Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 2 грудня 2022 р.

На фотографії Берестя московитська танкова колона проходить повз групу німецьких мотоциклістів. На передньому плані «командирський» Т-26 зразка 1933 року з поручневою антеною. 14 вересня 1939 року в ході Польської кампанії місто Берестя (Брест-Литовськ) (а 17 вересня — фортеця) були зайняті XIX моторизованим корпусом вермахту під командуванням генерала Гудеріана. За узгодженої 20 вересня тимчасової демаркаційної лінії між військами московії та Німеччини ця територія відходила до московитів.

Спогади сина С.Семенюка
 
Що залишилося для сина? Син поета Стефана Семенюка згадує про свого батька.
Наша хата у селі Яремичі у неділі та свята повнилася людьми. У вільний час сюди заходили сусіди, проводилися зібрання «Просвіти». Батько виписував календарі, газети зі Львова. Читали газети, в них часом друкувалися деякі вірші батька. Батько читав нові вірші друзям. На зібрання прибували з Кобриня адвокат Василь Пархоттік, архітектор Кіриченко, син останнього голови Кобриня Петра Рафаловича Дмитро, з Жуховців приходили Стефания Шокун з братом Григориєм, з Стриїв приїздив Іван Грищук ( він переписував кожен вірш батька у товстий зошит).У вечері узбуджені розиходилися гості. Вже на двори Стефанія Шокун гарним дзвінним голосом заспівувала: «Щось сьогодні я дуже сумую», «Та вже років двісті», — останні підхоплювали. Тоді співали замість слів «Під московським караулом» — «Під варшавським караулом». Та як у воду гляділи. Перед виборами у Сойм поляки заарештували членів «Просвіти» та їх однодумців. Трапили за крати Дмитро Рафалович, Стефанія Шокун (відбувала ув*язнення у Пиньську, потім у Сєдлєцкій тюрмі), Григорій Шокун (його страшно били у в*язниці). Мабуть, тоді батько написав свій тяжкий вірш «Людський присуд».
Просвітяне більше не збиралися. Поляки затаїли зло проти адвоката Василя Пархотіка, не давали йому захищати у суді у українців. Ще проіснувала трохи у Кобрині крамниця господарчих товарів для селян, де селяни могли купити речі по меншій ціні, а потім і крамницю закрили.
Мати рано залишила нас з сестрою Надією сиротами. Вона у біженцях у Першу світову війну працювала у Тулі на пороховому заводі. Звідти і привезла страшну хворобу – туберкульоз. Заразився від неї і батько. Вже важче йому становилося працювати. Бувало восени молотить збіж на току, обітре піт, сідає, дістає з кишені маленьку книжечку та олівець, записує вірші. Їх написана була велика шнурована книга. До деяких віршів сам малював цікаві малюнки. До байки «Судьба» намалював дядька, що лежить над водою, а Судьба, уся у білому, відтягає його від води. До великого сатиричного твору про сварку попаді Забєльскої з наймичкою Марисею Христіянчик був намилюваний батюшка у рясі, що розводив жінок, та чортик, який сидів на полиці.
Рано прийняла сира земля у свої обійми ще зовсім молодого поета. Поховав його дід Хведор та рідні на цвинтарі Горбанька близько від Червоної церкви під грушею. Після смерти матері батько написав такі рядки:
«Поки тіло живе – клопот душу гризе,
Все бракує чогося, здається.
А помер чоловік –
То й від клопоту втік,
А ввесь клопот живим зостається.»
Увесь клопот залишив батько старому дідові та дітям. Треба було догледіти господарку, обробити поле. Допомагали нам мамина мати та дядько Каштальянчмк.

Перед війною зайшов у хату незнайомий чоловік. (Діда вже не було). Він попросив у мене почитати батькові вірші, обіцяв повернути. Не думав я тоді, що востаннє тримаю у руках батькову книгу. Мені ніхто її не повернув.

У війну в приміщенні гміни росташувалася поліция. Молоді хлопці ходили до нас, гарно співали. Одного погожого дня приїхали у село партизани, запалили західну вулицю, а у нас хати були рідко, великі городи. Тоді п*яниця та гвалтівник Іван Орлов взяв факел і підпалював кожну хату, кожну клуню.
Згоріла дідова хата і усі хороми. Ми пішли шукати притулку у дядька. Тільки біль у серці та пам*ять залишилися…

(Записала за словами Віталія Степановича Семенюка Галина Дмитрівна Шокун-Семенюк).
 
ТЕМНОТА…
«Темнота – наш перший ворог, з котрим треба воювати». (Степан Семенюк).

Поляки вирішили провести перепис населення. Стара жінка, вбрана у вишиту сорочку, доказує пану: «Та ми, паночку, тутешні: тут народилися, тут і живемо.» забула, що священник Володимир Забєльскій у проповіді казав, що у час перепису треба казати національність українці, бо усі у нас говорять на українській мові.

Але школа у нас польска, вчителів надсилають поляків. От у Остромечах ( ) вчитель поляк, та молодь тягнеться до нього, бо ставить з хлопцями та дівчатами короткі вистави, організував пожарну команду, побудували селяни нову двохповерхову школу. Та щастя людини не тільки у роботі. Молодий вчитель зустрів чарівну вчительку, побралися, та жити мали там, де працювала вчителька, бо у Остромечах було тільки одне місце для вчителя.

На те одне місце прислали вчительку Кароліну Козинську. Селяни заходили у школу по справах, а вчителька ледве з ними розмовляла, стоячи боком. Що там з ними говорити: то ж «бидло». Вчилися діти у дві зміни по два класи у кожній. Вчителька кричала на дітей, била кийком по руці за непослух. Діти не слухали, шуміли. От надокучив учительці Шишко Вася з четвертого класу. Вчителька за кия і до нього, а він ліг на лавку та підставив чоботи. Вчителька не достане набити, біжить навколо усього ряду лавок, але Вася вже повернувся ногами у другий бік лавки і знову підставив чоботи. Учні регочуть, а вчителька кричить, кашляє та сідає за стіл. Діти стихають, трохи шкода вчительку. Та то чужа мова, що вона говорить, хай їде у свою Польщу, а ми хочемо вчитися на тій мові, якою говорять наші батьки.

1939 рік. Вчителька їде на літо додому, залишивши усі свої речі у школі. Та істория зміняє події: приїхали на хуторі німецькі броньовики, дуже бістро ходні, поїхали далі. Прискакали на конях польські улани, запалили міст у Лущиках на Мухавці. Селяни готуються до війни: закопують пожитки, будують бліндажи. У Кобрині поляки вчинили опір німцям у маєнтку Зєлінського, казали, сам господар загинув. Тепер там парк.

Та от підписують угоду головарі Німеччини та Радянського Союзу. Німці займають Польщу по Буг, а наші селяни чекають визволителів зі Сходу. У Остромечах організували зустріч. На усю шир сошя транспарант: «Да здравствует Красная Армия на землях Западной Белоруссии!». Селяни дивуються, питають у організаторів з червоними пов*язками, чому так написано. Ті кажуть, що зустріч організували члени КПЗБ.

З*являються на соші танки. Танкісти змучені, запилені, чомусь у брудних гімнастерках, худі, обличчя якісь сиві. Дівчата у святковому гарному вбранні закидають танки квітами. Пройшли танки, потім грузовики з солдатами . Їм кидали достиглі яблука та грушки. Закінчилася зустріч, усі розійшлися.
На наступний день почали надїзджати до Кобриня нові начальники, нове керівництво. Польські та місцеві канцеляристи, лікарі, вчителі, адвокати заарештовані. Але чому серед них майстер по виробництву ковбас Федорук? Він прийшов з Боліт молодим хлопцем з торбочкою за плечима, найнявся до ковбасника працювати, освоїв виробництво, за свої збереження відкрив цех, працював, потім відкрив крамницю, а далі і каменицю побудував. Ткпер у в*язниці «враг народа».

Комсомольці беруть у руки зброю, допомагають установлювати нову владу. У Камені Шляхецькому забили коло десятка поляків, поряд у Рачках вигнали з хати сімю Сідорука, депутата Державної Думи Росії. За свідченням істориї у Думі були тільки чотири депутати з селян.

Серед їх Сідорук, народжений у селі Остромечі, багатий та розумний господар. Сім*ї дозволили узяти одяг, усе останнє розділили поміж собою: коні, корови, птаство. Забрали дім у Городець. Сім*я горювала без кавалка хліба, без хати. Пішли у Кобрень шукати притулку, роботи.

Діткам треба вчитися. Освічені люди організують навчання. У Остромечах отримала місце вчителька з педагогічною освітою Шокун Стефанія, у Босячі – Гетманюк Арсень, у Зосимах – Панасюк Лаврін, у Плянті – Борисюк Данило, у Болотах директором семирічки став Гриць Шварко. Стефанія Шокун зібрала підписи батьків під заявою у РОНО, щоб навчати дітей на українській мові. Усі перелічені школи були українськими, та ще у Стригові, Кустовичах і інших школах, де навчали дітей свої вчителі. Завідуючий РОНО Гоберман хоч і вороже ставився до таких вчителів, але то була воля народу.
Підручників на українській мові не завезли у Кобрень, тому у Остромечах батьківське зібрання вибрало Зінчука Дмитра, Строчука Олексія та Шокуна Дениса. Доручило привезти підручники дітям зі Львова. Вчилися усі діти старанно.

У Остромечах навчалося у дві зміни у чотирьох класах 108 учнів, ще і молодь увечері збиралася на курси. Вчителька цілий день не могла прийти додому. Була призначена на допомогу польска вчителька, але вивчати хлопську мову за віком змогла і залишила роботу. Шокун вчила сама, а тут ще на вибори призначили секретарем. Треба було самій написати списи виборців, та ще у двох екземплярах.
Перепис населення теж проводила сама по шкільному району: Остромечи, Підбер*є, Шляхта , Жуховці та Лущики. До Підбер*я взяла з собою, щоб веселіше було, дочку, ученицю третього класу. Більшість селян не могла назвати національність. У одній хаті набралася вчителька сміливості та запитала літньої жінки: «Чому не пишетеся українцями?» Жінка відповіла: «Яки ж ми українці?» І все те сказала на українській мові, бо другої не знала.
Вчителька вийшла з хати і сумно каже дочці: «Темнота, коли прозріють очі у тих людей?»
Наступного року прислали у школу молодого вчителя з Стригова Шугая Юліана Мирославовича. Діти його поважали: спокійний, до дітей ласкавий. Четвертий клас здав іспити, закінчили навчання.
Несподівано 22 червня ранесенько загули літаки, ішов повітряний бій. А 23-го о десятій ранку по соші пішли танки у два, часом у три ряди. У один ряд через Остромечі по гостинці, далі через Мухавець. Така лава техніки котилася три доби. Було дуже цікаво дивитися.

Восени діти пішли до школи. Нових підручників не було, навчалися по тих, що залишилися у школі, на український мові, бо Кобриньщина тоді належала до України. Тільки у місті була семирічка. Переповнена бажаючими вчитися дітьми.

На селі було усе тривожніше жити. Одні втекли з Берестя з жінками та дітьми у перший день війни, кадрові воєнні. Їх скоро розстріляли розпущені німцями полонені та з місцевих любителі наживи. Жінок замучили п*яні грабителі, а малих дітей розвезли селянам у Юсимовичи та Муховлоки.
Ішов час, партизани пили, панували. Один партизан по прізвищу Горонькін так хвалився: «Я никогда так не ел и есть не буду, как мы ели в партизанах: водочка, свежее м’ясо мёд.» Зганяли хлопців з близьких до лісу сіл, ті вночі різали телеграфні стовпи, а партизані слідкували з корчів. Та треба було робити щось конкретніше, так потребувала Москва. Не звітувати ж про те скільки вепрів та толок взяли у селян, скільки випили горілки, скільки молодиць та дівчат зґвалтували та укинули у колодязі на Малахівщині. А воєнні об*єкті далеко у місті, не добратися, бо охороняються. Найбільші будинки у селі – школи. От за них і узялися партизани. Зпалили два шкільних будинки у Яремичах, дві школи у Плянті: початкову та рільничу, школу у Буховичах. Згоріла, як свічка, і Остромецька новенька школа. Дітям не було більше де вчитися.

Прокотився фронт на захід. Діти вчилися у селянських хатах. У Остромечах школу розмістили у хаті близького родича депутата Державної Думи Сідорука, господаря забили партизани на горі хати, жінку та сина розмістили у одній кімнатці, а потім «законно» відібрали хату, сина вислали на лісозаготовку у Карелію, а матір забрала до себе дочка.

Діти сліпили очі при керосинових лямпах , у кімнатках з маленькими вікнами. Ще два роки протрималася українська школа, та викликали вчительку у Кобрень, пропонували написати у заяві, що просить звільнити з роботи за станом здоров*я. І пішла вчителька підтримувати колгосп.

У Бересті студентки педагогічного технікуму вже шостий раз переписують працю вченого мужа М.Т.Марчинкі. От і доказує вчений муж мені, що моя рідна мова то «дыялект беларускай мовы». Мовчу та посміхаюся, думаючи, що не такий вже вчений той муж, кпли не може ознайомитися з мовою сусідів українців.

А «дыялект» непогано прислужився. Колись по радіо ми чули кілька білоруських народних пісень, де «парсючок пад лаукай бульбачку грызець», або відмінні відносини жінки до чоловіка: «І чаму-ж цябе п’ядун не забіу, як ты мяне маладзеньку любіу». А тепер цілий вінок чудових мелодій. І як легко той «дыялект» перекладається:
Наша псня:
«Ой летіли гуси з броду,
Зколотили в річці воду»
Тепер:
«Ой ляцелі гусі з броду,
Скалацілі у рэчцы воду.»
А ось ще краще:
«Приїхали до дівчини
Три козаки в гості.»
Переклад:
«Прыехалі да дзяучыны
Тры казакі у госці.»
То не крадіж, ні, то позичка без оддачи.
 
Спливали роки, з післявоєнних учнів виросли працю виті люди (довоєнних хлопців забрала війна). Один з улюблених учнів першої вчительки Кондрашук Василь Антонович став інженером, керував будівництвом нової школи у Остромечах. Виріс у центрі села новий світлий будинок школи. Діти навчаються у ній на білоруській мові, вчать білоруські вірші, а висиплють за поріг школи, і не почуєш білоруського слова. Але розмовляти так, як бабусі кажуть, то стидно, не модно. Усі дівчатка та хлопчаки говорять тільки на мові «старшого брата». То модно звертатися до батька «папа». Ще залишилося назвати маму «maman» і будуть підростати у нас на селі справжні французи.

От ідуть до школи дівчатка. Може у школі сьогодні оглядини мод? На одни спіднички такої довжині, що ще коротші личилися б поясом. Другі одягли підрізані штанці, бідненькі, не вміли підрубити, то витріпали колошви. У третіх спідниця довга, та треплеться коло одної ноги, бо на другій розріз майже до пояса.
Запитайте, як відносяться до тої гарної школи, чи люблять її? Та ні, школа для них – то в*язниця. Чи люблять вчителів? Кого? Більшість скаже, що не любить, навіть ненавидить. От гарно виховали батьки повагу до старших! Що люблять вивчати? Нічого, бо завдання заважають дивитися телевізор. А там таке показують, просто чудово дивитися до півночі. Ким хочуть бути у житті? Артистами естради, танцювати. А хто буде робити, щоб одягнути, прокормити стільки артисток? Хай хто хоче… От що криється під тими зачісками різних кольорів від жовтявих до фіолетових. А як можуть працювати ті руки, коли на них вже не тільки червоні пазурці, а вже сині та чорні? У артисток же такі.

«Яка у тебе улюблена народна пісня?» — питаю у одної з дівчаток. Повернулася боком і призирливо каже: «Я люблю слушать только зарубежку». О які патріоти підростають!

У війну на території Брестської цитаделі німці зробили полігон для льотчиків, які вчилися влучно кидати бомби. Ті бомби вщент розбили будинки з товщенними стінами, вибили вікна. Скло лежало на тротуарах, де доводилося іти, як по льоду. Мури не плакали. А як почували себе нащадки тих будівників, що тягали самотужки те каміння, що носили кошами землю на вали? Німці бомбами цілилися в їх серця. Та німцям байдуже, бо вони готувалися підкорити увесь Світ. Підкорили?

У Бересті був унікальний куточок природи – старий парк. Які рослини там цвіли весною… А дерева… у більшості берест. Він дав назву місту, його садили берестейці. Але у берестейців не було сили захистити той куточок, огородити, виполоти кропиву. Берести не плакали таксамо, як каміння. Студенти там вивчали біологію, учні теж. Де зараз садять берест? Легше посадити канадський клен, він засмічує довкілля своїм насінням, деревина м*ягка, її швидко з*їдає грибок, а потім питається господар сам у себе: звідки взялася та погана дошка, що провалилася? Про берест забули, у нього, бач, деревина тверда. А де ті тверді люди, що люблять рідне місто, рідну природу?
Пливе час, проходять переписи населення. Раніше їх доручали привітним вчителькам з місцевої школи. А от останній перепис доручили такій спритній людині, що не ходила з кватири у кватиру, з хати у хату. А нащо тоді телефон? Але що там пише, то людина не бачить. А як бачить, то можна переконати, що то неправда, ткнути пальцем, як на виборах, де треба ставити ту «пташку».

На Кобриньщину наїхало чимало сімей з України. Місцева молодь давно покинула село, живе у місті. Яку, цікаво, національність пишуть ті нові жителі села? Та вже білоруси… Чому? «То ми ж живемо у Білорусії, то й білоруси,» — кажуть. Дивно, усі закінчили школу, письменні. А як би переселилися у Ізраіль, то ким би писалися?

І надалі темнота сліпить очі. А як же тим очам прозріти, коли їх заливають горілкою? От і сплять, спить розум, совість. Як ще колись писав М.О.Нєкрасов:
«И штоф очищенной всей пятернёй сжимая,
Спит непробудным сном отчизна-Русь святая».
Змінився час, та не міняється суть написаного. Обставини заставляють задуматись людей на тим, що вони роблять.

Тепер ісламістам робиться тісно у рямках їх держав, перенаселення відноситься у першу чергу до них. Ото ж не спіть, жителі Берестейщини, прокиньтеся, не проспіть завойоване дідами та прадідами ваше місце під Сонцем на Святій Землі.

1 грудня 1991-го два українських телеканали усю ніч показували фільм “Голод-33” Олеся Янчука. Раніше тема Голодомору ще ніколи не звучала для такої великої кількості українців... А зняли стрічку за твором Василя Барки “Жовтий князь”, який став першим романом про події 1932-33 років в Україні. Автор сам пережив голодні роки і не лише у 1930-их.

У 1932-му Василь Очерет (справжнє прізвище Барки) жив на Кубані, того року від голоду там вимерла велика частина населення. На межі голодної смерті чоловік опинився, коли поїхав до родичів на Полтавщину, де із великої родини брата залишилось кілька людей. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту», - згадував Барка.

Через більш як десять років, коли письменник опинився у Нью-Йорку, довгий час міг дозволити собі лише одну банку риби на два дні. «І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу», - згадував письменник. 
Барка писав роман два роки і часто по кілька днів взагалі не вживав їжі, аби якомога точніше відтворити почуття героїв книжки. Роман вийшов у Нью-Йорку у 1963-му.

Останні 28 років свого життя Барка, який три місяці не дожив до 95-річчя, мешкав у покинутій водонапірній вежі на півночі штату Нью-Йорк. Там він писав, перекладав, малював. Місцеві мешканці називали його “святим чоловіком”.

Локальна історія за матеріалами http://www.memory.gov.ua/news/svidok-apokalipsisu-110-rokiv-tomu-narodivsya-avtor-romanu-zhovtii-knyaz-vasil-barka

Наш допис про Василя Барку: https://m.facebook.com/516524395520175/posts/643328702839743/?d=m

ФБ #УД_Голодомор #УД_Василь_Барка #УД_1_грудня

середа, 30 листопада 2022 р.

Діяльність ОУН на Донеччині. Член Організації Українських націоналістів Федір Ляшинський у 1942–1943 рр. редагував ”Маріюпільську газету” та керував літературною секцією товариства ”Просвіта”. Влаштовував вечори пам’яті Українських письменників і читання поезії.

                               Федір Ляшинський
Чи були на Донбасі борці за українську державність, які не словом, а зброєю виборювали незалежність України? Невже український рух почався тут з Тихого та Стуса? А якщо й були такі особистості, то хто вони?
На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії — так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років.

1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку.
2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району.
3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району.
4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.
5. Ястремький Антон Іванович, с. Ольгинка Волноваського району Донецької області. Провідний працівник ОУН Ольгинського району.
6. Клименко Овдій , Волноваський район Донецької області, провідний працівник Ольгинського району.
7. Бурлай Дмитро Михайлович, 1908 року народження, с. Олександрінка (Докучаєвськ) Волноваського району Донецької області. Діяв як член ОУН в Рутченково (Донецьк).
8. Корецький Володимир Йосипович, 1912 року народження, Авдіївський район Донецької області. Член ОУН м. Красногорівка Марїнського району.
9. Адаменко Іван Антонович, 1914 року народження, село Залізна Балка Артемівського району Донецької області. Провідний член ОУН міста Горлівка.

Їх можна називати і називати – цих безіменних, забутих, проклятих радянською владою борців. Проте – найкраще розповідають самі документи.
З 35 районів Донецької області ОУН мало свою мережу в 17 районах: Артемівський, Слов’янський, Краматорський, Костянтинівський, Дружківський, Горлівський, Авдіївський включно з Ясинуватою, Макієвський, Ольгинський, Волноваський, Єнакіївський, Маріїнський, Селідівський, Красноармійський, Приморський, Маріупольський, Будьонівський за адмінподілом 1950 року. Окремо оунівці утворили декілька центрів у Донецьку, створили мережу конспіративних квартир і збройних боївок.

Але підпілля ОУН веде свої початки на Донбасі ще з початку 30-х років минулого століття. В архіві СБУ по Донецькій області зберігається карна справа № 30700-пф на Миколу Васильовича Зайця, 1896 року народження, вихідця з Галичини, який на момент арешту 1 лютого 1933 року працював завідувачем оперсектором відділення Цекомбанку в Артемівську Донецької області і був звинувачений по статті 54-11 КК УРСР (участь в контрреволюційній організації і проведенні підривної роботи, спрямованої на повалення радянської влади).

В тому ж 1933-му році він був засуджений до 10 років ув’язнення. 1937 року Миколу Зайця розстріляли, як і багатьох інших в’язнів Соловків, в сумнозвісному урочищі Сандормох.

З протоколів допитів випливає, що принаймні з 1923-24 років Заєць активно співпрацював з Українською Військовою Організацією (УВО), будучи студентом нелегального українського університету. Поляки доволі швидко «вирахували» його по бурхливій діяльності й в квітні 1925 року Микола Заєць разом з ще одним членом УВО Морозом проходять радянсько-польський кордон і опиняються на Великій Україні.

Таємниці розвідупру
У Києві з ним вступає в контакт співробітник розвідувального управління (розвідупру) Любомирський і вже в день прибуття з-за кордону Заєць зустрічається з Яворським – теж галичанином увістом (УВО), який працює в розвідувальному управлінні.

Саме Олексій Яворський влаштовує на роботу Миколу Зайця, легалізувавши останнього в УРСР. Судячи з протоколів подальших допитів, Микола Заєць стає подвійним агентом. На допиті від 15 лютого 1933 року він про це розповідає детальніше: «Прибувши до Києва, я за сприянням Яворського був призначений на роботу в розвідувальне управління, де спочатку виконував функції кур’єра, а місяців через 2-3 став уповноваженим Кам`янець-Подільського розвідуправління. Паралельно з роботою резидентури розвід. управління, яка складалась головним чином з членів «Української Військової Організації» я отримував завдання від Яворського по роботі і звязку членів УВО в Польщі й Україні…».

Здавалося б – це звичайна маячня слідчих ОДПУ (КДБ — ред.). Проте, виявляється, все не так просто… Приблизно в той же час було заарештовано, ймовірно, в Києві, Леоніда Андрійовича Міхенка, 1898 року народження, старшого унтер-офіцера австрійської армії і прапорщика Української Галицької Армії, який до арешту працював керівником сектора постачання Київської філії Всеукраїнського аптекоуправління.

Допити Зайця 11 та 15 лютого 1933 року, а також Леоніда Міхненка 17 лютого 1933 року проходили майже одночасно, тільки допитували Зайця в Артемівську, а Міхненка — у Києві. Однак у їх свідченнях співпадали прізвища, розкривалась організація, канали нелегального зв’язку між Галичиною та УРСР. І якщо з протоколів відкинути суб’єктивне ставлення тих, хто допитував і режисуру слідчих ДПУ, перед нами постане реальна картина подій, що справді відбулась у 20-ті роки. До того ж, вже достатньо широко відомий факт поширення на Донбасі листівок ОУН десь саме у цей час.
Петро Бойко – голова товариства «Просвіта» міста Горлівка 1942-43 років, провідний член OУН.

Докладніше про це йдеться у брошурі Юрія Бойка, випущеній ще 1946 року «Євген Коновалець та осередньо-східні землі». Судячи з усього, УВО Євгена Коновальця ще в середині 20-х вдалося створити для діяльності майбутнього підпілля ОУН достатньо міцні та розгалужені оперативні позиції в УРСР. Ті ж Заєць і Міхненко, поза всяким сумнівом, брали участь в діяльності підпілля ОУН у Києві та на Донбасі і загинули як свідомі борці за самостійну Україну, а не невинні жертви ДПУ-НКВС.

Джерело.http://rid.org.ua/pidpillya-oun-na-donechchini/


вівторок, 29 листопада 2022 р.

Осип Михайло Маріян Яримович — пластун, командант сотні УСС.

Народився 18 травня 1897 у Львові. Був найстаршим в багатодітній родині львівських міщан Івана і Розалії Яримовичів.

Навчався у філії Академічної гімназії у Львові. Під час навчання в 1911 році Осип Яримович разом з відомими пізніше старшинами УСС Іваном Чмолою, Василем Кучабським, О. Кучерішком, Петром Франком, Оленою Степанівною та Романом Сушком стали засновниками та діяльними членами першого таємного військового гуртка «Пласт».

1914 року закінчив 7 клас Філії Академічної гімназії у Львові. Матуру здобув у Відні.

У серпні 1914 р. на заклик Української бойової управи Осип Яримович серед перших зголосився добровольцем у ряди Українських січових стрільців. Командував чотою в сотні Василя Дідушка, яка першою з підрозділів УСС 10 вересня 1914 року виступила проти російського ворога. Головним завданням сотні була охорона Верецького-Нижнього і Гусного перевалів. Перший бій сотні з ворогом відбувся під Верецьким перевалом 28 вересня 1914 р.

26 жовтня січові стрільці сотні В. Дідушка здобувають і утримують три дні гору Комарницьке біля Синевідського. Згодом, коли австрійські частини втрачають цей вигідний плацдарм, 3 листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою повертають втрачені позиції.

Осип Яримович відбув усі карпатські походи й бої УСС. Особливо прославився своєю відвагою у боях на Маківці, які тривали від 29 квітня до 2 травня 1915 р.

Від осені 1915 р. Яримович — самостійний командант 3-ї сотні 1-го полку УСС, наймолодший сотник УСС. Від 31 жовтня до 3 листопада 1915 р. дві сотні 1-го куреня під проводом четаря Осипа Яримовича брали участь у бою під Семиківцями. В кривавих змаганнях російські війська зайняли село, але сотні Дмитра Вітовського, Андрія Мельника, Осипа Яримовича, Зенона Носковського відбили Семиківці. Ця запекла битва стала ще одним величним подвигом УСС.

На травень 1916 р. Осип Яримович мав ранг поручника, командував 3-ю сотнею 1-го куреня (командант — сотник Омелян Лисняк) 1-го полку УСС (командант — підполковник Антін Варивода).

У бою на Лисоні 2 вересня 1916 р. поручник Осип Яримович поранений.

У березні 1917 року повертається на фронт, де серед 77 старшин підписує «Апель старшин У. С. С. до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації» з домаганнями від провідників «негайного порозуміння і поставлення на чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва».

Поліг у бою під Конюхами 2 липня 1917 р. під час артобстрілу.
Братська могила вояків УСС в с. Конюхи, в якій похований Осип Яримович.

Похоронений у могилі на узгір'ї села Конюхи за Звіринцем над Мазуровим яром, де в ті далекі часи були позиції й окопи усусів (становище, призначене для УСС австрійським командуванням, було стратегічно дуже невдале). Ось як описує у своїй книжці Ярослав Когут (1929 р. н., корінний житель с. Конюхи, учасник визвольних змагань, засуджений на 25 років):

«У цій могилі захоронені: комендант стрілецької кінноти Роман Камінський, поручник Осип Яримович, підхорунжий Ворона, підхорунжий Василь Іванців, вістовий Тютько, десятник Кузьмович, старший стрілець Шкварко. Це захоронення зберегла в пам'яті покійна Ксенія Мрикало — Олеськів (Курилишина), вона й прилучила до цього гробу ще одного стрільця — Василя Ярему (мав біля себе документ). Про це місце захоронення також пам'ятав Йосип Паслай, який постійно, під час окупації України різними владами, підсипав на тому місці маленький, незамітний для ворожого ока гробик. Вибираючись із Конюх, покійний Йосип заповів своєму синові Петрові обходити й тримати в пам'яті цей гробик, що він й робив до того часу, поки не була проголошена Незалежна Україна і мешканці села Конюхи насипали на тому місці Могилу»

Джерело інформації.
Українські січові стрільці 1914 —1920. За ред. Б. Гнатевича. — Репринт. відтворення з вид. 1935 р. — Львів: Слово, 1991. — 160 с.
М. Лазарович. Легіон Українських Січових Стрільців. — Тернопіль: «Джура», 2005. ISBN 966-8017-92-7
Машерують наші добровольці [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.].
Накрила нічка. Слова і музика Романа Купчинського [Архівовано 1 червня 2016 у Wayback Machine.].
Вікіпедія.

Листопадове повстання "29 листопада 1830—21 жовтня 1831 років" — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти московитів.

Захоплення Арсеналу. Картина Марцина Залеського.

Розпочалося 29 листопада 1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновлення Республіки Обох Народів. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків.

Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відряджання польського війська на придушення Липневої революції 1830 року у Франції. 17 (29) листопада 1830 року група патріотично налаштованої шляхти на чолі з Л. Набєляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича — Бельведер у Варшаві і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.

До травня 1831 року повстання було розгромлене не лише в Царстві Польському, але й у Литві, Волині, Житомирщині і Білорусії, де польське населення виступило проти росіян. Невдачі польських війск привели до загострення політичної боротьбі в сеймі та уряді і в серпні 1831 року президентом з надзвичайними повноваженнями став генерал Ян Круковецький. Йому не вдалось переломити хід подій і після поразки 6-8 вересня польської армії у битві біля Волі (передмістя Варшави) він розпочав переговори про капітуляцію. Сейм, уряд та залишки польської армії були змушені рятуватись втечею до Австрії та Прусії, де були роззброєні і інтерновані.

Джерело історія Польщі Вікіпедія.

понеділок, 28 листопада 2022 р.

Волошин-Берчак Іван — генерал-хорунжий Армії УНР. (в 1942 р. став Військовим отаманом УВК - Українське Вільне Козацтво).

Народився 1 серпня 1895 р. в Кам'янці-Подільському.

Іван Волошин-Берчак перед Другою світовою війною був Генеральним писарем Українського Вільного Козацтва при отамані УВК Івані Полтавець-Остряниці. Одночасно він був кошовим отаманом Польського коша Українського Вільного Козацтва, який нараховував 1500 козаків і був розділений на полки, сотні та чоти.

У 1942 р. Іван Волошин-Берчак став Військовим отаманом УВК.

Військові формування УВК під керівництвом Івана Волошина-Берчака в порозумінні з представниками української громадсько-політичної верхівки та з колами УНР, виступили проти ворога.

Військовий отаман І.Берчак-Волошин згинув смертю вояка в лісах Волині у 1942 році у боях проти радянських партизанів.

Джерело інформації.
Холодний Яр — джерело українського непереборного духу. Архів оригіналу за 18 травня 2018. Процитовано 21 липня 2017. Вікіпедія.

Козак Армії УНР, провідник ОУН(б) на Конотопщині Скиба Григорій Андрійович — «Гас».

Джерело. Благодійний фонд "Героїка"

Скиба ("Гас")Григорій Андрійович Армія - Армія УНР; ОУН (б)
Ранг/посада - козак 4-ої Сірожупанної дивізії; Конотопський окружний провідник ОУН (б)
Народження - 10.01.1893 - Чернігівська губ., Конотопський пов., с. Дептівка

Смерть - 10.04.1956 Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237, причина смерті - помер на засланні помер в таборі. Поховання - невідоме.

Біографічна довідка:
Скиба Григорій Андрійович — «Гас» (10.01.1893 — 10.04.1956) — козак 4-ої Сірожупанної дивізії, Конотопський окружний провідник ОУН(б).

Закінчив Конотопську вищу початкову школу, працював у Дмитрівській поштово-телеграфній конторі. У 1913 р. призначений урядовцем до Миронівської поштово-телеграфної контори (Канівський повіт Київської губернії).

Наприкінці 1914 р. був мобілізований до РІА, служив у 4-му окремому телеграфно-кабельному відділенні 34-ої піхотної дивізії. Наприкінці серпня 1917 р. захворів та залишив російську армію. Мешкав у рідному селі. Навесні 1918 р., після утворення УЦР, працював поштовотелеграфним урядовцем у с. Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії. У серпні того ж року був переведений до рідного села.

У липні 1919 р. приєднався до повстанського підрозділу отамана Сорочинського, який діяв у Конотопському і Роменському повітах. Наприкінці серпня 1919 р. перетнув фронт та дістався до Армії УНР. Зголосився на службу до 4-ої Сірожупанної дивізії. Наприкінці 1919 р. дезертирував з армії та подався на території, зайняті поляками, переховувався у знайомих. Згодом був схоплений польською жандармермією та відправлений до табору військовополонених. Зі спогадів самого Г.Скиби, знову піти на службу до Армії УНР у 1920 р. його змусили нестерпні таборові умови життя. Вступив на посаду телеграфіста до Окремої Запорізької залізничної сотні. По завершенні збройної боротьби Армії УНР був інтернований у таборі Пикуличі, а згодом у Вадовіце, Польща. Навесні 1921 р. виїхав на Познанщину для будівництва залізничної колії. Мешкав на косі Гель біля Ґданська. У березні 1922 р. був переведений до Віленської колійової дирекції і до кінця року працював на розробці лісу. Жив у с. Ахово біля Пінська.

26 грудня 1922 р. подав до радянського посольства покаянного листа та клопотання про повернення на батьківщину. У 1923 р. повернувся на Конотопщину. 17 березня 1923 р. був узятий Київським ГПУ на облік як «колишній сотник Армії УНР». Працював на лісорозробці Мєльстроя (державний трест із будівництва млинів і зернових елеваторів), мешкав на хуторі Галиця у будинку лісника Івана Михайловича Синенка. Згодом влаштувався на роботу до поштової контори Дептівки.

Заарештований у 1930 р. та засуджений за ст. 54-10 КК УРСР на 5 років ГУЛАГу. Покарання відбував у Норильських таборах, де провів 3½ роки. У 1933 р. повернувся до України та оселився у м. Кривий Ріг, працював бухгалтером у «Криворіжбуді».

Вдруге заарештований органами НКВД у Кривому Розі 22 червня 1938 р., звинувачений за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР. Відомості про покарання відсутні.

У період Другої світової війни проживав у Кривому Розі. Під час німецької окупації працював у статистичному відділі міської управи. Начальником статистичного відділу був колишній поручник Армії УНР, у минулому репресований, Петро Михайлович Петій. Саме Петій наприкінці грудня 1941 р. переконав Г. Скибу вступив до ОУН(б). Працюючи у міській управі, Скиба став залучати своїх колег до лав націоналістичного підпілля. Потенційних кандидатів у члени організації підбирав серед колишніх ветеранів визвольних змагань та репресованих. Активність Скиби помітило Гестапо. Німці заарештували його і 15 днів утримували у в’язниці. За браком доказів щодо причетності до націоналістичного підпілля вийшов на волю. У лютому 1944 р., після захоплення Кривого Рогу частинами РСЧА, більшовики розпочали арешти українських підпільників. Перейшов на нелегальне становище і виїхав до Конотопа. У Конотопі зупинився у будинку своєї сестри Неоніли Андріївни Романенко по вул. Будьонного, 18. Невдовзі Скибі вдалось влаштуватися сторожем до конотопської школи № 37. У червні 1944 р., під час міліцейської облави, Григорій Скиба був затриманий як особа без паспорта. На допиті в міліції заявив, що паспорт загубив, відтак був направлений до військомату, який розподілив його на роботу до Мєльстроя. Григорій Скиба розпочав листування зі своїм рідним братом Яковом, який перебував в окупованому німцями Києві. Через Якова вдалось встановити зв’язок із керівником київського підпілля ОУН(б) Михайлом Захаржевським (Скиба не знав, що «Київський провід» на чолі із Захаржевським є підставним). У грудні 1944 р. очолив Конотопський окружний провід ОУН(б), до складу якого входили 9 районів Сумської області. Проводив роботу з популяризації націоналістичних ідей на Конотопщині.

Втретє заарештований органами НКВД 22 січня 1946 р. у с. Жолдаки Конотопського району Сумської області та звинувачений в організації націоналістичного підпілля на Конотопщині. Під час обшуку у Скиби було вилучено різні документи, грипси та 5116 карбованців. На численних допитах в НКВД так і не надав вичерпної інформації про мережу ОУН(б) на Криворіжжі та Конотопщині. У 1946 р. засуджений до 15 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах. Помер на засланні.

Місце поховання невідоме.
Сім’я: батько — Андрій Кіндратович (1864 — 1937); мати — Єфросинія (1870 — 1908), брати — Пилип (1889 р.н.), Павло (1896 р.н.), Яків (1901 — 1956, працював шкільним учителем у Києві, член ОУН(б), заарештований у 1946 р. і засуджений до 10 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах, помер на засланні), Сергій, Олександр, сестри — Марія (1896 р.н., у шлюбі Назаренко) та Неоніла (1902 р.н.); дружина — Марія Леонтівна (у дівоцтві Максимович, уродженка с. Дептівка), донька — Агнеса (1926 р.н.), всі мешкали у Дептівці.

Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини:
Григорій Андрійович Скиба – становий козак, за сімейним переданням, цей рід походить від запорізьких козаків.

Батько Григорія – Андрій Кіндратович Скиба – був сільським старостою в Дептівці. Мати – Єпистимія Стефанівна (інші відомості відсутні).

Дружина – Марія Леонідівна Максимович (1893, с. Дептівка – 1973, м. Єреван), чи перебували вони у шлюбі – невідомо. Була вчителькою, працювала у Дептівці, в Кривому Розі і т.д.

Доньки: Агнеса, Галина, Валентина.
Зі слів доньок Григорія Андрійовича, був він людиною практичною, доброю та працьовитою, оскільки у родини під час численних його арештів відбирали все майно, по відбутті ж терміну він щоразу повертався і кожного разу наживав все заново. Під час відбування Григорієм Андрійовичем чергового терміну на початку 30-х років (на будівництві Біломорканалу) його родина жила в Дептівці. До села прийшли червоноармійці і, зайнявши їхній будинок (як ворогів народу), вигнали дружину і трьох малих доньок в холодну пору року на вулицю. Односельці лишилися байдужими до їх біди, окрім родини одного з учнів Марії Леонідівни, в хаті якого вони якийсь час і жили.

Цікаво, що червоноармійці напилися цього ж вечора та, вочевидь, розпаливши грубу в п’яному стані, насмерть угоріли наступного ранку.

Після 1946 р. Григорій Андрійович не повернувся вже до України.

Остання адреса, вказана на конверті останнього листа (від 02.03.1956 р): Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237. В цьому листі до своєї дружини він пише, що ходить на милицях, і що болить нога; що його не лікують і не направляють до лікарні для операції, без якої він примушений страждати… Пише, що на волю його не випускають…

10 квітня 1956 р. Григорій Андрійович помер…

Родина:
Утиски з боку влади, численні обшуки і конфіскації майна врешті-решт примусили шукати нові засоби для життя, спонукаючи членів родини покинути Батьківщину і загубитися на просторах СРСР.

З огляду на це, доля дружини та доньок склалась наступним чином:

Дружина Григорія Андрійовича, Марія Леонідівна на початку 1950-х років разом із дочкою Валентиною поїхала з України, спочатку до Молдавії, а потім у Вірменію. Останні роки життя мешкала у Вірменії, померла у 1973 р., похована в м. Єревані. Внаслідок пережитих подій, зазнавши на собі терор і утиски радянською владою, до кінця життя вона побоювалася її повноважних представників, навіть таких рядових як дільничний міліціонер, з пересторогою ставилася навіть до дзвінка у двері…

Старша дочка, Агнеса, вийшла заміж і з кінця 1940-х років не жила в Україні. Часто згадувала про те, як їх вигнали з дому; про батька, війну, страшний післявоєнний голод в Україні. Померла вона в Росії у 2015 р., де й була похована.

Середня дочка, Галина, більшу частину життя прожила на Камчатці, після виходу на пенсію переїхала в Україну, в м. Житомир. Померла у 1990-х – на початку 2000 рр. Єдина, що похована в українській землі.

Молодша дочка, Валентина, в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. з матір’ю покинула Україну. Більшу частину життя прожила у Вірменії, потім переїхала до Росії, де й померла у 2014 р.

P.S.
Члени родини Григорія Андрійовича дуже добре до нього ставилися, намагаючись підтримувати його в тюрмі. Регулярно відправляли йому в ув’язнення посилки та гроші, хоч і самі потерпали.

Доньки його любили і до кінця свого життя відгукувались про нього лише позитивно. Після відбуття останнього терміну одна з дочок збиралася їхати за ним у табір, купила йому пальто і необхідні речі, але … він помер.


Джерело інформації - Подобєд П. К. З під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків Армії УНР/Павло Подобєд.- Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. - 340 с.: іл., - С. 256; Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини; ЦДАВО України, ф. 4, оп. 1, спр.850

субота, 26 листопада 2022 р.

25 листопада 1937 р. у Києві московитами розстріляний Микола Івасюк - Український художник.

Народився у місті Заставна на Буковині. Батько був теслярем, мама — ґаздинею вдома. Батьки вчили його чесно жити, любити рідну землю. Однак навчання українця на землі України відбувалося і румунською, і німецькою, лише не рідною.

Після закінчення школи в Заставні вступив до Чернівецької вищої реальної школи, де професором живопису був перший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігуляк. Саме він виховував у Миколи любов до мистецтва, давав хлопцеві безплатні уроки з техніки та композиції живопису, знайомив із історією культури. Учень обрав історичний жанр (історію рідного народу, боротьбу за соціальне й національне визволення).

1884 р., у 19 років, Микола Івасюк став студентом Віденської академії мистецтв. За однією з версій, саме тоді поставив собі мету: написати картину про Богдана Хмельницького. Цій роботі віддав 20 років творчого життя.

У серпні 1885 р. — учасник мандрівки студентської молоді по Тернопільщині. Не раз приїжджав до маєтку Володислава Федоровича у село Вікно (нині Гусятинського району), де малював портрети членів його родини.
******
18 вересня 1937 р. в квартиру художника Івасюка увірвалися енкаведисти зі cвідками, влаштували обшук і, хоча нічого крамольного не знайшли, господаря арештували й кинули до Лук'янівської в'язниці.

2 жовтня 1937 р. було написано постанову, в якій стверджувалося, що Микола Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, який нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.
14 листопада 1937 р. ухвалено вирок: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати».
25 листопада 1937 р. вирок було виконано. За одними даними, розстріляний у Биківні, за іншими даними – в Жовтневому палаці.

Похований у Биківні під Києвом.
Посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину» у 1980 р.
Упродовж життя Івасюк створив понад 500 художніх шедеврів: «Богдан Хмельницький під Зборовом» (1892), «Битва під Хотином» (1903), «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919) та найвідоміша його робота «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (1912). На сьогодні Україні є не більше 15 картин Івасюка.

Джерело інформації ФБ "Пам'ять нації".

четвер, 24 листопада 2022 р.

24 листопада 1944р. на околиці Красного загинули славетні командири УПА - Линда Остап -«Ярема» і Кобилинець Іван – «Козак».

Ті події в спогадах одного з підпільників....

Одного вечора прибула до Хмелівки невишколена сотня новобранців під командою к-ра Олега. Можливо, що за дорученням к-ра Грома, ми долучили до цього відділу, щоб дати новобранцям кількаденний рекрутський вишкіл. Ще тої самої ночі, ми взяли зі собою харчі та подались з відділом Олега на північний захід в сторону с.Красне. У проміжних постоях в глибині Чорного Лісу, а згодом після переходу річки Лукви, в лісах під Красною наша група зайнялась практичним вишколом відділу за пляном зайнять, розпрацьованим хор. Щитом.
Село Красна розкинене навпоперек шосе, що тягнеться з півночі на південь у Чорний Ліс. Около вісім кілометрів в південно-західній стороні лежить райцентр Перегінсько. З тієї сторони при шосі недалеко тріангуляційного пункту знаходиться большевицький обсерваційний пункт. Залога бункру, — 7 людей, — була добре озброєна й споряджена радіостанцією. З уваги на можливе донощицтво, та ще й тому, що з бункра було видно село, як на долоні, ми сходили в село вночі й таки за ночі відступали в ліс.

Другої ночі досвіта, коли відділ відходив із села, в останній хвилині, як тилове забезпечення переходило попри наші квартири, службовий по сотні пригадав собі повідомити нас про відхід. Наш алярмовий скоро побудив усіх і ми спішились, щоб не заприміченими вийти в ліс. Все ж таки зав’ючення коня, що його ми тримали для транспорту тягарів, забрало нам дещо часу. Надворі сіріло. В тому моменті на горі з ліва, приблизно в стороні, кудою ми мали відступати, впали стріли. Пор. Ярема та хор. Козак, що долучив останньо до нашої групи, мабуть, як майбутній інструктор, побігли на горб, щоб розглянутися в ситуації. У міжчасі ми висунулися стрілецьким рядком до крайніх хат і вичікували повороту Яреми й Козака. Хвилину пізніше посипалися густі автоматні черги на горбі. «Большевики!» — промайнуло у кожнього з нас.

Іти слідами попередніх було б безглуздям. Із вистрілів довкруги села ми впевнились, що це планова акція і що село оточене. Треба було скоро діяти та шукати догідного виходу, поки ще не розвидниться на добре. Хор. Щит розгубився. Мого роя він післав пробувати щастя на південному напрямку, а сам остався з рештою поміж хатами. У боях ми новики, пороху не нюхали, але в найбільшому порядку, як це нас вчили, ми кинулись у розстрільну. Чи мало б це бути правдиве перше бойове хрищення? я, що зачислявся до сильних, носив останньо сам «дехтярова», Чайка — «чешку».
Ми вже були зо 100 метрів за хатами, коли Чайка шепнув: «Большевики!»

Дискутувати не було часу. До ліса був іще добрий шмат чистого поля. Можуть нас висікти до останнього. Кажу завернути. Таким самим порядком відступаємо назад поміж хати. По нас не стріляють. Дивно, — та ж мусіли нас завважити! Решта наших між хатами. Дядьки крадькома виглядають з-поза хат. Наш д-р Кум, думаючи що перехитрить ворога, а може і нас усіх, лізе в криївку під гноєм. Господар вже хоче його закидати, але він таки роздушується і в останньому моменті вискакує.

Трохи смішно, але й самозрозуміло. Людина попадає в паніку, бо в такій ситуації ще не знаходилась. Але й у інших серце б'ється приспішено. Від середини по долішній кінець навкруги села стріли густішають, а в горішньому, де ми, — мовчанка. Правдоподібно ворог чекає на нашу появу. Тактику наганяння під застави ми добре знаємо. Однак не було іншого виходу. Хор. Щит кидає до відступу спецгрупу та бунч. Запорожця. Вони, як один, мають автоматичну зброю. Їхнім завданням було добитись бігом до лісу, зайняти там становища й прикривати своїм вогнем відступ других. Найгірше, що не знаємо добре положення ворога на цьому відтинкові. Можливо, що він жде на скраю лісу на тих, що будуть відступати. Чотовому Симпатичному не треба було багато говорити: він відважний і досвідчений вояк. Між іншим, під час акції німців на першу старшинську школу в Карпатах він був важко поранений. На половині дороги до лісу по відступаючих посипався гураганний вогонь із згаданого вже горба. Бачимо, як деякі в неладі падуть та знову зриваються. Це не залягання. Мабуть поранені.

Ледве спецгрупа скочила в кущі, як більшість охоронного роя зривається у наступ. Біжимо трішки ліворуч від попередніх. Також на середині поля, — бо видно що лиш у тому місці ворожі застави нас бачать, —дістаємо сильний вогонь, цим разом перехресний. По нас стріляє також застава з півдня, яка недавно ще без труду могла зліквідувати наш цілий охорнний рій. Кулі прорізають замерзлу землю та свищуть невпинно попри вуха. Однак не до цілі. Кількакратно падаючи, добиваємося чудом здорові до лісу. Його краєм підбігаємо задихані на горб та з-за дерев сиплемо по горішній ворожій заставі. В долі чот. Симпатичний із своєї «півкрісівки» (штурмґевера) успокоює долішню заставу. Тим улегшуємо відступ решті. Завдяки ранішній годині, що обмежувала ворожим заставам поле зору, а тим самим і цільного обстрілу як також і через відсутність (це для нас поки що було загадкою!) застав від лісу на заході, ми вийшли досить щасливо з критичного положення. Після долучення всіх ми ствердили, що маємо двох легко поранених, а саме — бунч. Запорожця й Аскольда. Дехто ще мав продіравлений наплечник чи шинелю. Турові куля відорвала зап’яток у чоботі, а Лютому розбила накладку рушниці. Відступаючи глибше у ліс, ми стрінули чоту, що спішила нам на допомогу, і з нею ми долучили до цілости. Між хор. Щитом та сот. Олегом дійшло до гострої виміни слів. Через недбалість службового підстаршини ми мали двох ранених та чи й не двох убитими, бо ж бракувало ще пор. Яреми і хор. Козака.

Щолиш тепер ми довідались, що перші постріли в горішньому кінці села впали були від большевицької застави, що спішила зайняти становища під лісом, та що вони були спрямовані на тилове забезпечення сотні, що саме ховалася в лісі. Відступ сотні в ліс не дав большевикам виконати пляну, а це сприяло відступові нашої групи з фронту без обстрілу. Щолиш, коли сот. Олег відступив з відділом в ліс він довідався, що наша група ще в селі. Зразу вислав її на допомогу чоту, а ця по дорозі зустріла нас у відступі.
Стрілянина з селі не вгавала. Большевики почали господарювати поміж хатами та, як звичайно, розправлятися з населенням. Ціла сотня лежала на становищах, коли стежа донесла, що лісом іде розстріляною якесь військо. Ми не рухалися з місця. Сотенний Олег загадав направити зроблену помилку та помстити на ворогові наші втрати. Крізь далековид розпізнано відділ к-ра Хмари, що саме надходив. Ліс закишів від повстанців. У всіх піднявся бойовий настрій, а командири сотень врадили піти наступом на село та прогнати грабіжників.

Щоб ворог у селі і залога большевицького обсерваційного пункту за шосою нас не запримітили, дві наші сотні пішли лісом на заставу від Перегінська, а одна від Рожнітова. Щолиш коли чоти доходили на свої місця, сотенні розкинули решту в широчезну розстріляну та з північного й західнього напрямку рушили на село. Большевики не сподівалися такої сили партизанського війська і в поспіху залишали село. Тут і там почалася перестрілка.
Командири сотень перерахувались, що наженуть ворога на заставу від Перегінська, куди — на їхню думку — він повинен був відступати. Замість шосою попри бункер в сторону Перегінська большевики відступили вздовж села за шосу в напрямі лісу над річкою Лімницею.

Залога з бункру подала по радіо розвідку до райцентру, а оточена пізніш одною чотою, вона вимагала негайної допомоги. З Перегінська большевики рушили автоколоною на відсіч. До бункра, що, до речі, був сильною землянкою на чистому горбі та мав першорядне поле обстрілу, не можна було ніяк доступити. Аж «панцерфаустами» (протипанцерними п’ястуками) з прямої наводки в отвір вдалося розбити верх землянки. При спробі атаки виявилося, що ще не всі з залоги бункру погибли. Осталі при житті боронилися завзято. На наш заклик «Здатись;», вони відповідали брудною лайкою. Мабуть мали немало гріхів на своїй душі і знали, що УПА їх не помилує. В тому часі колона большевиків під’їхала під нашу заставу. Миттю всі, немов прочуваючи засідку, висіли з авт і розчленувались у широку розстріляну. Цей несподіваний мачевр ворога засудив засідку на невдачу. Завдавши наступаючим крім того дошкульних втрат, чоти, не мавши надто вигідних становищ, відступили, а большевики кинулись бігом до села. В такій ситуації викінчити бункер не було можливо і чота, що облягала бункер, вже під густим обстрілом відступила в село. Ворог, що зазнав немало втрат раненими, задовольнився врятуванням осталої при житті залоги бункру й відступив до району.

Сотня Хмари, повечерявши, зразу відійшла. Наша група і відділ Олега похоронили поляглих пор. Ярему і хор. Козака, що їх знайдено біля окопів на горбі, відправили на санітарний пункт обох ранених та подались попри с. Петранку до Угринова.

Джерело інформації. (http://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=375)

вівторок, 22 листопада 2022 р.

22 листопада минає 101 рік від дня народження (1921) українського військового та громадсько-політичного діяча, підпільника ОУН, вояка дивізії СС «Галичина» Михайла Івановича Бендини-«Залізняка» (с.Раделичі Миколаївського району Львівської області – 27 листопада 2009 р.). (Юрій Коломієць - сторінка у ФБ).


Життєпис. Навчався у сільській школі, а у 1936 р. вступив до Львівської торговельної школи і з того часу покинув батьківський дім. По завершенні навчання працював у народній торгівлі та одночасно провадив комерційну діяльність. 
У червні 1939 р. вступив до лав ОУН (псевдо «Залізняк»).

У 1942 р. зустрів свою майбутню дружину Марію Пугач і через рік, у серпні 1943 р., вони одружились і розпочали сімейне життя у Львові.
У вересні 1943 р. вступив до дивізії «Галичина». Залишивши дружину, яка на той час вже очікувала дитину, в складі 1-ї УД УНА відправився на вишкіл, який тривав протягом року. У першому ж бою під Бродами був поранений і потрапив до совєтського полону. На 18 липня була призначена страта, проте, коли солдати вели його на розстріл, рішення щодо його подальшої долі було змінено. Михайло все життя вважав це чудом Божим і був вдячний Діві Марії за чудесне зцілення життя. Він був відправлений під військовий трибунал, який засудив його до 25 років ув'язнення в Кемерові.

З перших днів полону Михайло планував втечу і така нагода випала через два роки ув'язнення. Після втечі, кілька днів відсиджувався у лісі, а потім, без документів, практично без грошей і їжі при допомозі добрих людей добирався додому 10 днів. Дружина на той час народила доньку і переїхала жити у своє рідне село. Очевидно, що Михайло не міг залишитись з нею, тому навідавши її під покровом ночі, був змушений залишити її на роки.

За допомогою товаришів по зброї, яких йому вдалось відшукати у Львівській області, він отримав документи переселенця на прізвище Володимира Івановича Сенишина.

Першим наміром його було приєднання до УПА, проте побратими переконали, що він принесе більше користі, працюючи на офіційній роботі і допомагаючи повстанцям, їх сім'ям, та таким як він втікачам, шляхом оформлення фіктивних документів, а також постачаючи медикаменти, одяг та зброю повстанцям.
Михайло Бендина влаштувався на роботу у канцелярію Городоцького районного відділу соціального забезпечення, а згодом він вже обіймав посаду старшого інспектора. Його робота передбачала поїздки по всьому Городоцькому району, що допомагало у здійсненні підпільної діяльності. Незважаючи на довіру до нього безпосереднього керівництва, працівники НКВД ніколи не довіряли йому і він був під їх пильним наглядом.

У 1951 р. по доносу Михайло був затриманий і засуджений до 25 років ув'язнення за статтею 54-1а. Заслання відбував в таборі в Сухобезводній у Горьківській області. У 1957 р. підпав під амністію і повернувся до дружини до Львова. Після ув'язнення Михайлові було заборонено працювати у торгівлі, тому решта його професійної діяльності була пов'язана з обласними закладами охорони здоров'я, де він працював на посаді головного бухгалтера.
У 1990 р. в часі свого візиту до родини у США Михайло зустрівся з побратимами Ярославом Качаєм, Романом Данилюком та Юрієм Ференцевичем. Разом вони домовились про створення Братства колишніх вояків Дивізії «Галичина» в Україні, метою якого б стало вшанування пам'яті полеглих у визвольній боротьбі, встановлення історичної справедливості, систематизація захоронень полеглих та здобуття належного, почесного місця діяльності УД «Галичина» у сучасній історії України.

Початком діяльності стала публікація Михайлом у пресі 1 грудня 1991 р. оголошення про налагодження контакту між колишніми вояками Дивізії «Галичина» в Україні.
Будучи членом Крайової Управи Галицького Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА з 19 листопада 1991 р., Михайло обіймав посаду Голови Львівської станиці Братства.
З 1990 р. і до останніх днів це була основна і найбільш значима діяльність всього його життя. Безліч справ були започатковані і реалізовані з побратимами, яких він відшукав і об'єднав для спільної діяльності й задля досягнення поставлених цілей.

Найбільш значимими досягненнями Братства всього періоду було встановлення пам'ятника загиблим під Бродами у с.Ясенів на горі Жбир, пошук та перезахоронення останків загиблих під Бродами на новоствореному меморіальному цвинтарі, побудова каплиці на цьому цвинтарі, сприяння створенню меморіального комплексу воїнів та репресованих на Личаківськім цвинтарі у Львові, встановлення пам'ятного знаку. За майже два десятиліття Братство видало багато публікацій та вело значну просвітницьку діяльність. Михайло також був тією ланкою, яка постійно забезпечувала зв'язок між вояками в Україні та за її межами.

Джерело інформації. Юрій Коломієць. (Фейсбук сторінка)

неділя, 20 листопада 2022 р.

20 листопада 1908 р. у Варшаві помер Вороний Георгій Феодосійович - видатний Український математик - основоположник наукових напрямів у теорії чисел, алгебрі і геометрії. Його забальзамоване тіло, згідно із заповітом, було перевезено на рідну землю і поховане у с. Журавці (на Чернігівщині) у спеціальному гробівці. У 1930-х роках, під час розкуркулювання, гробівець було знищено. Селяни перепоховали останки математика поруч з батьком.

Народився Георгій Вороний 28 квітня 1868 р. у с. Журавка на Чернігівщині.

Середню освіту здобув у Бердянській (до 5-го класу) і Прилуцькій гімназіях. У цей період він захопився математикою. 1885-го Вороний вступив до Петербурзького університету. Основною галуззю досліджень, яку обрав для себе Г.Вороний, була теорія чисел. Саме у цьому напрямі у той час переважно досліджували такі авторитетні фахівці, як професори П.Чебишов, А.Марков, Є.Золотарьов. В результаті їхньої діяльності виник окремий науковий напрям, що згодом дістав назву «Петербурзька школа теорії чисел».

Поганий стан здоров'я змусив повернутися молодого вченого в рідну Журавку, де він далі працював над своїми дослідженнями. Восени 1889 р. Георгій Вороний склав випускні екзамени і захистив дипломну роботу про числа Бернуллі. Після цього його залишили при університеті для підготовки магістерських екзаменів на основі подання, підписаного провідними професорами математики — А.Марковим, М.Коркіним, Ю.Сохоцьким, К.Поссе.
Одночасно він був призначений позаштатним вчителем у Петергофській прогімназії.

У той же період Георгій Вороний одружився з Ольгою Крицькою, яка стала не лише коханою дружиною, а й другом і помічником на все життя.

Наукові інтереси молодого вченого надалі зосередилися на теорії алгебричних чисел, точніше – на теорії ірраціональностей третього степеня.

Два його дослідження, що лягли в основу магістерської і докторської дисертацій, принесли успіх. Обидві дисертаційні роботи 1896 р. були відзначені премією імені В.Буняковського.

«Георгій Вороний – геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і зробив у ній геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом ХIХ століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного», – писав академік Д.Граве.

Після захисту магістерської дисертації Г.Вороний отримав призначення до Варшавського університету, де працював до кінця своїх днів. З осені 1898 р. працював також професором Варшавського політехнічного інституту — був деканом механічного факультету.

У 1898 р. Г.Вороного обрали членом Московського математичного товариства. Він брав участь у роботі Х з'їзду природознавців і лікарів у Києві та ХI з'їзді у Петербурзі. У 1903-1904 рр. вийшли друком два дослідження Г.Вороного з аналітичної теорії чисел. У 1907 р. Г.Вороного обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.

Протягом 1903-1904 рр. Г.Вороний у складі групи професорів займався створенням Донського політехнічного інституту у Новочеркаську. Тут він виконував обов'язки декана механічного факультету, а 1908 р. повернувся у Варшаву на попередні місця роботи. У 1909-1911 рр. Г.Вороний за редакцією професора І.Брайцева опублікував у Варшавських університетських відомостях підручник із математичного аналізу.
Під час перебування у Новочеркаську загострилася хвороба Г.Вороного і він на літо поїхав у відпустку до рідної Журавки на лікування.

20 листопада 1908 р. Георгій Вороний помер у Варшаві. Його забальзамоване тіло, згідно із заповітом, було перевезено на рідну землю і поховане у Журавці у спеціальному склепі. У 1930-х роках, під час розкуркулювання, склеп було знищено. Селяни перепоховали останки математика поруч з батьком.

Наукові розробки вченого використовуються у сучасній науці. Діаграми Вороного стали широко вживати у багатьох наукових центрах світу. В останні десятиліття їх дослідження і узагальнення проводяться практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, в країнах Південної Америки, Японії, Китаї, Австралії, Новій Зеландії. У Сеулі (Корея) існує Дослідницький центр з діаграм Вороного. З ініціативи цього Центру з 2004 року в різних країнах світу протягом 10 років проводилися щорічні міжнародні симпозіуми, присвячені узагальненням діаграм Вороного та їх використанню (ISVD).

Метод Вороного – розбиття певного об'єму на частини дозволяє створювати максимально міцні структури з використанням мінімальної кількості матеріалу. Результати його дослідження використовуються також у кристалографії, інформації, фізиці, електроніці, астрономії, астрофізиці, хімії, хімічній інженерії, мікробіології, офтальмології, у розв'язанні проблем штучного інтелекту.

Діаграми Вороного використовують в інженерних конструкціях, у дизайнерських проектах. У Китаї за проектом дизайнера Hyun-Seok Kim'а побудована яхта під назвою «Voronoi yacht», португальський архітектор Andre Koelho створив лампу – гриб «за Вороним», в Сеулі під час симпозіуму 2005 року в Художньому музей була відкрита виставка «Мистецтво по Вороному», подібна виставка була і в Калгарі (Канада) у 2006 році.

Джерело інформації. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/28/1868-narodyvsya-georgiy-voronyy-matematyk

четвер, 17 листопада 2022 р.

Про наших земляків і фатальну виставу “Шаріка” 14.11.1943 р. під час прем’єри оперети Ярослава Барнича “Шаріка” у приміщення українського театру, нині – приміщення Івано-Франківської обласної філармонії, ввірвалися німецькі окупанти, маючи інформацію, що у залі зібралися українські націоналісти, і заарештували 140 людей.

Арештованих по одному виводили на сцену, де перевіряли документи і обшукували. Звільнених садили в залі, а підозрілих відводили в канцелярію. Серед затриманих був уродженець Петранки – Дякон Ігор.

(Народився 1926 року, батько був директором школи і хорунжим УГА. З 1935 року вчився в школі імені М. Шашкевича в Станіславові. Потім в гімназіях Львова і Станіславова. З 1944 року – у підпіллі, був у сотні “Бея”, далі в обласному проводі. В 1946 році поступив у медінститут, а наступного року арештований і засуджений на 10 років таборів).

Також замітним був збліднілий блондин - Йосип Дідоха з Нижнього Струтина - перевірка якого все ж пройшла спокійно, але коли він вже сходив зі сцени з-за завіси його схопила за куртку чиясь рука. Як пізніше виявилось, це була рука провокатора, який весь час підглядав за перебігом дій. В тому часі хлопець підніс руку до рота і щось проковтнув. 
Німаки відразу його закували, зав’язали шарфом рот і почали бити. Хлопець впав на підлогу та почав руками відсувати з рота шалик. Тоді німці вхопили його за голову і спробували розкрити йому рота, але Йосип зі страху міцно зціпив зуби. Тоді закликали лікаря, розрізали одяг і зробили кілька уколів в руку. Коли лікар почав випитувати яку він вжив отруту, Йосип зрозумів, що це робилось з метою не дати йому померти від отруєння. Далі на всіх арештованих в гардеробі наділи спільні кайданки і двома партіями по по п’ять чоловік відвели до в’язниці. Окремо вели тільки Йосипа то його товариша Андрія. 

В тюрмі всіх арештованих відправляли до канцелярії, а далі по збірних камерах, і тільки Дідосі з товаришем дістались одиночні камери. Йосипа кілька разів викликали на допити, де сильно били, а один раз навіть відправляли на електричне ліжко, яке являло собою звичайне металеве ліжко на яке ложили ув’язненого і періодично вмикали електричний струм в перервах між чим також били. 

17 листопада 1943 року знову ж таки в театрі відбувся суд, після якого 27 членів ОУН розстріляли неподалік від будівлі нинішньої філармонії – біля стін синагоги, прив’язавши їх до стовпів.
Тих кого смертна кара оминула відправили назад і тюрму, де вони сиділи в спільній камері. 23 листопада до тієї камери привели і закованого Дідоху. По обличчю і розбитому вигляді замітно було те, що він перейшов сильні тортури. Тут Йосип оповідав, як проходили його допити, показував рани, отримані на електричному ліжку та заявляв що нікого не здав, але сильно сумнівається чи зможе й надалі витримувати катування. 

27 листопада до розстрільного списку потрапляють решта 12 засуджених. Наступного дня 10 з них страчують, але Йосипа знову оминає смертна кара. Та все ж за кілька місяців життя молодого юнака обривається під час публічної страти на Долинщині.

Автор цього допису Olek Shkil

Кузьменко Галина «Надя» - вояк УПА, кулеметниця, пропагандист ТВ-21 «Гуцульщина».

Галина Кузьменко народилася 30 липня 1922 року в селі Нова Басань (Козелецький повіт Чернігівської губернії). В 11 років залишилася сиротою, оскільки мама та двоє братів померли від Голодомору, а батька заарештувало НКВС. Виховувалася в дядька у Донецькій області.

У 1943 році добровільно вступила в підпільну організацію «Чернігівська січ», а з наближенням лінії фронту організація вирушила рейдом на захід і приєдналася до УПА.
Майже три роки під псевдо «Надя» перебувала у лавах збройного підпілля на території Станіславської області, працювала пропагандистом у ТВ-21 «Гуцульщина».

Захоплена чекістами в 1946 році, коли хворіла на тиф. Ув'язнена на 10 років таборів та 5 років обмеження в правах. Строк відбувала у Воркуті.
Після звільнення вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута. Проживали спочатку в Бориспільському районі, народився син Василь. В середині 80-х переїхала до сина у квартиру в Києві.
Померла у червні 2000 року.

Вшанування пам'яті.
У селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області є вулиця Галини Кузьменко і провулок Галини Кузьменко.
У 2015 році стала однією з 10 Героїв серії інформаційних плакатів «Українці в лавах Об'єднаних Націй перемогли агресора», підготовлених Українським інститутом національної пам'яті до 70-ї річниці перемоги над нацизмом.
Джерело.
Літопис УПА, Вікіпедія, календар Українця.
*****
Галина КУЗЬМЕНКО Псевдо: «НАДЯ»

Діяльність: за першою версією – воячка УПА, кулеметниця та пропагандистка ТВ-21 «Гуцульщина»; за другою версією – фельдшерка куреня УПА «Степового» та наглядач підпільної аптеки.

За зв'язок із українським підпіллям Галина Кузьменко зазнала катувань чекістів, провела 10 років у радянському концтаборі у Воркуті.  

Після завершення ув'язнення, радянський режим не дозволив дівчині одразу повернутись до України. 

По собі Галина Кузьменко лишила доньку Роксолану, народжену від колишнього упівця Ярослава Когута. 

Джерело. Сайт радіо свобода. https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

В осінний день, 17 жовтня 1996 р. закінчила свою багатогранну туземну мандрівку Марія Лабунька з дому Ровенчук (Ірина Сурмач). Наводжу в заголовку і тут ім’я і прізвище «Ірина Сурмач», бо українська громада Мюнхена, де покійна жила до 1955 р. і до часу, коли вийшла замуж за Мирослава Лабуньку, була знана тільки, як Ірина Сурмач.

Такою для багатьох вона залишилася у їх пам’яті. Невиліковна недуга рака перервала її нитку життя на сімдесят другому році життя. Покійна була свідома близького кінця своєї туземної мандрівки і переходу у невідомі Божі засвіти, де вже немає ні болю, ні турбот, а життя безконечне.
Покійна Марія народилась 12 лютого 1924 р. у селі Печиніжин, що на Івано-Франківщині, у родині Ровенчуків. На жаль життєвий шлях Марії не належав до легких. Хоч Марія була ніжної будови, але сприймала своє життя, подивугідно мужньо. Батьки Марійки дали її глибоке родинне і релігійне виховання та освіту, що мало вагомий вплив у її житті. Вартості, одержані у батьківській хаті, покійна зберігала до кінця свого життя. Можна сказати, що це був своєрідний батьківський посаг для Марії, з яким покійна пішла у широкий світ, на якому оснувала своє родинне життя.

Юні роки Марійки випали на жорстокий час Другої світової війни. В той час Україна і її український нарід знаходивсь між двома тоталітарними окупантами червоною більшовицькою імперією і гітлерівською фашистською Німеччиною. Для українського народу в тій ситуації не було іншої альтернативи, як власними силами змагатись за незалежність і свободу українського народу. Організація Українських Націоналістів взяла на свої плечі бо­ротьбу проти двох червоного і брунатного імперіялістів. Українська молодь широко приєднувалась до боротьби за незалежність України. Таким чином Марія спершу стає членом Юнацтва ОУН, а згодом приєднується до активного українського резистансу і стає активним членом Української Повстанчої Армії.

Активна участь у підпільній боротьбі примусила юну, гарну брунетку, з широко відкритими чорними І очима, і дівчину Марію покинути рідну хату, батьків і йти у невідоме, виконувати її призначенні завдання. Треба було змагатись на два фронти, проти відступаючої гітлерівської армії та окупаційної влади, а з другої, проти наступаючої більшовицької навали. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала Марійку у рядах УПА на Закерзоні — Лемківщина. Тут знову прийшлось проводити подивугідну боротьбу проти сателітньої комуністичної Польщі і більшовиків, обороняючи, перед різними нападами, безборонний український нарід на Засянні і Лемківщині.

Перед відділами УПА не було надій на перемогу, але щоб зберегти людський потенціял, було вирішено збройно продістатись на Захід. І тут Марійка у 1948 році з групою членів УПА опинилась у Західній Німеччині, в американській зоні. Це не прийшлось легко. Треба було чимало пережити різних труднощів, щоб вкластись у нормальне суспільне життя. Для Марійки усміхнулась доля, щаслива нагода — студіювати. Вона вписалась на студії історично-філософічного факультету Українського Вільного Університету, у Мюнхені.

На початку 1950 років Ірина Сурмач вийшла замуж за Мирослава Лабуньку. У Мюнхенському періоді починається моє знайомство з Марійкою. У Мюнхені ми жили дружньо, як велика родина. Чи мало з тих, що по-товариськи, разом жили, не стало серед живих. Тут можна назвати Богдана Бідяка, Володимира Керода, відомого письменника Любомира Рихтицького (Любомирського) й інших. Наша дружба з Марією була така щира і близька, що вже після того, як перенеслись до Америки і жили разом у Нью-Йорку, то все ми були постійними гостями у великі рокові свята Різдва Христового і Христового Воскресіння у панства Марії і Мирослава Лабуньків. До тих постійних гостей належали переважно покійний Богдан Бідяк, Осип Данко і автор цих рядків. Це справді все було дружньо-родинно. Хата Лабуньків все була гостинна. Життя Марійки ні у Мюнхені, ні в Нью-Йорку не належало до розкішних, але покійна не нарікала і була щаслива з того, що мала.

Слід підкреслити, що Марійка все була зорієнтована в українсько-громадському, церковному і політичному житті, бо ж безперебійно брала в ньому активну участь. Вона мала свою здефінійовану думку на різні політичні проблеми. Марійка була активною пластункою, членом Т-ва колишніх Вояків УПА, Українського Патріярхального Товариства, Союзу Українок Америки й інших організацій. Поруч того слід наголосити і підкреслити, що вона була взірцевою мамою, віддаючи для своїх дітей все, що тільки мала. Це є найстарший син Олесь, середуща дочка Ія і молодший син Іко. Мати разом з батьком Мирославом дали їм глибоке родинне і релігійне виховання і подбали про осягнення високої освіти. Покійної посвята для дітей була подивугідна.

На закінчення належить сказати і підкреслити, що Покійна Марія була глибоко віруючою, чесною і багатотрудивою людиною. Все була приємною, веселою і милою в товаристві, великою патріоткою. Покійна належала до дуже упорядкованих людей і все мала особисте «я». Такою залишилась у моїй пам’яті Покійна Марія-Ірина.

В особі покійної Марії втратили: Мирослав вірну дружину і друга в житті, дочка Ія і сини Олесь й Іко дорогу і незаступиму маму, внуки милу бабусю, друзі по зброї віддану подругу зброї, громадські організації і в загальному українська громада відданого і працьовитого члена громади, а друзі і приятелі віддану подругу спільних переживань. Мужеві Мирославові, дочці її, синам Олесеві й Ікові складаю глибоке співчуття.

Хай гостинна американська земля буде Марії легкою, а пам’ять про неї хай іде з роду в род.

Микола Галів
Із ФБ сторінки Borys Buchynskyy

середа, 16 листопада 2022 р.

Дарія Ребет (дівоче прізвище: Цісик, псевдо: "Орлян", "Роберт", "Вільшинська" — визначна політична і громадська діячка, публіцистка, за фахом правник. Голова Проводу ОУНЗ (закордоном) (1979–1991). Дружина Лева Ребета.

Народилася Дарія Ребет у родині священика її батько Омелян Цісик — походив із села Малий Ключів на Коломийщині, народився 18 березня 1887 p. такаж у священничій родині. Германіст і україніст, автор книги «Політичні твори Шевченка»; мати Олена (Леся) Федорович — донька священника, який у ІІ-ій половині XIX ст. належав до «пробудителів Буковини». Дарія Ребет навчалася на юридичних факультетах Львівського та Люблінського університетів; здобула науковий ступінь магістра права.
Політична діяльність:

На початку 30-х належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви ОУН в Стрийській окрузі (1933–1934). 1934–1938 — член Крайової екзекутиви ОУН на Західно Українських Землях, відповідала за зв'язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбувала піврічне ув'язнення в тюрмі (1939). З квітня 1941 р. перестає бути членом ОУН, стає членом ОУНР. Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУНР. У серпні 1943 року взяла участь у роботі 3-го Надзвичайного Великого збору ОУНР.

З вересня входила до складу ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української головної визвольної ради (УГВР) (11–15.07.1944). Була обрана членом І-ї Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР. У повоєнний час жила в еміграції у ФРН. Після розколу ОУНР у грудні 1956 р. приєдналася до ОУНЗ і була обрана до складу її Політичної ради. З 1979 року очолювала діяльність Політичної ради ОУНЗ і перебувала на цій посаді до червня 1991 року.

Участь у жіночому русі:

Відзначилася активністю у розбудові жіночого руху в еміграці. 15–16.12.1945, Авсбурґ — Перший З'їзд українського жіноцтва в Німеччині. До Головної Управи було обрано Дарію Ребет. Із 1946 року, з моменту заснування журналу ОУЖ «Громадянка» була його дописувачем. 29–30.03.1947, Ашаффенбурґ — ІІ З'їзд ОУЖ, що його референткою обрано Дарію Ребет. При її співпраці створено міжнародну Лігу Жінок в екзилі, в якій крім українок об'єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей. Постійним секретарем Ліги була Дарія Ребет.

Журналістська діяльність:

Дарія Ребет співпрацювала з багатьма українськими періодичними виданнями в еміграції, була членом редколегій часописів «Сучасна Україна», «Сучасність» та «Український самостійник», видала збірку статей про Об'єднання Українських Жінок у Німеччині (1980), автор статей, присвячених ідеології ОУН, її програмним постулатам та історії, українському визвольному рухові.

Джерело інформації 1.
Дарія Ребет. Спогади. — Львів: Манускрипт-Львів, 2018, 176 с.
Андрій Ребет. Доповідь «Лев і Дарія Ребет: мої батьки», виголошена в Українському Вільному Університеті, Мюнхен, 24.06.1998.
Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – “Орлян”. — Торонто-Львів: Літопис УПА, 2013. — 110 с. 
Довідник з історії України, Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка, Київ, Генеза, 2001 та з Вікіпедія.
*****
Учасниця «Пласту»; керівниця повітової референтури ОУН; єдина жінка у Проводі ОУН (б) та в президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР); член Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича; обіймала керівні посади в ОУН і в еміграції

*****
Дарію Ребет затримували п'ять разів. Після арешту 1939 року, під час слідства, вона провела без сну у польській в'язниці понад два тижні. 

Однак, це не зламало Дарію. Для посилення тиску її перевели до окремого жіночого відділення, де тримали кримінальниць, але Дарія не видала своїх побратимів. 

Джерело інформації 2.
https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

вівторок, 15 листопада 2022 р.

З історії освітянської роботи ОУН у Херсоні. (автор: Юрій Щур)

                                        Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко [1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».
                Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі [2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.


П'ятниця, 27 листопада 2020 22:03
ВЧИТЕЛЬ: з історії освітянської роботи ОУН у Херсоні
Юрій Щур
Іван Журба
Іван Журба
Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко[1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

юліан войтович ярослав степовий

Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі[2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

інститут херсон1

У першій половині жовтня 1941 року відділ освіти Херсонської міської управи провів у Малому театрі конференцію вчителів міста й навколишніх сіл. Головна мета конференції полягала у налагодженні роботи освітньої сфери відповідно до нових реалій життя в умовах німецької окупації. У перший день роботи конференції доповідачами були представники міської управи та відділу народної освіти. Наступного дня вчителі працювали в тематичних секціях, зокрема історичну секцію очолила вчителька Марія Гаркуша. Під час спільної роботи вчителів історії розроблялися навчальні плани, а також зачитувалися окремі теми з історії України. Основний наголос тоді було зроблено на періоді Київської Русі. Марія Гаркуша прочитала лекції про її заснування та період князівства Ярослава Мудрого. Інші теми з цього періоду історії висвітлив у своїх лекціях «Ярослав Степовий» (Юліан Войтович). Зауважимо також, що під час роботи історичної секції були надані рекомендації щодо підручників для шкіл, це були книги з історії України авторства Коваленка, Миколи Аркаса та Михайла Грушевського.

Після повернення совєтської влади до Херсона, органам держбезпеки, в процесі боротьби з націоналістичним рухом, вдалося дізнатися про створення членами ОУН у другій половині 1942 року в сільськогосподарській школі молодіжного осередку на чолі з Ростиславом Шевченком. Завербований у 1952 році під агентурним псевдонімом «Павленко» колишній учень школи й учасник організації Микола Ломакін свідчив, що керівництво організацією здійснювало двоє учнів: згаданий Шевченко та Юрій Вороненко (рідний брат дружини Федора Вдовиченка). Окрім зв’язків безпосередньо з членам ОУН Херсона, молоді націоналісти через зв’язкових Павла Соболенка, Григорія Біду та Леоніда Ніколаєва також підтримували зв’язки з оунівцями Миколаєва та Одеси, зокрема отримували звідти різноманітну літературу. Не виключено, що до появи цієї молодіжної організації ОУН був причетний і Юліан Войтович.

Наприкінці літа – на початку осені 1942 року Войтович захворів на черевний тиф. Саме на цей час припадає розгортання репресій нацистських спецслужб проти ОУН у Херсоні. Перебування вчителя Степового у лікарні не вберегло його від арешту, який відбувся 19 листопада того ж року. Сам Юліан через багато років згадував, що коли його забирало гестапо, він був абсолютно безсилий й інші хворі були змушені виносити його з лікарні на ковдрі.

Після арешту до сільськогосподарської школи надійшов запит від німців, які потребували його характеристики, зокрема чи проводив він націоналістичну діяльність у школі. Іван Журба на допиті у 1950 році свідчив, що вчителі підготували колективну позитивну характеристику, із запереченням будь-яких фактів проведення націоналістичної діяльності вчителем Степовим. Можливо, це зіграло свою роль у подальшій долі Юліана Войтовича під час слідства гестапо, зокрема його виживанню.

Допоки Войтович перебував у лікарні (до арешту), родина Журби допомагала йому. Загалом, рівень дружніх стосунків у цих двох вчителів-націоналістів був настільки високим, що інші педагоги з сільськогосподарської школи пліткували про те, що вчитель Степовий залицяється й «женихається» до старшої доньки Івана Журби Галини. Також навідувала у лікарні Степового дружина оунівця Федора Вороненка Світлана. Пізніше вона згадувала у листі до Войтовича про родину Журби, що «останньо в Херсоні вони мешкали недалеко від лікарні, де Ви лежали хворий на тиф, і я, повертаючись з лікарні, бо Вас вже там не було, вступила до них і повідомила про Ваш арешт, то вони (мама і Галина) розплакалися і дуже вболівали».

Не оминув репресій, але вже радянських, і сам Іван Журба. Під час відступу німців з території Херсону він виїхав з родиною до Румунії. Однак, 6 квітня 1950-го року його було заарештовано оперативною групою контррозвідки МГБ військової частини п/п 93210. Справу вели херсонські «чекісти», а 20 жовтня того ж року Військовим Трибуналом військ МВС Херсонської області він був засуджений до 20 років таборів з ураженням в правах на 5 років.

[1] Цікавим фактом, що свідчить про «ретельність» боротьби деяких співробітників МГБ з націоналістичним підпіллям є помилкове віднесення Вдовиченка, Грицая та інших членів бандерівської Похідної групи ОУН до потенційного членства «мельниківської» ОУН під час відповідної чекістської кампанії у 1952 р.

[2] Тепер – частина Корабельного району міста Херсон.

Джерело інформації:
https://ukrnationalism.com/history/4239-vchytel-z-istorii-osvitianskoi-roboty-oun-u-khersoni.html
(автор: Юрій Щур)