Осип Михайло Маріян Яримович — пластун, командант сотні УСС.

Народився 18 травня 1897 у Львові. Був найстаршим в багатодітній родині львівських міщан Івана і Розалії Яримовичів.

Навчався у філії Академічної гімназії у Львові. Під час навчання в 1911 році Осип Яримович разом з відомими пізніше старшинами УСС Іваном Чмолою, Василем Кучабським, О. Кучерішком, Петром Франком, Оленою Степанівною та Романом Сушком стали засновниками та діяльними членами першого таємного військового гуртка «Пласт».

1914 року закінчив 7 клас Філії Академічної гімназії у Львові. Матуру здобув у Відні.

У серпні 1914 р. на заклик Української бойової управи Осип Яримович серед перших зголосився добровольцем у ряди Українських січових стрільців. Командував чотою в сотні Василя Дідушка, яка першою з підрозділів УСС 10 вересня 1914 року виступила проти російського ворога. Головним завданням сотні була охорона Верецького-Нижнього і Гусного перевалів. Перший бій сотні з ворогом відбувся під Верецьким перевалом 28 вересня 1914 р.

26 жовтня січові стрільці сотні В. Дідушка здобувають і утримують три дні гору Комарницьке біля Синевідського. Згодом, коли австрійські частини втрачають цей вигідний плацдарм, 3 листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою повертають втрачені позиції.

Осип Яримович відбув усі карпатські походи й бої УСС. Особливо прославився своєю відвагою у боях на Маківці, які тривали від 29 квітня до 2 травня 1915 р.

Від осені 1915 р. Яримович — самостійний командант 3-ї сотні 1-го полку УСС, наймолодший сотник УСС. Від 31 жовтня до 3 листопада 1915 р. дві сотні 1-го куреня під проводом четаря Осипа Яримовича брали участь у бою під Семиківцями. В кривавих змаганнях російські війська зайняли село, але сотні Дмитра Вітовського, Андрія Мельника, Осипа Яримовича, Зенона Носковського відбили Семиківці. Ця запекла битва стала ще одним величним подвигом УСС.

На травень 1916 р. Осип Яримович мав ранг поручника, командував 3-ю сотнею 1-го куреня (командант — сотник Омелян Лисняк) 1-го полку УСС (командант — підполковник Антін Варивода).

У бою на Лисоні 2 вересня 1916 р. поручник Осип Яримович поранений.

У березні 1917 року повертається на фронт, де серед 77 старшин підписує «Апель старшин У. С. С. до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації» з домаганнями від провідників «негайного порозуміння і поставлення на чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва».

Поліг у бою під Конюхами 2 липня 1917 р. під час артобстрілу.

Братська могила вояків УСС в с. Конюхи, в якій похований Осип Яримович.

Похоронений у могилі на узгір'ї села Конюхи за Звіринцем над Мазуровим яром, де в ті далекі часи були позиції й окопи усусів (становище, призначене для УСС австрійським командуванням, було стратегічно дуже невдале). Ось як описує у своїй книжці Ярослав Когут (1929 р. н., корінний житель с. Конюхи, учасник визвольних змагань, засуджений на 25 років):

«У цій могилі захоронені: комендант стрілецької кінноти Роман Камінський, поручник Осип Яримович, підхорунжий Ворона, підхорунжий Василь Іванців, вістовий Тютько, десятник Кузьмович, старший стрілець Шкварко. Це захоронення зберегла в пам'яті покійна Ксенія Мрикало — Олеськів (Курилишина), вона й прилучила до цього гробу ще одного стрільця — Василя Ярему (мав біля себе документ). Про це місце захоронення також пам'ятав Йосип Паслай, який постійно, під час окупації України різними владами, підсипав на тому місці маленький, незамітний для ворожого ока гробик. Вибираючись із Конюх, покійний Йосип заповів своєму синові Петрові обходити й тримати в пам'яті цей гробик, що він й робив до того часу, поки не була проголошена Незалежна Україна і мешканці села Конюхи насипали на тому місці Могилу»

Джерело інформації.

Українські січові стрільці 1914 —1920. За ред. Б. Гнатевича. — Репринт. відтворення з вид. 1935 р. — Львів: Слово, 1991. — 160 с.

М. Лазарович. Легіон Українських Січових Стрільців. — Тернопіль: «Джура», 2005. ISBN 966-8017-92-7

Машерують наші добровольці [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.].

Накрила нічка. Слова і музика Романа Купчинського [Архівовано 1 червня 2016 у Wayback Machine.].

Вікіпедія.

Листопадове повстання "29 листопада 1830—21 жовтня 1831 років" — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти московитів.

Захоплення Арсеналу. Картина Марцина Залеського.

Розпочалося 29 листопада 1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновлення Республіки Обох Народів. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків.

Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відряджання польського війська на придушення Липневої революції 1830 року у Франції. 17 (29) листопада 1830 року група патріотично налаштованої шляхти на чолі з Л. Набєляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича — Бельведер у Варшаві і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.

До травня 1831 року повстання було розгромлене не лише в Царстві Польському, але й у Литві, Волині, Житомирщині і Білорусії, де польське населення виступило проти росіян. Невдачі польських війск привели до загострення політичної боротьбі в сеймі та уряді і в серпні 1831 року президентом з надзвичайними повноваженнями став генерал Ян Круковецький. Йому не вдалось переломити хід подій і після поразки 6-8 вересня польської армії у битві біля Волі (передмістя Варшави) він розпочав переговори про капітуляцію. Сейм, уряд та залишки польської армії були змушені рятуватись втечею до Австрії та Прусії, де були роззброєні і інтерновані.

Джерело історія Польщі Вікіпедія.

Волошин-Берчак Іван — генерал-хорунжий Армії УНР. (в 1942 р. став Військовим отаманом УВК - Українське Вільне Козацтво).

Народився 1 серпня 1895 р. в Кам'янці-Подільському.

Іван Волошин-Берчак перед Другою світовою війною був Генеральним писарем Українського Вільного Козацтва при отамані УВК Івані Полтавець-Остряниці. Одночасно він був кошовим отаманом Польського коша Українського Вільного Козацтва, який нараховував 1500 козаків і був розділений на полки, сотні та чоти.

У 1942 р. Іван Волошин-Берчак став Військовим отаманом УВК.

Військові формування УВК під керівництвом Івана Волошина-Берчака в порозумінні з представниками української громадсько-політичної верхівки та з колами УНР, виступили проти ворога.

Військовий отаман І.Берчак-Волошин згинув смертю вояка в лісах Волині у 1942 році у боях проти радянських партизанів.

Джерело інформації.

Холодний Яр — джерело українського непереборного духу. Архів оригіналу за 18 травня 2018. Процитовано 21 липня 2017. Вікіпедія.

Козак Армії УНР, провідник ОУН(б) на Конотопщині Скиба Григорій Андрійович — «Гас».

Джерело. Благодійний фонд "Героїка"

Скиба ("Гас")Григорій Андрійович Армія - Армія УНР; ОУН (б)

Ранг/посада - козак 4-ої Сірожупанної дивізії; Конотопський окружний провідник ОУН (б)

Народження - 10.01.1893 - Чернігівська губ., Конотопський пов., с. Дептівка

Смерть - 10.04.1956 Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237, причина смерті - помер на засланні помер в таборі. Поховання - невідоме.

Біографічна довідка:

Скиба Григорій Андрійович — «Гас» (10.01.1893 — 10.04.1956) — козак 4-ої Сірожупанної дивізії, Конотопський окружний провідник ОУН(б).

Закінчив Конотопську вищу початкову школу, працював у Дмитрівській поштово-телеграфній конторі. У 1913 р. призначений урядовцем до Миронівської поштово-телеграфної контори (Канівський повіт Київської губернії).

Наприкінці 1914 р. був мобілізований до РІА, служив у 4-му окремому телеграфно-кабельному відділенні 34-ої піхотної дивізії. Наприкінці серпня 1917 р. захворів та залишив російську армію. Мешкав у рідному селі. Навесні 1918 р., після утворення УЦР, працював поштовотелеграфним урядовцем у с. Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії. У серпні того ж року був переведений до рідного села.

У липні 1919 р. приєднався до повстанського підрозділу отамана Сорочинського, який діяв у Конотопському і Роменському повітах. Наприкінці серпня 1919 р. перетнув фронт та дістався до Армії УНР. Зголосився на службу до 4-ої Сірожупанної дивізії. Наприкінці 1919 р. дезертирував з армії та подався на території, зайняті поляками, переховувався у знайомих. Згодом був схоплений польською жандармермією та відправлений до табору військовополонених. Зі спогадів самого Г.Скиби, знову піти на службу до Армії УНР у 1920 р. його змусили нестерпні таборові умови життя. Вступив на посаду телеграфіста до Окремої Запорізької залізничної сотні. По завершенні збройної боротьби Армії УНР був інтернований у таборі Пикуличі, а згодом у Вадовіце, Польща. Навесні 1921 р. виїхав на Познанщину для будівництва залізничної колії. Мешкав на косі Гель біля Ґданська. У березні 1922 р. був переведений до Віленської колійової дирекції і до кінця року працював на розробці лісу. Жив у с. Ахово біля Пінська.

26 грудня 1922 р. подав до радянського посольства покаянного листа та клопотання про повернення на батьківщину. У 1923 р. повернувся на Конотопщину. 17 березня 1923 р. був узятий Київським ГПУ на облік як «колишній сотник Армії УНР». Працював на лісорозробці Мєльстроя (державний трест із будівництва млинів і зернових елеваторів), мешкав на хуторі Галиця у будинку лісника Івана Михайловича Синенка. Згодом влаштувався на роботу до поштової контори Дептівки.

Заарештований у 1930 р. та засуджений за ст. 54-10 КК УРСР на 5 років ГУЛАГу. Покарання відбував у Норильських таборах, де провів 3½ роки. У 1933 р. повернувся до України та оселився у м. Кривий Ріг, працював бухгалтером у «Криворіжбуді».

Вдруге заарештований органами НКВД у Кривому Розі 22 червня 1938 р., звинувачений за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР. Відомості про покарання відсутні.

У період Другої світової війни проживав у Кривому Розі. Під час німецької окупації працював у статистичному відділі міської управи. Начальником статистичного відділу був колишній поручник Армії УНР, у минулому репресований, Петро Михайлович Петій. Саме Петій наприкінці грудня 1941 р. переконав Г. Скибу вступив до ОУН(б). Працюючи у міській управі, Скиба став залучати своїх колег до лав націоналістичного підпілля. Потенційних кандидатів у члени організації підбирав серед колишніх ветеранів визвольних змагань та репресованих. Активність Скиби помітило Гестапо. Німці заарештували його і 15 днів утримували у в’язниці. За браком доказів щодо причетності до націоналістичного підпілля вийшов на волю. У лютому 1944 р., після захоплення Кривого Рогу частинами РСЧА, більшовики розпочали арешти українських підпільників. Перейшов на нелегальне становище і виїхав до Конотопа. У Конотопі зупинився у будинку своєї сестри Неоніли Андріївни Романенко по вул. Будьонного, 18. Невдовзі Скибі вдалось влаштуватися сторожем до конотопської школи № 37. У червні 1944 р., під час міліцейської облави, Григорій Скиба був затриманий як особа без паспорта. На допиті в міліції заявив, що паспорт загубив, відтак був направлений до військомату, який розподілив його на роботу до Мєльстроя. Григорій Скиба розпочав листування зі своїм рідним братом Яковом, який перебував в окупованому німцями Києві. Через Якова вдалось встановити зв’язок із керівником київського підпілля ОУН(б) Михайлом Захаржевським (Скиба не знав, що «Київський провід» на чолі із Захаржевським є підставним). У грудні 1944 р. очолив Конотопський окружний провід ОУН(б), до складу якого входили 9 районів Сумської області. Проводив роботу з популяризації націоналістичних ідей на Конотопщині.

Втретє заарештований органами НКВД 22 січня 1946 р. у с. Жолдаки Конотопського району Сумської області та звинувачений в організації націоналістичного підпілля на Конотопщині. Під час обшуку у Скиби було вилучено різні документи, грипси та 5116 карбованців. На численних допитах в НКВД так і не надав вичерпної інформації про мережу ОУН(б) на Криворіжжі та Конотопщині. У 1946 р. засуджений до 15 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах. Помер на засланні.

Місце поховання невідоме.

Сім’я: батько — Андрій Кіндратович (1864 — 1937); мати — Єфросинія (1870 — 1908), брати — Пилип (1889 р.н.), Павло (1896 р.н.), Яків (1901 — 1956, працював шкільним учителем у Києві, член ОУН(б), заарештований у 1946 р. і засуджений до 10 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах, помер на засланні), Сергій, Олександр, сестри — Марія (1896 р.н., у шлюбі Назаренко) та Неоніла (1902 р.н.); дружина — Марія Леонтівна (у дівоцтві Максимович, уродженка с. Дептівка), донька — Агнеса (1926 р.н.), всі мешкали у Дептівці.

Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини:

Григорій Андрійович Скиба – становий козак, за сімейним переданням, цей рід походить від запорізьких козаків.

Батько Григорія – Андрій Кіндратович Скиба – був сільським старостою в Дептівці. Мати – Єпистимія Стефанівна (інші відомості відсутні).

Дружина – Марія Леонідівна Максимович (1893, с. Дептівка – 1973, м. Єреван), чи перебували вони у шлюбі – невідомо. Була вчителькою, працювала у Дептівці, в Кривому Розі і т.д.

Доньки: Агнеса, Галина, Валентина.

Зі слів доньок Григорія Андрійовича, був він людиною практичною, доброю та працьовитою, оскільки у родини під час численних його арештів відбирали все майно, по відбутті ж терміну він щоразу повертався і кожного разу наживав все заново. Під час відбування Григорієм Андрійовичем чергового терміну на початку 30-х років (на будівництві Біломорканалу) його родина жила в Дептівці. До села прийшли червоноармійці і, зайнявши їхній будинок (як ворогів народу), вигнали дружину і трьох малих доньок в холодну пору року на вулицю. Односельці лишилися байдужими до їх біди, окрім родини одного з учнів Марії Леонідівни, в хаті якого вони якийсь час і жили.

Цікаво, що червоноармійці напилися цього ж вечора та, вочевидь, розпаливши грубу в п’яному стані, насмерть угоріли наступного ранку.

Після 1946 р. Григорій Андрійович не повернувся вже до України.

Остання адреса, вказана на конверті останнього листа (від 02.03.1956 р): Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237. В цьому листі до своєї дружини він пише, що ходить на милицях, і що болить нога; що його не лікують і не направляють до лікарні для операції, без якої він примушений страждати… Пише, що на волю його не випускають…

10 квітня 1956 р. Григорій Андрійович помер…

Родина:

Утиски з боку влади, численні обшуки і конфіскації майна врешті-решт примусили шукати нові засоби для життя, спонукаючи членів родини покинути Батьківщину і загубитися на просторах СРСР.

З огляду на це, доля дружини та доньок склалась наступним чином:

Дружина Григорія Андрійовича, Марія Леонідівна на початку 1950-х років разом із дочкою Валентиною поїхала з України, спочатку до Молдавії, а потім у Вірменію. Останні роки життя мешкала у Вірменії, померла у 1973 р., похована в м. Єревані. Внаслідок пережитих подій, зазнавши на собі терор і утиски радянською владою, до кінця життя вона побоювалася її повноважних представників, навіть таких рядових як дільничний міліціонер, з пересторогою ставилася навіть до дзвінка у двері…

Старша дочка, Агнеса, вийшла заміж і з кінця 1940-х років не жила в Україні. Часто згадувала про те, як їх вигнали з дому; про батька, війну, страшний післявоєнний голод в Україні. Померла вона в Росії у 2015 р., де й була похована.

Середня дочка, Галина, більшу частину життя прожила на Камчатці, після виходу на пенсію переїхала в Україну, в м. Житомир. Померла у 1990-х – на початку 2000 рр. Єдина, що похована в українській землі.

Молодша дочка, Валентина, в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. з матір’ю покинула Україну. Більшу частину життя прожила у Вірменії, потім переїхала до Росії, де й померла у 2014 р.

P.S.

Члени родини Григорія Андрійовича дуже добре до нього ставилися, намагаючись підтримувати його в тюрмі. Регулярно відправляли йому в ув’язнення посилки та гроші, хоч і самі потерпали.

Доньки його любили і до кінця свого життя відгукувались про нього лише позитивно. Після відбуття останнього терміну одна з дочок збиралася їхати за ним у табір, купила йому пальто і необхідні речі, але … він помер.

Джерело інформації - Подобєд П. К. З під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків Армії УНР/Павло Подобєд.- Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. - 340 с.: іл., - С. 256; Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини; ЦДАВО України, ф. 4, оп. 1, спр.850

25 листопада 1937 р. у Києві московитами розстріляний Микола Івасюк - Український художник.

Народився у місті Заставна на Буковині. Батько був теслярем, мама — ґаздинею вдома. Батьки вчили його чесно жити, любити рідну землю. Однак навчання українця на землі України відбувалося і румунською, і німецькою, лише не рідною.

Після закінчення школи в Заставні вступив до Чернівецької вищої реальної школи, де професором живопису був перший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігуляк. Саме він виховував у Миколи любов до мистецтва, давав хлопцеві безплатні уроки з техніки та композиції живопису, знайомив із історією культури. Учень обрав історичний жанр (історію рідного народу, боротьбу за соціальне й національне визволення).

1884 р., у 19 років, Микола Івасюк став студентом Віденської академії мистецтв. За однією з версій, саме тоді поставив собі мету: написати картину про Богдана Хмельницького. Цій роботі віддав 20 років творчого життя.

У серпні 1885 р. — учасник мандрівки студентської молоді по Тернопільщині. Не раз приїжджав до маєтку Володислава Федоровича у село Вікно (нині Гусятинського району), де малював портрети членів його родини.

******

18 вересня 1937 р. в квартиру художника Івасюка увірвалися енкаведисти зі cвідками, влаштували обшук і, хоча нічого крамольного не знайшли, господаря арештували й кинули до Лук'янівської в'язниці.

2 жовтня 1937 р. було написано постанову, в якій стверджувалося, що Микола Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, який нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.

14 листопада 1937 р. ухвалено вирок: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати».

25 листопада 1937 р. вирок було виконано. За одними даними, розстріляний у Биківні, за іншими даними – в Жовтневому палаці.

Похований у Биківні під Києвом.

Посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину» у 1980 р.

Упродовж життя Івасюк створив понад 500 художніх шедеврів: «Богдан Хмельницький під Зборовом» (1892), «Битва під Хотином» (1903), «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919) та найвідоміша його робота «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (1912). На сьогодні Україні є не більше 15 картин Івасюка.

Джерело інформації ФБ "Пам'ять нації".

24 листопада 1944р. на околиці Красного загинули славетні командири УПА - Линда Остап -«Ярема» і Кобилинець Іван – «Козак».

Ті події в спогадах одного з підпільників....

Одного вечора прибула до Хмелівки невишколена сотня новобранців під командою к-ра Олега. Можливо, що за дорученням к-ра Грома, ми долучили до цього відділу, щоб дати новобранцям кількаденний рекрутський вишкіл. Ще тої самої ночі, ми взяли зі собою харчі та подались з відділом Олега на північний захід в сторону с.Красне. У проміжних постоях в глибині Чорного Лісу, а згодом після переходу річки Лукви, в лісах під Красною наша група зайнялась практичним вишколом відділу за пляном зайнять, розпрацьованим хор. Щитом.

Село Красна розкинене навпоперек шосе, що тягнеться з півночі на південь у Чорний Ліс. Около вісім кілометрів в південно-західній стороні лежить райцентр Перегінсько. З тієї сторони при шосі недалеко тріангуляційного пункту знаходиться большевицький обсерваційний пункт. Залога бункру, — 7 людей, — була добре озброєна й споряджена радіостанцією. З уваги на можливе донощицтво, та ще й тому, що з бункра було видно село, як на долоні, ми сходили в село вночі й таки за ночі відступали в ліс.

Другої ночі досвіта, коли відділ відходив із села, в останній хвилині, як тилове забезпечення переходило попри наші квартири, службовий по сотні пригадав собі повідомити нас про відхід. Наш алярмовий скоро побудив усіх і ми спішились, щоб не заприміченими вийти в ліс. Все ж таки зав’ючення коня, що його ми тримали для транспорту тягарів, забрало нам дещо часу. Надворі сіріло. В тому моменті на горі з ліва, приблизно в стороні, кудою ми мали відступати, впали стріли. Пор. Ярема та хор. Козак, що долучив останньо до нашої групи, мабуть, як майбутній інструктор, побігли на горб, щоб розглянутися в ситуації. У міжчасі ми висунулися стрілецьким рядком до крайніх хат і вичікували повороту Яреми й Козака. Хвилину пізніше посипалися густі автоматні черги на горбі. «Большевики!» — промайнуло у кожнього з нас.

Іти слідами попередніх було б безглуздям. Із вистрілів довкруги села ми впевнились, що це планова акція і що село оточене. Треба було скоро діяти та шукати догідного виходу, поки ще не розвидниться на добре. Хор. Щит розгубився. Мого роя він післав пробувати щастя на південному напрямку, а сам остався з рештою поміж хатами. У боях ми новики, пороху не нюхали, але в найбільшому порядку, як це нас вчили, ми кинулись у розстрільну. Чи мало б це бути правдиве перше бойове хрищення? я, що зачислявся до сильних, носив останньо сам «дехтярова», Чайка — «чешку».

Ми вже були зо 100 метрів за хатами, коли Чайка шепнув: «Большевики!»

Дискутувати не було часу. До ліса був іще добрий шмат чистого поля. Можуть нас висікти до останнього. Кажу завернути. Таким самим порядком відступаємо назад поміж хати. По нас не стріляють. Дивно, — та ж мусіли нас завважити! Решта наших між хатами. Дядьки крадькома виглядають з-поза хат. Наш д-р Кум, думаючи що перехитрить ворога, а може і нас усіх, лізе в криївку під гноєм. Господар вже хоче його закидати, але він таки роздушується і в останньому моменті вискакує.

Трохи смішно, але й самозрозуміло. Людина попадає в паніку, бо в такій ситуації ще не знаходилась. Але й у інших серце б'ється приспішено. Від середини по долішній кінець навкруги села стріли густішають, а в горішньому, де ми, — мовчанка. Правдоподібно ворог чекає на нашу появу. Тактику наганяння під застави ми добре знаємо. Однак не було іншого виходу. Хор. Щит кидає до відступу спецгрупу та бунч. Запорожця. Вони, як один, мають автоматичну зброю. Їхнім завданням було добитись бігом до лісу, зайняти там становища й прикривати своїм вогнем відступ других. Найгірше, що не знаємо добре положення ворога на цьому відтинкові. Можливо, що він жде на скраю лісу на тих, що будуть відступати. Чотовому Симпатичному не треба було багато говорити: він відважний і досвідчений вояк. Між іншим, під час акції німців на першу старшинську школу в Карпатах він був важко поранений. На половині дороги до лісу по відступаючих посипався гураганний вогонь із згаданого вже горба. Бачимо, як деякі в неладі падуть та знову зриваються. Це не залягання. Мабуть поранені.

Ледве спецгрупа скочила в кущі, як більшість охоронного роя зривається у наступ. Біжимо трішки ліворуч від попередніх. Також на середині поля, — бо видно що лиш у тому місці ворожі застави нас бачать, —дістаємо сильний вогонь, цим разом перехресний. По нас стріляє також застава з півдня, яка недавно ще без труду могла зліквідувати наш цілий охорнний рій. Кулі прорізають замерзлу землю та свищуть невпинно попри вуха. Однак не до цілі. Кількакратно падаючи, добиваємося чудом здорові до лісу. Його краєм підбігаємо задихані на горб та з-за дерев сиплемо по горішній ворожій заставі. В долі чот. Симпатичний із своєї «півкрісівки» (штурмґевера) успокоює долішню заставу. Тим улегшуємо відступ решті. Завдяки ранішній годині, що обмежувала ворожим заставам поле зору, а тим самим і цільного обстрілу як також і через відсутність (це для нас поки що було загадкою!) застав від лісу на заході, ми вийшли досить щасливо з критичного положення. Після долучення всіх ми ствердили, що маємо двох легко поранених, а саме — бунч. Запорожця й Аскольда. Дехто ще мав продіравлений наплечник чи шинелю. Турові куля відорвала зап’яток у чоботі, а Лютому розбила накладку рушниці. Відступаючи глибше у ліс, ми стрінули чоту, що спішила нам на допомогу, і з нею ми долучили до цілости. Між хор. Щитом та сот. Олегом дійшло до гострої виміни слів. Через недбалість службового підстаршини ми мали двох ранених та чи й не двох убитими, бо ж бракувало ще пор. Яреми і хор. Козака.

Щолиш тепер ми довідались, що перші постріли в горішньому кінці села впали були від большевицької застави, що спішила зайняти становища під лісом, та що вони були спрямовані на тилове забезпечення сотні, що саме ховалася в лісі. Відступ сотні в ліс не дав большевикам виконати пляну, а це сприяло відступові нашої групи з фронту без обстрілу. Щолиш, коли сот. Олег відступив з відділом в ліс він довідався, що наша група ще в селі. Зразу вислав її на допомогу чоту, а ця по дорозі зустріла нас у відступі.

Стрілянина з селі не вгавала. Большевики почали господарювати поміж хатами та, як звичайно, розправлятися з населенням. Ціла сотня лежала на становищах, коли стежа донесла, що лісом іде розстріляною якесь військо. Ми не рухалися з місця. Сотенний Олег загадав направити зроблену помилку та помстити на ворогові наші втрати. Крізь далековид розпізнано відділ к-ра Хмари, що саме надходив. Ліс закишів від повстанців. У всіх піднявся бойовий настрій, а командири сотень врадили піти наступом на село та прогнати грабіжників.

Щоб ворог у селі і залога большевицького обсерваційного пункту за шосою нас не запримітили, дві наші сотні пішли лісом на заставу від Перегінська, а одна від Рожнітова. Щолиш коли чоти доходили на свої місця, сотенні розкинули решту в широчезну розстріляну та з північного й західнього напрямку рушили на село. Большевики не сподівалися такої сили партизанського війська і в поспіху залишали село. Тут і там почалася перестрілка.

Командири сотень перерахувались, що наженуть ворога на заставу від Перегінська, куди — на їхню думку — він повинен був відступати. Замість шосою попри бункер в сторону Перегінська большевики відступили вздовж села за шосу в напрямі лісу над річкою Лімницею.

Залога з бункру подала по радіо розвідку до райцентру, а оточена пізніш одною чотою, вона вимагала негайної допомоги. З Перегінська большевики рушили автоколоною на відсіч. До бункра, що, до речі, був сильною землянкою на чистому горбі та мав першорядне поле обстрілу, не можна було ніяк доступити. Аж «панцерфаустами» (протипанцерними п’ястуками) з прямої наводки в отвір вдалося розбити верх землянки. При спробі атаки виявилося, що ще не всі з залоги бункру погибли. Осталі при житті боронилися завзято. На наш заклик «Здатись;», вони відповідали брудною лайкою. Мабуть мали немало гріхів на своїй душі і знали, що УПА їх не помилує. В тому часі колона большевиків під’їхала під нашу заставу. Миттю всі, немов прочуваючи засідку, висіли з авт і розчленувались у широку розстріляну. Цей несподіваний мачевр ворога засудив засідку на невдачу. Завдавши наступаючим крім того дошкульних втрат, чоти, не мавши надто вигідних становищ, відступили, а большевики кинулись бігом до села. В такій ситуації викінчити бункер не було можливо і чота, що облягала бункер, вже під густим обстрілом відступила в село. Ворог, що зазнав немало втрат раненими, задовольнився врятуванням осталої при житті залоги бункру й відступив до району.

Сотня Хмари, повечерявши, зразу відійшла. Наша група і відділ Олега похоронили поляглих пор. Ярему і хор. Козака, що їх знайдено біля окопів на горбі, відправили на санітарний пункт обох ранених та подались попри с. Петранку до Угринова.

Джерело інформації. (http://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=375)

22 листопада минає 101 рік від дня народження (1921) українського військового та громадсько-політичного діяча, підпільника ОУН, вояка дивізії СС «Галичина» Михайла Івановича Бендини-«Залізняка» (с.Раделичі Миколаївського району Львівської області – 27 листопада 2009 р.). (Юрій Коломієць - сторінка у ФБ).

Життєпис. Навчався у сільській школі, а у 1936 р. вступив до Львівської торговельної школи і з того часу покинув батьківський дім. По завершенні навчання працював у народній торгівлі та одночасно провадив комерційну діяльність. 

У червні 1939 р. вступив до лав ОУН (псевдо «Залізняк»).

У 1942 р. зустрів свою майбутню дружину Марію Пугач і через рік, у серпні 1943 р., вони одружились і розпочали сімейне життя у Львові.

У вересні 1943 р. вступив до дивізії «Галичина». Залишивши дружину, яка на той час вже очікувала дитину, в складі 1-ї УД УНА відправився на вишкіл, який тривав протягом року. У першому ж бою під Бродами був поранений і потрапив до совєтського полону. На 18 липня була призначена страта, проте, коли солдати вели його на розстріл, рішення щодо його подальшої долі було змінено. Михайло все життя вважав це чудом Божим і був вдячний Діві Марії за чудесне зцілення життя. Він був відправлений під військовий трибунал, який засудив його до 25 років ув'язнення в Кемерові.

З перших днів полону Михайло планував втечу і така нагода випала через два роки ув'язнення. Після втечі, кілька днів відсиджувався у лісі, а потім, без документів, практично без грошей і їжі при допомозі добрих людей добирався додому 10 днів. Дружина на той час народила доньку і переїхала жити у своє рідне село. Очевидно, що Михайло не міг залишитись з нею, тому навідавши її під покровом ночі, був змушений залишити її на роки.

За допомогою товаришів по зброї, яких йому вдалось відшукати у Львівській області, він отримав документи переселенця на прізвище Володимира Івановича Сенишина.

Першим наміром його було приєднання до УПА, проте побратими переконали, що він принесе більше користі, працюючи на офіційній роботі і допомагаючи повстанцям, їх сім'ям, та таким як він втікачам, шляхом оформлення фіктивних документів, а також постачаючи медикаменти, одяг та зброю повстанцям.

Михайло Бендина влаштувався на роботу у канцелярію Городоцького районного відділу соціального забезпечення, а згодом він вже обіймав посаду старшого інспектора. Його робота передбачала поїздки по всьому Городоцькому району, що допомагало у здійсненні підпільної діяльності. Незважаючи на довіру до нього безпосереднього керівництва, працівники НКВД ніколи не довіряли йому і він був під їх пильним наглядом.

У 1951 р. по доносу Михайло був затриманий і засуджений до 25 років ув'язнення за статтею 54-1а. Заслання відбував в таборі в Сухобезводній у Горьківській області. У 1957 р. підпав під амністію і повернувся до дружини до Львова. Після ув'язнення Михайлові було заборонено працювати у торгівлі, тому решта його професійної діяльності була пов'язана з обласними закладами охорони здоров'я, де він працював на посаді головного бухгалтера.

У 1990 р. в часі свого візиту до родини у США Михайло зустрівся з побратимами Ярославом Качаєм, Романом Данилюком та Юрієм Ференцевичем. Разом вони домовились про створення Братства колишніх вояків Дивізії «Галичина» в Україні, метою якого б стало вшанування пам'яті полеглих у визвольній боротьбі, встановлення історичної справедливості, систематизація захоронень полеглих та здобуття належного, почесного місця діяльності УД «Галичина» у сучасній історії України.

Початком діяльності стала публікація Михайлом у пресі 1 грудня 1991 р. оголошення про налагодження контакту між колишніми вояками Дивізії «Галичина» в Україні.

Будучи членом Крайової Управи Галицького Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА з 19 листопада 1991 р., Михайло обіймав посаду Голови Львівської станиці Братства.

З 1990 р. і до останніх днів це була основна і найбільш значима діяльність всього його життя. Безліч справ були започатковані і реалізовані з побратимами, яких він відшукав і об'єднав для спільної діяльності й задля досягнення поставлених цілей.

Найбільш значимими досягненнями Братства всього періоду було встановлення пам'ятника загиблим під Бродами у с.Ясенів на горі Жбир, пошук та перезахоронення останків загиблих під Бродами на новоствореному меморіальному цвинтарі, побудова каплиці на цьому цвинтарі, сприяння створенню меморіального комплексу воїнів та репресованих на Личаківськім цвинтарі у Львові, встановлення пам'ятного знаку. За майже два десятиліття Братство видало багато публікацій та вело значну просвітницьку діяльність. Михайло також був тією ланкою, яка постійно забезпечувала зв'язок між вояками в Україні та за її межами.

Джерело інформації. Юрій Коломієць. (Фейсбук сторінка)

20 листопада 1908 р. у Варшаві помер Вороний Георгій Феодосійович - видатний Український математик - основоположник наукових напрямів у теорії чисел, алгебрі і геометрії. Його забальзамоване тіло, згідно із заповітом, було перевезено на рідну землю і поховане у с. Журавці (на Чернігівщині) у спеціальному гробівці. У 1930-х роках, під час розкуркулювання, гробівець було знищено. Селяни перепоховали останки математика поруч з батьком.

Народився Георгій Вороний 28 квітня 1868 р. у с. Журавка на Чернігівщині.

Середню освіту здобув у Бердянській (до 5-го класу) і Прилуцькій гімназіях. У цей період він захопився математикою. 1885-го Вороний вступив до Петербурзького університету. Основною галуззю досліджень, яку обрав для себе Г.Вороний, була теорія чисел. Саме у цьому напрямі у той час переважно досліджували такі авторитетні фахівці, як професори П.Чебишов, А.Марков, Є.Золотарьов. В результаті їхньої діяльності виник окремий науковий напрям, що згодом дістав назву «Петербурзька школа теорії чисел».

Поганий стан здоров'я змусив повернутися молодого вченого в рідну Журавку, де він далі працював над своїми дослідженнями. Восени 1889 р. Георгій Вороний склав випускні екзамени і захистив дипломну роботу про числа Бернуллі. Після цього його залишили при університеті для підготовки магістерських екзаменів на основі подання, підписаного провідними професорами математики — А.Марковим, М.Коркіним, Ю.Сохоцьким, К.Поссе.

Одночасно він був призначений позаштатним вчителем у Петергофській прогімназії.

У той же період Георгій Вороний одружився з Ольгою Крицькою, яка стала не лише коханою дружиною, а й другом і помічником на все життя.

Наукові інтереси молодого вченого надалі зосередилися на теорії алгебричних чисел, точніше – на теорії ірраціональностей третього степеня.

Два його дослідження, що лягли в основу магістерської і докторської дисертацій, принесли успіх. Обидві дисертаційні роботи 1896 р. були відзначені премією імені В.Буняковського.

«Георгій Вороний – геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і зробив у ній геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом ХIХ століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного», – писав академік Д.Граве.

Після захисту магістерської дисертації Г.Вороний отримав призначення до Варшавського університету, де працював до кінця своїх днів. З осені 1898 р. працював також професором Варшавського політехнічного інституту — був деканом механічного факультету.

У 1898 р. Г.Вороного обрали членом Московського математичного товариства. Він брав участь у роботі Х з'їзду природознавців і лікарів у Києві та ХI з'їзді у Петербурзі. У 1903-1904 рр. вийшли друком два дослідження Г.Вороного з аналітичної теорії чисел. У 1907 р. Г.Вороного обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.

Протягом 1903-1904 рр. Г.Вороний у складі групи професорів займався створенням Донського політехнічного інституту у Новочеркаську. Тут він виконував обов'язки декана механічного факультету, а 1908 р. повернувся у Варшаву на попередні місця роботи. У 1909-1911 рр. Г.Вороний за редакцією професора І.Брайцева опублікував у Варшавських університетських відомостях підручник із математичного аналізу.

Під час перебування у Новочеркаську загострилася хвороба Г.Вороного і він на літо поїхав у відпустку до рідної Журавки на лікування.

20 листопада 1908 р. Георгій Вороний помер у Варшаві. Його забальзамоване тіло, згідно із заповітом, було перевезено на рідну землю і поховане у Журавці у спеціальному склепі. У 1930-х роках, під час розкуркулювання, склеп було знищено. Селяни перепоховали останки математика поруч з батьком.

Наукові розробки вченого використовуються у сучасній науці. Діаграми Вороного стали широко вживати у багатьох наукових центрах світу. В останні десятиліття їх дослідження і узагальнення проводяться практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, в країнах Південної Америки, Японії, Китаї, Австралії, Новій Зеландії. У Сеулі (Корея) існує Дослідницький центр з діаграм Вороного. З ініціативи цього Центру з 2004 року в різних країнах світу протягом 10 років проводилися щорічні міжнародні симпозіуми, присвячені узагальненням діаграм Вороного та їх використанню (ISVD).

Метод Вороного – розбиття певного об'єму на частини дозволяє створювати максимально міцні структури з використанням мінімальної кількості матеріалу. Результати його дослідження використовуються також у кристалографії, інформації, фізиці, електроніці, астрономії, астрофізиці, хімії, хімічній інженерії, мікробіології, офтальмології, у розв'язанні проблем штучного інтелекту.

Діаграми Вороного використовують в інженерних конструкціях, у дизайнерських проектах. У Китаї за проектом дизайнера Hyun-Seok Kim'а побудована яхта під назвою «Voronoi yacht», португальський архітектор Andre Koelho створив лампу – гриб «за Вороним», в Сеулі під час симпозіуму 2005 року в Художньому музей була відкрита виставка «Мистецтво по Вороному», подібна виставка була і в Калгарі (Канада) у 2006 році.

Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/28/1868-narodyvsya-georgiy-voronyy-matematyk

Про наших земляків і фатальну виставу “Шаріка” 14.11.1943 р. під час прем’єри оперети Ярослава Барнича “Шаріка” у приміщення українського театру, нині – приміщення Івано-Франківської обласної філармонії, ввірвалися німецькі окупанти, маючи інформацію, що у залі зібралися українські націоналісти, і заарештували 140 людей.

Арештованих по одному виводили на сцену, де перевіряли документи і обшукували. Звільнених садили в залі, а підозрілих відводили в канцелярію. Серед затриманих був уродженець Петранки – Дякон Ігор.

(Народився 1926 року, батько був директором школи і хорунжим УГА. З 1935 року вчився в школі імені М. Шашкевича в Станіславові. Потім в гімназіях Львова і Станіславова. З 1944 року – у підпіллі, був у сотні “Бея”, далі в обласному проводі. В 1946 році поступив у медінститут, а наступного року арештований і засуджений на 10 років таборів).

Також замітним був збліднілий блондин - Йосип Дідоха з Нижнього Струтина - перевірка якого все ж пройшла спокійно, але коли він вже сходив зі сцени з-за завіси його схопила за куртку чиясь рука. Як пізніше виявилось, це була рука провокатора, який весь час підглядав за перебігом дій. В тому часі хлопець підніс руку до рота і щось проковтнув. 

Німаки відразу його закували, зав’язали шарфом рот і почали бити. Хлопець впав на підлогу та почав руками відсувати з рота шалик. Тоді німці вхопили його за голову і спробували розкрити йому рота, але Йосип зі страху міцно зціпив зуби. Тоді закликали лікаря, розрізали одяг і зробили кілька уколів в руку. Коли лікар почав випитувати яку він вжив отруту, Йосип зрозумів, що це робилось з метою не дати йому померти від отруєння. Далі на всіх арештованих в гардеробі наділи спільні кайданки і двома партіями по по п’ять чоловік відвели до в’язниці. Окремо вели тільки Йосипа то його товариша Андрія. 

В тюрмі всіх арештованих відправляли до канцелярії, а далі по збірних камерах, і тільки Дідосі з товаришем дістались одиночні камери. Йосипа кілька разів викликали на допити, де сильно били, а один раз навіть відправляли на електричне ліжко, яке являло собою звичайне металеве ліжко на яке ложили ув’язненого і періодично вмикали електричний струм в перервах між чим також били. 

17 листопада 1943 року знову ж таки в театрі відбувся суд, після якого 27 членів ОУН розстріляли неподалік від будівлі нинішньої філармонії – біля стін синагоги, прив’язавши їх до стовпів.

Тих кого смертна кара оминула відправили назад і тюрму, де вони сиділи в спільній камері. 23 листопада до тієї камери привели і закованого Дідоху. По обличчю і розбитому вигляді замітно було те, що він перейшов сильні тортури. Тут Йосип оповідав, як проходили його допити, показував рани, отримані на електричному ліжку та заявляв що нікого не здав, але сильно сумнівається чи зможе й надалі витримувати катування. 

27 листопада до розстрільного списку потрапляють решта 12 засуджених. Наступного дня 10 з них страчують, але Йосипа знову оминає смертна кара. Та все ж за кілька місяців життя молодого юнака обривається під час публічної страти на Долинщині.

Автор цього допису Olek Shkil

Кузьменко Галина «Надя» - вояк УПА, кулеметниця, пропагандист ТВ-21 «Гуцульщина».

Галина Кузьменко народилася 30 липня 1922 року в селі Нова Басань (Козелецький повіт Чернігівської губернії). В 11 років залишилася сиротою, оскільки мама та двоє братів померли від Голодомору, а батька заарештувало НКВС. Виховувалася в дядька у Донецькій області.

У 1943 році добровільно вступила в підпільну організацію «Чернігівська січ», а з наближенням лінії фронту організація вирушила рейдом на захід і приєдналася до УПА.

Майже три роки під псевдо «Надя» перебувала у лавах збройного підпілля на території Станіславської області, працювала пропагандистом у ТВ-21 «Гуцульщина».

Захоплена чекістами в 1946 році, коли хворіла на тиф. Ув'язнена на 10 років таборів та 5 років обмеження в правах. Строк відбувала у Воркуті.

Після звільнення вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута. Проживали спочатку в Бориспільському районі, народився син Василь. В середині 80-х переїхала до сина у квартиру в Києві.

Померла у червні 2000 року.

Вшанування пам'яті.

У селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області є вулиця Галини Кузьменко і провулок Галини Кузьменко.

У 2015 році стала однією з 10 Героїв серії інформаційних плакатів «Українці в лавах Об'єднаних Націй перемогли агресора», підготовлених Українським інститутом національної пам'яті до 70-ї річниці перемоги над нацизмом.

Джерело.

Літопис УПА, Вікіпедія, календар Українця.

*****

Галина КУЗЬМЕНКО Псевдо: «НАДЯ»

Діяльність: за першою версією – воячка УПА, кулеметниця та пропагандистка ТВ-21 «Гуцульщина»; за другою версією – фельдшерка куреня УПА «Степового» та наглядач підпільної аптеки.

За зв'язок із українським підпіллям Галина Кузьменко зазнала катувань чекістів, провела 10 років у радянському концтаборі у Воркуті.  

Після завершення ув'язнення, радянський режим не дозволив дівчині одразу повернутись до України. 

По собі Галина Кузьменко лишила доньку Роксолану, народжену від колишнього упівця Ярослава Когута. 

Джерело. Сайт радіо свобода. https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

В осінний день, 17 жовтня 1996 р. закінчила свою багатогранну туземну мандрівку Марія Лабунька з дому Ровенчук (Ірина Сурмач). Наводжу в заголовку і тут ім’я і прізвище «Ірина Сурмач», бо українська громада Мюнхена, де покійна жила до 1955 р. і до часу, коли вийшла замуж за Мирослава Лабуньку, була знана тільки, як Ірина Сурмач.

Такою для багатьох вона залишилася у їх пам’яті. Невиліковна недуга рака перервала її нитку життя на сімдесят другому році життя. Покійна була свідома близького кінця своєї туземної мандрівки і переходу у невідомі Божі засвіти, де вже немає ні болю, ні турбот, а життя безконечне.

Покійна Марія народилась 12 лютого 1924 р. у селі Печиніжин, що на Івано-Франківщині, у родині Ровенчуків. На жаль життєвий шлях Марії не належав до легких. Хоч Марія була ніжної будови, але сприймала своє життя, подивугідно мужньо. Батьки Марійки дали її глибоке родинне і релігійне виховання та освіту, що мало вагомий вплив у її житті. Вартості, одержані у батьківській хаті, покійна зберігала до кінця свого життя. Можна сказати, що це був своєрідний батьківський посаг для Марії, з яким покійна пішла у широкий світ, на якому оснувала своє родинне життя.

Юні роки Марійки випали на жорстокий час Другої світової війни. В той час Україна і її український нарід знаходивсь між двома тоталітарними окупантами червоною більшовицькою імперією і гітлерівською фашистською Німеччиною. Для українського народу в тій ситуації не було іншої альтернативи, як власними силами змагатись за незалежність і свободу українського народу. Організація Українських Націоналістів взяла на свої плечі бо­ротьбу проти двох червоного і брунатного імперіялістів. Українська молодь широко приєднувалась до боротьби за незалежність України. Таким чином Марія спершу стає членом Юнацтва ОУН, а згодом приєднується до активного українського резистансу і стає активним членом Української Повстанчої Армії.

Активна участь у підпільній боротьбі примусила юну, гарну брунетку, з широко відкритими чорними І очима, і дівчину Марію покинути рідну хату, батьків і йти у невідоме, виконувати її призначенні завдання. Треба було змагатись на два фронти, проти відступаючої гітлерівської армії та окупаційної влади, а з другої, проти наступаючої більшовицької навали. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала Марійку у рядах УПА на Закерзоні — Лемківщина. Тут знову прийшлось проводити подивугідну боротьбу проти сателітньої комуністичної Польщі і більшовиків, обороняючи, перед різними нападами, безборонний український нарід на Засянні і Лемківщині.

Перед відділами УПА не було надій на перемогу, але щоб зберегти людський потенціял, було вирішено збройно продістатись на Захід. І тут Марійка у 1948 році з групою членів УПА опинилась у Західній Німеччині, в американській зоні. Це не прийшлось легко. Треба було чимало пережити різних труднощів, щоб вкластись у нормальне суспільне життя. Для Марійки усміхнулась доля, щаслива нагода — студіювати. Вона вписалась на студії історично-філософічного факультету Українського Вільного Університету, у Мюнхені.

На початку 1950 років Ірина Сурмач вийшла замуж за Мирослава Лабуньку. У Мюнхенському періоді починається моє знайомство з Марійкою. У Мюнхені ми жили дружньо, як велика родина. Чи мало з тих, що по-товариськи, разом жили, не стало серед живих. Тут можна назвати Богдана Бідяка, Володимира Керода, відомого письменника Любомира Рихтицького (Любомирського) й інших. Наша дружба з Марією була така щира і близька, що вже після того, як перенеслись до Америки і жили разом у Нью-Йорку, то все ми були постійними гостями у великі рокові свята Різдва Христового і Христового Воскресіння у панства Марії і Мирослава Лабуньків. До тих постійних гостей належали переважно покійний Богдан Бідяк, Осип Данко і автор цих рядків. Це справді все було дружньо-родинно. Хата Лабуньків все була гостинна. Життя Марійки ні у Мюнхені, ні в Нью-Йорку не належало до розкішних, але покійна не нарікала і була щаслива з того, що мала.

Слід підкреслити, що Марійка все була зорієнтована в українсько-громадському, церковному і політичному житті, бо ж безперебійно брала в ньому активну участь. Вона мала свою здефінійовану думку на різні політичні проблеми. Марійка була активною пластункою, членом Т-ва колишніх Вояків УПА, Українського Патріярхального Товариства, Союзу Українок Америки й інших організацій. Поруч того слід наголосити і підкреслити, що вона була взірцевою мамою, віддаючи для своїх дітей все, що тільки мала. Це є найстарший син Олесь, середуща дочка Ія і молодший син Іко. Мати разом з батьком Мирославом дали їм глибоке родинне і релігійне виховання і подбали про осягнення високої освіти. Покійної посвята для дітей була подивугідна.

На закінчення належить сказати і підкреслити, що Покійна Марія була глибоко віруючою, чесною і багатотрудивою людиною. Все була приємною, веселою і милою в товаристві, великою патріоткою. Покійна належала до дуже упорядкованих людей і все мала особисте «я». Такою залишилась у моїй пам’яті Покійна Марія-Ірина.

В особі покійної Марії втратили: Мирослав вірну дружину і друга в житті, дочка Ія і сини Олесь й Іко дорогу і незаступиму маму, внуки милу бабусю, друзі по зброї віддану подругу зброї, громадські організації і в загальному українська громада відданого і працьовитого члена громади, а друзі і приятелі віддану подругу спільних переживань. Мужеві Мирославові, дочці її, синам Олесеві й Ікові складаю глибоке співчуття.

Хай гостинна американська земля буде Марії легкою, а пам’ять про неї хай іде з роду в род.

Микола Галів

Із ФБ сторінки Borys Buchynskyy

Дарія Ребет (дівоче прізвище: Цісик, псевдо: "Орлян", "Роберт", "Вільшинська" — визначна політична і громадська діячка, публіцистка, за фахом правник. Голова Проводу ОУНЗ (закордоном) (1979–1991). Дружина Лева Ребета.

Народилася Дарія Ребет у родині священика її батько Омелян Цісик — походив із села Малий Ключів на Коломийщині, народився 18 березня 1887 p. такаж у священничій родині. Германіст і україніст, автор книги «Політичні твори Шевченка»; мати Олена (Леся) Федорович — донька священника, який у ІІ-ій половині XIX ст. належав до «пробудителів Буковини». Дарія Ребет навчалася на юридичних факультетах Львівського та Люблінського університетів; здобула науковий ступінь магістра права.

Політична діяльність:

На початку 30-х належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви ОУН в Стрийській окрузі (1933–1934). 1934–1938 — член Крайової екзекутиви ОУН на Західно Українських Землях, відповідала за зв'язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбувала піврічне ув'язнення в тюрмі (1939). З квітня 1941 р. перестає бути членом ОУН, стає членом ОУНР. Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУНР. У серпні 1943 року взяла участь у роботі 3-го Надзвичайного Великого збору ОУНР.

З вересня входила до складу ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української головної визвольної ради (УГВР) (11–15.07.1944). Була обрана членом І-ї Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР. У повоєнний час жила в еміграції у ФРН. Після розколу ОУНР у грудні 1956 р. приєдналася до ОУНЗ і була обрана до складу її Політичної ради. З 1979 року очолювала діяльність Політичної ради ОУНЗ і перебувала на цій посаді до червня 1991 року.

Участь у жіночому русі:

Відзначилася активністю у розбудові жіночого руху в еміграці. 15–16.12.1945, Авсбурґ — Перший З'їзд українського жіноцтва в Німеччині. До Головної Управи було обрано Дарію Ребет. Із 1946 року, з моменту заснування журналу ОУЖ «Громадянка» була його дописувачем. 29–30.03.1947, Ашаффенбурґ — ІІ З'їзд ОУЖ, що його референткою обрано Дарію Ребет. При її співпраці створено міжнародну Лігу Жінок в екзилі, в якій крім українок об'єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей. Постійним секретарем Ліги була Дарія Ребет.

Журналістська діяльність:

Дарія Ребет співпрацювала з багатьма українськими періодичними виданнями в еміграції, була членом редколегій часописів «Сучасна Україна», «Сучасність» та «Український самостійник», видала збірку статей про Об'єднання Українських Жінок у Німеччині (1980), автор статей, присвячених ідеології ОУН, її програмним постулатам та історії, українському визвольному рухові.

Джерело інформації 1.

Дарія Ребет. Спогади. — Львів: Манускрипт-Львів, 2018, 176 с.

Андрій Ребет. Доповідь «Лев і Дарія Ребет: мої батьки», виголошена в Українському Вільному Університеті, Мюнхен, 24.06.1998.

Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – “Орлян”. — Торонто-Львів: Літопис УПА, 2013. — 110 с. 

Довідник з історії України, Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка, Київ, Генеза, 2001 та з Вікіпедія.

*****

Учасниця «Пласту»; керівниця повітової референтури ОУН; єдина жінка у Проводі ОУН (б) та в президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР); член Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича; обіймала керівні посади в ОУН і в еміграції

*****

Дарію Ребет затримували п'ять разів. Після арешту 1939 року, під час слідства, вона провела без сну у польській в'язниці понад два тижні. 

Однак, це не зламало Дарію. Для посилення тиску її перевели до окремого жіночого відділення, де тримали кримінальниць, але Дарія не видала своїх побратимів. 

Джерело інформації 2.

https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

З історії освітянської роботи ОУН у Херсоні. (автор: Юрій Щур)

                                        Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко [1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

                Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі [2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

П'ятниця, 27 листопада 2020 22:03

ВЧИТЕЛЬ: з історії освітянської роботи ОУН у Херсоні

Юрій Щур

Іван Журба

Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко[1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

юліан войтович ярослав степовий

Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі[2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

інститут херсон1

У першій половині жовтня 1941 року відділ освіти Херсонської міської управи провів у Малому театрі конференцію вчителів міста й навколишніх сіл. Головна мета конференції полягала у налагодженні роботи освітньої сфери відповідно до нових реалій життя в умовах німецької окупації. У перший день роботи конференції доповідачами були представники міської управи та відділу народної освіти. Наступного дня вчителі працювали в тематичних секціях, зокрема історичну секцію очолила вчителька Марія Гаркуша. Під час спільної роботи вчителів історії розроблялися навчальні плани, а також зачитувалися окремі теми з історії України. Основний наголос тоді було зроблено на періоді Київської Русі. Марія Гаркуша прочитала лекції про її заснування та період князівства Ярослава Мудрого. Інші теми з цього періоду історії висвітлив у своїх лекціях «Ярослав Степовий» (Юліан Войтович). Зауважимо також, що під час роботи історичної секції були надані рекомендації щодо підручників для шкіл, це були книги з історії України авторства Коваленка, Миколи Аркаса та Михайла Грушевського.

Після повернення совєтської влади до Херсона, органам держбезпеки, в процесі боротьби з націоналістичним рухом, вдалося дізнатися про створення членами ОУН у другій половині 1942 року в сільськогосподарській школі молодіжного осередку на чолі з Ростиславом Шевченком. Завербований у 1952 році під агентурним псевдонімом «Павленко» колишній учень школи й учасник організації Микола Ломакін свідчив, що керівництво організацією здійснювало двоє учнів: згаданий Шевченко та Юрій Вороненко (рідний брат дружини Федора Вдовиченка). Окрім зв’язків безпосередньо з членам ОУН Херсона, молоді націоналісти через зв’язкових Павла Соболенка, Григорія Біду та Леоніда Ніколаєва також підтримували зв’язки з оунівцями Миколаєва та Одеси, зокрема отримували звідти різноманітну літературу. Не виключено, що до появи цієї молодіжної організації ОУН був причетний і Юліан Войтович.

Наприкінці літа – на початку осені 1942 року Войтович захворів на черевний тиф. Саме на цей час припадає розгортання репресій нацистських спецслужб проти ОУН у Херсоні. Перебування вчителя Степового у лікарні не вберегло його від арешту, який відбувся 19 листопада того ж року. Сам Юліан через багато років згадував, що коли його забирало гестапо, він був абсолютно безсилий й інші хворі були змушені виносити його з лікарні на ковдрі.

Після арешту до сільськогосподарської школи надійшов запит від німців, які потребували його характеристики, зокрема чи проводив він націоналістичну діяльність у школі. Іван Журба на допиті у 1950 році свідчив, що вчителі підготували колективну позитивну характеристику, із запереченням будь-яких фактів проведення націоналістичної діяльності вчителем Степовим. Можливо, це зіграло свою роль у подальшій долі Юліана Войтовича під час слідства гестапо, зокрема його виживанню.

Допоки Войтович перебував у лікарні (до арешту), родина Журби допомагала йому. Загалом, рівень дружніх стосунків у цих двох вчителів-націоналістів був настільки високим, що інші педагоги з сільськогосподарської школи пліткували про те, що вчитель Степовий залицяється й «женихається» до старшої доньки Івана Журби Галини. Також навідувала у лікарні Степового дружина оунівця Федора Вороненка Світлана. Пізніше вона згадувала у листі до Войтовича про родину Журби, що «останньо в Херсоні вони мешкали недалеко від лікарні, де Ви лежали хворий на тиф, і я, повертаючись з лікарні, бо Вас вже там не було, вступила до них і повідомила про Ваш арешт, то вони (мама і Галина) розплакалися і дуже вболівали».

Не оминув репресій, але вже радянських, і сам Іван Журба. Під час відступу німців з території Херсону він виїхав з родиною до Румунії. Однак, 6 квітня 1950-го року його було заарештовано оперативною групою контррозвідки МГБ військової частини п/п 93210. Справу вели херсонські «чекісти», а 20 жовтня того ж року Військовим Трибуналом військ МВС Херсонської області він був засуджений до 20 років таборів з ураженням в правах на 5 років.

[1] Цікавим фактом, що свідчить про «ретельність» боротьби деяких співробітників МГБ з націоналістичним підпіллям є помилкове віднесення Вдовиченка, Грицая та інших членів бандерівської Похідної групи ОУН до потенційного членства «мельниківської» ОУН під час відповідної чекістської кампанії у 1952 р.

[2] Тепер – частина Корабельного району міста Херсон.

Джерело інформації:

https://ukrnationalism.com/history/4239-vchytel-z-istorii-osvitianskoi-roboty-oun-u-khersoni.html

(автор: Юрій Щур)

Були на Херсонщині і ОУН, і Бандера.

На фото: справа – Богдан Бандера. Фото з архіву Віри Мельник.

Діяльність ОУН та легендарне прізвище Бандера у більшості асоціюються виключно з західною Україною, але це невірно. Боротьба ОУН і УПА на землях Херсонщини потребує окремого дослідження з різних причин. Однією є та, що власне Херсонська область була створена 1944 року, а діяльність українських націоналістів на півдні України розпочалась ще до Другої Світової війни. Саме тоді були створені таємні похідні групи ОУН, у складі яких налічувалося від трьох до п’яти тисяч осіб. Великих угруповань було три: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ» мала на меті досягти Києва, група «Центр» – Харкова, а група «Південь» – Одеси та Криму. Основне завдання їх полягало у створенні на місцях адміністративних органів української влади.

Українське підпілля Півдня.

На Півдні українське підпілля було досить потужним. Підпільні організації існували в усіх обласних центрах та більшості районів і були доволі міцні, інколи вони мали в розпорядженні навіть власні друкарні. Певне уявлення про їх діяльність дають спогади В.Т.Бойка – члена націоналістичного гуртка, що існував у 1941 році у селі Нововоронцовка на Херсонщині.

Перші арешти націоналістів розпочалися з жовтня 1941 р. Тоді у Миколаєві було заарештовано 16 членів ОУН. При арешті до німців потрапили важливі документи про структуру організації, її завдання, псевдоніми керівників, тому в місті розпочались арешти. В той же час у Херсоні також проводились арешти членів цієї організації, четверо з яких були страчені. Члени ОУН в Херсоні активно діяли під прикриттям загонів самооборони, дозволених окупаційною владою. Вони проводили збори з метою пропаганди програми ОУН, на які збиралося до двох тисяч осіб. Прихильники націоналістів гуртувалися навколо командира самооборони на ім’я «Конрад». Вони мали зв’язок з іншою групою, що діяла в муніципальній адміністрації Херсона. Керував нею заступник мера на прізвисько Гриць. За архивними даними в середині січня 1942 року обидві групи були заарештовані. Однак націоналісти-підпільники продовжували боротися проти німецьких загарбників у Херсоні та районних центрах. Тому окупанти почали переслідувати усіх підозрілих, і 12 серпня того ж року в Херсоні було заарештовано ще 8 запідозрених у приналежності до українського підпілля. А в листопаді в Херсоні і Миколаєві відбулися повторні арешти. Втім, в область прибули нові члени похідних груп. Підпільну сітку організував буковинець «Довбуш». Через Миколаїв і Херсон йшла лінія зв’язку з підпіллям у Маріуполі.

Богдан, рідний брат Степана

Під загрозою переслідування за членство в ОУН рідний брат Степана Бандери Богдан покинув рідні пенати, коли західна Україна стала радянською, і почав «мандрівне» життя підпільника. Він перейшов західний кордон УРСР і осів у польському Холмі. Навчався у тамтешній гімназії. А незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала в Центральну, Східну та Південну Україну свої «похідні» групи, приєднується до однієї з них і разом з іншими «західниками» проникає до Херсонщини.

«Богдан» (інші псевдо – «Богданчик», «Іван») керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН (Б). Остання була підзвітна Миколаївському проводу, який очолював «Директор». Вище «Директора» в організації стояв «Юрко» – це псевдонім відомого діяча ОУН і УПА Василя Кука. Головним завданням для «Богдана» стала пропаганда серед молоді ідей організації. Агітація серед юнаків та дівчат була для ОУН пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стійка потреба в нових людях. Спочатку, після перевірки ідеологічних основ, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики або листівки, які регулярно постачалися із західної України. Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство повинен був прийняти присягу на вірність ОУН.

У листопаді 1943 року «Богдан» «засвітився» в замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами потрапив в село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися в хаті місцевої жительки Ніни Яковлєвої, до них прийшов поліцейський разом зі старостою села і почали обшук. Не довго думаючи, «Богдан» вихопив у поліцейського гвинтівку, а його товариш «Хвиля» вистрілив тому в голову. Після цього підпільники розбіглися хто куди.

На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН і «Богдана» посилають керувати підпіллям в Баштанський район. Активність Бандери так вразила керівника Миколаївської округи ОУН (б) Павла Микитенка, що він на допиті в НКВС зарахував того до «найнебезпечніших індивідів», а Баштанський район охарактеризував як «найбільш заражений націоналізмом».

Криївка неподалік села Піски.

«Богдан» оселився в селі Піски, у будинку дівчини Моті, яка симпатизувала оунівцям. Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього «Богдана». Ось яким він запам’ятався колезі: «25 років, західняк, всю його сім’ю репресувала радянська влада, нелегал». В інших протоколах допитів читаємо: «На вигляд років 18, хоча насправді 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене. Довгасте бліде обличчя, очі сіро-блакитні, ніс прямий, вуха великі. Був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, «живим в руки не здасться».

Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади – німецької на радянську. Тому було прийняте рішення побудувати укриття, щоб актив зміг там знаходиться у важкі дні. Богдан Бандера також копав один з «бункерів». На початку березня він оселився в укритті за 8 км на схід від села Піски.

У таких «ямах» керівники Миколаївського і Баштанського підпілля сподівалися пересидіти зміну влади, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів. «Богдан» рекомендував вступати в Червону Армію і підшукувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих у збройні «боївки». «Заколотники» сподівалися спрямувати і тих, й інших воювати на Волинь у складі УПА. Багатьох тривожило земельне питання. «Богдан» обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для «індивідуального користування». З Богданом Бандерою в притулку також переховувалися підпільники села Піски, але через деякий час це укриття виявили німці. Зав’язалася перестрілка. Частина повстанців зуміли втекти.

Підпілля Миколаївщини дуже постраждало від радянської масакри. Зокрема, за нез’ясованих обставин загинули його керівник «Директор», заступник Павла Микитенка «Микола». А сам Микитенко, особисто знайомий з Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВД, але вже в лютому 1945 року «за зраду Батьківщині» отримав 10 років таборів.

Херсонські оунівці діяли ще й на початку 50-х

Закінчення життєвого шляху Богдана Бандери, за розповідями очевидців, настало у березні 1944-го. За спогадами мешканки с. Піски Тамари Задираки, «Богдана» випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, які перебували в селі на відпочинку. «Коли він забіг у сад, – згадувала жінка, – військовослужбовці його оточили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Він заговорив з військовими – говорив, що він не німець і просив здати його в комендатуру. Я стояла приголомшена. Я згадала мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців. Кажу їм: «Він же не німець!» А вони: «Ти його знаєш?»

«Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці». Я відразу здогадалася, що це той же хлопець, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: «Я Богдан, я українець зі Львова» – і невдовзі помер».

Богдана Бандеру тоді поховали на городі Тамари Задираки. Чітких офіційних документів, які б розставили всі крапки над «і» в цій історії, так і не виявлено. Залишилося тільки кілька непрямих документальних свідчень. В 1944 – му році на допитах у НКВС місцеві підпільники, розповідаючи про оунівської мережі, раз за разом давали свідчення про якогось 25-26 річного «Богдана». Але жоден з них не знав точно, з ким насправді мав справу. Незважаючи на те, що радянська влада арештовувала, розстрілювала та висилала на Соловки усіх українських націоналістів, котрі вели підпільну роботу в Херсонській області, все ж в регіоні залишились люди, котрі не переставали боротись за незалежність України. За даними архіву КДБ у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів.

Джерело інформації. https://pressclub.te.ua Алла Дігтяренко, за інформацією Інтернет-видань та архівних даних. 

PS: 

Є версія, що в 1944 випадково застрелений військами Червоної Армії під час реокупації нею теренів Херсонщини.

За іншою версією навесні 1944 втік спочатку в західні області України, потім нібито в місто Відень і до 1963 проживав за кордоном.

За третьою — став жертвою зрадництва Петра Войновського в Миколаєві над Бугом.

80-РІЧЧЯ УПА: РОЗПОВІДЬ ПРО ПОЕТА ТА РЕДАКТОРА ПІДПІЛЬНОГО ВИДАВНИЦТВА УПА З ПОЛТАВЩИНИ ПЕТРА ВАСИЛЕНКА-ВОЛОША.

14 жовтня відзначатимемо День захисника України та 80-річчя створення Української повстанської армії (УПА) Щоб вшанувати захисників і захисниць України та воїнів УПА Інститут нацпам’яті розпочинає інформкампанію під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».

Обидві пам’ятні дати тісно переплітаються. Їх поєднують боротьба за державність проти московського режиму і тяглість військових традицій. Розпочата Росією війна у 2014-му, а потім і повномасштабне вторгнення спонукали сотні тисяч українців узяти до рук зброю і стати захисниками. Водночас цей феномен не є виключно сучасним явищем. Маємо приклад, коли українці підіймалися на збройну боротьбу за право на свободу та ідентичність — це історія УПА. Нині ЗСУ воюють із тим же ворогом, з яким вела боротьбу УПА. Тож сьогодні Полтавський офіс УІНП публікує матеріал авторитетного полтавського краєзнавця Анатолія Чернова, який на основі досліджень з тому 16 «Літопису УПА» та з книги «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА» написав статтю про уродженця історичної Полтавщини, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Василенка-Волоша.

Народився у 1921 році в селі Війтовцях Яготинського району на Полтавщині (зараз це село територіально входить до складу Київської області) у багатодітній родині. Його батько, свідомий українець, працюючи тяжко у колгоспі, мріяв про те, щоб своєму найстаршому сину Петрусю, дуже здатному і охочому до науки, надати вищу освіту. Доля батька склалася трагічно. У 1936 році енкаведистські посіпаки його арештували і засудили на 10 років заслання в далекі табори. Мабуть, розстріляли, а присуд на заслання проголосили для маскування. Так робили в той час із сотнями тисяч українців. Мати і четверо дітей (два сини і дві дочки) залишилися без засобів до існування, пізнали страхіття голодомору 1932-1933 років та більшовицьку сваволю.

Петро Василенко згадує:

Як постав 32-й та 33-й, поїли все, що було їстівного, навіть траву-лободу повищипували. А смерть косить. Щодня підвода їде, та два чоловіка збирають трупи з вулиць і — в общу могилу… О, друзі мої, вже й не пригадую, як вижив я, десятиліток, в тому першому голоді.

Молодий Петрусь, незважаючи на все лихо, рветься всіма силами до освіти, вчиться в школі, багато читає, пише вірші, які подобаються всім його товаришам у селі. Після закінчення середньої школи вступив до Педагогічного інституту. Навчаючись в інституті, все ясніше бачить світ і життя та всю неправду кругом себе. Не затруїла молодої, палкої, степової душі юнака ні більшовицька школа, ні брехня їхніх газет та книжок. Петро бачив і розумів щораз ясніше життя та усвідомлювався в критичному, негативному ставленні до більшовицької неволі. Отримавши диплом по закінченню інституту, працював учителем в середній школі на Полтавщині. А на дні душі жевріла пам’ять про мученицький шлях свого батька — і цілого народу, яка змушувала думати молоду людину: чому? за що? навіщо?

О, мій батьку! 

(Десь в кайданах умерший)

Не досягший в житті сонцесяйних вершин, 

Твій тяжкий шлях борні не забуто

й тепер ще Крізь сніги його

довжить Твій трепетний син.

Із початком Другої світової війни Петра Василенка забрали до війська, де він закінчив прискорений курс військового училища і був направлений на фронт.

Тут Петро Василенко і знайшов свій шлях — шлях збройної боротьби проти всіх ворогів незалежної України. Він мав змогу ознайомитись з українським визвольним рухом, пізнав його програму — тоді зрозумів усе і знайшов ясну відповідь на всі питання і бажання, якими змолоду горіла його палка душа.

У липні 1944 року Петро Василенко вступає до лав Української Повстанської Армії (УПА).

Спочатку був чотовим в сотні Куреня «Месники», потім виконував функції політвиховника, а згодом став редактором часопису «Лісовик», що видавався повстанцями в Закерзонні.

Неодноразово П. Василенко-Волош бере участь у бойових діях проти польсько-більшовицьких військ. У своєму репортажі «Пригода під час маршу» Петро Василенко розповідає про бій сотні УПА під селом Которинами з більшовицькою розвідкою, в якому сам брав участь як чотовий сотні. Його репортажі, статті, нариси друкувалися у виданнях Краєвого Осередку Пропаганди: журналах «На чатах», «До зброї».

Петро Василенко вірив, що настане час, і він повернеться ще з переможним прапором українських визвольних змагань через Дніпро у рідні полтавські степи, щоб на місці помститися за смерть свого батька і тисячі загиблих українських патріотів. Він прагнув цілою душею здійснення тієї хвилини, «коли вже ніхто не буде бити, закріпачувати, вивозити та стріляти наших батьків і матерів, а буде вільна земля та щасливий люд». У це він вірив і за це боровся, та за це віддав своє молоде життя.

Діяльність вояків УПА — то не лише самі бої. Майже кожен день проводились в партизанських умовах освітня та ідеологічна робота, без допоміжної літератури — це особливий героїзм у поєднанні з великим талантом, справжній подвиг. При тому треба мати непохитну залізну волю та незламну віру. Серед бійців було чимало поетів, письменників, художників, музикантів. Серед них наш земляк, письменник Іван Багряний, поет Юрій Липа, художник і скульптор Михайло Черешньовський та багато інших, кого любов до Батьківщини покликала до лав УПА та примусила взяти до рук зброю. Це прекрасне покоління, яке творило безмежну потугу нашої нації, що здатна була боротися у вкрай несприятливих умовах. Його представники підпільно видавали друковані часописи і твори, складали чудові пісні та поширювали їх серед народу.

Чільне місце серед них належало і нашому земляку Петру Василенку, популярному поету, на вірші якого складалися повстанські пісні. Його вірш, покладений на музику — «Марш месників» став гімном Куреня. Головною роботою поета стала поетична збірка «Мої повстанські марші», яка була повністю видана лише в 1966 році у Львові, завдяки нашому земляку, а зараз львів’янину Миколі Петренку.

Ярослав Стех дає таку характеристику збірки:

«Мої повстанські марші» — це перш за все віддзеркалення душі повстанця. У них зображено бої з ворогом, героїчну смерть вояків УПА, а також про конкретних героїв, головним чином командирів повстанських груп, хоч і не завжди названі їхні справжні імена, або псевдоніми. Читаючи повстанські марші, мимоволі переносишся уявою в ті дні слави і величі українського козацького лицарства. Це вірші вільної козацької людини. «Ми славим правду, Бога, новий світ, вас прокляли замучених мільйони, на месть нас гонить кров їх з роду в рід» — такий виклик кидають в обличчя ворогові борці за волю, честь і славу України.

Дмитро Донцов писав:

…Це голосний крик нової України, яка сповіщає світові, що вона прийшла на світ: що вона живе, жити хоче і жити буде, хоч би всі сили зла завзялися на неї… Це воскреслий дух утоптаної в землю справжньої, прадавньої, нової, вічної України…

Епіграфом до повстанських маршів можливо взяти такі слова П. Василенка:

Ще відплатим катам!

Ще по рідних степах

із піснями пройдем бойовими, –

не розбійники ж ми,

хоч живем у лісах,

ми повстанці — сини України!

У поезії П. Василенка віддзеркалюється особлива любов повстанців до своїх командирів і побратимів по зброї. Їх командир — це «найбільший в сотні побратим, хоч у пекло, на гуляння підемо всі з ним». У вірші «Пісня про полковника Різуна», їхній командир — «славний лицар бойовий», а вояки «всі, як льви, б’ють комуну з України — це Бандерові орли». Воякам пригадуються слова полковника «Я хочу чути велику війну. Війна мусить бути». Виконуючи це бажання командира, вояки святять його зброю у все нових боях і підготовляють день, коли цілий народ завдасть останній удар більшовицькому окупанту. Це побратимство зброї і духу, об’єднані спільними ідеями, зв’язані взаємоприсягою на вірність один одному в боротьбі для досягнення спільної мети. Петро Василенко свято вірить у перемогу в національно-визвольній боротьбі українського народу.

У своїм посланні до «Матері», своїй рідній неньці, що залишилась на Полтавщині, він пише:

І тому я сьогодні так вперто 

Ідув бій останній, затяжний, завзятий.

Моя мамо! Повір, переможем — прийду

днем великим щасливого свята!

Серед тихої, темної ночі, десь у «зеленому борі, в душі поета зароджуються і лірична чутливість», він виявляє свою любов до матері, своїх близьких, друзів, «милої», до своєї малої Батьківщини — Полтавщини:

Знаю, там, де степів чорноземних розліг,

де вітрів не спинить, не догнати,

ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг,

якщо й досі стоїть наша хата),

ти тепер з льону нитку

прядеш край вікна

І так часто в вікно поглядаєш:

Може я появлюся під ним на снігах,

приблукавши з далекого краю…

Як людина молода, поет мав своє кохання. Дівчина уболівала за свого обранця, котрий щоденно перебував на грані життя і смерті. Поет згадує про лист, що його одержав від коханої дівчини. Вона зізналася йому в своїх почуттях, тривогах за нього: «І я думаю: Боже, що з вами тепер? У яких ви степах пропадаєте тінню? — і стає тоді повінь лякливих химер».

У поетичній відповіді ліричний герой, дякуючи дівчині, за всієї сили своїх юнацьких почуттів, у час боротьби зі смертельним ворогом все-таки знаходить в собі здатність піднятися над ними:

Там — барабанять кулемети, гранат 

страшний лунає гук,

не смію буть

тепер поетом

Твоїх зітхань і власних мук.

І з цього теж з особливою виразністю виявляється натура українського повстанця: ніщо, навіть найпалкіші емоції до коханої не сміють відволікати його від головного — від битви за свободу:

Похилені, засніжені, зігріті але

так вперто ми ідем:

В нічній безтямі

лютий вітер дуднить 

Мазепиним конем.

Це так П. Василенко відчуває за собою істинних героїв української історії — його підтримує незламний дух мазепинців, його вражає силою духу кинутий у лице більшовицьким посіпакам виклик саможертовних борців за Україну під трагічним Базаром. Звертаючись до України, він немов би присягу виголошує:

Усім жахом Полтави, Базару і Крут,

страшним рабством 

і кров’ю Петлюри

Ти мене обернула у месницький бунт,

в світлий рокіт крилатої бурі.

Поки свободи над степом Твоїм

Величавим вогнем не засвітить

буду тямити з болем 

твій пострах руїн,

буду месницьким бунтом шаліти!

Поезія Петра Василенка звучить у повстанських маршах та піснях. Але дивно вражає той факт, що ми їх мало чуємо під час наших національних свят. Наші хори чомусь не вивчають повстанських пісень. Замість могутніх, бадьорих пісень нової України, в нас немічно бринять сентиментальні пісні «гречкосіїв», або малоросійські «частушки».

Так і хочеться пригадати історичні традиції нашої землі, що відроджені в піснях «титанів духу». Пісні тих, що «чисті серцем» і сильні духом кинули грімкий клич:

Збудись, могутня Україно,

Козацьке плем’я, стань на змаг,

Туди, де сонце, де вершини,

До перемоги йде твій шлях…

Земляк Петра Василенка (народжений в Яготинському районі Полтавщини) Василь Гришко, вивчаючи історію УПА, звернув увагу на видання підпільної ОУН 1946 року — збірник нарисів про боротьбу УПА в 1943-1946 роках під назвою «У боротьбі за волю — під бойовими прапорами УПА». На титульній сторінці цієї збірки було зазначено «Упорядкували: Петро Волош-Василенко та К.Вірлинів». Дата видання — 1946 рік, у якому й загинув його редактор і поет УПА, як зазначалося в кінці некролога про нього — саме в той час, коли він «цю збірку нарисів почав редагувати» (В. Гришко, «Карби часу»).

Загинув Петро Василенко-Волош 21 травня 1946 року в бою, оточений ворогами; сам один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, встелив довкруги землю слідами ворожої крові і в кінці поліг по-геройськи від ворожої кулі. Похований у спільній могилі на цвинтарі в селі Новий Любленець, що на Волині. Після смерті поета підпільне видання УПА було названо в його честь — «Друкарня УПА імені Петра Волоша-Василенка». Підпільна преса УПА писала:

Слава Героєві. З його палкими словами і його піснями, з гімном Месників УПА, який він уложив, підемо дальше в боротьбі — до Києва і до Полтави, де могила його замученого батька й мільйонів їх, щоб над ними розгорнути прапор свободи!

Про героїчне життя юнака з Полтавщини ми вперше довідались завдяки пошуковій і навіть жертовній діяльності українського поета, колишнього остарбайтера та в’язня сталінських таборів, уродженця міста Лохвиця на Полтавщині Миколи Петренка. Завдяки йому в 1966 році у Львові вийшла збірка Петра Василенка-Волоша «Мої повстанські марші». 12 грудня 1997 року в будинку літераторів Спілки письменників України відбулася презентація цього видання, на якому виступили письменник Юрій Мушкетик, поет Микола Петренко, науковець Іван Пасемко та інші. У виступах говорилося про героїчний бойовий шлях полтавського юнака, який за свободу України поклав своє життя, про поетичну і публіцистичну творчість Петра Василенка. На вечорі прозвучало немало героїчних пісень періоду боротьби УПА з московською чумою на західноукраїнських землях.

Петро Василенко-Волош — визначна постать в історії національно-визвольних змагань українського народу в нашій духовній культурі. Про талановитого поета є згадка в другому томі «Історії української літератури ХХ ст.» (1994р.), а також в журналі «Любачівщина», що виходить у Львові, та «Літопису УПА». Йому присвячені віршовані твори відомих українських письменників Олеся Лупія, Олеся Доріченка, Миколи Петренка та інших.

Джерело інформації.https://poltava.to/project/7515/; https://poltava.to

Анатолій ЧЕРНОВ, краєзнавець, Полтава 6 жовтня 2022