Загальна кількість переглядів!

вівторок, 12 жовтня 2021 р.

12 жовтня 1915р. у бою з московитами загинув хорунжий УСС Северин Яремкевич.

Загинув під с. Семиківцв Теребовлянського району.
Він залишив заповіт, щоб його поховали у Соснові, під горою на краю села Тудинка, де знаходився штаб УСС. На цьому місці насипана могила сотнику С. Яремкевичу (відновлена 1991 р.).

Джерело
https://teren.in.ua/2016/10/12/12-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

12 жовтня 1957р. в Мюнхені московитський агент убив Лева Ребета, одного із лідерів ОУН, публіциста, ідеолога Українського націоналізму.

Ребет був одним із ініціаторів проголошення Акт Української державності у Львові 30 червня 1941-го, заступник голови уряду Ярослава Стецька. Ув’язнений гестапо за відмову відкликати Акт, три роки перебував у концтаборі Аушвіц. Звільнившись, емігрував до Західної Німеччини.

Після війни – головний суддя Закордонних частин ОУН, голова Політичної ради ОУН, професор Українського вільного університеті в Мюнхені (в 1949-му захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація»), редактор тижневика «Український самостійник», визнаний журналіст, політолог. Автор праць «Формування української нації» (1951-1955), «Світло і тіні ОУН» (1955-1956), «Теорія нації» (1955), «Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій».

Радянські спецслужби полювали на Льва Ребета як на провідного теоретика та ідеолога націоналізму, офіційно вимагаючи його видачі за начебто співпрацю з нацистами. Після кількох невдалих спроб викрадення, агент КГБ Богдан Сташинський вистрілив струменем синильної кислоти прямо в обличчя. За ходом операції особисто стежив Микита Хрущов. Медики не помітили слідів хімічної речовини, відтак довгий час причиною смерті вважалася серцева недостатність. «Двійкарі» навіть підозрювали у вбивстві «бандерівців». А коли за два роки той же Богдан Сташинський таким же чином скоїть вбивство Степана Бандери, «бандерівці» запідозрили «двійкарів».

На судовому процесі Богдан Сташинський, який в 1961-му втік із СРСР у Західний Берлін, так оповідав про вбивство: «Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я його побачив, як вій йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Я піднявся на одні сходи вгору, до першого поверху… Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув спусковий гачок пістоля, вистрілив із зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед».

Лев Ребет похований у Мюнхені. У жовтні 2010-го перепохований на Личаківському кладовищі Львова.

Джерело:
Ппідготували Наталя Слобожаніна та Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

неділя, 10 жовтня 2021 р.

Григорій Шклянка «Куліш» — сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ТВ-12 «Климів», ВО-2 «Буг». Лицар Бронзового Хреста Бойової Заслуги.

Григорій Шклянка псевдо: «Куліш» Народився 20 листопада 1920, с. Поториця, Сокальського району — 6 травня 1945, с. Новий Люблинець, тепер Польща — сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ТВ-12 «Климів», ВО-2 «Буг».
*****

Григорій Шклянка народився 20 листопада 1920 року в с. Поториця Сокальського району Львівської області. Навчався у сільській школі, брав участь у драматичному гуртку, був членом гуртка «Просвіта». Коли прийшла радянська влада, так звані «визволителі» у 1939 році забрали його в армію. Під час наступу німецьких військ на радянський союз потрапив у полон до німців десь під Уманню. Там зголосився до німецького війська, і його відправили на передову фронту. Коли отримав поранення в ногу, його відпустили на два тижні до дому лікуватися. І більше він до німців не повернувся. В Кристинополі (тепер Червоноград) зійшов з поїзда і пішов у підпілля ОУН.

На чолі сотні «Галайда-2» Редагувати
14 серпня 1944 року був призначений сотенним рейдово-пропагандивної сотні «Галайда II».

Брав участь у бою за участі сотень «Куліша» та «Беркута» та Самооборонних Кущових Відділів сіл Нестаничі, Павлів, Станин за кілометр від Нестанич 17 вересня 1944 року. Більшовики зазнали великих втрат у порівнянні з повстанцями. Тобто усіх загиблих повстанців було 14 і поранено 10 чоловік, а більшовики втратили вбитими близько 200 чоловік і близько 300 чоловік було поранено. Повстанцями протягом дня було відбито 16 наступів більшовиків, а увечері прорвали кільце оточення й відступили.

Вранці, 13 грудня 1944 року «Куліш» разом з хлопцями і сестрою перебували у с. Розжалові Радехівського району, коли почалася Розжалівська облава. Енкаведисти ходили від хати до хати із смолоскипами і палили. Тоді згоріло 63 хати і загинуло близько 60 людей. Декільком повстанцям, серед яких були «Куліш» і «Думка» вдалося прорватися з оточення.

19 січня 1945 року в Григорія і Євгенії народилася дочка, яку за проханням батька назвали Наталкою. Але «Куліш» так і не побачив свою донечку. Він продовжував боротьбу у підпіллі, а щоб не наражати рідних на небезпеку не навідувався додому. Проте, Євгенію часто викликали на допити до Сокальського НКВД. А одного разу, на допиті енкаведист розлив чорнило на стіл і дав Євгенії вишитий рушник з тризубом і сказав, щоб вона витерла. Але жінка зняла з голови хустину і нею витерла чорнило. Озвірілий енкаведист так побив Євгенію, що вибив зуба і на її чолі на все життя залишилася ґуля.

Обставини загибелі Редагувати
У квітні 1945 року сотня «Галайди II» перейшла через радянсько-польський кордон, що пролягав по річці Західний Буг, на так зване Закерзоння (Польща). Наближалися Великодні свята, і в цей час поверталася сотня «Куліша» через північну Ярославщину з рейду в Польщі. Саме у с. Охрапи зав'язався бій з більшовицьким спецвідділом. Ворога було розбито, але в бою був важко поранений «Куліш» і двоє його стрільців.

«Куліша» лікували у священика в Любленці Новому. Але поранення було не сумісне із життям… Помирав він при повній свідомості. В останній розмові із друзями-повстанцями дуже жалкував, що не судилося йому побачити вільної України, просив передати останні поздоровлення для своїх рідних, а як буде змога – тобто як буде вже вільна Україна – перевезти його тіло на рідну землю. При його домовині стояла почесна варта стрільців з його сотні. Інші стрільці і місцеві дівчата сплітали вінки для покійного командира. У похоронах взяли участь сотні «Куліша» і «Шума», Самооборонні Кущові Відділи з Люблинця, Горайця, Лівчі, боївки СБ, провід ОУН Любачівщини, курінний командир Шпонтак Іван (псевдо «Залізняк») і майже все населення Люблинця Нового і Люблинця Старого. Тіла двох героїв із Сокальщини — сотенного «Куліша» і стрільця «Носа» спочили на цвинтарі в Люблинці Новому поряд із братською могилою членів проводу ОУН Любачівщини, що полягли у бою на саме Різдво того ж року.

Джерело.
Петро Й. Потічний, Володимир В'ятрович. Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини. Том 4. — Літопис УПА, 2003. — С. 291-296, 401.

В. Мороз, О. Вовк. Літопис Української Повстанської Армії т. 12. — Літопис УПА, 2009. — С. 217.

пʼятниця, 8 жовтня 2021 р.

7 жовтня 1950р. на Сколівщині загинув Ярослав Репей "Беркут" - охоронець "Сайгора"

Джерело інформації. Літопис УПА, календар УПА на 2020р.
Джерело Фото: https://karpaty-ua.org.ua/karpaty-skolivshchyna.html

8 жовтня 1885р. у с. Маянів Подільської губернії народився Володимир Свідзинський, Український поет та перекладач.

Родичі по лінії батька й матері були священиками. Традиції таких родин вимагали продовження дітьми династії духовників. Тому Свідзінський отримав духовну освіту. Згодом закінчив Київський комерційний інститут й історико-філологічний факультет Подільського університету. Заприятелював із Юрієм Липою та Людмилою Старицькою.
Деякий час жив у Житомирі, Кам’янці-Подільському й Харкові. Займався редакторською та науковою роботою. Писав ліричні вірші й баллади.

Його творчість неоднозначно сприймалась сучасниками. Валер’ян Поліщук критикував поета за відсутність у творах громадянських мотивів. Емануїл Райс, французький славіст, говорив:«Світ Свідзинського. Це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас».

Після 1927-го перестав друкуватись, перейшовши у «внутрішню опозицію». «В цій позиції, — пише Стус, — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...»

1939-го Свідзінський написав вірша «Блукаю вдень то в луках, то в гаю». Стус говорив, що за такі рядки в (московії - ред) розстрілюють...

Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
Із темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси…

1940-го у Львові вийшла збірка «Поезії». Юрій Яновський керував проектом. Серед поезій є вірш, у якому прославляється Сталін. Це викликало дискусію, чи міг він належати Свідзінському. Стус заперечив таку можливість. Аргументуючи тим, що стиль написання непритаманний Свідзінському. Існує припущення, що того вірша написав Яновський. Показати нещодавно анексованій Західній Україні, що поети-вихідці з усіх регіонів підтримують Сталіна.

До кінця вересня 1941-го залишався у Харкові. З наближенням нацистських військ до міста спецагенти НКВС здійснювали вибіркові арешти української інтелігенції, яка не евакуювалася. 

Донька поета згадувала, що перед арештом за ним стежили і «чорний ворон» стояв біля будинку. 

Під вартою заарештованих гнали на схід. Потім у повітці (в шопі) в селі Непокритому на Харківщині (або село Бутирки Уразовського району Курської області.) їх живцем спалили. Разом з поетом згоріла частина рукописів ненадрукованих віршів.

Володимир Свідзінський передбачив власну смерть у вогні, що відобразилось у віршах. 

Зокрема у збірці «Вересень» 1927-го є поезія:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...

Джерело
Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

8 жовтня 1938р. московитами розстріляний Гнат Хотквич - Український письменник, історик, композитор, бандурист, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч


8 жовтня 1938р. москалями розстріляний Гнат Хотквич - Український письменник, історик, композитор, бандурист, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч, звинувачений в "участі у контрреволюційній організації".
*******

Біографія Гната Хоткевича:

Гнат Мартинович Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда; 31 грудня 1877, Харків — 8 жовтня 1938, розстріляний) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Народився в сім’ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляка) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки зі Сумщини.

1894 — з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.
1900 — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.
1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австрії. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об’їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Повернувшись з Галичини 1912 року на Велику Україну, оселився в Києві і долучився до літературного й мистецького життя: виступав з лекціями, з лютого 1913 став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». В той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917.

До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920–1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

1926–1932 — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.
1928-1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.
Потрапив у неласку до влади в 1932 р. і після смерті М.Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.
1934 — потрапив під поїзд, був важко травмований.

За єжовщини був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». 

Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.
Реабілітований 11 травня 1956 року. По реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).

Джерело
https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/hotkevych-gnat-biografiya/

четвер, 7 жовтня 2021 р.

ШЛЯХЕТНЕ СЕРЦЕ. Світлій пам'яті Андрія Глушка. "Бпажен... хто на громаду звик робить, Хто брата темного навчає, У хату вбогу вносить світ..."

Під тим заголовком і моттом появилася в торонтонському тижневику Гомін України з датою ЗО липня 1980 р. посмертна згадка про нашого земляка св. п. Андрія Глушка, яку передруковуємо в нашому збірнику з невеликими змінами та деякими доповненнями. Про написання й опублікування тієї згадки в 1980 році подбала Головна канцелярія Української Фундації Волі в Америці. — Ред.
Невтомний дзвонар вічности — Час — вже віддзвонив першу річницю від того моменту, коли в малій місцевості Ембридж, Па., ЗСА, покинула світ скромна людина великого серця — св. п. Андрій Глушко.

"Хто такий Глушко?" — запитували ми себе. Треба було конечно одержати про нього конкретні дані, щоб можна було сказати про цю тиху і скромну людину бодай кілька слів нашого признання і подяки. Ці дані ми отримали від автора споминів Шляхом Леґенди, Богдана Казанівського.

Андрій Глушко народився 4 вересня 1909 року в селі Тартаків, Сокальського повіту, на Надбужанщині. Там і навчався. На 21-ому році життя став членом ОУН, беручи активну участь у підпільній боротьбі аж до виїзду з України в 1944 році.

В книзі Нарис історії ОУН, в багатющій хроніці цієї боротьби, м. ін. читаємо, що 11 і 12 жовтня 1933 року, у Львові, перед судом присяглих відбулася розправа проти шістьох молодих українців із Сокальщини, оскаржених у приналежності до ОУН, поширюванні протидержавних листівок та інших "злочинах". Присуди були такі: Василь Макар — 8 літ тюрми, Гриць Бабський — 5 літ (обидва з Поториці), Павло Рак — 7 літ, АНДРІЙ ГЛУШКО - 2 і півроку (обидва з Тартакова), Володимир Макар (з Поториці) і Василь Масиник (з Копитова) звільнені.

Сидячи в тюрмі "Бриґідки" у Львові, Андрій належав до тих небагатьох, що слідкували крізь ґрати, як тюремна адміністрація приготовляла шибениці для страти сл. п. Дмитра Данилишина і Василя Біласа. З його камери було видно, як на світанку 23 грудня 1932 року провадили двох національних героїв на страту. "Ляхам на свята захотілось крови!" — співали незабаром по всій Західній Україні... Тоді камера, в якій був Глушко, підняла крик і вся тюрма заворушилася. Націоналісти почали співати "Ще не вмерла Україна", їм допомагали кримінальні в'язні. Смерть двох молодих членів ОУН зробила на Андрія потрясаюче враження і він прирік собі боротися все життя проти окупантів України, щоб вона стала самостійною державою. Своїм ідеалам Андрій залишився вірний аж до смерти.

Після виходу з тюрми відкрив собі в Тартакові-місті мануфактурну крамницю. Поза працею на хліб насущний активізувався в революційній роботі. Цінуючи його характер, ідейність, здисциплінованість та організаційний хист, Повітовий Провід ОУН іменував його надрайоновим провідником мережі ОУН. На цьому посту він виказав свої організаторські здібності. Ряди ОУН поважно зросли. Арештований в другій половині липня 1937 року, просидів у львівських Бриґідках (у слідстві) до падіння Польщі у вересні 1939 року. По виході з тюрми жив на Холмщині.

Кінець війни застав його в Зальцбурґу в Австрії, де він якийсь час працював у молочарні. Ту ж роботу виконував згодом в Америці, в малому місті Ембридж, недалеко Піттсбурґу в Пенсільванії. Жив скромно, але ніколи не переставав бути активним у системі ОУВФронту. Зокрема взірцево переводив різні збірки на національні та інші цілі та й сам був дуже жертвенний, завжди жертвував якнайбільше, щоб дати добрий приклад другим. Був працьовитий і вимогливий до себе, то й вимагав того від інших. Втішався повагою серед української громади.

Мав наш Андрій також нахил до мистецтва. Він був дійсним мистцем у розмальовуванні українських писанок. Газета Піттсбурґ Пресе, у Великодньому числі з 18 квітня 1954 р., присвятила дві півсторінки цій темі, представляючи своїм читачам на 4-ох великих знімках процес поставання писанки, знімок А. Глушка в часі цього незвичайного "гоббі" — зайняття у своїй хаті в Ембридж та чудовий кольоровий знімок на чверть сторінки газети з двома тузінями різнобарвних і з різними взорами писанок, між якими красується одна з золотим тризубом на синьому тлі. (Вирізки газети зберігає близький друг Андрія В. Макар).

Відійшов друг Андрій від нас усіх несподівано, 22 квітня 1979 року, працюючи в городі старенької немічної сусідки, щоб навесні привести город до гарного вигляду — протинав кущі й бур'ян. Любив порядок у господарстві і щоб нелад не разив його ока. Помер у тому городі ніким не помічений. Щойно другого дня завважили його неприсутність сусіди...

Друзі поховали його згідно з його останньою волею, на цвинтарі у Савт Бавнд Бруку, Н. Дж. Там і поставили на могилі пам'ятник із знам'ям ОУН.

Своє заощаджене майно покійний Андрій Глушко розділив так: 25 000 долярів для брата і сестер в Україні; 9900 для 13-ох різних товариств та організацій, і 17 000 долярів для Української Фундації Волі в Америці.

Покійний Андрій Глушко — це приклад гідний наслідування, взірець вірної любови до свого народу аж до смерти. 

Джерело.http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_h_a.html

Історичні постаті та діячі Сокальщини

середа, 6 жовтня 2021 р.

Історичні постаті та діячі Сокальщини: ІВАН БОЙКО.

"Член сокальської нації", як любив себе жартом називати сам Івась Бойко, народився 19 червня 1913 року в селянській родині в Тартакові, Сокальського району на Львівщині. Вже в юних літах став завзятим визнавцем українських націоналістичних ідей, то й не диво, що під кінець 1920-их років був, разом з іншими друзями, викинений з польської державної гімназії в Сокалі.

Матуру склав, як і чимало інших дискримінованих польськими шкільними властями українських гімназистів, на спеціяльних гімназійних курсах при монастирі св. Василія у Винниках б. Львова. Однак дальші студії у вищих школах для всіх таких українських юнаків були закриті. їм судилося здобувати "вищу освіту" в польських тюрмах і в концтаборі — Березі Картузькій на українському Поліссі, де польський уряд Пілсудського відкрив "Мєйсце Одособнєня" (М.О.) негайно після вбивства у Варшаві міністра внутрішніх справ ген. Броніслава Перацького. Його вбив бойовик Гриць Мацейко, 15 червня 1934 року, у відплату за "пацифікацію" 1930 року.

Концтабір у Березі Картузькій мав бути місцем жорстокого карання і нищення всіх "бунтівничих елементів", зокрема українських націоналістів. В другій половині червня 1934 року були виарештовані тисячі кандидатів до Берези. Із Сокальщини вивезли на початку липня перших 14 українських "вибранців" до Берези, в тому числі й Івана Бойка. Там він карався, разом із сотнями друзів, до березня 1935 року. Та швидко після звільнення його знову арештували і поставили під суд 10 червня 1936 р., де отримав присуд — 6 років тюрми — за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Це забезпечило йому "посаду" до неславного кінця Польщі у вересні 1939 року. 
Мішаний хор читальні Просвіти в Тартакові. Другий зліва в першому ряді Іван Бойко.
*****
Автор цих рядків "мав приємність" бути разом з Івасем Бойком як у Березі Картузькій, так і у львівських "Бриґідках" на спільній келії в 1935 і 1936 році, отже мав тоді найкращу нагоду пізнати до глибини міцний і шляхетний характер Івася та його погідну й веселу вдачу, як рівно ж ширину його знань та гідну поставу у різних життєвих обставинах.

Зокрема затямився мені Івась з того часу як знаменитий співак-соліст із дуже милим голосом. Найбільше пригадую його пісню "І снилося зночі дівчині". Ці мої якнайкращі враження й переконання підтвердили незабаром історичні події, коли ми з Івасем Бойком та іншими друзями, після приходу німців та проголошення Української Державности, заходились будувати в Сокалі й Сокальщині основинезалежного життя, починаючи від створення 300-членної української міліції, повністю озброєної та умундированої.

За німецької окупації Івась Бойко одружився з Марією Стецюк, але їхнє щасливе подружнє життя, на жаль, не тривало довго. Масові арештування німцями українських націоналістів не оминули й Івася Бойка.

Його разом з іншими запроторено до жахливого табору смерти в Авшвіці, з якого він видістався аж після закінчення війни. Однак і цим разом його тяжка доля не дозволила йому повернутися до родинного гнізда. Його дружина була в міжчасі запроторена до московських лаґерів на Колимі.

Отже Івась виїхав до Канади і звідтіля ще довгі роки допомагав родині в міру своїх сил.

Одночасно поринув з головою у вир громадського й політичного життя української спільноти в Канаді. Він був одним із засновників українського видавництва "Гомін України", де був десять років головним директором та одночасно представником "Г.У." у Клюбі Етнічної Преси. Разом з тим був довгі роки секретарем АБН Канади та працював на пості одного з директорів торговельної спілки "Ю-Бі-Ей".Увесь той час брав теж активну участь у многогранній діяльності ОУВФронту, зокрема Ліґи Визволення України. Всюди він втішався якнайкращою опінією, признанням, довір'ям, любов'ю.

Молодший брат Івана, Стах-Андрій, у 1944 році загинув в лавах УПА. Брат Прокіп відбув московські концтабори і після смерти Сталіна повернувся додому. Спроби Івана з'єднатися з родиною були безуспішні, що він тяжко переживав. Видно, не судилось йому жити спокійним родинним життям...

Щойно в 1989 р. відвідала його в Торонті дочка Оксана та внучка Наталка і тільки тоді він став щасливий. Але побачити знову свою вірну дружину Марусю і внука Костика йому таки не судилось. Внаслідок довготривалої хвороби, набутої ще в німецьких кацетах, він мусів піти до шпиталю св. Михаїла в Торонті, де несподівано відійшов у вічність 31 січня 1990 року, на 77-ому році трудолюбивого життя. Та й тоді його дружина не могла прибути з Европи, бо й сама важко хворіла. Приїхав тільки внук Костик...

Похорон св. п. Івана Бойка відбувся 10 лютого 1990 року. В похоронному заведенні Кардинала були відслужені панахиди, а в церкві Покрови Пресвятої Богородиці о. митрат М. Стасів, в сослуженні отців, відправив заупокійну Богослужбу та чин похорону. Слово про покійного виголосив його приятель з юних літ о. Іван Ващук на цвинтарі св. Володимира в Оуквіл, Онт., де спочило тіло Івана Бойка — серед могил воїнів УПА і збройного підпілля. Прощальне слово сказав інж. В. Безхлібник — від родини, ОУН.ОУВФ, АБН, "Гомону України", ЮБА та всіх учасників похорону. Чину похорону довершив о. Іван Ващук. На тризні згадували про покійного: від Об'єднання Надбужанців — о. І. Ващук і мґр. Ст. Харко, від ЮБА — мґр. В. Кліш, від ОЖ ЛВУ — п-і М. Одноріг, від ЛВУ — М. Фіґоль, від Політв'язнів німецьких концтаборів — інж. В. Безхлібник і д-р М. Марунчак, від В-ва "Гомін України" — дир. В. Окіпнюк, який був теж господарем тризни.

Зворушливе слово подяки від родини покійного Івана Бойка сказала його дочка п-і Оксана, яка зі сльозами в очах згадала про своє безрадісне дитинство без батька та про велику радість і батька, і доні, і внучки при недавній такій короткій їхній зустрічі. 

Джерело.http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_b_i.html

вівторок, 5 жовтня 2021 р.

Іван Кулик-«Сірий» (справа) з керівниками підпілля Коломийщини Петром Мельником-«Хмарою» і Григорієм Легким-«Борисом». Гора Ґрегіт, 1947 р.

Джерело.
https://huculia.info/west-east-together/

4 жовтня 1901р. у с. Витвиця Долинського р-ну народився Михайло Селешко - підстаршина УГА, провідний чл. УВО та ОУН, секретар Є. Коновальця, редактор націоналістичних видань.

Народився 4 жовтня 1901 року в селі Витвиця, Долинського району Івано-Франківської області.
У 1918—1919 служив підстаршиною в УГА. Член УВО від 1920.

У 1922 закінчив філію Академічної гімназії у Львові. Тоді ж заарештований польською поліцією, однак зумів втекти до Чехословаччини.

Закінчив у 1927 Українську господарську академію у Подєбрадах, отримав фах інженера-хіміка. Перебуваючи в Чехо-Словаччині приєднався до Легії Українських Націоналістів. У цьому ж році депортований з країни.

Переїхав до Німеччини, мешкав у Берліні, вивчав журналістику в місцевому університеті. Член відділу ОУН у Берліні, активний діяч Українського національного об'єднання в Німеччині. Протягом 1929—1938 — секретар провідника ОУН Євгена Коновальця, а згодом Андрія Мельника (1938—1941). Організатор Української пресової служби в Берліні, займав також посаду заступника керівника відділу окремих справ військового штабу ОУН. У 1940—1941 — генеральний секретар УНО в Німеччині.

Після розколу ОУН був на боці Андрія Мельника, референт ПУН. Співробітник «Української Пресової Служби» в Берліні (деякий час редактор її «Бюлетеня»), співробітник націоналістичних видавництв і газет, зокрема «Нового Шляху»; до 1939 берлінський кореспондент низки газет (серед інших — «Часу» — Чернівці, «Діла» і «Нового Часу» — Львів). 1944 разом з іншими чільними членами ОУН заарештований німцями, політв'язень концтаборів.

Від 1948 жив у Канаді, був секретарем Української стрілецької громади.

Помер 27 квітня 1981 в місті Торонто, похований на цвинтарі міста Саут-Баунд-Брук в штаті Нью-Джерсі, (США).

Джерела.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.,
Петро Мірчук. Нарис історії ОУН 1920–1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. ISBN 966-410-001-

понеділок, 4 жовтня 2021 р.

5 жовтня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну загинули: Дмитро Кузів "Забіяка" кущовий і Петро Васютин "Лиска" підпільник.

Село Кам'янка - Полонини навколо села Кам'янка. 

Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.

Мирон-Миколай Онуфрійович Зарицький - Український вчений-математик та педагог, професор Львівського державного університету, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1927), фундатор Української математичної культури, батько визначної діячки ОУН та УПА Катерини Зарицької. Доктор філософії (1930).

Мирон Онуфрійович Зарицький 21.05.1889 - 19.08.1961р.

Кого не манить краса, ні мистецтво, хто живе вбогим духовним життям, той нічого не дасть математиці. Поезія не ріжниться від математики вищим злетом уяви, а математик ріжниться від поета лиш тим, що все і всюди розумує... Але як у мистецтві, так і в математиці лише твори гарні переживають століття і виховують цілі покоління.
М.Зарицький.
*****
Мирон Онуфрійович народився 21 травня 1889 р. в селі Могильниця Теребовлянського району Тернопільської області в родині сільського священика. Закінчив Перемишлянську гімназію і у 1907 р. поступив до Віденського університету, згодом перевівся до Львівського. 24 березня 1927 р. М.О.Зарицького обирають дійсним членом НТШ і від того часу він стає активним співробітником його математично-природописно-лікарської секції. В 25-му томі "Збірника" цієї секції надрукована перша його праця "Метод запровадження доброго впорядкування у теорії множин". За працю "Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору алгебри логіки", Львівський університет 25 жовтня 1930 р. присудив М.О.Зарицькому вчений ступінь доктора філософії.

У цей час Мирон Онуфрійович зблизився з видатними польськими математиками Г.Штейнгаузом, С.Банахом, В.Стоженком,С.Мазуром, які працювали у Львові, був прийнятий до відділу польського математичного товариства. До 1939 р. Зарицький надрукував близько 20 наукових праць у львівських та іноземних виданнях і в цей період сформувався як серйозний математик з філософським ухилом.

Роботу у Львівському університеті Мирон Онуфрійович поєднував з читанням лекцій у Львівському політехнічному інституті (1944-1946 рр.) та в новоствореному Ужгородському університеті (1950-1955 рр.), надаючи велику допомогу в організації математичних кафедр цього університету. В 1942-1944 рр. М.О.Зарицький читав лекції з вищої математики на професійних технічних курсах, організованих на базі Львівської політехніки.

Мирон Онуфрійович був великим знавцем історії математики, особливо античної, читав курси лекцій з історії математики у Львівському університеті, надрукував кілька праць з історії точних наук. Сюди належать "Хрестоматія грецької математики" (польською мовою, 1936 р.), у якій вміщені невеликі уривки з творів Евкліда, Архімеда, Аполонія Пергійського, Клавдія Птоломея та Діофанта у грецькому оригіналі та латинському перекладі.

Наукові інтереси Зарицького охоплюють, головним чином, теорію множин з алгеброю логіки та теорію функції дійсної змінної. Крім того, М.О.Зарицький займався теорією вимірних перетворень множин. Наукові висліди Зарицького стояли на передньому краї світової науки.

Наука була для М,О.Зарицького хлібом насущним, потребою і насолодою, працею і відпочинком. На науку він дивився в першу чергу як на правду і красу, що підносить людину на вищий щабель її духовного розвитку. Недаремно Мирона Онуфрійовича називали "поетом формул".

Відійшов із життя М,О.Зарицький 19 серпня 1961 р. Його поховано на Личаківсь- кому цвинтарі. Пам'ять про нього ще довго освітлюватиме дорогу молодим ентузіастам науки.

Джерелоа.
https://esu.com.ua/search_articles.php?id=15549, http://himath.lp.edu.ua/history/Zarytskyj_Myron/Zarutskyj.html

неділя, 3 жовтня 2021 р.

Спогади. 3 жовтня 1950р. у бою з московитами біля с. Станківці Долинського р-ну загинув Василь Гошовський "Дорошенко" - провідник Болехівського районного проводу ОУН, водночас зв'язковий керівника ГОсП Проводу ОУН Петра Федуна "Полтави"., 12 повстанців які були разом з ним прорвались з оточення.

Фотографія: Гошовський Василь Михайлович (« Дорошенко») з с. Станківці. Одержано від Товариства ОУН-УПА в м. Долина. Матеріал – папір. Техніка виготовлення – фотографування.
*****

Псевдонім "Дорошенко" Гошовського Василя Михайловича – відомого борця за волю України, командира обласного проводу Української Повстанської армії на Долинщині.

Гошовський В.М. народився 1921 року в селі Станківці. Виростав на тому подвір’ї де зараз стоїть хата Гошовського Богдана Степановича, колишнього вчителя трудового навчання у Вітвицькій школі.

Мама Василя – Марія Лаврович була родом з Витвиці. ЇЇ сестра була мамою цілої плеяди /8 синів/ українських патріотів з відомої сім’ї Витвицьких-Гаврилюків. Вони проживали на тому місці де зараз хата Потятинників.

Василь та інші діти Гошовських часто бували у Витвицьких та їх безпосередніх сусідів – сім’ї Янишівських ‑ Івана та Анни, батьків засновника нашої родини Ярослава – нашого батька. Тато, будучи на 5 років молодшим, добре знав і пам’ятав Василя.

В 1944 році Василь призначений керівником Організації українських націоналістів на Болехівщині і перебував у підпіллі. Його діяльність на цьому посту широко розкрита в книжці Василя Гука “Церківна і Станківці” /Івано-Франківськ, видавництво “Нова зоря”, 1994 р./. Зокрема, будучи найвищим керівником альтернативної підпільної влади в довіреному регіоні “провідник Дорошенко умів бути розсудливим, коли йому доводилося вирішувати долю багатьох людей, коли все вирішували години і хвилини. Ставалися зради, НКВС влаштовувало провокації, смерть постійно загрожувала багатьом чесним, невинним. І багатьох невинних врятував від сметрі Дорошенко”.

21 жовтня 1947 року радянська влада вивезла всю його родину до Кахахстану. В 1949 році Василя призначають обласним провідником ОУН-УПА. Якраз тоді Дорошенко будує для свого штабу і боївки криївку в урочищі Бовкоти під Слободою. Сучасна назва в туристичних довідниках ‑ Карпатська кам’яна стіна.

Криївка могла вмістити до 15 осіб. Вона була дуже надійно і вдало побудована, знайти її було практично неможливо. У криївку заходили водою, тому жодна собака-вівчарка не могла взяти слід. Шум водоспаду не давав змоги стороннім почути ніякі голоси, зокрема радіо, яке слухали повстанці. Вода також протікала через криївку і була своєрідною транспортною артерією.

На пошук Дорошенка та обласного проводу було призначено численні сили найдосвідченіших чекістів. Достовірних даних, хто виказав ворогу криївку так і немає. На думку автора згаданої книжки це зробив хтось із членів боївки або постачальників.

3 жовтня 1950 року радянські військові оточили у криївці 12 повстанців разом з провідником “Дорошенком”. Весь гарнізон криївки встиг покинути її, захопивши з собою лише зброю і патрони. Очевидно, це міг зробити і Дорошенко, проте не зробив. За словами сестри Василя – Розалії – він залишився, аби знищити документи, які могли попасти в руки ворога і привести до нових втрат в українському підпіллі.

Далі за книжкою В.Гука:

“І ось спалено документи, потрощена радіостанція, радіоприймач, друкарські машинки. Дорошенко вийшов із криївки…

Облавники мали наказ: узяти Провідника живим. “Сдавайся” кричали, “ти окружон, у тебя всьо равно нет вихода”. Чекісти за той час підповзли дуже близько до Провідника. Він уже бачив їхні перекошені, озлоблені обличчя.

І раптом прогримів вибух. Похитнулася постать незламного борця за волю України: граната розірвала молоде тіло”.

Провідник Дорошенко має різностороннє відношення до нашої родини. Про одну лінію вже згадувалося – в дитинстві і в юності він був частим гостем на обійсті наших діда Івана та баби Анни Янишівських. Ця лінія знайшла своє продовження в 60-их роках: сестра Василя – Розалія ‑ вийшла заміж за наймолодшого із синів Янишівських – Степана /стрийка Штефана/ і відома в родині як “стрийна або цьотка Рузі”.

Розалія здобула на засланні медичну освіту. Вона працювала в Долині, є висококласним спеціалістом в галузі кардіології, довго була і залишається медичним лікарем для всієї родини. Як медик вона десятки разів відвідувала і нашу витвицьку садибу…

А ще родина Гошовських мала у Витвиці на Порошницях, там де тепер лісництво, невелику “стончку” /смушку/ поля. Очевидно, це було придане по витвицькій мамі Лаврович. Ця “стончка” Гошовських безпосередньо прилягала до “стончки” інших наших предків ‑діда Михайла та баби Марині Волковецьких. На цих смужках не раз зустрічалися в дитинстві наша мама Оксана Волковецька і діти Гошовських, в тому числі Василь і Розалія.

На місці загибелі Дорошенка ще в радянські часи хтось із патріотів вибив на камені інформація про цю подію, однак дата події була вказана неправильно. Цей напис не раз знищувався, про що свідчать і люди і сліди на камені.

За часів незалежності інформація про героїчну загибель в цьому місці Дорошенка нанесена офіційно, на сусідньому камені. Вона має вигляд меморіальної дощки. ЇЇ відкриття та пам’ятного хреста відбулося урочисто при великій кількості присутніх.

Джерело. http://yanyshivskyy.org.ua/encyclopedia/doroshenko-hoshovskyj-vasyl-myhajlovych/, літопис УПА, календар УПА на 2020р.
****
Оновлено. Богдан Ломпас: "Дорошенко" з 1947 р. і до загибелі - провідник Болехівського районного проводу ОУН, водночас зв'язковий керівника ГОсП Проводу ОУН Петра Федуна "Полтави". Четверо охоронців "Дорошенка" загинули 26 травня 1950 р.під час однієї з багатьох операцій з розшуку Федуна (проведених за свідченнями захопленого 14 травня того ж року провідника Долинського надрайону Мирослава Зборика "Орленка")
Дж.: Іщук О., Іванченко В. Життєвий шлях Галини Голояд - "Марти Гай". Літопис УПА, 2010. С. 45 і ряд інших)

субота, 2 жовтня 2021 р.

1 жовтня 1981р. у США помер Олександр Марітчак - правознавець д. член НТШ, оборонець УВО, ОУН на судових політичних процесах, заступник міністра закордонних справ УДП (1941р.). Спогади.

(Олександр Марітчак, фото 1934 р.)
******
У різних звідомленнях і спогадах про перші дні німецької окупації західньо-українських земель, а зокрема Східньої Галичини, з кінцем місяця червня 1941 р., нема згадки про дуже важливу подію, яка стоїть у зв’язку з проголо­шенням в дні 30 червня 1941 р. Актом віднов­лення Української Держави. Коли той Акт при­вітав німецький старшина д-р Ганс Кох (не треба ідентифікувати з Еріхом Кохом, комісарем окупованої Східньої України), в українців Львова виринула надія, що німці належно зорієнтувалися в ситуації на сході Европи, а зокрема в Совєтському Союзі і піддержать українські національно-державні аспірації. То­му українські провідники взялися зараз же до праці, бо, очевидно, само проголошення віднови української державности не вистарчало і треба було її здійснювати.

Само обняття Управи міста Львова мало міс­цевий характер, і тому слід було перейняти ад­міністрацію Східньої Галичини, яку залишили втікаючі перед німцями большевики в стані повного хаосу і безпорядку. Перед тодішніми українськими провідниками виникло завдання перейняти адміністрацію українських земель в свої руки і поставити німецьку владу перед до­конаний факт. Вже в перших днях липня 1941 року, одержав я запрошення на збори делега­тів місцевих українських організацій та полі­тичних партій, скликані Українським Тимчасо­вим Управлінням, на яких предметом нарад, між іншим, було перейняття адміністрації краї­ни та наладнання відповідного адміністраційного апарату.

На згаданих зборах, які названо опісля зборами українських нотаблів, дискутовано справу перейняття Львівського Обласного Управління (давнє Львівське воєвідство) та районових управлінь, введених большевиками. Як відомо, большевики, зайнявши Східню Га­личину, змінили давніший її поділ на три воєвідства (Львівське, Станиславівське та Терно­пільське) і створили чотири обласні управлін­ня, а саме Львівське, Станиславівське, Терно­пільське і Дрогобицьке, а на місце повітових староств створили районові управління, які територіяльно не покривалися зі староствами, але творили менші адміністраційні одиниці. З чо­тирьох обласних управлінь найбільше значен­ня мало Львівське Обласне Управління, яке визначало напрямні для цілої адміністрації Східньої Галичини. З цього приводу справа об­няття Львівського Обласного Управління мала особливе значення.

Найважливішим питанням було: хто має взя­ти на себе тягар і обов’язок перевести перейнят­тя Львівського Обласного Управління разом з величавою палатою при Губернаторських Ва­лах, де містилося за часів Австрії Намісництво Галичини, за часів Польщі — Львівське Воє­відство, а за большевицької окупації — Львів­ське Обласне Управління. В дискусії над цією справою несподівано виринула моя кандидату­ра на голову Львівського Обласного Управлін­ня. Зі мною про цю справу ніхто перед засіданням не говорив і мене ця пропозиція заско­чила. Я особисто був зломаний недавньою тра­гічною смертю мого 16-літнього сина Романа і не почував себе в силі обняти це відповідаль­не і тяжке в даній ситуації становище, тим біль­ше, що особисто не довіряв німцям і не бачив вже тоді з їхнього боку розумного відношення до української справи. Я прохав не ставити мою кандидатуру і запропонував на голову д-ра Костя Паньківського, якого хтось з приявних тоді на засіданні згадав у зв’язку з цією справою. Але д-р Кость Паньківський був то­ді неприязний у Львові і, як я опісля дізнався, був призначений на інше відповідальне стано­вище. Не зважаючи на мої застереження, го­ловно особистого характеру, на зборах виріше­но повірити мені перейняти Л. О. У., при чому моїм заступником призначено мґра Ярослава Спольського, а керівником важливого внутрішньо-адміністраційного відділу — адвоката д-ра Михайла Росляка з Чорткова.

Зараз же після згаданих зборів зголосився я у митрополита графа Шептицького, який з великим вдоволенням привітав перейняття українцями Л. О. В. і побажав нам успіхів у нашій праці. Перше приміщення знайшли ми в будинку при площі Смольки ч.3 і там не­гайно приступили до зорганізування 12 відді­лів Обласного Управління, призначаючи на персонального референта Івана Стефанишина, б. урядовця Краєвого Союзу для хову і збуту худоби. Після зорганізування відділів, виріши­ли ми перейняти в посідання палату Л. О. У. при Губернаторських Валах, що довершили при допомозі адвоката і б. посла до польського Сойму, д-ра Степана Біляка, який працював (...)**

Відомість про обняття українською владою Л. О. У. відразу рознеслася по Львові та око­личних місцевостях. Багато поляків голосилося до служби при Л. О. У., а жиди були певні, що при українській адміністрації знайдуть по­легшу в їхнім розпучливо тяжкім положенні. Між іншим, німецька влада проголосила афішами, що всяка допомога жидам, зокрема пе­реховування їх буде каратися смертю. У своїм трагічнім положенні жиди звернули очі на Українське Обласне Управління і там шукали рятунку. Не тільки до бюра, але й до мого при­ватного помешкання голосилося багато жидів, особливо з-посеред адвокатських родин, з про­ханням допомогти арештованим. Ми, очевид­но, не могли нічого вдіяти, бо німецьке Геста­по і взагалі німецькі урядові чинники іґнорували нас, проте індивідуально я, як і інші уря­довці Л. О. У., старалися допомагати жидам. При таких інтервенціях часто зустрічалися ми з загрозою власного арештування. Пригадую один випадок в зв’язку з арештуванням на ву­лиці адвоката д-ра Доґілевського відомого у Львові співвласника жидівської газети „Хвіля” та заступника декана адвокатської пала­ти з-перед війни. Його дружина прибігла з пла­чем до мого помешкання, в якому вже було кілька інтервенієнтів у справі арештованих жидів. Згадуючи про придержання німецькою поліцією свого мужа, Доґілевська зомліла і впала на землю. З великим трудом вдалося привернути її до притомности.

Не зважаючи на всякі перешкоди, організа­ція адміністрації на терені Східньої Галичини ішла швидким темпом, що пояснювалося силь­ною піддержкою селянства, робітництва та інтеліґенції, як у Львові та його околиці, так і на провінції. Для належного означення засягу нашого діяння прийняли ми назву „Управа Галичини”, що було, зрештою, в згоді з інтенціями всіх інших обласних управлінь. Однак, незабаром наступили передбачені мною події, тобто наступ німців на наше Управління і на розпочату нами працю.

З кінцем липня 1941 р., працюючи в бюрі, почув я десь коло 8-ої години вечора кроки і німецьку мову в авдієнційній залі. За хвилину ввійшла до моєї кімнати група німецьких уря­довців і військових старшин. Провідник того гурту, високий, з суворим виразом лиця муж­чина, приступив до мого стола і запитав, що я за один. Я кинув оком на німців і між вій­ськовими старшинами побачив згаданого Г.Коха, який вітав відновлення української дер­жави ЗО червня 1941 р. Я спокійно відповів, що виконую обов’язки голови Галицького Управління. На це провідник гурту заявив рі­шучим голосом: „Завтра ранком цей будинок мусите опорожнити!” Коли я спитав, від кого приходить цей наказ, німецький урядовець з напушеним лицем повторив мені ще раз: „Зав­тра ранком цей будинок мусите опорожнити, бо приїжджає німецький губернатор Галичини!” Я завважив, що мені буде тяжко це зро­бити, бо в будинку працює понад сотня уря­довців і ледве чи вони матимуть спромогу за такий короткий час упорядкувати акти і пере­дати всі відділи в належнім порядку. На це ні­мецький урядовець відповів, що ця справа йо­го зовсім не цікавить.

Не було ніякої ради. На другий день перед урядовими годинами прийшов я до бюра і по­відомив урядовців про наказ німецької влади. Почали порядкувати акти. Але зовсім неспо­дівано коло 9-ої години знову почув я характе­ристичний стукіт чобіт і німецьку мову в сусід­ній залі. В бюрі з’явився знову вчорашній ні­мецький старшина. Приступивши до мого сто­ла, він подав мені руку і чемним голосом на­звав своє прізвище: „Граф Ларіш”. Зі своєї сторони я назвав своє прізвище і попрохав сі­дати. В дальшій розмові він почав оправдува­ти свою вчорашню поведінку і заявив, що не був належно поінформований про наш уряд і про нашу працю. Щойно вчора по відході одержав потрібні інформації і зараз повідом­ляє мене, що наше Управління мусить бути зліквідоване, бо німецький губернатор обіймає повну владу над областю Галичини. Для лік­відації справ нашої Управи він приділяє мені, як дорадника, окружного старосту з Холму, Гаґера. Тим часом для нашої Управи призна­чив цей німецький висланник приміщення в будинку при площі Смольки ч. З, де я мав при­ділити старості Гаґерові дві кімнати для ньо­го і двох його урядовців. Спосіб ліквідації мав я устійнити з Гаґером та з внутрішньо-адміністраційним відділом Дистрикту Галичина, ше­фом якого став опісля д-р Бауер (згинув в 1943 р. внаслідок атентату).

Староста Гаґер виявив себе доволі культур­ним співробітником і майже не мішався до справ ліквідації. Так покінчилося урядування Української Управи Галичини, великої ваги якої не могла зрозуміти німецька окупація.
Від 1-го серпня 1941 року перейняв владу над областю Східньої Галичини губернатор Ляш. Його господарювання вже з самого по­чатку вказувало на те, що німці проваляться зі своєю самогубною політикою не тільки в Східній Галичині, але також на всіх окупова­них просторах Совєтського Союзу.
Подаю ці короткі дані про перейняття Упра­ви Галичини українською владою тому, що у відомих мені публікаціях про Акт з 30 червня не згадується ні словом про цю важливу по­дію. Все ж, ця подія була великої ваги, бо во­на реалізувала відновлення Української державности в наглядний для всіх спосіб. А ця реалізація була нелегка і сполучена з поваж­ним ризиком. Коли я з кінцем 1943 р. стрінув у Львові випадково проф. Г. Коха, про якого вже вище згадував, він пригадав собі мою осо­бу та моє урядування в Управі Галичини і ска­зав, що в липні 1941 р. я мав бути арештова­ний Ґестапом як голова Л. О. У., а що він, Кох, вирятував мене. Випадок захотів, щоб мене обминула в’язниця, а може й концентраційний табір.

*Архів ОУН. Бібліотека. - Журнали. - "Вісник ООЧСУ". - 1961. - ч.6. - с.14-16; ч.7-8. - с.7-8
*****
Про автора спогадів:
Олекса́ндр Марітча́к (8 вересня 1887 — 1 жовтня 1981) — адвокат, політичний діяч, професор міжнародного права Львівського таємного університету, діяч УНДО, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (з 1918).

Народився у Стрию (тепер Львівська область). Закінчив Львівський університет. До Першої світової війни 1914–1918 займався адвокатською практикою в Рудках поблизу Львова. В 1918—1919 роках — посол Української Національної Ради ЗУНР — ЗО УНР. У 1921–1923 роках — керівник канцелярії закордонного уряду Євгена Петрушевича у Відні та секретар Західно-Українського Товариства Ліги Націй. В 1923 року повернувся до Львова, викладав право у Львівському (таємному) Українському Університеті, в 1939—1941 — професор, завідувач кафедрою міжнародного права Львівського університету. В 1920—1930-х рр. брав активну участь у політичному житті Галичини. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), член Центрального Комітету цієї організації. Був членом партійної фракції, що згуртувалася навколо тижневика «Рада». В 1930-х р. Олександр Марітчак виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовувала польська окупаційна влада над членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів (суд над Дмитром Данилишиним, Василем Біласом, Мар'яном Жураківським і 3еноном Коссаком, грудень 1932; суд над Миколою Лемиком, листопад 1933).

В 1941 року після проголошення Акту відновлення Української Держави — заступник міністра закордонних справ (Володимир Стахів) в уряді УДП Ярослава Стецька.

У післявоєнний час жив у Мюнхені, де в 1946—1949 викладав правознавство в Українській Вищій Економічній Школі. В 1949 переїхав у США, брав участь у діяльності українських громадсько-політичних організацій в Америці. Помер у Мічигані.

Джерело.https://ounuis.info/publications/550/lypen-1941-roku-u-lvovi.html

УДП - Украї́нська демократи́чна па́ртія (УДП) — українська політична партія, створена 1904 року у Києві з членів Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації (ЗУБДО).

НТШ - Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української науки кінця ХІХ — першої половини XX ст.

2 жовтня 1920р. у м. Яворів на Львівщині народився Микола Радейко "Крим, Зорич, Хміль" - окружний провідник Сяніччини, надрайонний провідник Лемківщини, окружний провідник Любачівщини, громадський діяч діаспори.

Микола Радейко – борець за волю України.
Автор статті - Оксана Гук,
членкиня ГО «Українці в Норвегії».

В історії кожного народу є періоди настільки насичені важливими подіями, що при знайомстві з ними мимоволі відчуваєш потужну енергію тих, хто писав цю історію, творив її кожним своїм подихом, порухом думки, невтомною працею й пролитою кров’ю. Читаючи біографії тих людей, ми можемо вивчати свою живу історію. Тоді вона постає перед нами настільки багатогранною, об’ємною, часом суперечливою, але такою правдивою, що допомагає краще збагнути самих себе нинішніх, відчути тяглість поколінь і зв’язок з рідною землею кожної окремої особистості. Особливо це стосується тих, кого доля закинула далеко від рідної землі. Саме такою непростою, глибокою і багатогранною була життєва історія Миколи Радейка.

Для української громади в Норвегії, як і будь якої іншої української діаспори, українські традиції, дослідження української історії, плекання рідної мови є надзвичайно важливими компонентами формування і збереження національно-культурної ідентичності. Вшанування ж пам’яті засновника української громади в Норвегії Миколи Радейка – це вже традиція, яка дозволяє нам формувати власну спільноту далеко від рідної землі, але з
колективною пам’яттю, з власними соціальними рамками.

Найцікавішим є той факт, що ми можемо досліджувати автобіографічну пам’ять Радейка завдяки норвезькому журналісту та політичному діячу Крістіану Кристенсену, який знав особисто нашого славного земляка і, досліджуючи історії поневолених народів, настільки захопився долею біженця з України, що написав про нього книгу. Саме з цієї книги ми дізнаємося про непростий, але славний шлях справжнього героя нашої рідної землі, простого хлопця з невеличкого містечка Яворова, що знаходиться на Західній Україні,
неподалік кордону з Польщею. Його життєвий шлях – це жива історія про тисячі таких як він, простих хлопців та дівчат, яким випала непроста доля – боротися за волю України.

Народився Микола Радейко 2 жовтня 1920 року, тоді, коли всі спроби українців вибороти свою державу на карті Європи, по суті потерпіли крах. Західна Україна опинилася під владою Польщі, а більшість українських земель – під владою більшовиків.

Ще навчаючись в українській гімназії Микола зрозумів, що з його народом повелися несправедливо. Він бачив на власні очі ставлення польської влади до українців за так званої пацифікації 1930 року, коли по селах і містах Галичини прокотилася хвиля репресій. З місцевих газет він дізнавався про страшний голод 1932 – 1933 рр., що охопив колишню житницю Європи, про посилену русифікацію і намагання Москви привласнити собі українську історію. Ця несправедливість боліла йому і саме тому він, як багато його
ровесників, вже у 17-ти річному віці вступив до лав Організації українських націоналістів (ОУН), що ставила собі за мету боротися з російсько-більшовицькими й польськими окупантами за здобуття незалежної Української держави. Будучи гімназистом, він встиг тоді побувати лише кількох зібраннях молодих членів ОУН, де обговорювалися питання з історії України та тогочасної міжнародної політики, не брав участі в жодних акціях. Однак був заарештований польською поліцією двічі і просидів у в’язниці по кілька місяців. Саме бажання українців жити у власній державі вважалося тоді польською владою злочином, оскільки вона вважала законною окупацію західноукраїнських земель, називаючи їх Малопольщею.

Коли Микола вийшов із в’язниці у вересні 1939 року, Західна Україна опинилася під радянською окупацією. Після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа, двоє диктаторів – Адольф Гітлер і Йосиф Сталін почали поділ Європи, розв’язавши тим самим Другу Світову війну, в якій українським землям відводилася доля колонії, а українцям – доля рабів.

У грудні 1940 року, будучи студентом медицини у Львівському університеті, Микола знову був заарештований вже НКВД за те, що він підтримував контакти з націоналістами, а це інкримінувалося радянською владою не інакше як “измена Родине”. Окупанти, які називали себе визволителями не вважали законним право “визволеного” українського народу жити у власній українській державі. Батьківщиною для них мав бути лише Радянський Союз. Піврічне перебування у радянській в’язниці дозволило Миколі сповна пізнати суть страшної тоталітарної системи, яка не збиралася випускати зі своїх лабет українські землі. Тоді він по суті чудом залишився живий, але Західна Україна вже опинилася під новим окупантом – нацистською Німеччиною та увійшла до так званого дистрикту Галичина.

Микола, мріючи здобути освіту, відновив своє навчання в університеті на медичному факультеті. Та отримати диплом у Львові йому не судилося. Дуже швидко нова влада продемонструвала українцям своє істинне обличчя. Командування Вермахту не визнало законним Акт відновлення Української держави, проголошений Степаном Бандерою 30 червня 1941 року членів ОУН почали переслідувати. Стало очевидно, що німцям потрібні лише українські чорноземи та дешева робоча сила. Багатьох молодих людей відправляли на примусові роботи до Німеччини. Ще до того як УПА була сформована як цілісна партизанська структура, її відділи вже почали діяти. Вони змушували німців відпускати спійману молодь, яку мали відправляти на роботу до Рейху, проганяли німецькі загони, які забирали в людей продукти.

В 1942 року ОУН остаточно переходить до підпільної партизанської боротьби, створивши Українську Повстанську Армію під командуванням Романа Шухевича. Через рік Микола також вступає до її лав. Спочатку він пройшов у Карпатах школу новобранця, навчився користуватися зброєю та засвоїв техніку близького бою. Після цього йому доручили проводити освітню роботу серед інших молодих новобранців на Закерзонні, де УПА в той час мала найсильніші позиції. Так Микола став надрайоновим провідником ОУН-УПА на Лемківщині у так званій Українській Республіці під конспіративним іменем Зорич. Навчання у Львівському університеті він покинув і повністю присвятив себе партизанській діяльності.

Розбудовуючи мережу ОУН-УПА аж до кордону із Словаччиною. Коли в серпні 1944 року на ці землі прийшла Радянська Армія, проти УПА було кинуто всі сили НКВД. Та українські партизани продовжували боротьбу за власну державу, сподіваючись, що після повалення нацистської Німеччини західні союзники розпочнуть боротьбу проти іншого диктатора – Йосифа Сталіна.

Їх вразила звістка про Ялтинську конференцію, вони не очікували, що західні держави дозволять Сталіну після війни порядкувати землями в Центральній Європі, включно з Берліном. Вони не вважали себе героями, просто вірили, що у кожної людини на земній кулі, у кожної нації є право на вільне життя, тому боролися до останку. Просто робили те, що вважали за потрібне. Та жодна держава у світі тоді не надала їм допомоги. Українське населення Закерзоння почали виселяти до Радянського Союзу найбрутальнішим способом руками польських комуністів вимордовували цілі українські села. На початку 1945 року всі українські землі за лінією Керзона були об’єднані у так званий Закерзонський край. Крайовий провід ОУН очолив Ярослав Старух (Стяг). Наприкінці ж 1945 року Миколу відрядили на північ. Тепер під псевдонімом Крим він перебрав обов’язки окружного провідника ОУН-УПА на Ярославщині і підпорядковувався безпосередньо Стягові. Миколі було доручено особливе завдання. Потрібно було зібрати і передрукувати для архіву, а також видати у формі бюлетенів та циклостильних відбитків матеріали про визвольну боротьбу і про терор, який окупанти чинили над українським народом для поширення у світі. Польське підпілля мало вихід у світ через чужі амбасади, консулати, а український визвольний рух був відрізаний від світу, від засобів правдивої інформації, особливо в Україні за радянською залізною завісою. Світова думка його бачила тільки у викривленому дзеркалі радянської пропаганди. Провід ОУН-УПА у Закерзонні був вікном у світ.
Син Миколи Радейка Карл Роман (син Роман (Carl Roman Ihlen) з фотографією батька.

Матеріалів було дуже багато: про утворення УПА на Волині, про боротьбу з німецькими окупантами, з радянськими партизанами, а в повоєнні роки – з польськими каральними загонами в Польщі і загонами НКВД у підрадянській Україні. Микола керував цим процесом. Вони збирали матеріали і складали рапорти про акти терору над українським населенням різними окупантами, про бої з ними УПА, про нищення української культури, про виховну і пропагандистську роботу ОУН. Рапорти мали бути точно датовані, складені без перебільшень. У них мало бути вказано де і коли відбувалася акція, скільки точився бій, скільки було вбитих і поранених. В бюлетені за кордон мали подавати тільки фактичні матеріали. Також намагалися записати і зберегти унікальний повстанський фольклор. Готові бюлетені, написані українською мовою, зв’язкові передавали відповідним людям у Словаччині і в польських портових містах та далі відправляли поштою, а з портів – із чужоземними моряками. Саме через Закерзоння відбувався зв’язок між керівництвом проводу в Галичині і на Заході. Через Словаччину і Чехію передавали пошту керівництва ОУН і УГВР (Української Головної Визвольної Ради) за кордон.

Микола побудував на Любачівщині над річкою Танвою, на північ від с. Любленця добру криївку, придбав 40 літрових молочарських бідонів на архів і почав його опрацьовувати. Він знаходив людей, які знали різні мови, тих, хто вмів робити коловороти, щоб забезпечити кольорове оформлення бюлетенів; ще інші відповідали за опрацювання звітів про бойові дії УПА. Криївка була у густому лісі, мала два приміщення з вузьким переходом між ними, обшита всередині дошками. До неї вів вузький вхід, що затулявся лядою, яку накривали землею. Треба було пильнувати, щоб до криївки заходили з різних боків і не протоптували стежки. Та криївка була лише сховком, у ній важко було працювати – там було тісно і бракувало доброго освітлення. Микола читав і писав вночі у якісь хаті в селі, які часто міняв, писав від руки, а рукописи ці передавали потім жінкам, які передруковували їх на машинці. Бракувало паперу, олівців, кальки, фарби до циклостилів, стрічок до друкарських машинок. В таких умовах Микола і його ланка працювали до літа 1947 року. Плани були великі, матеріалу зібрано багато. Та їм не вдалося передати його цілком далі. Ситуація дуже ускладнилася після сумнозвісної операції «Вісла» 1947.

Повстанців дедалі тісніше тискали у залізному кільці на їхніх рідних теренах. Наприкінці літа 1947 року нагромаджені матеріали вони вклали в молочарські бідони і закопали в лісі за 300-400 м від Криївки у надії, що їх невдовзі вдасться забрати звідти. Проте, вони не встигли цього зробити. Микола так і не дізнався, чи ці папери якимось дивом збереглися в землі, чи давно перетліли, чи, можливо, їх знайшли і знищили ті, від кого їх ховали.

Підтвердженням правдивості фактів про діяльність Миколи Радейка, записаних з його слів норвезьким журналістом К. Кристенсеном служать дослідження сучасних українських істориків про діяльність ОУН-УПА на підставі архівних матеріалів. Крайовий Провід ОУН(б) усвідомлював наскільки важливим є збір інформації, фіксація фактів усіх актів як більшовицького, так і польського терору на українських землях. Спеціальною інструкцією організаційної референтури Крайового Проводу ОУН(б) ще від 29 лютого 1944 року вимагалося утворити у кожній окрузі фотобюро, яке робило б знімки всіх вартісних для історії подій та речей наприклад спалені села, могили, розстріли українців, бої, знімки й протоколи полонених, документи, афіші, листівки, сцени насильної евакуації та інше. Сюди включали також спогади про революційну роботу, життєписи, матеріали, що стосувалися загиблих відомих осіб підпілля, усвідомлюючи що це матиме в майбутньому вагому історичну вартість.
Особливо цінним документом для нинішніх дослідників героїчної боротьби ОУН-УПА є так звана «Книга фактів», що була віднайдена у Галузевому державному архіві Служби Безпеки України після 2008 р., де вказується, що її видано у квітні 1947 року підпільним видавництвом «Перемога». Укладачем Книги був Володимир-Ігор Порендовський (псевдо Вірлинів). Безпосереднє відношення до її створення також мав крайовий провідник ОУН(б) на Закерзонні Ярослав Старух (Стяг). А вже серед самих матеріалів дослідники знаходять багато звітів і Миколи Радейка. Згідно зі спогадами В.-І. Порендовського, опрацювання «Книги фактів» тривало загалом близько восьми місяців і станом приблизно на травень 1947 р. роботу ще не було завершено. Однак, 22 березня 1947 року готовий примірник першої частини надіслали видавництву для організації друку накладом у 200 примірників, що мали бути видрукувані найближчим часом. Сьогодні точно відомо про існування лише двох видрукуваних машинописним способом примірників Книги. Один з них був переданий М. Радейку разом з іншим архівом наприкінці серпня 1947 року, і у подальшому планувалося організувати його пересилку на Захід, а другий при відході з Закерзоння мав при собі В.-І. Порендовський, і його було відібрано у нього під час арешту.

У вересні 1947 року Ярослав Старух (Стяг) загинув, ворогам пощастило знайти його криївку. Микола теж попав у засідку, але зумів вибратися живим. Шанси у нього були мізерні, проте він зумів добратися до Варшави, звідси до Ґданська. А там, пройшовши через нові поневіряння, зумів пробратися таємно на борт торгового норвезького судна «Лібра», на якому добрався до Норвегії, зовсім невідомої йому тоді країни. Єдине, що він знав, це було ім’я норвезького полярного дослідника Фрітьйофа Нансена.

Це було 12 липня 1948 року – день, який кардинально змінив долю хлопця із Західної України, воїна ОУН-УПА, оскільки отримав тут статус політичного біженця. Правда спочатку йому довелося пройти через нові поневіряння. Це і тиждень в’язниці у Гауґесуні до з’ясування обставин, де він зміг до речі порівняти умови перебування з польською і радянською в’язницями, це і робота наймитом у господаря на острові Кармой. Але тут він потроху вивчає норвезьку мову на базі німецької, знайомиться з католицькою громадою, налагоджує контакти з місцевою молоддю та інтелігенцією. З їхньою підтримкою та насамперед завдяки власній цілеспрямованості, наполегливості та відкритості, вмінню налагоджувати зв’язки з людьми різних національностей він зумів досягнути наміченої цілі.

У січні 1950-го року Микола Радейко став студентом медичного факультету університету в Осло, а у липні 1953-го року – дипломованим лікарем.
Він пройшов лікарську практику на Лофотенських островах, працював на посаді окружного лікаря у Фауске у Північній Норвегії. Однак вже з березня 1957 року разом з дружиною – Ранґiль Рапслан почали приватну лікарську практику на околиці Осло.

Ось тоді він і почав створювати українське товариство у Норвегії. Спочатку товариство було нечисленним, збиралося не більше як 50 чоловік. Вони разом святкували Різдво, Великдень, приходили на українську Службу Божу до каплиці при церкві Святого Улава, співали українських пісень, провадили розмову про Україну, українську історію та культуру.

Попри велику зайнятість, Микола стає справжнім борцем за українські справи. Він налагоджує листування з багатьма українцями з цілого світу, часто літає до Німеччини, Франції, Англії, США, Канади, Австралії, та інших країн, де живуть українці. Володіючи інформацією, почав дописувати до норвезьких газет «Морґенбладет» (Morgenbladet) та «Афтенпостен» (Aftenposten), часто вступає у дискусії з одною метою – привернути увагу нових земляків до українського питання. Так у другій половині 1981 р. у газеті “Морґенбладет” було надруковано цілу серію статей про національні меншини Європи, яким загрожувало зникнення. Під назвою «Незнана Європа». Миколі Радейку порадили написати про Україну. Він написав велику статтю під назвою «Україна – забута країна», де підняв надзвичайно важливу проблему, яка до сих пір залишається актуальною. Він писав про те, що протягом багатьох поколінь стратеги Москви вишукували способи перетопити конгломерат різних народів і національностей у єдину могутню Росію. Систематично, крок за кроком намагалися звести нанівець національні, культурні, мовні і релігійні відмінності у кожній республіці і автономній області. Москві було важливо зламати потяг до незалежності 40-мільйонного українського і 10-мільйонного білоруського населення.

Як член норвезького ПЕН-клубу він тісно спілкується з норвезькою інтелігенцією, намагається розповісти своїм новим землякам про Україну. Прочитав низку лекцій про українську історію, культуру і літературу, про становище України в Радянському Союзі. Він брав активну участь у публічних дискусіях, слідкуючи за тим, аби норвезька преса не допускалася якихось перекручень, що могли б дискредитувати Україну, не допускав аби світ сприймав Україну крізь московські окуляри. Його боліло питання української мови у русифікованій батьківщині, фальсифікації української історії. Та він просто робив те, що вважав за потрібне, прагнучи одного – допомогти своїй батьківщині та своїм землякам. Для нього було надзвичайно важливо пояснити світові, що в українському народі живе національна самосвідомість і потяг до незалежності.

Восени 1991-го Микола Радейко відвідав Україну після довгих 48 років. Він відвідав рідні місця, побував на могилах батьків, зустрівся з родичами, друзями, сусідами, вчителями. Він зустрівся також з тодішнім головою Львівської ОДА В’ячеславом Чорноволом. Повернувся до Норвегії в оптимістичному настрої, бо бачив відновлену давню символіку, чув як українські діти розмовляють українською мовою. Микола пережив Народний референдум 1991 року, на якому понад 90% подали свій голос за незалежну Україну. І повірив, що Україна отримала майбутнє. Вийшовши на пенсію, Микола Радейко до кінця свої днів більшу частину свого часу віддавав на працю для України. Своє нове життєве кредо він сформулював і проголосив ще в студентські роки, коли його попросили написати статтю до газети «Універсітас» про студентське життя. Однак вже тоді він пише про те, що йому боліло найбільше все життя: «Кожен емігрант тяжіє до тої країни, з якої він прибув. І якщо вона окупована, то збільшуються і зобов’язання емігранта щодо своїх земляків на батьківщині. Коли окупанти нищать там давню культуру і літературу, фальшують історію, крадуть мови, щоб виховати молодь у своєму дусі, то і емігранти, зі свого боку, повинні зберігати всі культурні скарби, яким загрожують окупанти».

Сьогодні перед Українською громадою у Норвегії яка відзначає 100-річчя з дня народження свого славного земляка з почуттям великої вдячності і шани, стоїть важливе завдання – продовження справи, започаткованої Миколою Радейком. Життєве кредо, сформульоване засновником української організації, яке полягає в тому аби формувати правдивий образ України у світі, повинно стати стратегічною метою нашої діяльності.

Джерело.https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/3111875-v-norvegii-vidbuvsa-vecri-pamati-mikoli-radejka.html

четвер, 30 вересня 2021 р.

Перепоховання жертв московитів в урочищі Дем’янів Лаз, Івано-Франківськ, жовтень 1989 року. Фото з домашнього архіву Зиновія Думи.

Перепоховання жертв репресій в урочищі Дем’янів Лаз, Івано-Франківськ, жовтень 1989 року. Фото з домашнього архіву Зиновія Думи. Джерело: synod.ugcc.ua
*****

Дем'янів Лаз – урочище біля Івано-Франківська, місце масових розстрілів в'язнів із тюрми НКВС. Розстріли проводили в кінці червня, перед відступом радянських військ 1941 року.

1970 року, коли на Радіо «Свобода» вийшла передача про ці події, місцевий ландшафт змінили важкою технікою (екскаватори, бульдозери), щоб завадити майбутнім спробам пошуків. Попри це, 21 вересня 1989 року на цьому місці розпочали розкопки, які організувало місцеве відділення «Меморіалу». Розкопки тривали 40 днів. Було знайдено три могили, в них виявили останки 524 людей. Для 22 із них вдалося встановити особу, робота в архівах СБУ дала змогу визначити імена іще 400. Більшість загиблих було вбито пострілом у потилицю з дрібнокаліберної гвинтівки.

«Розкопки почали після Служби Божої, яка була в Пасічній. Усі буквально побігли на гору. Перших тринадцять ям не дали результату, а з чотирнадцятої екскаватор дістав одяг і кістки. Про цей момент складно розказати, але всі впали на коліна. Люди почали молитися», – пригадав учасник розкопок, судово-медичний експерт-криміналіст Омелян Левицький.

Потім почали повноцінні розкопки.

«Без трактора, тільки вручну, лопатами копали, щоб не пошкодити скелетів. Люди помирали не тільки через постріл, а ще й через механічні пошкодження, у деяких людей були зв’язані руки, переламані щелепи та розбитий череп. Це були страшні болі», – розповів криміналіст.

За його словами, велику увагу приділяли речовим доказам. На виявлених в’язничних бланках було написано «Тюрма НКВД г. Станиславов». Це свідчило, що розстріли проводили саме енкаведисти.

Джерело: synod.ugcc.ua
https://zbruc.eu/node/92966

30 вересня 1948 року – бій воїнів ОУН із засідкою московитами у лісі біля села Вертелка.

село Вертелка.

30 вересня 1948 року – бій воїнів ОУН із засідкою москалів у лісі біля села Вертелка Заложцівського району Тернопільської області. 
Оборонний бій, загинули: 
командир - Василь Дибаш - "Вірний" - 28 років, 
воїни - Іван Романів - "Вишня"  -36 років, Павло Михайлецький - "Гармаш" - 25 років, Іван Барилишин - "Швед", підірвався гранатою важко поранений Осип Кухарський - "Май".

Джерело:
https://teren.in.ua/2018/09/30/30-veresnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
Фото
https://1ua.com.ua/rnf7512319
Ігор Корнилів

Бій під Стриганами — бій між силами УПА - Південь, та московитами. (з 12 по 13 травня 1944 року неподалік села Стригани Славутського району Хмельницької області.

Бій під Стриганами — бій між військами НКВС СРСР і силами УПА-Південь, що відбувся з 12 по 13 травня 1944 року неподалік села Стригани Славутського району Хмельницької області. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та уникненням оточення основних сил українських повстанців. Після бою радянські партизани стратили на місці 7 з 28 полонених упівців. Кількість загиблих з радянської сторони не встановлена.

Бій відбувся під час переходу з'єднання УПА-Південь через німецько-радянський фронт з метою підсилення місцевих повстанців Холодного Яру на Черкащині.

12 травня 1944 року радянські партизани, які мали завдання патрулювати територію і блокувати спроби переходу повстанських з'єднань в запілля Червоної армії, зафіксували переправу упівців через річку Горинь. Зав'язався бій. Командир партизанського з'єднання Антон Одуха, одразу ж викликав підмогу зі Славути. Через півгодини підійшло підкріплення від НКВС — дві роти автоматників та бронепоїзд із солдатами 439-го окремого гвардійського дивізіону.

З лівого берега по повстанцях, більшість з яких були новобранцями, радянці відкрили щільний вогонь. Підрозділи УПА змушені були відступити під прикриття лісу в напрямку урочища Бридурин. Під час переслідування, за радянськими даними, загинуло близько 70 вояків УПА, захоплено 8 кулеметів.

Вранці 13 травня бій розгорівся з новою силою. Повстанцям вдалося відбити головну атаку НКВС. Попри те, що радянські партизани намагалися перекрити відступ УПА на південь, постанцям вдалося заглибитися в ліс і вийти на територію Плужненського району. Згідно зі звітом радянців, в нерівному бою, загинуло 127 повстанців, 28 потрапили в полон. Сімох з них радянські партизани закатували на місці, решту енкаведисти забрали до Славути, де їх було засуджено до розстрілу або до тривалих термінів ув'язнення в таборах ГУЛАГу. Полоненим повстанцям стріляли в живіт, поранених добивали кийком. Безпосередню участь в розправі брав Антон Одуха. Про втрати радянської сторони невідомо.

1989 року після публікації учасником бою під Стриганами, радянським ветераном Володимиром Яцентюком, в інформаційному віснику «Поступ» і обласній рухівській газеті «Пробудження», фактів злодіянь партизан під командуванням Антона Одухи, зокрема розправи над полоненими новобранцями УПА, в офіційних виданнях Славутського райкому КПУ «Трудівник Полісся» і обласного комітету комсомолу «Корчагінець» розпочалося шельмування автора. У відповідь, спільно з однодумцями, Володимир Яцентюк подав позови на згадані видання до суду. Під час судового розгляду ганебні факти про злочини радянських партизан із З'єднання імені М. Ф. Михайлова оприлюднені Володимиром Яцентюком підтвердилися.

Джерело:
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

середа, 29 вересня 2021 р.

30 вересня 1951р. у бою з московитами загинули Михайло Гоянюк "Залізняк" - сотник УПА, коломийський райпровідник та два воїни УПА.

Село Пістинь.
****
Також на околиці села Пістинь 9 квітня 1952 року провели свій останній бій і загинули в боротьбі із московитами за волю і незалежність України референт пропаганди Коломийського районного проводу ОУН, уродженець села Стопчатова Василь Ковалишин — «Нескорений» та його охоронець, легендарний кулеметник УПА Дмитро Ілюк — «Кичера», уродженець села Кривопілля Верховинського району.

Трагедія сталася через порушення правила конспірації: про місце пристанища мали знати лише ті, хто в ньому перебував. Але в перших числах квітня криївку покинув підпільник Андрій Мотрук — «Сірко», котрий незабаром потрапив до рук чекістів, погодився на співпрацю і вже як аґент «Василько» привів на хребет Каменистий опергрупу МҐБ.

Джерело. Літопис УПА, https://velokosiv.if.ua/2020/11/10/5994/, календар УПА на 2021р..

28 вересня 1991р. на Личаківському цвинтарі у Львові перепоховали останки Катерини Зарицької та Михайла Сороки. Трагедія і кохання: 59 років таборів на двох і лише чотири місяці разом...

Історія кохання видатних націоналістів Катерини Зарицької та Михайла Сороки, які з 32 років подружнього життя змогли бути разом лише кілька місяців! Решту у них відібрав комуністичний режим.

Уперше Катруся з Михайлом перетнулись у гімназії в Тернополі, де вони вчилися, а батько Катерини - видатний математик Мирон Зарицький - викладав.

Друга зустріч сталася на пластовому таборі. Катря була провідницею дівочого куреня, а Михайло - найкращим серед хлопців у вправах на скоку.

Втретє Катерина з Михайлом зустрілися у тюрмі у Станіславові. 21-літню українську націоналістку Зарицьку ув’язнили там у 1935-му через причетність до резонансного теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Через два роки у цю тюрму запроторили Михайла Сороку. Це був другий його арешт. Цього разу за нелегальне переправлення книжок через польсько-чехословацький кордон.

Про те, як бачилися Катря та Михайло у в’язниці, розповідають легенди. Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся завжди радо відвідувала ці Богослужіння. Через священика вони передавали один одному записки...

У 1939-ому усіх політичних в'язнів випустили із польських тюрем. Закохані подалися до Львова, де й побралися 5 листопада 1939-го у Соборі Юра.

Та вже через чотири місяці радянська влада почала у Львові перевірку “неблагонадійних”. 22 березня 1940-го енкаведисти вдерлися до помешкання Катерини, яка уже була вагітна, з наміром арештувати її, поводилися грубо, Михайло заступився за дружину, за що його теж забрали до в'язниці.

Тоді вони і гадки не мали, що більше ніколи в житті так і не побачаться... 

Вагітну Катрю відправили у “Бригідки” на вул. Городоцькій. Михайла посадили у 2-гу Львівську тюрму на Замарстинівській і звідти відправили на заслання. Тільки на Воркуті Михайло довідався, що його Катерина народила у тюрмі сина Богдана.

Михайло за все життя пробув із сином менше як три роки, у перервах між ув'язненнями із 1949-го, коли Богданові було дев'ять, до 1952-го. Мама і дружина в той час відбувала свої 25 років у тюрмах на Сході за те, що була зв’язковою Шухевича.

У 1952-му Михайла знову арештували за зв’язок із націоналістичним підпіллям. Заслали у Красноярський край на спецпоселення. Там Сорока не припинив боротьбу. У таборі керував підпільною організацією «ОУН-Північ». За що йому присудили смертний вирок, який замінили на 25 років таборів. 

Переписуватися подружжя не могло, спілкувалися через листи до батьків. Зв’язок між ними обірвався 16 червня 1971 року, коли Михайло помер у таборі. За рік до того, як Катерина мала вийти з ув'язнення. Вона не мала права повертатись у Західну Україну, оселилась у Волочиську. Прожила 71 рік.

Ще раз і вже навіки подружжя зустрілося у вересні 1991 року у Львові. Коли їх перепоховали в одній могилі на Личаківському цвинтарі. 

Їхній син Богдан Сорока став відомим художником-графіком. Прожив 74 роки. Онук Богдана - Антон Святослав Грін, правнук Катерини та Михайла, зіграв одну із головних ролей в українському історичному фільмі про роки Голодомору - “Поводир”.

Джерело. Локальна історія.,
https://galinfo.com.ua/., Календар УПА на 2021...