо пишуся – Синишин, а до чоловіка, мовляв, ніякого відношення не маю. Десь через дві неділі мене відпустили додому на два дні – при умові, що повернуся назад. Я зрозуміла, що це була їхня хитра уловка, що за мною будуть слідкувати.

У мене у цей час була дворічна дочка Оля. Коли мене арештували, тато заховав її у сусідів, пізніше її переховували у цьотки. Коли прийшли мене забирати вдруге, забрали і дочку. Яку провину могло мати дворічне дитя?

Тато мав непогану господарку. Через мій арешт продав корову, а за виручені гроші, які дав голові району Гуцалюку, викупив мою дочку.

Не почувши від мене нічого конкретного, перевели у Стрийську тюрму. З Миколаєва у Стрий мене возили два рази – аж на третій прийняли туди, бо тюрма була переповнена людьми.

Другого разу, коли ми поверталися зі Стрийської тюрми, сильно горіла бурова свердловина в Угерську – аж гаряче каміння кидало на машину. Коли ми проїжджали біля нашого села Надітичів, конвоїр звернув увагу, що горить дуже багато свічок на цвинтарі (це відбувалося на Святий Вечір).

У Стрийській тюрмі мене тримали декілька днів і перевели у Дрогобич, у тюрму «Бригідки» . На допитах я продовжувала говорити, що моє прізвище – Синишин. Тоді вислали двох МГБістів у Надітичі, які в церковній книзі знайшли записи про те, що я з Василем Панчаком у шлюбі з 1940 року. Після цього явного доказу мені присудили 5 років тюрми – як дружині «зрадника Батьківщини».

Під час мого перебування у Дрогобицькій тюрмі до мене приходив декілька разів батько, приносив передачі. Але їх не приймали. Казали, що Степанії Синишин у тюрмі немає.

Зі мною сиділа жінка-татарка, яка жила у Дрогобичі. Її посадили за те, що на одну годину запізнилася на роботу (працювала на пошті). Через три місяці її випустили, і я попросила її поїхати у Надітичі та дати знати про мене родичам. Після цього мій батько приїхав з передачею. Попросив конвоїра, щоб той передав продукти мені. Конвоїр зайшовши у камеру та назвав прізвище Панчишин-Синишин. З острахом я взяла цю передачу, відрізала кусок «пательника» і угостила конвоїра. Деякі конвоїри були не погані люди, їхнє харчування було не важне, тому він і взяв від мене гостинця. Його начальник знайшов у нього цей гостинець, зайшов у камеру і запитав: «Хто дав цей кусок «пательника»?». Нас у камері було 13 дівчат, ніхто з них не зізнався. За це усіх посадили на декілька днів у карцер.

Одного разу до тюрми приїхала комісія з Москви. Подивившись мої судові документи, один з енкаведистів сказав: «Да ты еще здесь? А мы думали, что ты уже дышишь сибирским воздухом!».

21 листопада 1947 року мене з дівчатами привезли у Львівську тюрму. Цілий день тримали у дворику тюрми. Ввечері повели в баню, заставили роздягнутися, а виявилося, що у бані немає води. Від холоду усі тряслися, зуб на зуб не попадав…

У нашій камері не було скла на вікнах, сніг попадав усередину, було дуже холодно. Я перестудилася, отримала запалення легенів. Незважаючи на хворобу, мене разом з дівчатами повезли у Київську тюрму. Там лікар мене перевірив і поклав у лікарню. Там я в’язала шерстяні шкарпетки санітаркам, а вони мені за те в дорогу насушили трохи сухарів.

Пробула я у цій лікарні більше місяця, далі мене разом з іншими дівчатами привезли у Куйбишев. Було це на Новий рік. Місцеві жителі, коли нас побачили при вигрузці з вагону, говорили: «Смотри, привезли бандеровцев. Да они такие ж как мы... ».

У Куйбишевській тюрмі наша камера була вся покрита грубим шаром інею. Годували замерзлою капустою та тюлькою. Пробули там декілька тижнів, а на самий Йордан нас перевезли у Казахстан, у поселення Борове Щученського району Кокчетавської області. Поселили усіх у барак, де раніше була тюрма. Нашим обов’язком було обслуговувати підсобне господарство курорту, директором якого був Хомінський. Робила я там швачкою, а пізніше – санітаркою у рентгенкабінеті.

Відбула я там 5 років. Звільнили від ув’язнення у 1951 році. Приїхала додому на саму Вербну неділю. Дочка мене навіть не упізнала.

Мого чоловіка, Василя Панчака, не знаю при яких обставинах, разом з такими як він однодумцями, у 1941 році направили для вишколу у Німеччину – у школу «Нахтігаль». Ця назва у перекладі на українську означає «соловей». Школа була у місті Франкфурті. Разом з моїм Василем був Микола Кіндій і Михайло Мамчур зі села Черниці. Коли чоловік був у Німеччині, родичам у районі видавали документ на отримання допомоги, яку називали «бецугшайн». В цій школі був і командир УПА Роман Шухевич. Василь декілька разів, коли приїжджав додому у відпустку, привозив передачі від Шухевича його дружині, яка проживала у той час у Львові.

У Німеччині Василь був до 1943 року. За цей час він отримав такий вишкіл, що йому нічого не було страшно. Розповідали, що він мав таке відчуття, що попадав з пістолета у ціль позаду себе на відстані до 30 метрів.

У 1942 році «Нахтігаль» послали в Білорусію у бій з радянськими партизанами. Після переговорів з німецьким керівництвом українські командири зрозуміли, що німці не планували виконувати свої обіцянки щодо надання Україні незалежності, а тільки хотіли використати українських патріотів-націоналістів для війни з радянською армією. Тоді німці їх роззброїли і вони повернулися додому.

Повернувшись у село Надітичі, Василь з однодумцями почав готувати підпілля до боротьби. В окрузі села підготували декілька законспірованих криївок, набрали станичних та бійців бойового загону УПА.

У свій час Василь добре освоїв професію коваля. Тому після повернення у село відкрив свою кузню, появилась відповідна клієнтура. Все це тривало трохи більше року. У кінці 1944 року в село машиною приїхали невідомі воєнні. Запитали у місцевого жителя Ходзінського, де тут живе коваль, він і показав. Приїхали до нас на подвір’я, наклали кайданки Василеві на руки і вивезли в село Рудники. Разом з ним із села забрали Настю Брінь, Настю П’ясецьку, Василя Березу, Івана Грицу та Миколу Федіва. Ці воєнні привели для упізнання затриманих, невідомо родом звідкіля підлітка, який наймитував у Михайла Сколоздри. Цей наймит підійшов до затриманих і сказав, що нікого не знає, крім Василя Панчака. Наголосив, що він є сотником у бандерівців. Всіх затриманих відвезли у село Рудники, у ту його частину, що називали Лісничівкою. Усіх затриманих на слідуючий день випустили, а Василя арештували. Утримували його в стодолі Андрія Жибета (недалеко від повороту на село Раделичі). Привозили Василя один раз додому у село Надітичі в супроводі декількох воєнних. Яка ціль того повернення в село, нам і дотепер невідома. У селі він поїв, помився, поголився. Знову забрали в Рудники. Через декілька днів вивезли у Дрогобич – і більше ми його не бачили...

У 1992 році моя дочка Оля зверталася у Львівський архів, де знаходиться справа Василя. У цій справі багато записів та документів. Навіть оригінал нашого свідоцтва про шлюб. У вироку суду записано: вища міра покарання. За що і де виконано вирок суду, нам і досі невідомо... 
Знаю, що у 1948 році у миколаївських лісах відбулися наради проводу ОУН в Україні і головного командування УПА. Одним із рішень наради Проводу ОУН було вислати спеціальну кур’єрську групу до Німеччини, яка мала передати особливі секретні документи для закордонного представництва українського визвольного руху, зокрема для Степана Бандери. До складу цієї групи входив хорунжий Микола Мельничин (псевдо «Кіров») зі села Надітичі. Ця група понесла деякі втрати по дорозі. 29 вересня 1948 року група з чотирьох чоловік, в тому числі Микола Мельничин, добралася до кінцевої мети і передала ці секретні документи Степану Бандері. За успішне виконання завдання командир УПА Роман Шухевич нагородив усіх Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу. 

Записав Іван Кахнич 15.01.2011 року.
Джерело.
http://www.vox-populi.com.ua/

Один з останніх боїв УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району.

Для збільшення натисніть на зображення
Одмн з останніх боїв УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району (Тепер Бережанський район) за кілька сот метрів від хутора Лози. Його дала партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного - члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марійки Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 1943 році, та молодого 22-річного повстанця Олега Цетнарського.
Останньою акцією цієї боївки УПА була ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ 11 жовтня 1959 року. Дотепер вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Кагебісти полювали за групою не один рік, але не могли вистежити місце її перебування, заховане густим бережанським лісом і непрохідними дорогами... 

Лише 14 квітня 1960 року, у страсний четвер, оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки. Туди прибули аж 45 авт та понад півтисячі солдатів - трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, яка оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, рухалися у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку кагебістів. І хоча солдати мали завдання схопити підпільників живими, ті завзято боронилися. Військові почали зазнавати людських втрат й отримали команду стріляти.

Олег Цетнарський та Петро Пасічний загинули, а Марійку Пальчак поранили у руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, і пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі. Згодом Марійку схопили й вилікували в тюрмі, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення, враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів. Після повного відбуття присуду в мордовських таборах Пальчак повернулася до рідного села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежності.

Жертвами репресій стали й родичі М. Пальчак. А вагітня дружина Олега Цетнарського - Ольга (молоде подружжя прожило разом тільки один рік), яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина, змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом навіть поміняла прізвище.

Де знаходиться криївка, в якій так довго переховувалися останні упівці, досі невідомо...

21 жовтня 2007 року на місці їхнього бою, знайденому за допомогою очевидців, встановлено пам'ятний дубовий хрест й відбулися урочисті заходи за участю ветеранів УПА, представників райдержадмінстрацій та патріотичної громадськості. Учасників останнього бою нагороджено відзнакою Президента - медаллю "До 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича". Посмертно.

Джерело
http://wikimapia.org/19517118/uk/Памятний-хрест-на-місці-останнього-бою-членів-ОУН-з-органами-КДБ

********
mykola_m

Останній бій УПА на Тернопільщині. 1960 рік Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН.В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві – до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв.

Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув – легалізувався в УРСР. “Воюючої України” фактично вже не було.Закінчувалася нетривала хрущовська “відлига”. Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя.Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич.Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні. 

Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців.За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник – жінка – останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства.Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська – ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села. Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи “Петра”. 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року – спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо “Стефа” (22.07.1922 – 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда “Чорний”, “Петро” (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області – 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 – 14.04.1960р.).З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області.В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: “В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні”.Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, “посторонні” – цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!Хутір Кубань – маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п’ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата.Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс “Кізлики”, опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області.Зиму 1952-1953 років Пальчак та “Петро” зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові – так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб.Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби – Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав – родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років. 

Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно.До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем “Білим”, деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами.Криївка була викопана за п’ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів – Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали – переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у “Кізликах” є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв’язків із групою не шукали.До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам’ятний знак.З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади.Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з’являлися. Тоді група ховалася у криївці.З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що – за спогадами жителів Малинівки – навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради – Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі.Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно “Іваном молодим” та “Іваном”. 

Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань. На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах).Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена – у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває.З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались – в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі. Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького. 

Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, “Тютьків”, тобто Цюцьків. 

Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені “Петро”, сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих.Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися.Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року.Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та “Петром”. 

При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому.Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив – швидше волею випадку – лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс. Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям.За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: “Стой! Кто идет!”.Група кинулась тікати, а “Петро” подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, “Петро” вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали.На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів. 

Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.За спогадами Ярослава Клюби, “Петро” обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців. 

Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з’явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак. Ярослав Клюба – двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині Однак незабаром у стані алкогольного сп’яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно. 

Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано – в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно. Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв’язка – в Божиківський, Тростянецький та Слав’ятинський ліси наїхало багато війська.Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв’ю Д. Нискоклон (“Визвольний шлях” у кн. №3 (588) за 1997 рік – с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв’юером): “Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим. Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити.Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев’язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам’ятаю”.Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області.Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися.Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання.Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. 

Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині.За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув’язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула – в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади.Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М.,“… знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники – Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської областіі шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу…”.Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України. 

Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися – тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави – Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо “Сталін”), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави.Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було.Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.Нам варто пам’ятати і про них – не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками. Роман Москаль. 

Джерело. RedTram

Бій УПА з московитами біля с.Бабинці Борщівського району, під час бою щоб не здатись застрелився районний референт СБ ОУН.

14 жовтня 2014 року на фасаді Бабинецької ЗОШ І-ІІ ступенів було встановлено меморіальну дошку Лукію Михайлу Васильовичу («Нечаю»).

23 липня 1950 р. (за іншими даними 24 серпня) – поблизу с. Бабинці Борщівського району під час бою з москалями застрелився районний референт СБ ОУН Михайло Лукій, підірвався гранатою вояк УПА Василь Гаврилюк. Цього ж дня у с. Осташівці Зборівського району загинув бойовик надрайонового проводу ОУН «Арсен» також МДБ захопили в полон члена проводу «Дзвона».

Джерело
https://teren.in.ua/

Цей день в історії УПА - 23 липня.

*****

1943 рік
Біля станції Іваничі на Волині повстанці обстріляли потяг. Знищені 2 німецьких офіцера і 6 військових.

Відділ УПА в бою з німцями у місті Котельня на Житомирщині знищив 13 військових. Здобуто автомашини, зброю й амуніцію. У перестрілці загинув розвідник повстанців.

1945 рік
У бою з москалями у селі Батьків на Львівщині загинув підпільник Володимир Костюк – «Шум».

1946 рік
Чота сотні «Сірі» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Козина на Станіславщині знищила провокатора, що працював на москалів Здобуто автомат.

1947 рік
У селі Ставчани на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу МВД.

Під час боїв із загонами МВД у селах Велика Білина, Максимовичі та Новосілки на Дрогобчичині загинули троє повстанців.

У селі Гаї на Тернопільщині підпільники знищили уповноваженого міністерства заготівель.

1948 рік
У селі Маринка на Дрогобиччині повстанці знищили агента МВД. Здобуто автомат, пістолет і патрони.

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Ясеновець на Станіславщині повстанці поранили двох москалів.

У селі Сівка-Войнилівська підпільники знищили дільничного МВД. Спалили сільраду. Здобуто кулемет, 2 гвинтівки.

1950 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Бабинці на Тернопільщині. Один повстанець застрелився, інший підірвався гранатою, третій зміг прорватися.

У боях з москалями у селах Либохора і Розвадів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі керівник підпільної типографії обласного проводу ОУН «Кравець». 

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

23 липня 1961р. у Торонто відбулися установчі збори Українців Лемківщини, на яких засновано перший відділ Організації оборони Лемківщини в Канаді.

Учасники 1-го Лемківського Конгресу у Філадельфії (США), 6 червня 1936. Фото з архіву В.Лесняк

23 липня 1885р. народився Никифор Гірняк, командант Коша УСС (1915 – 1918), отаман УГА.

*******
Джерело
https://teren.in.ua/
Був педагогом, публіцистом, військовикам, отаман УГА, історик, громадсько-політичний діяч Никифор Гірняк (1885, с. Струсів, нині Теребовлянського району – 04. 03. 1962 р., м. Кліфтон (штат Нью-Джерсі) похований у м. Філадельфія).
*******
Джерело https://cossackland.org.uа.
Уродженець Струсова Теребовлянського повіту, закінчив Коломийську гімназію, навчався в університетах Львова і Відня. Учитель гімназії в Рогатині, активний учасник стрілецького руху.

Як офіцер запасу австрійського війська у серпні 1914 р. був призначений до Леґіону УСС командиром сотні. Протягом 1915—1918 рр. займав посаду команданта Коша УСС. Активний учасник Листопадового повстання та Українсько-польської війни 1918—1919 рр. В 1918 р. — командант Тернопільської військової округи, згодом працював у Військовому секретаріаті ЗУНР у Станіславові. Влітку 1919 р. призначений до Міністерства військових справ уряду УНР у Кам’янці-Подільському.

Після війни працював учителем, а згодом директором гімназії в Тернополі. Брав участь у діяльності місцевої «Просвіти», «Пласту», видавав у Тернополі часопис «Громадянин», очолював кілька громадських організацій, був членом НТШ.

1949 р. еміґрував до США, де заснував і очолив Братство УСС. Заснував українську школу і працював її директором, був діяльним у «Пласті», заснував видавничу кооперативу «Червона Калина». Опублікував ряд статей з історії Визвольних змагань. Помер у Кліфтоні 4 березня 1962 р., похований у Філадельфії.

Як поляки в 1944р. хотіли ся московитам прислужити. Повчальний приклад.

23 липня 1944 р. – капітан Армії Крайової Франц Токарчик прийшов до начальника Бережанського райвідділу НКВС і заявив, що «він командир польського загону поляків в кількості трьохсот бійців пропонує допомогти радянським органам охороняти Бережани від бандерівців». Наступного дня Токарчику запропоновано скласти зброю всім загоном нібито для збереження зброї, що й було зроблено. Після цього органи НКВС заарештували Токарчика та його заступника підпрапорщика Шинальського.

Джерело
https://teren.in.ua/

23 липня 1888р. у Києві на Софійському майдані відкрили пам'ятник Богданові Хмельницькому, роботи скульптора Михайла Мікешина, споруджений на кошти Киян.

Пам'ятник Богданові Хмельницькому невдовзі після встановлення

четвер, 22 липня 2021 р.

Жінки з «Союзу Українок» із с. Ситихова на Львівщині під час освячення могили Українським Січовим Стрільцям у 1941 році.


Джерело. http://www.vox-populi.com.uа
Літопис нескореної України, «Просвіта», Львів, 1993

Історія дивізії Галичина. Розбитий московитами під Бродами, 13-й корпус 4-ї танкової армії Німеччини припинив існування.

Цвинтар дивізійників. Золочівський район Львівської області.

22 липня 1944 року залишки дивізії "Галичина" ("14-а гренадерська дивізія СС (галицька N1)", кількістю близько тисячі чоловік на чолі з генералом Фрайтагом, прорвалися з оточення і почали пробиватися у Закарпаття.

Невдовзі в селі Середнє зібралося близько 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не потрапили в оточення). Після короткого відпочинку, група повернулася до міста Нойгаммер (нині - польський Свєнтошув). Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, уцілілих під Бродами, навчально-запасний полк у кількості 8000 чоловік і п'ять поліційних батальйонів. Дивізія "Галичина" знову була в строю

середа, 21 липня 2021 р.

Ростислав Кушнірук: «Червона нечисть, як шакали, набігала...». Спогади.

В 11 років почав боротися за самостійну Україну Ростислав КУШНІРУК. Фото надане Р. Кушніруком (у центрі з баяном). На спецпоселенні в Кіровській області. Туди його з батьками і сестрою вислали 1944-го. Реабілітували за 14 років.

Ростислав КУШНІРУК, 90 років. Народився 27 червня 1930-го в селі Німецькому, зараз — Княгинінок, Луцького району на Волині. Закінчив чотири класи. 28 жовтня 1944-го із батьками й молодшою сестрою були вислані до Кіровської області Росії. За 14 років їх реабілітували. Закінчив Луцьке музичне училище й Рівненський педагогічний інститут. 26 років працював викладачем у Луцькому музучилищі. «Воно розташувалося на другому поверсі колишньої в’язниці. Поклявся, що танцювати там, на кістках людей, не буду. Слова не порушив».

31 рік керував хором в селищі Локачі на Волині. 1989-го створив народну аматорську хорову капелу «Посвіт». «Повертали із забуття пісні репресованого відродження: стрілецькі, повстанські. Першими на Волині виконували заборонені тоді гімн України, пісні-гімни „Ой у лузі червона калина“, „Не пора, не пора“. Довго не могли знайти приміщення для репетицій. Часто співали на вулиці, прикриваючись від дощу парасолями». Був одним із засновників Народного руху України на Волині.

До 10-ї річниці незалежності видав збірку «Оригінальні твори та обробки авторських, народних пісень» із репертуару хорової капели «Посвіт». У травні 2007-го — збірку «Ми зродилися із крові Народу», присвячену 65-й річниці створення Української повстанської армії. Читає без окулярів. Водить «Москвич». Має сестру 80-річну Клавдію. Ще дві померли дітьми. Старший брат Аполлінарій воював в УПА. Одружений удруге. Від першого шлюбу має доньку. Вона живе в Києві.

З раннього дитинства батько привчав до фізичної праці й естетики сільського господарства: на подвір’ї мало бути заметено й прибрано. Інші діти йшли купатися, а я не міг, бо батько ставив ломаччя сікти. Інколи ображався на нього за це. Мали два гектари сінокосу. Жниварки в усіх були, а в батька — косарка, єдина на кілька найближчих сіл.
Спільними зусиллями вирішили будувати церкву в селі. Батько запротестував: «Щоб діти не вешталися, треба спочатку школу звести. А вже тоді можна гроші на храм збирати». Школу добудували 1937 року, коли були під Польщею. Влада заявила, що буде польська. Батьки не схотіли туди віддавати. Ходив у сусіднє село — три кілометри понад річкою. Там польську вивчали двічі на тиждень — із другого класу.
Поляки національно й духовно гнобили українців, а по господарству — заохочували. Батько тричі отримував нагороди за розведення англо-арабської породи коней. Перший раз дали 25 злотих, другий — 40, а перед самою війною отримав 50. Це — половина вартості корови на той час.
Брат навчався в українській гімназії в Луцьку. Щодня їздив туди велосипедом, бо треба було дома по господарству помагати. Але, коли брав у руки книжку, батько ніколи його не зачіпав до роботи.

У рідних батькових сестер Анастасії та Ганни дітей не було, тому я багато часу проводив у них. За те, що були членкинями Організації українських націоналістів, 1940 року їх обох посадили до Луцької тюрми. Згодом арештували Ганниного чоловіка Петра Корольчука і ще сімох хлопців із нашого села. Усіх звинуватили у зв’язках з ОУН .
Війна почалася в неділю 22 червня 1941-го. Був ясний день. Прокинувся від того, що хата здригалася. Спросоння здалося, що грім. До вікна — на Луцьк по діагоналі летять три бомби. З нашого дому місто було добре видно.

Бій ущух за три дні. У нашому селі ховалися совєтські солдати. Коли просили води, тато казав: «Що їм та вода? Дай молока». Носив їм кисле молоко. Ввечері у Луцьк прийшли німці. Наступного дня в обідню пору вперше побачили в селі два німецькі мотоцикли і танк. Відбувся невеликий бій. Одного радянського солдата німці притягнули до сільських дівчат, щоб його перев’язали.
Коли по селу пішов поголос, що з тюрми йдуть люди, кинулися на вулицю. На шляху побачили двох батькових сестер і якусь дівчину з ними. Тато спитав, де Петро. «Постріляли всіх», — сказала тітка Ганна й упала. Інші розповіли: «Всіх жінок відпустили. Перед розстрілом чоловіків один із наглядачів заглянув до камери й гукнув: «Всем лежать тихо, иначе будет так, как вашим мужьям». Злодіїв і хуліганів відпустили. Розстріляли свідомих українців, яких вважали ворогами радянської влади.
У дворі в’язниці тіл не було: їх скидали в ями й посипали вапном. Приїжджі з горя кричали так, що страшно було. Того дня нарахували 3763 вбитих людини. У серпні, за півтора місяця, з дозволу німців організували похорон розстріляних. Поставили там чотири дубові хрести. 1944 року НКВДисти їх знесли. Все залили асфальтом.

Боротися за самостійну Україну почав у 11 років — разом із братом. Йому було 17, мав псевдо «Чорногуз». Спочатку не здогадувався, що він належить до ОУН. Якось Аполлінарій приніс додому кулемет Токарєва й сказав: «Треба відчистити. Пливи. Там, за Стиром, стоїть підбитий німецький „Мессершмітт“ (військовий літак. — Країна). З нього набереш бензину для чистки». Біля літака вже були сільські хлопчаки. Залазили в кабіну, роздивлялися. Тоді попливли човнами назад.

Тим часом німці видали указ: у кого знайдуть зброю — ліквідують його господарство, а то й ціле село. Про наш кулемет знали ми з братом і сусідський хлопець. Брат сказав, що кинув його в ріку — в найглибше місце. Насправді, як виявилося потім, здав його в самооборону.

Кулемет пригодився зовсім скоро. У сусідньому селі Сирники поляки зайшли в хату й закатували господаря. Його жінка вибігла на гору й стала кричати. Її почули хлопці з самооборони. Їх було троє, мали дві гвинтівки й кулемет мого брата. Один сказав: «Побіжу. Як почну стріляти, тоді ви відкривайте вогонь». Добіг майже до хати, закричав: «Друга сотня, вправо вперед!» І почав стріляти. Поляки відступили. І більше в це село не потикалися.

Брат пішов у підпілля 1942 року. Якось запріг коней у віз і сказав мені: «Поїхали. Будеш дивитися, щоб ніде машин не було». Під лісом на нас чекали хлопці. Розкрили сіно, а під ним — зброя.

На початку 1943-го батьки їздили до брата на зустріч. Тоді бачили його востаннє. Не знаю, яке звання мав, але статус був високий.
Товариш «Лисиця», який був в одній групі з моїм братом, розказував: «Спали в безпечному місці. Прокинулися від того, що до сердець приставили автомати. Нам підсипали снодійного й донесли. Відвезли в Горохівську тюрму. Двох там залишили, а твого брата і ще двох перевели до Луцької». Жодних слідів Аполлінарія там не знайшов. Вирок про розстріл двоюрідного брата Євгена 1946 року в архівах Служби безпеки відшукав, а про рідного — нічого.

УПА воювала на чотири фронти: нацисти, червона банда, польські загарбники і власні сексоти. Останні були найстрашнішими ворогами.

Червона нечисть, як шакали, набігала. Що їм потрібно було, те і брали. Вже при німцях якось наскочили до нас у двір. Коня Солов’я батько заховав. Але він почув інших коней і заіржав. Червоні знайшли його, вивели на подвір’я. Капітан сів верхи. Кінь поніс його та й скинув. Капітан приставив батькові до скроні пістолет і закричав: «Ты что-то сделал?! Он меня сбросил!» Плачем і криком вблагали, аби батька не застрелили.

Бачимо — німці йдуть. Швидко речі зібрали — і до тітки Ганни. У своєму обійсті лишили поросну свиню. Вирішили забрати її. Послали мене і ще одного хлопця. Нас перестрів німецький постовий із багнетом: «Куди йдете?» «Додому». «Добре, — відказав німець. — Ідіть». Біля нашої хати яблука пахли, але не взяв — боявся, щоб не застрелили. Нарахував 17 німців — квартирували, як у себе вдома. Ми кинулися до свині. З хліва ніяк вигнати її не могли. Побачив це постовий. Зняв зброю і давай нам допомагати. Насилу збили свиню на стежку. Навколо літали снаряди, а ми гнали її до тітчиного двору.

Удосвіта 28 жовтня 1944 року в двері постукали. Коли спитали — хто, чоловічий голос відповів: «То я — Макар, сусід». Батько відчинив. Чоловіки посунули в хату, як чорна хмара. Начальник караулу сів за стіл, наче господар, і почав читати: «За особо тяжкие злодеяния перед советской властью, за сотрудничество с немецко-фашистскими оккупантами и в связи с тем, что ваш cын, Кушнирук Аполлинарий, находится в бандах
ОУН-УПА , вы приговариваетесь к ссылке в отдельные края СССР сроком на пять лет. Имеете право взять полтонны груза, два часа сроку. Собирайтесь».

Батько спитав: «Можна свої дипломи за виховання коней узяти?» «Это вам больше не понадобится», — відповіли. Жодної фотографії теж не дозволили взяти. В хаті та нечисть усе перевернула. Принесли дров, затопили грубу. У хліві різали барана. Поцупили батьків срібний годинник, який йому вручили за службу в армії.

Речі повантажили на дві підводи. Привезли нас за колючий дріт, а там лише великий панський будинок. До 7 листопада туди звозили людей із районів. Там ми розводили коросту і вошей. Набирати воду з криниці водили під конвоєм. Дорослі чергували біля возів, бо конвоїри людські пожитки розтягували.

У село Синьогор’є Ногорського району Кіровської області наш ешелон їхав більше місяця. Через день усіх погнали на роботу. Щоб уберегти від лісоповалу, батько записав, що я народився 1932 року. Відправили в гараж помічником слюсаря. Батько працював на лісоповалі, а мати — у швейному цеху.
1946-го, коли сестрі треба було йти до школи, її не взяли — бо «враг народа». Сказали йти у ліс ягоди збирати. Батько не пустив. Написав своїй сестрі в Україну, щоб приїхала. Вирішили Клаву із нею відправити. З батьковою сестрою привселюдно попрощалися і посадили її на підводу до одного чоловіка. Клава рушила пішки понад річкою. Домовилися, що чекатиме підводу біля старої церкви.

Через три дні прийшов до нас поляк-сексот. Спитав у батька, де донька. Від нас одразу подався в комендатуру: 25 кілометрів полями і 16 — через тайгу. Написав, що сестра Григорія Кушнірука забрала із собою племінницю. А тепер і він із дружиною й сином готується до втечі. За кілька днів приїхала підвода. Мене, матір і батька відвезли ще глибше в Росію — у Комі.
Мене відправили в кузню. Ковалем був росіянин, старий куркуль, який двічі втікав із заслання. Коли попався втретє, заплатив гроші конвоїру, аби той його застрелив. Погодився, але, коли дійшло до діла, перелякався. Вистрелив у повітря. Я запитував його: «Федоре Олексійовичу, як ви могли платити за свою смерть?» Відповів: «Надоело все. Не хочу жить». Якось ішли з ним вулицею і співали: «Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за вільнії права». За це могли вислати ще далі, але дядько Федір не мав чого втрачати — був у довічному засланні.

Працював у кузні 10 років. Потім два сезони трудився на лісовозі. 1957-го заставили здати його й очолити клуб. На гармошці сам навчився грати. За танго завжди виконував «Гуцулку Ксеню».
Листа про реабілітацію отримали 1958 року. Дільничний Шуплєцов показав папір: «С возвращением имущества или вырученной при реализации стоимости». Мали хату, коня, воза й реманент.

Влаштувався в Кірові — пройшов конкурс до Вятського народного хору.
1959-го Микита Хрущов (перший секретар ЦК КПРС. — КРАЇНА) видав указ про розформування професійних колективів і переведення їх на самодіяльність. Тоді ж прийшли до нас із військового заводу й запропонували всім роботу. Житлом забезпечували. Ми знову організували ансамбль. Репетирували чотири рази на тиждень.

На репетиції підійшов до мене чоловік і запропонував співпрацювати з КГБ. Директор заводу казав: «Где хочешь квартиру? Какую? Сколько комнат? Получишь». Відпрацював ще два тижні й розрахувався. Додому повернувся у вересні 1959 року.
Мар’яна Чорнієвич, фото автора; опубліковано у журналі «КРАЇНА»

Цей день в історії УПА - 21 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
MG30 та 31.M
****
1943 рік
У селі Німецьке (нині Кам’янка) на Волині повстанець Олександр Кушнірук вступив у бій із німецьким карательним загоном. За допомогою гранат знищив трьох військових, ще 5 поранив. Загинув у перестрілці.

1945 рік
Відділ УПА-Захід атакував райцентр Великий Глибочок на Тернопільщині. Знищені 8 москалів. Спалено будівлю районного військомату, знищено телефонний зв’язок.

У бою із москалями у селі Пристань на Львівщині загинув надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Лорд».

У райцентрі Рогатин на Станіславщині відділ УПА-Захід знищив інструктора винищувальних батальйонів від НКВД УРСР.

1946 рік
Під час облави загонів МВД на полі біля села Берем’яни на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

Сотня «Імені Хмельницького» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Гнила (нині Карпатське) на Дрогобиччині. Спалено казарму, знищено дільничного москаля.

1947 рік
Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід біля села Рунгури на Станіславщині поранила двох москалів.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Виців на Дрогобиччині знищила майора МГБ, капітана, старшого лейтенанта і військового МВД, начальника районного гарнізону МВД. Ще одного військового поранено. Спалено вантажний автомобіль, здобуто кулемет і 3 автомати.

1948 рік
На Станіславщині у селі Суходіл повстанці спалили сільську раду, у селі Грабів – молочарню, у селі Лоп’янка – знищили телефонну лінію.

Під час бою із москалями біля села Розгірче на Дрогобиччині загинули лікар Українського Червоного Хреста Дмитро Зілинський і охоронець.

1949 рік
У боях із москалями у селах Верхнє і Старява на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1950 рік
У селі Орів на Дрогобиччині кур’єр надрайонного проводу ОУН Іван Кушнір – «Сойка» зіткнувся з москалями і загинув у бою.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

21 липня 1895р. народився Михайло Девоссер військовик, громадський діяч, педагог, доброволець УСС і УГА (сотник).

Народився у с. Пізнанка, нині с. Поділля Підволочиського району – смерть 15.04.1973 р., м. Торонто, Канада). 

Девоссер Михайло (21.07.1895, с. Пізнанка, нині с. Поділля Підволочиського р-ну -15.04.1973, м. Торонто, Канада) – військовий, громадський діяч, педагог. Доброволець УСС і УГА (сотник). У кінці 1918 командував військовою частиною в боях поблизу Львова. Після війни за національні переконання кілька разів був ув’язнений. Закінчив аграрні студії, вчителював у школах на Поморі (Польща), згодом – управитель ліцею в с. Черниця, нині Бродовського р-ну Львівської області. 1944 виїхав до Австрії, потім -Тунісу. Від 1951 – у Канаді; активний в Українській стрілецькій громаді, Братстві УСС та ін. українських об’єднаннях.

https://irp.te.ua/2010-05-27-14-15-52/