Загальна кількість переглядів!

субота, 1 жовтня 2022 р.

Як 100 років тому жінки народжували вдома, чому їх одягали в чоловічу сорочку та навіщо під час пологів відмикали всі хатні замки. Автор: Ольга Галабурда.

"Легітимація" повитухи Євдокії Зоммер, видана 24 серпня 1932 р.
У родильній обрядовості українців повитухам належала головна роль, якщо не брати до уваги жінку, яка народжувала. На Галичині родопомічниць найчастіше називали "бабця", "бабка", "повитуха", "баба-бранка", "баба-кушарка", "баба-пупорізка". Прикметно, що "бабили" жінки, які за віком вже не могли мати своїх дітей. А з тієї, яка вже почала "бабити" й народила дитину, глузували, а дитину називали "забабинцем".

У матеріалах, які зібрав етнограф Зенон Кузеля, згадано про те, що жінки йшли "бабити" заради спасіння душі, так само, як і сидіти вночі над мерцем. Водночас була й меркантильніша причина — "їм щось перепадеться та й пошана їм од хазяїв і од людей". Якщо ж повитуха зраджувала чоловіка або жила з ним не в шлюбі, то її намагалися не кликати. Вірили, що її характер передавався дитині. На відміну від акушерок, сільські баби-повитухи вчилися своєї справи, спостерігаючи за діями інших родопомічниць, також і під час власних пологів. Інколи вміння "бабити" передавалося від покоління до покоління. "Баба" мала знати певні молитви та заклинання, тому її вважали "знаючою" людиною. 

Обкурювала породіллю освяченим зіллям, запалювала Стрітенську свічку та молилася до Матері Божої.

На Гуцульщині на знак того, що в хаті відбуваються пологи, ставили на вікно банку з буряковим соком та застеляли на призьбі верету (різнокольоровий килим з грубої вовни). В українців Карпат був звичай "інституту кувади".  

На жінку, яка народжувала, повитуха одягала чоловічу сорочку та штани, бо вірили, що це полегшить пологи.

Родопомічниця переважно спостерігала за перебігом пологів і втручалася лише у крайніх ситуаціях. На Бойківщині у випадку важких пологів повитуха давала жінці напитися води з пригорщі та зливала над жінкою воду, щоб з неї дитина зійшла так легко, як та вода. Інколи йшли до місцевого попа та просили в нього його пояс або ж хустину з-під Євангелії, які клали породіллі на живіт, часом відкривали церковні врата. Увесь цей комплекс дій був покликаний полегшити жінці пологи.

Деякі повитухи вміли повертати плід, якщо він був неправильно розташований. Проте не завжди дії повитухи закінчувалися успішно. 

Як обрізали пуповину: хлопцям на сокирі, а дівчатам на куделі.

Після народження повитуха оглядала дитину, руками "рівняла" носика, щоб був акуратним, обводила пальцями контури обличчя. Хлопцям пуповину обрізали на сокирі, книжці, щоб були працьовитими та мудрими, а дівчатам — на куделі чи гребені, щоб були вмілими. Щоб жінка в подальшому мала ще дітей, пуповину перев’язували "материнською" лляною або конопляною пряжею. Якщо ж породілля не хотіла більше дітей, то використовували "плоскінь" — пряжу із льону чи коноплі першого року.

Після виходу плаценти ("місця") баба торкалася ним немовляти навхрест, а пізніше її ховали там, де ніхто не ходить. Інколи її закопували в хаті, на вулиці навпроти "глухої" стіни або під плодовим деревом.

Повитуха також купала немовля. Поширеним був звичай до першої купелі кидати монету — "на щастя", туди ж лили освячену воду. Також у воду додавали трави: дівчаткам — півонію, любисток, щоб були привабливими, а хлопцям — кору дуба та чорнобривці, щоб були сильними та красивими. Воду після купелі не можна було виносити на вулицю після заходу сонця, її слід було вилити під плодове дерево.

Якщо ж дитина народилася слабкою, то повитуха хрестила її вдома, щоб не померла нехрещеною. 

Вірили, що душа нехрещеної дитини не зможе покинути цього світу і приходитиме до матері, прохаючи дати їй ім’я.

Після пологів обов’язковим був обряд очищення — "зливки" — породіллі та повитусі зливали воду на руки. Також деякий час "баба-бранка" залишалась біля породіллі та дитини, доглядала їх і прибирала в хаті.

Родопомічниця обов’язково була присутньою на хрестинах. На Волині та Поліссі вона варила "бабину кашу", яку подавала у глиняному горщику. Гості торгувалися за цей горщик, а потім розбивали його та ділили кашу між собою. На території Галицької Волині повитуха робила кожному з гостей спеціальні букетики з різних квітів, приспівувала хрестинних пісень та бажала дитині здоров’я.

Баба-повитуха мала заслужений авторитет і велику повагу в сільській громаді, позаяк від неї залежало здоров’я матері та новонародженої дитини.

Джерело інформації. https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-taka-baba-povitukha/

ЄВГЕН ОСТАПОВИЧ "ВИХОР" (18.І.1926 — 8.IV.1980)

****
Евген Остапович, псевдо Вихор, народився 18 січня 1926 року в Єзуполі, Станиславівська Область. В рядах УПА Евген був в куріні "Дзвони", ТВ-22, "Чорний Ліс", під командою курінного Чорноти. В 1947 році Головна Команда УПА призначила Евгена до охорони ком. Дзвінчука, з яким він відійшов на Захід.

Джерело інформації.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2021/11/blog-post_27.html?m=1
******
ОСТАПОВИЧ Євген – «Вихор» нар. 18.01.1926 в Єзуполі теперішнього Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – помер 2.04.1980 в м. Фі-
ладельфія, штат Пенсильванія, США. Член ОУН (1942). В УПА з 1944 р. Кулеметник куреня «Скажені» (1944), ройовий сотні «Чорні чорти» куреня «Підкарпатський» ТВ-22 «Чорний Ліс» ВО-4 «Говерля» УПА-Захід (1945). Учасник рейду куреня «Підкарпатський» до Чехословаччини та наскоку на м. Бірча (Польща). Після повернення на Станиславівщину перебував в охороні сотника Володимира Чав’яка – «Чорноти». Учасник рейду кур’єрської групи на Захід (08.1947). Під час збройної сутички на терені Чехословаччини відбився від групи (11.1947). Перейшов до Зах. Німеччини (3.12.1947). Відбув вишкіл при ЗЧ ОУН для вояків, які мали бути десантовані до України (1948). Звільнений через хворобу. Еміґрував до США (1950). Член ОКВ УПА США і Канади, секретар управи станиці ОКВ УПА у м. Філадельфія. Ст. вістун УПА (1.07.1949). Похований на цвинтарі св. Марії у м. Філадельфія (США). / МИХАЙЛО БОХНО. ЩЕ ДЕЩО ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ НА ЗАКЕРЗОННІ. 1944 – 1947.

МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА - воїн УСС, хорунжий УГА.

                           7.10.1897 — 17.4.1979    
Народився 7 жовтня 1897 р. в міщанській родині. Учащав до школи оо. Василіян в Бучачі. В 1915 р. вступив до УСС-ів і від жовтня брав участь в боях, а в 1916 р. над річкою Цинівкою під Бережанами попав в російський полон, де над р. Збруч в м. Гусятин комендант 26-го етапу південно-західнього фронту, полк. Білинський, взяв його до своєї канцелярії вести "журнал ісходящих і входящих бумаґ".

Від молодого хлопця любив театр, мав гарний ліричний голос й тому не випадково опинився у військовому театрі, в якому в м. Бар на Поділлі грав ролю Петра у п'єсі "Наталка Полтавка".

Під кінець квітня 1918 р. повертає з Києва до коша УСС і в листопаді бере участь в боях з поляками під Львовом. Весною 1919 р. закінчує старшинську піхотинську школу в Золочеві. Приділено його до "Групи Схід", яка згодом стала ядром 10-ої Янівської бригади, в 4-му курені якої перебув нашу визвольну війну. На Наддніпрянщині в чотирикутнику смерти перебув двократну пошесть тифу. По катастрофі УГА вступив до армії УНР, де був заступником культосвітнього відділу в Запорізькій дивізії.

Перебував в таборах інтернованих в Пикуличах біля Перемишля та в Вадовічах під Краковом. Звільнений в 1921 р. повернувся до Бучача. Згодом посвятився журналістичній і письменницькій праці у Львові, де був членом редакції журналу "Червоної калини". Зі Львова щороку виїжджав до Італії, де вивчив італійське старовинне мистецтво й став першорядним знавцем італійського мистецтва.

Під час 2-ої світової війни працював у Львові у Військовій Управі дивізії "Галичина", в історичному відділі, а згодом був редактором дивізійного тижневика "До перемоги" до січня 1945 р.

З Німеччини виїхав до США в 1948 р. Тут був постійним співробітником щоденника "Свобода", в якій друкував багато своїх нарисів, зокрема рецензій на мистецькі виставки. Видав своїм коштом спомини "Грозна Калини УСС" (1962) та "Блески і темряви" (1966).

Дмитро Микитюк, був. УСС і хор. УГА.
Джерело інформації:
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2022/01/blog-post_15.html?m=1

"ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ" Автор: Оксана Керч.

Що не кажіть, а ювілеї в нашій дійсності насущний хліб. Немає мабуть одного американського міста, в якому ми не справляли б якогось ювілею. Ювілятів завжди знайдеться чимало, але чи для них ті ювілеї мають якесь значення? Звичайно, після ювілею з мистецькою програмою, або лише з доброю вечерею, ювілят залишається в безгомінній тиші, якби відписаний з життя. Ми хочемо сказати сьогодні про ювілей, який би повинен зайняти нашу увагу довше як на пару годин святкового бенкету.

Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...

Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.

Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...

29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".

Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".

Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...

Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.

Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.

"Гомін України" з 16 квітня 1980.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

Посилання за яким можна закачати книгу. https://diasporiana.org.ua/proza/3253-shhodennik-natsionalnogo-geroya-selepka-lavochki/

"БЕЗ ПОСТРІЛУ" Володимир Дашко-Марко (Спогад).

Стара та нова церква у селі Коровники.
******
На цвинтарі села Конюша, Перемиського повіту, у вузькій долині над гірським потоком, спочиває мій друг з мого села Коровники, вояк Української Повстанської Армії — Володимир Микита-Ковалик. В 1945 році, виконуючи завдання розвідника, він попав у засідку польського війська, в якій його важко поранили в ноги й захопили. В селі Конюша польські вояки зігнали місцеве населення на майдан і, на пострах усім, жорстоко знущалися над полоненим, аж поки він від мук не вмер. По відході війська селяни похоронили його на цвинтарі при дорозі і поставили на його могилі хрест з написом: "Тут спочиває воїн УПА". Його пам'яті присвячую цей спогад.

***

В липні 1946 року у селі Конюша затрималися на відпочинок по цілонічному марші сотня УПА командира Бурлаки і сотня командира Громенка. Липневе сонце щораз дужче припікало, а відпочиле вояцтво жваво увихалося зі своїми заняттями: одні чистили зброю, другі голилися і пречепурювалися, інші вже весело жартували в гурті дівчат.

До мене приступив зв'язковий к-ра Бурлаки — Панас і передав мені наказ негайно зголоситися до сотенного почту. Такий самий наказ отримав чотовий Остап. Ми разом пішли на квартиру командира. В кімнаті були ще й інші командири і провідники. Бурлака попросив до стола, на якому була розложена військова карта, щоб пояснити нам завдання, яке ми мали виконати.

Яких три кілометри за Конюшею, недалеко сусіднього села Кописна, на громадську сіножать прибув відділ польського війська, в силі 30 вояків, з двома возами, і, не питаючись нікого про дозвіл, почав косити траву на пашу для своїх коней. Ми з чотовим Остапом дістали завдання незамітно наскочити на непроханих косарів, роззброїти їх і привести всіх до Конюші, але зробити це тихо, без жодного пострілу, щоб не заалярмувати більшу силу польського війська, яке квартирувало в селі Кописно.

Ми вийшли з хати. На дворі Остап здивовано здвигнув раменами: "Чи не здурів часом Бурлака? Приведи йому 30 поляків без одного пострілу!" Я тільки посміхнувся: "Наказ є наказом. Постараємося виконати". Своєму зв'язковому "Хитрому" я дав наказ негайно повідомити ройових, де і в якому часі їхні рої мають бути готові до вимаршу.

Моя чота складалася з 4 роїв по 12 вояків кожний. Ройовими були: Кучерявий, Сова, Зуб і Галайда. Озброєння — 5 кулеметів, кріси й автомати. Поки "Хитрий" передавав наказ ройовим, ми удвох з Остапом вийшли на горбок край лісу за селом, щоб через далековид обслідити терен. Обабіч дороги розвернулись різнобарвні поля, а ліворуч далеко під лісом метушилися польські вояки-косарі, посуваючись звільна ближче до дороги. Ми завважили, що їхні кріси були уставлені в піраміди, а три кулемети були звернені в бік лісу. Кулеметники лежали без сорочок на траві, опалюючись на сонці, — це була охорона косарів. Між косарями один, видно старшина, з далековидом у руках, зорив по терені.

Закінчивши наше обстеження, ми обговорили ситуацію і вирішили: Остап зі своєю чотою піде лісом, наблизиться до кулеметних застав і ждатиме на мій знак. Я зі своєю чотою підійду непомітно чистим тереном до дороги навпроти косарів, щоб залягти у придорожному рові. Коли косарі наближаться ще більше до дороги, моя чота вигукне "Руки догори!" і скочить на косарів, а Остапова чота кинеться на кулеметні застави і роззброїть їх.

З тим пляном ми вернулися до своїх чот. Пояснили наш плян ройовим, а вони своїм воякам. Кожний з нас замаскував різним зіллям і галузками себе і свій виряд, а головно зброю, щоб не блестіла на сонці. Вирушаємо.

Наш підхід забрав нам цілу годину. Ми використовуємо кожне природне прикриття; похилені, стрибками перебігаємо відкритий терен, деінде повземо, мов змії. Нарешті ми залягли і обсервуємо ворога. Прислуховуємося до голосних розмов і жартів противника, — це знак, що вони нас не завважили. Косарі повільним кроком, в ритмі помахів кіс, наближаються до нас, до дороги, а віддалюючись все більше і більше від своїх крісів і кулеметів. Я лежу біля ройового Кучерявого і раз-у-раз кидаю оком на своїх вояків. Всі лежать у траві, пильно глядять вперед, напружені до скоку.

Ось косарі вже 30 метрів від нас. Даю знак рукою. Ми вискакуємо з рова з грімким криком "Руки догори!"

Поляки станули, як вкопані, — зовсім збентежені. На наш крик вони кинули коси і підняли руки вгору. Я глянув на ворожі кулемети. На наш крик кулеметники звернулися лицем до нас. В тому моменті з лісу вискочив Остап зі своєю чотою з криком "Слава!" Цілий ворожий відділ піддався без жодного пострілу.

Щойно тепер я завважив, що на кілька кроків передо мною стоїть з піднесеними вгору руками польський поручник, без зброї, зате підперезаний новісіньким жовтим" поясом. Нагло мене плонило бажання мати цей пояс і я крикнув: "Стягай куплю!" Офіцер, пильно дивлячися мені у вічі, почав помалу розщіпати пояс, промовляючи обережно: "Відзе, же пан єст офіцерем, я теж офіцер. А пан хиба вє, же офіцера нє можна провадзіць до плєну без куплі". Я подумав: "Ну, не знати, що ти на моєму місці зробив би", а вголос сказав: "Поміняємося куплями. Я дам тобі свою, а ти мені свою". Поляк хвилину завагався, врешті з кривою усмішкою віддав мені свій новенький хромовий пояс, а від мене взяв мій старий.

Тим часом наші ройові впорядкували колону до відмаршу. На переді йшов рій Кучерявого, за ним їхали два вози, на які покладено всю здобуту зброю і амуніцію; за ними три мої рої, далі всі полонені, а на кінці ціла чота Остапа.

Нам назустріч з Конюші вийшов Бурлака, а за ним решта вояцтва і селяни. Я дав колоні наказ зупинитись, підійшов до командира і зголосив: "Друже командире, наказ виконано!" Командир подякував і наказав польовій жандармерії перебрати відділ полонених, а нам звелів іти на відпочинок.

День добігав до кінця. Коли я вийшов з хати, в селі було гамірно. Стрільці гуторили, кухарі весело перегукувалися, варячи вечерю, один гурт притишеним голосом співав пісню: 

"Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є. 
До ленти набої успішно подає..."

Бачу, біля квартири сотенного почту переслуховують полонених. Я пустився йти туди, але навпроти мене надійшов усміхнений Бурлака.

— Марку, — каже він, — вибери з чоти вояків із знищеними одностроями і відішли їх до почту, бо ми будемо переодягати полонених до звільнення. Але той твій поручник вимагає звороту свого нового пояса і йому обіцяно його повернути. Я їм сказав, що тебе нема в селі, ти відійшов у другий район. Зрозумів?

Я тільки засміявся. Швидко вистроїв своїх стрільців з подертими уніформами і відіслав їх до почту. До вже переодягнених полонених підійшов наш політвиховник Євген і "втяв їм балак", чому і за що ми воюємо, і проти кого повинні поляки обернути свою зброю, замість виступати проти нас. Полонені слухали його мови зразу насторожено, потім зачудовано, а коли почули, що всіх їх звільнюємо, зраділи — деякі навіть заплакали. Один з полонених, як видно — з тих "цваних", виступив з ряду і подякував за те, що їм дарували життя, а тоді, звернувшись з батярською усмішкою до свого старшини, показав на свої "вифасовані" подерті ззаду штани і зарапортував: "Панє поручніку! На Конюшев яко-тако, а з Конюше з голов с...!".

Всі полонені розсміялися і швидко рушили на Кописну, до своєї частини, але без зброї і без паші для своїх коней.

Кілька днів пізніше здобуті від поляків кулемети вже строчили черги за чергами по наступаючих ворожих лавах...

Джерело інформації: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2022/08/blog-post.html?m=1

пʼятниця, 30 вересня 2022 р.

Хорунжий - МИКОЛА КОШАК (1894 — 1980 рр.)

Хорунжий УСС Микола Кошак народився 21 травня 1894 р. в Косові на Гуцульщині. В часі визвольної війни зголосився добровільцем до УСС, де служив у сотні пор. Матвієва Мельника, беручи участь в боях у Карпатах, Жмиринці і під Крутами.

Після війни, у 1922 р. був інтернований в таборі у Райхенберґу. По звільнені закінчив Високу торговельну школу і повернув назад до Косова, де включився в громадсько-торговельне життя, працював у Маслосоюзі, опісля перейшов на становище начального директора Союзу Кооператив.

В час 2-ої світової війни виїхав на еміґрацію, перебував у Відні, працюючи далі для кооперативного руху. Пізніше жив в Новому Ульмі і Мюнхені, де закладав таборові кооперативи.
В 1950 р. переїхав до ЗСА, де жив у Нью Гейвені, виконуючи різні становища в управах Рідної Школи УККА і УНС.

І. Т.
Джерело інформації:
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

четвер, 29 вересня 2022 р.

29 вересня 1938 року московитами засуджений до розстрілу Хоткевич Гнат Мартинович (літературний псевдонім Гнат Галайда) - Український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.

Народився 31 грудня 1877 (12 січня 1878)в Харкові.
З відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.

1900 рік — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.

1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.
........
Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911).
.......
У молоді роки Хоткевич вивчав гру на скрипці у харківського професора скрипки Ільницького і досяг професійного виконавського рівня, даючи численні сольові концерти скрипкової музики. Рівно ж він вправно володів грою на фортепіано та володів професійними навичками співу, співаючи баритоном. Професійна музична підготовка на скрипці допомогла йому засвоїти та удосконалити гру на бандурі та закласти ґрунт для пізнішого створення професійних курсів гри на бандурі.

Хоткевич почав вивчати гру на бандурі в 1896 р. і як бандурист-соліст об'їхав майже всі великі міста України. На базі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, Хоткевич створив свою так звану Харківську школу гри на бандурі.

1909 — у Львові видав перший підручник гри на бандурі.

1926–1931 — керував класом бандури в Харківському Музично-драматичному інституті.

Працюючи над удосконаленням конструкції бандури, створив педагогічну літературу для бандури «Підручники гри на бандурі» (1909, 1929, 1930, 1931), «Короткий курс гри на бандурі» й уклав низку композицій і обробок народних пісень.

1928–1931 — керував Полтавською капелою бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Колектив під його орудою досяг такого успіху, що став першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.

Хоткевич є автором близько 600 музичних творів — романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур.

середа, 28 вересня 2022 р.

28 вересня 1936 р. у с. Плесківці народився Чернихівський Гаврило Іванович (псевд. Іван Волинський, Роман Рой-Чарський, І. Гавриленко, Г. Ч., Ч. Г. ) - Український літературознавець, краєзнавець, історик. Брат Дмитра Чернихівського.

Народився 28 вересня 1936 року в с. Плесківцях, нині Зборівського району на Тернопіллі, у багатодітній селянській родині.
Початкову освіту здобув у рідному селі, а далі продовжив навчання в Чернихівській семирічці та Обаринецькій десятирічці. Закінчив історичний факультет Львівського університету (1958).

Працював учителем у селах Доброводи Збаразького і Горинка Кременецького районів. Викладав у Кременецькому педагогічному інституті (1963–1969, нині ТНПУ).

1969–2006 — старший науковець, завідувач відділу, провідний науковий співробітник Кременецького краєзнавчого музею. У цей час активно зайнявся пошуком матеріалів про стародавню історію Кременеччини. Серед знахідок дослідника — унікальне видання «Малого Кобзаря» Тараса Шевченка (Кременець, 1922), листи Єжи Єнджеєвича до Макара Середюка, поетична спадщина Юхима Ваврового-Виливчука, прозаїка-казкаря Сергія Даушкова.

Ініціатор створення і автор експозицій 10 музеїв на громадських засадах, 2 з них — «народні» (села Плоске та Крижі, обидва — Кременецького району). Організатор літературно-меморіальних музеїв Уласа Самчука (село Тилявка Шумського району) та Олександра Неприцького-Грановського (село Великі Бережці Кременецького районів), світлиці Уласа Самчука у Кременецькому ліцеї.

1969—1983 — заступник начальника Волино-Подільської археологічної експедиції, яка досліджує пам'ятку пізнього палеоліту на горі Куличівка в Кременці.

З ініціативи Гаврила Чернихівського у Кременці перейменовано 66 вулиць, встановлено 30 меморіальних таблиць, у тому числі Р. Бжеському, Борису Козубському, Оксані Лятуринській, Лесі Українці, Михайлу Черкавському та ін. Ініціатор спорудження пам'ятника на могилі поетки Галини Гордасевич (2006).

Помер 19 вересня 2011 року після довгої хвороби у Кременці, похований на місцевому Туницькому кладовищі.

Джерело. Гаврило Іванович Чернихівський [Архівовано 6 серпня 2016 у Wayback Machine.] // сайт Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника.

Вікіпедія.

28 вересня 1886 р. у Києві народився Микита Іванович Мандрика - Український літературознавець, публіцист, учений, дипломат, поет, громадський діяч. Доктор права (1925).

Вищу освіту, яку розпочав у ранніх 1900-х роках у Києві, продовжив у Софійському університеті в Болгарському царстві (1922—1925). В Українському вільному університеті в Празі (Чехословацька республіка) отримав науковий ступінь доктора права (1925. Викладав міжнародне право, історію дипломатії.

З 1914 по 1917 служив у царській армії. З 1917 член Української Центральної Ради. Після приходу до влади Павла Скоропадського Микита Мандрика жив у Херсоні бо на Київщині його посилено розшукувала гетьманська влада і німецьке командування. Після того, як у газеті «Киевская мысль» був розміщений наказ німецького коменданта про його затримання, Микита Мандрика змушений був під чужим ім'ям тікати на Кубань. Там він деякий час завідував кооперативним видавництвом і редагував щотижневий журнал. На початку 1919 року, коли на Кубані закріпилася Добровольча армія, денікінці почали переслідувати українців і Микита Іванович змушений був переїхати до Ростова.

З 1919 по 1921 виконував дипломатичні доручення уряду Української Народної Республіки на Далекому Сході, в Республіці Китай, Японській імперії, Грузинській Демократичній Республіці, Османській імперії.

Працював науковим секретарем Українського соціологічного інституту, за дорученням якого 1928 переїхав до США, 1929 згодом до Канади. Один з організаторів товариства «Українське трудове об'єднання», редактор часопису «Правда і воля», член редакції і президент (1970—1973) Осередку української культури і освіти у Вінніпезі.

Брав активну участь у створенні і діяльності Комітету українців Канади і Української вільної академії наук у Канаді. З 1970 по 1973 президент Української вільної академії наук у Канаді. Був редактором серій УВАН у Канаді «Література» та «Українські вчені».

Помер у місті Вінніпег (1979).

Джерело.
О. О. Ковальчук. Мандрика Микита Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 488. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.

В. К. Чумаченко. Мандрика Микита Іванович // ЕСУ

Вікіпедія.

вівторок, 27 вересня 2022 р.

"Той, кого не кликали"

Головна домівка зла – людські серця з усіма їх слабкостями і пороками, але він – причина всіх бід і нещасть на землі, він – один з натовпу і невід’ємна його частина, він завжди тут, хоча його ніхто не кликав. І хоч зовні його не відрізниш від інших, але якщо добре придивитися, то часом побачиш тінь від рогів або жмут шерсті, що проглядає з накрохмаленого комірця, відбиток залишений копитом або поросячий п’ятак замість носа, а може почуєш тихе шелестіння помаху хвосту.
Зло в людському обличчі під личиною багатьох імен, щоб не привертати до хати (біда, дідько, ірод, сатана, нечистий, диявол, лукавий, рогатий, він, щезник, хвостатий, той) – його величність повелитель темряви – чорт, головний негативний персонаж української міфології.
За однією версією він водиться в пустельний місцях (в очеретах, в болоті, в диких заростях бузини, на перехрестях доріг, поруч з млинами та під землею), вичікуючи самотнього мандрівника, щоб звернути його до своєї чорної релігії і надихнути на недобру справу. Причому свою силу він має лише вночі, а дідівщиною його вважається пекло.

В іншій інтерпретації народного фольклору чорт має людське обличчя, живе як всі, підшукує собі відповідну пару, щоб завести маленьких чортенят і збільшити кількість зла на землі. Активний, худорлявий чоловік невисокого зросту. Основним місцем його проживання значиться зовсім не міфічний пекло, а людська спільнота – моментальне перетворення на “знайомого кума”, “красивого юнака”, “сусіда”.

Вважається що спочатку чорт був єдиний, як син Чорнобога та Мари, але скучивши на самоті від виклопотав собі у Білобога дозволу умочити пальця в живу воду, щоб стряхнувши її знайти товариша в обмін на обіцянку не творити зло. Але підступність взяла верхи – біс вмочив у воду не палець, а всю руку і став струшувати її на всі боки в наслідок чого на світ з’явилося тринадцять чортових дружин, які тут же збунтувалися проти Вирію (слов’янський рай, де живуть душі мертвих і птахів). В покарання Білобог скинув їх з небес на землю, куди вони летіли сорок днів, а після його слова “Амінь” залишилися там, куди потрапили – в лісах, полях, селах і містах.

Як стверджують українські легенди саме князю темряви і його поплічникам людство зобов’язане всіма шкідливими звичками починаючи з випивки, куріння, лайки і азартних ігор для чоловіків і всіх видів косметики для жінок, хоча їм же людство зобов’язане умінням добувати вогонь, виготовляти борошно, пекти пироги та іншими ремеслами.

А ще силам зла народний поголос приписує і роль вершителів справедливості і поборників моралі – якщо бідний ділився зі старцем останнім, то отримував велику нагороду, а жадібний багач втрачав своє золото; для дівчат існувала загроза бути спокушений дияволом в образі прекрасного юнака; а п’яниця міг прокинуться в калюжі замість примарного розкішного палацу, куди його приводив “знайомий кума”.

Чорта за повір’ям можна було приручити і перевиховати, щоб він допомагав по господарству і дивився за дітьми – таких домашніх “хованців” (домових) можна було купити у мольфарів або непростих людей.

09-06-2019 Вікторія Шовчко
Джерело сайт: https://zabytki.in.ua/uk/

понеділок, 26 вересня 2022 р.

Магічні дерева України. Українська міфологія.

Українські мольфари та англійські друїди, між ними відстань в тисячі кілометрів. Але що таке земні простір та час для духовного світу, де все це не має значення і долається в мить силою, яку не спинити. Вони – діти природи, які ніжно зберігають ті магічні знання, що вона подарувала людство, але останнє знехтувало ними на користь своїх пристрастей та комфорту. Ці жриці живуть поміж сучасності, їхній храм – весь світ, їхня релігія – творення та гармонія всього сущого, їхнє знаряддя – кожен шматочок природи.

Одним із центральних складових цієї прадавньої української релігії, носіями якої виступають мольфари та інші «непрості», є культ дерева, домінуючу роль в якому відіграють велетні-дуби – символ сили, могутності, волі, боротьби, вічності, «світове чоловіче дерево». Саме тому його кора, листя, плоди та їхні зображення широко використовуються в українських обрядах та лікуванні, карбуються в оберегах, оспівуються в фольклорі, з жолудів навіть пекли хліб п’ять тисяч років тому (знайдений при трипільських розкопках на Кировоградщині). Ці дерева, як вартові української землі, бережуть прадавню історію та спадок пращурів, адже їхній вік обчислюється буремними століттями зміни епох та поколінь; дуби пам’ятають те, що встигла забути людська пам’ять. Хоча деякі українські вірування відносять дуб до дерев темряви і кажуть, що в його корінні ховається нечистий.
Гілки верби – оберіг здоров’я та дівочої чистоти, які з давнини кладуть під подушку для нормалізації системи кровообігу. У загальноприйнятому народному понятті плакуча красуня для українців – ототожнення чистоти фізичної і духовної, що породило повір’я про принесених лелекою саме у вербові гілки українських немовлят. У мольфарів ж існує легенда, що з її молодого паростку, який не бачив води та не чув півнячого крику, вийде сопілка здатна піднімати небіжчиків, а живих змушуюча пускатися в танок.

Вільха, яку посадив за легендами сам Бог при створені світу, а потім лихо з набив в її прекрасний гладкий стовбур цвяхів (сучків), за що був укушений вовком і кров його назавжди забарвила це дерево в червоний, – земний символ протистояння добра зі злом, використовуваний в обрядах «непростими» людьми, добуваючи червону фарбу з її кори, зелену – з квітів, коричневу – з молодих гілок. До того ж невеличка частина вільхи може відкрити людині дар передбачення.

Свята ліщина, дерево громовика, який ніколи не жбурляє в неї свої палаючи смертоносні стріли (тому українські вівчарники в грозу ховаються під нею зі своєю отарою чи бодай затикають її гілля за пояс для захисту). А ще завдяки своїй духовній сили вона давала матеріал для магічного веретена чаклунів та магів чи навчального приладдя плетення нитки для малих дівчаток. Здвоєні чи строєні лісові горішки (як їх звуть в народі) матуся обов’язково клала нареченій в скриню, щоб в новому домі її доні завжди панували достаток та щастя. Існує також легенда, що цариця змій живе саме між коріннями ліщини і восени збирає перед зимівлею на останню нараду всіх своїх підданих, тому наближатися до неї в цей час небезпечно для життя.

Чистота липи на всіх рівнях на стільки всеоб’ємлюча та недоторкана, що вважається дерево може перебрати на себе людське прокляття, єдиною ознакою чого стає поява нового наросту на її корі. Липа – символ доброти та щирості, який огортає своїми обіймами всіх навкруги, щоб захистити від зла та негараздів. Липовий цвіт та мед мольфари і зараз проводять обряд очищення та позбавлення; і це не враховуючи їхньої відмінної лікарсько-смакової якості.

Життєва сила смереки, яка дозволяє вічнозеленій красуні пристосовуватися до найскладніших природних умов виживання від голих скель до заболочених ярів, в українському тотемному ряду звело її в ранг дерева життя. Тому, крім іншого, соснова гілка є невід’ємним атрибутом весільного короваю, різдвяного пирогу, колиски немовляти. Її шишками прикрашали інтер’єр українських осель (часто клали між віконними рамами) в якості запоруки здоров’я та сили всіх її мешканців.

На підмогу «чоловічому дереву»-дубу в справі захисту українських земель виступає тис – символ перемоги над водою, вогнем та землею. Його шматочок обов’язково був атрибутом бойових обладунків будь-якого воїна, за легендами захищаючи свого володаря в бою і в мирному житті від лиха та негод, щоб потрібної миті він завжди міг стати в стрій, а полеглих боронив від тліну (тому українські труни з давніх-давен роблять саме з тису). Квіти та ягоди цього дерева могли стати у нагоді задля розправи з ворогом, адже їхня отруйність надвисока; але в новітні часи те що було вісником смерті, перетворилося на надію життя (з їхнім використанням зараз розробляються ліки від раку).

Яблуня та груша годувальниці – це берегині світового жіночого початку, покровилелі знань, дерева життя та продовження роду, які захищають силою українських праматерів своїх доньок від вселенського зла. Пеньки їх «непрості» люди і досі використовують для альтернативного церковному обряду вигнання диявола. Узвар з яблук та груш, традиційний магічний напій, супроводжують українців від народження до самої смерті, в якості неодмінного атрибуту всіх національно-обрядових трапез.

Покровитель музик та співців явір (найпоширеніший в Україні різновид клену) здавна використовувався для виготовлення різноманітних музичних інструментів, бо його деревина ідеально акумулює та передає природну чистоту звуку. Саме тому в українській містиці це дерево асоціюється з талановитим парубком веселої долі, хоча сумного підтексту надає пов’язаність явору з передчасною смертю, як символу безсмертя души (його садять на могилах). Обряди пов’язані з коханням поза шлюбом зазвичай теж намагаються проводити під явором для запоруки їхнього щасливого здійснення (що не позбавляло останні пліткового шлейфу, з якими асоціювались кленові тріски).

Войовничий ясен – українське дерево мужності та стійкості, яке відганяє страх від серця, щоб не здригнулася рука з мечем піднята проти ворога. Може саме тому так рясно росте це дерево по всіх теренах від Закарпаття до Луганщини та від Криму до Чернігівщини, що нема в українців страху не перед ким та не перед чим (в давнину українці надсилали гілку ясена в якості акту оголошення війни чи попередження про її початок). Завдяки фізико-хімічним якостям деревину ясена прирівнюють в теслярстві до чорного дерева, а бояк в кожній українській оселі є меблі або інші обереги з ясеню, Україна – відважна і не переможна.

21-01-2022 Вікторія Шовчко
Джерело сайт:
https://zabytki.in.ua/uk/

неділя, 25 вересня 2022 р.

Бешкетник болотяник. Українська міфологія.

Смарагдова ковдра з білою, виблискуючою в сонячних променях шовковою патиною так і манить пробігтися босоніж чи прилягти, щоб хоч на мить тілом відчути всю ніжність дотику цієї чарівності і розчинитися в її пухкій хмарині. Але ціна за цю мить раювання може бути надвисокою — життя до останньої краплинки, яке витече з тіла останньою бульбашкою повітря легенів, адже той оксамит — сама лише ряска з чорною трясовиною під тонким красивим малюнком зелено-квітучого килима (так званий чарус), який створив за українськими народним повір’ям задля заманювання в свої сіті підступний болотяник (він же ж багник, якщо його дідівщина була багата на торф, чи іржавник – на залізну руду).
Ця товста сліпа істота вся обплутана водоростями, равликами та риб’ячою лузгою, а може сивий дідуган з довгими жаб’ячими кінцівками та очима наввилупки, що цілими днями сидить в своєму кам’яному будиночку на дні болота, від нудьги серед суцільної всепоглинаючої тиші трясовині ні-ні, та й придумує собі розваги: то страшними стогоном чи несамовитим реготом, пронизливим пташиним галасом чи раптовим ревом лякаючи подорожніх, чи-то холодним подихом важких зітхань та свистом лопнутої бульбашки сковуючи душу кайданами паралізуючого жаху.

В народі кажуть, що часом він обертається на чорного вола чи підперезаного червоним поясом жида аби полякати дівчат, що приходять на болотяний берег по рогіз. Іноді, за переказами очевидців, він може обернутися безхресним ченцем або просто мандрівником, який пропонує допомогти людині вибратися з трясовини, вказуючи шлях до свого житла ліхтарем і дороговказами, а насправді заманюючи її ще далі в глиб мокви, щоб там танцюючи та регочучи вдосталь насолодитися стражданнями нещасного бідолахи. При цьому у виборі своїх жертв він завжди віддає перевагу тим, хто потурбував його мирний сон тихими ночами грою на сопілці; саме вони, ті хто зазіхнув на святий покій болотяного царя, зазнавали найбезжальнішого переслідування та найбільших знущань з його боку, коли опинялися в пастці.

Улюбленці ж болотяника – заблукалі пияки, яких він з відкритою душею кликає до себе в гості на вечорниці. Велика зала, гарна музика, смачна їжа і питво без міри – ось як потім згадують про ті посиденьки у володаря драговини гості. Платою за щедре запрошення на це бенкет вони повинні розважати господаря, його дружину болотницю і прислужників-”порічать”:/uk/3461/poterchata-mertvorozhdennye-mladentsy веселими танцями, співами та жартами. За свою працю пиятика міг отримати “щедру” винагороду у вигляді нового капелюха чи іншої прикраси, але після протверезіння виявлялося, що це – всього лише якийсь рибацький мотлох, а сам обдарований чомусь з подивом знаходив себе на якісь водяній височині будь-то млин чи крутий пагорб серед мочару.

Але не всім обдарованим царем драговини так не щастило — люди кажуть, що повитухи, які допомагали болотниці привести в цей світ його нащадків з умовою виконання всіх побажань та інструкцій майбутнього батька, болотяник обдаровував надщедро (ті вже могли не працювати до скон віку). Хоч за легендами сам він не дуже полюбляє розкидатися справжніми грошима і самотужки лагодить своє взуття чи-то від нудьги, чи через природну скупість.

Для захисту від чар володаря трясовини достатньо прочитати молитву, створити хресне знамення чи просто притиснути натільного хрестика до грудей, не дивлячись на всі намагання болотяника завадити. А ще можна покликати по допомогу духи пращурів закликом: “Цур мене, цур!” та вхопитися за залізне – в цих випадках він провалюється крізь землю, а назавжди може зникнути лише разом із своєю дідівщиною та всією родиною внаслідок осушення болота. Назавжди ж може зникнути – тільки разом зі своєю дідівщиною та всією сім’єю, тому-то болотник усіляко намагається завадити всім людським спробам осушити або зменшити площу болота за допомогою загат чи гребель, розбираючи всі перешкоди на шляху його царства мулу та твані (за повір’ям його деструктивну діяльність могла зупинити лише закопана під гідротехнічною спорудою кобиляча голова).

Джерело сайт: https://zabytki.in.ua/
02-06-2022 Вікторія Шовчко

понеділок, 18 липня 2022 р.

18 липня 1948р. у бою з московитами в м. Трускавець загинув Роман Різняк «Макомацький» Український військовик, діяч ОУНР, керівник боївки СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН (1945), референт СБ Дрогобицького міського проводу ОУНР, референт СБ Дрогобицького районного проводу ОУНР (1948), небіж Василя Біласа.

Обставини загибелі:
17 липня 1948 року в с. Орів було вбито 4 бандерівців кущовий провідник Федір Герасим'як-«Чумак» 1923 р.н., с. Доброгостів, Роман Веприк-«Вільха» 1922 р.н., с. Тустановичі, тепер частина м. Борислав, Роман Колос-«Зарічний» 1920 р.н., с. Зимівники, Анна Боднар-«Ліщина» 1926 р.н., с. Орів, був захоплений живим спецкур'єр Дрогобицького надрайонного проводу ОУН М. Гладкий-«Крупняк», який на допиті розповів про ряд акцій, які здійснювала боївка «Макомацького». Окрім того, він розповів, що в ніч на 18 липня 1948 у час від 24.00 до 2.00 біля урочища Помірки йому призначена зустріч з «Макомацьким». Реалізуючи ці дані, 18 липня 1948 у вказане місце була направлена оперативно-військова група під керівництвом начальника РВ - підполковника Журавльова і помічника начальника штабу 91 сп ВВ МДБ — капітана Кочкіна. Чекісти організували біля вказаного місця дві засідки, на одну із яких вночі вийшов Роман Різняк. Під час бою з внутрішніми військами Міністерства державної безпеки підпільник загинув. У вбитого було вилучено: автомат, пістолет, дві гранати і оунівські документи, серед яких протоколи допиту СБ.
****
Роман Різняк серед трускваецької молоді (шостий зліва поряд із дівчиною Софією)
****
Народився Роман у Трускавці 12 березня 1921 р., де й минули його дитячі роки. Біографічних даних обмаль.
Батьки Романа Різняка в 1940 р. за патріотичну діяльність сина були виселені на Північ.

У 1941-1943 рр. служив у поліції м.Трускавця, потім діяв на теренах сучасної Польщі. Донедавна не було відомо точної посади, яку займав Р.Різняк у підпіллі. Упорядник 36 тому "Літопис УПА" М.Горбаль називає Романа Різняка провідником Дрогобицького надрайонного проводу ОУН. У документах репресивно-каральних органів Роман Різняк "Макомацький" іменувався референтом СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН. Насправді Макомацький був керівником боївки СБ Дрогобицького міського проводу ОУН. Згодом- референт СБ Дрогобицького районного проводу ОУН (1948 р.).

Роман Різняк розгорнув широку бойову діяльність на території Дрогобиччини. "Макомацький" і два члени його боївки- Мирон Муйла "Лилик", Ярослав Дранівський "Ярко" нагороджені найвищою відзнакою підпілля- Золотими хрестами бойової заслуги 1-го класу.

Із протоколу допиту такий опис зовнішності "Макомацького": "...Низького зросту, на обличчі чорне волосся, брови великі, чорні, ніс великий, поранений в ногу (п`яту), трохи нахрамує, одітий у військову форму в чині капітана, носить невеликі вуса."

Спецбоївка, якою керував "Макомацький", в основному діяла на теренах м.Дрогобича, Борислава, Трускавця та сіл Дрогобицького району. Вона налічувала 8-10 чоловік. Її учасники на озброєнні мали один ручний кулемет, 5 автоматів, 5 пістолетів, 5 гранат. Боївка "Макомацького" відзначалася нестандартністю в проведенні бойових операцій та серйозною діяльністю. Її керівник був професійним есбістом у боротьбі проти агентури, організатором розвідувальної та контррозвідувальної системи, ефективним провідником.

Боївка з січня 1946 р. до липня 1948 р. здійснила 23 акції, під час яких знищили 66 ворогів. Макомацький був дуже популярним серед місцевого населення, яке його всіляко підтримувало.

На розшук Романа Різняка та його боївки енкаведисти спрямували значні сили. Після засідки було вбито 7 осіб, двоє захоплені живими, але "Макомацький" утік.

Чекісти організували ще дві засідки, на одну з яких вночі вийшов Роман Різняк. Під час бою з внутрішніми військами Міністерства державної безпеки УРСР герой-підпільник загинув.

У вбитого було вилучено автомат, пістолет, дві гранати і оунівські документи, серед яких протоколи допиту СБ.

У 1995 р. на Покрови Пресвятої Богородиці в м.Трускавці, на вул.Джерельній, де колись жила родина Різняків, за гроші громади було відкрито пам`ятник героєві визвольних змагань, легендарному розвідникові.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ ПРАЦІВНИКА СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ОУН:ВІДОМИЙ ТА НЕВІДОМИЙ РОМАН РІЗНЯК-МАКОМАЦЬКИЙ

Постать Романа Різняка-Макомацького овіяна багатьма міфами. Точних біографічних даних немає, особливо мало відомо про його довоєнну діяльність.Лише зі спогадів сестри відомі деякі віхи життя Р. Різняка, документальні дані не збереглися.Свідомо оминаючи дитячі та юнацькі роки Романа Різняка, ведемо мову про нього передусімяк працівника референтури СБ. Роман Різняк народився 12 березня 1921 р. у багатодітній сім’ї (одинадцять дітей, вижило сім). 18 січня 1946 р. сім’я (мати – Наталія (1891 р.н.), сестри Анна (1912 р.н.), Дарія (1933 р.н.), Зеновія (1931 р.н.)) Р. Різняка за рішенням особливої наради при МДБ СРСР (від 19 жовтня 1946 р.) була виселена на спецпоселення в Іркутську область .У 1941 – 1943 рр. він служив у поліції смт. Трускавець Львівської області, потім свою діяльність здійснював на теренах сучасної Польщі. Після 1945 р. інформації більшає, однак і тут наявнаплутанина. Зокрема, у Повідомленні про ліквідацію референта СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН Макомацького і його боївки чекісти, нібито опираючись на свідчення захопленого 17 липня 1948 р. кур’єра Дрогобицького надрайонного проводу ОУН Крупняка,називають Романа Різняка-Макомацького референтом СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН. Проте таке твердження не відповідає дійсності, оскільки у виписці зі зошита референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН Володимира Лівого-Йордана серед загиблих у 1948 р. Макомацький названий референтом СБ Дрогобицького районного проводу ОУН. Та й, насправді, Крупняк просто не міг помилятися чи не знати функцій, які виконував у підпіллі Р. Різняк.
 
Спецбоївка Р. Різняка-Макомацького в основному діяла на теренах міст Дрогобич, Борислав і смт. Трускавець та частини сіл Дрогобицького району: Модричі, Солець, Колпець, Стебник, Станеля, Доброгостів. Боївка, якою керував Макомацький, складалася із 8 – 10 осіб [30, 49]. До її складу входили: 1. керівник – Роман Різняк-Макомацький, Тарас (12.03.1921 р.н., смт. Трускавець Львівської обл. – 18.07.1948, біля урочища Помірки с. Станиля Дрогобицького р-ну Львівської обл.);боївкарі 2. Ярослав Дранівський-«Ярко» (1928 р.н., смт. Трускавець Львівської обл. – 29.03.1948,с. Губичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл.); 3. Мирон Муйла-Лилик (1923 р.н., с. Тустановичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл. – 29.03.1948, с. Губичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл.); 4. Василь Когут-Голуб (1928 р.н., с. Тустановичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл.-29.03.1948, с. Губичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл.); 5. Мирон
Стефанків-«Жук» (1925 р.н., с. Тустановичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл. – ?);.У різний час до цієї боївки також входили підпільники Махно, Зенько, Шишка. Її учасники мали на озброєнні: 1 ручний кулемет, 5 автоматів, 5 пістолетів, 5 гранат.
 
Особливо активно боївка діяла у 1947 р. Так, 14 квітня 1947 р. у м. Борислав вбили двох колишніх солдат Червоної армії – Михайла Івасечка і Михайла Межельського.12 травня 1947 р. у с. Мражниці (тепер частина м. Борислава Львівської області) вбили двох бійців винищувального батальйону Сергія Брюзгіна і Петра Жупіцу. У ніч з 12 на 13 червня 1947 р. підпільники боївки Макомацького у смт. Східниця вбили міліціонера Бориславського МВ МВС Мирослава Журавчака, агента МДБ Анну Коцко і водія 5-го нафтопромислу Сергія Мазуренка та спалили лісопильний цех Бориславського тарного заводу. 16 липня 1947 р. вбили агента Бориславського МВ МВС Михайла Луціва, його дружину Розалію і сина Богдана. 3 серпня 1947 р. у смт. Трускавець бійцями Романа Різняка із засідки було вбито трьох військовослужбовців 91 стрілецького полку (сп)внутрішніх військ (ВВ) МДБ: командира господарчої роти капітана Князькова, старшого сержанта Кириченка, солдата Садикова і тяжко поранено старшого лейтенанта Никифорова.
 
29 березня 1948 р. 5 відділ УМДБ заарештував Дмитра Лобанціва (1911 р.н., ур. с. Губичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл.), який працював на нафтопереробному заводі № 2 оператором парафінового цеху. Працівники УМДБ виявили, що Д. Лобанців наприкінці 1947 р. встановив контакти з боївкою Макомацького, надавав їм своє помешкання для зборів.За завданням Р. Різняка, на виконання програми Олег Петро Луговий (1930 р.н., ур.смт. Трускавець, освіта середня), у 1948 р. у смт. Трускавець створив молодіжну оунівську організацію у складі Богдана Петранівського (1934 р.н.), Ярослава Кундика (1933 р.н.), Мирона Гусяка (1929 р.н.), Володимира Івануся (1932 р.н.), разом 8 осіб. Учасники цієї організації систематично проводили збори, на яких обговорювали питання боротьби з радянською владою. У 1949 р. вони вивішували націоналістичний прапор на приміщенні школи, поширювали листівки. У 1950 р. репресивно-каральні органи виявили цю націоналістичну організацію, заарештували та засудили її учасників до різних термінів ув’язнення.
 
Із Романом Різянком співпрацювали також і медики. Так, у плані Агентурно-оперативних заходів по розробці і ліквідації коменданта надрайонної боївки СБ Макомацького і його групи (липень 1948 р.) за даними від агентів Парій і Леся та показів свідків, репресивно-каральні органи встановили, що у с. Тустановичі проживав і працював зубним техніком Микола Яцків (1906 р.н., ур. с. Тустановичі). Квартиру якого відвідували учасник СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН Р. Веприк-Вільха і комендант боївки СБ цього ж проводу Р. Різняк-Макомацький, а також іншні націоналісти, яким М. Яцків допомогав медикаментами, лікував їх, а також виконував їхні завдання.
 
Окрім безпосередньо бойових функцій, Роман Різняк-Макомацький виконував окремі завдання провідників Дрогобицького надрайонного проводу ОУН. Зокрема, влітку 1946 р. Р. Різняк-Макомацький і Ярослав Дранівський-Ярко через Добромильський район закордон супроводжували кур’єра ЗЧ ОУН Ірину Савицьку-Бистру, яка йшла в супроводі бойовиків Дрогобицького надрайонного проводу ОУН [16, 259]. До речі, у своїх спогадах (написаних за кордоном)від 5 жовтня 1947 р. І. Савицька-Бистра писала, що за інформацію про Романа Різняка репресивно-каральні органи обіцяли видати 30 000 рублів.
 
Уже у грудні 1947 р. для розробки боївки Макомацького залучили агентуру: Парій, Горесій, Скит, Вогневий та цілу інформаційну сітку. Наприклад, завербований у якості агента Скит був направлений на розробку боївки Макомацького та уже під час перших явок у грудні 1947 р. і січні 1948 р. дав низку цінних матеріалів, назвав зв’язкових та явочні квартири.У ніч на 14 січня 1948 р. оперативно-військова група Бориславського МВ МДБ, під керівництвом старшого оперуповноваженого старшого лейтенанта Павла Клубова, під час прочісування с. Губичі, тепер частина м. Борислав Львівської обл. зіткнулися із групою підпільників. У перестрілці був легко поранений (у голову) сам старший лейтенант П. Клубов, підпільники, які їхали підводою, втекли. 6 лютого 1948 р. (на цей час Макомацький проходив по агентурній справі Карпати, яка була заведена на членів Дрогобицького надрайонного проводу) від агента Дунай було встановлено, що зі с. Орів Сколівського району у с. Модричі Дрогобицького району мають прибути три підпільники для встановлення зв’язку із членами боївки Р. Різняка-Макомацького: Я. Дранівським-Ярком і М. Муйлою-Лиликом. Ці три підпільники були стрільцями УПА на чолі з ройовим В. Форитаром-Яворо. Зустріч не відбулася (її перенесли) через те, що у
с. Модричі проводилися чекістсько-військові операції.
 
16 липня 1948 р. боївка Ф. Герасим’яка-Чумака за вказівкою Р. Різняка-Макомацького провела диверсійний акт, у результаті якого було вбито 17 коней (належали Доброгостівській лісовій ділянці), спилено 10 телефонних стовпів, розбита сільська рада. На розкриття цих акцій вислали оперативно-військову групу під керівництвом начальника Дрогобицького РВ МДБ підполковника Якова Журавльова9 і військового командира помічника начальника штабу 91 стрілецького полку ВВ МДБ капітана Петра Кочкіна. Від агентів Федорова, Жан було встановлено, що підпільники після здійснення збройної акції пішли у лісовий масив біля с. Зимівники Дрогобицького р-ну. 
 
Захоплено живим спецкур’єра Дрогобицького надрайонного проводу ОУН Крупняка (1922 р.н., ур. с. Доброгостів). Вилучені: ручний кулемет, автомат,гвинтівка, два пістолети, шість гранат, 75 патронів, сумка з документами. Після цього М. Гладкого одразу допитали. На допиті Крупняк розповів про ряд акцій, які здійснила боївка Макомацького. Окрім того, він розповів, що в ніч на 18 липня 1948 р. у час від 24.00 до 2.00 біля с. Пом’ярки (у лісовому масиві на південний-схід від смт. Трускавець) йому призначена зустріч з Макомацьким. Реалізуючи ці дані, 18 липня 1948 р. у вказане місце була направлена оперативно-військова група під керівництвом начальника РВ – підполковника Якова Журавльова і помічника начальника штабу 91 сп ВВ МДБ – капітана Петра Кочкіна.
 
Захоплений Крупняк був використаний у якості провідника. Чекісти організували біля вказаного місця дві засідки, на одну із яких о 1.15 вийшов Роман Різняк. Почувши звуки розшукового собаки, він подав голос хто там? і відразу відкрив вогонь із автомата по кущах. У цей же час старший військової групи подав команду відкрити вогонь. Під час бою з внутрішніми військами Міністерства державної безпеки УРСР Макомацький загинув. У вбитого було вилучено: автомат, пістолет, чотири гранати (в інших документах – дві) і оунівські документи, серед яких протоколи допиту СБ.
 
Тіло загиблого Р. Різняка перевезли у Дрогобицький РВ МДБ, де провели впізнання. В ідентифікації приймали участь мешканці с. Трускавець Ярослав Блахоцький, Катерина Лужецька,Павло Крамар, двоюрідний брат Володимир Білас. Всі особи підтвердили, що загиблим дійсно є Роман Різняк. Зокрема, у протоколі впізнання від 19 липня 1948 р. Володимир Білас зазначав: Вбитий є мої двоюрідним братом Макомацьким – Різняк Роман Олексійович, уродженець с. Трускавець Дрогобицького району. У підтвердження, що це він, у нього повинен бути золотий зуб зверху, у правому боці має бути шрам, від поранення і на лівій нозі, вище п’ятки із боку також шрам. Роман Різняк розгорнув на території Дрогобиччини широку діяльність. Існує навіть інформація, що за це він був відзначений трьома Срібними хрестами бойової заслуги.
Пам'ятник Роману Різняку в Трускавці.
****
Про три Срібні хрести чекісти писали декілька разів у звітах, проте вони повністю не розбиралися у нагородах, які існували у підпіллі. На нашу думку,його справді тричі нагороджували, але срібними зірками за поранення. І підтвердженням цього є свідчення вище згаданих осіб про наявність шрамів від поранень. Окрім цього, Роман Різняк-Макомацький і два члени його боївки-Мирон Муйла-Лилик, Ярослав Дранівський-Ярко – постановою УГВР від 25.07.1950 р., наказом ГВШ УПА ч. 2/50 від 30.07.1950 р., були нагороджені одними із найвищих відзнак підпілля-Золотими хрестами бойової заслуги 1-го класу. Попри те, що на сьогоднішній день залишається нез’ясованою ще низка моментів у життєвому та бойовому шляху як самого Романа Різняка-Макомацького, так і його боївки, все ж можна стверджувати про доволі добре сплановану, результативну діяльність Романа Різняка,яка проявилася як у тривалому, так і ефективному протистоянні репресивно-каральній системі, перешкоджанню утвердженню радянської адміністрації. 
 
Джерело: Василь Ільницький, Микола Галів "Діяльність Служби безпеки ОУН на Дрогобиччині: документи і матеріали (1944 – 1951)"
 
Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Упорядник Богдан Пристай. 

Календар УПА на 2022р.

неділя, 17 липня 2022 р.

17 липня 1912р. у с. Ворвулинці (Тернопільщина) народилася ГАРАБАЧ (МИЦЬКО) МАРІЯ ТЕОДОРІВНА - "Оленка" зв'язкова Центрального Проводу ОУН, працівниця апарату С. Бандери, видавництва "Сучасність", радіостанції "Свобода", член ОУН та Середовища УГВР.

Народилась 17 липня 1912 року в Королівстві Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Заліщицький район, Тернопільська область, Україна. Мала ще шістьох братів та сестер, батьки — Теодор Мицько та Антоніна, належали до шляхтичів Романовських гербу Сас. Гімназійні класи закінчила екстерном у Тернопільській українській чоловічій гімназії. Коли польська влада закрила школу, записується до Тернопільської жіночої гімназії товариства Рідна школа, там й склала матуру і здобула середню освіту. Від четвертого гімназійного класу належала до 32 куреня Пласту ім. Олени Пчілки, від п'ятого-до Юнацтва ОУН.

 1933 року переїздить до Львова, майже два роки перебувала за ґратами, разом з 14-ма іншими арештованими вона опинилась на лаві підсудних за участь у підпільній діяльності ОУН. У 1937 року львівський суд засудив її до двох років тюремного ув'язнення та позбавлення громадянських прав, із забороною навчатися у вищих навчальних закладах, протягом 10 років перебувати в 30-кілометровій зоні польсько-радянського кордону. Відбувши ув'язнення, повертається до Львова, працює в українському підприємстві Суспільний промисл. 1939 року з першим приходом радянської влади ледве уникнула арешту НКВД, переходить на нелегальне становище. Після нападу проголошення за ініціативою ОУН(Б) у Львові 30 червня 1941 року Акту про відновлення Української держави та жорстоких гітлерівських репресій, вона переховувала у себе вдома у Львові урядуючого Провідника ОУН (Б) Миколу Лебедя.
 
В роки Другої світової війни Марія працювала зв'язковою Центрального проводу ОУН. З наближенням радянського фронту зарахована до групи, котра отримала завдання Проводу відійти на Захід, в складі групи перебували о. Іван Гриньох, Дарія Ребет, Зиновій Марцюк, Іван Бутковський, Мирослав Прокоп, Люба Комар, Марта Грицай, Наталія Марунчак, Ольга Лебедь, Наталія Тюшка, Ніна Платків, подружжя Турулів, влітку 1944 року покинули українську землю. На Заході вони утворили Закордонне Представництво (ЗП) УГВР, яке очолив Мирослав Прокоп. Група коротко затрималася в Пряшеві, звідти дісталися до Братислави, де перебували близько дев'яти місяців. Навесні 1945 група група опиняється у австрійському Шваці, звідти Марія скерована до Інсбрука, куди також переїхала дружина Степана Бандери Ярослава Опарівська з донькою Наталею.
 
В Інсбруку разом із М. Прокопом упорядковують архів ОУН, передруковували підпільну літературу, подавали пресові повідомлення про боротьбу ОУН-УПА. Протягом 1945-1948 років працювала в апараті Степана Бандери, готувати до друку ідеологічні та публіцистичні статті. Березнем 1946 року поселяється у Мюнхені, того ж року вийшла заміж за майбутнього священика Євгена Гарабача, родом з села Уличного на Дрогобиччині. Працювала у видавництві Сучасність, на радіостанції Свобода, була активною учасницею суспільно-громадського та культурно-мистецького житті української діаспори. 1950 року очолила відділ та увійшла до складу Головної управи Організації Українських Жінок у Мюнхені. Входила до складу Товариства за Патріархальний Устрій Українського Християнського Руху, Товариства Рідна школа, також головувала в Світському Апостольстві Жінок у Німеччині. Протягом 20 років керувала жіночим хором Діброва-щороку їздив на святкування уродин патріарха Йосипа Сліпого до Риму. Хор співав Богослужби і в часі посвячення Собору св. Софії в Римі.
 
1992 року подружжя Гарабачів контактує з головою Трускавецького товариства Меморіал ім. В. Стуса Мироном Бучацьким щодо інформації про розкопки останків жертв НКВД 1941 у Дрогобичі в 1990 році. Три сини родини Гарабачів виховані у патріотичному дусі, продовжили справу батьків. Згідно заповіту, похована 20 квітня 2012 року в гробівці біля чоловіка на цвинтарі села Уличного. 
 

Джерело: "Дрогобиччина - земля Івана Франка". М. Шалата. "
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/garabach-mariya-teodorivna/

Календар УПА на 2022р.

четвер, 14 липня 2022 р.

Семен Ластович (1910 - 1987) - Український бандурист, теоретик і майстер виготовлення бандур. В 1939 році заарештований НКВС, але зміг втекти.

Кобзарське мистецтво має силу ушляхетнювати людину, її серце і душу.

Семен Ластович-Чулівський – один із найвідоміших представників бандурного мистецтва України в XX столітті. Він поєднав різноманітні регіональні школи гри на цьому музичному інструменті, зробив вагомий внесок в удосконалення бандури, тривалий час займався навчально-педагогічною діяльністю.

4 листопада 1910-го на Львівщині в заможній родині священника народився Семен Ластович-Чулівський. Навчався в академічній гімназії Львова, яку закінчив у 1930 році. Уже тоді молодий та завзятий Семен організовував світські й церковні хори, а також драматичні гуртки. Мав неабиякий хист до писання картин та створення декорацій. 

Зустріч із відомим бандуристом Костем Місевичем визначила подальшу долю Семена. Місевич навчив хлопця майструвати бандури, той своєю чергою, самотужки опановував музичний інструмент. Пізніше Семен удосконалював своє вміння в знаменитій бандурній школі Юрія Сігалевича (український бандурист, актор, лялькар, художник і громадський діяч, засновник і керівник капел бандуристів).

Семен у школі співпрацював із Костем Місевичем й іншими видатними музикантами. Саме їхній вплив сформував світогляд Ластовича-Чулівського. У той період він почав збирати й упорядковувати народний пісенний фольклор, адаптовуючи під гру на бандурі. Пізніше з матеріялу вийде авторська збірка пісень.

1939 року музикант потратив за ґрати, цьому посприяли радянські “визволителі”, які почали наводити “лад” на західних територіях України. Чимало інтелігентів, просвітників і митців сиділи в холодній лише за те, що любили свою Батьківщину. А виходили звідти або на розстріл, або в Сибір. Напевно така б доля спіткала й Ластовича-Чулівського, але він зумів втекти й деякий час переховувався за річкою Сян. Брата, сестру та батьків також заарештували й у 1941-му вивезли до Сибіру.

Під час німецької окупації Семен давав приватні уроки гри на бандурі, грав в ансамблях. Це все робилося задля збереження національної культури. Навесні 1943 року до Львова з’їхалися галицькі бандуристи, серед них був і Ластович-Чулівський. Музиканти організували кілька виступів. Їх охоче підтримував Кабінет музики при Інституті народної творчості у Львові. Також за сприяння Кабінету в листопаді до Львова завітала Капела бандуристів імені Тараса Шевченка (чоловіча капела бандуристів, формально заснована 1941 року в Києві на основі учасників попередньої Державної зразкової капели бандуристів). Знайомство Семена з керівником капели Григорієм Трохимовичем Китастим стало доленосним. Вже в 1944-му Ластович-Чулівський увійшов до Капели бандуристів і того ж року, разом із ансамблем виїхав до Німеччини.

Семен замешкав у Мюнхені. Його співпраця з капелою за кілька років припинилася. Причиною цього стало підірване ще в тюрмі здоров’я. Він часто хворів, зрештою до всього додалися сухоти. Неправильно обране лікування, занадто велика кількість пігулок призвели ще й до втрати слуху. Все це унеможливлювало брати участь у виступах.

Після того Ластович-Чулівський присвятив своє життя удосконаленню бандурного мистецтва та вихованню нових поколінь музикантів. Він особисто виготовляв музичні інструменти й набув значного авторитету в цій справі. Яскравим свідченням цього є те, що в середині 1950-х років саме до Ластовича-Чулівського звернувся Мирослав Дяковський – один із вихованців Зіновія Штокалка. Дяковський, мешкаючи в США, попрохав Ластовича-Чулівського розповісти про свою технологію виробництва бандури. Митець виклав її у цілій низці листів. Мирослав Дяковський згодом упорядкував їх і видав окремою брошурою під назвою “Листи про бандуру”.

Іншим напрямком діяльності Ластовича-Чулівського стала підготовка фахових праць із викладом методики гри на бандурі. Він збирав та узагальнював народні та авторські твори, прагнучи виховувати на них нових музикантів. Так у Нью-Йорку в 1959 році побачила світ “Збірка українських народних пісень і мелодій для бандури: репертуар пісень і мелодій для голосу і бандури з полегшеним способом самонавчання”. Як і “Листи про бандуру”, її також упорядкував Мирослав Дяковський на основі напрацювань Ластовича-Чулівського. Ця книга поєднувала риси підручника та збірки музичних творів.

Нарешті, в 1964-1966 роках Ластович-Чулівський написав у Мюнхені підсумкову працю свого життя – “Кобза-Бандура”. У цій двотомній роботі, проілюстрованій численними малюнками й таблицями, він уперше системно виклав основні принципи конструктивного удосконалення бандури.

На жаль відомостей про мюнхенський період мало. Семен Ластович-Чулівський жив майже відлюдником. Коло людей, із якими він спілкувався, було дуже вузьке. В останні роки життя матеріяльно та морально хворого чоловіка підтримував співак-бандурист Богдан Шарко. Коли, 4 березня 1987 року Семен Ластович-Чулівський відійшов у засвіти, то саме Шарко організував похорон митця, а пізніше збирав кошти для надгробка на могилі. Поховали українця на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.

Джерело.https://uain.press/blogs/semen-lastovych-chulivskyj-kobzarske-mystetstvo-maye-sylu-ushlyahetnyuvaty-lyudynu-yiyi-sertse-i-dushu-1360307

середа, 13 липня 2022 р.

Будова палати митрополичої.Дня 13 н. ст. липня 1890 р. відбулося в Підлютім посвященє і заложенє каменя угольного під нову палату митрополичу, котра вже сего лїта має стати під покрівлею.

Палатка має вибудуватися з кедрового матеріялу на краснім місци: на пригірку скалистої гори "лютої" з фронтовим видом на ріку Лімницю, далї на яр глубокій і на гору "Игровище." Красшого, безпечнїйшого місця не можна в тій околици і подумати. Впр. митрополит що року виїзджає туди на лїтний віддих, тепер від рана до ночи занимаєсь сам управою будови; тож і винайденє місця і сплянтованє неприступної гори та урядженє романтичних скарпів належить митрополитови.

Обряду благословеня фундаментів і заложеня каменя угольного довершив сам митрополит при асистї оо. Городецкого, Білецкого, Гошовского, Гоцкого і Кирчова. Народу з интеліґенції і робітників зібрало ся доволї много. О 4. год. розпочав ся обряд великим водосвятєм на основах дому, при престолї умаєнім вітями ялини, смеречини і кедрини. Опісля всї присутні підписали памятну грамоту, котру враз из нумізматами т. є. з оказами монет австрійских — почавши від ½ крайцаря мідяного а скінчивши на золотих имперіялах, — зложено в порцелянову урну і замуровано в крипту між фундаментами від полудневого боку. По заложеню каменя угольного розпочав ся похід довкола основ дому зі священою водою, опісля виголосив Впр. митрополит одвітне торжеству слово і під нїс многолїтство папі, цїсареви, епископству, священству і вірним. Вечером илюміновано місце се підпаленою пірамідою збудованою зі смерек і ялиць.

Джерело інформації: фейсбук сторінка Olek Shkil та група "Рожнятівщина"

Спогади - розповідь: "А він так мало хотів ..." (автор: Хоміщак Дмитро). Дмитро ХОМІЩАК, колишній «ад'ютант» Степана Бандери. Нескорені №5 (225), травень 2012 р.

Фото Українські Карпати (зараз Польща)
Джерело фото: https://www.polscha.travel/uk/

Влітку 1944-го року, маючи неповних п'ятнадцять літ, я вперше в житті почув слово «Хрещатик». Раннім літом я вирушив до лісу за черешнями. Ми жили тоді в польських Карпатах біля кордону із Чехословаччиною, це був найвідсталіший район Польщі. Черешні росли на краю лісу й були невисокі: плоди – великі, чорні, хоча й трохи гіркуваті, зате можна було їх нарвати швидко. Коли у мене вже було півторби, до черешні підійшов незнайомий мені хлопець і спитав, чи можна вилізти на дерево і нарвати ягід. Я відповів, що ліс не наш, а сусідський, і рвати черешні тут може кожен, хто захоче.

Коли ми нарвали черешень й спустились на землю, цей хлопець відійшов убік і витяг з кропиви німецький автомат. Ми пішли у напрямку села.

Недалеко на лісовій галявині сиділи повстанці, вони були одягнені у німецьку форму, а зброю мали здебільшого радянського виробництва. Хлопець сказав мені, щоб я був із ним, і мене ніхто не буде проганяти. Він передав черешні іншим, і вони почали їсти, передаючи їх один одному.

Повстанці вели розмову про те, якими способами радянські партизани ведуть боротьбу із німцями і що німці їх дуже бояться.

Один із повстанців, мабуть, командир боївки, спитав мого нового знайомого, що той хотів би за те, що, ризикуючи життям, допомагає в будівництві Самостійної України. Хлопець відповів: «Коли побудуємо Самостійну Україну, я хотів би проїхати по Хрещатику на білому коні у військовій формі на параді в честь перемоги».

«А коли ти впадеш в боротьбі, то, можливо, ти хотів би, щоб тобі поставили пам'ятник на Хрещатику?», – спитав далі чоловік, схожий на командира. На це хлопець відповів: «Якщо я впаду, то дайте мені чесне слово, що все одно, коли по Хрещатику буде проходити військовий парад на честь перемоги, то по Хрещатику проведіть осідланого білого коня в кінці колони, там буде присутня моя душа і цього мені буде досить».

Після цього він провів мене до краю лісу, і я показав йому, де моя хата. Я спитав, за що його так поважають повстанці, і він сказав, що недавно повернувся із повітового міста Ліська, де прибула нова німецька частина і потрібно було дізнатися про кількість німців і техніки. Він також додав: «Я не боявся німців. Вони на мене не звертали ніякої уваги. А боявся я польського, місцевого населення, щоб мене не видали німцям. Але це між нами».

Після нашого знайомства він заходив до мене декілька разів. Одного разу сказав, що має завдання знайти, де зникла «штафета» (донесення).

Одного разу заходила за мною ціла боївка, щоб я їх перевів через річку. Я знав місця, де можна було перейти річку в чоботах, не набравши води, бо біля кладки могла бути засідка. З ними був і мій знайомий, який дав мені зрозуміти, що ніхто не повинен знати, що ми знайомі.

З того часу, як ми рвали черешні, минуло всього лише півтора року, коли для нього настав найстрашніший день у житті. А було тоді хлопцеві неповних п'ятнадцять років.

По селу їхала фіра, до сидіння якої був прив'язаний шнурами мій знайомий. Від хати до хати заходили польські жовніри, які належали до так званої «карної експедиції» і виганяли на дорогу всіх жителів села, розраховуючи нате, що, можливо, хтось його впізнає або він упізнає когось.

Одні жовніри дивилися на пораненого повстанця, а інші – на людей, що стояли обабіч дороги. Та все було марно: на обличчях людей, крім ненависті і страху, вони нічого не могли побачити.

Згодом я дізнався про те, як схопили мого знайомого. Коли хлопця оточили, він вирішив покінчити з життям і не потрапити живим до рук польських жовнірів. Він натиснув на гачок автомата, та через велике нервове напруження підвів голову зависоко, і кулі вийшли в ділянці носа. Хлопець стікав кров'ю, але ніхто не збирався перев'язати йому рану. Всі груди його були залиті кров'ю, що вже засохла, а по ній текла нова.

На дорогу вигнали і нашу сім'ю. Його провезли на відстані трьох-чотирьох метрів від мене. Він дивився вперед і не реагував на людей. Думаю, що через велику втрату крові і страшний біль він уже нікого не впізнавав.

Десь другого чи третього дня по селу пройшла звістка про те, що на дорогу була вигнана і його мати з молодшою сестрою. Мати ще здалеку побачила, що то везуть її синочка і притиснула до себе доньку, щоб та не бачила, кого везуть, бо ж дівчинка могла не втриматись і кинутись обіймати братика. Ця жінка добре знала, що бачить свого синочка востаннє, хоч його рана не була смертельною.

Його везли в районне містечко Лісько, де була катівня, але не було лікарні. Одному Богові відомо, як витримала мати, щоб не обійняти і не поцілувати свого сина. Але своїм вчинком вона врятувала сім'ю від Сибіру.

Коли її син ішов, вона сама його благословила на благородну справу, сподіваючись, що прийдуть такі часи, коли люди заживуть по-людськи, буде всім робота, і нікому не доведеться їхати на заробітки за океан, адже українцям у «панській Польщі» зовсім не давали роботи. Люди з села, що їхали в місто до польських урядовців, усі розмовляли лише українською. Коли ж виходили з урядової установи, то часто чули навздогін «руське бидло».

Подався за океан на заробітки і чоловік цієї жінки, залишивши їй трьох дітей. Двох з них вона віддала на боротьбу за самостійну Україну. Тоді пішов разом із хлопцями з села і старший брат мого знайомого. Пішов і не повернувся! Протягом всього часу його мати, почувши стукіт у двері, вночі чи вдень, виходила в сіни, відкривала двері, та все марно – його не було.

У 1939 році до нас прийшли німці. Українське населення зустріло їх з великою радістю лише через те, що німці розбили польську державу.

Польське населення також зустрічало у 1939-му році Красну армію на східному кордоні з букетами квітів. Вони думали, що ця армія прийшла на допомогу польській армії, щоб відбити напад німців. Навіть польські жовніри стояли «струнко», коли побачили красноармійців.

З автомашин повискакували красноармійці, скомандували – «рукі ввєрх» і погнали польських жовнірів в «лагер», де їх розстріляли. Так закінчила своє існування жебрацька польська держава, яку у Совєтському Союзі називали «панською». Мабуть, самі совєти були ще гіршими жебраками.

Дивлячись в наш час по телебаченню на військовий парад, що проходив по Хрещатику, я сподівався побачити в кінці колони осідланого білого коня без вершника, але марно. Очевидно, з тих людей у боївці, які давали чесне слово, що виконають бажання товариша, нікого живого не залишилося.

Я мав п'ятнадцять років, коли сталися вищезгадані події, і не знав, що десь на сході будують «рай на землі» і існує Радянська Україна, але я добре знав, що Галицьку Українцу розбили поляки, а в Києві – москалі (такого слова, як «радянський», у нас ніхто не знав).

Коли настала чорна година в Карпатській Україні, від нас добровільно ішли малограмотні хлопці, ішли навпростець через ліси і річки захищати молоду Українську державу. Доводиться лише дивуватися зі того, яким чином ці хлопця дізналися, що там потрібна їхня допомога, адже у нас не було ні українських газет, ні радіо. Поки вони туди дісталися, мадярські регулярні війська розбили Карпатську Україну. А з хлопців ніхто не повернувся додому.

Під час операції «Вісла» всі села у нашій окрузі було спалено, а людей вивезено: одних на схід, інших – на захід. Куди вивезли сім'ю мого знайомого, я не знаю, бо нас вивезли раніше.

Цей хлопець віддав своє життя за Україну і не знав, що його будуть називати «бандерівцем», бо такого слова тоді ще ніхто не знав. Тисячі таких, як він, віддали своє життя за Україну, і робили вони це не заради грошей. Це було зовсім не те, що відбувається зараз у «гарячих точках», де люди з обох боків воюють за «зелені». Їх ще називають Героями! Я сподіваюся на те, що знайдуться в Україні державні мужі, що виконають бажання хлопця, який віддав своє життя за Батьківщину, і проведуть по Хрещатику осідланого білого коня в кінці колони під час військового параду на честь перемоги. 

Джерело інформації: https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/

субота, 9 липня 2022 р.

8 липня 2017р. помер Роман Ярославович Матіяш - Український співак, спортивний тренер, учасник гурту «Турбо-Техно-Саунд» та «Фантом-2».

Роман Ярославович Матіяш (23 квітня 1975, Хмельницький — 8 липня 2017, Івано-Франківськ) — український співак, бодибілдер, спортивний тренер, учасник гурту «Турбо-Техно-Саунд» та «Фантом-2».

Після школи вступив в Івано-Франківське Базове медичне училище, яке закінчив в 1994 році і того ж року поступив в Івано-Франківську державну медичну академію, пройшов інтернатуру в дитячій хірургії у Львові, після чого закинув медицину. Надалі основним заняттям Романа став спорт. Одночасно як інструменталіст він брав участь в гурті «Турбо-техно-саунд». Згодом, посварившись із лідером, полишив гурт і створив власний — «Фантом-2» — з Ольгою Гречко.

У квітні 2012 року Роман потрапив у ДТП — його збив автомобіль. У лікарні відмовили обидві нирки і тривалий час Роман провів на апараті «штучної нирки», поки йшов збір коштів на операцію[4]. Згодом відбулась пересадка, але в 2017 році організм не витримав. Його близький друг, богатир Василь Вірастюк написав у своєму Facebook:

"08.07.2017 р. — близько 8-ї ранку, перестало битися Серце нашого без сумніву Великого Друга…РОМАНА МАТІЯША (Панк)…З глибоким сумом приносимо свої співчуття родині Романа! Прощання та похорони відбудуться в рідному місті Романа, Івано-Франківську"

Вікіпедія.

Розповідь - спогади: «Нєісправімий студєнт» Михайло Іванців (автор: Петрущак Микола).

Степовий лагер (табір) селище Кенгір.

Як вістка долине – хай сльози не ллються, Батьківських порогів і нив.
Хай очі не плачуть дарма. 
І вже не зустрінусь, сестричко, із вами, 
Мені смерть судили – жорстоке це слово, Розрад не почую із вуст дорогих. 
Залишу я все, що любив. 
Без мене вітер пісню заспіває.
Я вже не побачу своєї діброви.
Пісню про минулі дні золоті

(Михайло Іванців, «На спомин сестрам», крик душі поета з камери смертників третього ОПП, Кенгір).

У журналі «Дзвін» №11 за 1991 рік була надрукована стаття «Повій, вітре на Вкраїну» Оксани Войтович. Це фрагменти спогадів в’язня сталінських концтаборів Мирослава Войтовича.

В цій статті коротко згадується про героїчний вчинок в’язня-студента – поета Михайла Іванціва, що походив з Дрогобиччини, який в обороні в’язнів, що замерзали на морозі, пожертвував своїм життям.

Перебуваючи літом 2003 року в Моршині на лікуванні в реабілітаційній лікарні «Говерла», я зустрів Євгена Жолиняка із села Оженин, що на Остріжчині (Рівненщина). Євген знав Михайла Іванціва із третього ОЛПу («отдельный лагерный пункт)» в Кенгірі. І ось, що розповів Євген Жолиняк.

Михайло Іванців був гарної статури, високим на зріст. Мав тоді 22-25 років. Був товариським, чесним, із співчуттям і розумінням ставився до чужої біди, завжди любив допомогти слабшому або тому, хто потребував цієї допомоги. У бригаді, яку виводили на роботу за зону в каменоломню, його шанували і любили за добрий характер, за гумор навіть в екстремальних ситуаціях. Часто Михайло захищав скривджених від свавілля бригадирів, наглядачів. Родина його була вивезена в Сибір. Мав двох сестер. І ось який геройський поступок вчинив Михайло.

Казахстан. Зима. Мороз. Холодні пориви вітру. Сьома година ранку, надворі ще темно. Розвод. Розвод ведеться на трьох вахтах. На кожній десь по 15 тисяч в’язнів. Рахують по п’ятірках. Перший раз ще в зоні. Потім рахують, коли проходять через ворота. Виводять за зону. Рахують ще раз, або й два рази, бо все чомусь не сходиться кількість. Мороз 25-30 градусів, та ще із сильним вітром. Дехто під драним бушлатом обгорнувся папером із цементного мішка – тому трохи легше. Костеніють руки і ноги в чунях. Кругом прожектори, конвоїри, собаки. Перераховують одну колону, відводять в сторону – «садісь». Проходить година, друга, а вони рахують. Мороз над ранком сильнішає, вітер обпікає обличчя. Вже перерахували п’ять колон. Рахують далі, рахунок не сходиться. В’язні сидять на землі. Ноги дубіють зовсім. Не сила вже сидіти. Хоч би вже йти, щоб трохи зігрітися. А морозний вітер ще більше дошкуляє. Над колонами в’язнів сильне прожекторне світло, а далі темінь. В’язні дубіють. Нема сил витримати. І ось Михайло говорить своїм товаришам: «Зараз вони всіх піднімуть. Не можу стерпіти, щоби ми всі так мучилися. Я один візьму на себе цей хрест, а вас спасу. Хай Бог мені допомагає» і перехрестився.

Він піднявся на ноги, на весь зріст. Конвоїри закричали «садісь», але Михайло не слухав. Він робить різкий поворот і біжить із колони в темноту – в темний степ. «Стой! Стой! Стрелять буду!», а він все біжить. «Огонь по изменнику родины!», – верещить офіцер. Почалася стрілянина. Стріляють усі конвоїри. Спалахують у темряві постріли. Із дзенькотом падають на землю гільзи, а він біжить і біжить, як зачарований – кулі не беруть. Можливо, більшість конвоїрів (молоді солдати) навмисно стріляють мимо. Відбіг Михайло метрів 80-100 – пустили собак. Стріляють офіцери. І тут утікач піднімає руки, повертаючись лицем до конвоїрів і кричить: «Стріляйте, собаки, всіх не перестріляєте!» і падає висока постать на білий сніг. Собаки рвуть, шматують тіло.

Всім колонам «ложись» і над головами черги з автоматів. Підбігли санітари з ношами і скривавлене тіло понесли в зону. Колони погнали на роботу.

Пораненого і пошматованого собаками Михайла занесли в лазарет і лікували («ми ж гуманні»), а потім помістили в тюрму із суворим режимом. Зламати його їм не вдалося. А він все писав і писав вірші. «Нєісправімого студєнта» судили і весною 1952 року розстріляли.

Його вірші передавалися із табірної тюрми в зону (знаходилися люди, котрі ризикуючи своїм життям, це робили).

Хлопці в зоні заучували ці вірші напам’ять, бо підчас «шмонів» всякі записки наглядачі вишукували і забирали для «опера», який відповідно реагував на них, за це загрожував БУР або додатковий термін ув’язнення.  

Михайлові вірші були щирими і близькими кожному українському серцю. В них – безмірний патріотизм і любов до свого поневоленого народу, в них – біль за його страждання і надія на здобуття волі для українського народу.

Мужній вчинок, коли людина «віддає душу за друзів своїх», гідний пам’яті та пошанування.

Ця героїчна пожертва собою для добра інших розцінюється не інакше, як святість душі Михайла Іванціва.

Згадаймо його подумки і помолімося за його душу. Українська Україна не може забувати своїх героїв і мучеників, а церква – святих людей, що віддали своє життя, рятуючи від смерті ближніх своїх. Не знаю, чи є десь записки людей із смертної камери, людей, які в тривожному очікуванні смерті виливають на папері цей трепіт душі та свою непокору.

Автор Микола Петрущак, станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, політв’язень Інтинських та Азбезьких концтаборів.

Джерело інформації. https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/