Загальна кількість переглядів!

субота, 28 травня 2022 р.

Володимир Маркович Герасименко - сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Білики Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Закінчив гімназію у Києві та піхотне юнкерське училище, кавалерійське училище (1 лютого 1916). У 1917 р. служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.

В українській армії — з грудня 1917 р. У березні 1918 р. вступив до 1-го кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. Командир чоти 1-ї сотні цього полку. У боях на Полтавщині під Майорківщиною навесні 1918 р. був поранений.

Згодом — командир сотні у Гордієнківському та 22-му кінно-козачому Гродненському полках Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 22 березня 1919 р. під ст. Чечельник на чолі сотні 22-го полку був вдруге поранений, старшина полку Чорних запорожців.

Учасник травневого (1920) походу на Київ. З 22 вересня 1920 р. — командир 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Відзначився в обороні Замостя (Польща) у серпні 1920 р.

Після інтернування жив на Волині. У серпні—вересні 1944 р. очолював Український легіон самооборони на Волині. Після Другої світової війни жив на еміграції у Німеччині. Згодом — в США.

Підвищений у званні до генерала-хорунжого урядом УНР у екзилі.

Помер 24 квітня 1975 року. Похований на цвинтарі Святого Матвія в м. Буффало.

Джерело.Петрів В. Спомини з часів української революції (1917—1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. — С. 42;
Герасименко В. Сутичка з будьонівцями. 06орона Замостя. — Торонто. — 1956.
Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939—1945). Львів.

******
Герасименко Володимир Маркович
(06.07.1892-24.04.1975)

Служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.
Сотник армії УНР

Національність: Українець
Сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Білики Володимир-Волинського повіту Волинської губернії(нині с.Біличі Іваничівського р-н. Волинської області). Закінчив Київську гімназію, кавалерійське училище (01.02.1916). У 1917 р. служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.

У березні 1918 р. вступив до 1-го кінно- гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. Командир чоти 1-ї сотні цього полку. У боях на Полтавщині під Майорківщиною навесні 1918 р. був поранений. Згодом — командир сотні у Гордієнківському та 22-му кінно-козачому Гродненському полках Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 22.03.1919 р. під ст. Чечельник на чолі сотні 22-го полку був вдруге поранений. З 22.09.1920 р. — командир 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

У серпні—вересні 1944 р. очолював Український легіон самооборони на Волині. Після Другої світової війни жив на еміграції у Німеччині.

Служив у таких військових підрозділах:
* 1-й кінно-гайдамацький полк ім. К.Гордієнка
* 22-й кінно-козачий Гродненський полк
* 6-та Січова дивізія

Джерела:
* Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917-1921): Наукове видання. - К.: Темпора, 2007.

четвер, 26 травня 2022 р.

«Нас було 5 братів... залишився тільки я... » Спогади - розповідь.

Любомир Савчук, 1939 р. н. (село Копитів, Сокальщина) про долю своїх братів - Павла «Довбуша» (1923 -1944), сотенного УПА «Галайда» та Гната, стрільця УПА на псевдо «Чорноморець» (1922 -1945). 

«Гнат в 1945 р. в Боб’ятині загинув, він мав псевдо «Чорноморець». Він з хлопцями попав в засідку і там загинув. Мамі дали знати, то вночі його тіло забрали і так само таємно поховали в Копитові. Я його смутно пам'ятаю, але він ніколи у формі до хати не приходив, може шоб діти його не видали.

А другий брат Павло командував сотнею, він мав псевдо «Довбуш». Він мав бій в Яструбичах на Радехівщині, де і загинув, то було в 1944 р. Його тіло разом з іншими тілами хлопців поховане там в братській могилі.

Зі спогадів Василя Левковича – «Вороного» («Сторінки з пережитого комбатантом УПА»)

««Довбуш» організовує сотню з мешканців сіл східної Сокальщини і Радехівщини. В травні 1944 р. (правдоподібно 10 травня) «Довбуш» мав бій з німцями з Добротвора і розбив їх. Відтак на поміч добротвірським німцям підступили німці з Виткова з кількома танками. З нашого боку гине сім повстанців, в тому числі і сотенний «Довбуш». Сотня «Довбуша» розпадається. Частина стрільців іде в сотню «Недолугого», інші розходяться по своїх кущах». 

Коли братів побили, ми були першими на вивіз до Сибіру. Вивіз. Тато з братами були вже на машині. Мами не було, бо пішла на сіножаття. Я сказав москалям, шо йду по яблука і почав втікати, а вони за мною випустили автоматну чергу, але я якось втік. 

Батька та братів Дмитра та Славка забрали. Тато там спочиває на сибірських землях в Кемеровській області, місто Прокопівськ, а брати поверталися і померли тут.
 
Через тиждень після того як я втік, я вернувся до села і… знову вивіз. Я з мамою пішов до сусідів і ми там в сіні сховалися. І москалі зайшли з облавою до того хліва і почали тикати в сіно тими своїми піками. Мені та піка туво залізла (показує на руку), а я навіть не пікнув, а піка була в руці. Вони нас не знайшли. Шо вони творили з нашим народом… більшовик йде тільки зі штиком…»

Джерело інформації фейсбук сторінка Локальна історія. Сайт https://localhistory.org.ua

неділя, 22 травня 2022 р.

22 травня 1879 р. народився Симон Петлюра.

Український державний і політичний діяч, організатор українських збройних сил, Головний отаман військ УНР (із листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. - 10 листопада 1920 р.).

(Також бачив дату народження 23 травня)

https://www.istpravda.com.ua
*****
Вбивство.
25 травня 1926 року на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Парижі Самуїл Шварцбард пострілами з револьвера вбив Головного отамана військ УНР, голову Директорії УНР Симона Петлюру. Шварцбард мотивував свій вчинок прагненням відімстити за нібито причетність С. Петлюри до вбивства його родини та антисемітську політику під час національно-визвольних змагань в Україні 1917-1922 рр.

Опинився голова Директорії УНР в у столиці Франції 1924 року. Внаслідок поразок армії УНР у війні з червоноармійцями 1920-1921 рр. українські військовики були змушені перейти на територію Польщі, де потрапили до таборів для інтернованих. Після звільнення з таборів їм надавалося право на проживання у Польщі та сусідніх країнах. Головний отаман УНР С. Петлюра спочатку жив у Тарнові та Варшаві, згодом – у Франції. У Парижі С. Петлюра брав активну участь у громадсько-політичному житті України. Зокрема, займався консолідацією так званого Українського центру. Під його керівництвом виходив тижневик «Тризуб».

Убивство С. Петлюри пов’язують також з побоюванням більшовиків щодо відновлення українсько-польського союзу у боротьбі проти них.

Під час слідства у справі вбивства С. Петлюри, яке тривало понад рік, захисники С. Шварцбарда не висунули прямих доказів особистої причетності С. Петлюри до погромів євреїв. Українські еміґранти об’єдналися навколо вбивства провідника задля захисту честі С. Петлюри та українського народу в цілому. Кількість свідків у справі С. Петлюри сягала понад 30 осіб. На суді було представлено понад 200 документів про намагання уряду Петлюри зупинити погроми єврейського населення. Проте суд присяжних департаменту Сена завдяки сприянню так званих Комітетів оборони та політичним обставинам виправдав вбивцю та присудив сплатити штраф у розмірі одного франка за забруднену бруківку.

Біографічна довідка:

Симон Петлюра народився 22 травня 1879 р. у Полтаві. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії за запрошення Петлюрою до семінарії, без дозволу дирекції, відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. З 1902 р. – розпочав журналістську діяльність.
Рятуючись від арешту за революційну агітацію, у 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спочатку давав приватні уроки в Катеринодарі, а потім працював асистентом-дослідником в експедиції члена-кореспондента Російської Академії Наук Ф.А. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала різні антиурядові листівки. Ця діяльність спричинилася до першого арешту його у грудні 1903 р. 

Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Восени 1904 р. Петлюра змушений емігрувати до Львова, де працював співредактором рупівських часописів "Селянин" і "Праця".
Амністія 1905 р. дозволила Петлюрі повернутися до Києва, де він брав участь у ІІ з'їзді РУП. З розколом РУП на цьому з'їзді і створенням Української Соціал-Демократичної Робітничої партії (УСДРП) С. Петлюра став членом її Центрального Комітету. У січні 1906 р. за направленням ЦК УСДРП він виїхав до Петербурга, де редагував місячник УСДРП "Вільна Україна". У липні того ж року повертається до Києва, де працював секретарем редакції газети "Рада", згодом - у часописі "Україна", а з 1907 р. - у легальному часописі УСДРП "Слово".

У різних виданнях ним надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обговоренням та аналізом важливих подій і явищ у житті тогочасної України.

У 1911 р. С. Петлюра переїхав до Москви. Там він з 1 січня 1912 р. до 1914 р. на громадських засадах редагував журнал "Украинская жизнь", що був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії. Під час Першої світової війни, на початку 1916 р., С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, що в числі інших товариств, де домінували українці, мав завдання допомагати постачанню армії. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду Західного фронту. З'їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру. Він був делегований для участі в роботі Національного Конгресу, що скликався Центральною Радою і проходив у Києві 6-8 квітня 1917 р.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у м. Київ. У листопаді 1918 р. обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. – головний отаман армії Української народної республіки. У лютому 1919 р. став головою Директорії УНР. У 1919 р. в уряді С. Петлюри було створено Міністерство європейських справ, яке очолив Абрам Ревутський. Міністерство займалося так званою єврейською автономією у межах України. З його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом – до Угорщини, Швейцарії. Через рік переїхав до Франції.

Був убитий у Парижі та похований на кладовищі Монпарнас.

Джерело http://www.territoryterror.org.ua

субота, 21 травня 2022 р.

Михайло Горчин "Грузин" (1920 — 1948р).— хорунжий УПА, командир сотні "Бойки" ім. Б. Хмельницького, лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу. Загинув під час рейду на території Чехії.

Горчин Михайло (псевдо: «Грузин»; 22 квітня 1920, с. Велика Воля, Миколаївський район, Львівська область — 10 вересня 1948, на мосту річки Морава нижче Зліна, Чехія) — командир сотні УПА «Бойки» ім. Б. Хмельницького, лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу.

Народився у сім'ї селян. Освіта — початкова. Активний член товариства «Просвіта» в селі. Член ОУН із кінця 1930-х рр.

Стрілець легіону «Нахтігаль» (1941). Був учасником Похідних груп у 1941.

В УПА з 1944 р. Стрілець, згодом чотовий сотні «Явора» (Паньків Іван) (1944—1945), командир сотні УПА «Бойки» ім. Б. Хмельницького (вд. 90; 1946—1948) у ТВ-24 «Маківка», яка діяла переважно на Сколівщині, неодноразово рейдуючи на Закарпаття.

Після демобілізації відділу 24.07.1948 р. переведений у теренову сітку ОУН. Кур'єр Проводу ОУН на Україні до Проводу ЗЧ ОУН (08.-09.1948).

Загинув під час рейду на території Чехії. Місце поховання невідоме. Хорунжий УПА (14.10.1947).

Для збільшення натисніть на зображення
Джерело інформації. https://zabytki.in.ua/ та Вікіпедія.

"Не вся правда потрібна" Саме так: «Нам не вся правда потрібна», – відреагував завкафедрою Федченко (у якого, до речі, у самого батько був закатований радянським режимом) на бажання, тоді ще студента, Леоніда Череватенко написати диплом по творчості Підмогильного, і це не дивлячись на те що сам представник українського «розстріляного відродження» на той час комуністичним режимом вже був реабілітований, але його творчість, як виявилось, – ні…

Леонід Череватенко
Він походив з простої незаможній сільської родини невеличкого селища на Дніпровщині в щасливому 1901-ому, але коштів на навчання сина в Першому катеринославському реальному училищі у батьків-таки вистачило (до речі – він його закінчив з відзнакою в 1918-ому). Останнє допомогло хлопцеві скласти вступні іспити до Катериносласького університету, але брак коштів, не дивлячись на підробіток репетиторством, так і не дав йому закінчити ані математичний, ані юридичний (куди він згодом відновився) курс.
Літературний ж талант Підмогильного прокинувся рано – ще в старших класах гімназії він закінчив своє перше оповідання «Важке питання», потім вони хлинуть хвилею, чому немало допомагав власний життєвий досвід, на долю якого випали і більшовицький переворот з його жахами. Ну якими ще могли бути його герої після випробування сільського парубка в байдужому світі великого міста та власнооч побаченого терору через призму впливу таких історичних постатей як історик Дмитро Яворницький та літературознавець Петро Єфоремов, творів Нечуя-Левицького.

Хоча на перший том його зібрання з дев’ятьма оповіданнями, який готувався до друку в рік повноліття Валеріана, банально забракло паперу. Книга вийшла друком лише в наступному 1920-ому.

Але то був лише початок радянських звірств по відношенню до українців. Влаштованний червоною Москвою перший штучний голодомор 1921 – 1922 років змусив митця виїхати із голодного Києва до Ворзелю, де він викладав українську мову у місцевій трудовій школі (фактично викладання та літературна діяльність так і будуть крокувати поруч з ним все його недовге життя). Там він побрався з акторкою Театру юного глядача, Катрею Червінською.

Повернення з дружиною до столиці в 1922-ому, активне творче життя з приєднанням до Асоціації письменників (спілка «Ланка» пізніше перейменована на «Марс»), друк в чисельній періодиці (в тому числі «Українському пролетарі», «Нова Україна» (Прага), «Січ»), участь в літературних дискусіях, робота у видавництві «Книгоспілка», видання його творів «Син», «Військовий літун», «Місто» та інших… 

При тотальному переслідуванні московськими окупантами української інтелігенції, як одного з головних чинників впливу на уми і серця пересічних українців, Підмогильний, мабуть, розраховував на захист свого авторитету як революційного письменника та майстерного перекладача з французької, але не сталося – НКВСівські кати прийшли за ним вже 8 грудня 1934 року.

«Поет чарів ночі», як його називав Єфремов, через три дні катувань визнав себе винним у співучасті «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії, як винуватців штучного голодомору». Головний дознавач був той самий Гузєєв, який входив до групи полював на українську інтелігенцію та націоналістів зокрема Романа Шухевича (саме тому вона складалася з не українців з низьким рівнем освіти для кращого стимулювання процесу на ґрунті класового несприйняття). Сам підслідний потім згадував слова одного з цих катів: «Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим».

«Найчесніший» радянський суд на закритому засіданні без свідків та адвокатів присудив всім живим «літераторам-націоналістам» за цією справою (М. Хвильовий та М. Скрипнік покінчили життя самогубством) по десять років ув’язнення з конфіскацією майна. Валеріан Петрович продовжив писати навіть в жахливих умовах Соловецького концтабору, про що яскраво свідчать збережені двадцять п’ять його листів до дружини.

А на початку листопада кривавого 1937-ого сталінська розстрільна трійка винесла Підмогильному смертний вирок в рамках програми «спорожнення койкомісц» в режимних концтаборах. Радянська влада не зволікала і 3 листопада вирок був приведений до виконання. Всі його знайдені під час обшуку в харківському помешканні рукописи були вилучені та знищені як створені в стилі екзистенціалізму з психоаналітичними оцінками, а реабілітація імені одного з українського «розстріляного відродження» реабілітоване лише в 1956 році, негласна ж заборона на його твори діяла майже до кінця радянської окупації.

Джерело інформації: 31-01-2021 Вікторія Шовчко.
https://zabytki.in.ua/

пʼятниця, 20 травня 2022 р.

20 травня 1952р. під час бою з московитами в с. Стара Сіль загинули Василь Третяк "Голуб" референт СБ Старосамбірського райпроводу та Володимир Найдецький "Звук" охоронець райпроводу.

На світлині селище Стара Сіль.

Джерело інформації календар УПА на 2022 р. та літопис УПА.

20 травня 1952р. у с. Дзвиняч (Богородчанщина) у бою з московитами загинули Юрій Марковецький "Промінь" та Іван Костюк "Степан" охоронці Дяченка "Боєслава".

Марковецький Юрій Антонович («Промінь», 23.02.1920 — загинув 20.05.1952) — народився в с. Жураки Богородчанського р-ну. Член ОУН, станичний ОУН с. Жураки, кущовий ОУН у Солотвинському р-ні. Загинув у сутичці з опергрупою УМҐБ у селі Дзвиняч.
Костюк Іван Євстахович («Степан», 1921 — 20.05.1952) — народився в с. Діброва Богородчанського р-ну. Вояк УПА, охоронець майора « Сокола». Загинув у сутичці з опергрупою Солотвинського РВ УМҐБ у селі Дзвиняч 20.05.1952р.

Кожного року дзвинячани вшановують пам'ять про загиблих у день їх смерті і на свято Покрови, 14 жовтня.

Джерело інформації: Вікіпедія, літопис УПА.

четвер, 19 травня 2022 р.

Завантаження в порту Одеси. Світлина National Geographic, 1914 рік.

Для збільшення натисніть на зображення.
Ще у 1867 році американський письменник Марк Твен, який відвідав місто як кореспондент "Нью-Йорк трибун", написав: "Одеса - найбільший у Європі хлібний ринок".

Світлина National Geographic, 1914 рік.
Джерело інформації: https://zabytki.in.ua

Українська школа чаклунів та магів. Як кажуть давні легенди, десь на Черкащині серед лісової гущавини загублена заснована ще легендарним козаком Мамаєм українська школа чаклунства та магії «Яритник» (що означає чарівник).

Малюнок: Козак Мамай, автор: Ярослав Чижевський, олія, полотно.

Ні, для пересічних громадян – то ліс як ліс знаний під назвою Чорний, а от для непростих людей – там і поле, і луки, і хатинки, і навіть церква…

Ось тільки побачити, а тим більше дістатися туди дано не всім – треба чи-то від природи мати магічні здібності, і тоді потойбічні сили допоможуть знайти шлях, мерехтливими вогниками виклавши його крізь гущавину та драговину (якщо новенький виявлявся зовсім юним, то хтось з старожилів Яритнику йшов повідомити рідних та просити їхнього благословіння на нявчання), або свого учня до школи приводив хтось з обізнаних, бо першого разу «навчений» нічого окрім лісу не бачив.

Заснована для магічного захисту України, за народними переказами школа після смерті Мамая перейшла під керування його, народженої від чортиці, доньки Солохи, яка вправлялася з господарюванням разом із хорунжими від чотирьох основних каст українських чаклунів: характерників (бойові маги), мольфарів (травників та лікарів), гонихмарників погоди) та відьом (побутових магів).

Новачків лишали в яритницьких хатах разом із іншими сьома різновіковими і різнодосвідними учнями та вчителем. Вони опановували магію потроху, а вчитель тим часом мав визначити до якого з чотирьох напрямків чаклунства вихованець більш схильний. Без розкладу лише за своїм бажанням вони навчалися або ні гуляти по снах, ворожити, заклинати, лікувати та битися з ворогами всіма доступними методами та ще багато-багато чому. Але поруч із магією йшла і проста життєва наука, як смачних вареників наліпити та правильно сіяти пашню, бо щоденна фізична праця – невід’ємна частина щоденності, навіть якщо вона з присмаком магії.

Коли на українські терени вдерлися московські безбожники і почали планомірно знищувати націю, щоб вкрасти її свободу, історію, культуру та самоповагу, багато вихованців Яритника загинуло в боротьбі із злом з мокшанських трясовин, а сама школа перейшла на закрите положення без прийому «навчених» новеньких, і її вихованці виходили на білий світ лише зрідка, у найскрутніші моменти історії країни ХХ століття.

Втім зараз, після повернення Україною незалежності, все стало так, як і мало бути. Осередок чаклунів і магів навіть перейшов на легальне положення під личиною школи народних промислів в сусідньому селі – тільки-но пройди поміж двох дубів, що охороняють вхід, а потім – старанно навчайся і отримаєш диплом про художню освіту, яка і спрямовує зараз потоки магічної енергії через призму мистецтва у світ людей.

Публікація: 30-01-2021 Вікторія Шовчко.
Джерело інформації: https://zabytki.in.ua/

вівторок, 17 травня 2022 р.

Ярослава Семко, "Тамара", "Ліда" (1924 - 1946) — референт Українського Червоного Хреста Долинського надрайонного проводу ОУН. Загинула 29 березня 1946 року від поранень отриманих в бою з московитами.

Семко Ярослава народилася в Перегінську 1924 р. у родині Семко Леона Федоровича та Семко Катерини Михайлівни. Ярослава навчалася в Перегінській школі, а під час німецької окупації – в торгівельній школі м.Калуша. Разом із нею навчалися ще кілька дівчат і хлопців із Перегінського. Більшість із них були залучені до підпільної роботи. Але через зраду секретарки цієї школи, частину молодих хлопців німці арештували і розстріляли в Станіславові.

Ярослава не продовжила навчання і повністю віддалася підпільній роботі. Її направили на курси медсестер в с.Липа Долинського району. Після закінчення курсів «Тамара» виконує обов»язки заступника УЧХ Долинського повіту. Повітовою УЧХ була Емілія Берковська «Мотря».

В 1945 р. «Мотря» мала завдання в Рожнятівськім районі. Вона була в таборі «Довбуша» на г.Сехліс коло с.Липовиці. Одного ранку на табір напали москалі і «Мотря» потрапила в полон. З того часу «Тамара» почала виконувати обов»язки повітової провідниці УЧХ Долинського повіту, а після реорганізації територіальної структури ОУН в 1945-1946 р.р. , вона була надрайонною провідницею УЧХ Долинщини. В обов»язки «Тамари» входило: щоб в шпитальках були ліки, медичні препарати, лікарські рослини. Лісові шпитальки були за с. Лецівка, коло Перегінська в Голиці, в Соколі біля Гринькова, під Аршицею полонина Нивки, за с.Суходіл, коло с.Лужки в Ростоках, с.Липа.

Одного разу «Тамара» відправила санітарку Юстину Коцанову з Радови з шпитальки біля Лецівки у шпитальну біля Голиці. Вночі зрадник К. із Перегінська підвів більшовицький підрозділ до шпитальки біля Голиці і до бункера між Голицею і Головенкою. Із шпитальки всіх поранених і санітарок взяли живими, лише одного пораненого повстанця, який не міг іти, застрелили. У бункері були 4 повстанці, які втекли через запасний вихід, про який зрадник не знав.

Коли наша територія опинилася під радянською владою , «Тамара» часто відвідувала монастир у Гошеві, де після Служби Божої виступала на монастирському дворі перед людьми з проханням допомагати повстанцям, які борються за незалежну Україну. Одного разу коли вона поверталася з Гошева до своїх, її на дорозі зустрів енкаведист. Він поцікавився, куди вона йде. Дівчина відповіла, що живе зовсім недалеко, але він вперто йшов за нею.

«Тамара» запідозрила щось недобре. Товариші, що працювали з нею у підпіллі, згадували, що дівчина була надто смілива та кмітлива. Агент, що йшов за нею, цього не знав і не врахував. «Тамара» непомітно вийняла дамський пістолет і вистрелила у ворога.

Вона була одружена з Косом Василем – «Беркутом» (1919-1946р.р.). Він народився в с.Кальна Долинського повіту в родині місцевого греко-католицького священника. Навчався в Бучацькій духовній семінарії. Кос Василь був провідником юнацтва ОУН Долинщини, а з 1942 р. – референтом пропаганди Долинського надрайнного проводу ОУН. «Беркут» керував друкарнями, де друкували листівки, оголошення, різні документи, звіти.

Між селами Кальна та Кропивник в урочищі «Путня» був бункер «Беркута». Один зв»язковий став зрадником. Він, розкидаючи куски паперу від бункера, позначав дорогу до нього. Москалі по тих кусках паперу прийшли до зворини «Скрипцьована», де під густими смереками була криївка. Оперетивники оточили місцевість та почали шукати вхід до криївки.

Зранку 28 березня 1946 року «Беркут» із повстанцем «Сокирою» очікували повітову провідницю «Тамару» , яка мала принести важливі документи для проводу. Більшовики запропонували повстанцям здатися, а у відповідь почули постріли. Вистрілявши всі набої, «Беркут» та «Сокира» підірвалися гранатою. «Тамара», не знаючи про складну ситуацію біля криївки «Беркута», йшла до нього і потрапила в оточення. Вона знала , як діяти в такій ситуації. «Тамара» добре володіла зброєю , тому вирвалася з оточення. Та на неї чекала смерть в іншому місці – від рук зрадника. Той вистрелив і тяжко поранив «Тамару». Кілька повстанців, почувши постріли, пішли і знайшли її. “Тамара” сказала, що сталося і назвала зрадника. Пізніше його зловили.

Поранену «Тамару» хлопці перенесли в урочище «Кропива» та перев»язали їй рану. Москалі прочісували ліс, тому її треба було сховати, бо з нею втекти було неможливо. Повстанці сховали «Тамару» та прикрили гіллям. Ввечері прийшли по неї, але вона була мертва. Більшовики знайшли її і застрелили.

Усіх трьох повстанців місцеві мешканці поховали на цвинтарі в с.Кальна.

Спогади брата Володимира Семка, записав його син В. Семко, 2016 рік.

Для збільшення натисніть на зображення.
Наскок спецвідділу Болехівського НКВД та гарнізону села Кальна на осередок надрай. пропаганди, в дні 28.03.1946р.

Про загибель Василя Коса та Ярослави Семко згадується в книзі «Українська Повстанська Армія. Бойові дії УПА за 1943—1950 рр.: Частина друга», яка є виданням Закордонних частин Організації Українських Націоналістів за 1960 рік. В джерелі зазначено (с. 159), що 28.03.1946 р. поверталися до зв’язкового пункту. Референт пропаганди надрайону «Беркут» та «Косар», «Сокира» й «Мирон» зайшли до с. Кальни Болехівського району, де їх оточили большевики. Під час відступу «Беркута» і «Сокиру» було вбито, а «Косар» здався живим у руки ворогів. В іншому місці цієї книжки сказано, що 29.03.1946 року (с. 160) група большевиків, яка проходила розстрільною ліс між селами Кальна — Витвиця — Княжолука, натрапила на чотирьох підпільників. При їх відступі була тяжко поранена подруга «Тамара», яка другого дня померла. Її таємно поховано  в с. Кальні.

Джерело інформації.https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=805 та https://zabytki.in.ua/community/d/438-vidatni-ukrayinski-viiskovi-chastina-tretia/93


Про боротьбу на рідних теренах (автор: Свобода Юлія). Спогади.

Виховувалася я у свідомій християнській сім'ї. Своє дитинство провела в Старому Селі Любачівського повіту. Дідо мій, Гарасимович Теодор, жив у селі Ялина, виховав шістьох синів і всім прищепив любов до свого народу.
Найстарший брат мого батька Григорій був у Січових Стрільцях. Коли повернувся, то організував підпілля ОУН у своєму селі Ялина, в Суховолі, в Старому Селі.

У 1939 р., коли прийшли до нас більшовики, кожен день проводили обшуки. Пам'ятаю, як вивозили село Милків. Це було перед Йорданом, був сильний мороз. їхали через наше село, бо іншої дороги не було. Картина була страшною. Дітей везли в бочках, бо селяни були бідними й не було в що цих дітей ні взути, ні одягнути. Ми тільки дивилися через вікно, бо хто виходив на вулицю, арештовували. Після цього розпочалися арешти в нашому селі. Я була ще малою, мала десять років, але пам'ятаю, як арештували наших сусідів Скибу Степана, Процайла Дмитра. Моя мама та бабця сушили сухарі, бо теж боялися, що нас вивезуть до Сибіру. Якби не розпочалася війна в 1941 р., то наше село теж би вивезли.

У 1941 р. я та багато моїх подруг, а також двоюрідна сестра Ганна поступили вчитися в торгову школу до м. Ярослава. Там і розпочалася моя політична зрілість. Пам'ятаю, мої подруги Слава Ярош та Надя Бик організували юнацьку ОУН. Крайовим провідником юнацтва ОУН був Всеволод Лемеха. Це був час, коли майже всі юначки та юнаки голосилися йти в східні групи на східноукраїнські землі.

Пам'ятаю, що кожного ранку перед заняттями в школі ми парами йшли до церкви. Потім на подвір'ї школи співали «Боже, Великий, Єдиний» та «Ще не вмерла Україна». Це було надзвичайне національне піднесення.

В Ярославі діяли польські комуністичні організації та почалися вбивства нашої інтелігенції. Вбили зубного лікаря в його кабінеті, професора гімназії та багато інших.

У 1943 р. восени ми були змушені покинути Ярослав, бо наближалися більшовики. Приїхавши до села, ми ще підлітками включилися в боротьбу з окупантами. Було створено Сухо-Вільський кущ із 200 осіб. Провідник мав псевдо «Чкалий». У мене було псевдо «Ластівка», допомагала мені моя двоюрідна сестра Ганна, псевдо «Зірка».

Які завдання давали нам наші наставники, ми все виконували. Надзвичайна була конспірація. Військову підготовку проводив брат мого тата Гарасимович Григорій, псевдо «Козак», його брат Костянтин, псевдо «Білий», був у кущі і брат мого діда Гарасимович Микола. У Сухо-Волі було організовано курси медбратів і медсестер. Курси проводив молодий хірург із Любачева, псевдо «Вітер».

Поскільки більшовики наступали, а німці відступали, був наказ проводу будувати в наших лісах криївки. Був 1944 р., німці не маючи, що їсти робили рейди по селах, відбирали худобу. Наші партизани нападали на них, відбирали пограбоване та віддавали селянам.

Навесні прийшли більшовики й почалися арешти. Забрали мене, мою двоюрідну сестру Ганусю та її брата Ярослава. Дві неділі ми сиділи в тюрмі в Любачеві. Потім нас із сестрою відпустили, а брата забрали на передову на фронт. Тоді вже довелося йти в підпілля. В 1944 р. відбувся великий бій із більшовиками під селом Коровиця. Загинув, зокрема, Гарасимович Теодор, псевдо не пам'ятаю.

У квітні 1945 р. був великий бій за Сухо-Вільським лісом біля Нової Греблі. Було поранено в руку Гарасимовича Костянтина, псевдо «Білий», але він виніс із бою поранених своїх друзів до села Полянки, а пізніше їх перенесли в криївки, де був лазарет. У цьому бою було вбито п'ятьох наших хлопців.

У тому ж 1945 р. більшовики разом із поляками спалили село Ялина. Поляки дуже знущалися з нас, українців. Не можу не згадати про стриянку Ксеню, жінку стрийка Григорія (див. фото).

Її зловили прямо в хаті, дуже мучили, а тоді сказали копати могилу. Кат ударив її прикладом із гвинтівки, загорнули її живою. Дівчинка, яку Гарасимовичі вдочерили, в цей час сховалася, але вона все це бачила. Коли кати пішли, вона відкопала стриянку, яка була ще живою.

До 1945 р. ми цілий час були разом із сестрою «Зіркою». Потім нас розлучили. Її направив провід ближче до Сяну в село Дібче, а мене в околиці Перемишля. Моя наставниця псевдо «Ксеня» очолювала в проводі наше жіноцтво. Я була її зв'язковою. Пам'ятаю випадок, коли мене післали на завдання в м. Радимно, щоб вистежити дівчину, яка була в УПА та одночасно працювала в КГБ. Поскільки вона мене не знала, то я могла сміливіше за нею простежити, що я й зробила.

Наш штаб був у Сосниці, й коли нас попередили, що нас вистежили, то ми вночі забрали друкарські машинки, пошту та поїхали в інше безпечніше місце. Дорогою мало не потрапили до рук більшовиків, які поверталися з Німеччини, але наші хлопці, які нас супроводжували, повернули підводи в бік і так ми врятувалися, хоча мене було легко поранено в ногу.

Вже, будучи депортованою, я цікавилася, як склалася доля моєї наставниці «Ксені». Мені розказали, що вона загинула разом із чоловіком там, на наших теренах. Його було тяжко поранено і в неї не було виходу Вона застрілила чоловіка, а потім себе.

Минули роки, але ніколи не забудуться страшні часи моєї молодості.

Джерело. опубліковано 19 серп. 2012 р., 22:11 Степан Гринчишин Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. Вокспопулі.

Отець д-р Степан Граб парох м. Кракова, Лежайський деканат.

Народився 03. 01. 1905 р., рукоположений 08. 10. 1931 р., безженний.
1926-1931 – теологічні студії в Римі.
1928 р. – доктор філософії.
1932 р. – доктор теології.
1931-1936 – сотрудник при катедральному храмі в Перемишлі.
1933-1936 – проф. Духовної семінарії в Перемишлі (викладав анатомію та фізіологію).

1936-1938 – адміністратор м. Балигород, Балигородський деканат.
1938-1939 – військовий капелян у Кельцах.
1939-1946 – завідувач с. Германовичі, Нижанківський деканат.
1946-1947 – завідувач м. Краків, Лежайський деканат.
1947-1950 – в'язень польських тюрем і радянських сибірських таборів.

По депортації українського населення з Германович о. С. Граб дуже бідував. Він зазнавав постійних переслідувань від польських банд БХ (Баталіони Хлопске). У грудні 1945 року в Германовичах спалено приходство. Отець ночував на стрижку церковної бані. Поневірявся по чужих хатах у цивільному одязі. У травні 1946 року преосвященний Йосафат призначив його завідателем парафії в Кракові. о. С. Граб прибув до Кракова. 3 травня 1946 року і обняв парафію в церкві св. Норберта. Там тоді знайшла пристановище – нічліг, харч, розраду – українська інтелігенція, зокрема священики, які під тиском і переслідуванням польської влади, рятуючи життя, залишали свої парафії.

12 травня 1947 року польська служба безпеки (УБ) заарештувала о. С. Граба, а на приходстві при церкві св. Норберта в Кракові УБ зробило «котел», який тривав по 10 днів у двох термінах. Тоді затримано близько 200 осіб.

УБ хотіло звинуватити отця в причетності до вбивства ген. Кароля Свєрчевського, але відступило від того заміру з огляду на сильний адвокатський захист о. С. Граба, залишаючи лише звинувачення в підроблюванні метрик, співпрацю з Ватиканом, з Бельгією (у нього був бельгійський паспорт), куди мав поїхати 28 травня 1947 року з Краківським біскупом Качмареком, а також інкриміновано йому членство в УГВР, а приходство в Кракові мало бути місцем зв'язку на лінії Схід-Захід, й інші нісенітниці.

Тому що о. С. Граб у 1925 році, ще до теологічних студій, служив у польському війську, у 1938 році єп. Й. Коциловський призначив його військовим капеляном для українців у Келецько-Краківській окрузі ВП, де о. С. Граб отримав звання майора.

Пережив і війну 1939 року. Загартувались його сильна воля й твердий характер. Це дозволило йому легше зносити нелюдські в'язничні знущання. Попри веселу вдачу, о. С. Граб був велетнем духа, тому й заслуговує на ширшу згадку.

Ось епізод зачерпнутий з розповідей співв'язня Данила Древка, якому довелося довше перебувати з отцем в одній келії: «... настала неділя – перший день Зелених свят. Від самого ранку в келії панував одушевлений настрій. Врешті до усіх нас промовив С. Граб: «Піднесіть гордо голови, не лякайтесь катів! За нами стоїть правда! Не падайте духом. Сильна воля і віра мури скрушить...».

о. С. Граб був в'язнений у Ряшівській і Мокотовській тюрмах у Варшаві. У другій половині липня 1947 року його передали радянським органам НКВД у Львові. Засуджений у Києві до 15-ти років позбавлення волі й засланий до Сибіру, де працював шахтарем недалеко Норильська.

У половині 1950-х років по сибірських знущаннях повернувся в Україну калікою (без ноги). Помер у 1962 році в м. Стебнику коло Дрогобича.

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/represiie-proti-cerkvi/spisoksvasenikivakibulivbitizakatovaniabopomerlizgoloduvsibirskihtaborahprodovzenna9avtorkozakmihajlo

17 травня 1942р. у Львові від туберкульозу помер Качмарський Євген Йосипович - воїн УВО, в'язень польських тюрем, під час німецької окупації заступник комісара райвідділку Української поліції у Львові.

Качмарський Євген, син Йосипа і Анни Пілер (22 (або 23, 26) вересня 1910, м. Львів — 17 травня 1942, там само).
Належав до 1 куреня ім. П. Конашевича-Сагайдачного, гурток «Тигр» (Львів). Прийнятий до Пласту 23.03.1922 року.

Член УВО (1927), ОУН (1933). Учасник нападу на пошту на вул. Глибокій у Львові 3.07.1928, арештований і засуджений наглим судом у Львові 19—25.07.1928 до 5 років ув’язнення, перебував у Равіцькій тюрмі, вийшов на волю 5.07.1933.

Вдруге заарештований польською поліцією 25.09.1934, засуджений на Варшавському процесі 18.11.1935—13.01.1936 до 12 років ув’язнення; засуджений на Львівському процесі 25.05—27.06.1936 до 15 років ув’язнення.

Вийшов на волю на початку Другої світової війни. Заступник комісара української поліції на Жовківській дільниці у Львові (1941).

Помер від туберкульозу, отриманого в тюрмі. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Джерела:
Казанівський Б. Шляхом Леґенди. — Львів: Кальварія, 2005. — С. 264—265;
Дарованець О., Мороз В., Муравський В. Націоналістичний рух 1920— 1930-х років (матеріали до біографічного довідника) // Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене. — Київ: Українська ви- давнича спілка, 2007. — С. 697;
Мартиролог українського Пласту.

Джерело інформації

понеділок, 16 травня 2022 р.

16 травня 1952р. у бою з московитами біля с. Голубиця загинув Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46» - керівник Бродівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Сітка Олексій Дмитрович (Псевдо:«Підкова», «46»; народився 16 жовтня 1921, с. Ражнів, Бродівський район, Львівська область– загинув у бою з московитами 16 травня 1952, в лісі біля с. Голубиця Бродівський район, Львівська область) — керівник Бродівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився у селянській родині. Освіта — початкова.

Член ОУН від 1939 р. Стрілець боївки СБ Бродівського повітового проводу ОУН (1943-08.1944), комендант боївки СБ Пониковицького районного проводу ОУН (08.1944-02.1947), керівник Ражнівського кущового (02.1947-02.1948), Заболотцівського районного (03.1948 — весна 1952), Бродівського надрайонного (весна 1952) проводів ОУН.

Загинув внаслідок зради, наскочивши на засідку, влаштовану оперативною групою МДБ. Старший вістун (?), булавний (31.08.1948) УПА.

Джерело інформації Вікіпедія.
*****

Олекса Сітка народився у 1921 році в сім`ї селян-хліборобів Дмитра Сітки та Катерини на хуторі Липник, що біля села Ражнів Бродівського району. У час Першої світової війни Дмитро Сітка служив в австрійській армії, воював в Альпах, де в блокаді його підрозділ переніс великий голод. Старша сестра Олекси – Ксенія (це наша мама) народилася у 1913 році. Пізніше народилися ще брат Василь у 1924 році та сестра Марія – у 1929 році. Батько тримав добру господарку. Діти росли і з малих років привчались до праці. Ксенія добре вчилася в школі і була здібна до навчання, але змушена була покинути початкову школу, бо в хаті вже було двоє малих хлопчиків і дуже багато роботи.

Олекса після сільської школи вчився на кравця. Він був високий, сильний, виглядав мужнім і вродливим парубком. Мав приємний і дуже гарний голос, співав у церковному хорі. По словах рідних, друзів і односельчан, які його добре знали, був дуже розумний, розсудливий і завжди врівноважений.

Батьки глибоко в серці пережили буремні події під час війни, коли кроїлася карта Європи, коли була завойована та втрачена українська державність, і виховували всіх дітей в християнській вірі та глибокому патріотичному дусі. В їх хаті крім святих образів були портрети Шевченка і Коновальця. Олекса і Василь переймаються політичним життям громадськості. Беруть участь у молодіжних патріотичних організаціях. Серед ровесників йдуть першими.

У 1939 році помирає їх мама Катерина і вся домашня праця лягає на трьох дітей та їх батька. Ксенія на той час вже вийшла заміж за Івана Пастуха (1911р.н.) і проживала з ним на хуторі Велин, що в 5-ти кілометрах від Липника.

Сповнені ідеєю відновлення державності, ще при Польщі, наш тато Іван Пастух і Олекса вступають в ОУН. Тоді відстоюють права українців в умовах шовіністичної польської політики, ведуть боротьбу з тими поляками, котрі вороже ставились до всього українського.

Коли почалась Друга світова війна і прийшли перші москалі, в село до школи прислали молодих дівчат-вчителів зі східної України. Дехто з недовірою, підозрою, а часом і з відвертою неприязню ставився до них. Олекса якимось своїм відчуттям зрозумів, що вони не вороги (вони ж українці) і коли хтось з патріотів був стосовно них неправий, ставав на захист вчительок. Ці дівчата побачивши рівень культури у наших селах, не тільки не змогли проводити більшовицької пропаганди, якої від них очікували, а навпаки, в оточенні ідейного піднесення наших хлопців і дівчат, одна з них стає українською патріоткою. Бачення Олекси було оцінено і з його думкою рахуються та поважають.

Побачивши антиукраїнську сутність нових «визволителів» наш тато, під псевдо «Гонта», і Олекса, під псевдо «Підкова», разом з хлопцями села Ражніва та прилеглих хуторів включаються в активну підпільну боротьбу з новими ворогами України. Почались перші більшовицькі арешти. По згадках нашої мами Марко Мацепа, Ілько Сітка і Василь Глущак сиділи в Бригідках (тюрмі) у Львові, а потім були вивезені в Сибір. Були вивезені також в Сибір Іван Дубас, сім’я (батьки з двома сестрами і братом) Левка Ковальчука – псевдо «Буревій», Штонь з дружиною – батьки Атанаса, який також перебував у підпіллі.

У 1941 році більшовики арештовують Олексу «Підкову», його товариша Василя Шманду, Івана Пастуха, Василя Мандича, Ражнівського священика отця Лесюка і ще двох чоловік та тримають їх у Бродівській тюрмі. За декілька днів до війни, оточений ворогами, гине Атанас, але встигає перед смертю спалити всі документи, які були при ньому. Його дівчина – вчителька зі східної України, не знаючи цього та боячись, що її викриють по фотографії, яку вона подарувала Атанасу, і боячись тортур, накладає на себе руки. Їх обох поховали в одній могилі. З в’язнями Бродівської тюрми вороги не встигли розправитись, бо підходили німці і більшовики поспішно втекли, забравши всі ключі. Тюрма була щільно закрита, вирватись не було можливості і тоді хтось з арештованих запропонував вибратись через димар, так і зробили. Після війни отець Лесюк, що користувався великою повагою і любов’ю парафіян, відмовився зректися греко-католицької віри і за це був засуджений.
Василь Шманда і Олекса Сітка (справа)

При німцях гестапо також вишукує за хлопцями українського підпілля, але так якось все складалось, що хтось завчасно давав їм знати і вони встигали сховатись. Одного разу прийшли німці в хату і, не заставши нікого з чоловіків, пішли у комору. Там все поперевертали і навіть повисипали зерно з засіків, але не знайшовши нікого, пішли геть.

Проти українців знову піднімають голову польські шовіністи. Від рук поляків гине молодий, не маючи ще 20-ти років, патріот, перший товариш «Підкови» Василь Шманда. Назрівають нові великі конфлікти. Молоді чоловіки і хлопці організовують вартові чергування, щоб випередити польські напади. Але серед простих польських селян були й такі, що жили дружньо з українцями. Наш тато не міряв всіх під одну мірку та переконував надто гарячих утримуватися від безрозбірних розправ і помсти проти тих, які не робили нам ніякої шкоди. Він намагався спрямовувати боротьбу тільки проти справжніх ворогів.

У навколишніх лісах в той час були російські партизани. Вони грабували у населення все, що можна було забрати з продуктів, одежі і взуття, а також з птиці і худоби. Німців, які квартирували в селі, цей грабіж селян не хвилював. Щоб захистити своє село та хутори від нападників, сільські хлопці організовуються і ведуть з ними вже збройну боротьбу. Доводиться їм боротись також і проти утисків німців. У боротьбу вступає і ще зовсім молодий брат Олекси – Василь, псевдо «Касьян». Незважаючи на юний вік він був дуже відважний, запальний, вимогливий, строгий до оточуючих, але добрий і готовий завжди допомогти. Біля могили в с. Ражнів хлопці складають присягу: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї!». 
Після прийняття присяги. В першій парі брати Василь «Касьян» і Олекса «Підкова».

Зв’язкова з с. Вовковатиця (так вона про себе сказала, але не хоче щоб її називати) зберегла деякі фотографії і тепер віддала їх мені. Вона розказала, що знала добре «Касьяна» і завжди поважала його за мужність, строгість і доброту. Одного разу німці по якійсь причині забрали з Вовковатиці в заручники багато чоловіків і мали з ними розправитись. Односельці вирішили через цю зв’язкову звернутись за допомогою до хлопців з Липника. Прийшла вона в хату, де жив «Підкова», у хаті було дуже багато хлопців, викликала «Касьяна» і все йому розказала. Через пару хвилин «Касьян» порадившись з «Підковою», сів на ровер і поїхав в село Соколівку. Вона не знає, чи з німцями велись якісь переговори, чи була проведена якась акція, але всі чоловіки незабаром повернулись додому.

У ряди борців включається все більше і більше хлопців, чоловіків і дівчат. В селі Ражнів проводили їх вишкіл провідники, які квартирували в Липнику, жили і у хаті «Підкови», серед них був і сотник УПА Ткаченко. Пізніше він, зі слів селян, загинув від НКВД у лісі за Ражнівом під селом Гутиськом і там похований.

З поверненням більшовики розгортають жорстоку, запеклу війну проти повстанців. Вдаються до всіляких провокацій, з допомогою хитрощів засилають у підпілля своїх інформаторів. Знаходяться і зрадники. Повстанцям необхідно все це враховувати, щоб не допускати помилок. «Підкова» в будь якій складній ситуації до тонкощів розбирався у суперечливих фактах і вмів знаходити істину, щоб прийняти тільки справедливі рішення. Не боявся брати на себе відповідальність. Керувався політичними і правовими засадами Організації Українських Націоналістів. У небезпечних ситуаціях проявляв велику відвагу і рішучість. Через все це він у всіх користувався великою повагою і авторитетом. Друзі його любили, а вороги боялись.

Наш хутір Велин у лісах, і тато часто приходив додому з хлопцями вечеряти. Кожного разу, беручи кріса в руки і відходячи, прощався з нами, бо не знав чи ще повернеться. Мама казала до нього: «Іване, не кидай нас, з тобою майже всі хлопці нежонаті, а в тебе діти». Тато відповідав: «У мене в руках є зброя і я хочу, щоб мої діти росли і жили в Незалежній Самостійній Україні». Мама, сама вихована в патріотичному дусі, не могла йому перечити. У серпні 1945 року наш тато загинув. Я була зовсім мала, але добре пам’ятаю, як в цю ніч мало хто спав, чути було як строчили кулемети і рвались гранати, небо палало від ракет. А ранком нам повідомили, що вбито і нашого тата. Це було близько 6 км. від нашого хутора. Тіла позвозили на цвинтар в селі Руда-Брідська. Я з мамою прибігли туди і побачили шість вбитих повстанців. Всі були роздягнуті та роззуті, тільки в нижній білизні. Крім тата серед них був Лев Вінярчук – псевдо «Калина» з Мамчурів (в той час вже був одружений і жив у Руді-Брідській), а інших я не знала. Вночі їх поховали в одній могилі. Пізніше в цій могилі були ще поховані Павло Зубань з Руди-Брідської і Василь Швайка – псевдо «Ромко» з Переліска. З того часу мама, в небезпеці вивезення в Сибір, була змушена переховуватись і ми не завжди ночували вдома. Бабця, татова мама, казала до мами: «Ти з дітьми йди з дому, а я вже стара, то не буду ходити по чужих людях і лісах».

Олекса Мандич з Ражніва, псевдо «Довбуш» (вишкіл проходив у Карпатах), мав дівчину в с .Чехи (зараз Лугове). Там у 1945 році місцеві комсомольці його вислідили і вбили. Тіло завезли в Заболотці. Родичі таємно викрали його і поховали на цвинтарі в Ражневі. Наші хлопці розшукали вбивцю і відповідно покарали його.

Левка Ковальчука «Буревія» і Михайла Божинського «Романа» забирає з собою на інший терен вищий провідник «Гроза» і їх подальша доля нам була невідома.

Продовжувати боротьбу повстанцям приходилось у надзвичайно важких умовах, особливо взимку. Від тривалого перебування в лісах, переховування у сирих криївках «Касьян» захворів на запалення легенів. Через неможливість серйозного лікування хвороба переростає в туберкульоз, який також доводиться переносити на ногах. Коли йому було вже дуже погано, то лежав в однієї жінки (прізвища її я не знаю, тільки знаю, що в неї був малолітній син) на хуторі під с. Дуб’є. Трохи підлікувавшись «Касьян» знову включається в боротьбу з окупантом.

У 1946 році батька «Підкови» і його молодшу сестру Марію хотіли вивезти в Сибір. На власному возі їх привезли у м. Броди, але з допомогою хитрощів, винахідливості та ризику вдається спочатку Марії, а слідом за нею і батькові з Бродів втекти. Їх хату у Липнику розбирають і перевозять в с. Заболотці, а господарку розкрадають. Від тоді батько «Підкови» змушений також переховуватись по людях, а Марія йде в підпілля. Вона проходить курси медичної допомоги, надає її при необхідності повстанцям та працює зв’язковою під псевдо «Діана».

Одного разу в селі, де перебували «Підкова», «Касьян» та інші повстанці, була і «Діана». Несподівано на село наскочили облавники, повстанцям треба було конче вийти з оточення. «Діані» порадили залишитись у когось в хаті і видати себе за свою, а вони самі негайно відійдуть. «Діана» стала перечити, що вона піде з ними. Тоді «Касьян» строго і рішуче сказав: «Ти розумієш, що коли нам не пощастить вибратись, кожен із нас стріляє в себе, а на тебе в нікого із нас не підніметься рука». З того часу «Діана» знала, що накази необхідно виконувати.

У 1946 році «Діану» при виконанні зв’язку зловили облавники, завезли її в м. Лопатин. При обшуку нічого підозрілого не знайшли. Тоді вони не знали, що це сестра «Підкови» і взагалі, хто вона така. Їй знову приходиться вдаватись до хитрощів. Вона сказала, що є сиротою, а в Лопатин йшла шукати роботу, та так переконливо, що енкаведист повірив і сказав що пристроїть її на фабрику в Лопатині. «Діана» ніби зраділа, погодилась, але сказала, що їй треба забрати свої речі і прийде. Їй повірили і на один день відпустили.

У селі Голосковичі спіймали зв’язкову «Підкови» Євгенію Гаврилюк (родом із Велина). Її мучать, б’ють, вимагають, щоб розказала все про «Підкову», його зв’язки, місця перебування. Коли кати зробили для себе коротку перерву і повиходили на подвір’я, а двері за собою не закрили, Євгенія побачила навпроти дверей криницю. Вона дуже боялась, що не видержить всіх тортур і щоби про щось не проговоритись миттєво приймає рішення, вибігає на двір і кидається у криницю. Енкаведисти витягають її, довго виливають (викачують) з неї воду і побиту й покалічену під охороною везуть у лікарню. З важкого стану її підліковують і ще хвору засуджують та відправляють у тюрму Караганди. Після звільнення на ношах привозять її до старенької мами у м. Броди. Довго її лікували і навіть у Львові в медінституті. Євгенія Гаврилюк зараз проживає в Бродах одинока, старенька, немічна, погано бачить і з серцевими приступами.

За три дні до трагічної події «Підкова» зайшов у Ражніві до однієї родички, попросив хліба, сказав що йому треба на дорогу, має йти далеко в гори. Вона запитала чи він іде сам. Він відповів, що має там зустрітись з одним чоловіком, хоча не зовсім йому довіряє. А «Левада» вже повідомив НКВД і, коли вони вже були під Голубицею, «Підкова», очевидно, явно помітив у поведінці «Левади» щось підозріле. Він відійшов у бік до потічка попити води, а «Левада», щоб не загубити свій шанс у спіймані «Підкови», стріляє йому в ногу. Облавники оточують «Підкову» з усіх сторін. Він відстрілюється  від них з автомата, але набої закінчуються, а вороги все ближче. Їх багато, тому він був змушений пістолетом зробити постріл собі в голову. Це було 16 травня 1952 року. Про цю подію багато розказують по-різному.

Джерело інформації Вокспопулі.
(автори: Брев’як Стефанія і Пастух Богдан)






пʼятниця, 13 травня 2022 р.

Модест Семирозум (1888 - 1975) — сотник Армії УНР, учасник бою під Крутами, командував чотою юнаків військової школи. 5.04.1919р. призначений до 1-го Гуцульського полку морської піхоти, потім у штабі 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії.

Для збільшення натисніть на зображення
Джерело. https://zabytki.in.ua/community/d/438-vidatni-ukrayinski-viiskovi-chastina-tretia/96

"Ходорівська група" та її організатори.

Так звана Ходорівська група виникла у 1958 році в селі Вербиця Ходорівського району (звідси і назва групи). До її складу входили Федір Дронь, Федір Проців, Михайло Проців, Михайло Ханас та Йосип Нагребний, Іван Щербицький та Володимир Капітоненко.

Головним своїм завданням члени групи вважали пропаганду. Члени групи вивішували вночі по селах національні прапори, поширювали листівки, для виробництва яких дістали кліше, проте не встигли його задіяти. У справі проти них фігурувала диверсійна діяльність проти місцевої радянської та колгоспної влади й навіть підготовка терактів, зокрема замах на одного з радянських активістів, намір підірвати залізничну колію біля станції Ходорів.  Але Федір Дронь розповідав Михайлові Хейфецу у таборі, що навіть думки, не те що розмов, про теракти не було. 7 травня 1962 року відбувся суд. Федір Проців був розстріляний. Михайло Проців та Федір Дронь отримали по 15 років, з них 5 – тюрми, Й. Нагребний та М. Ханас – по 12 років таборів, І. Щербицький – 10, а В. Капітоненко – 8 років. В “Украинских силуэтах” М. Хейфец згадує, що у таборі Федора Дроня вважали дисидентом: борцем не військового – “стариковского”, а саме дисидентського покоління – “из молодых”. 

Джерело інформації. автор: Борис Захаров

Український робітничо-селянський союз («Ходорівська група») — нелегальна антирадянська диверсійно-терористична організація, яка діяла в Ходорівському районі (розформований 1962, територія передана до складу Жидачівського району) Львівської області 1960—61.

Організатори групи — робітник Ходорівського цукрокомбінату Теодор Дронь та працівник райспоживспілки Федір Проців — розглядали диверсійно-терористичні акції як єдино можливий засіб боротьби за незалежну Українську державу. Виходячи із цього, вони не лише планували терористичні акти щодо колгоспних активістів, партійних і радянських працівників, знищення колгоспного майна, диверсії на залізниці, а й реально здійснили ряд підпалів на території Ходорівського району.

Викрита органами КДБ при РМ УРСР в грудні 1961. За вироком Львівського обласного суду 7 травня 1962 керівника Ф.Проціва було засуджено до смерті, інші учасники організації Т. Дронь, Й.Нагребний, М.Проців, М.Ханас, І.Щербицький, В.Капітоненко отримали від 5-ти до 13-ти років ув'язнення.

Джерело Вікіпедія.

13 травеня 1933р. пішов з життя Микола Хвильовий (Фітільов), Український прозаїк, поет, публіцист, громадський діяч, один з основоположників післяреволюційної Української прози.

Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.
Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Керенський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім — хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника.

Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Аркадій Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був «Український голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом «Дядько Микола». Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді.1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харковаі того ж року почав друкуватися. Активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронт»(1930).

Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).

В 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». В своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!«, «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.
Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу.

За ці погляди був підданий нищівній критиці: після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них.

У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—30) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні. 
***
13 травня 1933 року, на наступний день після арешту його найближчого соратника Михайла Ялового, в квартирі Хвильового зібралися драматург Микола Куліш та письменник Олесь Досвітній, а також була присутня його дружина Юлія Уманцева. Після нетривалої розмови вони вирішили звернутися з клопотанням про долю Ялового до прокурора Верховного суду УСРР Лева Ахматова, після чого Хвильовий вийшов до своєї кімнати, де пролунав фатальний постріл у скроню.

Літературна діяльність:

Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. "Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.
Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення.

Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровимта широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»).

Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації.

Із роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський»
«...і раптом... - побачив свого вчителя і натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний - смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно - мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами.» (Йдеться про зустріч Багряного з Хвильовим під час першого арешту у будівлі НКВС на вулиці Совнаркомівській в Харкові). 

Джерело.https://sites.google.com/site/ukraienskaliteratura4546/mikola-hvilovij

четвер, 12 травня 2022 р.

Григорій Голинський (1895 - 1941) — четар УСС, поручник, командир Гуцульського куреня УГА. Арештований та розстріляний московитами у станіславській в'язниці у червні 1941 року.

Для збільшення натисніть на зображення

Народився 19 березня 1895 у селі Вижному Березові на Коломийщині (тепер Косівський район Івано-Франківська область). Голинські належали до давнього боярського роду, що мав свій герб і прапор, які зберігалися у церкві Вижного Березова (1945 року дерев'яна церква згоріла). У 1914 закінчив гімназію у Коломиї.

Пішов добровольцем в Українські Січові Стрільці (УСС). У половині червня 1917

Голинського направили на поповнення Гуцульської сотні, яка стояла на полонині

«Попадя». У 1918 разом з Гуцульською сотнею перебував під Єлисаветградом для придушення антинімецьких селянських повстань, однак січові стрільці відмовились від каральних акцій проти українських селян. За це йому загрожував військовий трибунал, від якого його врятував принц Вільгельм Габсбург - Василь Вишиваний. Голинський разом із побратимами і місцевою проукраїнською громадою організував у містечку Добровеличківці читальню «Просвіти», курси української мови та українознавства, ставив театральні вистави

З утворенням у 1918 Західно-Української Народної Республіки Голинського

командування Української Галицької Армії призначило командиром окремого гуцульського куреня з охорони тилів. Цей курінь особливо відзначився у боях під Городком. Хворим на тиф під Одесою потрапляє в російський полон. Звідти з кількома вояками здійснив втечу, емігрував до Чехо-Словаччини, навчався на філософському факультеті Українського Вільного університету, одночасно навчався на факультеті лісового господарства в чеській Вищій політехнічній школі у Празі. У 1925 повертається в Галичину під польською окупацією, поселився в Джемигівській Поляниці, поблизу Микуличина. Допомагав членам ОУН переходити через польсько- чехословацький кордон.

Під час становлення Карпатської України переводив українських націоналістів із Галичини на Закарпаття через полонину Матейка. У березні 1939 року Григорій Голинський брав участь в боротьбі у лавах Карпатській Січі і після поразки повернувся додому. В 1939-1941 очолював лісопункт у Микуличині.

Арештований 18 березня 1941 року та розстріляний більшовиками у станіславській в'язниці після початку радянсько-німецької війни. Захоронений у Дем'яновому лазу разом із сотнями інших в'язнів. Під час розкопок 1989 року був опізнаний та перепохований 25 лютого 1990 р. у м. Делятині. Згодом перепохований згідно з власним заповітом у Джемиґівській Поляниці.

Джерело інформації.
https://zabytki.in.ua/community/d/438-vidatni-ukrayinski-viiskovi-chastina-tretia

12 травня 1952р. біля сіл Шупарка, Колодрібка, Бабинці (Чортківщина) у бою з московитами загинули Андрій Назарків "Зелений" Мельниця - Подільський райпровідник та Іван Лук'янів "Андрій" - охоронець.

Джерело інформації календар УПА на 2022 р., літопис УПА.
«Кам'яна баба», камінь, від якого ймовірно походить назва села.
Символічна могила воякам УПА у селі Бабинці.

Джерело Вікіпедія.

вівторок, 10 травня 2022 р.

Вербиця. Історія одного села із Закерзоння.

Стан церкви св. Михаїла у Вербиці. Початок 90-х. Нині зруйнована 
На площі перед церквою в Вербинці: збірка членів "Сокола" під час вручення нагород за успіхи в діяльності: світлина з 26 березня 1937 року.

Вербиця. Історія одного села із Закерзоння
Історія села Вербиця може послугувати добрим прикладом для дослідження локальної історії в регіоні Надсяння. Протягом першої половини ХХ ст. воно зазнало типової для цієї місцевості долі – від активного розвитку у сусідстві з представниками інших національностей у міжвоєнний період до депортацій, знищення єврейської громади та спустошення під час та після Другої світової війни. (23 ЛИПНЯ 2019).

Сьогодні Вербиця (пол. Wierzbica) розташовується з польського боку кордону поряд із демаркаційною лінією. Про існування тут колись великого села вказують лише відреставрований цвинтар з великою кількістю надгробків з написами українською мовою.

6 червня 1947 року став останнім днем існування села Вербиця. Того дня, в рамках виконання операції "Вісла", вояки 5-го полку 3-ї дивізії піхоти Війська Польського оточили село подвійним колом. Польські війська повинні були забезпечити виселення українського населення та ліквідувати місцевий загін УПА.

Операція відзначилась особливою брутальністю: 35 повстанців було вбито, 23 взято в полон, ще 105 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, заарештовано і доправлено до концентраційного табору в Явожні.

Окрім цього, село підпалили (в чому сторони звинувачують одна одну). Таким став кінець доби масового насильства, що розпочався у вересні 1939 року і для громади Вербиці закінчився лише через неповних 8 років.

Вербиця була одним із найстаріших поселень в регіоні Надсяняя. Перші письмові згадки пов'язані з передачею села в 1388 році Павлу з Радзанови, предку роду Ніщинських.

З кінця XVIII століття Вербиця переходить до сім'ї Літинських, а останніми власниками земель стала родина Ромерів. В міжвоєнний період селище опинилось у складі Рава-Руського повіту Львівського воєводства Республіки Польща.

Незважаючи на близьке розташування до польського етнічного кордону, поселення було досить однорідним. Більшість його населення становили українці.

Згідно з підрахунками Володимира Кубійовича, напередодні Другої світової війни тут проживало 2110 жителів, з них 2030 українців, 45 поляків, 10 латинників (українців римо-католицького обряду) та 25 євреїв, що переважно збігається з інформацією інших джерел.

Міжвоєнна історія Вербиці вписується в те, що частина дослідників називають "національною мобілізацію" – залучення населення до масової політики. У селі діяв ряд українських просвітницьких та спортивних товариств: Просвіта, Рідна Школа, Луг, Сокіл та інші.

Зі спогадів дізнаємось, що вже в 1920-х роках тут функціонував відділ УВО, представлений Григорієм Пушкарем (солтисом села) та Іван Навротом, а невдовзі і ОУН. Про діяльність останньої свідчать зокрема арешти оунівців з Вербиці в 1933 році: Андрія Стеха, Івана Зради, Василя та Григоріїв Омельянів, Миколи Хийжого.

Спробами розгорнути тут свою мережу відзначилися і активісти КПЗУ та "Сельроб". Звіти коменданта поліції в Раві-Руській рясніють згадками про вилучення забороненої комуністичної літератури чи затримання активістів, як-от Андрія Солодухи в селі Любича Князі за організацію страйків на місцевих фільварках. Тим не менш, домінуючим рухом тут став саме націоналістичний.

Популярність йому надали свіжі спогади про польсько-українську війну (1918—1919), адже Вербиця знаходилась у прифронтовій зоні, а безліч її жителів вступили до 1 Угнівського куреня (із січня 1919 року — 9-та Угнівська (Белзька) брига УГА).

У подальшому спогади про цю війну стали основою для "Свята могил" (відзначали у часі "Зелених свят") – важливої комемораційної практики.

Ось як описує цей захід у своїх спогадах мешканець села Мирослав Омельян "…тоді з усіх навколишніх сіл з'їжджалось дуже багато людей з вінкам, щоб взяти участь у поході, на чолі якого йшов хор, дириґентом якого був Іван Наврот. Хор співав пісню Душу раба твого. Похід відбувався через ціле село аж до кладовища, де на могилах відправлялась панахида за полеглих... На закінчення хор співав пісню Як ви умирали, вам дзвони не грали".

Однак, незважаючи на поступове національне заангажування населення, у Вербиці було обмаль випадків прямої міжнаціональної конфронтації. Завдяки примирливому ставленню власника маєтку Стефана Ромера тут не відбулось радикального загострення відносин.

Польська громада була представлена землевласницькими родинами Ромерів та Геппертів, працівниками поліцейського відділку, школи та, ймовірно, лісничими.

Шляхетські родини брали активну участь у громадському житті регіону — Владислав Гепперт був членом Повітової Ради у Раві-Руській, а його дружина, Єлена Гепперт, фінансово сприяла вербицькій школі та часто навідувалась до греко-католицької церкви. Релігійним центром римо-католицької громади був костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Угневі.

Неоднорідною була і невелика єврейська громада: родина Ісера Шпрітцера володіла корчмою, Берл Лейбкінд завідував молочарнею Ромерів, а родини Елєзара Лауфера та Натана Німада займались землеробством. Більшість євреїв Надсяння належали до белзької хасидської общини. Центр вивчення Тори (Шедер та Бейт Мідраш), синагога, а також три менші молитовні доми (шулси) існували також в Угневі.

Зміни у село прийшли невдовзі після початку Другої світової війни. 10 вересня 1939 року Вербицю покинув відділ поліції (представлений поляками, що походили з інших місцевостей), а вже 17 вересня до поселення увійшли німецькі війська.

Війна по різному вплинула на долі вербичан. Землевласник Стефан Ромер війну зустрів у складі Війська Польського (PSZ) у Франції, потрапив у полон, а з 1944 по 1947 рік знову перебував у складі Збройних сил Польщі спочатку в Англії, а далі в відновленій Польщі.

У 1948 році він разом з сім'єю переселився до Монреаля (Канада). Його швагер, Владислав Гепперт у якості біженця проживав в Румунії (1939-1945) в подальшому викладав французьку мову у Варшаві.

Менш відомою є доля багатьох змобілізованих до армії Польщі українців. Прикладом може послугувати історія Прокопа Коця (1907 р. н.): військову службу він проходив в кавалерійський частині в Познані, а на час війни його загін дійшов до Жовкви.

З 25 вересня, відповідно до радянсько-німецької угоди, німецьких солдат замінила Червона Армія. Село стало частиною новоутвореного Рава-Руського (згодом Угнівського) району УРСР.

Після приходу радянської влади Вербицю остаточно покинули польські шляхетські родини, зокрема, син Владислава Гепперта Здіслав з сім'єю втік з маєтку 14 жовтня, в чому їм допомогла новоутворена місцева українська поліція та сільський комітет.

Разом з реквізицією панського маєтку та господарства (родини Ромерів та Геппертів спільно володіли землею загальною площею в 2200 га, з них 40 га становили рибні ставки та ще 887 га ліси), націоналізацією кооперативного магазину та читальні "Просвіти" радянська влада розпочала політичні чистки.

З січня 1941 року 22 жителя Вербиці потрапили в депортаційний список осадників та лісничих. Серед них — війт Григорій Пушкар. Деякі селян, як-от Дмитро Зрада та Михайло Солодуха, які пізніше приєднались до батальйону "Нахтігаль", втекли до Генерального Губернаторства. Також, Вербицю залишила частина місцевих євреїв — родина Берла Лейбкінда перебралась до Жовкви.

Таким чином, кардинально змінилась ієрархія влади: незгідні з новим режимом залишили місцевість чи були депортовані, або ж були змушені співпрацювати з новою владою. Відомим є випадок примусового завербування місцевого пароха Юліана Криницького дрогобицьким НКВС.

Після початку німецько-радянської війни війська Вермахту та його союзників доволі швидко увійшли в село. Цьому сприяла відсутність оборонних редутів "лінії Молотова" біля Вербиці, які тут входили до Рава-Руського укріпленого району №6.

Зважаючи на репресивний характер радянської влади та надії на створення власної держави українське населення сприйняло нових окупантів досить позитивно.

Радянський Союз усунув значну частину старої еліти села, а з відступом його військ розпалась і радянська система. Новим становищем спробували скористатись націоналісти та їхні симпатики. 7 липня 1941 року до Вербиці прибула одна із похідних груп ОУН(б). На мітингу проголосили створення Української Держави. На згадку про це в центрі села створили своєрідний пам'ятник-насип.

Попри те, що нові окупанти, відмовивши в державності українцям, не справдили їхніх очікувань, частина вербичан приєдналась до повітової поліції, серед них: Йосафат Тимчина (згодом вояк дивізії СС "Галичина", загинув в УПА), Василь Омельян (вбитий радянськими партизанами), Михайло Прокоп, Григорій Гузій (згодом вояк СС "Галичини", потрапив у полон під Бродами), Михайло та Іван Ґіль (перейшов в УПА).

Німецька окупація, як і радянська, також відзначилась репресіями щодо місцевих українських селян: протягом окупації більше 50 осіб вивезено на примусові роботи, серед них — 18 зникло безвісті.

Дискусійним залишається хід мобілізації до дивізії СС "Галичина". У Вербиці було мобілізовано 14 чоловік. Описуючи процес вербування, автор споминів Петро Левко — стрілець дивізії, згодом ройовий в УПА — оповідає, що лише троє з них записались добровільно: Григорій Гузій (Ярмола), Григорій Бусько та Григорій Коць. Інші зголосились під страхом польового суду.

Агітацію в селі проводили працівники "Маслосоюзу" з Угнева В. Бас (в довоєнний період представляв філію крайового товариства "Сільський господар") і В. Мельник (очолював угнівський Повітовий Союз Кооперативів).

Цю тезу підтверджує й згадка про спеціальний відділ СС, який прибув до Рави-Руської з ціллю примусової мобілізації.

Проте найжорсткіша доля спіткала єврейську громаду Вербиці. Реконструювати події Голокосту в цьому регіоні досить складно. Це можна пояснити мізерною кількістю врятованих євреїв та відсутністю в спогадах українців чи поляків деталей про знищення єврейської громади.

Спираючись на наявні джерела, ми можемо спробувати відтворити хронологію подій в регіоні.

На початку липня 1941 р. нацистська адміністрація утворила в Раві-Руській юденрат, того ж місяця, українська допоміжна поліція заарештувала близько 100 євреїв (представників інтелігенції), їх розстріляв загін СС в лісах неподалік.  

Перші масові вбивства датуються 20 березнем та 29 липнем 1942 року, тоді до табору смерті Белжець (знаходився за 22 км на захід від Вербиці) депортували близько 3000 місцевих євреїв. Весною 1942 року в Раві-Руській утворили гетто, до якого перемістили усіх євреїв регіону (на початку осені 1942 року сюди прибула група з Угнева та околиць).

Німецький загін СС та українська поліція ліквідовували гетто з грудня 1942‑го по січень 1943 року, в результаті чого було вбито 14000 осіб. Ми не маємо прямих свідчень про участь українців з Вербиці в антиєврейських акціях, проте, очевидно, що ті з них, хто перебував в поліції, сприяли втіленню в життя політики "остаточного розв'язання" єврейського питання.

Однак були і випадки допомоги від місцевих. Марія Ярмола пригадує допомогу єврейці Малці (звіряючи з базою даних Яд-Вашем, можна припустити, що йде мова про Малку Шпрітцер, доньку Іссера. 1900 р. н.) — деякий час вона переховувалась в лісах неподалік, а родина Марії годувала її.

Утім, для єврейської громади ці події стали фатальними, а 300-літня історія євреїв Угнівщини була брутально завершена.

Це була вже друга втрата етнічної групи в селі. Слідом за польськими поміщиками та адміністрацією в 1939-му в 1942-43 роках. Вербиця втратила свою єврейську меншину. Наступні чотири роки стануть історією виживання вже української громади, яка закінчиться в червні 1947 року.      

*****

Виникнення перших збройних загонів спочатку Української національної самооборони, а згодом Української повстанської армії на теренах півночі Равщини потребує окремого дослідження. Відомим є факт перебування в селі членів ОУН(б) Григорія Омельяна та Миколи Хийжого з 1941 року.

Осінню 1943 року командир військової округи "Сян" Мирослав Онишкевич сформував перші сотні УНС в північній Львівщині, а в жовтні того ж року, на допомогу йому прибула чота сотні "Трембіти" на чолі з Іваном Купалом‑"Бродягою".

Уже в березні 1944 р. ці новоутворені відділи здійснили антипольську акцію: напад на польське село Острів біля Белза. У цей же час дезертирство української допоміжної поліції в Равщині та Любачівщині стало масовим явищем. Очолив згаданий перехід до УПА комендант поліції в Раві-Руській Іван Шпонтак‑"Залізняк".

Наявні сили українського підпілля наприкінці березня 1944 р. були підкріплені ще трьома загонами УПА: куренем Олексія Громадюка [псевдо "Острізький", командував загоном ім. Богуна — ІП] з УПА-Північ, сотнею "Садок" з куреня Степана Савчука [псевдо "Наливайко" — ІП] з УПА-Південь та сотнею "Сіроманці" Дмитра Карпенка‑"Яструба.

Оцінуючи період весни 1944 року, можна сказати, що німецька адміністрація фактично втратила контроль над теренами Угнівщини, зосередившись лише на контролі більших міст, як-от Рави-Руської.

У більшості українських сіл, в тому числі і Вербиці, влада перейшла до місцевих керівників УНС-УПА, ними здійснювалась мобілізація населення, а також стягувався додатковий податок.

УПА натомість захищала населення від нападів радянських чи польських партизанів та обмежувала німецькі реквізиції.

У березні загін УПА без бою увійшов до Угнева і конфіскував медикаменти з місцевої аптеки, а вже 21 квітня тут відбулись перемовини між локальними представниками УПА та німецькою адміністрацією.

Згідно з домовленостями УПА зобов'язувалась допомагати в боротьбі з радянськими та польськими партизанами, проте їй заборонялось нападати на польські поселення, німці зі свого боку обіцяли перемир'я та легітимізацію влади УПА в терені.

Очевидно, що в подальшому умови не були дотримані, а враховуючи нестабільність ситуації в регіоні — продовження польсько-українського конфлікту та конфіскації збіжжя і худоби німцями — ця домовленість була розірвана.

Посилення позицій українського підпілля призвело до спалаху антипольського насилля. Наприкінці квітня 1944-го на території Надсяння сили УПА вбили близько 240 поляків (чи осіб, які такими вважались), троє з них з Вербиці. Особи вбитих наразі не вдалось встановити.

Також із квітня того ж року силами націоналістів в Угневі та Белзі були створені "польські гетто" — місця куди переселяли місцевих польських жителів. Існування цієї "повстанської республіки" було частково припинено 16 травня — тоді німецька адміністрація заарештувала в Угневі частину керівництва УПА.

До самого кінця німецької окупації в цьому регіоні діяли декілька сторін конфлікту: німецькі та українські частини, польські і радянські підпільники. Українська і польська сторона вдаються до взаємних звинувачень у колаборації з німецькими окупантами чи радянськими партизанами.

Небезпекою для українського населення були напади польського підпілля на Угнвіщину зі сторони Холмщини. Проте, існували межі насилля, в самому Угневі, незважаючи на вищезгадані події, продовжувала існувати римо-католицька парафія, а також діяло римо-католицьке Згромадження сестер Св. Фелікса (феліціанки).

Співпраця між українською та польською парафіями була взаємовигідною: правдоподібно, що місцеві греко-католицькі парохи Александр Трешневський, а згодом Юрій Менцінський допомогли своїм римо-католицьким братам: у споминах Юрій згадував про часті навідування до польського священника Юрія Тимочка.

Натомість, після зміни кордону вже польська сторона допомогла українцям — підробляючи метрики українці могли уникнути виселення до УРСР.

*****

Ситуацію кардинально змінив переділ кордону: в липні 1944 року радянська армія зайняла Раву-Руську. Нові умови змінили також тактику УПА — ініціатива перейшла до самооборонних кущів (СКВ). У Вербиці до створення куща були причетні Петро Левко (дезертирував з СС "Галичини") та Дмитро Зрада-"Роман" (колишній вояк "Нахтігалю"). У селах Вербиця та Корні, за словами Петра Левка, їм вдалось зібрати 80 "добре озброєних бойовиків" та провести вишколи.

Новою проблемою для чоловічого населення стала мобілізація до Червоної Армії. За свідченням Михайла Назара, у Вербиці до війська забрали 84 особи, з них 24 загинули. Сім'ям чоловіків, які ухилялись погрожували депортаціями: "Хто не піде — родина опиниться в Сибірі".

Проте багатьом вдавалось уникнути фронту, за словами Ярослава Зарічного: " …мужики поховалися по лісах, або там служили в повстанських сотнях".

Починаючи з цього моменту населення сіл отримало додаткову причину допомагати УПА — ліси стали порятунком від небажаних мобілізацій, виселень чи грабунків з боку радянських та польських військових.

Згідно з Договором між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 року, новий розподіл дещо відрізнявся від лінії 1939 року, хоча в своїй основі базувався на так званій "лінії Керзона".

Вербиця, як і майже весь колишній Угнівський район, відійшла до Польщі і стала новим прикордонням — вже з іншої його сторони. Таким чином, Вербиця увійшла до гміни Любича Королівська Томашівського повіту Люблінського воєводства.

Приєднання до комуністичної Польщі принесло новий виклик громаді — нова влада, в рамках побудови мононаціональної держави, розпочала репатріацію: "добровільно-примусове" виселення українців Закерзоння до УРСР.

На основі "Угоди між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" від 9 вересня 1944 року українці, які проживали на захід від нового кордону мали репатріюватися до УРСР, тоді як поляки та євреї з його східної сторони, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави, підлягали репатріації до Польської Республіки.

Історія цього прикордонного району не відзначалася стабільністю будь-якої влади. Звіти польського прикордонного війська повідомляли про неможливість утримувати контроль над рядом теренів південно-східної Любачівщини, куди входила й Вербиця. Частими реаліями стали грабунки сіл.

Дослідник історії Перемишльської єпархії, Михайло Козак, у своїй праці "Пом'яни, Господи душі слуг твоїх" наводить цифру в 100 загиблих вербичан станом на зиму-весну 1945 року — покладаючи вину на польське підпілля.

І хоча, ця цифра є непідтвердженою, загалом свідки описують жорстокі умови життя в цей період. У звітах ОУН та спомині Марії Коваль, зокрема, містяться згадки про розграбування присілку Вербиці в січні 1946 року польськими військами — "грабували, що попало, навіть жіночі одяги".

Анна Кертичак, описуючи характер переселень до УРСР, стверджувала, що "люди тікають у Верхратські ліси, частина купувала метрики в ксьондза в Угнові. Виїхали ті, хто не встиг втекти".

Представники нової влади, серед яких було багато українців, почасти не без допомоги поляків, також видавали фальшиві свідоцтва та переховували українців.

Нові геополітичні реалії сприяли зближенню польського та українського підпілля, що дозволило спільно протидіяти комуністичній владі та дещо сповільнити хід переселень. Тільки в грудні 1944 року у гміні Любича Королівська вбито 6 представників переселенської комісії.

Окрім наявного досвіду життя в СРСР, згідно зі спогадами Григорія Дробенка, страх перед радянською владою поширили також колишні репресовані, наприклад, родина Омельянів. Після повернення з радянських таборів в 1945-му вони стали активними членами підпілля.

Незважаючи на активну протидію — агітацію, нищення шляхів і вбивства членів комісій — УПА не вдалось зупинити хід виселень. Спогади Петра Левка свідчать про 181 переселену родину, ще 58 з присілку Вілька станом на червень 1946 року.

Депортації мали примусовий характер — виселяли також тих, хто не погоджувався добровільно, а за відсутності транспорту вербичани були змушені провести близько двох тижнів на станції в Угневі. Виселенню активно допомагали польські військові, зокрема, вже згадувана 3-тя дивізія піхоти.

Більшість переселених оселилось на території Пустомитського району Львівської області.

Хоча звіти переселенської комісії подавали високі показники: із 40904 офіційно зареєстрованих українців в Томашівському повіті станом на 12 липня 1946 р. виселено 40742 осіб, себто 99,5%, в селах Закерзоння залишались українці та підпілля.

З огляду на це, польська влада з осені 1946-го приступила до обговорення та розробки нового шляху вирішення конфлікту в регіоні. У лютому 1947 року генерал Стефан Моссор запропонував план виселення українського населення на так звані "повернуті землі" (Ziemie Odzyskane) — колишні німецькі землі на заході Польщі, які вони отримали після Другої світової війни.

Приводом слугувало вбивство генерал-полковника Кароля Сверчевського сотнею УПА. Таким чином 28 квітня на теренах усього Закерзоння розпочалася акція "Вісла", яка тривала до 30 червня 1947 року.

Виконуючи план операції наприкінці травня 1947 року 5-й полк 3-ї дивізії піхоти Війська Польського був передислокований до Угнева і отримав завдання ліквідувати сотню Івана Шиманського‑"Шума" в Томашівському регіоні.

У своїх спогадах лейтенант полку Владислав Шелянговський описує процеси пошуку цієї сотні. У селі Гребенне їм вдалось захопити члена підпілля, котрий видав місцезнаходження сотні в районі Угнева. 5 червня 1947 року до Вербиці увійшли польські війська, що стало початком кінця історії села.

Владислав Шелянговський так характеризує Вербицю: "запустіле і вимерле" село. Увагу солдатів привернув насип "з дерев'яним хрестом та тризубом". Як видається, спочатку перебування загону в селі було мирним.

Шелянговський згадує бесіду між одним із лейтенантів та місцевим парохом греко-католицької церкви Ю. Криницьким: "…прочитав мені цілу лекцію, що ми не шануємо національні меншини в Польщі. Нехай його [візьме] холера з такою меншістю, що мордує людей!".

Опісля частина загону виїхала до с. Корні.
Там польський загін дізнається про розташування п'яти бункерів підпільників. Польський офіцер детально описує штурм бункерів, наводить цифру в 40 повстанців (членів УПА та СБ ОУН), з яких 27 ліквідовано, а ще 15 взято в полон.

Автор, однак, не згадує про переселення жителів, його спомини обмежуються описом боїв, рядом локальних розмов з селянами, частування військових молоком та алкоголем українськими жінками.  

Тим часом, в самій Вербиці тривали обшуки й допити населення. Заарештовано о. Юліана Криницького (згодом помер в таборі Явожно) та його сина. З 6 на 7 червня польські війська оточили село подвійним колом.

Паралельно з пошуком криївок та повстанців військові розпочали виселення цивільного населення. В оперативному звіті Генерального Штабу ВП, який навів Євген Місило міститься інформація про 437 депортованих осіб — зважаючи, що декілька десятків вербичан в цей час перебувало в різних загонах УПА, такою була приблизна кількість населення влітку 1947-го.

Шелянговський подає інформацію про загиблого польського капрала в селі. Він разом з одним із солдатів ввечері напередодні операції увійшов до хати двох дівчат, з якими нещодавно познайомились. У селі на них напали: офіцера вбили на місці ударом сокири, солдату вдалось втекти.

Українські спогади наголошують, натомість, на брутальності польських військових. Ярослав Стех, якому на той час було 15 років, описував катування групи із 40 чоловік — їх били прутами та змушували копати власні могили. Військові шантажували полонених, погрожували їм смертю, якщо вони не покажуть криївки.

У цей день, 7 червня від побоїв, куль та пожежі в криївках загинуло багато жителів. Серед них: Левко Тимчина (вбитий на спаленому фільварку), Михайло Ярмола-"Яр" та Григорій Зрада (обидва застрелились в бункері).

Жорстокістю відзначились вбивства підлітків: п'ятнадцятирічного Ярослава Миська — якого закололи багнетами в полі, та його однолітка Левка Тимчину. Найжорстокішим вбивством стала смерть одинадцятирічного Івана Трушика: "…польські військові затримали невинного хлопця, наказали йому роздягнутись і коли він був уже голий, відрізали йому статевий орган, а після того наказали тікати. Коли хлопець тільки рушив з місця вони стрелили йому в спину".

За спомином вербичанки Теклі Зінко військовослужбовці використовували дітей для роззброєння бункерів.

Односельчан, під наглядом війська, разом з парафіяльним священиком Ю. Криницьким змусили розбирати два насипи в центрі села — в честь Т. Шевченка та проголошення Українською держави в 1941 році (в інших джерелах фігурує також як пам'ятник бійцям УПА).

Віддавши команду зібрати необхідні речі людей відвезли до млину де відсортувавши (частину підозрілих відправляли на допити) 8 червня (після завершення боїв із сотнею УПА) їх вивезли спочатку до Белза, а потім на північні землі Польщі — терени Вармінсько-Мазурського воєводства, де сьогодні проживає переважна більшість депортованих 1947 році мешканців села Вербиця та їхніх нащадків.

Польський військовий звіт подає відомості про 35 вбитих, 108 заарештованих та 27 знищених криївок. Під час нової сутички 9-10 червня загинуло ще 30 людей, 14 спіймано та знищено 11 криївок. Останній бій сотня Шиманського дала біля Вербиці 17 червня, разом з нею були знищені також відділ СБ та СКВ, разом 70 осіб.

Так припинило існування одне із багатоетнічних сіл Закерзоння. Пам'ятками про колишню історію слугує нині відреставрований нащадками села цвинтар, фундамент колишньої церкви та запустілий маєток Ромерів.

Публікація підготовлена на основі магістерського дослідження "Село Вербиця в часи Другої світової війни та в перші повоєнні роки" за підтримки дослідницького гранту Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ.

Джерело інформації.
https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/07/23/155994/