Загальна кількість переглядів!

неділя, 5 червня 2022 р.

Григорій-Марко Гасин «Мацько», повітова екзекутива ОУН Стрийщини, вояк «Карпатської січі», рідний брат Олекси Гасина.

У березні 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України. Парамілітарні Організація "Карпатська Січ" стала її збройними силами.

Незалежність Карпатської України було проголошено після Мюнхенської змови й окупації Чехословаччини нацистською Німеччиною, Угорщиною та Польщею, а також створення союзної Німеччині словацької держави.

Протягом 14-17 березня бійці Карпатської Січі вели оборонні бойові дії проти угорської армії – союзника гітлерівської Німеччини. В бою на Красному полі - рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. загинуло близько 230 січовиків.

Частину захоплених в полон січовиків - вихідців з Галичини, угорці передали полякам. 17 березня 1939 року полонених колонами по 70-80 осіб привели на Верецький перевал. Наступного ранку, групами по 10-20 осіб, їх вели вздовж лінії кордону ліворуч і праворуч на півтора-два кілометри та розстрілювали в різних місцях.

Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, могла становити від 500 до 600 осіб. Серед них розстріляний поляками Ггригорій-Марко Гасин – «Мацько», член повітової екзекутиви ОУН Стрийщини, вояк «Карпатської січі»,  рідний брат Олекси Гасина.

Джерело
http://grabovecka.gromada.org.ua/

Розповідь - спогади: «Кого я лікувала, то ніхто не вмер мені на руках...». Михайлина Шпирка (в дівоцтві Ковалюк), 1926 р.н. Членкиня Юнацтва ОУН, медсестра УПА зі с. Стрептів Кам’янко - Бузького р-ну. Львівської обл.

«В нас в школі курси були, то нас вчили історію України і за дохторів. Багато ходило дівчат і хлопців. Де бій сі зірвав і вже є ранені. Лікарства мені привозили, вони забирали в руских дохторів. То був і великий бинт, і малий бинт, на серце пігулки були, від голови, обезболююче було, уколи, шоби горички не було.
 
Перший раз до Спаса ходила. Приїхали і забрали мене фірою, а раненого привезли зі Соколі. Там на Соколі був шо раз бій. Той хлопець був ранений в стегно. Куля перейшла, тілько діра була, то я лила в ту дзюрку шпірт. То я місяць день в день ходила перев’язки йому робила і виходила його. І я ніц сі не бояла!

В Деревлянах був бій і двох ранило. Там в лісі вони мали свої землянки і вони до мене прийшли, шоби я йшла. Один був ранений в грудях, а другий був в руку ранений, то я позавивала їх. 

Ше ходила на Косів, там тоже був бій. Там хлопец був ранений між плечима, кулька перейшла попід лопатку і тоже вижив. Я була 5 раз в нього. Кого я лікувала, то ніхто не вмер мені на руках. Я так ходила, поки мене не взяли.

В 46-му я була арештована. В селі було весілля і приїхав тут оден хлопець, Василь називавсі. Його мама мене попросила, шоб я його закликала. Я прийшла, а там стояли хлопці. Я кликнула: «Василю, тебе мама кличе!», - а він каже: «Ооо… Як добре шо ти прийшла!». На другий ранок мене арештували. Думаю, шо він так показав їм, кого треба взяти. То я дві неділи сиділа в Милятині. Ох…лупили мене як… Я була вся синя. 

А потім, тих шо мене арештували, їх в Горпині сімох забили відразу. То я сиділа в льоху, а москаль каже: «Дєтка, вчєра тєбя білі, а сєводня іх побілі!». Я все казала, шо нічо не знаю і ніде не була, і мене відпустили.
А тих дівчат, шо зі мною були на курсах всєх арештували. То були: Каська Красновська, тоди Кінаш Маринє, Євка Шпирка, Кінаш Гєна, Гончарова Гєнка, тоди була Зосє Красічінська і ше Мариновська Ганє.
 
Їх всєх посудили і на Сибір завезли. А Красічинську забили на Лонцького. То тато ше дві неділи їздив до тої тюрми, а їден сказав: «Та чо ви їздити, вона вже давно не жиє!» А з Сибіру вернуласі тільки Гєнє Гончарова, решта пропали».

Михайлина Шпирка (в дівоцтві Ковалюк), 1926 р. н. Членкиня Юнацтва ОУН, медсестра УПА зі с. Стрептів Кам’янко - Бузького р-ну. Львівської обл.

Джерело: Локальна історія.
https://localhistory.org.ua

субота, 4 червня 2022 р.

Розповідь - спогади: Іванна Іжевська, 1930 р. н., с. Лагодів Бродівського р-ну Львівської обл. "А я свою матусю мертвою посадила собі на ноги, і кажу: «Мамусю, де ж твоя рана?»…

Мої батьки обоє віддали життя за мою неньку Україну, ніхто тепер за мене не дбає, до чого я ся дожила?... Ніхто не знає як я зиму зимую… А я стікала кров’ю за шо?! За свою неньку Україну! Бо я перешита кулями і не можу навіть того всього передати, і розказати.

То було в 45-му році 17 лютого. Мої односельчани, які були в бандерах, були в мене в хаті не раз. Вони хтіли і їсти, і чистої сорочки, і всьо то робила моя неня та мій тато. Знайшлася подла людина, яка слідкувала за тими трома чоловіками, куди вони підут, а вони прийшли до мене. І я за 73 роки зі себе вини не скидаю… Я вже змерзла стояти на дворі і чекати, шоб хтось не підійшов і пішла до хати. У ту хвилю часу зрадники пішли і доказали москалям. То були чоловік і жінка, ті шо донесли. Вона пішла до своєї мами до хати, а ї чоловік пішов на центральну трасу, там їхали стрибки, їх було 30 стрибків і три підводи. Він їх там зустрів на центральній дорозі, прийшов сюди, а та жіночка чекала поки він приїхав. Вона розказала, шо вони ше в мене в хаті. Прийшли, товкли в двері, їм ніхто не відкрив. Запальними кулями запалили мою будівлю, запалили всьо.

Хлопці не думали здаватися, в них не було такої мети. Вони стали, Богу помолилисі і казали нам, шоб ми вийшли в другу кімнату. Там двоє з них покінчили своє життя, бо ше навіть говорили: «Коли будем стрілятися?». Чую два постріли, а оден не встиг ся застрелити.

Як вже сильно горит, тато відкрив вікно. З кімнати там де ми були, рішили дешо винести. Будем жити, не будем жити, як буде, але шо могли винесли. І вже ті стрибки в двері… А оден з тих стрибків був двоюрідним братом жінки одного з тих бандерів.

Чую постріли. Йду крок за мамою. А той, шо був в бандерівцях, ним крути в одну сторону, він падає і моя мама падає на мене. Я бачу, шо мама одним пострілом вбита. Я піднімаю за підпахви свою матусю, ставлю ноги докупи. Той бандерівець впав, а я свою матусю мертвою посадила собі на ноги, і кажу: «Мамусю, де ж твоя рана?». Піднімаю блюзку, якраз куля… Сніг. Зима. Лютий місяць. Кажу: «Мамочко моя, куда ж тебе тепер покласти? На ту білу перину?». І я взяла свою матусю, якраз була подушка тато перекинув, я так потягнула мертву маму на ту подушку поклала. Хтось кричит: «Корову!». А я прибігла до вікна і кажу: «Тату, покидай то всьо, нех то всьо пропадом пропадає… Мама вбита, покидай!». Тато перелізав через вікно, чую постріл, татови перестріляли ноги, кишечник».
Хтось прийшов і тата забрав на вулицю і того з бандерівців, шо вбили. 

Я прийшла до хліва відчепити ланцюг, випустити корову, но я така була жорстока, шо я прийшла і думаюси: «Ні. Кому? Для кого? Хай всьо пропадає!». І я вибігла з хліва, корови не випустила. 
Біжу сюди де мама лежит, де я маму положила. Чую постріл… Зробилося мені гаряче і я зрозуміла, шо я ранєна. Прийшла, сіла коло мами. Кров з мене біжит, а я рану пальцем затулюю. Приходит до мене людина, так напочепки сів, і каже: «Чіпляйся мене за шию, тебе повезут до лікарні». І він думав, шо я протягаю руки до него, шо буду чиплятися йому за шию. А шо я зжимаю кулаки і не протягаю руки, а так його в груди. Він того не чекав від мене, а то слизько і він падає. Я не думала, шо він зробе зі мною, чи заб’є, чи застріли, я нічого не боялася. Він піднімається, прихиляється знов до мене і каже: «Чого ти така? Дитино, я тобі зла не бажаю! Чипляйся мене за шию, ти повинна жити. Ходи, я тебе занесу до сусіди»…

Іванна Іжевська, 1930 р. н., с. Лагодів Бродівського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації. Локальна історія.

пʼятниця, 3 червня 2022 р.

Йосафат - Іван Жан (Жан Йосафат, також Жан Бон) ЧСВВ Український священик (РКЦ, УГКЦ) канадського походження, громадський діяч, перекладач ЗУНР, капелан.

Йосафат-Іван Жан (Жан Йосафат, також Жан Бон ЧСВВ; 19 березня 1885, м. Ст. Фабієн де Ремускі, провінція Квебек, Канада — 8 червня 1972 , м. Ґрімзбі (Ґринсбі), пров. Онтаріо , похований м. Мондер,Канада) - Український священик (РКЦ, УГКЦ) канадського походження, громадський діяч, перекладач ЗУНР, капелан. На фото о. Йосафат Жан, ЧСВВ в однострої військового капелана.

Життєпис:
Рукопокладений на священика латинського обряду у 1910 р. Після зустрічі у м. Монреаль з митрополитом Андреєм Шептицьким приїхав до Крехівського монастиря вивчати українську мову, релігію, історію України. 

У 1911 р. перейшов на греко-католицький обряд. У 1912 р. відкривав у Канаді українські школи. У 1914 р. в Крехові, також обслуговував 7 парафій біля Самбора.

Згідно його спогадів, 4 березня 1917 склав монаші обіти у Крехівському монастирі (разом з братами Юрієм Жиданом, Маріяном Лютаком, Мироном Калинцем). Пізніше о. Платонід Філяс запропонував йому стати сотрудником у Жовкві, де Й. Жан працював більше року. На початку серпня о. П. Філяс призначив його префектом Місійного інституту імені святого Йосафата у Бучачі. Наприкінці грудня 1918 став працювати бібліотекарем монастиря.

Неодноразово бував на Тернопіллі.
В період ЗУНР перекладач державного секретаря закордонних справ Степана Витвицького. Наприкінці березня 1919 року брав участь у переговорах між делегаціями ЗУНР та Польщі за участю члена комісії Камбона американського генерала Ф. Кернана в Хирові. У червні 1919 року — особистий секретар Президента та Диктатора ЗУНР Евгена Петрушевича (на його прохання) потім капелан УГА. Очолював Український Червоний Хрест, допомагав Симону Петлюрі під час дипмісії у Варшаві. Член делегації УНР на Ризькій мирній конференції у 1921 р., у Лізі Націй, місії УНР у Женеві.

Після закінчення етапу Визвольних змагань повернувся до Канади. Автор ідеї виділення значних територій для українських еміґрантів. Вдруге вступив до ЧСВВ у Мондері; ігумен у Монреалі (1940-42 р.), парох у Оттаві (1942—45 р.). У 1945 р. виїхав до Европи, делегат 2-го та 3-го засідань ООН у Лондоні, Парижі 1946 р. Від уряду провінції Квебек отримав 250 кв. миль в Абітібі, заснував на цій території українське поселення «Шептицьке». Від 1947 року декан УГКЦ у Великій Британії. У 1949 р. повернувся до Канади, душпастир у Монреалі, Едмонтоні, Мондері, Ґрімзбі. У 1964 р. заснував «Фундацію ім. о. Жана» для надання стипендій стеденській молоді українського походження.

Автор спогадів: «Моє служіння Україні», «Уривки з діярія» в збірнику «Бучач і Бучаччина». 

Примітки
 І. Дацків. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р. // Український історичний журнал. — К., 2009. — № 5 (482) (вер.—жовт.). — С. 130. — ISSN 0130-5247.
 о. Йосафат Жан ЧСВВ. Уривки з діярія.

Бучацький монастир отців-василіян: 300 років історії
Джерела:
Б. Мельничук, В. Уніят. Жан Йосафат-Іван // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 569. — ISBN 966-528-197-6.

четвер, 2 червня 2022 р.

2 червня 1942р. в Криму відкрився Український музично - драматичний театр імені Т. Шевченка, заснований членами похідної групи ОУН(б).

У 1917-1920 рр. в Криму спостерігався значний український національно-громадський рух, небажані корективи до якого вносила реакція двох крайових урядів та навала шовіністично налаштованих військово-політичних сил під проводом Антона Денікіна та Петра Врангеля. Криваву крапку на поступові українства Криму поставила більшовицька окупація півострова та «червоний терор».

На початку 1920-х рр. більшовики в Севастополі припинили діяльність української організації «Кобзар», гімназії ім. Т.Г. Шевченка, створеної на початку 1918 р., та видавництва. Приміщення гімназії було тимчасово зайняте військовою частиною, згодом у ньому було відкрито школу за територіальним принципом з викладанням російською мовою.

Яким було життя українців у «Кримській Автономній Соціалістичній Радянській Республіці» – свідчить принаймні один промовистий факт. У лютому 1926 р. члени українського драмгуртка Севастополя оприлюднили лист-звернення, в якому описувалися випадки переслідування україномовних осіб у місті.

На ті час викласти істинний стан речей можна було хіба що езоповою мовою. До неї вдався видатний український сатирик Павло Губенко, відомий нам як Остап Вишня: у 1926-1927 рр. харківська преса подала кілька його гуморесок, у яких було змальовано життя українців Криму. Ці твори передрукував львівський часопис «Діло». За визначенням Остапа Вишні, в Криму «раптом зникли всі українці», яких «за старою земською статистикою під псевдонімом “малорусов”» налічувалося близько 100-150 тисяч, доки кримське Центральне Статистичне Управління у 1926 р. не оприлюднило нульові показники. «Бувши в Криму, бачили ми живих українців в українській школі ім Т. Шевченка в Севастополі. Говорив нам учитель тої школи, що була тоді ніби в Криму така тенденція: чи не краще, мовляв, українцям на всяк випадок “вимерти”. Проте “вимирати” українці не збиралися і готувалися до життя інтенсивного», – з сумом зазначав гуморист, додаючи, що українців у Криму «знищили статистики», які мали до нашого народу «якусь давню, уперту і велику нелюбов», записуючи його представників у «русскіє». 

У наступних нотатках Остап Вишня описував такі факти етноциду кримських українців, як закриття української школи в Севастополі у 1921 р., відсутність представника українців у раді національних меншин, призначення вчителів-українців на роботу до сіл з російським і болгарським населенням (натомість у селах з українським населенням працювали «неукраїнські» вчителі) і зарахування учнів-українців до «русских», відсутність державної підтримки та допомоги для українських клубів у Сімферополі та Севастополі, заходи яких місцева преса анонсувала як «закриті», тощо. Також наводилися приклади забезпечення культурних потреб українців півострова: «В кінці грудня 1926 року їхав до Харкова член Сімферопольського українського клубу Корсунський. Дало йому правління клубу 100 карб. на книжки. Відношення писали від Кримполітосвіти. Звернувся він до Головполітосвіти. Там його направили до якогось урядовця, той дав резолюцію до якоїсь книжкової крамниці. Там узяли 100 карб. завдатку та список потрібних книжок і обіцяли вислати книжки накладною платою на всі 600 карб. Пообіцяли вислати “через три дні, за списком”. Вислали їм ті книжки через два місяці. І що ж вислали? “Нот” по 3-4 карб. за зошит. Розірвані томи Франкових творів (з пропусками). Дитячої літератури – пісень та агітаційної літератури часів горожанської війни. Наприкінці додали шість примірників “Історії України”… німецькою мовою. Ні календаря, ні “Кобзаря”, ні словника, ані будь-якого журнальчика». При цьому Остап Вишня зазначав, що місцева влада до всіх представників місцевих етнічних груп зверталася їхніми мовами – крім українців: звістки про їхнє життя в Криму місцева преса подавала не у відділі про події національних меншин, а як «листи читачів», скажімо, під нотатками про асенізаційні обози.

Можливо, подібна реакція «столичної» преси спричинилася до того, що кримська влада у 1927 р. почала робити корисні рухи в бік урухомлення українського життя на півострові. Зокрема, в Сімферополі було відкрито українську середню школу, український клуб та бібліотеку з читальним залом у центральній частині міста. Клуб мав декілька секцій – драматичну, хорову, танцювальну, кобзарську (перша з відомих капела бандуристів Криму), вишивання, крою та шиття, виготовлення українських народних костюмів тощо. Ці культурно-освітні заклади успішно пропрацювали до Другої світової війни. В листопаді Кримський обласний комітет ВКП(б) отримав доповідну записку від наркомату освіти РРФСР, у якій відзначалося: «Зовсім не ведеться робота серед українців, які складають групу в 51519 чоловік (навіть з’явилися статистичні дані! – авт.) і не мають жодної національної школи». Йшлося переважно про мешканців сіл. У травні 1928 р. згідно з рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради було утворено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення Криму. Членами педколективу було встановлено наступне: «Російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення [Криму], яка послуговується українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і взагалі людям з міста. У сільському ж і родинному спілкуванні існує говір переважно український. Що ж до населених українських пунктів, віддалених від міста і більш пізнього утворення Сімферопольського району і всіх населених пунктів Джанкойського та Євпаторійського районів, то в них говірка і побут залишилися в повній українській своєрідності».

Прихід до влади Йосипа Сталіна, встановлення тоталітарного режиму з культом особистості «вождя народів» і згортання політики «українізації» поклали край будь-якому декларуванню своїх потреб українцями не лише в Криму, а й на території СРСР загалом.

У 1941 р., під час ІІ світової війни, окупаційні німецькі війська, реагуючи на потреби населення, дали дозвіл на створення в Криму кількох українських шкіл, які були закриті з поверненням червоних окупантів у 1945 р. Проте німці, як відзначали українські підпільники у своїх звітах з Криму, «не вміли вести національної політики ніде». В січні 1942 р. гестапо ліквідувало кількох представників ОУН через спробу створити підпільний український рух на півострові. Навесні одна з похідних груп для прикриття своєї діяльності та допомоги місцевому українському населенню започаткувала дві легальні організації – капелу бандуристів та споживчий кооператив «Український консум». Капела невдовзі перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, що налічував близько 60 осіб і давав вистави у Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. 2 червня 1942 р. відбулася прем’єра вистави «Запорожець за Дунаєм». Німецька влада стала перешкоджати діяльності театру й навіть заарештувала на певний час директора. Завдяки «Українському консуму» вдалося налагодити харчування інтелігенції, що найбільше потерпала від голоду. В липні для цих потреб було створено «Бюро допомоги українцям» («Стіл допомоги найбіднішому українському населенню»), стараннями якого вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл. Восени 1943 р. український театр було закрито. У жовтні Український комітет було розпущено за невиконання безглуздого наказу – надати для охорони залізниці 400 бійців. 

У січні 1954 р. в Криму з огляду на приплив переселенців з інших українських областей розпочалося відродження української народної освіти – зокрема, впровадження вивчення української мови в школах області. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про передачу Криму до складу УРСР. Того ж року на честь «возз’єднання України з Росією» в Сімферополі було встановлено пам’ятника Богданові Хмельницькому на вулиці імені гетьмана. Розпочалася показова «українізація» регіону.

В середині червня 1955 р. свій перший сезон відкрив театральний Кримський обласний пересувний театр, створений на базі Київського обласного пересувного драматичного театру і згодом реорганізований у Кримський обласний український музично-драматичний театр (з часом на його базі виник Кримський академічний український музичний театр). Панівне місце в репертуарі перших років існування творчого колективу зайняли вистави «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наймичка» та «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «У неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською, опера «Катерина» М. Аркаса тощо. В листопаді українською мовою почала дублюватися газета «Радянський Крим» (випуск припинено у 1959 р.), а в Кримському державному педагогічному інституті ім. М.В. Фрунзе (попередник Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського) утворено українське відділення історико-філологічного факультету.

16 серпня 1957 р. бюра Кримського обкому Компартії України обласного виконкому видали постанову про організацію в Сімферополі школи з українською мовою навчання у зв’язку з припливом у Крим переселенців-українців. При цій школі мав бути відкритий інтернат для приїжджих з міст і районів. 1 вересня згідно з постановою було відкрито середню національну школу та інтернат при ній, підпорядковані обласному відділу народної освіти. В перший день навчання за парти сіли 217 дітей. Частина з них (учні 1-4-х класів) навчалася у філіях – Гвардійській і Краснозорькінській школах Сімферопольського району. В інтернаті розпочали навчання 180 учнів з різних районів області. У 1959 р. школа переїхала до нового приміщення по вулиці Гагаріна, 18 і з обласної середньої школи з навчанням українською мовою вона перетворилася на Сімферопольську школу-інтернат №3.

1 вересня 1958 р. вивчення української мови було впроваджене у всіх (за винятком двох) школах Криму, в яких налічувалося майже 70 тисяч учнів. На початок 1959-1960 навчального року влада Кримської області констатувала: українську мову в усіх школах успішно вивчали майже 102 тисячі учнів.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. українську народну освіту в Криму було фактично згорнуто. Перед тим до діаспорної преси потрапила звістка: «У листопаді 1960 р. відбулися демонстрації на похороні зацькованої мос**лями учительки в Севастополі».

У 1970 році виконком Сімферопольської міськради постановив школу-інтернат №3 іменувати Сімферопольською середньою загальноосвітньою політехнічною школою-інтернатом №1 ім. Т.Г. Шевченка Кримської області. В 1970-1971 навчальному році ця школа залишилася єдиним у Криму національним закладом системи народної освіти, хоча того ж року в ній було впроваджено викладання російською мовою. Школу-інтернат №1 у березні 1982 р. постановою виконкому Кримської обласної Ради народних депутатів було реорганізовано в загальноосвітню школу-інтернат для дітей із затримкою психічного розвитку.

Незважаючи на показову «українізацію» Криму в 1950-1980-х рр., чинити будь-який опір фактичному етноцидові не могли ані дезорганізовані та деморалізовані представники українського населення, ані їхні русифіковані нащадки. Надія на бодай іскру національного відродження з’явилася у 1980-х рр. – в епоху «перебудови та гласності», в останні роки конаючого Радянського Союзу. Зокрема, у травні 1989 р. у Севастополі було проголошено створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Осередки Всеукраїнського Товариства української мови з’явилися також у Керчі та Євпаторії.

Сергій КОНАШЕВИЧ
Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

https://voicecrimea.com.ua/main/articles/ukra%D1%97nskij-golos-krimu-radyanska-ta-nimecka-okupaciya-1920-1980-rr.html

вівторок, 31 травня 2022 р.

30 травня 1952р. під час бою з московитами у Чортківському р-ні Тернопільської обл. загинули райпровідник ОУН Корній Стефаник "Грім" (35 років) і його дружина зв’язкова райпроводу Ольга Бандура "Буря".

Стефаник Корній «Грім» народився у с. Гадинківці 1917р. його дружина Бандура Ольга (Олена) «Буря» 1929р. теж була родом з цього села.
У часи німецької окупації Корній Стефаник («Грім») керує районним проводом ОУН, формує по селах боївки самооборони, готує і відправляє молодь в діючу УПА на Волинь і у Карпати. З весни 1944 р. — в підпіллі.

Разом з ним і його дружина, зв’язкова повітового проводу Ольга Бандура
(«Буря»). Загинув «Грім» разом з нею в травні 1952 р. Щоб не терпіти знущань в енкаведистських катівнях, оточені червоними облавниками, вони обоє пострілялись.

Джерело інформації. Богдан Савка. Останнi на полi слави. З історії національно-визвольної боротьби кінця 40-х—початку 50-х років на терені Чортківської округи ОУН.

субота, 28 травня 2022 р.

Володимир Маркович Герасименко - сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Білики Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Закінчив гімназію у Києві та піхотне юнкерське училище, кавалерійське училище (1 лютого 1916). У 1917 р. служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.

В українській армії — з грудня 1917 р. У березні 1918 р. вступив до 1-го кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. Командир чоти 1-ї сотні цього полку. У боях на Полтавщині під Майорківщиною навесні 1918 р. був поранений.

Згодом — командир сотні у Гордієнківському та 22-му кінно-козачому Гродненському полках Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 22 березня 1919 р. під ст. Чечельник на чолі сотні 22-го полку був вдруге поранений, старшина полку Чорних запорожців.

Учасник травневого (1920) походу на Київ. З 22 вересня 1920 р. — командир 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Відзначився в обороні Замостя (Польща) у серпні 1920 р.

Після інтернування жив на Волині. У серпні—вересні 1944 р. очолював Український легіон самооборони на Волині. Після Другої світової війни жив на еміграції у Німеччині. Згодом — в США.

Підвищений у званні до генерала-хорунжого урядом УНР у екзилі.

Помер 24 квітня 1975 року. Похований на цвинтарі Святого Матвія в м. Буффало.

Джерело.Петрів В. Спомини з часів української революції (1917—1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. — С. 42;
Герасименко В. Сутичка з будьонівцями. 06орона Замостя. — Торонто. — 1956.
Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939—1945). Львів.

******
Герасименко Володимир Маркович
(06.07.1892-24.04.1975)

Служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.
Сотник армії УНР

Національність: Українець
Сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Білики Володимир-Волинського повіту Волинської губернії(нині с.Біличі Іваничівського р-н. Волинської області). Закінчив Київську гімназію, кавалерійське училище (01.02.1916). У 1917 р. служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.

У березні 1918 р. вступив до 1-го кінно- гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. Командир чоти 1-ї сотні цього полку. У боях на Полтавщині під Майорківщиною навесні 1918 р. був поранений. Згодом — командир сотні у Гордієнківському та 22-му кінно-козачому Гродненському полках Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 22.03.1919 р. під ст. Чечельник на чолі сотні 22-го полку був вдруге поранений. З 22.09.1920 р. — командир 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

У серпні—вересні 1944 р. очолював Український легіон самооборони на Волині. Після Другої світової війни жив на еміграції у Німеччині.

Служив у таких військових підрозділах:
* 1-й кінно-гайдамацький полк ім. К.Гордієнка
* 22-й кінно-козачий Гродненський полк
* 6-та Січова дивізія

Джерела:
* Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917-1921): Наукове видання. - К.: Темпора, 2007.

четвер, 26 травня 2022 р.

«Нас було 5 братів... залишився тільки я... » Спогади - розповідь.

Любомир Савчук, 1939 р. н. (село Копитів, Сокальщина) про долю своїх братів - Павла «Довбуша» (1923 -1944), сотенного УПА «Галайда» та Гната, стрільця УПА на псевдо «Чорноморець» (1922 -1945). 

«Гнат в 1945 р. в Боб’ятині загинув, він мав псевдо «Чорноморець». Він з хлопцями попав в засідку і там загинув. Мамі дали знати, то вночі його тіло забрали і так само таємно поховали в Копитові. Я його смутно пам'ятаю, але він ніколи у формі до хати не приходив, може шоб діти його не видали.

А другий брат Павло командував сотнею, він мав псевдо «Довбуш». Він мав бій в Яструбичах на Радехівщині, де і загинув, то було в 1944 р. Його тіло разом з іншими тілами хлопців поховане там в братській могилі.

Зі спогадів Василя Левковича – «Вороного» («Сторінки з пережитого комбатантом УПА»)

««Довбуш» організовує сотню з мешканців сіл східної Сокальщини і Радехівщини. В травні 1944 р. (правдоподібно 10 травня) «Довбуш» мав бій з німцями з Добротвора і розбив їх. Відтак на поміч добротвірським німцям підступили німці з Виткова з кількома танками. З нашого боку гине сім повстанців, в тому числі і сотенний «Довбуш». Сотня «Довбуша» розпадається. Частина стрільців іде в сотню «Недолугого», інші розходяться по своїх кущах». 

Коли братів побили, ми були першими на вивіз до Сибіру. Вивіз. Тато з братами були вже на машині. Мами не було, бо пішла на сіножаття. Я сказав москалям, шо йду по яблука і почав втікати, а вони за мною випустили автоматну чергу, але я якось втік. 

Батька та братів Дмитра та Славка забрали. Тато там спочиває на сибірських землях в Кемеровській області, місто Прокопівськ, а брати поверталися і померли тут.
 
Через тиждень після того як я втік, я вернувся до села і… знову вивіз. Я з мамою пішов до сусідів і ми там в сіні сховалися. І москалі зайшли з облавою до того хліва і почали тикати в сіно тими своїми піками. Мені та піка туво залізла (показує на руку), а я навіть не пікнув, а піка була в руці. Вони нас не знайшли. Шо вони творили з нашим народом… більшовик йде тільки зі штиком…»

Джерело інформації фейсбук сторінка Локальна історія. Сайт https://localhistory.org.ua

неділя, 22 травня 2022 р.

22 травня 1879 р. народився Симон Петлюра.

Український державний і політичний діяч, організатор українських збройних сил, Головний отаман військ УНР (із листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. - 10 листопада 1920 р.).

(Також бачив дату народження 23 травня)

https://www.istpravda.com.ua
*****
Вбивство.
25 травня 1926 року на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Парижі Самуїл Шварцбард пострілами з револьвера вбив Головного отамана військ УНР, голову Директорії УНР Симона Петлюру. Шварцбард мотивував свій вчинок прагненням відімстити за нібито причетність С. Петлюри до вбивства його родини та антисемітську політику під час національно-визвольних змагань в Україні 1917-1922 рр.

Опинився голова Директорії УНР в у столиці Франції 1924 року. Внаслідок поразок армії УНР у війні з червоноармійцями 1920-1921 рр. українські військовики були змушені перейти на територію Польщі, де потрапили до таборів для інтернованих. Після звільнення з таборів їм надавалося право на проживання у Польщі та сусідніх країнах. Головний отаман УНР С. Петлюра спочатку жив у Тарнові та Варшаві, згодом – у Франції. У Парижі С. Петлюра брав активну участь у громадсько-політичному житті України. Зокрема, займався консолідацією так званого Українського центру. Під його керівництвом виходив тижневик «Тризуб».

Убивство С. Петлюри пов’язують також з побоюванням більшовиків щодо відновлення українсько-польського союзу у боротьбі проти них.

Під час слідства у справі вбивства С. Петлюри, яке тривало понад рік, захисники С. Шварцбарда не висунули прямих доказів особистої причетності С. Петлюри до погромів євреїв. Українські еміґранти об’єдналися навколо вбивства провідника задля захисту честі С. Петлюри та українського народу в цілому. Кількість свідків у справі С. Петлюри сягала понад 30 осіб. На суді було представлено понад 200 документів про намагання уряду Петлюри зупинити погроми єврейського населення. Проте суд присяжних департаменту Сена завдяки сприянню так званих Комітетів оборони та політичним обставинам виправдав вбивцю та присудив сплатити штраф у розмірі одного франка за забруднену бруківку.

Біографічна довідка:

Симон Петлюра народився 22 травня 1879 р. у Полтаві. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії за запрошення Петлюрою до семінарії, без дозволу дирекції, відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. З 1902 р. – розпочав журналістську діяльність.
Рятуючись від арешту за революційну агітацію, у 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спочатку давав приватні уроки в Катеринодарі, а потім працював асистентом-дослідником в експедиції члена-кореспондента Російської Академії Наук Ф.А. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала різні антиурядові листівки. Ця діяльність спричинилася до першого арешту його у грудні 1903 р. 

Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Восени 1904 р. Петлюра змушений емігрувати до Львова, де працював співредактором рупівських часописів "Селянин" і "Праця".
Амністія 1905 р. дозволила Петлюрі повернутися до Києва, де він брав участь у ІІ з'їзді РУП. З розколом РУП на цьому з'їзді і створенням Української Соціал-Демократичної Робітничої партії (УСДРП) С. Петлюра став членом її Центрального Комітету. У січні 1906 р. за направленням ЦК УСДРП він виїхав до Петербурга, де редагував місячник УСДРП "Вільна Україна". У липні того ж року повертається до Києва, де працював секретарем редакції газети "Рада", згодом - у часописі "Україна", а з 1907 р. - у легальному часописі УСДРП "Слово".

У різних виданнях ним надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обговоренням та аналізом важливих подій і явищ у житті тогочасної України.

У 1911 р. С. Петлюра переїхав до Москви. Там він з 1 січня 1912 р. до 1914 р. на громадських засадах редагував журнал "Украинская жизнь", що був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії. Під час Першої світової війни, на початку 1916 р., С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, що в числі інших товариств, де домінували українці, мав завдання допомагати постачанню армії. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду Західного фронту. З'їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру. Він був делегований для участі в роботі Національного Конгресу, що скликався Центральною Радою і проходив у Києві 6-8 квітня 1917 р.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у м. Київ. У листопаді 1918 р. обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. – головний отаман армії Української народної республіки. У лютому 1919 р. став головою Директорії УНР. У 1919 р. в уряді С. Петлюри було створено Міністерство європейських справ, яке очолив Абрам Ревутський. Міністерство займалося так званою єврейською автономією у межах України. З його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом – до Угорщини, Швейцарії. Через рік переїхав до Франції.

Був убитий у Парижі та похований на кладовищі Монпарнас.

Джерело http://www.territoryterror.org.ua

субота, 21 травня 2022 р.

Михайло Горчин "Грузин" (1920 — 1948р).— хорунжий УПА, командир сотні "Бойки" ім. Б. Хмельницького, лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу. Загинув під час рейду на території Чехії.

Горчин Михайло (псевдо: «Грузин»; 22 квітня 1920, с. Велика Воля, Миколаївський район, Львівська область — 10 вересня 1948, на мосту річки Морава нижче Зліна, Чехія) — командир сотні УПА «Бойки» ім. Б. Хмельницького, лицар Срібного хреста бойової заслуги УПА 1 класу.

Народився у сім'ї селян. Освіта — початкова. Активний член товариства «Просвіта» в селі. Член ОУН із кінця 1930-х рр.

Стрілець легіону «Нахтігаль» (1941). Був учасником Похідних груп у 1941.

В УПА з 1944 р. Стрілець, згодом чотовий сотні «Явора» (Паньків Іван) (1944—1945), командир сотні УПА «Бойки» ім. Б. Хмельницького (вд. 90; 1946—1948) у ТВ-24 «Маківка», яка діяла переважно на Сколівщині, неодноразово рейдуючи на Закарпаття.

Після демобілізації відділу 24.07.1948 р. переведений у теренову сітку ОУН. Кур'єр Проводу ОУН на Україні до Проводу ЗЧ ОУН (08.-09.1948).

Загинув під час рейду на території Чехії. Місце поховання невідоме. Хорунжий УПА (14.10.1947).

Для збільшення натисніть на зображення
Джерело інформації. https://zabytki.in.ua/ та Вікіпедія.

"Не вся правда потрібна" Саме так: «Нам не вся правда потрібна», – відреагував завкафедрою Федченко (у якого, до речі, у самого батько був закатований радянським режимом) на бажання, тоді ще студента, Леоніда Череватенко написати диплом по творчості Підмогильного, і це не дивлячись на те що сам представник українського «розстріляного відродження» на той час комуністичним режимом вже був реабілітований, але його творчість, як виявилось, – ні…

Леонід Череватенко
Він походив з простої незаможній сільської родини невеличкого селища на Дніпровщині в щасливому 1901-ому, але коштів на навчання сина в Першому катеринославському реальному училищі у батьків-таки вистачило (до речі – він його закінчив з відзнакою в 1918-ому). Останнє допомогло хлопцеві скласти вступні іспити до Катериносласького університету, але брак коштів, не дивлячись на підробіток репетиторством, так і не дав йому закінчити ані математичний, ані юридичний (куди він згодом відновився) курс.
Літературний ж талант Підмогильного прокинувся рано – ще в старших класах гімназії він закінчив своє перше оповідання «Важке питання», потім вони хлинуть хвилею, чому немало допомагав власний життєвий досвід, на долю якого випали і більшовицький переворот з його жахами. Ну якими ще могли бути його герої після випробування сільського парубка в байдужому світі великого міста та власнооч побаченого терору через призму впливу таких історичних постатей як історик Дмитро Яворницький та літературознавець Петро Єфоремов, творів Нечуя-Левицького.

Хоча на перший том його зібрання з дев’ятьма оповіданнями, який готувався до друку в рік повноліття Валеріана, банально забракло паперу. Книга вийшла друком лише в наступному 1920-ому.

Але то був лише початок радянських звірств по відношенню до українців. Влаштованний червоною Москвою перший штучний голодомор 1921 – 1922 років змусив митця виїхати із голодного Києва до Ворзелю, де він викладав українську мову у місцевій трудовій школі (фактично викладання та літературна діяльність так і будуть крокувати поруч з ним все його недовге життя). Там він побрався з акторкою Театру юного глядача, Катрею Червінською.

Повернення з дружиною до столиці в 1922-ому, активне творче життя з приєднанням до Асоціації письменників (спілка «Ланка» пізніше перейменована на «Марс»), друк в чисельній періодиці (в тому числі «Українському пролетарі», «Нова Україна» (Прага), «Січ»), участь в літературних дискусіях, робота у видавництві «Книгоспілка», видання його творів «Син», «Військовий літун», «Місто» та інших… 

При тотальному переслідуванні московськими окупантами української інтелігенції, як одного з головних чинників впливу на уми і серця пересічних українців, Підмогильний, мабуть, розраховував на захист свого авторитету як революційного письменника та майстерного перекладача з французької, але не сталося – НКВСівські кати прийшли за ним вже 8 грудня 1934 року.

«Поет чарів ночі», як його називав Єфремов, через три дні катувань визнав себе винним у співучасті «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії, як винуватців штучного голодомору». Головний дознавач був той самий Гузєєв, який входив до групи полював на українську інтелігенцію та націоналістів зокрема Романа Шухевича (саме тому вона складалася з не українців з низьким рівнем освіти для кращого стимулювання процесу на ґрунті класового несприйняття). Сам підслідний потім згадував слова одного з цих катів: «Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим».

«Найчесніший» радянський суд на закритому засіданні без свідків та адвокатів присудив всім живим «літераторам-націоналістам» за цією справою (М. Хвильовий та М. Скрипнік покінчили життя самогубством) по десять років ув’язнення з конфіскацією майна. Валеріан Петрович продовжив писати навіть в жахливих умовах Соловецького концтабору, про що яскраво свідчать збережені двадцять п’ять його листів до дружини.

А на початку листопада кривавого 1937-ого сталінська розстрільна трійка винесла Підмогильному смертний вирок в рамках програми «спорожнення койкомісц» в режимних концтаборах. Радянська влада не зволікала і 3 листопада вирок був приведений до виконання. Всі його знайдені під час обшуку в харківському помешканні рукописи були вилучені та знищені як створені в стилі екзистенціалізму з психоаналітичними оцінками, а реабілітація імені одного з українського «розстріляного відродження» реабілітоване лише в 1956 році, негласна ж заборона на його твори діяла майже до кінця радянської окупації.

Джерело інформації: 31-01-2021 Вікторія Шовчко.
https://zabytki.in.ua/

пʼятниця, 20 травня 2022 р.

20 травня 1952р. під час бою з московитами в с. Стара Сіль загинули Василь Третяк "Голуб" референт СБ Старосамбірського райпроводу та Володимир Найдецький "Звук" охоронець райпроводу.

На світлині селище Стара Сіль.

Джерело інформації календар УПА на 2022 р. та літопис УПА.

20 травня 1952р. у с. Дзвиняч (Богородчанщина) у бою з московитами загинули Юрій Марковецький "Промінь" та Іван Костюк "Степан" охоронці Дяченка "Боєслава".

Марковецький Юрій Антонович («Промінь», 23.02.1920 — загинув 20.05.1952) — народився в с. Жураки Богородчанського р-ну. Член ОУН, станичний ОУН с. Жураки, кущовий ОУН у Солотвинському р-ні. Загинув у сутичці з опергрупою УМҐБ у селі Дзвиняч.
Костюк Іван Євстахович («Степан», 1921 — 20.05.1952) — народився в с. Діброва Богородчанського р-ну. Вояк УПА, охоронець майора « Сокола». Загинув у сутичці з опергрупою Солотвинського РВ УМҐБ у селі Дзвиняч 20.05.1952р.

Кожного року дзвинячани вшановують пам'ять про загиблих у день їх смерті і на свято Покрови, 14 жовтня.

Джерело інформації: Вікіпедія, літопис УПА.

четвер, 19 травня 2022 р.

Завантаження в порту Одеси. Світлина National Geographic, 1914 рік.

Для збільшення натисніть на зображення.
Ще у 1867 році американський письменник Марк Твен, який відвідав місто як кореспондент "Нью-Йорк трибун", написав: "Одеса - найбільший у Європі хлібний ринок".

Світлина National Geographic, 1914 рік.
Джерело інформації: https://zabytki.in.ua

Українська школа чаклунів та магів. Як кажуть давні легенди, десь на Черкащині серед лісової гущавини загублена заснована ще легендарним козаком Мамаєм українська школа чаклунства та магії «Яритник» (що означає чарівник).

Малюнок: Козак Мамай, автор: Ярослав Чижевський, олія, полотно.

Ні, для пересічних громадян – то ліс як ліс знаний під назвою Чорний, а от для непростих людей – там і поле, і луки, і хатинки, і навіть церква…

Ось тільки побачити, а тим більше дістатися туди дано не всім – треба чи-то від природи мати магічні здібності, і тоді потойбічні сили допоможуть знайти шлях, мерехтливими вогниками виклавши його крізь гущавину та драговину (якщо новенький виявлявся зовсім юним, то хтось з старожилів Яритнику йшов повідомити рідних та просити їхнього благословіння на нявчання), або свого учня до школи приводив хтось з обізнаних, бо першого разу «навчений» нічого окрім лісу не бачив.

Заснована для магічного захисту України, за народними переказами школа після смерті Мамая перейшла під керування його, народженої від чортиці, доньки Солохи, яка вправлялася з господарюванням разом із хорунжими від чотирьох основних каст українських чаклунів: характерників (бойові маги), мольфарів (травників та лікарів), гонихмарників погоди) та відьом (побутових магів).

Новачків лишали в яритницьких хатах разом із іншими сьома різновіковими і різнодосвідними учнями та вчителем. Вони опановували магію потроху, а вчитель тим часом мав визначити до якого з чотирьох напрямків чаклунства вихованець більш схильний. Без розкладу лише за своїм бажанням вони навчалися або ні гуляти по снах, ворожити, заклинати, лікувати та битися з ворогами всіма доступними методами та ще багато-багато чому. Але поруч із магією йшла і проста життєва наука, як смачних вареників наліпити та правильно сіяти пашню, бо щоденна фізична праця – невід’ємна частина щоденності, навіть якщо вона з присмаком магії.

Коли на українські терени вдерлися московські безбожники і почали планомірно знищувати націю, щоб вкрасти її свободу, історію, культуру та самоповагу, багато вихованців Яритника загинуло в боротьбі із злом з мокшанських трясовин, а сама школа перейшла на закрите положення без прийому «навчених» новеньких, і її вихованці виходили на білий світ лише зрідка, у найскрутніші моменти історії країни ХХ століття.

Втім зараз, після повернення Україною незалежності, все стало так, як і мало бути. Осередок чаклунів і магів навіть перейшов на легальне положення під личиною школи народних промислів в сусідньому селі – тільки-но пройди поміж двох дубів, що охороняють вхід, а потім – старанно навчайся і отримаєш диплом про художню освіту, яка і спрямовує зараз потоки магічної енергії через призму мистецтва у світ людей.

Публікація: 30-01-2021 Вікторія Шовчко.
Джерело інформації: https://zabytki.in.ua/

вівторок, 17 травня 2022 р.

Ярослава Семко, "Тамара", "Ліда" (1924 - 1946) — референт Українського Червоного Хреста Долинського надрайонного проводу ОУН. Загинула 29 березня 1946 року від поранень отриманих в бою з московитами.

Семко Ярослава народилася в Перегінську 1924 р. у родині Семко Леона Федоровича та Семко Катерини Михайлівни. Ярослава навчалася в Перегінській школі, а під час німецької окупації – в торгівельній школі м.Калуша. Разом із нею навчалися ще кілька дівчат і хлопців із Перегінського. Більшість із них були залучені до підпільної роботи. Але через зраду секретарки цієї школи, частину молодих хлопців німці арештували і розстріляли в Станіславові.

Ярослава не продовжила навчання і повністю віддалася підпільній роботі. Її направили на курси медсестер в с.Липа Долинського району. Після закінчення курсів «Тамара» виконує обов»язки заступника УЧХ Долинського повіту. Повітовою УЧХ була Емілія Берковська «Мотря».

В 1945 р. «Мотря» мала завдання в Рожнятівськім районі. Вона була в таборі «Довбуша» на г.Сехліс коло с.Липовиці. Одного ранку на табір напали москалі і «Мотря» потрапила в полон. З того часу «Тамара» почала виконувати обов»язки повітової провідниці УЧХ Долинського повіту, а після реорганізації територіальної структури ОУН в 1945-1946 р.р. , вона була надрайонною провідницею УЧХ Долинщини. В обов»язки «Тамари» входило: щоб в шпитальках були ліки, медичні препарати, лікарські рослини. Лісові шпитальки були за с. Лецівка, коло Перегінська в Голиці, в Соколі біля Гринькова, під Аршицею полонина Нивки, за с.Суходіл, коло с.Лужки в Ростоках, с.Липа.

Одного разу «Тамара» відправила санітарку Юстину Коцанову з Радови з шпитальки біля Лецівки у шпитальну біля Голиці. Вночі зрадник К. із Перегінська підвів більшовицький підрозділ до шпитальки біля Голиці і до бункера між Голицею і Головенкою. Із шпитальки всіх поранених і санітарок взяли живими, лише одного пораненого повстанця, який не міг іти, застрелили. У бункері були 4 повстанці, які втекли через запасний вихід, про який зрадник не знав.

Коли наша територія опинилася під радянською владою , «Тамара» часто відвідувала монастир у Гошеві, де після Служби Божої виступала на монастирському дворі перед людьми з проханням допомагати повстанцям, які борються за незалежну Україну. Одного разу коли вона поверталася з Гошева до своїх, її на дорозі зустрів енкаведист. Він поцікавився, куди вона йде. Дівчина відповіла, що живе зовсім недалеко, але він вперто йшов за нею.

«Тамара» запідозрила щось недобре. Товариші, що працювали з нею у підпіллі, згадували, що дівчина була надто смілива та кмітлива. Агент, що йшов за нею, цього не знав і не врахував. «Тамара» непомітно вийняла дамський пістолет і вистрелила у ворога.

Вона була одружена з Косом Василем – «Беркутом» (1919-1946р.р.). Він народився в с.Кальна Долинського повіту в родині місцевого греко-католицького священника. Навчався в Бучацькій духовній семінарії. Кос Василь був провідником юнацтва ОУН Долинщини, а з 1942 р. – референтом пропаганди Долинського надрайнного проводу ОУН. «Беркут» керував друкарнями, де друкували листівки, оголошення, різні документи, звіти.

Між селами Кальна та Кропивник в урочищі «Путня» був бункер «Беркута». Один зв»язковий став зрадником. Він, розкидаючи куски паперу від бункера, позначав дорогу до нього. Москалі по тих кусках паперу прийшли до зворини «Скрипцьована», де під густими смереками була криївка. Оперетивники оточили місцевість та почали шукати вхід до криївки.

Зранку 28 березня 1946 року «Беркут» із повстанцем «Сокирою» очікували повітову провідницю «Тамару» , яка мала принести важливі документи для проводу. Більшовики запропонували повстанцям здатися, а у відповідь почули постріли. Вистрілявши всі набої, «Беркут» та «Сокира» підірвалися гранатою. «Тамара», не знаючи про складну ситуацію біля криївки «Беркута», йшла до нього і потрапила в оточення. Вона знала , як діяти в такій ситуації. «Тамара» добре володіла зброєю , тому вирвалася з оточення. Та на неї чекала смерть в іншому місці – від рук зрадника. Той вистрелив і тяжко поранив «Тамару». Кілька повстанців, почувши постріли, пішли і знайшли її. “Тамара” сказала, що сталося і назвала зрадника. Пізніше його зловили.

Поранену «Тамару» хлопці перенесли в урочище «Кропива» та перев»язали їй рану. Москалі прочісували ліс, тому її треба було сховати, бо з нею втекти було неможливо. Повстанці сховали «Тамару» та прикрили гіллям. Ввечері прийшли по неї, але вона була мертва. Більшовики знайшли її і застрелили.

Усіх трьох повстанців місцеві мешканці поховали на цвинтарі в с.Кальна.

Спогади брата Володимира Семка, записав його син В. Семко, 2016 рік.

Для збільшення натисніть на зображення.
Наскок спецвідділу Болехівського НКВД та гарнізону села Кальна на осередок надрай. пропаганди, в дні 28.03.1946р.

Про загибель Василя Коса та Ярослави Семко згадується в книзі «Українська Повстанська Армія. Бойові дії УПА за 1943—1950 рр.: Частина друга», яка є виданням Закордонних частин Організації Українських Націоналістів за 1960 рік. В джерелі зазначено (с. 159), що 28.03.1946 р. поверталися до зв’язкового пункту. Референт пропаганди надрайону «Беркут» та «Косар», «Сокира» й «Мирон» зайшли до с. Кальни Болехівського району, де їх оточили большевики. Під час відступу «Беркута» і «Сокиру» було вбито, а «Косар» здався живим у руки ворогів. В іншому місці цієї книжки сказано, що 29.03.1946 року (с. 160) група большевиків, яка проходила розстрільною ліс між селами Кальна — Витвиця — Княжолука, натрапила на чотирьох підпільників. При їх відступі була тяжко поранена подруга «Тамара», яка другого дня померла. Її таємно поховано  в с. Кальні.

Джерело інформації.https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=805 та https://zabytki.in.ua/community/d/438-vidatni-ukrayinski-viiskovi-chastina-tretia/93


Про боротьбу на рідних теренах (автор: Свобода Юлія). Спогади.

Виховувалася я у свідомій християнській сім'ї. Своє дитинство провела в Старому Селі Любачівського повіту. Дідо мій, Гарасимович Теодор, жив у селі Ялина, виховав шістьох синів і всім прищепив любов до свого народу.
Найстарший брат мого батька Григорій був у Січових Стрільцях. Коли повернувся, то організував підпілля ОУН у своєму селі Ялина, в Суховолі, в Старому Селі.

У 1939 р., коли прийшли до нас більшовики, кожен день проводили обшуки. Пам'ятаю, як вивозили село Милків. Це було перед Йорданом, був сильний мороз. їхали через наше село, бо іншої дороги не було. Картина була страшною. Дітей везли в бочках, бо селяни були бідними й не було в що цих дітей ні взути, ні одягнути. Ми тільки дивилися через вікно, бо хто виходив на вулицю, арештовували. Після цього розпочалися арешти в нашому селі. Я була ще малою, мала десять років, але пам'ятаю, як арештували наших сусідів Скибу Степана, Процайла Дмитра. Моя мама та бабця сушили сухарі, бо теж боялися, що нас вивезуть до Сибіру. Якби не розпочалася війна в 1941 р., то наше село теж би вивезли.

У 1941 р. я та багато моїх подруг, а також двоюрідна сестра Ганна поступили вчитися в торгову школу до м. Ярослава. Там і розпочалася моя політична зрілість. Пам'ятаю, мої подруги Слава Ярош та Надя Бик організували юнацьку ОУН. Крайовим провідником юнацтва ОУН був Всеволод Лемеха. Це був час, коли майже всі юначки та юнаки голосилися йти в східні групи на східноукраїнські землі.

Пам'ятаю, що кожного ранку перед заняттями в школі ми парами йшли до церкви. Потім на подвір'ї школи співали «Боже, Великий, Єдиний» та «Ще не вмерла Україна». Це було надзвичайне національне піднесення.

В Ярославі діяли польські комуністичні організації та почалися вбивства нашої інтелігенції. Вбили зубного лікаря в його кабінеті, професора гімназії та багато інших.

У 1943 р. восени ми були змушені покинути Ярослав, бо наближалися більшовики. Приїхавши до села, ми ще підлітками включилися в боротьбу з окупантами. Було створено Сухо-Вільський кущ із 200 осіб. Провідник мав псевдо «Чкалий». У мене було псевдо «Ластівка», допомагала мені моя двоюрідна сестра Ганна, псевдо «Зірка».

Які завдання давали нам наші наставники, ми все виконували. Надзвичайна була конспірація. Військову підготовку проводив брат мого тата Гарасимович Григорій, псевдо «Козак», його брат Костянтин, псевдо «Білий», був у кущі і брат мого діда Гарасимович Микола. У Сухо-Волі було організовано курси медбратів і медсестер. Курси проводив молодий хірург із Любачева, псевдо «Вітер».

Поскільки більшовики наступали, а німці відступали, був наказ проводу будувати в наших лісах криївки. Був 1944 р., німці не маючи, що їсти робили рейди по селах, відбирали худобу. Наші партизани нападали на них, відбирали пограбоване та віддавали селянам.

Навесні прийшли більшовики й почалися арешти. Забрали мене, мою двоюрідну сестру Ганусю та її брата Ярослава. Дві неділі ми сиділи в тюрмі в Любачеві. Потім нас із сестрою відпустили, а брата забрали на передову на фронт. Тоді вже довелося йти в підпілля. В 1944 р. відбувся великий бій із більшовиками під селом Коровиця. Загинув, зокрема, Гарасимович Теодор, псевдо не пам'ятаю.

У квітні 1945 р. був великий бій за Сухо-Вільським лісом біля Нової Греблі. Було поранено в руку Гарасимовича Костянтина, псевдо «Білий», але він виніс із бою поранених своїх друзів до села Полянки, а пізніше їх перенесли в криївки, де був лазарет. У цьому бою було вбито п'ятьох наших хлопців.

У тому ж 1945 р. більшовики разом із поляками спалили село Ялина. Поляки дуже знущалися з нас, українців. Не можу не згадати про стриянку Ксеню, жінку стрийка Григорія (див. фото).

Її зловили прямо в хаті, дуже мучили, а тоді сказали копати могилу. Кат ударив її прикладом із гвинтівки, загорнули її живою. Дівчинка, яку Гарасимовичі вдочерили, в цей час сховалася, але вона все це бачила. Коли кати пішли, вона відкопала стриянку, яка була ще живою.

До 1945 р. ми цілий час були разом із сестрою «Зіркою». Потім нас розлучили. Її направив провід ближче до Сяну в село Дібче, а мене в околиці Перемишля. Моя наставниця псевдо «Ксеня» очолювала в проводі наше жіноцтво. Я була її зв'язковою. Пам'ятаю випадок, коли мене післали на завдання в м. Радимно, щоб вистежити дівчину, яка була в УПА та одночасно працювала в КГБ. Поскільки вона мене не знала, то я могла сміливіше за нею простежити, що я й зробила.

Наш штаб був у Сосниці, й коли нас попередили, що нас вистежили, то ми вночі забрали друкарські машинки, пошту та поїхали в інше безпечніше місце. Дорогою мало не потрапили до рук більшовиків, які поверталися з Німеччини, але наші хлопці, які нас супроводжували, повернули підводи в бік і так ми врятувалися, хоча мене було легко поранено в ногу.

Вже, будучи депортованою, я цікавилася, як склалася доля моєї наставниці «Ксені». Мені розказали, що вона загинула разом із чоловіком там, на наших теренах. Його було тяжко поранено і в неї не було виходу Вона застрілила чоловіка, а потім себе.

Минули роки, але ніколи не забудуться страшні часи моєї молодості.

Джерело. опубліковано 19 серп. 2012 р., 22:11 Степан Гринчишин Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. Вокспопулі.

Отець д-р Степан Граб парох м. Кракова, Лежайський деканат.

Народився 03. 01. 1905 р., рукоположений 08. 10. 1931 р., безженний.
1926-1931 – теологічні студії в Римі.
1928 р. – доктор філософії.
1932 р. – доктор теології.
1931-1936 – сотрудник при катедральному храмі в Перемишлі.
1933-1936 – проф. Духовної семінарії в Перемишлі (викладав анатомію та фізіологію).

1936-1938 – адміністратор м. Балигород, Балигородський деканат.
1938-1939 – військовий капелян у Кельцах.
1939-1946 – завідувач с. Германовичі, Нижанківський деканат.
1946-1947 – завідувач м. Краків, Лежайський деканат.
1947-1950 – в'язень польських тюрем і радянських сибірських таборів.

По депортації українського населення з Германович о. С. Граб дуже бідував. Він зазнавав постійних переслідувань від польських банд БХ (Баталіони Хлопске). У грудні 1945 року в Германовичах спалено приходство. Отець ночував на стрижку церковної бані. Поневірявся по чужих хатах у цивільному одязі. У травні 1946 року преосвященний Йосафат призначив його завідателем парафії в Кракові. о. С. Граб прибув до Кракова. 3 травня 1946 року і обняв парафію в церкві св. Норберта. Там тоді знайшла пристановище – нічліг, харч, розраду – українська інтелігенція, зокрема священики, які під тиском і переслідуванням польської влади, рятуючи життя, залишали свої парафії.

12 травня 1947 року польська служба безпеки (УБ) заарештувала о. С. Граба, а на приходстві при церкві св. Норберта в Кракові УБ зробило «котел», який тривав по 10 днів у двох термінах. Тоді затримано близько 200 осіб.

УБ хотіло звинуватити отця в причетності до вбивства ген. Кароля Свєрчевського, але відступило від того заміру з огляду на сильний адвокатський захист о. С. Граба, залишаючи лише звинувачення в підроблюванні метрик, співпрацю з Ватиканом, з Бельгією (у нього був бельгійський паспорт), куди мав поїхати 28 травня 1947 року з Краківським біскупом Качмареком, а також інкриміновано йому членство в УГВР, а приходство в Кракові мало бути місцем зв'язку на лінії Схід-Захід, й інші нісенітниці.

Тому що о. С. Граб у 1925 році, ще до теологічних студій, служив у польському війську, у 1938 році єп. Й. Коциловський призначив його військовим капеляном для українців у Келецько-Краківській окрузі ВП, де о. С. Граб отримав звання майора.

Пережив і війну 1939 року. Загартувались його сильна воля й твердий характер. Це дозволило йому легше зносити нелюдські в'язничні знущання. Попри веселу вдачу, о. С. Граб був велетнем духа, тому й заслуговує на ширшу згадку.

Ось епізод зачерпнутий з розповідей співв'язня Данила Древка, якому довелося довше перебувати з отцем в одній келії: «... настала неділя – перший день Зелених свят. Від самого ранку в келії панував одушевлений настрій. Врешті до усіх нас промовив С. Граб: «Піднесіть гордо голови, не лякайтесь катів! За нами стоїть правда! Не падайте духом. Сильна воля і віра мури скрушить...».

о. С. Граб був в'язнений у Ряшівській і Мокотовській тюрмах у Варшаві. У другій половині липня 1947 року його передали радянським органам НКВД у Львові. Засуджений у Києві до 15-ти років позбавлення волі й засланий до Сибіру, де працював шахтарем недалеко Норильська.

У половині 1950-х років по сибірських знущаннях повернувся в Україну калікою (без ноги). Помер у 1962 році в м. Стебнику коло Дрогобича.

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/represiie-proti-cerkvi/spisoksvasenikivakibulivbitizakatovaniabopomerlizgoloduvsibirskihtaborahprodovzenna9avtorkozakmihajlo

17 травня 1942р. у Львові від туберкульозу помер Качмарський Євген Йосипович - воїн УВО, в'язень польських тюрем, під час німецької окупації заступник комісара райвідділку Української поліції у Львові.

Качмарський Євген, син Йосипа і Анни Пілер (22 (або 23, 26) вересня 1910, м. Львів — 17 травня 1942, там само).
Належав до 1 куреня ім. П. Конашевича-Сагайдачного, гурток «Тигр» (Львів). Прийнятий до Пласту 23.03.1922 року.

Член УВО (1927), ОУН (1933). Учасник нападу на пошту на вул. Глибокій у Львові 3.07.1928, арештований і засуджений наглим судом у Львові 19—25.07.1928 до 5 років ув’язнення, перебував у Равіцькій тюрмі, вийшов на волю 5.07.1933.

Вдруге заарештований польською поліцією 25.09.1934, засуджений на Варшавському процесі 18.11.1935—13.01.1936 до 12 років ув’язнення; засуджений на Львівському процесі 25.05—27.06.1936 до 15 років ув’язнення.

Вийшов на волю на початку Другої світової війни. Заступник комісара української поліції на Жовківській дільниці у Львові (1941).

Помер від туберкульозу, отриманого в тюрмі. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Джерела:
Казанівський Б. Шляхом Леґенди. — Львів: Кальварія, 2005. — С. 264—265;
Дарованець О., Мороз В., Муравський В. Націоналістичний рух 1920— 1930-х років (матеріали до біографічного довідника) // Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене. — Київ: Українська ви- давнича спілка, 2007. — С. 697;
Мартиролог українського Пласту.

Джерело інформації

понеділок, 16 травня 2022 р.

16 травня 1952р. у бою з московитами біля с. Голубиця загинув Сітка Олексій Дмитрович «Підкова», «46» - керівник Бродівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Сітка Олексій Дмитрович (Псевдо:«Підкова», «46»; народився 16 жовтня 1921, с. Ражнів, Бродівський район, Львівська область– загинув у бою з московитами 16 травня 1952, в лісі біля с. Голубиця Бродівський район, Львівська область) — керівник Бродівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Народився у селянській родині. Освіта — початкова.

Член ОУН від 1939 р. Стрілець боївки СБ Бродівського повітового проводу ОУН (1943-08.1944), комендант боївки СБ Пониковицького районного проводу ОУН (08.1944-02.1947), керівник Ражнівського кущового (02.1947-02.1948), Заболотцівського районного (03.1948 — весна 1952), Бродівського надрайонного (весна 1952) проводів ОУН.

Загинув внаслідок зради, наскочивши на засідку, влаштовану оперативною групою МДБ. Старший вістун (?), булавний (31.08.1948) УПА.

Джерело інформації Вікіпедія.
*****

Олекса Сітка народився у 1921 році в сім`ї селян-хліборобів Дмитра Сітки та Катерини на хуторі Липник, що біля села Ражнів Бродівського району. У час Першої світової війни Дмитро Сітка служив в австрійській армії, воював в Альпах, де в блокаді його підрозділ переніс великий голод. Старша сестра Олекси – Ксенія (це наша мама) народилася у 1913 році. Пізніше народилися ще брат Василь у 1924 році та сестра Марія – у 1929 році. Батько тримав добру господарку. Діти росли і з малих років привчались до праці. Ксенія добре вчилася в школі і була здібна до навчання, але змушена була покинути початкову школу, бо в хаті вже було двоє малих хлопчиків і дуже багато роботи.

Олекса після сільської школи вчився на кравця. Він був високий, сильний, виглядав мужнім і вродливим парубком. Мав приємний і дуже гарний голос, співав у церковному хорі. По словах рідних, друзів і односельчан, які його добре знали, був дуже розумний, розсудливий і завжди врівноважений.

Батьки глибоко в серці пережили буремні події під час війни, коли кроїлася карта Європи, коли була завойована та втрачена українська державність, і виховували всіх дітей в християнській вірі та глибокому патріотичному дусі. В їх хаті крім святих образів були портрети Шевченка і Коновальця. Олекса і Василь переймаються політичним життям громадськості. Беруть участь у молодіжних патріотичних організаціях. Серед ровесників йдуть першими.

У 1939 році помирає їх мама Катерина і вся домашня праця лягає на трьох дітей та їх батька. Ксенія на той час вже вийшла заміж за Івана Пастуха (1911р.н.) і проживала з ним на хуторі Велин, що в 5-ти кілометрах від Липника.

Сповнені ідеєю відновлення державності, ще при Польщі, наш тато Іван Пастух і Олекса вступають в ОУН. Тоді відстоюють права українців в умовах шовіністичної польської політики, ведуть боротьбу з тими поляками, котрі вороже ставились до всього українського.

Коли почалась Друга світова війна і прийшли перші москалі, в село до школи прислали молодих дівчат-вчителів зі східної України. Дехто з недовірою, підозрою, а часом і з відвертою неприязню ставився до них. Олекса якимось своїм відчуттям зрозумів, що вони не вороги (вони ж українці) і коли хтось з патріотів був стосовно них неправий, ставав на захист вчительок. Ці дівчата побачивши рівень культури у наших селах, не тільки не змогли проводити більшовицької пропаганди, якої від них очікували, а навпаки, в оточенні ідейного піднесення наших хлопців і дівчат, одна з них стає українською патріоткою. Бачення Олекси було оцінено і з його думкою рахуються та поважають.

Побачивши антиукраїнську сутність нових «визволителів» наш тато, під псевдо «Гонта», і Олекса, під псевдо «Підкова», разом з хлопцями села Ражніва та прилеглих хуторів включаються в активну підпільну боротьбу з новими ворогами України. Почались перші більшовицькі арешти. По згадках нашої мами Марко Мацепа, Ілько Сітка і Василь Глущак сиділи в Бригідках (тюрмі) у Львові, а потім були вивезені в Сибір. Були вивезені також в Сибір Іван Дубас, сім’я (батьки з двома сестрами і братом) Левка Ковальчука – псевдо «Буревій», Штонь з дружиною – батьки Атанаса, який також перебував у підпіллі.

У 1941 році більшовики арештовують Олексу «Підкову», його товариша Василя Шманду, Івана Пастуха, Василя Мандича, Ражнівського священика отця Лесюка і ще двох чоловік та тримають їх у Бродівській тюрмі. За декілька днів до війни, оточений ворогами, гине Атанас, але встигає перед смертю спалити всі документи, які були при ньому. Його дівчина – вчителька зі східної України, не знаючи цього та боячись, що її викриють по фотографії, яку вона подарувала Атанасу, і боячись тортур, накладає на себе руки. Їх обох поховали в одній могилі. З в’язнями Бродівської тюрми вороги не встигли розправитись, бо підходили німці і більшовики поспішно втекли, забравши всі ключі. Тюрма була щільно закрита, вирватись не було можливості і тоді хтось з арештованих запропонував вибратись через димар, так і зробили. Після війни отець Лесюк, що користувався великою повагою і любов’ю парафіян, відмовився зректися греко-католицької віри і за це був засуджений.
Василь Шманда і Олекса Сітка (справа)

При німцях гестапо також вишукує за хлопцями українського підпілля, але так якось все складалось, що хтось завчасно давав їм знати і вони встигали сховатись. Одного разу прийшли німці в хату і, не заставши нікого з чоловіків, пішли у комору. Там все поперевертали і навіть повисипали зерно з засіків, але не знайшовши нікого, пішли геть.

Проти українців знову піднімають голову польські шовіністи. Від рук поляків гине молодий, не маючи ще 20-ти років, патріот, перший товариш «Підкови» Василь Шманда. Назрівають нові великі конфлікти. Молоді чоловіки і хлопці організовують вартові чергування, щоб випередити польські напади. Але серед простих польських селян були й такі, що жили дружньо з українцями. Наш тато не міряв всіх під одну мірку та переконував надто гарячих утримуватися від безрозбірних розправ і помсти проти тих, які не робили нам ніякої шкоди. Він намагався спрямовувати боротьбу тільки проти справжніх ворогів.

У навколишніх лісах в той час були російські партизани. Вони грабували у населення все, що можна було забрати з продуктів, одежі і взуття, а також з птиці і худоби. Німців, які квартирували в селі, цей грабіж селян не хвилював. Щоб захистити своє село та хутори від нападників, сільські хлопці організовуються і ведуть з ними вже збройну боротьбу. Доводиться їм боротись також і проти утисків німців. У боротьбу вступає і ще зовсім молодий брат Олекси – Василь, псевдо «Касьян». Незважаючи на юний вік він був дуже відважний, запальний, вимогливий, строгий до оточуючих, але добрий і готовий завжди допомогти. Біля могили в с. Ражнів хлопці складають присягу: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї!». 
Після прийняття присяги. В першій парі брати Василь «Касьян» і Олекса «Підкова».

Зв’язкова з с. Вовковатиця (так вона про себе сказала, але не хоче щоб її називати) зберегла деякі фотографії і тепер віддала їх мені. Вона розказала, що знала добре «Касьяна» і завжди поважала його за мужність, строгість і доброту. Одного разу німці по якійсь причині забрали з Вовковатиці в заручники багато чоловіків і мали з ними розправитись. Односельці вирішили через цю зв’язкову звернутись за допомогою до хлопців з Липника. Прийшла вона в хату, де жив «Підкова», у хаті було дуже багато хлопців, викликала «Касьяна» і все йому розказала. Через пару хвилин «Касьян» порадившись з «Підковою», сів на ровер і поїхав в село Соколівку. Вона не знає, чи з німцями велись якісь переговори, чи була проведена якась акція, але всі чоловіки незабаром повернулись додому.

У ряди борців включається все більше і більше хлопців, чоловіків і дівчат. В селі Ражнів проводили їх вишкіл провідники, які квартирували в Липнику, жили і у хаті «Підкови», серед них був і сотник УПА Ткаченко. Пізніше він, зі слів селян, загинув від НКВД у лісі за Ражнівом під селом Гутиськом і там похований.

З поверненням більшовики розгортають жорстоку, запеклу війну проти повстанців. Вдаються до всіляких провокацій, з допомогою хитрощів засилають у підпілля своїх інформаторів. Знаходяться і зрадники. Повстанцям необхідно все це враховувати, щоб не допускати помилок. «Підкова» в будь якій складній ситуації до тонкощів розбирався у суперечливих фактах і вмів знаходити істину, щоб прийняти тільки справедливі рішення. Не боявся брати на себе відповідальність. Керувався політичними і правовими засадами Організації Українських Націоналістів. У небезпечних ситуаціях проявляв велику відвагу і рішучість. Через все це він у всіх користувався великою повагою і авторитетом. Друзі його любили, а вороги боялись.

Наш хутір Велин у лісах, і тато часто приходив додому з хлопцями вечеряти. Кожного разу, беручи кріса в руки і відходячи, прощався з нами, бо не знав чи ще повернеться. Мама казала до нього: «Іване, не кидай нас, з тобою майже всі хлопці нежонаті, а в тебе діти». Тато відповідав: «У мене в руках є зброя і я хочу, щоб мої діти росли і жили в Незалежній Самостійній Україні». Мама, сама вихована в патріотичному дусі, не могла йому перечити. У серпні 1945 року наш тато загинув. Я була зовсім мала, але добре пам’ятаю, як в цю ніч мало хто спав, чути було як строчили кулемети і рвались гранати, небо палало від ракет. А ранком нам повідомили, що вбито і нашого тата. Це було близько 6 км. від нашого хутора. Тіла позвозили на цвинтар в селі Руда-Брідська. Я з мамою прибігли туди і побачили шість вбитих повстанців. Всі були роздягнуті та роззуті, тільки в нижній білизні. Крім тата серед них був Лев Вінярчук – псевдо «Калина» з Мамчурів (в той час вже був одружений і жив у Руді-Брідській), а інших я не знала. Вночі їх поховали в одній могилі. Пізніше в цій могилі були ще поховані Павло Зубань з Руди-Брідської і Василь Швайка – псевдо «Ромко» з Переліска. З того часу мама, в небезпеці вивезення в Сибір, була змушена переховуватись і ми не завжди ночували вдома. Бабця, татова мама, казала до мами: «Ти з дітьми йди з дому, а я вже стара, то не буду ходити по чужих людях і лісах».

Олекса Мандич з Ражніва, псевдо «Довбуш» (вишкіл проходив у Карпатах), мав дівчину в с .Чехи (зараз Лугове). Там у 1945 році місцеві комсомольці його вислідили і вбили. Тіло завезли в Заболотці. Родичі таємно викрали його і поховали на цвинтарі в Ражневі. Наші хлопці розшукали вбивцю і відповідно покарали його.

Левка Ковальчука «Буревія» і Михайла Божинського «Романа» забирає з собою на інший терен вищий провідник «Гроза» і їх подальша доля нам була невідома.

Продовжувати боротьбу повстанцям приходилось у надзвичайно важких умовах, особливо взимку. Від тривалого перебування в лісах, переховування у сирих криївках «Касьян» захворів на запалення легенів. Через неможливість серйозного лікування хвороба переростає в туберкульоз, який також доводиться переносити на ногах. Коли йому було вже дуже погано, то лежав в однієї жінки (прізвища її я не знаю, тільки знаю, що в неї був малолітній син) на хуторі під с. Дуб’є. Трохи підлікувавшись «Касьян» знову включається в боротьбу з окупантом.

У 1946 році батька «Підкови» і його молодшу сестру Марію хотіли вивезти в Сибір. На власному возі їх привезли у м. Броди, але з допомогою хитрощів, винахідливості та ризику вдається спочатку Марії, а слідом за нею і батькові з Бродів втекти. Їх хату у Липнику розбирають і перевозять в с. Заболотці, а господарку розкрадають. Від тоді батько «Підкови» змушений також переховуватись по людях, а Марія йде в підпілля. Вона проходить курси медичної допомоги, надає її при необхідності повстанцям та працює зв’язковою під псевдо «Діана».

Одного разу в селі, де перебували «Підкова», «Касьян» та інші повстанці, була і «Діана». Несподівано на село наскочили облавники, повстанцям треба було конче вийти з оточення. «Діані» порадили залишитись у когось в хаті і видати себе за свою, а вони самі негайно відійдуть. «Діана» стала перечити, що вона піде з ними. Тоді «Касьян» строго і рішуче сказав: «Ти розумієш, що коли нам не пощастить вибратись, кожен із нас стріляє в себе, а на тебе в нікого із нас не підніметься рука». З того часу «Діана» знала, що накази необхідно виконувати.

У 1946 році «Діану» при виконанні зв’язку зловили облавники, завезли її в м. Лопатин. При обшуку нічого підозрілого не знайшли. Тоді вони не знали, що це сестра «Підкови» і взагалі, хто вона така. Їй знову приходиться вдаватись до хитрощів. Вона сказала, що є сиротою, а в Лопатин йшла шукати роботу, та так переконливо, що енкаведист повірив і сказав що пристроїть її на фабрику в Лопатині. «Діана» ніби зраділа, погодилась, але сказала, що їй треба забрати свої речі і прийде. Їй повірили і на один день відпустили.

У селі Голосковичі спіймали зв’язкову «Підкови» Євгенію Гаврилюк (родом із Велина). Її мучать, б’ють, вимагають, щоб розказала все про «Підкову», його зв’язки, місця перебування. Коли кати зробили для себе коротку перерву і повиходили на подвір’я, а двері за собою не закрили, Євгенія побачила навпроти дверей криницю. Вона дуже боялась, що не видержить всіх тортур і щоби про щось не проговоритись миттєво приймає рішення, вибігає на двір і кидається у криницю. Енкаведисти витягають її, довго виливають (викачують) з неї воду і побиту й покалічену під охороною везуть у лікарню. З важкого стану її підліковують і ще хвору засуджують та відправляють у тюрму Караганди. Після звільнення на ношах привозять її до старенької мами у м. Броди. Довго її лікували і навіть у Львові в медінституті. Євгенія Гаврилюк зараз проживає в Бродах одинока, старенька, немічна, погано бачить і з серцевими приступами.

За три дні до трагічної події «Підкова» зайшов у Ражніві до однієї родички, попросив хліба, сказав що йому треба на дорогу, має йти далеко в гори. Вона запитала чи він іде сам. Він відповів, що має там зустрітись з одним чоловіком, хоча не зовсім йому довіряє. А «Левада» вже повідомив НКВД і, коли вони вже були під Голубицею, «Підкова», очевидно, явно помітив у поведінці «Левади» щось підозріле. Він відійшов у бік до потічка попити води, а «Левада», щоб не загубити свій шанс у спіймані «Підкови», стріляє йому в ногу. Облавники оточують «Підкову» з усіх сторін. Він відстрілюється  від них з автомата, але набої закінчуються, а вороги все ближче. Їх багато, тому він був змушений пістолетом зробити постріл собі в голову. Це було 16 травня 1952 року. Про цю подію багато розказують по-різному.

Джерело інформації Вокспопулі.
(автори: Брев’як Стефанія і Пастух Богдан)