Загальна кількість переглядів!

субота, 27 листопада 2021 р.

Панчишин Мар'ян Іванович - народний лікар Галичини. Без перебільшення один із найвидатніших Галицьких Українців першої половини ХХ ст.

"Світячи іншим згораю..."
*****
Перелік його справ та здобутків справді вражає: видатний фахівець у галузі внутрішніх хвороб і туберкульозу, "народний лікар Галичини", організатор і ректор Українського таємного університету у Львові, засновник Українського гігієнічного товариства, протитуберкульозного диспансеру та першого українського санаторію, керівник терапевтичного відділу "Народної лічниці", редактор журналів "Лікарський вісник" і "Народне здоров’я", професор та завідувач кафедри шпитальної терапії Львівського медичного інституту, засновник Львівської школи терапевтів, автор низки наукових праць з найактуальніших питань медицини. 
Мар'ян Панчишин народився 6 вересня 1882 р. у Львові, у незаможній родині. Проте здібний юнак зміг здобути добру освіту завдяки ґрантам приватних фундацій для талановитої молоді.

У 1903–1909 рр. Мар’ян Панчишин навчається на лікарському факультеті Львівського університету. Будучи студентом він активно займається науковою діяльністю, а відразу після завершення навчання його призначають асистентом кафедри анатомії та керівником першого рентгенологічного відділення клініки. Під час Першої світової війни він мобілізований, служить лікарем у званні капітана медичної служби, на фронті організовує роботу протиепідеміологічних шпиталів.

В 1918 р. Панчишин відмовляється присягнути польському урядові та під час польсько-української війни налагоджує медичну обслугу української армії у Львові, за що його звільнено з університету. У 1919 р. він відкриває свій приватний медичний, невдовзі – стає членом Наукового товариства імені Шевченка. У 1924–1925 рр. Мар’ян Панчишин ректор Українського таємного університету, засновує стипендії для здібних студентів.
Після ліквідації університету Панчишин зосереджується на роботі у своїй приватній приймальні та НТШ. За власні кошти він обладнав та відкрив у своєму будинку у Львові перший український протитуберкульозний диспансер та придбав для нього рентгенівський апарат. Панчишин стає особистим лікарем Митрополита Андрея Шептицького. Водночас він надавав якісну медичну допомогу і кваліфіковані поради для тисяч хворих з усіх верств суспільства, які до нього звертались. Мар’ян Панчишин стає справжнім народним лікарем. 

У 1924 р. Мар'яна Панчишина обирають головою лікарської комісії НТШ. У 1926-му він стає ініціатором видання «Лікарського вісника». Однією із безумовних заслуг Панчишина було створення Українського гігієнічного товариства, яке видавало популярні медичні брошури, надавало допомогу незаможному населенню. Від 1937 р. Мар’ян Панчишин є провідним ординатором відділу внутрішніх хвороб «Народної лічниці», який він також обладнав власним коштом. 

У 1939 р. Мар’ян Панчишин депутат Народних Зборів Західної України. В цей час він використовує своє становище для порятунку багатьох родин від репресій. У період німецької окупації Мар'ян Панчишин намагається відновити медичний факультет Львівського університету, організовує «державні природничо-медичні фахові курси». 

Багаторічні надмірні перевантаження і тривожна ситуація, що склалася у той період у Львові (вбивства львівських лікарів – Олександра Подолинського та Андрія Ластовецького, останній з яких був близьким співробітником Панчишина) дуже підірвали здоров’я Мар'яна Панчишина. На запрошення свого багатолітнього пацієнта Митрополита Андрея Шептицького Мар’ян Панчишин погоджується переховатися у його резиденції на Святоюрській горі, де йому забезпечили якісну медичну опіку. Проте було вже запізно. 
9 жовтня 1943 року Мар’ян Панчишин помер від гострого інфаркту міокарда.

Джерело інформації.
http://www.uha.org.ua/uk/news/maryan-panchyshyn-narodnyi-likar-galychyny/

пʼятниця, 26 листопада 2021 р.

Братунь Ростислав Андрійович - Український журналіст і громадський діяч. Поет оксамитової революції. Помер за загадкових обставин. За версією дружини, письменника отруїли. Мешкав у Львові на вул. Грицая, буд. № 8.

Революційні полдії в Україні наприкінці 80-их років минулого століття неможливо уявити без постаті поета Ростислава Братуня.
Народився Ростислав Андрійович 7 січня 1927 року у Любомлі на Волині у тому ж будинку, де колись побачила світ його знаменита тітка – легенда української сцени Наталія Ужвій.

Син українського письменника та громадсько-політичного діяча Ростислав Братунь в юності підтримував зв’язок із юнацькою мережею ОУН. А його поетичний талант яскраво проявився вже у студентські роки, коли він видав свою першу збірку. У 1950 — закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка.

Література стане для Братуня основним заняттям. Він очолює Спілку письменників Львівщини, редагує журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін»), регулярно видає збірки віршів, деякі з якотрих поклав на музику Володимир Івасюк.

Не дивлячись на те, що видимих конфліктів з радянською владою у Братуня не було (він навіть був кавалером ореду Дружби народів), у 1987 році він починає активну участь у революційних процесах і стає одним із символів національного відродження. Того ж 1987-го у Львові створюється Товариство Лева, «хрещеним батьком» якого вважають саме Братуня. Через два роки, 1989-го, львів’яни обирають Братуня народним депутатом СРСР.

Під час з’їздів союзних депутатів він зайняв чітку позицію з відстоювання українських інтересів. Відома його дискусія з тодішнім генсеком Михайлом Горбачовим, під час якої він безапеляційно стверджував: «Україна буде вільною».

1993 року саме Ростислав Братунь підняв український національний прапор над флагманом Військово-Морських Сил України «Гетьманом Сагайдачним».

Помер Ростислав Андрійович 8 березня 1995 року за не до кінця з’ясованих обставин. Похований на Личакові. На його честь названі вулиці у Львові, Ковелі та Любомлі.

Джерело інформації.
http://www.kray.org.ua/515/postati/rostislav-bratun-poet-oksamitovoyi-r/ та Вікіпедія.


четвер, 25 листопада 2021 р.

24 листопада 1950р. біля с. Страдч Яворівського р-ну. у бою з московитами загинув Петро Шатинський "Крук" - окружний референт пропаганди Львівщини, прорвався з боєм воїн Павло Леус "Орест".

Символічна могила борцям за Волю України с. Страдч.
******
У жовтні 1950 р. при управліннях МДБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були організовані спеціальні оперативні групи з метою активізації пошуку члена Проводу ОУН О. Дяківа- "Наума".

У листопаді формування цих груп завершилося. Одночасно здійснено заходи, спрямовані на встановлення місць його перебування, насамперед на території Городоцького та Івано-Франківського районів, де попередньо вже фіксували його появу. 

Для проведення агентурної розвідки в с. Страдч була скерована кваліфікована агентка "Роза", яка поселилася там у своїх родичів і за короткий час встановила широкі зв'язки серед симпатиків підпілля.

Агентка "Роза" була безпосередньо причетна до ліквідації Р. Шухевича.

Дослідник Д. Ведєнєєв, з посиланням на З. Ластовецького, називає її справжнє ім'я — Анна Фроляк. 
 
Вона повідомила, що 5-6 жовтня в господарстві дяка місцевої церкви Степана Боровця переховувалися п'ятеро підпільників, один з яких за ознаками був подібний до «Наума».

Агентка «Роза» 20 листопада повідомила, що після зустрічі з мисливцями ця група ввечері прибула в господарство С. Боровця.  
 
 Отримавши ці відомості, МДБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістсько-військової операції у с. Страдч та прилеглих лісових масивах з метою пошуку та ліквідації О. Дяківа та інших підпільників. 

До неї було залучено близько 460 солдатів та офіцерів військ МДБ, очолювали керівні співробітники МДБ УРСР та управління у Львівській області.

За планом, 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя, Роттенган та Великополе, а пошукові групи мали розшукувати криївки в цих селах та прилеглих лісах. 

На випадок прориву повстанців в районі операції та за межею оточення були виставлені засідки і секрети. 
Операція розпочалася на світанку 24 листопада 1950 р. Увечері цього дня, на одну із засідок МДБ потрапили два підпільники, які прямували до лісу. 

У перестрілці один із повстанців — окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-"Крук" — відразу загинув, інший — бойовик Павло Леус-"Орест" — зумів пробитися до лісу, при цьому отримавши поранення у сутичці із ще однією засідкою. 

Масив відразу був блокований військами МДБ. Наступного дня в перестрілці із секретом більшовиків загинув бойовик О. Дяківа "Петро" (справжні ім'я та прізвище не встановлені), який ніс пошту на адресу "Наума" та 21 тисячу рублів.

Це дало додаткову вказівку МДБ про перебування в цій місцевості крайового провідника ОУН Львівщини. 

Блокаду лісу було посилено, до прочісування району залучено 300 бійців МДБ.

В результаті ретельних триденних пошуків 28 листопада о 16.30 більшовики знайшли добре замаскований, капітально обладнаний бункер, в якому при вчиненні опору були знищені четверо підпільників: Осип Дяків-"Наум", Микола Мошончук-"Бор", кущовий провідник "Петро"-"Вибух" та бойовик "Бора" Павло Леус-"Орест". 

У вбитих вилучено 3 автомати, 2 рушниці, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи і видання, а також продукти. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі і багато речей.

Джерело інформації.
https://bastion.tv/100-rokiv-vid-dnya-narodzhennya-osipa-dyakiva-gornovogo-zhurnalista-ta-ideologa-borotbi-upa_n41301

середа, 24 листопада 2021 р.

24 листопада 2008 р. у Львові помер Батич Григорій Іванович - Футболіст.

Улюбленець львівських уболівальників кінця 70-их – початку 80-их років ХХ століття Григорій Батич народився 8 лютого 1958 року в Караганді. Там відбував покарання за участь в УПА його батько Іван. Насправді його родинне прізвище було Батіг, а Батичем повстанець Іван став через нерозбірливий почерк котрогось енкаведиста.

У Караганді, будучи учнем четвертого класу, Григорій почав займатися футболом у місцевій ДЮСШ. 1972 року сім’я повернулася до Львова, а Григорій продовжив займатися футболом в ДЮСШ-4, спершу в групі тренера Володимира Мандзяка, а пізніше у Ярослава Канича. Навесні 1975 року талановитого 17-річного гравця запросили в дубль львівських «Карпат».

Невдовзі Григорій н отримав запрошення до юнацької збірної СРСР. У 1977 році, в складі збірної СРСР взяв участь у першому молодіжному чемпіонаті світу, що проходив у Тунісі, де його партнерами на полі були майбутні легенди футболу Сергій Балтача, Володимир Безсонов, Андрій Баль та інші.

Збірна СРСР тоді стала чемпіоном. Батич відіграв на цій першості 3 матчі групового турніру, після чого раптово, з діагнозом гострий апендицит, був госпіталізований і прооперований в місцевій клініці. Переможний фінал проти однолітків з Мексики, Григорій змушений був дивитися з лавки запасних. За перемогу на молодіжній першості форварду було присвоєно звання майстра спорту.

Після тріумфального повернення з Тунісу за Батичем влаштували полювання ледь не всі клуби вищої ліги СРСР, однак він вирішив залишитися у тоді першолігових «Карпатах». Дебютував нападник у вищій лізі 10 листопада 1977, в матчі останнього туру чемпіонату з куйбишевськими «Крильями Совєтов». З наступного сезону став регулярно грати за основну команду, потрохи витісняючи з неї легендарних ветеранів Володимира Данилюка та Геннадія Лихачова.

У 1979 році Батич уже як твердий гравець основи разом з командою тріумфально переміг у чемпіонаті Першої ліги. Наступний рік у Вищій лізі «Карпати» провалили, а вже 1982 року, після об’єднання «Карпат» з армійським клубом, Григорій і ряд інших футболістів покинули команду, перебравшись в кишинівський «Нівстру». Цей період став одним із найвдаліших у кар’єрі форварда. Молдавський клуб за підсумками сезону зайняв 2 місце у першій лізі і здобув путівку у вищий дивізіон. Сам же Батич, забивши 25 м’ячів, став найкращим бомбардиром «Ністру», встановивши клубний рекорд за забитими голами за сезон.

Тоді доля Григорія могла кардинально змінитися, однак він відмовився від пропозиції київського «Динамо», вважаючи, що не витримає конкуренції. 1984 року Батич повертається до Львова, вситупає за СКА «Карпати», після чого ще гратиме за чернівецьку «Буковину», ужгородське «Закарпаття» та аматорський «Авангард» із Жидачева.

У 1988 році після відродження «Карпат» форвард повернеться у рідну команду і зіграє за неї ще 22 матчі, після чого поїде догравати у «Зорю» (Бєльци). На той час Батич уже здобув собі погану славу хронічного порушника режиму, що спричинило передчасне завершення кар’єри футболіста, якому пророкували неймовірі успіхи.

Останні роки, після розлучення з дружиною (Ірина разом з донькою Анною виїхали до Австрії), Григорій надто зловживав алкоголем, що не в останню чергу спричинило його ранню смерть. Помер Григорій Іванович Батич на 51 році життя 24 листопада 2008 року.

Джерело інформації.
http://www.kray.org.ua/14220/postati/batich-grigoriy-zirka-shho-rano-zgasla/

вівторок, 23 листопада 2021 р.

Байдала Степан. Трагічна доля мостиського будителя.

Степан Байдала народився 22 грудня 1881року в селі Малнівська Воля в заможній селянській сім’ї Іллі і Катерини Байдалів.

Ще навчаючись у Яворівській гімназії молодий Степан активно включився в національно-культурне відродження української Галичини. Повернувшись в Малнівську Волю, він засновує читальню «Просвіти», яку протягом кількох років сам і очолює, а також руханково-пожежне товариство «Сокіл».

Від часу заснування у 1901 році і до 1910 року Степан Байдала працював як службовець у кредитній спілці «Народний Дім в Мостисках», а від 1910 по 1939 рік обіймав посаду директора спілки, налагоджуючи діяльність кредитної кооперації в селах Мостиського повіту.

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки 1 листопада 1918 року, Байдалу обирають повітовим комісаром ЗУНР на Мостиський повіт. Він працював на цій посаді до 14 лютого 1919 року, а після поразки ЗУНР у польсько-українській війні опинився в концтаборі Домб’ю.

У міжвоєнні роки, попри велику заангажованість за основним місцем роботи, Степан Байдала продовжує активно займатись політичною і громадською діяльністю. У 1926 році він заснував повітовий комітет Українського національно-демократичного об’єднання, і аж до 1939 року був його секретарем, або заступником голови. Входив у керівні органи філій «Просвіти» (з 1927 по 1931 рік був її головою), «Сільського господаря», «Рідної школи».

Важливою ланкою діяльності Байдали була допомога українським установам, інтелігенції та селянам, які зазнали репресивних заходів з боку шовіністичної польської влади. Він підшукував адвокатів, готував матеріали для інтерпеляції в Сеймі Речі Посполитої.

З приходом радянської влади у 1939-му розпочалися репресії проти найактивніших постатей українського суспільства. Не оминула ця чаша і Степана Байдалу, який потрапив у львівську тюрму на Лонцького і лише чудом врятувався під час масових розстрілів в’язнів у червні 1941-го. Зазнала переслідувань і сім’я Байдали – його сини Юрій, Богдан, Роман і донька Надія були заслані у Казахстан, а дружина Ольга змушена була переховуватися аж до початку війни.

В умовах німецької окупації, коли діяльність кредитної спілки була обмежена, Байдала зосередився на роботі в очолюваному ним «Сільському господарі».

Прихід «других совєтів» виявився трагічним для Степана Байдали. У 1944 році він знову був заарештований і кинутий до Самбірської тюрми, де й загинув 13 січня 1946 року.

На Мостищині бережуть пам’ять про одного зі своїх національних будителів і патріотів. Іменем Степана Байдали названа одна із вулиць районного центру.

Джерело інформації.
http://www.kray.org.ua/15131/postati/baydala-stepan-tragichna-dolya-mostiskogo-buditelya/

Олесь Йосипович Бабій. Зродився він великої години. Гімн націоналістів «Зродились ми великої години…» чули, мабуть усі, особливо після того, як він став офіційним маршем Збройних Сил України. Про його автора відомо набагато менше.

Олесь Йосипович Бабій народився 17 березня 1897 року у селі Середнє на Калущині. Початкову освiту одержав у містечку Войнилів, середню здобувавуКалушi, Чортковi та Львовi.

17-рiчним юнаком Олеся мобілізували в піхотний полк австрійського війська і відправили на італійський фронт. По розпадi австрiйської монархiї вiн вступив до Української Галицької Армiї в ранзі старшини. У цей час розвинувся поетичний талант молодого солдата.

Першим надрукованим твором Олеся Бабія, який виступав під псевдонімом «Хмелик» став вірш «На Київ!», створений під час наступу на столицю об’єднаноїукраїнської армії. Вірш було опубліковано в газеті «Стрілецька думка» від 5 жовтня 1919 року, але ще раніше його було покладено на мелодію і він увійшов до репертуару військових оркестрів.

Після стрілецького походу на Київ опинився в польському полоні, звідки йому вдалось утекти. По закінченні війни зайнявся літературною та журналістською роботою. Працював у львівських газетах «Діло» та «Українські вісті». Свою першу збірку поезій «Ненависть і любов» видав у Львові в 1921 році. Разом з відомими поетами Романом Купчинським, Василем Бобинським і Юрієм Шкрумеляком створив літературне об’єднання «Митуса». Загалом протягом життя Бабій видав десяток віршованих збірок, писав поеми, художню прозу та біографічні дослідження.

У 1924—1929 рр. здобував у Празі вищу освіту, ставши доктором літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У тому ж 1929-му Олесь Бабій став учасником Першого Конгресу українських націоналістів у Відні, де було створено ОУН. А вже у 1932 році Організація затвердить вірш Бабія «Зродились ми великої години…» в якості свого офіційного гімну.

Повернувшись у Львів Бабій за націоналістичну діяльність потрапив під репресії польської влади. І у 1932 році був засуджений до 4 років в’язниці.

Наприкінці 1939 року із наступом Червоної армії вирішив покинути Львів і рухатися на Захід. Працював шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем ґiмназiї в Холмi. 1944 року виїхав до Нiмеччини, де 4 роки прожив у таборах перемiщених осiб у Карльсфельдi та Мюнхенi, звідки перебрався до Чикаго. Там працював у місцевому університеті та в українських часописах.

Помер Олесь Бабій 2 березня 1975 році в Чикаго. Похований на тамтешньому цвинтарі святого Миколая.

14 березня 1997 р. в с. Середнє на стіні школи була відкрита меморіальна дошка на честь 100-річчя з дня народження поета.

Джерело інформації.
http://www.kray.org.ua/5791/postati/babiy-oles-zrodivsya-vin-velikoyi-godini/

Село над криївками. У с. Топільському криївок (бункерів) УПА було більше, ніж хат (ФОТО). Спогади.

На фото: Ярослав Бойчук та Іван Василечко згадують, в кого ще на подвір’ї були бункери.
Всі фото сайту https://report.if.ua 
*****
Село зустрічає з прапорами.
*****
Невелике село Топільське Рожнятівського району було дуже важливим для бійців УПА. Тут чи не в кожній хаті був бункер. А на обійсті 89-річного Івана Василечка – аж чотири.
В їхній хаті партизани зустрічалися, обмінювалися інформацією, документами, листами.

Страх на трьох вулицях:
Місцевий активіст Ярослав Бойчук проводить екскурсію селом. Топільське має лише три вулиці – Бандери, Миру та Франка. Показує, тут у хаті була криївка, там, там… На голому місці на горбі колись стояла хата, яку спалили разом з жінкою, бо помагала партизанам. А біля тої хати вбили двох братів. А ту родину виселили.

Ще розказує, що у лютому 1948 році енкаведисти тримали село в облозі два тижні. Трьох партизан в одному кінці села застрелили, ще чотирьох – в іншому. Але багато і врятувалось.

Чоловіку не байдужа історія його села. Він збирає спогади, ставить пам’ятні хрести на місцях загибелі партизанів. Таких є багато. 

Минулого року поставили кам’яний хрест на місці загибелі Володимира Лівого «Митаря» – референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН, його дружини «Марти» – Дарії Цимбалісти, яка була друкаркою, та ще однієї друкарки «Тетяни» – Ольги Самарик. Вони загинули якраз під час тої облави.
Перемовини з криницею:
89-річний Іван Василечко сидить під хатою, чекає на гостей. Каже, нині він – найстарший чоловік на селі.

Рахує, що в Топільському на той час було 120 хат і десь у 70-80 – бункери. По два, по три. На його ж обійсті були чотири сховки. Посеред подвір’я, під стайнею, під стодолою й на стрісі.

Розказує, що бункери будував його старший брат Петро з партизанами. Каже, за ніч зробили. І то так, що й сліду не видно. Жодної крупинки землі не впало. Тоді пану Івану було чи вісім, чи дев’ять років.

«Як нині бачу, – говорить дідусь – Тут був такий проїзд на город, ворота, і я на них стояв – чатував. Брат на тій горі, а сестра на дорозі. А хлопці тим часом копали. Ото був городчик з трояндами, а у кущі люфт з-під землі. Другий люфт був у стовпі, а ще один у криниці. То зранку йдемо води брати та й говоримо, що в селі твориться, де москалі, скільки їх».

А сам вхід до бункеру обладнали посеред стежки. Треба було знайти спеціальні вушка й зняти дерев’яну коробку. Залазив вниз й назгиначки проходив до кімнати. Там – лавка, столик, полиці, дві друкарські машинки. Ще були дерев’яні лежанки з підвищенням для голови. На них стелили матраци.
Через люфт у криниці партизанам доповідали про ситуацію в селі.

Жили там шестеро повстанців: Тарас Муха з Ясеня, Святослав Галайда з Вербівки, зв’язкова Оксана. Решту дідусь не пам’ятає.

«Я туда ліз, коли мене Оксана кликала їй помогти, – посміхається пан Іван. – Сама сиділа цілий день і друкувала. Я конверти клеїв, різав аркуші рівнесенько. Але що там писало – не знаю. Тайна. Вона ще медом пригощала, бо поруч бочечка стояла».

Два брати – різні дороги:
Розказує, як одного разу надруковані документи поскладали у залізний ящик, облили смолою й закопали на городі, але побачив сусід.

«Митар» його викликав до нашої хати і допитували з півтори години, – говорить Василечко. – Але через два дні партизани той ящик десь перекопали. Може, ще є десь закопані по селі».

«Митар» часто приходив до їхньої хати. Завжди був у цивільному, з капелюхом.

«Попри вуха як вліпить – довго не розбирався, – сміється Іван Василечко. – Його всі боялися. І партизани. Він ніби стріляв оком».

Хата Василечків ще була зв’язковою. Розказує, що за ніч переходило дуже багато хлопців. Обмінювалися штафетами, документами, інформацією.

«Бувало й таке, як зберуться в хаті, коли спокійно, то цимбали, бубен, скрипка, – посміхається пан Іван. – А коли щось говорили своє, то мене не допускали. Я ніби знав багато, але все одно скрито все було».

Ще за «Митаря» дідусь пригадує, що той обіцяв йому пристарати пістоля. Давав чистити свою зброю. Коли «Митаря» вбили, замість нього став Денис – Богдан Яцків. Каже, дуже любив Топільське.
На місці цієї стайні був бункер і ще сховок на стриху.

«Все казав, як Україна буде вільна, то тут село буде золотом обложене, – зітхає чоловік. – Його вбили недалеко – у Сваричеві».

Після тої облави повстанці з обійстя Василечків пішли й позабирали з собою все начисто.

А їхню хату оточили солдати. Дідусь пригадує, як мати ладувала у мішки якийсь крам, бо вивозять. В селі галас, машини їдуть.

«Кирилюк прибігає – стрибок (зрадник) з села і сказав, аби нас лишили, бо родину з таким прізвищем ніби вже вивезли, – розповідає пан Іван. – Він з моїм братом колєгував, разом на війні були. А його брат був у партизанах. Ще сказав, аби ми криївку засипали, яку не знайшли під стайнею. Вхід у неї був коло ясел, де корова стояла. Брата таки тоді вивезли у Сибір. Там і помер».

Мого тата везуть:
Серед вишиваних рушників сидить 79-річна Анна Бойчук. Вона хоч і була в ті часи мала, але також пам’ятає багато. Щось бачила сама, щось переказували рідні.
Тесть пані Анни – Данило Бойчук – мав псевдо «Певний» і був станичним на цих теренах. Каже, за ним енкаведисти дуже довго полювали. У лютому 1949 році вбили недалеко від хати, під горбом.

«А тут, на порозі, ще одного повстанця вбили, там, в кінці хати, – ще одного, – розказує пані Анна. – Якось ввечері прийшла зв’язкова, аби попередити, що москаль йде, і лиш то сказала, як почали стріляти. Данило втік, а ці два загинули. Ту дівчину й бабу стару забрали у Перегінське, у тюрму. Три місяці просиділи й відпустили, бо не зізналися. Свекруха з дітьми переховувалась по чужих людях, а з хати зробили канцелярію і магазин».

Тоді тіло Данила забрали у Перегінське. Як везли на санях, то лиш ноги босі волочились. Обличчя закрите.

«То мій чоловік розказував, що якраз стояв біля дороги і сказав: «Певно, мого тата повезли», – переповідає бабуся. – А його малого скільки разів ловили, клали тут до плеча автомат і питали, де тато. А він казав: «Нема в мене тата». То були страшні часи».

З Перегінська тіло Бойчука вдалося забрати й перепоховати по-людськи. Підкупили сторожа, тіло тримали у загаті два тижні на краю села, а потім аж забрали на цвинтар до Топільського. Поховали поруч Ярослава Долинського та невідомого повстанця, яких вбили у 1948 році.
«То ще Данило їх хоронив і казав, що лишіє собі місце, – зітхає пані Анна. – Харчовий у нас був Василь Беник – теж убили отам на порозі. Друкарку Олю Савчук вбили у Сваричеві з «Денисом». У хустині мамі принесли її одіж. Була дуже красива. Мої два вуйки загинули – Варварук Дмит­ро і Василь. З ними ще два брати Фіняки – Петро та Іван. Була облава, й вони підірвалися гранатою. Мама тих хлопці підходила й вигляду не подала, що то її діти, бо вивезли б усіх. Все одно вивезли».

Джерело інформації.
Авторка: Світлана Лелик
https://report.if.ua/gazeta/selo-nad-kryyivkamy-u-topilskomu-bunkeriv-upa-bulo-bilshe-nizh-hat-foto/

понеділок, 22 листопада 2021 р.

Михайло Черешньовський "Петро" - керівник технічного осередку ОУН в надрайоні "Бескид". Визначний скульптор Української діяспори.

Михайло Черешньовський, скульптор-монументаліст і різьбяр, старшина УПА
Народився 5 березня 1911р, у с. Стежниця біля Балигорода, Сяніцького повіту, Лемківщина — помер 20 липня 1994р. у Нью-Йорку.

"За порівняльним критерієм — Черешньовський був антиподом іншого нашого видатного скульптора - Григора Крука. Коли твори Крука є наче молотом і сокирою різані, то Черешньовського є м'які, естетичні та делікатніші. Авторові цих рядків відомі його прегарна статуя Лесі Українки у Клівленді, іконостас і великий свічник у церкві св. Івана Хрестителя в Гантері та малого формату плоскорізьба “Мадонна". Мистець роздавав ту “Мадонну", білу або позолочену, своїм приятелям і українським установам і вона прикрашус їх стіни.
Мистець, як кожний професіонал, є людиною із тільки йому притманними рисами вдачі та нахилами. Михайло Черешньовський мав у своєму житті двох богів, яким корився тілом і душею — мистецтво скульптури та Українську Повстанську Армію, в якій воював за своєї молодости.
Перейнявши після Сергія Литвиненка головство в Об’єднанні Мистців Українців Америки, він радів кожною виставкою, яка відбувалася в домівці ОМУА в Ню Йорку. Від довших літ хворів серцевою недугою. Продовжила йому життя дружина Люда, яка опікувалася ним, як мати дитиною.
Вважаючи цей короткий імпровізований нарис як грудку землі на могилу Михайла Черешньовського, великого мистця і патріота, треба висловити співчуття образотворчому мистецтву української діяспори, яке знову зазнало важкого удару, і висловити щире співчуття вдові."
Іван Кедрин
“Свобода”, 28 липня 1994

Ню Йорк. — Тут у середу, 20-го липня, у місцевій лікарні помер визначний мистець-монументаліст і різьбяр Михайло Черешньовський.
Народився М. Черешньовський в селі Стежинці на Лемківщині 1911 року. Як розказував колись, від раннього дитинства любив різьбити в дереві будьщо, бо виростав серед народних майстрів-богорізів, яких так багато було на Лемківщині. Оточення та його вроджений талант привели його до школи пластичного мистецтва у Кракові, яку закінчив у 1939 році.

З вибухом Другої світової війни життєва доля не була надто щедрою для молодого мистеця, бо провадила його крутими стежками рідної Лемківщини та її визвольних змагань за незалежність України. Прибувши до Західньоі Европи, продовжує розвивати свої мистецькі таланти. Включається у життя української громади, зокрема мистецького світу. У ЗСА стає членом Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), а від 1973 року — його головою. Працює в декоративній різьбі в дереві та в портретній скульптурі. Його монументальні твори - це пам'ятники Лесі Українці у Клівленді, Торонто і на Союзівці та „Пам’ятник Героям'" на оселі СУМ в Елленвіллі, Н. Й., як і різьба іконостасу церкви св. Івана Хрестителя в Гантері, Н. Й. Окреме місце у творчості М. Черешньовського займає Богородиця з Дитям — це і рельєф, і станкова скульптура, і різьба в дереві, яка за внутрішніми імпульсами нагадує народну скульптуру, що була так розповсюджена в Україні, зокрема в його рідній Лемківщині у придорожніх капличках у церквах і на цвинтарях. Для творчости Михайла Черешньовського характеристична клясична чистота й монументальність стилю.

Зі смертю М. Черешньовського Україна втратила видатного громадянина та мистця, життя і творчість якого завжди були на благо українського народу та культури.
Засмучені його відходом у засвіти дружина Людмила, рідні, приятелі та вся українська громада.

Панахида в четвер, 21-го липня, о год. 7:30 вечора в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, а похорон у п'ятницю 22-го липня, о год 9-ій ранку з української католицької церкви св. Юра в Ню Йорку на Український православний цвинтар св. Андрія Первозванного в Бавнд Бруку, Н. Дж.
“Свобода”, 22 липня 1994р.
Перший у світі пам'ятник Поляглим Воїнам УПА — Парма, Огайо, цвинтар Святих Апостолів Петра і Павла.

10 жовтня 1982 року відбулося величаве відкриття — посвячення пам'ятника Поляглим Воїнам УПА на упівській частині цвинтаря Свв. Апп. Петра і Павла при 7700 Герц Ровд у Пармі, Огайо проєкту старшини УПА мистця-скульптора Михайла Черешньовського. Відкриття було пов'язане із 40-річчям постання УПА. Товариство Колишніх Вояків УПА в Клівленді дало почин до побудов пам'ятників Поляглим Воїнам УПА за Волю України.

Джерело. Блог. https://lesinadumka.blogspot.com/?m=1

Антонич Богдан-Ігор. Обірвана пісня молодого генія....

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року у лемківському селі Новиця, яке нині перебуває у складі Польщі. Батько – греко-католицький священик міг дозволити заплатити за початкове навчання сина приватній вчительці.

У 1919 році поляки стратили дядька майбутнього поета Олександра Волошиновича, який був одним з лідерів руху за обєднання польської і словацької частин Лемківщини. Родина Антоничів, аби уникнути можливих репресій, на якийсь час виїхала на Пряшівщину.

У 1920-1928 роках Богдан-Ігор навчався у гуманітарній гімназії в Сяноку. Студентом поет часто приїздив у село Бортятин на Мостищині, де працював парохом його батько.

У 1928-1933 роках Антонич вивчає філософію у Львівському університеті. Там же вступає до гуртка студентів-україністів.

Перший свій вірш Антонич опублікував 1931 року в пластовому журналі «Вогні». Крім віршів він пише багато художніх рецензій, фельєтонів, займається перекладацькою роботою, пробує себе у прозі та драматургії, певний час редагує журнали «Дажбог» і «Карби». При цьому, за свідченнями сучасників, добре грав на скрипці і подумував про композиторську кар’єру.

Усі плани різнобічного митця обірвала раптова смерть. Помер Антонич на 28-му році життя. 6 липня 1937 року ослаблений організм поета не витримав апендициту та запалення легень, яке послідувало одразу за ним. Поховали молодого генія на Янівському цвинтарі.

Творчість поета була заборонена в СРСР, і в повній мірі дійшла до читача лише наприкінці 80-их минулого століття. Щоправда частково його видавали й раніше, а в діаспорі навіть перекладали на іноземні мови.

Ще у 1989 році на будинку по вулиці Городоцькій у Львові, де мешкав поет, було встановлено меморіальну дошку. А 20 листопада 2016 року у сквері навпроти будинку встановлено перший в Україні пам’ятник Антоничу. Пам’ятний знак встановлено й на батьківщині поета у Новиці.

Джерело.http://www.kray.org.ua

субота, 20 листопада 2021 р.

Воїни УПА. Крайній зліва Михайло Чернега "Циган' (розстріляний московитами в проскурівській тюрмі 14.11.1952), інші невідомі.

Джерело інформації літопис УПА. Із сторінки Олександр Алваев ФБ.

"Вона мене за муки полюбила "Олена Антонів віднайшла мене у 1974р. в спеціальній психлікарні на території Смоленської в’язниці, де я відбував ув’язнення за "Невольницькі плачі". Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах, і в постскриптумі: "Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?".

Через два роки мене перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала мене, а по виході зі спецлікарні ми одружилися, і я зрозумів, що ці слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою її життя. Таких, як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях.

Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу.

У своєму львівському середовищі Олена займала особливе і почесне місце. В товаристві вона вміла засвітитися всіма барвами своїх талантів і чарувала своєю привабою чоловіків. У свою чергу – її дружбою дорожили, її відзначали, вшановували, і за те не один зависний камінчик летів у її город.

Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути.

І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій. Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздках. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертости прямо-таки приголомшила мене словами: "Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?".

Це була та правда, в якій вміщалися долі багатьох сучасників, яку багато з нас, чоловіків, не спромоглися з честю пронести по тернистих дорогах, а багатьох жінок-дружин загнала на манівці. І я це розумів – власне, відчував це на собі – й через те в тій грі старався переграти самого себе.

Нас поєднували не тільки спільні погляди, ідеї. Ми мали на той час незвичайних і надзвичайних друзів. Панас Заливаха, названий Оленкою рідним братом; Рая Мороз, чи не найближча з подруг; Михайло Горинь, з яким у нашому трикутнику було завжди цікаво і затишно; найбільша із жінок Катерина Зарицька, Одарка Гусяк, в яких ми за Збручем провели стільки прекрасних хвилин.

І що найважливіше – Оленчин син Тарас у своєму юнацькому максималізмі й нетерпимій ревності признав мене і благословив на одруження.

Свідками були Марія Гель і Михайло Горинь. Від КаГеБе приніс букет троянд начальник оперативного відділу. Це мало означати, що хоч ти "шизофренік" і не маєш права одружуватися, але ми "разрєшаєм".

Олена вже раніше за свою діяльність була в опалі й без праці; Тарас писав націоналістичні вірші й зводив бої з комсомолом, учителями і не ходив до школи; я був під адміністративним наглядом у Моршині. З тих обставин в Олени виникла постанова емігрувати.

Десь там організували виклики, вже виробили документи, ми навіть заплатили за них, але викликали Оленку в КаГеБе і запропонували їхати в еміграцію "їхньою людиною". Вгадувати, що з нами буде, не приходилося.

Невдовзі заарештували мене і відправили в Кучіно, потім викрали Тараса з лікарні й крадькома відвезли в "стройбат" для відбування військової служби, а Олена лишилася як постріляна вовчиця, в якої понищили її виводок. І погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла.
І бігала вона, і металася, як в áмоку, але не було тоді їй ні від сонця, ні від місяця. Москва не хотіла чути її лементів, не отверзалися високі двері перед її болями та скорботами; погребовою мовчанкою відповіла їй зона, коли вона приїхала на побачення до чоловіка; син знемагав у тяжкій праці – а вона нічому тóму не могла зарадити.

І карні органи, й нестатки погнали її на роботу. Лікар за фахом, вона працює прибиральницею в аптеці, ученицею на швацькій фабриці, потім санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. Часті поїздки до чоловіка на Сибір були виснажливі й небезпечні.

Раз вона в пургу з кількома іншими 15 км добиралася до села і тягла за собою на мотузі валізу з продуктами. Ще раз у літню пору, перебираючись на човні через Іртиш у бурю, ми мали потопитися. Іншим разом ми таки втопили шлюпку і в крижаній воді допливли до берега. Немало пригод прийшлося перенести в тайзі, на бездоріжжі й абсолютному безлюдді.

2 лютого 1986 року, якраз повернувшись із Сибіру, ми вперше пішли до близьких нам Дашкевичів привітати пані Люду з днем народження. О 20 годині 5 хвилин фатальний збіг обставин позбавив Олену життя. Вона лежала навзнак поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя.

Сталося те, що не могло статися. Що не мало статися. Що не сміло статися.. Перестало битися таке серце! Такі очі погасли! Такий розум померк! Не стало такого чуда!

Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш. Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерти перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки долаю свою долю у визначеному мені стані. Помінялася шкала вартостей і уподобань.

Я перестав бачити кольорові сни.
13 січня 1991 року

Автор. Зиновій Красівський
Член-засновник Українського національного фонту (1964-1967), політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1949–1953, 1967–1972, 1980–1985), жертва радянської каральної психіатрії (1972–1978), член Української Гельсінської групи (з 1979).

Історична правда.

20 листопада 1910р. у с. Криве Козівського р-ну. народився Петро Федорів "Дальчин" - Український громадський та військовий діяч, референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

Петро Федорів народився 20 листопада 1910 року в селі Криве (тепер Тернопільського району Тернопільської області) в сім'ї Михайла Федоріва і Теодори (у дівоцтві — Гуня). Батько працював на залізниці бригадиром, мати займалася домашнім господарством. Сім'я мала майже три гектари землі. Крім Петра, ще було четверо дітей, сестра Зося працювала вчителькою.
Навчався у сільській початковій школі, яку закінчив у 1921 році.

Закінчив у 1929 році Бережанську класичну гімназію.

У 1929 році Петро Федорів вступає на правничий факультет Львівського університету, але у зв'язку із тривалими арештами польською поліцією за приналежність до ОУН не зміг закінчити навчання.

Був тричі заарештований — у 1930–1931, 1934–1936 та 1938–1939 роках. Перший арешт був пов'язаний з тим, що ОУН з 1930 року розгорнула дуже активну діяльність у справі захисту українського населення від польської так званої «пацифікації», другий арешт — 14 червня 1934 року в зв'язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького[1], третій – у 1938 році, після нападу на поліційну станцію в Гаях, біля Львова.

У повітовій ОУН в 1929 році Петро Федорів стає організатором військової сітки під псевдом «П'єр».

Після окупації у 1939 році Західної України СРСР переїздить до Кракова, працює згодом в референтурі СБ ОУН.

На початку радянсько-німецької війни Петро Федорів у складі Північної похідної групи ОУН перебував на Київщині. У вересні 1941 року разом із зв’язковим у Василькові його заарештовує німецька поліція і відправляє до Львова. Петрові Федоріву вдалося обдурити варту і втекти.

З травня 1945 референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947 року біля села Річиця Томашівського повіту Люблінського воєводства відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв'язковою Оленою Лебедович-«Заграва» та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи та мапи.

 Охоронець «Кармелюк» спробував вирватися назовні, але був застрелений. «Смолій» та «Щигель» наклали на себе руки. Останній з охорони — «Крет», а також «Дальнич» і «Заграва» знепритомніли. Всю трійку було взято у полон.

Сидів у варшавській Мокотовській в'язниці, тортурований протягом трьох років.
Дальнич не пішов на співпрацю зі слідством.

20 січня 1950 засуджений до страти у Варшаві. Петро Федорів відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950 року. Похований Петро Федорів-«Дальнич» на Служевському цвинтарі в безіменних могилах разом з останками «Ореста» та 12 стрільців УПА.

Кримінальна справа Петра Федоріва за № 109 зберігається в Центральному військовому архіві Польщі у Варшаві. 

Петро Федорів-«Дальнич» був одружений з Теофілією Іриною Федорів-Мороз-Бзовою–«Мартою». Восени 1947 року польська поліція арештувала в Ольштинському воєводстві, у Оструді, Теофілу-Ірину Федорів-Бзову. Після звірських знущань під час слідства 14 листопада 1949 року військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми. Після звільнення з жіночої тюрми у Фурдоні вона виїхала до Канади на запрошення рідного брата чоловіка Ярослава. 

Джерело.
1.Квазіенциклопедія ОУН
«Життя, покладене на вівтар свободи нації» 2.Дзеркало тижня № 43 (823) 20 — 26 листопада 2010, Автор: Роман Якель (Тернопіль).
3.Розвідник «Дальнич»

Авдикович Климентина. "Шоколадна королева Галичини"🍬🍫🍬. Варто прочитати.

Климентина Авдикович народилася 27 липня 1884 року народилася у селі Копичинець на Тернопіллі в родині пароха Миколи Січинського та Олени Січинської – активної діячки українського жіночого руху на Галичині.

Згодом родина переїхала на нове місце служіння отця Миколи на Косівщину. Микола Січинський був послом до Галицького крайового сейму та активним діячем «Просвіти». Брат Климентини – Смирослав Січинський відомий тим, що, будучи студентом, 12 квітня 1908 року здійснив атентат на намісника Галичини графа Анджея Потоцького, протестуючи проти утисків українців.

У серпні 1902 р. Климентина вийшла заміж за професора української гімназії в Перемишлі й відомого на той час письменника Ореста Авдиковича. Викладала в Українському інституті для дівчат, працювала в кількох українських громадських установах Перемишля. Після смерті чоловіка 1918-го року, продала частину свого майна і заснувала в 1922 році «Першу українську фабрику цукерків і помадок «Фортуна».

Того ж року вона перевезла підприємство до Львова, де зустрілася з різними труднощами, які їй допоміг вирішити митрополит Андрей Шептицький. Глава УГКЦ став партнером Авдикович, інвестувавши 46 тисяч доларів США у спільне підприємство, яке отримало назву «Фортуна нова». 1 листопада 1924 року підприємство запрацювало. Його проектна потужність — п’ять тонн продукції щодня, однак через брак досвідчених кадрів «Фортуна нова» ніяк не могла вийти на належний рівень. Як наслідок, У 1925 році митрополит призначив куратором фабрики свого брата Климентія, А Климентина самостійно почала підбирати персонал, віддаючи перевагу українським жінкам із вищою чи середньою освітою.

Авдикович також почала активно займатися популяризацією своєї продукції. Відкрилися фірмові крамниці «Фортуни нової» у Львові, Стрию та Дрогобичі. Продукцію фірми реалізовували на Волині, Холмщині, Підляшші і навіть експортували до США.

Окрім того, «Фортуна нова» забезпечувала українських дітей безкоштовними подарунками на свята, а безпосередньо Авдикович матеріально підтримувала Союз Українок і фінансувала Жіночий конгрес українок у Станіславові.

Після приходу радянської влади у 1939 році фабрику націоналізували – згодом на її основі виникне знана кондитерська фірма «Світоч».

Сама Климентина Авдикович у 1944 році переїхала до Відня. Вдруге вийшла заміж і деякий час жила у Зальцбурзі. По смерті чоловіка повернулася до Відня, де померла 10 жовтня 1965 року на 82 році життя. Її донька Стефанія була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі, приятелювала зі Сімоною де Бовуар і Жаном-Полем Сартром, а згодом емігрувала до США, де викладала у Філадельфійському університеті.

Климентина Авдикович залишила спогади «Перша українська фабрика цукорків «Фортуна нова».

Джерело інформації.
http://www.kray.org.ua/5915/postati/avdikovich-klimentina-shokoladna-koroleva-galichini/

Ймовірно 20 листопада 1951р. у колишньому Віньковецькому р-ні. на Хмельниччині загинув Василь Николин "Богдан" - надрайонний провідник і Михайло Ганзюк "Терентій" підпільник ОУН.

Загадкова історія керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН.
Незважаючи на відкриття архівів СБУ, агентурну справу "Вороги", в якій "розробляли" Василя Николина, розсекретили лише 2018р. І в ній знайшлися цікаві документи, які свідчать, що "оунівець" міг не загинути під час облави МГБ 1951 року.

У 90-х роках до старої хати в селі Олексинці Борщівського району Тернопільської області під`їхав чорний джип із невідомими, але дорого вдягненими чоловіками. Біля хати стояла Ганна Магас, родина якої раніше тут проживала.  

Гості поцікавилися — чи знає пані бодай щось про Василя Николина, який жив у цій хаті і воював в УПА?

Питання неабияк спантеличило жінку. Хоч Василь Николин дійсно тут жив, вона відповіла: "Нічого не знаю, ніякого Василя тут не було".

Чоловіки були наполегливі і, на подив Ганни Магас, сказали, що в хаті є німецька оцинкована бочка, яку вони хочуть купити. Жінка була вражена, адже бочка там дійсно була. Злякавшись іще більше, вона втекла до іншої хати, так і не проронивши слова.

Цю історію розказала мені Марія Магас — вчителька зі села Ланівці Борщівського району Тернопільської області. Вона — родичка Василя Николина й донька пані Ганни, яка втекла від невідомих гостей, щоб не піддавати ризику родину.

Адже через зв'язок з Українською повстанською армією Николини достатньо постраждали, переживши Сибір, переслідування та нелюдські катування.

Хто були ці чоловіки і звідки вони знали про оцинковану бочку, досі лишається загадкою. Ще більше запитань викликає той факт, що після таємничого візиту бочка з хати зникла.

А з нею — і старий портрет Петра та Федори Николиних — батьків керівника підрайонного проводу ОУН на Борщівщині, а згодом — очільника надрайонного проводу ОУН на Кам`янець-Подільщині та Вінниччині. 
Хата, де жила родина Василя Николина. Фото 2015 року.

Здавалося б, кому потрібні ці речі та інформація про Василя Николина, який згідно з офіційною версією радянських спецслужб, загинув 1951 року від рук МГБ на Хмельниччині? Дружини та дітей, за даними родини, у нього не було.

Родичка оунівця Марія Магас має власну версію. У неї досі жевріє надія, що насправді Василь Николин вижив і втік за кордон.

Смерть керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН дійсно сповнена таємниць. Адже крім офіційної версії радянських спецслужб, жодного доказу, що він загинув у 1951 році немає.

Пролити світло мало розсекречення архівів, але, на подив Марії Магас, справу Василя Николина повторно засекретили. СБУ не надіслало жінці навіть посмертне фото родича, яке не було виявлено в архівах.

Посилювали сумніви пані Марії й чутки, які ходили по селу Олексинці. Мовляв, у кінці 50-х Василя Николина бачили на базарі у рідному селі. До того ж, старший брат Николина Михайло, який є дідусем Марії Магас, розповідав, що завербований підпіллям районний начальник КГБ Заваригін зумів дати Василю Николину кілька чистих бланків паспортів з усіма печатками.

До речі, у 90-х Марія Магас записала спогади свого репресованого дідуся Михайла Николина. Вона зберігає їх у двох зошитах, один із яких присвячений керівнику Віньковецького надрайонного проводу ОУН Василю Николину, пам'ять про якого родина ретельно берегла. "Історична правда" публікує уривки зі спогадів родини про Василя.

Василь народився 14 червня 1924 року в селі Олексинці Борщівського повіту Тернопільської губернії. Був пізньою і найлюбимішою дитиною.

У сім’ї крім Василя росли ще три брати: Михайло, Павло, Іван. Всі працювали на своєму полі, тримали коні та худобу, сад та пасіку.

Василь змалечку був до всього цікавим, особливо до книжок та науки. В Олексинській школі вчився чотири класи. Історія, математика, мова, географія викладались польською мовою. Української мови та релігії вчили три дні на тиждень.

У 5-7 класах Василь та ще два хлопці з села навчались платно в Більче-Золотому. Після закінчення семирічки у 1938 році Василь вчиться у Бучацькому історико-філософському ліцеї, потім — Місійному інституті святого Йосафата отців Василіян на священника.

Ірина Гищук, родичка Василя, згадувала: "Коли Василь ішов по селу — високий, в костюмі і вишитій сорочці — діти малі крадькома бігли за ним і гукали: "Ксьондз пішов! Ксьондз пішов!".

Після закінчення інституту мріяв продовжити навчання у Львові — в Андрея Шептицького. Та не судилося…

Більшовицька влада в 1944 році закрила Бучацький місійний інститут, знищила навчальні посібники та документацію.

Більшість викладачів-священників висилають у Сибір як "ворогів радянської влади". Василь вступає в ОУН під псевдо "Мороз", повертається до батьків в Олексинці.

Спогади Прокопіва Ілька, 1928 р.н.:

"Василь серед молоді села був одним із лідерів. Олексинська ОУН організувалась 1936 року. Василь грав в оркестрі на трубі, в драмгуртку ставили різні українські вистави. В той час люди називали себе русинами. Просвітяни, в тому числі і Василь, вели серед людей велику роз’яснювальну роботу, щоб люди називались українцями. Василь Николин завжди був товариським, активним, відповідальним".

1941 рік, війна. В Олексинцях підпільно організувались у "кущ" 50 молодих хлопців і чоловіків для захисту свого села від німецьких та московських окупантів. Олексинське підпілля очолив Василь Николин під псевдо "Мороз.

Крім зовнішньої загрози була ще внутрішня. Кілька десятків чоловік з навколишніх сіл згрупувалися у банду, яка переодягалась в одяг партизанів і під їх виглядом грабувала населення, хто опирався — вбивали.

Група "Мороза" мала завдання знищити банду грабіжників, яких місцеві люди називали "соколотники". Підпільники знищили всіх бандитів, а в жовтні 1943 року був ліквідований їх ватажок. Його поховала родина, бо священник відмовився хоронити як звіра-бандита.

Між партизанами та односельцями існував тісний зв'язок. Діяла спеціальна служба повідомлень. Зв’язкові повідомляли село про час облав на чоловіків, щоб забирати на фронт. Попереджували про облави на поставки зерна, м’яса, продуктів.

У кінці березня 1944 року партизани повідомили село про фронт, який йшов з Більча-Золотого до Олексинець. Фронт тягнувся два тижні, велись запеклі бої з авіацією і артилерією. Тоді загинуло 20 німців і 600 солдатів радянської армії.

Трагедією стало ще й те, що друга лінія фронту з "катюш", які стояли за Більчем, перестріляли своїх же — першу лінію фронту. 12 людей задушились у схронах, коли німці палили село. За кілька годин фашисти дощенту спалили 2 вулиці.

Авіація та "катюші" зробили свою справу. Німецьких окупантів вигнали з рідної землі та лишились московські. Патріоти-націоналісти не хотіли з цим миритись. Народ ще більше згуртувався.

Але і вороги не дрімали, сильно діяла розвідка НКГБ—НКВД. Вони засилали до підпільних груп своїх завербованих агентів під виглядом підпільників. Але їх досить швидко викривали.
Підпільники ОУН. У верхньому ряду під № 11 Василь Николин "Мороз". Фото з архівів СБУ 

24 серпня 1945 року після вбивства облавниками підрайонного ОУН з Більча-Золотого Степана Козака, псевдо "Бір", підрайонний провід ОУН призначив керівником Василя Николина. У підрайон "Мороза" входили 10 сіл: Більче-Золоте, Доброкут, Глубічок, Олексинці, Мишків, Шупарка, Шершенівка, Юр`ямпіль, Лисівці, Монастирок.

"Мороз" очолював підрайон до осені 1948 року. Його поважали патріоти, боялися сексоти [секретных сотрудников, тобто донощиків — ІП]. Таких в Олексинцях було 25, їх списки і деякі доноси передав "Морозу" начальник районного МГБ Загаригін, якого націоналісти завербували до співпраці.
Василь Николин ліворуч, під № 11. Фото з архівів СБУ.

Олексинські патріоти називали сексотів "юдами", бо за московські срібняки продавали на смерть своїх братів-українців. Видавали сексоти не лише підпільників, але і їхніх сільських симпатиків і помічників.

Доносили, де звичайні люди ховають від поставок зерно, м'ясо, яйця, мед, спирт. Виказували, де викопані та побудовані схрони і криївки. Пиячили та ділили награбоване з владою майно.

Таких донощиків — "секретних сотрудников" бойова група УПА попереджувала три рази, потім на спільному суді виносили вирок і виконували його, якщо сексот вперто не переставав доносити москалям.

Тісно співпрацювали патріоти з місцевим головою сільської ради Амбросем Прокопів. Не раз переховував він їх у себе під час облави на село "стрибками" [бійцями винищувльних батальйонів при МГБ — ІП].

26 патріотів-націоналістів були вбиті комуністичною владою в Олексинцях із 1939 по 1955 рік. 110 жителів села — заарештовані й відбували заслання в Сибіру та інших тюрмах. Лише 23 жовтня 1947 року заарештували й вивезли в Сибір 24 олексинські сім’ї — 66 людей, яких московська влада називала "ворогами народу".

Ось проти такого "большевицього раю" боровся зі своїми побратимами "Мороз" — Николин Василь Петрович.

До 1950 року облави на повстанців ОУН надзвичайно жорстокі. За живого чи мертвого "Мороза" по району оголошують величезну премію. У жовтні 1947 року допитують і катують 69-річного батька "Мороза" — Николина Петра. Через кілька днів він помирає від травм, одержаних від катування чекістами.

У день похорон село, вулицю, город оточили кілька груп озброєних до зубів емгебістів. Вони гадали, що "Мороз" повинен з’явитися на похорон батька, мріяли схопити його живим чи мертвим. Але цього не сталося. Кілька місяців перед цим приїздили до матері "Мороза" — Федори, вмовляли, щоб Василь здався владі, обіцяли йому високу посаду в районі, квартиру та грошове забезпечення родині на багато років вперед.

Не вірила в це старенька мама, не вірила і родина. Не піддавався на провокації, вистояв на допитах, зазнавши нелюдських тортур, брат Михайло Николин. За відсутності зізнань його судила в Москві Особлива нарада при МГБ СРСР та вислала у Сибір як політв’язня на 9 років.

Повернувся з війни брат Павло — його теж висилають у Сибір як політв’язня на 25 років. Три роки ховалася по чужих хатах родина Василя, щоб не вбили емгебісти. Так порадив матерів Василя Федорі сам начальник районного МГБ Заваригін, який був подвійним агентом.

Усе майно Николиних і худобу конфіскувала радянська влада села, дещо передала в колгосп "Паризька комуна". Лише після 1950 року повернулися всі в порожній та розграбований дім.

Весною 1948 року Василь Николин зникає з Борщівського району. Однієї ночі прийшов додому попрощатись. Бабка Марія згадує як сумно стояв Василь у дверях, головою підпираючи одвірок вгорі. Більше ніколи він не появився у батьківському домі.

Родина вважала його зниклим безвісти. Лише старший брат Михайло знав, що керівництво ОУН перекинуло його "вищим керівником" в іншу область, на велику Україну. Аж із розсекреченням архівів, родина Николиних дізналась про те, що Василь Николин очолював надрайонний провід ОУН на Кам`янеччині та Вінниччині з 1948 по 1951 рік. Одержав псевдо "Богдан", в народі частіше його звали "Хмель".

Віньковецький надрайонний провід, який очолив Василь, охопив території Віньковецького, Солобковецького, Новоушицького Миньковецького, Деражнянського районів Кам’янець-Подільської [нині Хмельницької — ІП] області.

Група "Богдана" працювала в Копайгородському, Уманівському, Каменівському, Барському, Плисківському районах Вінницької області. Їхні завдання: посилення пропаганди українських націоналістичних ідей, розширення мережі конспіративних квартир, збільшення прихильників ОУН, виховання нових молодих кадрів для підпілля, підвищення загального рівня свідомості громадян.

Із цими завданнями хлопці із групи "Богдана" успішно справлялись. Вони керували молодіжною організацією "Молоді друзі", яку очолив Віталій Мельник-"Орлич". Юнаки та дівчата з "Молодих друзів" вчились по всій великій Україні, у Києві і там вели підпільну просвітницьку роботу з громадянами.

Розповсюджували листівки, давали людям читати патріотичну українську літературу — книги, брошури, які кликали на боротьбу проти комуністичного рабства не лише селян, але й пролетаріат, армію.

Анатолій Сухий, активний учасник організації "Молоді друзі" згадує один із виступів "Хмеля" перед ними: "Шлях підпільної боротьби дуже і дуже небезпечний. Можу вас запевнити, що він мало залишає шансів для життя. Кожен з нас знає, глибоко усвідомлює, що жити нам випадає недовго. Смерть чекає нас на кожному кроці, кожної секунди. І тільки обов’язок перед нашою Батьківщиною — Україною, перед її історією і майбутнім – вільною, самостійною, незалежною державою — дає нам сили твердо йти шляхом боротьби проти сталінського режиму".

26 грудня 1949 року співробітники МГБ УРСР виявили майно підпільної типографії Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН імені Ярослава Старуха. У травні 1950 року на хуторі Козак Кам’янець-Подільського району чекісти виявили криївку, звідки вилучили документи, фото Кам’янець-Подільського надрайонного проводу ОУН.

8 серпня 1951 року МГБ завело агентурну справу № 395 під назвою "Останні" на Дунаєвецький надрайонний провід, № 398 — "Схід" на Кам’янець-Подільський надрайонний провід і № 397 — "Вороги" на Віньковецький надрайон.

Василь Николин проходив по справі № 397. Влітку 1951 енкавдисти розкрили організацію підпільників-націоналістів "Молоді друзі", учасників арештовують і висилають у Сибір.

До осені 1951 року слідкували чекісти за Василем Николиним та його бойовою групою. 20 жовтня 1951 року в селі Майдан Олександрівський Віньковецького району сучасної Хмельницької області на конспіративній квартирі його було вбито. Разом із ним загинув вірний побратим Михайло Ганздюк-"Терентій".

Довгий час спогади Михайла Николина були ледь не єдиним повним джерелом інформації про Василя Николина для його рідних. Але, несподівано, на початку 2018 року Марії Магас прийшов лист, що агентурна справа "Вороги" нарешті розсекречена.

Далі тут
https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/08/28/152839/
****

Справа "Вороги" може дати багато відповідей, але ставить не менше запитань. Тому необхідний час для її комплексного дослідження, на основі якого будуть написані статті про розробку та ліквідацію (чи не ліквідацію?) Василя Николина.

Якщо раптом хтось володіє інформацією про таємниці керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН, просимо написати Вас до редакції видання "Історична правда" istpravda.@gmail.com.

Вивчення загадкової історії Василя Николина лише починається.

Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху — "Deconstruction. Aрхіви КГБ для медіа", що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.

Нагадуємо, що в рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби — ЧК-НКВД-КГБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"

Автор ДАРИНА РОГАЧУК
Журналістка, комунікаційниця Архіву національної пам'яті

пʼятниця, 19 листопада 2021 р.

19 листопада 1958р.в Мордовії загинув Михайло Матчак — хорунжий Легіону УСС, ад'ютант Є. Коновальця, публіцист. видавець . Брав участь майже у всіх битвах Легіону УСС.

Народився 28 лютого 1895-го, у селі Воля Якубова Дрогобицького повіту Королівства Галичини і Володимирії, що було складовою частиною Австро-Угорської імперії (нині Дрогобицького району Львівської області України). У тому ж селі, але чотирма роками раніше, з’явився на світ Андрій Мельник – один із провідників Українських січових стрільців, а надалі – творців і керівників Організації українських націоналістів.
Батьки Михайла були селянами. Вони зробили все, щоби дати синові добру освіту. Михайло з відзнакою закінчив Дрогобицьку гімназію, аж тут вибухнула Перша світова війна. Австрійський уряд оголосив про набір добровольців до української національної військової частини – Легіону Українських січових стрільців. І хоча з 28 тисяч охочих зарахували тільки 2 500, Михайло потрапив саме до цього числа обраних.

Юнакові неодноразово довелося брати участь у запеклих боях проти російських військ – на горі Маківка, на річці Стрипа, на горі Лисоня. У вересні 1916-го він, як і Андрій Мельник, потрапив до полону. Бранців вивезли до табору аж під Царициним (нині Волгоград у Росії). Та з початком революції 1917-го полонені, серед яких був і Євген Коновалець, самовільно залишили табір і виїхали до Києва, який перетворився на осередок відродження української державності. Тут, у місті над Дніпром, було організовано Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, який охороняв Українську Центральну Раду, брав участь у боях проти повсталих більшовиків і їхніх прихильників на заводі “Арсенал” та в обороні міста від нашестя Михайла Муравйова. Командував куренем Євген Коновалець, а сотник Михайло Матчак став його ад’ютантом і членом стрілецької ради.

У 1919 році за дорученням стрілецької ради Матчак разом із Коновальцем на заході України займалися вербуванням добровольців до корпусу січових стрільців Армії УНР. У березні того року в боях проти “червоних” поблизу Бердичева Михайло дістав поранення, але невдовзі повернувся на фронт. Окрім ад’ютантських обов’язків, він ще керував вишкільно-мобілізаційним та інструкторським відділами штабу корпусу, деякий час був військовим інспектором.

Після інтернування поляками наприкінці 1919-го Михайло опинився у Львові. Як і Коновалець, він негативно сприйняв Варшавську угоду Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським, тому припинив участь у бойових діях на боці УНР. Проте активно долучився до творення Української військової організації (УВО) під орудою Коновальця, метою якої було згуртувати українських військових за кордоном задля подальшої боротьби за незалежність і соборність України.

У міжвоєнний період Михайло Матчак, окрім громадсько-політичної, займався редакторською та видавничою роботою. Редагував газету “Новий час”, створену на кошти українських емігрантів із Америки, належав до керівництва українського військово-історичного кооперативу “Червона калина”. Виявив себе як талановитий журналіст і публіцист, один із упорядників збірника з історії бойового шляху Українських січових стрільців. Був обраний депутатом польського парламенту. 1931 року одружився зі Стефанією Савицькою – економісткою, кооператоркою, активісткою українського жіночого руху. Мешкали на вулиці Коперника, 35, у Львові.

Під час Другої світової війни Михайло Матчак співпрацював із “Українським видавництвом” Володимира Кубійовича в Кракові. То був єдиний дозволений нацистами український видавничий дім на окупованих землях генерал-губернаторства.

Перед наступом Червоної Армії 1944 року Михайлові з родиною довелося емігрувати на захід і зрештою оселитися у Відні. Але радянські спецслужби пильно стежили за ним і ввечері 27 лютого 1947 року викрали просто посеред вулиці. Матчака вивезли до радянської зони окупації, а звідти літаком – до Києва. За “зраду Батьківщини” і “антикомуністичну пропаганду” його засудили до 25 років таборів і заслали до Казахстану.

Через тяжку працю та нестерпні умови перебування в таборах Михайло Матчак став інвалідом. За дев’ять років, у 1956-му, з’явився указ Верховного Суду СРСР про дострокове звільнення Михайла з правом повернутися до Відня. Але насправді його лише перевели до селища колишніх в’язнів Потьма Зубово-Полянського району Мордовії. Клопотання про дозвіл виїзду за кордон залишилися без жодної уваги. Не допомогло й втручання дружини Стефанії, Міжнародного комітету Червоного Хреста та навіть Елеонори Рузвельт – колишньої Першої леді США. Австрійський уряд надав Михайлові громадянство та прислав запрошення на в’їзд до країни. Проте радянські урядовці його так і не випустили. Там, у мордовській Потьмі, він і помер 19 листопада 1958 року. Із величезними труднощами родичам вдалося перевезти тіло Михайла до Львова та поховати на Личаківському цвинтарі.
Так скінчився життєвий шлях українського патріота, який все життя боровся за волю і незалежність України, ставши однією з мільйонів жертв радянського тоталітарного режиму.

"І навіть тіла його не хотіли віддавати. Рідним з великими труднощами вдалося його викупити, перевезти до Львова і 28 листопада 1958 року поховати при центральній алеї Личаківського цвинтаря. Поруч поховані сестри його дружини Савицька Марія та Савицька Ольга"

Джерело.https://uain.press/blogs/myhajlo-matchak-vid-sichovogo-striletstva-do-radyanskyh-kontstaboriv-1186453

19 листопада 1991р. у Мюнхені помер Янів Володимир-Михайло Осипович - діяч Пласту, чл. УВО, чл. КЕ ОУН на ЗУЗ, головний співробітник "Бюлетеня КЕ", професор і ректор УВУ, професор УКУ, голова НТШ.

Володимир Янів народився 21 листопада 1908 р. у Львові, син гімназійного вчителя Йосифа та Елеонори з Білецьких. Помер він 19 листопада 1991 р. у приміщеннях УВУ у Мюнхені, якого довголітнім ректором він був. Сьогодні ще важко гідно підсумувати осяги динамічного та трудолюбивого життя цієї небуденної людини. Інтелектуальна спадщина Володимира Янева така багата, що вона заслуговує на глибокі студії. Спробу такої оцінки зроблено у фестшрифті Symbolae in honorem Volodymyri Janiw (1983) за редакцією О. Горбача й колегії, де й подано його біо-бібліографію. Але після появи цього тому 75-літній Янів не спочив на своїх лаврах, так як це звичайно роблять науковці, котрих вшановують того роду публікаціями; навпаки — Янів ще з більшим розмахом кинувся у вир праці, яка, можна сказати, знайшла своє гідне завершення у Науковому Конгресі у 1000-ліття хрещення Руси-України, що він його зорганізував у Мюнхені, і виданням збірника праць цього ж конгресу 1989 р.
Цей Збірник праць Ювілейного Конгресу мабуть найкраще віддзеркалює багатогранну діяльність В. Янева і той широкий діяпазон його знання і його зацікавлень. Редагування збірника вимагало не тільки великого організаційного та редакційного хисту й неприборканої енергії, але й теж широкого знання з різних ділянок гуманістичних наук. Під цим оглядом цей збірник творить свого роду пам’ятник своєму редакторові.

Янів залишив свого духа печать на різних ділянках науки. Працював він у психології, етнопсихології, етнографії, богословії і літературознавстві. Залишив він теж праці з історії та історії Церкви, праці в ділянці естетики і мистецтвознавства, як і чотири збірки поезій.

Поетичний дорібок Яніва заслуговує на обширну та грунтовну аналізу. Можна сміло твердити, що якби обставини були інші, якби життя не вимагало від нього важких адміністративних та науково-громадських зусиль, то поезія грала би першу й провідну ролю в його житті. Але Янів був свідомий факту, що служіння українській справі вимагає перш усього муравлиної повсякденної праці, а поезія, як така, хоч він до неї ставився дуже серйозно, — це люксус, який мусів бути на другому пляні. Янів відчував, що бути поетом у його обставинах замало, що на першому місці мусить стояти прозаїчна громадська праця, і він жив і діяв згідно з цим імперативом. Це дається відчути у його поезії, дещо приховано у ще ранніх збірках: «Сонце й грати» та «Листопадові фрагменти», написаних в Україні в тюрмі в 1936-37 роках і виданих у Берліні 1941 p., ясно і яскраво у пізніших збірках «Шляхи» (1951 р.) і «Життя» (1975 p.). Вся його поезія сильно автобіографічна, а останні дві збірки включають, крім патріотичної тематики, яка притаманна всім його творам, теж релігійні мотиви. У них поет зумів створити вдалу синтезу духовно-інтелектуального світосприймання. Янів-поет шукає у своїй творчості «Доріг до істини буття» і в тих майже фавстівських пошуках турбує його проблема часу й значення людського життя — туземного і післясмертного:

Як рік лиш день, а день — година,
Що знов секундою стає,
В спішні століття йде людина
По ціле сповнення своє.

Сьогодні — завжди післязавтра
В далекім прицілі мети,
Сьогодні завжди тільки стартом
В далекі соняшні світи…

Але поезія у житті Янева грала ще іншу ролю. Автор старався пізнати глибше себе самого і своє довкілля через поетичну інтроспекцію. Щоб осягти це, він інколи втікав із метушні щоденної праці та намагався зробити певні підсумки дії життя поезією:

Бажалося б ще раз із лету птаха
Обняти поглядом усе життя —
Надії успіхів і сумнів жаху
В беззорянім шляху у забуття.

Бажалося б життя схопить в синтезі —
Із сальдом перемог і неудач.
В червоно-чорно-золотій мережі
Замкнути труд, і біль, і сміх, і плач.

І голим станути в яснім свічаді
Із відбиттям і хиб, і всіх прикмет,
Щоб без ідилій фальшу й без баляди
Людини залишивсь автопортрет.

Автопортрет постійного двобою
З прокльоном немочей в своїй душі,
З бажанням пристрасти у днях спокою, —
Спокою в океані метушні.

(Із збірки «Життя»)

Окремим розділом біографії Янева є його церковно-громадська праця. Розділ цей можна поділити на дві частини: етап Українського Християнського Руху і етап змагання за Патріярхат УКЦ. Діяльність з рамени УХР може чи не найкраще віддзеркалює документ в 1960 р. п.з. «Спільне звернення української спільноти у Вільному Світі з нагоди акції солідарности проти релігійних переслідувань в Україні», видрукований у його праці «Студії та матеріяли до новішої української історії» (1970). Згідно з Наталією Полонською-Василенко, яка написала передмову до цього видання, ту «цілу акцію оформлював та координував В.Янів, як Президент УХР, що — заініціювавши акцію — став водночас її Генеральним Секретарем». Згаданий документ підписали 239 осіб, які репрезентували 143 організації,— є це промовистий свідок солідарности українських християн і свідком величезної праці й соборного наставлення Володимира Янева.

Рівно ж вагомим є вклад Янева в акцію французьких інтелектуалістів та послів за звільнення тоді ще митрополита, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого в 1961-62 pp. і його пізніша співпраця з Патріяхом Йосифом, як співдія між УВУ і УКУ. Все це моменти в історії української діяспори, які заслуговують на окремі студії. Можна надіятись, що раніше чи пізніше молоді науковці в Україні писатимуть докторські праці про цей етап життя української діяспори, у якому Янів відіграв провідну ролю.

Науково-публіцистична й поетична спадщина Яніва є вдячним матеріялом для дослідника. В бібліотеці та архівах УВУ, УКУ, як і в бібліотеці НТШ у Сарселі (Янів був довший час заступником голови НТШ у Европі та секретарем Історично-філософічної секції) зберігаються цінні друковані та недруковані матеріяли, чекаючи свого опрацювання і дослідження. Але цей, можна сказати, хоч важливий, але неживий матеріял слід доповнити спогадами про цю велику людину української діяспори. Тут перш усього прохання до достойної дружини бл.п. Володимира Янева, пані д-ра Софії, і до його співпрацівників та бувших студентів, які мали нагоду бути живими свідками його майже надлюдських зусиль. Вже тепер треба збирати спогади, листи й інші матеріяли про цю українську людину європейського формату, яка так багато зробила для піднесення престижу української науки й української культури на терені Европи.

Володимир Янів мав харизму. Він умів притягати людей до співпраці. Він вивів УВУ на світову арену. (Можна призадуматись, чи не додати до назви УВУ ще коротку фразу «імени Володимира Янева», на мою думку, він на це собі заслужив). Він був прекрасним промовцем, і його блискучі виступи з рамени УВУ французькою чи німецькою мовами були завжди на високому рівні. Його зустрічі з папами та з різними достойниками Церков, з президентами держав та міністрами, з ректорами університетів і чільними науковцями ставили українську культуру на міжнародній форум як рівну з рівними і закріплювали в пам’яті провідників Заходу ідею боротьби українського народу за незалежність і повноправність в руслі життя країн Европи.

Володимир Янів відійшов від нас на заслужений відпочинок. Нашим обов’язком є утривалити його пам’ять вивченням та опрацюванням його багатої інтелектуальної спадщини.

Джерело.http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/volodymyr-yaniv-ukrajinska-lyudyna-jevropejskoho-formatu/
*****
Більше далі косу цікаво.
Навчання:
Середню освіту здобув у Львівській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році, вступив до Університету Яна Казимира (нинішній Львівський національний університет імені Івана Франка), де й провчився до 1934 року. В університеті посилено студіював історію у Яна Птасьніка та психологію у Мечислава Кройца. З 1940 по 1944 рік отримував другу освіту у Берлінському університеті, де продовжував вивчати історію (у Ганса Юберсберґера), соціологію (у Шерінґа) та психологію (в О. Крога). Навчання завершив написанням дисертації на тему: «Душевні віддіювання тюремного ув'язнення».

Участь у Пласті:
З 1921 року бере активну участь в діяльності Пласту (член куреня «Лісові Чорти»), був референтом Волині при Верховній Пластовій Команді, а у період з 1928 по 1930 роки — командантом Управи Старших Пластунів.

З початку 1930-х «Пласт» вимушений працювати в підпіллі, під проводом конспіративного Пластового Центру, де Володимир Янів працює з 1930 по 1934 рік, та Верховної Пластової Команди. Через утиски з боку влади та офіційну заборону діяльності, пластуни перейшли у напівлегальне становище.

Перебуваючи в Німеччині у 1946 році продовжує активну пластову діяльність — формує ідейні спрямування Пласту.

Громадсько-політична діяльність Редагувати
З 1927 року є членом Української військової організації, провідним діячем Союзу української націоналістичної молоді, членом Організації українських націоналістів, працює співредактором підпільного журналу «Юнак». У 1932-33 рр. був головою Студентської Репрезентації Союзу українських студентських організацій під Польщею, а згодом редактором офіційного журналу організації аж до його заборони у 1934 році. 1933 року він також відповідав за часопис «Наш клич»

1937 року влаштовується на роботу у видавничий відділ «Промбанку».

Після початку Німецько-радянської війни бере активну участь у діяльності Українського Національного Комітету у Кракові.

Працював редактором журналу «Вісті НТШ», організатором шевченківських та франківських наукових сесій (1950 — 1960-х pp.) і редактором «Хроніки НТШ» та трьох томів ЗНТШ.

Володимир Янів був засновником і першим президентом Українського християнського руху, за значний внесок у релігійній сфері був нагороджений Папою Римським Орденом святого Григорія. З 1977 року є членом УВАН в Європі, з 1988 року — почесний член УВАН у Канаді. Був членом Міжнародної Вільної Академії в Парижі, Deutsche Gesellschaft fur Psychologie, Українського Богословського Наукового Товариства в Римі (автор його історії із бібліографією видання). 1963 року організував наукову Конференцію «Релігія в житті українського народу» в Рокка-ді-Папа, а у 1988 — Науковий Конгрес з приводу 1000-ліття хрещення Руси-України.

Переслідування владою:
Перший арешт Володимира Яніва стався у березні 1928 року, коли його затримали за недопущення школярів на службу з приводу іменин Юзефа Пілсудського у Соборі святого Юра. З того часу був під наглядом властей, тому знову був затриманий у березні-червні 1932 року, у зв'язку із вбивством комісара Е. Чеховського, звільнений за браком доказів. 17 червня того ж року, за бійку з поліцією під час Зелених Свят, знову був арештований і відправлений у концентраційний табір Береза-Картузька, потім був переведений у звичайну тюрму. На Львівському процесі був на лаві підсудних і отримав покарання у вигляді 5 років ув'язнення, однак через амністію вирок було зменшено до 2 років і 6 місяців, тобто на волі він опинився вже у 1937 році. Ще один арешт відбувся у 1939 році. Зміна польських властей на німецькі не змінила ставлення до українців — Володимир Янів перебував у в'язниці з 1941 по 1942 рр.

Наукова діяльність Редагувати
1946 року розпочинає наукову діяльність старшим асистентом при кафедрі психології (габілітаційна праця — «Психологічні основи окциденталізму», 1949 р.), у Українському вільному університеті, потім займається викладанням у Католицькій духовній семінарії у Ґіршберзі з 1947 по 1948 рік. У ділянці психології й соціології присвятив низку розвідок етнопсихології українця (на основі творів М. Костомарова, Григорія Ващенка, Миколи Шлемкевича, Івана Мірчука), дослідові мотивації тюремних переживань (у творах Т. Шевченка, І. Франка), ідеалам сім'ї (у Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Симоненка, І. Калинця), філософії Григорія Сковороди, світогляду українського народу[3]. Дав мистецький аналіз творчості сучасних художників при нагоді їх виставок в УВУ (Куріци-Ціммерманн, В. Стрельнікова, А. й О. Пулюїв, О. Терзіева-Льопи, В. Сазонова, М. Мороза, О. Мазурика, Є. Світового), як і ст. з новішої історії (про німецькі концтабори). Здобуває ступінь доцента у 1949 році, приходить на посаду наукового секретаря Наукового товариства імені Шевченка, де й працює з 1952 по 1968 рік, у 1960 стає членом головної Ради НТШ. У 1963 році стає професором Українського католицького університету у Римі.

З 1968 по 1985 рік працює ректором Українського вільного університету, домігшись «нововизнання» університету баварським урядом і, водночас, є заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, з 1985 по 1987 — голова.

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

четвер, 18 листопада 2021 р.

18 листопада 1932р. вийшли постанови ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» і політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», які ще більше посилили репресивні заходи щодо Українських селян. Спланована конфіскація у них урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування призвела до їх вбивства голодом, апогей якого припав на травень-червень наступного року.

Стаття Ґарета Джоунса «Нема хліба» в «Sunday American», 1933 рік.
*****
Голодомор — це геноцид Української нації, вчинений московитами в 1932–1933 роках. Він був скоєний керівництвом Радянського Союзу, щоб упокорити Українців, остаточно ліквідувати Український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від москви Української Держави. 

У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Голодомор визнано геноцидом Українського народу. У 2010 році постановою Апеляційного суду міста Києва доведено геноцидний характер Голодомору, намір Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину Української нації. 

У 1932–1933 роках було вбито понад 7 мільйонів осіб на території УСРР та 3 мільйони Українців поза її межами, в регіонах, які історично були заселені Українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та в Казахстані.

Після поділу території України в середині XVII століття між Річчю Посполитою та московським царством протягом наступних двох століть Українська нація не мала власної державності, через що зазнавала політичних, економічних, національних, культурних утисків. Росія проводила жорстку колонізацію Лівобережної України. Потужна русифікація, шовінізм та політика ототожнення українців з російським народом (ідентифікація України як частини Росії — Малоросії) не знищили української національної свідомості. Українці дуже гостро відчували свою відмінність від росіян і протягом століть вели перманентну визвольну боротьбу. 

Та тільки в 1918 році вдалося створити Українську Державу — Українську Народну Республіку і об’єднати українські території.

У ХХ столітті незалежна Українська Держава протрималася лише кілька років, борючись із постійними зазіханнямм та втручаннямм у внутрішні справи країни ззовні. Їй так і не вдалося конструктивно закласти та зміцнити фундамент своєї незалежності в світі. Після третьої окупації українських земель, які входили до складу Російської імперії, російські більшовики встановили радянську владу за допомогою сили та маріонеткових урядів.

30 грудня 1922 року було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого увійшла і Українська Соціалістична Радянська Республіка. Союзний договір передбачав повну рівноправність республік, проте Україною фактично керував Кремль.

Попри нетривалі періоди державотворення, українська державна традиція все ж була і мала глибоке історичне коріння, що сягало періоду Київської Русі. Вона об’єднувала націю, посилювала український націоналізм та суперечила ленінській теорії соціалізму, що передбачала злиття націй. Окупувавши територію України, російські більшовики дуже гостро це відчули. Ленін визначав національний рух і проблеми національного суверенітету як явище буржуазного характеру, з яким більшовики вели боротьбу. Українська сутність була перешкодою для існування СРСР у форматі, визначеному радянським керівництвом.

З утвердженням комуністичного режиму відбулися помітні зміни у суспільному, громадсько-політичному та соціально-економічному житті України, що торкнулися насамперед традиційного села. Радянська влада насаджувала українському народові нові звичаї, нові обряди, водночас змушувала відрікатися від минулого, забути своє походження. Відбулося згортання українізації. Розпочався наступ на духовне життя українців.

У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію — об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств у колективні господарства державної власності. Кожному селянину нараховували певну кількість трудоднів, за відробіток яких платили натуральним продуктом. Однак переважно трудодні були настільки мізерними, що позбавляли селянина можливості прохарчувати себе і свою родину. З огляду на потужне почуття індивідуалізму українських землеробів, в Україні насадження колгоспної системи викликало спротив. Тому селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.

Політика радянського режиму викликала опір українського народу. Історики зафіксували близько 4 тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства органами влади.

Почуття національної ідентичності українського селянина разом з його ментальним індивідуалізмом суперечило ідеології Радянського Союзу. Воно було основою українського націоналізму і становило загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим геноцидом винищив українське селянство як питому частину нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі. Не бажаючи втратити Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна як штрафи за невиконання плану. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку. Лише селянам України та Кубані було заборонено виїжджати до міст, до Росії і Білорусі. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.

Й. Сталін, який вважав селянство основою національного руху, завдав удару по українських селянах як носіях української традиції, культури та мови. У 1932 році для України було встановлено нереальний до виконання планхлібозаготівель у 356 млн пудів хліба. Для затвердження цього плану до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна — Каганович і Молотов, добре проінформовані про розпал голоду вже в першій половині 1932 року в Україні. Геноцид було організовано і вчинено шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців представниками органів влади. Близько 400 архівних документів це підтверджують.

На початку 1930-х років політика колективізації в Україні зазнала краху. Селяни масово покидали колгоспи та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Для збереження колгоспів і майна у руках держави режим 7 серпня 1932 року прийняв репресивну постанову, яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків».

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» все колгоспне майно прирівнювалося до державного, а за його розкрадання було встановлено жорстоке покарання. Згідно з цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Було організовано спеціальні групи людей, які обшукували населення, аби силою вилучати зерно. Такі обшуки супроводжувалися терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми.

Наступним геноцидним рішенням стало встановлення натуральних штрафів — права держави забирати у селян не лише зерно, а й інші продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу. Такого явища не було в жодній іншій республіці СРСР. З метою посилення голоду в Україні політбюро ЦК КП(б)У під тиском Молотова 18 листопада 1932 року ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим — «чорні дошки». Занесення на «чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборону торгівлі і підвозу товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією. У 1932–1933 роках режим «чорних дощок» діяв у 180 районах УСРР (25% районів). Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні і на Кубані, тобто в місцях компактного проживання українців.

Кремль створив умови життя, розраховані на знищення частини української нації, шляхом повного вилучення всіх продуктів харчування. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані за хлібом. До жодного іншого адміністративного регіону СРСР чи республіки подібного рішення не було застосовано.

Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.

Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Пік Голодомору припадає на червень. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини — 1168 осіб, щохвилини — 20. В цей час Москва надала Україні насіннєву (для посівної кампанії) та продовольчу позики. Якщо продовольча й надходила до села, то її надавали переважно у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жити в польових станах.

Все це відбувалося за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту. Дії тоталітарного режиму підтверджують намір знищити частину української нації у визначених часових межах.

Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Більшість науковців обстоює цифру в понад 7 мільйонів осіб в Українській Соціалістичній Радянській Республіці та 3 мільйони українців в інших регіонах СРСР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані.

Певні історичні обставини ускладнюють підрахунки, а ще більше — встановлення імен убитих. Радянська влада зробила все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. На місцях було заборонено фіксувати реальну кількість смертей. Сьогодні виявлено таємні списки деяких сільрад із переліком померлих в 1932–1933 роках. Ці списки вдвічі перевищують офіційні дані. Цілком зрозуміло, що такі випадки були непоодинокими. Існувала заборона записувати причину смерті як «голод», тому в актах про смерть вказували «від тифу», «виснаження», «від старості». В 1934 році всі книги РАЦСів про реєстрацію смертей були передані до спеціального відділу ГПУ. Українці вимирали сім’ями, селами, і не завжди померлих обліковували. Рівень незареєстрованої смертності невідомий, але цілком очевидно, що померли мільйони.

Радянський Союз переконав міжнародну громадськість «не побачити» масового вбивства українців за допомогою пропаганди та підкупів окремих журналістів. Однак були публіцисти, які писали правду. Збереглися звіти послів, дипломатів. Режим ужив заходів, щоб стерти пам’ять про вбивство понад 7 мільйонів українців, але пам’ять народу є незнищенною, і з становленням незалежності України заборону говорити про Голодомор було зірвано.

Джерело https://holodomormuseum.org.ua/istoriia-holodomoru/