Загальна кількість переглядів!

субота, 23 жовтня 2021 р.

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі московити розпочали масову депортацію населення до Сибіру. Операція "Захід".

через зображення нижче ФБ мене заблокував на 24 год. Тому замінив на "аналог" вище.
Листівка УПА. Вивіз на Сибір у 1947-му. З альбому Ніла Хасевича «Графіка в бункерах УПА», 1952.

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі москалі розпочали масову депортацію населення до Сибіру, де їх використовували на каторжних роботах у копальнях та колгоспах. Сотні дітей та немічних померли під час транспортування. В ході операції «Запад» протягом декількох днів насильно вивезено 150 тис. людей (за даними українського підпілля).

Аби знищити соціальну базу українського підпілля в регіоні, радянська влада здійснювала депортації місцевого населення. У відповідності до постанови Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947-го «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців» підготовлено 50 ешелонів, у яких мали б вивезти 25 тисяч сімей повстанців.
Озброєні бійці з Держбезпеки оточували села і за списками, після обшуку, у вантажівках відправляли людей на залізничні станції. Для збору речей передбачалося дві години, однак під час акції цього не дотримувались. Підпілля попереджало про заплановану акцію шляхом поширення листівок «Ховайтеся, вас будуть виселяти».
Карта проведення операції "Захід".

Людей вивозили гужовим транспортом, оскільки випав сніг і машини застрягали. Шлях спецзагонам прокладала бронетехніка. Про перебіг операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки та міністру внутрішніх справ.

За час проведення операції «Запад», яка завершилася 26 жовтня 1947-го, за офіційними даними МДБ із західних областей України було депортовано понад 77 тис. людей (понад 26 тис. сімей).

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua.

23 жовтня 1545р. Козаки, вийшовши в море на 32 чайках, підійшли до турецької фортеці Ачі-Кале (Очаків) і захопили її.

Джерело:
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/23/60204/

23 жовтня 1933р. у Києві московити заарештували Федора Ернста - Українського мистецтвознавця, музеєзнавця, автора одного з кращих довоєнних путівників по Києву.

Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934-го судова трійка при колегії ГПУ УСРР присудила Ернстові три роки таборів.

Детальніше читайте у дослідженні Сергія Білоконя: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/Arrests.html

Джерело:
Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
*******************

Автор найкращого довоєнного путівника по
Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, вчений секретар ВУАК.

Життєпис
Народився 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині
німецького колоніста.

У 1900—1909 рр. навчався в гімназії у
Глухові та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909—1910 роках; у 1910—1914 рр. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв).

Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничав із журналами «рос. Искусство Южной России » та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.
Зблизився з Миколою Біляшівським і
Дмитром Дорошенком,відвідував засідання
«Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м.
Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з
Павлуцьким Г. ).

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському
мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.
У 1918 р. — призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано
редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН.

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та
образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків ), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

В 1922 р. працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва.
У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків,
дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки , формує музейні
експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише
Київщини, а й Чернігівщини , Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.

Від 1929 р. — був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між
РРФСР та УРСР.

Репресії:
На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти , що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. 

Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге.
29 травня 1934 р. — судова трійка при колегії ГПУ УСРР засудила до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва . У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун» , а 28 жовтня 1942 року розстріляно.
Реабілітований посмертно.

Джерело:
Вікіпедія

пʼятниця, 22 жовтня 2021 р.

Українське село Тенетиська. (тепер польща). Фонд Івана Гука сердечно дякує п. Оксані Костур з м. Долина І.Франківської обл. за давні фотографії з села Тенетиська (6-фото).

Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Для збільшення натисніть на зображення
Джерело
http://iwanhuk.com/ua/





22 жовтня 1950р. біля с. Лючки у бою з московитами загинули: Михайло Басараба "Лобода" політреферент Косівського надрайонного проводу, його дружина Ганна Васкул "Ліда" зв'язкова, Михайло Васкул "Дуб" провідник Яблунівського райпроводу та три охоронці.

Село Лючки.
*****
Басараба Михайло Дмитрович – «Лобода» (1924 – 22.10.1950, с. Лючки) – чотовий сотні «Мороза», політичний референт надрайонного проводу ОУН.

Застрелився в оточеному бункері в урочищі Холунів під горою Рокита. При розкопках в Яблунові знайдений перстень з вигравіюваним на ньому тризубом і написом: « 1948, БДМ» (Басараба Дмитрів Михайло)
(Загинули в боротьбі…), стор. 817.

Джерело.
Матеріали про учасників визвольного руху на Косівщині підготував Святослав Перцович (vyhor48@meta.ua), календар УПА на 2020р. та літопис УПА.

22 жовтня 1944р. московити спалили 45 будинків і розстріляли 10 жителів с.Кривеньке Чортківського району.

с.Кривеньке Чортківського району.

середа, 20 жовтня 2021 р.

Місце народження – Сибір – Спогади Галичан.

Ореста Булка.
*****
Батьки Орести Булки – тато Орест, учасник студентського процесу «59» у Львові, мама Іванна, зв’язкова УПА, побрались наш Магадані. Весілля було невелике – лише найближчі друзі. Тато співрозмовниці був арештований у 1940 році, мама – у 1945. У Сибіру народились дві їхні доньки.

«Мені було два роки, як ми звідти поїхали. Я так нічого не пам’ятаю. Мама розповідала, що було важко, їли заморожену бульбу. Навіть з татом зробили собі там парники і вирощували овочі», – каже Ореста Булка.

Повернулась сім’я Орести зі заслання у Ходорів, що на Львівщині. Втім місце народження – Сибір, звісно, викликало запитання у радянської влади до кожного, хто мав такий запис у документі.. Сестра пані Ореста, через місце народження, по завершенню навчання у школі не отримала золоту медаль.

"Без прописки, роботи і житла":
25 історій про людей, мешканців селища Добротвір Львівської області, які народились у Сибіру в родинах переселенців, зібрала у дві книжечки Ганна Сологуб. Її родину вивезли на чужину у 1947 році, тут жінка народилась. У 1963 році її батько вперше після виселення відвідав Україну.
Ганна Сологуб.

"Подивився на колгоспи, на те, як важко люди працюють за жалюгідні гроші або просто за трудодень, приїхав і сказав мамі, що жити там важко, але їхати треба, бо дітям у школу і в Сибіру "зросійщаться"", – розповіла Ганна Сологуб.

У 1965 році родина Сологубів повернулась на Радехівщину. Без прописки сподіватись на отримання помешкання було марно. Сім’я жила у зруйнованій майстерні, мама працювала у колгоспі, тато щодня велосипедом на роботу долав 12 кілометрів туди і назад. У таких важких умовах жили майже усі «сибіряки». Вони після заслання розпочинали життя на батьківщині парктично з «нуля». Їхні діти розуміли, щоб чогось досягнути у житті мають добре вчитись і багато працювати. Чимало українців, знаючи як важко жити в Україні, не ризикували повертатись і залишились у Сибіру назавжди.

"Ми пройшли всі жахіття. Репресованих пускали родичі, жили по кілька сімей в одній кімнаті. Хтось боявся мати справу з нами. Коли черговий раз батькові відмовили у наданні житла, тато ліг і заплакав, як дитина. Це був мій перший шок дитинства, я не могла повірити, що мій сильний тато здатен плакати", – пригадує зі сльозами Ганна Сологуб.

З 1944, коли вдруге у Західну Україну прийшла радянська влада, і до 1947 виселено понад 130 тисяч осіб. А у період з вересня 1939 до червня 1941 – лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тисяч українців, про що писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Людей везли у напакованих вагонах, у нестерпних умовах. Майно, яке сім’я залишала на батьківщині, радянська влада конфіскувала.

Важкі спогади:

«Жили у бараках. Ліжок не було, просто настили з дошок, спали по декілька осіб на одному настилі, дуже голодували. У нашому бараку мешкали 52 родини з України», – пригадує у книжці Катерина Шевчук-Кадай.

«Я у тюрму потрапила у 4 річною дитиною. Кадебісти використали мене, щоб впіймати батька. Голодна, брудна, в обдертому одязі, я проводила дитинство у тюремних застінках. Мою маму виселили у сибір у 1947 році. Мене певний час переховували родичі, але видав хтось із так званих «сексотів»», – пише Віра Мелешко-Шевчук.

«Ми відбули п’ятнадцять років заслання, перейшли усі кола сибірського пекла: холод, голод, тяжку працю, приниження…Власне половина мого життя власне життям і не було, це відчайдушна боротьба за елементарне виживання», – пригадує Ганна Сойко.

«Магаданський табір справляв гнітюче враження. Територія обснована колючим дротом, до якого підключено струм, по кутах табору – вишки і конвоїри з автоматами. Лави бараків із загартованими вікнами. Надії опинитись на волі не було ніякої. Щодня о шостій – підйом, робочий виснажливий день тривав 12 годин», – пише у книзі Марія Гоцало.

Люди пройшли крізь пекло Сибіру:

Історія кожної людини – вражаюча. Політичні в’язні та репресовані, їхні діти пройшли через жахіття сибірських таборів, через зрадництво, брехню, лицемірство, поневіряння. Але зберегли свою гідність.

Ганна Сологуб вважає, що «сибіряки» мають ділитись своїми спогадами, бо це допомагає молоді зрозуміти минуле і ту жертву, яку заплатили українці за любов до своєї держави. Цього року вже уп’яте у селищі Добротвір традиційно у переддень святкування незалежності зустрінуться діти репресованих і політв’язнів, чиє дитинство минуло в Сибіру. Нові спогади стануть продовженням історії українського народу.

Джерело.https://www.radiosvoboda.org/a/25406660.html

Автор: Галина Терещук

20 жовтня 1950р. московити арештували в с.Бодаки Збаразького р-ну Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна.

Фото 9. 04. 2017 р., с. Бодаки Церква Св. Миколи 1900 р. - Ігор Пунда.
**********
20 жовтня 1950р. НКВД і група “стрибків” арештувала в с.Бодаки Збаразького району Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна. Вилучали літературу, портрети, зброю, шукали криївки. Хлопців доставили у Вишневецьку катівню при монастирі на допити, які тривали два дні. Через тиждень затриманих відправили в Кременецьку катівню. Шість місяців страшних тортур на енкаведиських допитах терпіли українські патріоти. Їх примушували підписати брехливі протоколи, щоб потім заарештувати ще молодих українців з навколишніх сіл і Вишневця. Та не продались вони. 16 квітня 1951 року відбувся суд на якому Борейко Іван Васильович та Вознюк Василь Степанович були засуджені на кару смерті. Дишкант Дмитро, Довгалюк Сергій та Шандрук Лук’ян отримали по 25 років ВТТ.

Джерело:
https://teren.in.ua/2016/10/20/20-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

вівторок, 19 жовтня 2021 р.

Спогади очевидців. Жовтень 1947го. "Загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти"

Іванна Арсенич, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».
*****
У родині 17-річної Іванни Арсенич нічого не чули про операцію «Запад», не знали, що готується масова депортація тих, хто підтримує національно-визвольний рух, чи у кого хтось воює в УПА. Жінка розповіла Радіо Свобода, що разом із батьками проживала тоді у гуцульському селі Нижній Березів (Івано-Франківщина). Її брат, молодий художник Болеслав служив в Українській повстанській армії. Мав псевдо «Лук». 87-річна Іванна Арсенич пригадує жовтень 1947 року.

«Це точно вже не пригадую, чи було саме на Покрову, чи кілька днів після свята. Але це точно була друга половина жовтня 1947 року. Тоді випало дуже багато снігу. Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Я допомагала упівцям, як і все наше село. Майже всі підтримували, бо багато пішло в УПА. Моя мама мала одного сина і весь час казала, що треба йти і допомагати. Там, де стояла сотня, ми носили їсти, переносили штафети (таємні матеріали). Першим арештували голову сільської ради, його єдиний син загинув в УПА, потім мене арештували, потім мого тата. Нас в пивницю кинули, бо була велика, як і наша хата. Туди звозили і звозили селян, потім нас до стодоли. Мама зранку ще подоїла корови, бабці був у той час 91 рік. Вона не знала, що нас до Сибіру везуть. На машини посадили, – каже Іванна Арсенич. – Я з жахом подумала про бабцю, мені було так її шкода, бо не вижила б. Ми її з машини зсадили, ті хлопці на постах якось чи не зауважили, чи просто пропустили, і бабця до рідних завернула в селі».

«Ми їхали товарними вагонами, нас всіх в Коломиї запакували. Десь чотири тижні у важких умовах, в холоді і голоді. Десь щось там давали по станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Ми могли з дому їсти взяти, але нам не дозволили, але люди мали дещо. Нас привезли в Омську область. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний, ми нічого не мали, бо нам заборонили будь що брати. Там були лише всі наші люди, звідси з Коломийщини. Десь з Омської області через місяць нас забрали в ліс, за Іртиш, і мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. Як я наважилась на втечу, не знаю. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила. Добралась до Коломиї. Спершу переховувалась по чужих людях, у горах, по селах, намучилась», – додає вона.
Катерина Пелехата, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».
*****
Львів’янці Катерині Пелехатій (з дому Василюка) у жовтні 1947 року було 14 років. Вона із сестрою проживала тоді у Дрогобичі, в дідуся. Там дівчата навчались у школі. А мама з татом жили неподалік, у селі Лішня. Брат Катерини Пелехатої належав до молодіжної підпільної оунівської організації «Крути». У лютому 1947 року разом зі своїми побратимами був арештований, засуджений і висланий на заслання в Казахстан. Майбутній чоловік Катерини – Микола Пелехатий був засуджений і виселений у Сибір.

Родина Катерини Пелехатої допомагала упівцям. Жінка пригадує, що дідусь мав власну крамницю посуду і завжди підтримував повстанців.

«Вночі 21 жовтня 1947 року спершу забрали мого тата у селі. Маму і бабусю залишили. Зранку прийшли по них. Зробили це зумисно, щоб тато їм не допомагав збиратись. Коли мама вдягала бабусю, сама збиралась, у той час озброєні солдати ходили по хаті і забирали речі, в штани запихали вкрадені, шалянові хустки. Бабусю і маму посадили на підводу. Їх побачили хлопці, які йшли в Дрогобич у школу, і прибігли до нас, щоб попередити. Ми в школу не пішли, пішли до міста. По нас приїхали в обід, дідуся в помешканні не було. Тато був у супроводі конвою. Ми почали збиратись, я взяла книжки і макарони. Тато знайшов гроші, на щастя, і взяв. По дідуся прийшли в ніч на 22 жовтня. Ми навіть про це не знали. Нас везли Дрогобичем, люди бігли, прощались, загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти. Один чоловік зумів сховати малу сокиру і чоловіки вирубали в дерев’яній підлозі діру. Ми, заступаючи один одного, так могли піти в туалет. Їсти не приносили. Воду нам люди передали. Звозили людей з усіх районів, і на третій день товарний потяг рушив. На вагонах було написано «Пшениця». Дорогою ділились, хто що мав, по ковтку води пили, не вмивались, бо економили воду. Воші», – розповідає жінка.

«Два дні їхали, і вже в Росії нас випустили на вулицю. Люди побігли по воду, конвоїри стріляли, але люди бігли. Принесли нам якоїсь «похльобки» і спеціально соленої риби, щоб ми пити хотіли. Татові на станції вдалось купити два відра води. За одне заплатив 25 карбованців підліткам, ті піднесли під вагон відра, і ременями чоловіки опустили посуд, щоб налили води. Дідусь їхав без їжі в іншому вагоні. Там ще була наша родина. Мамина мама з її братом теж їхала, і ми цього не знали. Всі – за зв’язки з УПА як «вороги народу». Спершу привезли нас на Урал, в місто Губаха. А там «жовтневі свята», 7 листопада. Аби ми не заважали, нас мали відвезти в ліс у піонерський табір. Втім, треба було через річку везти, а лід проламався. Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. На другий день вже перевезли у піонерський табір, де не було опалення. Десь через тиждень звільнили табір від побутових злочинців, і нас там поселили в бараки. Клопи, воші… У грудні я пішла у 8-й клас в школу. У роздягалці мені ставили діти підніжки, накривали пальтом, по мені скакали і кричали: «бандерівка». Я не хотіла ходити в школу, але розуміла, що маю вчитись. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну – і для нас створили ще гірші умови: вивезли в Якутію, щоб звідти не змогли втекти», – пригадує зі сльозами Катерина Пелехата.

Важка праця на шахтах, в тайзі, відмова у навчанні в технікумі, бо «ворог народу», перевезення з місця на місце, у гірше і ще гірше. Кілька років молода дівчина не відвідувала школу, бо її не було. Але згодом, при черговому переїзді, закінчила вечірню школу. Після смерті Сталіна Катерині Пелехатій вдалось вступити у фармацевтичний технікум в Томську. Мала скерування у медінститут, але віддала товаришці, сама поїхала у Воркуту до свого нареченого. Згодом закінчила заочно інститут, як і її чоловік. Лише у 1979 році разом із чоловіком Миколою Пелехатим, теж засудженим підпільником, з двома дітьми приїхала у Львів.

Джерело. https://www.radiosvoboda.org/a/28806551.html
Автор. Галина Терещук.

неділя, 17 жовтня 2021 р.

Битва під Бердичевом 17 жовтня 1702р. сталася під час Козацького повстання Палія 1702—1704 рр. проти влади поляків на Правобережжі.

Для збільшення натисніть на зображення.
*****
Гетьман Самусь розгромив польське військо (2000 кварцяного війська та магнатські відділи Київського та Брацлавського воєводств) на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 жовнірів. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину.

У жовтні повстанське військо вже налічувало 12 тис. козаків. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Семен Палій послав проти коронного війська значні сили кінноти й піхоти під командуванням Самуся та Іскри, а сам став керувати облогою фортеці. Польські війська, довідавшись про наближення повстанців, відступили до Бердичева під захист фортеці, частина їх стала табором поблизу міста.

16 жовтня 1702 року на світанку головні сили повстанців підступили до Бердичева, поблизу якого в укріпленому таборі перебувало коронне військо. Сталася кривава битва, в якій коронне військо і шляхетське ополчення були вщент розгромлені. Повстанці оволоділи містом і фортецею. Рештки розгромлених каральних військ утекли на Волинь в район міст Любара і Чорториї.

Перемога над польсько-шляхетськими військами під Бердичевом вирішила справу визволення Правобережної України. На її території аж до Случі коронних військ не залишилося. Під Бердичевом до повстанців приєднався 4-тисячний загін, що прибув з Подністров'я. Повстанське військо повернулося під Білу Церкву, яку невдовзі було взято.
*****
Селяни навколишніх сіл теж піднялися на боротьбу проти поляків, вигнали шляхту, і край перейшов під козацьке самоуправління. Протягом наступного місяця повстанці відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та інші містечка Правобережжя.
*****
Як зазначає Д.Дорошенко у своїй праці «Нарис історії України», «Палій голубив у душі плян організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити до купи обидві частини розірваної надвоє України. Очевидно, що про це марив у ті часи кожен український патріот».

Джерело історія України.

субота, 16 жовтня 2021 р.

16 жовтня 1873р. народився Володимир Васильович Кобринський - Український мистецтвознавець і етнограф, натхненник-організатор і перший директор Музею народного мистецтва Гуцульщини.

Володимир Васильович Кобринський (народився 16 жовтня 1873, с. Білоберезка, тепер Верховинський район, Івано-Франківська область) в родині вчителя. Він — небіж визначного культурно-громадського та релігійного діяча, публіциста, мецената, греко-католицького священика о. Йосафата Кобринського. 

Після закінчення Коломийської гімназії та Львівської вчительської семінарії працював учителем (1896—98), згодом — контролером на залізничних станціях.

Зі студентських років захоплювався народним мистецтвом Гуцульщини, збирав вироби народних майстрів краю, старовинні знаряддя праці, документи, заохочував до цього громадськість. 1926 року зібрані ним експонати були розміщені в «Народному домі» Коломиї, збудованому на кошти громадськості в 1896–1902 роках. Завдяки зусиллям Володимира Кобринського на 1928 рік колекція уже нараховувала 300 предметів.

У грудні 1934 року відбулося офіційне відкриття Музею народного мистецтва Гуцульщини (нині Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського), першим директором якого був Володимир Кобринський.

За безпосередньої участі Володимира Кобринського створено також музеї в містах Рогатині, Бережанах, Теребовлі, Самборі.

В. Кобринський був учасником щорічних з'їздів польських і українських музеєзнавців. Виступав за об'єднання західноукраїнських земель з рештою України у складі УСРР/УРСР, за що зазнавав утисків від польських властей.

Під час Другої світової війни Володимир Кобринський переховував цінні музейні експонати.

Автор низки статей з історії та етнографії.

Помер Володимир Кобринський 17 жовтня 1958 року в Коломиї.

Джерело. Вікіпедія.

16 (або 19) жовтня 1941р. (77 р.) помер Трильовський Кирило Йосифович - громадський і політичний діяч, адвокат, журналіст та видавець. Провідний член Русько - Української радикальної партії, організатор і творець "Січей" і т-ва "Січові стрільці", ген. отаман Українського січового союзу у Львові.

Кирило Трильовський – Український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, засновник й організатор січового руху, невтомний захисник прав українського селянства. Він народився 6 травня 1864 року в селі Богутин Золочівського повіту Королівства Галичини і Лодомерії, що належало до складу Австро-Угорської імперії (нині це Золочівський район Львівської області України). Батько, Йосип Трильовський, був помічником греко-католицького священника. Мати, Гонората Левицька – донькою священника. Вона померла, коли хлопцеві було 13 років. 

Про дитинство Кирило згадував:
“Хоч у нас вдома розмовляли по-польськи, насичували себе лише польською літературою, але ніколи не вважали себе за поляків. Батько мій почувався русином, писав етимологічним правописом, але не належав до тих “твердих”, що проповідували “адін народ, адін русскій язик”. Фактично моє “відпольщення” започаткував за спонукою мого батька, тамошній учитель Симеон Свєнціцький. [Він] заохочував мене навчитися наших молитов, навіть брався мене лякати – як не вивчу їх до Великодня, то буде біда, бо прийдуть москалі й різатимуть усіх. Зрештою, моя “рутенізація” пішла скорим кроком уперед”.

Середню освіту майбутній політичний діяч здобув у Золочівській та Коломийській гімназіях, потім навчався у Львівській та Віденській військових школах, а вищу освіту отримав на юридичному факультеті Львівського університету. Вже з початку 1890-х років він став активним учасником громадсько-політичного життя українців-галичан. Трильовський належав до першої в історії вітчизняної політичної партії – Русько-української радикальної, заснованої Іваном Франком і Михайлом Павликом. Головною метою своєї діяльності на цьому етапі молодий Трильовський вважав “політичне освідомлювання” галицького селянства, прищеплення йому українського патріотизму, пропаганду активної громадсько-політичної позиції, виведення з майже безправного становища. Тому логічно, що значно пізніше, у 1919 році, він став організатором Селянсько-радикальної партії, яка, втім, через несприятливі історичні обставини не встигла розвинутися до потужної політичної сили.

Кирило Трильовський завжди був людиною дії, тому сучасникам запам’ятався як невтомний пропагандист, оратор, народний трибун. Наприклад, газета “Львівські вісті” писала про нього таке:

“Як такий став він на свій час незвичайно популярною особою. Не було села на Покутті – там він головно сконцентрував свою діяльність, яке не знало б “батька Трильовського”, цього незвичайно рухливого та енергійного радикального агітатора й організатора. На безчисленних зборах і вічах, що їх він улаштовував в цій частині краю, виступав він як справжній селянський трибун, як палкий речник клясових і національних інтересів українського селянства”.

Найбільшої ж слави Кирило Трильовський зажив як організатор січового руху Галичини й Буковини. Почалося все із села Завалля на Снятинщині (зараз Івано-Франківська область), де 5 травня 1900 року Кирило заснував перше українське пожежно-руханкове (тобто спортивне) товариство під назвою “Січ”. Офіційно “Січі” вважалися протипожежними організаціями місцевих мешканців, що давало змогу легально діяти в Австро-Угорській імперії. Фактично ж, вони займалися спортивною підготовкою молоді, поширенням українських патріотичних ідей, освітою селянства, співпрацювали з українськими кооперативними й страховими організаціями, вели пропаганду здорового способу життя (зокрема, боротьбу з алкоголізмом).

Австрійська адміністрація Галичини, яка складалася переважно з поляків, швидко побачила для себе небезпеку в поширенні українського січового руху. Проти Трильовського почалися судові позови, наклепи. Його звинувачували в тому, що він буцімто хотів стати “королем русинів”, привласнити собі велику суму державних коштів тощо, але суди довели безпідставність цих звинувачень. 1907 року Трильовського навіть обрали депутатом австрійського парламенту. Після цього нападки на нього припинилися. 1908-го вдалося організувати січову централю у Станіславові (Івано-Франківську), 1912-го – Український січовий союз у Львові. Напередодні початку Першої світової війни січовий рух охопив до 100 тисяч українців, а їхньою наймасовішою акцією став Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові. Учасники “Січей” стали ядром першої у XX столітті української військової частини – Легіону січових стрільців.

Під час Першої світової війни Кирило Трильовський належав до складу Головної Української Ради, Загальної Української Ради, а в часи ЗУНР став членом конституанти – Української Національної Ради. Провівши кілька років на вимушеній еміграції у Відні, повернувся до Галичини, де продовжив адвокатську практику.
Пам’ятна дошка в Коломиї. Фото: Тарас Возняк.

Але так тривало до приходу більшовицької влади восени 1939 року. “Червоні” влаштували Трильовському допити в НКВС, неодноразові обшуки, конфіскацію важливих документів (тільки дивом вдалося зберегти рукопис спогадів “З мого життя”). Родину Трильовських планували депортувати на схід, але цьому завадив початок німецько-радянської війни. Коломия, де мешкав Кирило Йосипович, опинилася під угорською, а потім німецькою окупацією. Тяжко хворий, український діяч помер у шпиталі 19 жовтня 1941 року й був похований на місцевому кладовищі “Монастирок”. Проводжати “батька Трильовського” в останню путь зібралися тисячі українських селян.

Джерело.https://uain.press/blogs/batko-kyrylo-trylovskyj-organizator-ukrayinskyh-sichej-1234554

пʼятниця, 15 жовтня 2021 р.

15 жовтня 1893р. народився Долуд Андрій - Український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу, організатор УВВ.

Народився тоді в с. Плетений Ташлик, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія, нині це Маловисківський район, Кіровоградська обл.

Під час першої світової у складі військ Південно-Західного фронту воював на Тернопільщині.

В 1917–1918 — член Української Центральної Ради. 13 листопада 1918 на чолі козацького загону імені Івана Гонти, сформованого з наддніпрянських українців, прибув до Львова на допомогу галицьким військам. Брав участь в польсько-українській війні 1918—1919. З кінця 1918 командував Янівською (другою) бригадою УГА, яка відзначилась у боях з польськими частинами на підступах до Львова, в ході Вовчухівської операції 1919 та Чортківського наступу (офензиви) 1919.

З грудня 1919 до травня 1920 — начальник штабу Армії УНР під час Першого Зимового походу. Під час польсько-радянської війни 1920 командував 5-ю Херсонською дивізією Армії УНР. У листопада 1920 інтернований з дивізією біля Підволочиська. У 1921 році виїхав до Бразилії.

У 1942 році формально очолював Українське Визвольне Військо, що формувалось у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 року очолював Запорізький загін УВК (Ost-Nachschub-Bataillon 651) в складі Вермахту, який у 1945 р. увійшов до складу 2-ї Української дивізії УНР Українська Національна Армія.

У 1944 році — член Козацького штабу генерала Андрія Шкуро.

Разом з полковником Дацківим були організаторами табору для українців в Ульмі. Після 1945 року емігрував до Латинської Америки.

Помер 6 вересня 1976 р., похований у Куритибі, штат Парана, Бразилія.
Могила полковника армії УНР Андрія Долуда.
За могилою доглядає місцева Ккраїнська родина Чайків. 

Джерело літопис УПА. Історія України. Вікіпедія.
https://m.gazeta.ua/articles/history/_u-braziliyi-znajshli-mogilu-polkovnika-armiyi-unr/929495

Цей день в історії УПА - 15 жовтня.

*****
1944 рік
Через зрадника, НКВД влаштувало облаву на старшинську школу «Олені» УПА-Захіл у Сколівському районі Львівщини. Загинули командир школи майор Федір Польовий – «Поль» та декілька охоронців і членів штабу. Особовий склад школи не постраждав, оскільки випуск відбувся за кілька годин до нападу.

У селі Настасів на Тернопільщині повстанці знищили радянського активіста і спалили сільраду.

В одному з населених пунктів Збаразького району Тернопільщині відділ повстанців покарав шомполами 5 радянських активісток.

1945 рік
Сотня «Наддністрянці» УПА-Захід у сутичці з загоном НКВД, що влаштував засідку біля села Рудники на Дрогобиччині, знищили чотирьох військових і одного поранили.

У сутичці з загоном НКВД біля села Ражнів на Львівщині загинули воїн сотні «Непоборні» УПА-Захід «Мировий» і районний провідник ОУН Василь Чучман – «Вірний».

1946 рік
Відділ сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у засідці в селі Саджава на Станіславщині знищив військового МВД і поранив бійця винищувального батальйону.

У поїзді Станіслав-Єзупіль підпільники знищили начальника винищувального батальйону Єзупільського району.

1948 рік
Неподалік села Козлів на Тернопільщині повстанці обстріляли першого секретаря райкому КП(б)У з охоронцями.

У сутичках із загонами МВД у селах Опака і Терло загинули двоє повстанців надрайонної організації ОУН.

1949 рік
У бою з загоном МВД біля села Головецько на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі станичний ОУН Петро Коханик – «Гайовий».

1953 рік
Районний провідник ОУН Танасій Мохнатчук – «Наливайко» загинув під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Космач на Станіславщині.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ. Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Суспільний кореспондент

«Скеля трьох чекістів». Як УПА боролась із московитами на Буковині.

*****
23 вересня 1944 року повстанці в Путильському районі Чернівецької області із засідки ліквідували заступника начальника обласного НКҐБ та заступника начальника обласного НКВД, керівника обласної медичної служби НКВД, а також заступник начальника 2-го батальйону Внутрішніх Військ НКВД, який командував районним гарнізоном. Згодом через натиск повстанців районна радянська влада відступила із райцентру Путила у віддалене село Селятин, затрималася тут лише 5 днів, покинула район та через територію Румунії відступила до райцентру Сторожинець. Кілька місяців в районі панували повстанці.

Наприкінці березня 1944 року радянські війська вступили на територію Чернівецької області та зайняли більшу її частину. До початку травня фронт зупинився на лінії Вижниця-Берегомет-Красноїльськ, впритул підійшовши до Карпатських гір, та всю весну і літо 1944 року залишався на цих позиціях. Між радянськими та німецькими військами утворилася "нейтральна", чи "сіра" смуга шириною 10-20 км.

Такою ситуація залишалася кілька місяців, до середини вересня 1944 року. Саме тут, в гірській частині області впродовж літа 1944 року тривало формування сил УПА Буковини, які, за даними радянських спецслужб, налічували безпосередньо у Путильському районі 2500 осіб (радянська статистика дуже часто перебільшувала реальну кількість – ред.).

10 вересня 1944 року радянські війська відновили наступ та вже 17 вересня 1944 року весь Путильський район перейшов під контроль радянських військ. Німецькі війська відступили з території району без боїв. Частини ОУН та УПА також не чинили опору військам, внаслідок чого Червона армія пройшла територією району практично без бойових дій, і навіть не помітила ніде повстанських відділів.

Цей факт відзначили в НКҐБ: "За інформацією Нач. ОКР "СМЕРШ" 138 стрілецької дивізії майора т. Капельникова, частини дивізії, які обороняли прикарпатську ділянку фронту на території Чернівецької області, які наступали в Карпатах, рухались по Путильському району без опору як з боку військ противника, так і з боку повстанських формувань.

Причому дивізія мала завдання під час наступу ліквідувати відомі нам і ОКР "СМЕРШ" бандитські формування, які активно діяли на ділянці оборони дивізії і зокрема в Путильському районі. До цього були підготовлені і оперативні заходи ОКР "Смерш", проте частини дивізії пройшли по Путильському району і ніде не зустрічали жодної банди".

Одразу одночасно з військами з метою встановлення радянської влади в район прибула оперативна група – представники партії, різних радянських органів, опергрупи НКВД та НКҐБ, у складі 14-ти осіб та однієї роти внутрішніх військ НКВД, які зупинилися в райцентрі Путила та почали розбудовувати радянську владу.

У Доповідній Генеральному комісару НКВД CРСР Л.Берії начальник УНКҐБ по Чернівецькій області підполковник М.Решетов зазначав: "Услід за частинами Червоної армії в Путилу із Вижниці пішла група районного радянсько-партійного активу, в тому числі апарат райвідділення НКГБ в складі Начальника райвідділу старшого лейтенанта Державіна і двох оперуповноважених, а також і апарат райвідділу НКВД.

18.9.1944 року начальник Вижницького райвідділу НКГБ старший лейтенант Калінін доповів мені по телефону про те, що із Путили в Вижницю повернувся один радянський працівник і повідомив, що керівні органи Путильського району благополучно прибули в Путилу і перебувають на місці. Одночасно туди прибула рота внутрішніх військ НКВД". Ця рота, а також 33-й прикордонний загін були силовою основою утвердження радянської влади в Путильському районі.

19 вересня 1944 року, з метою "рекогносцировки" району та організації своєї кривавої роботи до Путили вирушила оперативна група на чолі із заступником начальника обласного УНКВД майором Меняшкіним та заступником начальника обласного Управління НКҐБ майором держбезпеки Новожиловим (з останнім вирушили працівники 2-го відділу УНКҐБ – старший оперуповноважений молодший лейтенант держбезпеки Борисов і старший оперуповноважений старший лейтенант Геркулесов).

Метою поїздки було "ознайомлення з обстановкою і організація агентурно-оперативної роботи у звільнених районах", або, як зазначено іншому документі, "для організації агентурно-оперативної роботи з вилучення зрадників Батьківщини і агентури противника у звільнених районах".

Внаслідок аналізу документів про зазначені події в цілому вдалося досить детально встановити загальну картину всього, що відбувалося.

Група спочатку попрацювала у Вижниці, де з оперативних міркувань залишили Геркулесова, й вирушила до Путили. Дороги були зруйновані та перекриті завалами, проїхати було неможливо. Тому не доїжджаючи 12 кілометрів до Путили машину з Борисовим направили назад у Вижницю, а самі пішли пішки до райцентру.

Із 21 по 23 вересня 1944 р. обоє заступників перебували в Путилі, де ознайомились із районом, склали довідку із переліком повстанських боївок та частин, переконалися, що без військ тут їм немає чого робити. О 10-11-й годині 23 вересня Меняшкін та Новожилов, а також начальник медслужби УНКВД Большаков на автомашині виїхали з Путили до Чернівців.

Попутно ними була взята на машину завідуюча Путильського райздороввідділу Лебедєва Євдокія Кузьмівна, 1922 р.н. Слідом за машиною, за наказом Меняшкіна, підводою виїхали два працівники Путильського райвідділу НКВД – молодший лейтенант міліції Щетінкін і міліціонер Савук.

Під'їхавши в районі села Дихтинець до завалу, Новожилов, Меняшкін і Большаков машину з шофером направили в об'їзд, віддавши водію документи, а самі направились через обвал пішки. З ними ж пішла і Лебедєва. Підійшовши до завалу, вони були обстріляні повстанцями, які влаштували засідку, та загинули в бою.

Джерело більше тут.
https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/09/27/160227/

15 жовтня 1951р. у Бродівському р-ні під час бою з московитами загинув Микола Долинюк "Роман" - підпільник Заболотцівської райбоївки.

Село Заболотці.
*****
Також із с. Заболотці пов'язана доля Лесюка Михайла Васильовича (на фото) («Жука»; 10.10.1920, с. Вовковатиця Бродівського р-ну Львівської обл. – 25.02.1950, с. Вовковатиця Бродівського р-ну Львівської обл.). 
Народився у сім’ї селян Василя та Марії Лесюк. Освіта – 5 класів неповної середньої школи. За фахом – кравець. Активний член товариств «Просвіта» та «Луг». Восени 1939 р., остерігаючись арешту зі сторони органів НКВС, нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та перебував на еміграції, звідки повернувся у рідне село восени 1941 р. У 1942 р. одружився з уродженкою с. Заболотці Анною Трач, з якою виховував двох дітей. 

Учасник збройного підпілля ОУН із червня 1944 р. Стрілець боївки Заболотцівського куща ОУН і одночасно зв’язковий до районного проводу ОУН (06.1944 – весна 1949), бойовик та зв’язковий керівника Заболотцівського районного проводу ОУН Олексія Сітки – «Підкови» (весна 1949 – 08.1949), керівник кущового проводу ОУН (08.1949-02.1950). 

Загинув у бою з опергрупою Заболотцівського РВ МДБ. Старший вістун УПА (31.08.1948); відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА (31.08.1948). 15.02.2018 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам’яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у м. Броди Львівської обл. Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 049) переданий Володимиру-Василю Лесюку, синові Михайла Лесюка – «Жука».

Джерело літопис УПА. Календар УПА на 2021р. та https://photo-lviv.in.ua/lytsari-oun-ta-upa-bridshchyny/

четвер, 14 жовтня 2021 р.

14 жовтня 1990р. у Львові, в період відродження України, вперше вшановували Українських захисників. Тих, хто боронив Україну і про кого забороняли говорити московити.

Хода за участі колишніх бійців УПА, на якій майоріли і червоно-чорні прапори. Львів, 14 жовтня 1990р.

Тисячі людей тоді пройшлись вулицями міста і було зачитано присягу вояка УПА. Про цю історичну подію обмаль згадок. Яким був день 14 жовтня 1990 року у Львові, розповів її ініціатор історик Сергій Рудюк.

Осінь 1990 року у Львові вирізнялась знаковими подіями.
14 вересня львів’яни демонтували пам’ятник Леніну.
Демонтаж пам’ятника Леніну у Львові, 14 вересня 1990 року.

30 вересня 300-тисячний мітинг «Ні – новоствореному союзному договору!» відбувся на стадіоні «Україна».

1 жовтня львівські студенти вирушили у Київ на голодування (Революцію на граніті), яке розпочали 2 жовтня. Акція протесту у формі голодування відбувалась і у Львові.

13 жовтня у міській раді вперше зібралися вояки УПА і до них звернувся син головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Юрій.

14 жовтня Львівський громадський комітет за відродження Української національної армії організував марш і зібрання на честь Українського війська.

Ідея належала керівникові організації, а нині полковникові запасу ЗСУ, історикові Сергієві Рудюку. Він розповів Радіо Свобода, що спершу звернувся до виконувача обов’язків глави УГКЦ Володимира Стернюка з проханням про богослужіння.

Запросили молодь призовного віку
Сергій Рудюк
«Домовились, що захід розпочнеться з урочистого богослужіння в церкві Святого Юра. Ми запросили молодь призовного віку, залучили Спілку української молоді, львівських митців, зокрема духовий оркестр, який у той час відроджував український марш, також обходив мистецькі колективи у Львові і всі погодились взяти участь у концерті», – розповідає Сергій Рудюк.

Сотні людей прийшли спершу на богослужіння у Святоюрський собор. На церковному подвір’ї зачитали текст присяги вояка УПА, який був затверджений Українською головною визвольною радою (УГВР) і від 19 липня 1944 року запроваджений наказом Головного штабу УПА.

«Клянусь боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу!» – вперше публічно прозвучало у Львові у час відродження Української держави.

Опісля маршем, який очолив духовий оркестр, люди пройшлись вулицями Львова. Урочисту академію і святковий концерт провели в театрі імені Марії Заньковецької. До могил січових стрільців на Янівському кладовищі поклали кошик із квітами.

Силові структури не перешкоджали
Сергій Рудюк
«Силові структури не дуже виднілись довкола, не перешкоджали і не втручались, але ми все організували спокійно. З нашого боку була охорона, тому що комітет мав відділення. Хлопці були проінструктовані, як діяти в різних ситуаціях. Я нічого не фотографував тоді і, на жаль, не маю світлин ніяких. Можливо, хтось щось і має, було б добре, якби люди це поширили. Коли я подивився на колону, яка спускалася зі Святоюрської гори, то це була незабутня картина! Вся вулиця заповнена людьми, які крокували. Були і вояки УПА, але тоді багато поїхали на зустріч із побратимами на Волинь. Більшість організацій, до яких звернувся, підтримали марш на честь УПА і всіх захисників України. Театр був заповнений ущент. Все відбувалось із великим ентузіазмом, якого тепер не побачиш», – пригадує Сергій Рудюк.

Тоді у заході взяла участь делегація ветеранського литовського антиросійського опору.

Більше тут.https://www.google.com/amp/s/www.radiosvoboda.org/amp/30891495.html

Омелян Гіллярович Польовий "Данило" "Очерет" "Остап" "Іван" "Якір" — Український військовик, політв'язень. Командир ВО-3 «Лисоня», полковник УПА.

Народився 13 січня 1913р. у селі Ярчівці на Тернопільщині Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги (від 1945 року).
Закінчив народну школу в рідному селі та вступив до Тернопільської української гімназії. Тоді став членом Пласту, а влітку 1932 року вступив до ОУН. Упродовж кінця 1920-1930-х років кілька разів потрапляв на лаву підсудних за проукраїнські погляди, сутички з польською поліцією, розповсюдження листівок ОУН та створення україномовних шкіл.

У вересні 1939 року він очолював Зборівську повітову екзекутивну ОУН. Після приходу Червоної армії у лютому 1940 року перейшов у німецьку зону окупації. Пройшов навчання у німецькій поліційно-розвідувальній школі в лижному пансіонаті «Стамара» в м. Закопане (нині Польща). Влітку 1940 року очолював канцелярію колишніх політичних в’язнів в Українському комітеті допомоги біженцям і полоненим (згодом - Український Допомоговий Комітет).

У травні 1941 року Польовий перебував у тренувальному таборі в Нойгамері (нині м. Свентошув у Польщі), де проходило формування Північної групи Дружин українських націоналістів (ДУН) – Легіону «Нахтігаль». Після реорганізації Легіону, у 1942 році проходив курси чотових на території Білорусії.

Навесні 1943 року Омелян Польовий долучився до формування на Дрогобиччині (нині – Львівська область) збройних підрозділів Української народної самооборони (УНС). Тут він під псевдо Остап Шухай вишколював перший курінь імені Максима Кривоноса.

Взимку 1943 року він став командиром Тернопільської воєнної округи УПА «Лисоня». Створював відділи УПА та формував військовий штаб. Восени 1944 року вже керував 24 сотнями УПА, загальною чисельністю близько 4 тис. стрільців. У вересні 1944 року Польовий очолив загін УПА, з якими провів кілька значних боїв із підрозділами НКВД. Під час бою на хуторі Альбанівка Зборівського району 27 вересня, отримав поранення. Після цього склав з себе обов’язки командира над загоном та воєнною округою.

Одужавши, Омеляна Польового під псевдом Якір і Ясь у квітні 1945 р. перевели у крайовий військовий штаб УПА-Захід старшиною для спеціальних доручень та військовим інспектором, де він очолював зв’язкові лінії. Головний військовий штаб УПА присвоїв йому ступінь поручника та відзначив Бронзовим Хрестом бойової заслуги.

1 квітня 1946 року у Львові Омелян Польовий потрапив у полон та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінили до 25 років радянських концтаборів. У 1971 році Польовий звільнився із ув’язнення, поселився у Тернополі. Із 13 жовтня 1995 р. він став почесним членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.

Помер Омелян Польовий 12 червня 1999 року в Тернополі, похований на Микулинецькому кладовищі.

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/3/1913-narodyvsya-poruchnyk-upa-omelyan-polovyy

середа, 13 жовтня 2021 р.

13 жовтня 1894 р. у Пенсильванії засновано Український народний союз.

Перша шпальта газети «Свобода» до сорокаріччя УНС
*****
(інша дата заснування 22 лютого 1894 року)
Український Народний Союз (УНС) (англ. Ukrainian National Association, UNA), до 1914: Руський Народний Союз (РНС) (англ. Ruthenian National Union, RNU) — найстарша й найбільша братсько-забезпеченева організація США з поширенням діяльності й на Канаду.
Реклама для членства Руського Народного Союзу.
****
Руський Народний Союз заснований у містечку Шамокін, Пенсильванія, 22 лютого 1894 року з кількох місцевих братств, які залишили «Соединеніе греко-католицких русских братств», не погоджуючися з його консервативними і проугорськими та москвофільськими позиціями. Завданням РНС — «дбати про згуртування, освіту й допомогу українцям в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення». Ініціативу до заснування РНС висунув отець Григорій Грушка в порозумінні з деякими іншими українськими католицькими священиками у видаваній ним з 1893 року «Свободі», що пізніше стала органом РНС. Спочатку осідком РНС було місто Джерсі-Сіті, де містилися у власному 14-поверховому будинку його канцелярія та видавництво «Свобода».

Після того, як єпископ Сотер (Ортинський) робив заходи перетворити РНС на організацію винятково для греко-католиків, у 1910 році частина відділів РНС утворила «новий союз», згодом Український Робітничий Союз (з 1978 Український Братський Союз), а інші відділи оформилися як Союз Руських Греко-Католицьких Церковних Братств «Християнська Любов», з 1912 — Союз Українців-Католиків «Провидіння». У 1914 році постала ще Українська Народна Поміч, що гуртувала головно православних українців.

Руський Народний Союз пізніше змінив свою назву на Український Народний Союз (УНС) з метою відстоювання специфічно української етнокультурної ідентичності.

Керівними органами УНС є конвенції, які збираються що 4 роки (до 1978 відбулося 29); головний уряд у складі 28 осіб, до якого входить головний екзекутивний комітет (7 осіб), головна рада (14) і головна контрольна комісія (5). Поміж конвенціями УНС керує головний уряд, який відбуває щорічні засідання.

До екзекутивного комітету УНС належать: голова, його заступники, директор для справ Канади, секретар, касир й організатор.

Головами були: Т. Толпаш (1894 — 95), І. Ґлова (1895 — 98), Ю. Хиляк (1898 — 1900), о. А. Бончевський (1900 — 02), о. М. Стефанович (1902 — 04), К. Кирчів (1904—08 і 1917 — 20), Д. Капітула (1908 — 17), С. Ядловський (1920 — 25), Т. Грицей (1925 — 29), М. Мурашко (1929 — 49), Д. Галичин (1950 — 61), Й. Лисогір (1961 — 78). Секретарі: оо. І. Констанкевич (1894 — 95), Н. Дмитрів (1895), М. Стефанович (1896 — 97), А. Бончевський (1898 — 1900), пізніше довголітні секретарі Д. Галичин (1933 — 50), Я. Падох (1958 — 74). До екзекутивного комітету, обраного на 29 конвенції УНС, входять: І. Флис — гол., М. Куропась і М. Душник — заступники, П. Юзик — директро для справ Канади, В. Сохан — секретар, У. Дячук — касир і В. Оріховський — організатор. До видатних діячів і урядовців УНС належав Роман Слободян, що обіймав понад півстоліття керівні пости, у тому числі головного касира (1933 — 66). 

Історія України.