Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 11 листопада 2022 р.

Були на Херсонщині і ОУН, і Бандера.

На фото: справа – Богдан Бандера. Фото з архіву Віри Мельник.

Діяльність ОУН та легендарне прізвище Бандера у більшості асоціюються виключно з західною Україною, але це невірно. Боротьба ОУН і УПА на землях Херсонщини потребує окремого дослідження з різних причин. Однією є та, що власне Херсонська область була створена 1944 року, а діяльність українських націоналістів на півдні України розпочалась ще до Другої Світової війни. Саме тоді були створені таємні похідні групи ОУН, у складі яких налічувалося від трьох до п’яти тисяч осіб. Великих угруповань було три: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ» мала на меті досягти Києва, група «Центр» – Харкова, а група «Південь» – Одеси та Криму. Основне завдання їх полягало у створенні на місцях адміністративних органів української влади.

Українське підпілля Півдня.
На Півдні українське підпілля було досить потужним. Підпільні організації існували в усіх обласних центрах та більшості районів і були доволі міцні, інколи вони мали в розпорядженні навіть власні друкарні. Певне уявлення про їх діяльність дають спогади В.Т.Бойка – члена націоналістичного гуртка, що існував у 1941 році у селі Нововоронцовка на Херсонщині.
Перші арешти націоналістів розпочалися з жовтня 1941 р. Тоді у Миколаєві було заарештовано 16 членів ОУН. При арешті до німців потрапили важливі документи про структуру організації, її завдання, псевдоніми керівників, тому в місті розпочались арешти. В той же час у Херсоні також проводились арешти членів цієї організації, четверо з яких були страчені. Члени ОУН в Херсоні активно діяли під прикриттям загонів самооборони, дозволених окупаційною владою. Вони проводили збори з метою пропаганди програми ОУН, на які збиралося до двох тисяч осіб. Прихильники націоналістів гуртувалися навколо командира самооборони на ім’я «Конрад». Вони мали зв’язок з іншою групою, що діяла в муніципальній адміністрації Херсона. Керував нею заступник мера на прізвисько Гриць. За архивними даними в середині січня 1942 року обидві групи були заарештовані. Однак націоналісти-підпільники продовжували боротися проти німецьких загарбників у Херсоні та районних центрах. Тому окупанти почали переслідувати усіх підозрілих, і 12 серпня того ж року в Херсоні було заарештовано ще 8 запідозрених у приналежності до українського підпілля. А в листопаді в Херсоні і Миколаєві відбулися повторні арешти. Втім, в область прибули нові члени похідних груп. Підпільну сітку організував буковинець «Довбуш». Через Миколаїв і Херсон йшла лінія зв’язку з підпіллям у Маріуполі.

Богдан, рідний брат Степана
Під загрозою переслідування за членство в ОУН рідний брат Степана Бандери Богдан покинув рідні пенати, коли західна Україна стала радянською, і почав «мандрівне» життя підпільника. Він перейшов західний кордон УРСР і осів у польському Холмі. Навчався у тамтешній гімназії. А незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала в Центральну, Східну та Південну Україну свої «похідні» групи, приєднується до однієї з них і разом з іншими «західниками» проникає до Херсонщини.

«Богдан» (інші псевдо – «Богданчик», «Іван») керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН (Б). Остання була підзвітна Миколаївському проводу, який очолював «Директор». Вище «Директора» в організації стояв «Юрко» – це псевдонім відомого діяча ОУН і УПА Василя Кука. Головним завданням для «Богдана» стала пропаганда серед молоді ідей організації. Агітація серед юнаків та дівчат була для ОУН пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стійка потреба в нових людях. Спочатку, після перевірки ідеологічних основ, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики або листівки, які регулярно постачалися із західної України. Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство повинен був прийняти присягу на вірність ОУН.

У листопаді 1943 року «Богдан» «засвітився» в замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами потрапив в село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися в хаті місцевої жительки Ніни Яковлєвої, до них прийшов поліцейський разом зі старостою села і почали обшук. Не довго думаючи, «Богдан» вихопив у поліцейського гвинтівку, а його товариш «Хвиля» вистрілив тому в голову. Після цього підпільники розбіглися хто куди.

На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН і «Богдана» посилають керувати підпіллям в Баштанський район. Активність Бандери так вразила керівника Миколаївської округи ОУН (б) Павла Микитенка, що він на допиті в НКВС зарахував того до «найнебезпечніших індивідів», а Баштанський район охарактеризував як «найбільш заражений націоналізмом».

Криївка неподалік села Піски.
«Богдан» оселився в селі Піски, у будинку дівчини Моті, яка симпатизувала оунівцям. Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього «Богдана». Ось яким він запам’ятався колезі: «25 років, західняк, всю його сім’ю репресувала радянська влада, нелегал». В інших протоколах допитів читаємо: «На вигляд років 18, хоча насправді 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене. Довгасте бліде обличчя, очі сіро-блакитні, ніс прямий, вуха великі. Був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, «живим в руки не здасться».
Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади – німецької на радянську. Тому було прийняте рішення побудувати укриття, щоб актив зміг там знаходиться у важкі дні. Богдан Бандера також копав один з «бункерів». На початку березня він оселився в укритті за 8 км на схід від села Піски.

У таких «ямах» керівники Миколаївського і Баштанського підпілля сподівалися пересидіти зміну влади, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів. «Богдан» рекомендував вступати в Червону Армію і підшукувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих у збройні «боївки». «Заколотники» сподівалися спрямувати і тих, й інших воювати на Волинь у складі УПА. Багатьох тривожило земельне питання. «Богдан» обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для «індивідуального користування». З Богданом Бандерою в притулку також переховувалися підпільники села Піски, але через деякий час це укриття виявили німці. Зав’язалася перестрілка. Частина повстанців зуміли втекти.
Підпілля Миколаївщини дуже постраждало від радянської масакри. Зокрема, за нез’ясованих обставин загинули його керівник «Директор», заступник Павла Микитенка «Микола». А сам Микитенко, особисто знайомий з Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВД, але вже в лютому 1945 року «за зраду Батьківщині» отримав 10 років таборів.

Херсонські оунівці діяли ще й на початку 50-х
Закінчення життєвого шляху Богдана Бандери, за розповідями очевидців, настало у березні 1944-го. За спогадами мешканки с. Піски Тамари Задираки, «Богдана» випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, які перебували в селі на відпочинку. «Коли він забіг у сад, – згадувала жінка, – військовослужбовці його оточили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Він заговорив з військовими – говорив, що він не німець і просив здати його в комендатуру. Я стояла приголомшена. Я згадала мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців. Кажу їм: «Він же не німець!» А вони: «Ти його знаєш?»

«Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці». Я відразу здогадалася, що це той же хлопець, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: «Я Богдан, я українець зі Львова» – і невдовзі помер».

Богдана Бандеру тоді поховали на городі Тамари Задираки. Чітких офіційних документів, які б розставили всі крапки над «і» в цій історії, так і не виявлено. Залишилося тільки кілька непрямих документальних свідчень. В 1944 – му році на допитах у НКВС місцеві підпільники, розповідаючи про оунівської мережі, раз за разом давали свідчення про якогось 25-26 річного «Богдана». Але жоден з них не знав точно, з ким насправді мав справу. Незважаючи на те, що радянська влада арештовувала, розстрілювала та висилала на Соловки усіх українських націоналістів, котрі вели підпільну роботу в Херсонській області, все ж в регіоні залишились люди, котрі не переставали боротись за незалежність України. За даними архіву КДБ у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів.


Джерело інформації. https://pressclub.te.ua Алла Дігтяренко, за інформацією Інтернет-видань та архівних даних. 

PS: 
Є версія, що в 1944 випадково застрелений військами Червоної Армії під час реокупації нею теренів Херсонщини.

За іншою версією навесні 1944 втік спочатку в західні області України, потім нібито в місто Відень і до 1963 проживав за кордоном.

За третьою — став жертвою зрадництва Петра Войновського в Миколаєві над Бугом.

80-РІЧЧЯ УПА: РОЗПОВІДЬ ПРО ПОЕТА ТА РЕДАКТОРА ПІДПІЛЬНОГО ВИДАВНИЦТВА УПА З ПОЛТАВЩИНИ ПЕТРА ВАСИЛЕНКА-ВОЛОША.

14 жовтня відзначатимемо День захисника України та 80-річчя створення Української повстанської армії (УПА) Щоб вшанувати захисників і захисниць України та воїнів УПА Інститут нацпам’яті розпочинає інформкампанію під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».

Обидві пам’ятні дати тісно переплітаються. Їх поєднують боротьба за державність проти московського режиму і тяглість військових традицій. Розпочата Росією війна у 2014-му, а потім і повномасштабне вторгнення спонукали сотні тисяч українців узяти до рук зброю і стати захисниками. Водночас цей феномен не є виключно сучасним явищем. Маємо приклад, коли українці підіймалися на збройну боротьбу за право на свободу та ідентичність — це історія УПА. Нині ЗСУ воюють із тим же ворогом, з яким вела боротьбу УПА. Тож сьогодні Полтавський офіс УІНП публікує матеріал авторитетного полтавського краєзнавця Анатолія Чернова, який на основі досліджень з тому 16 «Літопису УПА» та з книги «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА» написав статтю про уродженця історичної Полтавщини, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Василенка-Волоша.

Народився у 1921 році в селі Війтовцях Яготинського району на Полтавщині (зараз це село територіально входить до складу Київської області) у багатодітній родині. Його батько, свідомий українець, працюючи тяжко у колгоспі, мріяв про те, щоб своєму найстаршому сину Петрусю, дуже здатному і охочому до науки, надати вищу освіту. Доля батька склалася трагічно. У 1936 році енкаведистські посіпаки його арештували і засудили на 10 років заслання в далекі табори. Мабуть, розстріляли, а присуд на заслання проголосили для маскування. Так робили в той час із сотнями тисяч українців. Мати і четверо дітей (два сини і дві дочки) залишилися без засобів до існування, пізнали страхіття голодомору 1932-1933 років та більшовицьку сваволю.

Петро Василенко згадує:
Як постав 32-й та 33-й, поїли все, що було їстівного, навіть траву-лободу повищипували. А смерть косить. Щодня підвода їде, та два чоловіка збирають трупи з вулиць і — в общу могилу… О, друзі мої, вже й не пригадую, як вижив я, десятиліток, в тому першому голоді.

Молодий Петрусь, незважаючи на все лихо, рветься всіма силами до освіти, вчиться в школі, багато читає, пише вірші, які подобаються всім його товаришам у селі. Після закінчення середньої школи вступив до Педагогічного інституту. Навчаючись в інституті, все ясніше бачить світ і життя та всю неправду кругом себе. Не затруїла молодої, палкої, степової душі юнака ні більшовицька школа, ні брехня їхніх газет та книжок. Петро бачив і розумів щораз ясніше життя та усвідомлювався в критичному, негативному ставленні до більшовицької неволі. Отримавши диплом по закінченню інституту, працював учителем в середній школі на Полтавщині. А на дні душі жевріла пам’ять про мученицький шлях свого батька — і цілого народу, яка змушувала думати молоду людину: чому? за що? навіщо?

О, мій батьку! 
(Десь в кайданах умерший)
Не досягший в житті сонцесяйних вершин, 
Твій тяжкий шлях борні не забуто
й тепер ще Крізь сніги його
довжить Твій трепетний син.

Із початком Другої світової війни Петра Василенка забрали до війська, де він закінчив прискорений курс військового училища і був направлений на фронт.

Тут Петро Василенко і знайшов свій шлях — шлях збройної боротьби проти всіх ворогів незалежної України. Він мав змогу ознайомитись з українським визвольним рухом, пізнав його програму — тоді зрозумів усе і знайшов ясну відповідь на всі питання і бажання, якими змолоду горіла його палка душа.

У липні 1944 року Петро Василенко вступає до лав Української Повстанської Армії (УПА).

Спочатку був чотовим в сотні Куреня «Месники», потім виконував функції політвиховника, а згодом став редактором часопису «Лісовик», що видавався повстанцями в Закерзонні.

Неодноразово П. Василенко-Волош бере участь у бойових діях проти польсько-більшовицьких військ. У своєму репортажі «Пригода під час маршу» Петро Василенко розповідає про бій сотні УПА під селом Которинами з більшовицькою розвідкою, в якому сам брав участь як чотовий сотні. Його репортажі, статті, нариси друкувалися у виданнях Краєвого Осередку Пропаганди: журналах «На чатах», «До зброї».

Петро Василенко вірив, що настане час, і він повернеться ще з переможним прапором українських визвольних змагань через Дніпро у рідні полтавські степи, щоб на місці помститися за смерть свого батька і тисячі загиблих українських патріотів. Він прагнув цілою душею здійснення тієї хвилини, «коли вже ніхто не буде бити, закріпачувати, вивозити та стріляти наших батьків і матерів, а буде вільна земля та щасливий люд». У це він вірив і за це боровся, та за це віддав своє молоде життя.

Діяльність вояків УПА — то не лише самі бої. Майже кожен день проводились в партизанських умовах освітня та ідеологічна робота, без допоміжної літератури — це особливий героїзм у поєднанні з великим талантом, справжній подвиг. При тому треба мати непохитну залізну волю та незламну віру. Серед бійців було чимало поетів, письменників, художників, музикантів. Серед них наш земляк, письменник Іван Багряний, поет Юрій Липа, художник і скульптор Михайло Черешньовський та багато інших, кого любов до Батьківщини покликала до лав УПА та примусила взяти до рук зброю. Це прекрасне покоління, яке творило безмежну потугу нашої нації, що здатна була боротися у вкрай несприятливих умовах. Його представники підпільно видавали друковані часописи і твори, складали чудові пісні та поширювали їх серед народу.

Чільне місце серед них належало і нашому земляку Петру Василенку, популярному поету, на вірші якого складалися повстанські пісні. Його вірш, покладений на музику — «Марш месників» став гімном Куреня. Головною роботою поета стала поетична збірка «Мої повстанські марші», яка була повністю видана лише в 1966 році у Львові, завдяки нашому земляку, а зараз львів’янину Миколі Петренку.

Ярослав Стех дає таку характеристику збірки:
«Мої повстанські марші» — це перш за все віддзеркалення душі повстанця. У них зображено бої з ворогом, героїчну смерть вояків УПА, а також про конкретних героїв, головним чином командирів повстанських груп, хоч і не завжди названі їхні справжні імена, або псевдоніми. Читаючи повстанські марші, мимоволі переносишся уявою в ті дні слави і величі українського козацького лицарства. Це вірші вільної козацької людини. «Ми славим правду, Бога, новий світ, вас прокляли замучених мільйони, на месть нас гонить кров їх з роду в рід» — такий виклик кидають в обличчя ворогові борці за волю, честь і славу України.

Дмитро Донцов писав:
…Це голосний крик нової України, яка сповіщає світові, що вона прийшла на світ: що вона живе, жити хоче і жити буде, хоч би всі сили зла завзялися на неї… Це воскреслий дух утоптаної в землю справжньої, прадавньої, нової, вічної України…

Епіграфом до повстанських маршів можливо взяти такі слова П. Василенка:

Ще відплатим катам!
Ще по рідних степах
із піснями пройдем бойовими, –
не розбійники ж ми,
хоч живем у лісах,
ми повстанці — сини України!

У поезії П. Василенка віддзеркалюється особлива любов повстанців до своїх командирів і побратимів по зброї. Їх командир — це «найбільший в сотні побратим, хоч у пекло, на гуляння підемо всі з ним». У вірші «Пісня про полковника Різуна», їхній командир — «славний лицар бойовий», а вояки «всі, як льви, б’ють комуну з України — це Бандерові орли». Воякам пригадуються слова полковника «Я хочу чути велику війну. Війна мусить бути». Виконуючи це бажання командира, вояки святять його зброю у все нових боях і підготовляють день, коли цілий народ завдасть останній удар більшовицькому окупанту. Це побратимство зброї і духу, об’єднані спільними ідеями, зв’язані взаємоприсягою на вірність один одному в боротьбі для досягнення спільної мети. Петро Василенко свято вірить у перемогу в національно-визвольній боротьбі українського народу.

У своїм посланні до «Матері», своїй рідній неньці, що залишилась на Полтавщині, він пише:

І тому я сьогодні так вперто 
Ідув бій останній, затяжний, завзятий.
Моя мамо! Повір, переможем — прийду
днем великим щасливого свята!

Серед тихої, темної ночі, десь у «зеленому борі, в душі поета зароджуються і лірична чутливість», він виявляє свою любов до матері, своїх близьких, друзів, «милої», до своєї малої Батьківщини — Полтавщини:

Знаю, там, де степів чорноземних розліг,
де вітрів не спинить, не догнати,
ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг,
якщо й досі стоїть наша хата),
ти тепер з льону нитку
прядеш край вікна
І так часто в вікно поглядаєш:
Може я появлюся під ним на снігах,
приблукавши з далекого краю…

Як людина молода, поет мав своє кохання. Дівчина уболівала за свого обранця, котрий щоденно перебував на грані життя і смерті. Поет згадує про лист, що його одержав від коханої дівчини. Вона зізналася йому в своїх почуттях, тривогах за нього: «І я думаю: Боже, що з вами тепер? У яких ви степах пропадаєте тінню? — і стає тоді повінь лякливих химер».

У поетичній відповіді ліричний герой, дякуючи дівчині, за всієї сили своїх юнацьких почуттів, у час боротьби зі смертельним ворогом все-таки знаходить в собі здатність піднятися над ними:

Там — барабанять кулемети, гранат 
страшний лунає гук,
не смію буть
тепер поетом
Твоїх зітхань і власних мук.

І з цього теж з особливою виразністю виявляється натура українського повстанця: ніщо, навіть найпалкіші емоції до коханої не сміють відволікати його від головного — від битви за свободу:

Похилені, засніжені, зігріті але
так вперто ми ідем:
В нічній безтямі
лютий вітер дуднить 
Мазепиним конем.

Це так П. Василенко відчуває за собою істинних героїв української історії — його підтримує незламний дух мазепинців, його вражає силою духу кинутий у лице більшовицьким посіпакам виклик саможертовних борців за Україну під трагічним Базаром. Звертаючись до України, він немов би присягу виголошує:

Усім жахом Полтави, Базару і Крут,
страшним рабством 
і кров’ю Петлюри
Ти мене обернула у месницький бунт,
в світлий рокіт крилатої бурі.
Поки свободи над степом Твоїм
Величавим вогнем не засвітить
буду тямити з болем 
твій пострах руїн,
буду месницьким бунтом шаліти!

Поезія Петра Василенка звучить у повстанських маршах та піснях. Але дивно вражає той факт, що ми їх мало чуємо під час наших національних свят. Наші хори чомусь не вивчають повстанських пісень. Замість могутніх, бадьорих пісень нової України, в нас немічно бринять сентиментальні пісні «гречкосіїв», або малоросійські «частушки».

Так і хочеться пригадати історичні традиції нашої землі, що відроджені в піснях «титанів духу». Пісні тих, що «чисті серцем» і сильні духом кинули грімкий клич:

Збудись, могутня Україно,
Козацьке плем’я, стань на змаг,
Туди, де сонце, де вершини,
До перемоги йде твій шлях…

Земляк Петра Василенка (народжений в Яготинському районі Полтавщини) Василь Гришко, вивчаючи історію УПА, звернув увагу на видання підпільної ОУН 1946 року — збірник нарисів про боротьбу УПА в 1943-1946 роках під назвою «У боротьбі за волю — під бойовими прапорами УПА». На титульній сторінці цієї збірки було зазначено «Упорядкували: Петро Волош-Василенко та К.Вірлинів». Дата видання — 1946 рік, у якому й загинув його редактор і поет УПА, як зазначалося в кінці некролога про нього — саме в той час, коли він «цю збірку нарисів почав редагувати» (В. Гришко, «Карби часу»).

Загинув Петро Василенко-Волош 21 травня 1946 року в бою, оточений ворогами; сам один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, встелив довкруги землю слідами ворожої крові і в кінці поліг по-геройськи від ворожої кулі. Похований у спільній могилі на цвинтарі в селі Новий Любленець, що на Волині. Після смерті поета підпільне видання УПА було названо в його честь — «Друкарня УПА імені Петра Волоша-Василенка». Підпільна преса УПА писала:

Слава Героєві. З його палкими словами і його піснями, з гімном Месників УПА, який він уложив, підемо дальше в боротьбі — до Києва і до Полтави, де могила його замученого батька й мільйонів їх, щоб над ними розгорнути прапор свободи!

Про героїчне життя юнака з Полтавщини ми вперше довідались завдяки пошуковій і навіть жертовній діяльності українського поета, колишнього остарбайтера та в’язня сталінських таборів, уродженця міста Лохвиця на Полтавщині Миколи Петренка. Завдяки йому в 1966 році у Львові вийшла збірка Петра Василенка-Волоша «Мої повстанські марші». 12 грудня 1997 року в будинку літераторів Спілки письменників України відбулася презентація цього видання, на якому виступили письменник Юрій Мушкетик, поет Микола Петренко, науковець Іван Пасемко та інші. У виступах говорилося про героїчний бойовий шлях полтавського юнака, який за свободу України поклав своє життя, про поетичну і публіцистичну творчість Петра Василенка. На вечорі прозвучало немало героїчних пісень періоду боротьби УПА з московською чумою на західноукраїнських землях.

Петро Василенко-Волош — визначна постать в історії національно-визвольних змагань українського народу в нашій духовній культурі. Про талановитого поета є згадка в другому томі «Історії української літератури ХХ ст.» (1994р.), а також в журналі «Любачівщина», що виходить у Львові, та «Літопису УПА». Йому присвячені віршовані твори відомих українських письменників Олеся Лупія, Олеся Доріченка, Миколи Петренка та інших.

Джерело інформації.https://poltava.to/project/7515/; https://poltava.to

Анатолій ЧЕРНОВ, краєзнавець, Полтава 6 жовтня 2022

Дитинство у підпіллі. Історія 8-річного зв'язкового УПА з Івано-Франківщини Івана Палагіцького із с. Острівці, що на Коломийщині. Джерело інформації https://suspilne.media

Іванові Палагіцькому було шість років, коли закінчилася Друга світова війна. З відновленням радянського режиму в 1940-х роках прикарпатці чинили опір червоній армії у підпіллі. У вісім років Іван долучився до боротьби за незалежність України та отримав поранення від енкаведиста.

"Татів брат був повстанцем. Він часто приводив до нас своїх побратимів. Вони сідали за стіл вечеряти й навколо складали зброю — креси, (кріси) автомати та карабіни. У хаті проводили наради й планували операції", — пригадує чоловік.

Іван Палагіцький народився у 1939 році в Острівці, що на Коломийщині. За рік до цього в селі створили об'єднання, підконтрольне ОУН. На початку 1940-х група розширилася до куреня "Молодіж", пізніше стала частиною боївки керівника Гвіздецького проводу Служби безпеки ОУН Михайла Клим'юка, більш відомого на псевдо "Шрам".
Село Острівець Коломийського району, що на Івано-Франківщині. Фото: Суспільне Івано-Франківськ.

"Після того, як москалі забралися, у нас вдома зробили два схрони — малий у колешні та великий у стодолі. Саме у другому переховувалися повстанці", — розповідає Повстанець.

Його дядько Іван на псевдо "Винний" був вояком боївки "Шрама". Мати Євдокія, яка втратила у Другій світовій війні чоловіка-червоноармійця, також стала зв'язковою УПА. Вдома рідні постійно наголошували, що метою їхньої боротьби є незалежність України. І тому Іван Палагіцький у дитинстві це добре засвоїв.

Спершу він носив їжу повстанцям у домашній схрон. Потім почав ходити у розвідку в село.
Повстанці інструктували Івана, як себе поводити під час розвідки. Фото: Суспільне Івано-Франківськ

"Мене інструктували, як себе поводити. Я йшов у центр Острівця, сідав в окіп і грався камінчиками. А коли приїжджали енкаведисти, стежив за ними", — пригадує Іван Палагіцький.

Вдома хлопчик розповідав бійцям УПА про кількість комісарів НКВС, їхній напрямок руху та зброю, що була при них.

У селі до повстанців ставилися з повагою, каже Іван. Його однолітки знали про зв'язок Палагіцьких з упівцями, тому через нього передавали поцуплені в радянських солдатів набої та патрони. Хлопчик і сам крав зброю. Наприклад, необачно виставлені "совітами" на комин гранати.

"Згодом мені довірили ходити до інших підпільників зі штафетами. (Письмовими повідомленнями). Зашивали їх під пояс або в одежу", — каже Палагіцький.

За його словами, мати задля конспірації виконувала обов’язки зв'язкової вночі. Вдень жінка шила одежу та готувала їжу для повстанців, тому передавав записки та ходив у розвідку малий Іван.

Під час однієї з таких вилазок за 8-річним хлопчиком погнався комісар НКВС. Палагіцький пригадує настанови матері: "Ні в якому разі не ставати. Не даватися їм в руки".

Малого розвідника підстрелили в ногу біля воріт його власного обійстя. Енкаведист, який натиснув на спусковий гачок, ймовірно, так і не поніс відповідальності за свій вчинок.

Це було останнє завдання 8-річного зв'язкового УПА. В острівецькій групі повстанців виявили колаборанта — Василя Лесюка на псевдо Граб, каже Іван Палагіцький. Зрадник видав енкаведистам місце перебування Михайла Клим'юка (Шрама) та його побратимів.

Палагіцький добре пам'ятає облаву на боївку.
"Шрам вийшов зі схрону у центрі села закривавлений та з пораненою рукою. Під нею він тримав гранату. Вигукнув: "Здаюся!" Коли до нього підійшли енкаведисти, він сказав: "Слава Україні!" та підірвався з двома комісарами НКВС", — розповідає Іван Палагіцький.

Доля повстанців, які залишилися живими, склалася по-різному. Бійця на псевдо Сизий енкаведисти 5 км тягнули прив'язаним до воза. Після цього його застрелили.

"Мого дядька на позивний Винний військовий трибунал засудив до відбуття каторги в Норильську. Після здобуття Україною незалежності його реабілітували", — розповідає Іван Палагіцький.

Його матір, яка була зв'язковою УПА, утримували у Гвіздецькому НКВС. Її звільнили. Жінці вдалося уникнути покарання, бо чоловік був червоноармійцем та загинув під час війни.

Іван Палагіцький не припинив свою боротьбу і за часів незалежної України. Він — один з активістів, які домоглися переходу церкви Святого великомученика Юрія Переможця в Острівці з Московського патріархату під юрисдикцію Православної церкви України.

Джерело інформації.
https://suspilne.media/285820-ditinstvo-u-pidpilli-istoria-8-ricnogo-zvazkovogo-upa-ivana-palagickogo/

Євген Штендера - командир Тактичного відтинку УПА "Данилів", один з керівників операції спільно з польським націоналістичним підпіллям WiN під командою Маріана Голембієвського у місті Грубешов у 1946 р.

Народився 2 січня 1924 року у с. Волиця-Барилова на Львівщині. Навчався в українській гімназії у Львові (до початку 1940 р.), Радехові (1940-1941) і Сокалі (1941-1943). Член Юнацтва ОУН (1940).

В УПА з червня 1943 р, командир чоти юнаків ОУН з Сокальської округи, що йшла до старшинської школи "Олені" в Карпати. Повітовий військовий вишкільник Юнацтва ОУН Радехівщини (10.1943-1944), надрайонний провідник ОУН Любачівщини (01-06.1945), окружний провідник ОУН Холмщини (07.1945-1948) і командир ТВ-28 "Данилів", Військової Округи - 6 "Сян" (09.1945-11.1946). Керував переговорами з польським підпіллям Армії Крайової (згодом ВіН) на Холмщині і Підляшші.

Командував рейдом УПА до Східної Прусії (10.1947-04.1948). Перейшов рейдом до Західної Німеччини (04-08.1948). Закінчив Український вільний університет (УВУ), де здобув ступінь магістра політичної економії. 

Редактор "Українського самостійника", "Сучасної України" і "Сучасності". Голова Об'єднання колишніх вояків УПА в Німеччині (1954-1955). Еміґрував до Канади (1956). Член Об'єднання колишніх вояків УПА США і Канади.

В Альбертському університеті студіював славістику і бібліотекарські студії, здобув бакалавра бібліотечних наук (1969) і магістра славістики (1971), організатор та відповідальний редактор видавництва "Літопис УПА" (1975-2000).

Проживав у Канаді.
Помер 23 серпня 2022 р. Мав 98 років.

Джерело інформації. https://galinfo.com.ua/news/v_kanadi_pomer_odyn_z_ostannih_komandyriv_upa_389061.html

четвер, 10 листопада 2022 р.

"Гірка правда". Спомин про загибель 18 воїнів УПА у с. Піддністряни. Автор: Горін Зіновій.

(на цій фотографії можоиво є воїни УПА які загинули у криївці 13 жовтня 1944....)

Пам‘ятник з іменами полеглих Героїв

На Святу Покрову 1944 р. селами Ходорівщини прокотилась чорна звістка про загибель 13 жовтня в селі Піддністряни вісімнадцяти українських повстанців. Близькі та родичі в горі і печалі оплакували своїх синів та братів. Пішов із життя цвіт свідомої патріотичної молоді сіл тодішнього Ходорівського району, яка в числі перших вступила на шлях збройної боротьби з московськими окупантами.

Значний відрізок часу і сьогодні не заспокоїв сердечний біль близьких і рідних. А скільки їх відійшло у потойбічний світ, таки не дізнавшись правди про ті події. А скільки було припущень, з чиєї вини поклали свої буйні голови молоді патріоти…

А сталося це в садибі Степана Довбенька, де знаходився бункер, в якому і прийняли смерть наші земляки. На той час дочка господаря Ольга працювала секретаркою у райцентрі Ходорів, де познайомилась з молодим лейтенантом НКВД. Декілька разів він приїздив до їхнього дому. Напередодні Покрови повинні були відбутись їхні заручини, та наречений не з‘явився, а приїхали непрошені гості, що посіяли смерть. Тому однією з основних версій зради, яка сформувалась в народній уяві, – винна дочка господаря Ольга. Це тавро тяжіло на ній до кінця життя.

Ось що згадує свідок того часу Анна Слівінська-Горін, член ОУН з 1942р., станична жіночої сітки ОУН, «Липа», дев‘яностодвохрічна уродженка с. Руда (Рудківці), яка сьогодні проживає в Росії: «За день до трагічної події підрайоновий провідник ОУН Хомусяк Василь зі своїм товаришем при переході терену заночували у дворі моїх батьків. Я приготувала їм нічліг у стодолі на сіні. Ранком, поснідавши, вони направились у с. Піддністряни. Виходячи з двору, Василь мені сказав: «Анно, щось мені важко на душі, гнітить відчуття тривоги». Та поспішив на зустріч».

Жителька с. Тужанівці дев‘яносто річна Марія Ратич, в підпіллі «Орлиця», кущова жіночої сітки ОУН, також з сумом згадує: «12 жовтня 1944р. я прибула з дорученням по зв‘язку у с. Піддністряни, мене застав вечір, тому змушена була заночувати на зв‘язковій квартирі. Як мене не зраджує пам‘ять, у сім‘ї Корпан, в якого було дві дочки. Ранком я зустріла у дворі Довбеньків провідника Хомусяка Василя, який мав зі мною розмову по організації виконання доручення. Нічого підозрілого, що могло віщувати трагедію, я в розмові з провідником не відмітила. Після цієї зустрічі я відійшла із села до дому, в Тужанівці. Під вечір, в той же день, я почула звуки скорострілів, що лунали зі сторони Піддністрян. Наступного ранку прийшла страшна звістка, що загинули мої побратими, між ними був і мій рідний брат Петро».

Ось що повідомляли про ті події повстанські документи, зокрема «Вісті з терену за 1–31.10.1944 р.» (26 листопада 1944 р.): 

«13.X .44 р., год.16-00 до села Піддністряни приїхало із сторони Ходорова два авта більшовиків в числі 35 осіб. Одне авто поїхало на кінець села від с. Руди, друге – на подвір‘я Ковальського Григора. Одні і другі (більшовики) почали окружати, йдучи розстрільною, господарство Довбенька Степана, в котрого квартирував рій змілітаризованого куща ч. 5. Кількох більшовиків ввійшло до стодоли та почали кидати гранати. В цій хвилі вийшов з хати господар, а більшовики, приклавши йому до грудей кріса, почали кричати: «Скажи, где бандеровци и маскировка». Господар показав криївку і більшовики взялися в тому місці копати, прикликавши до цієї роботи кількох місцевих селян. Докопавши до дощок, більшовики почали кидати гранати. Хлопці, що сиділи в криївці, бачучи своє безвихідне становище, крикнули тричі: «Слава Україні!» і стріли, що були чути з криївки, дали знак, що хлопці кінчать життя. Коли затихли стріли, більшовики почали копати дальше. Докопавшись до криївки, кинули ще по гранаті, й щойно тоді полізли в середину і повитягали побитих хлопців, поміж побитими було ще трьох ранених, котрих енкаведисти забрали з собою. З побитих постягали чоботи і вбрання, а їх покидали з поворотом до криївки. Від’їжджаючи, більшовики взяли з собою господаря і його дочку, а в криївці осталось 15 вбитих:

1. Хомусяк Василь – «Хорс», 14.10.13 р. с. Молодинче – підрайоновий.
2. Олійник Іван – «Бескід», 17.3.23 р. с. Піддністряни – рай. військовик.
3. Проців Василь – «Крук», 13.5.20 р. с.Сугрів – господарчий.
4. Верес Іван – «Шаблюк», 15.4.21 р. с. Гранки-Кути – госп. референт.
5. Шоробура Степан – «Ворон», 2.2.23 р. с. Піддністряни.
6. Сомик Степан – «Луговий», 30.12.21 р. с. Піддністряни.
7. Пшик Михайло – «Богдан», 22.3.23 р. с. Піддністряни.
8. Шальвіра Василь – «Верес», 23.8.21 р. с. Залісці.
9. Ратич Петро – «Чайка», 20.3.20 р. с. Тужанівці.
10. Троцко Василь – «Остап», 29.10.19 р. с. Руда.
11. Івах Микола – «Вовк», 29.6.16 р. с. Руда.
12. Карачевський І. – «Хмара», 20.6.25 р. с. Підліски.
13. Ковальський Гринь – «Семен», 29.4.15 р. с. Станківці.
14. Млюзан Василь – «Деркач», 13.3.18 р. с. Станківці.
15. Мазепа Михайло – «Дін», 14.5.19 р. с. Берездівці.
16. Мартинів Дмитро – «Клим», 22.7.19 р. с. Берездівці.
17. Цюра Осип – «Морозенко», 17.5.22 р. с. Берездівці.
18. Коник Степан – «Дуб», 3.12.21 р. с. Підгірці.

Того самого дня рій змілітаризованого куща ч. 4 зробив засідку на повертаючих більшовиків з метою відбити арештованих членів куща ч. 5.У висліді засідки вбито 8 екаведистів, 5 ранено та рівно ж побито тих 3 арештованих членів куща».

У доповідній записці Управління НКВД Дрогобицької області від 19.10.1944 р. читаємо: «13 жовтня 1944 р. військами НКВД 215 погранполку проведена військова операція в с. Піддністряни Ходорівського району. В результаті проведеної операції вбито 19 чоловік членів УПА, взято в полон 5 чоловік. Втрати з нашої сторони – убито 2 червоноармійці, поранено три червоноармійці. При цьому вилучено зброї: ручних кулеметів – 5 шт., автоматів – 7 шт., гвинтівок – 10 шт., пістолетів – 4 шт».

Про обставини загибелі повстанців розповідала автору і сестра вбитого Троцка Василя, Марія Пшик-Троцко, жителька с. Рудківці, на сьогодні уже покійна: «За два дні до трагічної події брат Василь прийшов до дому та попросив коц, повідомивши, що їхня боївка відходить в інші терени. Та за день до Покрови, підвечір, отримали страшну новину, що його уже немає в живих. Їх трьох більшовики витягнули з криївки ще живими, це брата Василя, Іваха Миколу та Хомусяка Василя, пов‘язали їх дротом, погрузили в кузово машини і повезли дорогою до Ходорова. Під малим лісом, біля млина в Піддністрянах, машину обстріляли повстанці, щоби визволити побратимів. Більшовики, що би не віддати полонених, закололи їх штиками. Василю два рази пробили серце, Миколі викололи багнетом очі, Хомусяку вистрілом в голову знесло задню стінку черепа. Утікаючи, вони поспіхом викинули понівечені тіла з машини. Ввечері повстанці з допомогою жителів села поховали усіх героїв-побратимів у братській могилі на цвинтарі в Піддністрянах».

Протягом тривалого часу автором проводились пошукові дослідження, що би встановити істинну причину трагічної смерті повстанців та дізнатись про винуватців цієї непоправної втрати, яка була однією з наймасовіших в той час на Ходорівщині. Але не поспішав із скороспішними висновками, які не ґрунтувались на документальних першоджерелах та могли зашкодити об’єктивності висвітлюваної події. При цьому за двадцять років опитав десятки свідків тієї події. Та, нещодавно, ознайомившись з одним із повстанських документів, усвідомив, що довготривалі очікування сповнились.

Ось що говорить документ, опублікований у «Літописі УПА» (том 13 нової серії): «Напередодні 12.10 заступник окружного організаційно-мобілізаційного референта «Шрам» з командиром окружної військово-польової жандармерії «Чайка» робили контролю в Ходорівському районі по змілітаризованих кущах.

12.10 в с. Букавині, попавши в більшовицьку облаву, «Шрам» був легко ранений в ногу, «Чайка» зістався убитим, а одного жандарма більшовики зловили живцем і забрали до Ходорова.

13.10. в 15-00 з Букавини до Демидіва надбігло около 50 більшовиків, яких вів зловлений жандарм «Шрама», («Заграва», авт..) і окружили господарку Хоми Анни, де квартирували напередодні вище згадані. В одній із криївок (було дві), знаходився «Шрам» із своїм побратимом, які повернулись вночі у село. У безвихідному становищі, вбивши одного більшовика, обидва пострілялись з власної зброї».
Відомо, що «Шрам» – це Богдан Кецало із с. Добрівляни.

Подальший перебіг подій міститься в іншому документі – протоколі допиту «Заграви», члена окружної жандармерії, який після зради ворогові потрапив до рук повстанців і 30 жовтня зізнав таке: «13.10.44 р.виїхали більшовики в числі 40 осіб – 2авт. і я з ними, до с. Ляшок, хутір «Тунятина», там нікого не застали, тільки убили одного розвідника з самооборонного куща «Тучі» друга «Пугача» з Бринець. З Тунятини я з більшовиками поїхав до с. Піддністряни, до цього господаря, де я ночував. В цей час год. 16 як раз були в цій криївці 14 друзів з самооборонного куща. Більшовики почали розкопувати криївку, де з відтам почувся скоростріл. Більшовики закидали гранатами криївку. Друзі, бачачи, що не вдасться вирватися, бо не знали сили ворога – з гімном на устах дострілялись. Я був перебраний в довгий більшовицький дощовик і чорними окулярами на очах. Більшовики забрали були господаря дому і його дочку. Рівно ж були зловили 3-х хлопців, котрі при засідці побиті».

Після допиту «Заграву» відставлено до окружного військовика Василя Лялюка-«Савича», де за зрадницьку роботу 31 жовтня 1944 р. ліквідовано.

Гірку правду дізнаємось аж через 70 років, та змушені прийняти її такою, як вона є. Протягом здобутої Незалежності України, жителі с. Піддністряни гідно бережуть пам‘ять про полеглих героїв – земляків. Ще в 1990 році громада села, однією з перших в окрузі Жидачівського та Миколаївського районів відновила та освятила символічну могилу в центрі села з написом: «Героям, що полягли за Волю України».

При цьому було багато людей з двох сусідніх районів. В 2001 р. на могилі захоронення повстанців, на Святу Покрову, було відкрито та освячено пам‘ятник з іменами полеглих героїв – за сприянням меценатів з діаспори українського походження братів Олійників: Романа, доктора філософії, публіциста, історика, лауреата Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, та Степана – доктора політології, полковника армії США.
На місці криївки, за сприянням автора публікації, було виготовлено Пам‘ятний хрест та встановлено його братством УПА Ходорівщини.

Джерело
Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін.
2015р. Вокспопулі.

середа, 9 листопада 2022 р.

Державний секретаріат ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республіка) — найвищий виконавчий і розпорядчий орган ЗУНР, уряд республіки згідно з «Тимчасовим основним законом» (малою конституцією) від 13 листопада 1918 року. Створений у Львові 9 листопада 1918 Українською Національною Радою ЗУНР.

Уряд Західньо-Української Народньої Республіки в Кам'янці. 1919 рік.

Склад секретаріату
Голова Державного секретаріату, державний секретар фінансів — Кость Левицький.

Державні секретарі:
військових справ — Дмитро Вітовський,
внутрішніх справ — Лонгин Цегельський,
закордонних справ — Василь Панейко, Степан Витвицький
судівництва — Сидір Голубович,
земельних справ — Степан Баран, Михайло Мартинець
торгівлі та промислу — Ярослав Литвинович,
шляхів — Іван Мирон,
пошти і телеграфу — Олександр Пісецький,
охорони здоров'я — Іван Куровець,
освіти та віросповідання — Олександр Барвінський,
громадських робіт — Іван Макух,
праці й суспільної опіки — Антін Чернецький,
продовольства (Харчовий уряд) — Степан Федак.

Після того, як Галицька армія залишила Львів, уряд від 24 листопада до 31 грудня 1918 перебував у Тернополі. Із 14 державних секретарів змогли прибути зі Львова К. Левицький, Д. Вітовський, С. Голубович, І. Макух, І. Мирон, В. Панейко, О. Пісецький, Л. Цегельський.

До Державного секретаріату було введено Осипа (Йосипа) Бурачинського.

Урядовим органом стала газета «Український голос» (з 27 листопада 1918). Уряд ЗУНР звернувся до населення із закликами піднятися на захист республіки, оголосив стан облоги на її території і мобілізацію в армію. Важливим кроком у створенні боєздатної армії було призначення 9 грудня 1918 її командиром Михайло Омеляновича-Павленка та начальником штабу Євгена Мишковського, формування військових частин і відділів жандармерії.

1 грудня 1918 видано «Обіжник до державних повітових комісарів», яким закладено основи державного управління на місцях. Були здійснені заходи для функціонування торгівлі, створення державних запасів товарів, забезпечення правопорядку, боротьби зі спекуляцією тощо.

Уряд вживав конкретних дій щодо об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Питання злуки обговорювали на його засіданнях 8-9 грудня з участю представника УНР Григорія Сидоренка та 22—23 грудня 1918 з участю віце-президента УНРади ЗУНР Лева Бачинського.

У грудні К. Левицький змушений був залишити пост голови уряду.

4 січня 1919 року УНРада ЗУНР на засіданні в Станиславові (нині Івано-Франківськ) затвердили новий склад Державного секретаріату, його очолив С. Голубович. Із деякими персональними змінами цей уряд діяв до 9 червня 1919 р.

4 квітня 1919 р. впроваджено в обіг свою валюту — гривню ЗУНР (еквівалентну вартості 1 крони Австро-Угорщини) та карбованець ЗУНР (еквівалент 2 крон Австро-Угорщини). Зарплата педагога склала 2400 гривень, зарплата прем'єра Голубовича С. — 3500 гривень.

Відкриті джерела. 

8 листопада 1869 р. у Білій Церкві народився композитор, диригент і фольклорист Яків Яциневич, автор великої кількості хорових обробок та духовних хорових творів.

Біографічних відомостей про композитора збереглося небагато. Відомо лише, що народився він у Білій Церкві в родині священника, вчився у Київській Софійській духовній школі, згодом у Київській духовній семінарії, співав у митрополичому хорі й в часи навчання отримав посаду помічника регента хору Михайлівського собору, що вважався тоді одним з кращих хорових колективів Києва, а з 1890-го – регента.

На початку 1890-х років познайомився з Миколою Лисенком і за деякими відомостями вчився у нього, а також у Станіслава Блуменфельда, імовірно в музично-драматичній школі Станіслава Блуменфельда, яка діяла в Києві в 1894-1903 роках. Певний час керував хором Київського університету, був членом товариства “Київський Боян”, організованого Лисенком, і вів активну концертну діяльність, про що збереглися окремі замітки в тогочасних газетах.

У часи української держави Яциневич брав активну участь у створенні Української Православної Автокефальної Церкви. Саме тоді, в 1918 році, було вирішено, що церковні піснеспіви УАПЦ варто створювати на основі національних рис українського співу та на основі текстів українською мовою, а не московським різновидом старослов’янської, як це й досі прийнято в церквах московського патріархату. Поряд з Кирилом Стеценком і Миколою Леонтовичем, Яків Яциневич стає автором однієї з першим українських літургій.

Тісно пов’язаний з церковним життям, у радянські часи композитор не міг розраховувати на широке визнання. Перша посада, на якій працював Яциневич у часи більшовицької окупації іменувалася як “інструктор Всеукраїнського музичного комітету Наркомосу”. У 1920 Яциневич змушений був покинути Київ, певний час вчителював по селах, у 1925-1930 керував капелою “Співочого товариства імені Миколи Лисенка” в Одесі.

У 1929 році радянська влада остаточно вирішила оголосити війну “опіуму для народу”, а разом з “опіумом” – заборонити й всі духовні твори, зокрема і Якова Яциневича.

Про останні роки життя Яциневича відомо дуже мало. Відомо лише, що в 1935-1940 роках Яциневич працював у Запоріжжі піаністом-концертмейстером при так званій “культурній базі” Дніпрогесу. У роки війни працював на посаді керівника Адигейського ансамблю пісні та танцю в Майкопі. Останнім місцем його роботи стала охорона колгоспного саду в далекому Краснодарському краї, де він і помер 25 квітня 1945 (75 років).

Відродження творів Яциневича розпочинається лише напередодні проголошення незалежності України. Так, у 1989 році Чоловіча хорова капела України імені Ревуцького виконує його колядки та щедрівки (художній керівник – Богдан Антків), у 1995 його хори “Єрусалимські дзвони” та концерт “Христос Воскрес” записує хор “Хрещатик” (художній керівник – Лариса Бухонська), а в 2006-му компакт-диск із його Літургією записує хор “Київ” (художній керівник – Микола Гобдич).

Згодом “Єрусалимські дзвони”, а також “Ой, сусідко-сусідко” стають найбільш виконуваними творами композитора. Ці твори можна поставити поруч із такими шедеврами Леонтовича, як “Щедрик” і “Дударик”. Власне Яциневич був старшим за Леонтовича приблизно на 8 років, проте його твори видаються якоюсь мірою навіть модерновішими, ніж Леонтовича.

Окрім хорових творів, Яків Михайлович писав також вокальні твори та створив симфонію “1905”. На жаль, нам не вдалося знайти жодної інформації про виконання цієї симфонії, а між тим було би надзвичайно цікаво її порівняти з однойменною і досить відомою симфонією Шостаковича. Поготів, що Яків Яциневич написав цю симфонію набагато раніше, ніж Дмитро Шостакович.

Джерело інформації. https://uain.press/blogs/1107698-1107698 (Український інтерес)

вівторок, 8 листопада 2022 р.

8 листопада 1868р. у с. Підгайчики (Тернопільщина) народилася Грушевська Марія-Іванна Сильвестрівна — Українська вчителька, перекладачка. Дружина Голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського, мати Катерини Грушевської.

Марія-Іванна Вояківська народилася 8 листопада 1868 року в селі Підгайчиках Зборівського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії (нині Тернопільського району Тернопільської області, Україна).
Навчалася у школах у містах Тернополі, Підгайцях, Станіславові (нині Івано-Франківськ), Кракові. Закінчила польський ліцей у Львові (1887). Викладала в школі містечка Скала (нині смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області).

Від 1893 року — у Львові, де познайомилася з Михайлом Грушевським; у травні 1896 року в Скалі, де проживала родина її сестри Олімпії, взяла з ним шлюб у місцевій церкві святого Миколая. Не раз перебувала із сім'єю у брата Сильвестра в селі Богданівці (нині Підволочиського району) та матері Кароліни в Тернополі.

У Львові співала в хорі товариства «Боян». Вела листування із Соломією Крушельницькою.

У лютому 1915 року Михайла Грушевського відправлено в заслання до Симбірська, і Марія разом із 14-річною донькою поїхала за ним.

1917 року ввійшла до складу Української Центральної Ради від просвітницьких організацій Києва; скарбникиня Українського національного театру.

Від 1919 року разом з родиною перебуває в еміграції (Прага, Париж, Женева, знову Прага). Від осені 1920 року мешкали у Відні. Навесні 1924 року Грушевські прибули до УСРР та оселилися в Києві в будинку на вулиці Паньківській, 9.

Доньку Марії Катерину заарештували 10 липня 1938 року та згодом засудили за «сприяння антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою встановлення фашистської диктатури». Марія писала листи з проханням про перегляд справи у різні інстанції (навіть до Сталіна), однак безрезультатно. За документами КДБ Катерина померла 30 березня 1943 року в Темлазі.

У 79-річному віці Марії Грушевській підселяють соціально непевну родину Плотичерів. Померла 19 вересня 1948 року в м. Києві, затероризована подружжям, що вселились у кабінет Михайла Сергійовича і напередодні цього фатального дня її нагло пограбували.

Джерела.
Білокінь С. І. Грушевська Марія Сильвестрівна [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 230. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
Білокінь, С. Доля членів Центральної Ради в СРСР [Архівовано 20 січня 2014 у Wayback Machine.] / Сергій Білокінь // Визвольний шлях. — 2000. — Кн. 1 (622). — С. 14—26.
Медведик П. Грушевська Марія-Іванна Сильвестрівна // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 425. — ISBN 966-528-197-6.

понеділок, 7 листопада 2022 р.

7 листопада 1925 р. народився Гуменюк Дмитро-Олесь Миколайович «Скорий» воїн УПА, член ОУН (б). Був головою Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

У 1943-1945 рр. Олесь Гуменюк був у рядах УПА, брав участь у битві під Бродами в складі дивізії «Галичина», після цього воював у Карпатах. У червні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

В 1945 році його арештували і засудили на 15 років каторги. Покарання відбував у різних тюрмах, зокрема в Норильську, де брав участь у повстанні.

У кінці 80-х років Олесь Гуменюк активно включився в громадську роботу, був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його. Нагороджений орденами «За заслуги» 3-го і 2-го ступеня.
Джерело інформації 1.
https://zaxid.net/news/
*****

Олесь-Дмитро Гуменюк (псевдо «Скорий») народився 7 листопада 1925 року. Батько Олеся Гуменюка, Микола — був вояком Української Галицької Армії.

У 1937 році Олесь Гуменюк вступив до Коломийської гімназії, де провчився до приходу совітів у 1939 році.

Навесні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина», де пройшов військовий вишкіл.

Воював у лавах УПА на Бродівщині під керівництвом сотенного «Чорняка» (нар. 10.1948 — пом. 4.05.1949) ТВ-24 «Маківка». У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

Із серпня 1944 р. – стрілець Надвірнянської районної боївки, писар-слідчий служби безпеки Станіславської округи Карпатського краю (ЗУЗ).

Уночі 15 листопада 1945 року під час операції по захопленню агента Левчука упав з 5-метрової висоти. 21 листопада по доносу його почали допитувати в хаті, а закінчили в лісі біля Яремчі.

У березні 1946 року Військовий трибунал виніс вирок: 15 років каторги і п'ять років «пораження прав». Відбував покарання у Норильську. Брав участь у Норильскому повстанні.

Після повернення вступив до сільськогосподарського технікуму й працював токарем.

Був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його.

4 квітня 2019 року було презентовано документальний фільм "Покоління повстанців" заснований на його книжці «Спогади про буремні роки визвольних змагань». В якому взяв участь разом із своїм сином бійцем добровольчого батальйону ОУН («Кельт») Андрієм.

Помер 8 травня 2020 року у віці 94 років у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, на Полі почесних поховань Меморіалу воїнів УПА.

Джерело інформації 2.
*Ветерану УПА Олесю Гуменюку вручили нагороду — Хрест Івана Мазепи [Архівовано 9 грудня 2017 у Wayback Machine.] Львівська обласна державна адміністрація, 14 січня 2016
*У Музей – як до своєї хати [Архівовано 1 січня 2018 у Wayback Machine.] Народна Воля, 13 жовтня 2017
*Олесь Гуменюк: «У спадок молодому поколінню поставили вагон Незалежності на рейки, але вони ще не досконалі» [Архівовано 19 грудня 2017 у Wayback Machine.] // Інформаційна агенція «ЛЬВІВСЬКИЙ ПОРТАЛ», 14 Жовтня 2017
Вікіпедія, Львівська міська рада.


четвер, 3 листопада 2022 р.

ПІСНЯ, ЯКОЮ ЗАХОПЛЮВАВСЯ БЕТХОВЕН. «Їхав козак за Дунай» – пісня, яка і сьогодні не втрачає своєї популярності та має цікаву майже трьохсолітню історію. Створена на початку XVIII ст. харківським козаком та відомим тогочасним поетом Семеном Климовським.

Семен Климовський — козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Більшість дослідників вважають, що сюжет твору не варто прив'язувати до якоїсь історичної події. В його основу покладена типове явище з тогочасного життя, що загалом характерно для народних пісень. Цей вокальний твір набуває узагальнення і розповідає нам звичайну історію про кохання й розлуку.
Цікаво, що пісня була перекладена кількома європейськими мовами, а її мелодію неодноразово обробляв композитор Людвіг ван Бетховен, використовуючи в своїх творах. В його обробці пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася; голос, який її виконує, зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі.
*****

понеділок, 31 жовтня 2022 р.

Спогади: Катерина Гучко – зв’язкова УПА, псевдо «Зоря», 1931 р. н. Уродженка с.Трушевичі Старосамбірського р-ну, мешканка м. Ходорів.

«Їхали ми, поїзд став в лісі одному, тоді заходили і питали: «Є подохлиє?». Є, то відкривали двері і викидали подохлих, дідо якийсь помер, чи якась бабця вмерла, чи дитина якась померла. Ну, діти вимирали майже всі, маленькі діти, мало хто з них доїхав до Сибіру. Всі вмирали в дорозі і викидали так, як жабок з поїзда, кинули за вагон і всьо. Одна бабця, діда забрали, дідо вмер, а бабця плаче. А він каже: «Она нам нужна, тащи старуху», то на моїх очах бабу стягнули з поїзда, дали по голові прикладом і баба залишилася з дідом разом…».

Катерина Гучко – зв’язкова УПА, псевдо «Зоря», 1931 р. н. Уродженка с.Трушевичі Старосамбірського р-ну, мешканка м. Ходорів.

Джерело інформації. Локальна історія. (#Люди_війни #Галичина #Історія у ФБ)

"Добра порада" Розповідь батька Конопельника Антона записала дочка Марія.

На фотографії столовий камінь в Дуброві.
****
Було це на хуторі Прийма в Миколаївському районі Львівської області. Уже споночіло, як до нас на подвір’я зайшло п’ятеро людей. Усі були озброєні, та й по одягу можна було судити, що це бандерівці.

На шум з хати вийшов батько. Йому повідомили, що забирають свиню, і попередили,щоб з будинку ніхто не виходив. А ще наказали нікому про це не розповідати. Що міг вдіяти батько? Хоч як було йому прикро, але мусив змиритися.

Рано-ранесенько батько зайшов до стайні. Побачене дуже його вразило. На землі в калюжі крові лежала свиняча голова. Батько зрозумів,що приходили не бандерівці (ті б обов’язково залишили частину м’яса господареві й ще би вибачилися, бо обставини життя змушують їх так чинити). Отже, то були перевдягнуті облавці.

Якийсь час батько роздумував, як вчинити правильно, адже сім’я могла потрапити під підозру. Нарешті вирішив піти на пораду до свого старшого брата Василя, що проживав у селі Радів. Той, поміркувавши, сказав, не зволікаючи йти до Миколаєва в міліцію й заявити, що бандерівці силою забрали в нього свиню. Це була слушна думка, бо батька могли звинуватити в співпраці з бандерівцями й заарештувати.

Батько так і вчинив. Ще до полудня був у Миколаєві. Попросився на прийом до начальника міліції, доповів про те, що сталося. Той пообіцяв у всьому розібратися та ще й похвалив батька: «Ты правильно сделал, что доложил нам. Мы разберемся.»

P.S. Коли батько виходив з кабінету начальника, то коло дверей зауважив об’ємну сумку з м’ясом.

Джерело. https://www.vox-populi.com.ua

пʼятниця, 21 жовтня 2022 р.

21.10.1952р. між селами Тухолька і Хитар на Львівщині загинув Андрій Гирчин «Батько; Гомін», член ОУН (1932), референт пропаганди Турківського надрайонного проводу ОУН, з весни 1950 одночасно Турківський надрайонний провідник ОУН.

За оцінкою історика Г. Дем'яна «особливо заслужений і авторитетний діяч націоналістичного руху в усій околиці, небуденний талант і працьовитість віддав організації повстанської боротьби». Був останнім надрайонним провідником Дрогобиччини. Народився у с. Хитар 1904.

Автор допису Зенон Боровець.

20 жовтня 1960 р. у с. Словʼятин Тернопільської обл. московити виявили криївку та захопили повстанця – Перегінця Михайла «Білого», «Романа», який раніше входив до боївки Петра Пасічного «Чорного».

На фотографії Підпільники ОУН, Тернопільська обл., 31.07.1954 р.

Зліва (ймовірно) Петро Пасічний - "Петро" (загинув в бою 14.04.1960 р.) , в центрі його дружина Марія Пальчак - "Стефа" (захоплена 14.04.1960 р.) , справа Михайло Перегінець - "Білий" (захоплений КГБ 20.10.1960 р. в с.Словятин Бережанського р-ну Тернопільської обл.).

Джерело.
Літопис УПА, Український визвольний рух.

четвер, 20 жовтня 2022 р.

26 березня 1946 року в урочищі Підліски, неподалік села Нижній Струтин оточені в криївці прийняли останній бій шестеро підпільників: Галюк Василь, Марків Юрій, Бобик Йосип, Дідоха Марія, Дідоха Іван і Марій Федір. Підготував: Шкіль Олег.

…На криївку-бункер у полі біля с.Струтин Нижній, де скривався станичний провід в числі 5 осіб і одна дівчина, ранком о год. 9-ій напали большевики з місцевого гарнізону. Відхід з криївки був неможливий, бо большевики відразу окружили криївку: “бандьора здавайсь, ничево вам не будет, помилуєм вас всех”- спрямували дула скорострілів у напрям криївки. Не було виходу. Треба було прийняти бій і чесно вмерти на Полі Слави, як умирають тисячі українських повстанців-підпільників не здаючись живими в руки ворога. Так і рішили поступити окружені в криївці.
На крики большевиків “здайтесь” відповіли короткими серіями автоматів та гранатами в сторону гарнізонників. Зав’язався завзятий двогодинний бій. Гранати, якими закидали большевики бункер, окружені холоднокровно відкидали ворогові назад. Ворог, маючи втрати, та вистрілявши майже всю амуніцію, перестає стріляти та посилає гінця до Рожнітова по підмогу, яка скоро приходить.
Знову стріли, короткі серії, вибухи гранат, крики, зойки. В окружених виходять вже останні набої. Коло год.4-ї з криївки пролунало грімке “Слава Україні!”. Кілька секунд була мертва тиша, а опісля сильний вибух гранат і клуби диму які посунули з криївки. З бункера вже не чути стрілів, бо не остався там ніхто живий. Бій скінчився…

Большевицький командир, що здобув криївку, стоячи над розритим бункером з розірваними тілами героїв, сказав до своїх бійців:”вот герої…”. Навіть вони не можуть скрити свого подиву. Для них такий героїзм і посв’ята чужі. Наша розвідка донесла, що в цьому бою біля Струтина впало 14 большевиків та багато було ранених.

На цьому місці зараз стоїть осв’ячений хрест з іменами загиблих, а небайдужі люди посадили п’ять дубів і одну берізку в пам’ять про героїв. Поховані на кладовищі рідного села.

Підготував: Шкіль Олег.

вівторок, 18 жовтня 2022 р.

18 жовтня 1918р. у Львові на зборах Українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, Українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду, яка очолила Український національний рух в Австро-Угорській імперії.

Постала 18-19 жовтня 1918 для втілення права на самовизначення українських земель Австро-Угорської монархії, яка розпадалась, після проведеної у Львові у приміщенні Народного Дому конституанти — представницького зібрання (близько 500 осіб).

До її складу входили всі українські депутати обох австрійських палат (Палати послів і Палати Панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців, представників молоді, проведено вибір від повітів та міст і дано місце представництву національних меншостей, які цим правом не скористалися. Усього Рада мала 150 членів (планувалось: всього — 226, з них (пропорційно до відсотка від загальної кількості громадян) українці — 160, поляки — 33, євреї — 27, німці — 6).

19 жовтня 1918 року було проголошено Прокламацію Української Національної Ради, у якій йшлося про утворення Української держави на українських етнічних землях у складі Австро-Угорщини, необхідність підготовки Конституції, у якій визнавалось за національними меншинами, які мали обрати до УНР своїх представників, права́ на національно-культурну автономію.

31 жовтня 1918 року відбулось термінове засідання Ради, скликане після отримання інформації про відмову австрійського намісника Карла фон Гуйна передати владу її представникам та щодо прибуття до Львова 1 листопада Польської ліквідаційної комісії. Члени УНРади вирішили чекати розпорядження з Відня. Проти цього рішуче виступив Дмитро Вітовський, попереджаючи, що «…завтра українці можуть бути … безсилі проти польської переваги… як цієї ночі … не візьмемо Львова, то завтра його напевне візьмуть поляки.».

9 листопада 1918 УНРада затвердила Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

Вона мала законодавчі й контрольні компетенції парламенту ЗУНР, перед нею відповідав уряд (Державний Секретаріат). Пленум УНРади обирав Виділ УНРади (найвища постійна влада в державі) та президента Ради; Виділ виконував права голови держави (затверджував уряд, здійснював право амністії й аболіції, призначав керівників вищих державних урядів, проголошував закони Ради); постанови схвалювалися більшістю.

За партійним складом до Виділу УНРади ввійшло 6 представників УНДП, 2 соціал-демократи та 2 радикали (Лев Бачинський та Гриць Дувірак), які мали змогу призначати керівників вищих державних органів, приймати закони та брати участь в затвердженні складу уряду, який було сформовано 4 лютого 1919 р. Новий уряд республіки очолив Сидір Голубович, який водночас став і секретарем фінансів, торгівлі й промислу.

Назовні Виділ репрезентував президент: першим був Кость Левицький, другим Євген Петрушевич.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії» — малу конституцію ЗУНР, яка проголосила утворення держави на етнічних українських землях Австро-Угорщини.

Перед переходом влади ЗУНР і УГА за Збруч Виділ УНРади та Державний Секретаріат спільною постановою 9 червня 1919 тимчасово передали свої конституційні повноваження президенту Є. Петрушевичеві, як «уповноваженому диктаторові», який мав всю повноту військової й цивільної виконавчої влади до скликання пленуму УНРади.

Історія України.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — ISBN 5-7707-7867-9
Пендзей І. О. Ю. Карпенко та радянська історіографія ЗУНР // Український історичний журнал. — К., 2015. — № 3 (522) за травень-червень. — С. 137—153. — ISSN 0130-5247

понеділок, 17 жовтня 2022 р.

Згадати все «Моє село називалося Велика Вишенька (до створення полігона у 1940 році село у Яворівському районі. — авт.)... То був Городецький повіт, близько до Городка. Бо тато мій ходив за війта, то щотижня їхали на сесію туди. Я то все пам’ятаю…

У селі будували церкву, як я ще ходила до школи (в селі була розташована зруйнована радянською владою церква святого Михаїла — авт.) Мед, все туди носили, бо тоді ще кранів не було, а як посвячували, то я вже несла фану. То він так пройшов ( митрополит Андрей Шептицький — авт.) довкола і отак руками над усіма… Я то пам’ятаю, то добре… 

Руські нас вивезли… Ми були аж в Глинянах. Там я була вивезена. Потім нас вернули якось на Вишеньку. Побули ми там може рік і знову москалі прийшли. Знов вигнали. Отако вивезли і йдіть, куди хочте. То ми так приїхали на це місце і тут живемо»…

Параскевія Ковальська (Ковалишин), 1916 року народження. Родом із с. Велика Вишенька, якого вже нема. Зараз жінка проживає у с. Руда-Крехівська разом із донькою, внуками і правнуками.

Локальна історія. Стаття 2017 року. 

пʼятниця, 14 жовтня 2022 р.

Козацькі сторожі.

Від ріки Орелі аж по ріку Кінську козаки побудували земляні укріплення. Такі укріплення називаються редути. У кожному редуті був курінь на п’ятдесят чоловік. З редутів козаки висилали в степи пікети й розвідки.

Біля кожного редута ставили фігури. Це були хитромудро збудовані маяки. За їх допомогою можна було швидко оповістити увесь край про несподіваний ворожий набіг.

Кожна фігура складалася з двадцятьох смоляних бочок. Будували її ось як.

В основу ставили шість бочок сторч. Їх міцно з’єднували, обв’язували смоляним канатом. Усередині залишали порожнє місце. На них ставили п’ять бочок, а там — чотири, останні ж дві — одна на одну.

Верхня бочка була найменша і без дна. Всередині її був вставлений залізний прут. До прута прив’язували довгий мотузок. Один кінець мотузка звисав аж до самої землі. Біля другого кінця прив’язували здоровенний пук вивареного в селітрі лика.

Щоб не трапилося пожежі, такі фігури ставили подалі від редута. Удень і вночі біля кожної пильнували вартові. Від редута до редута снували козаки, чоловік по п’ять і більше. Як вгледять татарву, то й чкурнуть до укріплення. Там осавул звелить запалювать фігуру. По інших редутах побачать і собі запалюють.

Так в одну годину козаки увесь край оповістять, щоб люди рятувалися.

https://inlviv.in.ua/suspilstvo/statti/5-tsikavyh-kozatskyh-legend-dlya-ditej

неділя, 9 жовтня 2022 р.

Михайло Палідович - Карпатський («Богдан», «Денис», «Карпатський», «Моряк», «Херсонець») ідеолог ОУН. Секретар Президії III Великого Збору ОУН, близький соратник генерала Романа Шухевича, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин».

Михайло Палідович-Карпатський (псевдо: «Богдан», «Денис», «Карпатський», «Моряк», «Херсонець») (23 серпня 1914, м. Миколаїв, нині Львівська область — 26 травня 1944, с. Ілів, Миколаївський район, Львівська область) — ідеолог ОУН. Секретар Президії III Великого Збору ОУН, близький соратник генерала Романа Шухевича, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин».

Михайло Палідович-Карпатський народився 23 серпня 1914 року у місті Миколаєві на Львівщині у родині Михайла та Анастасії Палідовичів. Закінчивши в Миколаєві школу, навчався у Стрийській гімназії.

У 1933 році його було засуджено на 9 місяців ув'язнення та виключено з гімназії.

Після виходу з в'язниці освіту здобував у приватній малій семінарії тв на торгових курсах у Львові. У 1938 році Михайло Палідович поступив до політехніки у м. Ґданську.

Михайло Палідович брав активну участь у громадсько-політичному житті. У 1939 році його знову було заарештований під час українського конгресу.

В роки Другої світової війни переїхав до Австрії, де навчався у Віденському університеті. Пізніше став еферентом пропаганди КЕ у Німеччині. У 1941 році він обіймав посаду члена крайового проводу ЗУЗУ. З весни 1941 року перебував у лавах легіону «Роланд»

У липні 1941 році відповідно до наказу проводу ОУН прибув до Львова з метою роботи з молоддю. У вересні 1941 року він уникнув арешту гестапо і перейшов у підпілля. Як член Крайового проводу ОУН редагував видання «Бюлетня». Під час Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН(р) М. Палідович був секретарем Великого Збору.

Михайло Палідович загинув 26 травня 1944 року за нез'ясованих обставин. О 5-й годині ранку він у супроводі керівника надрайонної СБ ОУН(р) Євгена Пришляка йшов до підпільної друкарні, яка розташовувалась у селі Ілів з метою підготовки чергового випуску журналу «Ідея і Чин», і поблизу хутора Прийми натрапив на повстанську засідку, яку очолював «чотовий Грузин». Грузин, вважаючи, що йдуть вояки польської боївки, дав наказ відкрити вогонь. Михайло Палідович-Карпатський був смертельно поранений. Перед смертю він сказав: «Я йшов до вас цілий рік, перейшов два кордони, а ви… тут, біля моєї хати, вбили мене».
Могила Палідовича-Карпатського на цвинтарі в Миколаєві.

З приводу смерті Михайла Палідовича-Карпатського проводилося серйозне розслідування, але однозначних висновків зроблено не було.

Михайло Палідович-Карпатський був похований на цвинтарі села Ілова у таємній та законспірованій могилі. За часів незалежної України його рештки були перепоховані на цвинтарі у м. Миколаїв Львівської області.

23 серпня 2012 року освячено пам'ятний кам'яний хрест поряд із встановленим у 1991 році дубовим, на місці загибелі Михайла.

Літопис УПА та Вікіпедія.

вівторок, 4 жовтня 2022 р.

Іван Йосипович Іванець (9 січня 1893, Новосілки-Гостинні Самбірського району Львівської обл., помер 10 березня 1946, Солікамськ, Пермська область, московія) — Український художник, редактор, видавець, фотограф. Зять скульптора Паращука Михайла.

Народився 9 січня 1893 року в селі Новосілки-Гостинні, нині Самбірського району Львівської області. Закінчив гімназію у Львові. Навчався на правничому факультеті Львівського університету. Паралельно студіював живопис в майстерні Станіслава Батовського-Качора та у Вільній академії мистецтв (1912—1914). З початком Першої світової війни вступив до Легіону УСС до сотні Василя Дідушка стрільцем. Під час Карпатських боїв мав звання старшого десятника. Згодом — командант чоти.
Завія. Малював Іван Іванець.

Іван Іванець був одним із перших організаторів пресово-мистецької справи в Легіоні УСС. В УСС був художником, графіком і фотографом. Ряд фотографій із повсякденного життя стрілецтва належать об'єктиву його фотоапарата. Четар Легіону УСС. Був головою організації «Пресова кватира» для збору матеріалів до історії УСС. Створив мистецьку групу Пресової Кватири УСС в полі разом із Осипом Куриласом, Левом Ґецом, Юліаном Назараком та Осипом Сорохтеєм. Легіон УСС дістав свій стрілецький однострій і прапор в основному завдяки проектам і заходами співробітників Пресової Кватири — Лева Лепкого та Івана Іванця. Був маляром «Ордену Залізної Остроги» в УСС. Прикрашав у містичному стилі зал у Розвадові (Галичина), де урочисто відбувалось пасовання на Лицарів.

Від 1917 року був командантом відділу протигазової служби УСС. Того ж року в бою під Конюхами потрапив у російський полон. Після повернення в Україну вступив до Київських Січових стрільців і далі займався пресово-мистецькою діяльністю.

Іван Іванець є автором стрілецьких фото, які послужили ілюстративним матеріалом для багатьох видань, зокрема ювілейного альбому «Українські Січові Стрільці. 1914—1920» (Львів, 1935). Частина малюнків, також світлин зроблені ним поблизу с. Соснів.

У бою під Махнівкою (квітень 1920) втратив більшість свого фотографічного доробку з часів Визвольних змагань. Це зокрема 2 тис. фотографій історичних пам'яток і мистецьких творів та 900 фотографій, що ілюстрували життя УСС.
В поході. Світлив Іван Іванець.

По закінченню Першої світової війни проживав у Празі. Там, у Карловому університеті здобув юридичну освіту, став доктором права. Паралельно навчався в студії пластичного мистецтва в І. Кулеця.

У 1921 році був членом Стрілецької ради.

У 1934 році працював редактором журналу «Українська ілюстрація» у Львові.

У 1937—1939 роках займався ілюструванням стрілецьких видань і видань «Червоної Калини». Був видавцем «Червоної Калини» та редактором «Календаря-альманаха „Червоної Калини“». Приятель Пласту. Автор батальних композицій, пейзажів. Автор численних спогадів про УСС та статей на мистецькі теми.

У 1942—1944 роках голова Спілки праці українських образотворчих мистців у Львові. Співпрацював із військово-історичним відділом Військової управи Дивізії «Галичина».

У липні 1944 році виїхав зі Львова до Відня, а в 1945 — до Кракова, де його заарештував СМЕРШ і вивіз до Солікамська (Пермська область, Росія), де він помер 10 березня 1946 році.

1952 року знищено 17 олійних полотен Івана Іванця зі збірки Національного музею у Львові. Нині там зберігається одна його робота — «Незнаний стрілець» (1929).

Дружина — Л. Паращук, донька скульптора Паращука Михайла.

Джерело інформації.
https://photo-lviv.in.ua/ivan-ivanecz-hudozhnyk-sichovyj-strilecz-avtor-prapora-legionu-uss/
Та Вікіпедія.