Загальна кількість переглядів!

середа, 12 липня 2023 р.

АРХІТЕКТУРА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Впродовж існування Сокаля — пожежі, війни і час стерли з лиця його землі немало пам'ятників зодчества. Із сивої давнини дійшла до нас лише Миколаївська церква — унікальна й цінна архітектурна споруда епохи Ренесансу, що й нині гідно репрезентує майстерність і талановитість невідомих українських будівничих XVI століття [1] . Проте щодо часу її зведення є й інші думки*.

Починаючи з 1694 року церкву декілька разів оновлювали, але найбільш умілі і ретельні реставраційні роботи, що велись згідно з правилами збереження пам'ятників старовини, тут виконано вперше у 1927 році. Деяких змін зазнав цей храм під час перекриття його бань на початку 90-х років.

Інша старовинна споруда знаходиться на лівому березі Західного Бугу. Це костел бернардинів, споруджений на початку XVII століття. Однак своєї первісної форми він не зберіг, бо в 1843, 1858 і 1870-х роках був дуже знищений пожежами й ударом грому, а під час перебудови втратив свій давній вигляд і колишню архітектурну вартість. Цей костел входив у комплекс монастиря бернардинів, який слугував колись оборонною твердинею і нагадував фортецю.

Пам'ятником архітектури вважається синагога, споруджена в XVII столітті. До наших днів вона збереглась напівзруйнованою.

У другій половині XVIII століття в м. Кристинополі, що належав до Сокальського повіту, споруджено в класичному стилі церкву св. Юра, яка стала доволі унікальним пам'ятником архітектури. Її, а також монастир оо. василіян, зведено, протягом 1771—1775 років за проектом Івана Сельнера.

Архітектурну цінність має й Михайлівська церква (XVIII ст.), що на вулиці Б. Хмельницького в Сокалі. Проте елементи і традиції українського культового зодчества у ній відсутні.

Доволі імпозантно виглядає храм св. апостолів Петра і Павла. Але, як вважають фахівці, ідентичні церкви є також і в інших містах Галичини та Європи.

По вулиці Андрея Шептицького в Сокалі добре зберігся до наших днів старий двоповерховий дім, що входив у комплекс сокальського жіночого монастиря бригідок. До 1784 року, поки австрійський уряд не ліквідував монастиря, в цьому будинку мешкали черниці, потім ксьондзи. Тепер його площа використовується під крамницю й житло.

До помітніших споруд XIX століття належить будинок першої Сокальської повітової аптеки (вул. А. Шептицького, 9), а серед значно пізніших пам'яток архітектури виділяється колишня ощадна каса (нині відділення Агропромбанку «Україна»), що на вулиці Міцкевича, 5. З її оформленням пов'язана діяльність талановитого українського скульптора Г. М. Кузневича, Будинок каси Григорій Кузневич уміло прикрасив розкішними гірляндами, скульптурними масками, статуєю «Фортуна», бджолами та іншими елементами, що символізують ощадливість і багатство.

У XVIII столітті в Белзі збудовано домініканський парохіяльний костел св. Миколая. До нього прилягали монастирські будівлі. Після того, як цісар Франц-Йосиф цей монастир скасував, костел передано греко-католицькій громаді і перейменовано на церкву св. Духа. Крім цього храму, до наших днів збереглись у древньому Белзі лишень кілька давніх споруд, у тому числі аріанська башта (1606 р.), дерев'яна церква Параскевії (XVII ст.), дзвіниця, ратуша, залишки монастиря домініканців (XIV—XVIII ст.) та давніх укріплень з баштами. Частково збереглися фундаменти єврейських навчальних закладів, цвинтар, на якому є декілька надмогильних пам'ятників. У місті в 1980 році споруджено Пам'ятний знак на честь 950-річчя першої письмової згадки про Белз.

У 1749 році в Белзі згоріла церква, 1802-го — стара міська ратуша. Згодом не стало синагоги, спорудженої 1836 року, багатьох пам'ятників архітектури.

Ще у ХVШ столітті белзяни оповідали, що на Замочку, тобто місці, де знаходилася княжа столиця, залишився льох з актами. Сплив час, і там уже можна було побачити тільки засипаний отвір, який вважали входом до замкового льоху [2] . Майже так, як цей льох, під вагою століть, розрух і війн відійшла в небуття й архітектура Белза.

В 1910 році в Сокалі на розі вулиць ім. Шашкевича і Тартаківської завершено будівництво корпусів семінарії.

Своєрідною окрасою Сокаля стало й просторе триповерхове приміщення гімназії, спорудженої у 1911 році за проектом архітектора М. Машляника.

До пам'ятників архітектури належать костел в Угнові, збудований у XVII столітті за проектом скульптура В. Ленартовича, та церква і дзвіниця (1857 р.)

У центрі Сокаля височить недобудований костел. Історія виділення місця під нього, його спорудження була довгою і складною. Вона навіть супроводжувалася в липні 1936 року страйком помічників мулярів, які зажадали підвищення платні. В. Левицького та М. Кірошинського — ініціаторів цієї забастовки — було заарештовано [3] , а помічники мулярів приступили до роботи тоді, коли їм почали платити щоденно по 2 злотих [4] . Завершити спорудження костелу так і не вдалося — завадила німецько-польська війна 1939-го року.

Новий етап у розбудові міста, його архітектурному оформленні розпочався в 1954 році, коли сюди було переведено комбінат «Укрзахідшахтобуд». Тоді тут виріс ряд нових будинків, завершено спорудження моста через Західний Буг, поставлено пам'ятник Богдану Хмельницькому, а через десять років згодом — Тарасу Шевченкові.

Але найбільше оновлення Сокаля почалося з часу введення в дію заводу хімічного волокна. На місці, де в 1965 році появилися перші п'ятиповерхові будинки, виріс невдовзі сучасний житловий мікрорайон хіміків з школами, дитячими садками, підприємствами торгівлі й закладами громадського харчування... Але архітектурної цінності вони не мають.

[1] пямятники истории и культуры Укратнской ССР. К., 1987. С. 339.
* Див.: Україна в минулому. Київ, Львів, 1994. С. 86
[2] Чачковський Лев. Княжий Белз. Львів, 1932. С. 21.
[3] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 43
[4] ДАЛО. Ф. 191, оп. 3, спр. 906, арк.. 47

Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__43.html

Джерело фотографії: https://photo-lviv.in.ua/sokal-na-davnih-svitlynah/

понеділок, 10 липня 2023 р.

У боях за Україну загинула львів'янка, бойовий медик 218 окремого батальйону 125 бригади ТрО ЗСУ Наталія Депа.

Про це повідомив голова ГО «Варта1» Ігор Зінкевич.
Жінка загинула в зоні бойових дій, виконуючи обов’язок бойового медика батальйону.
З початком повномасштабного вторгнення пішла добровольцем на фронт разом з батьком та рідним братом.

Вічна пам’ять захисниці та бойовому медику.
Про чин похорону буде повідомлено згодом.

Джерело інформації Варта 1

пʼятниця, 7 липня 2023 р.

З нагоди свята - Івана Хрестителя. На світлині - українська Марійська дружина біля входу в катедральний собор св. Івана Хрестителя в місті Перемишлі в 1933 році.

У першому ряді третя справа наша бабуня Ганна Хома з роду Сорок (з білим комірцем). По центрі священники - о. Степан Граб а другий о.Маселко (?), за розповідями бабусі. Біля входу видно фігури святих, які були знищені польською владою після війни і ліквідації української греко-католицької церкви. Отець Степан Граб був переслідуваний польською владою за участь в українському підпіллі. Може хтось мене доповнить...

Світлина зроблена 90 років тому. Тепер вже знаю, що отець Володимир Маселко , сотрудник перемиської катедри, що на фото ліворуч, родом із Перемишля, був добровольцем-кулеметником в УГА 1918 р. Поранений під час боїв із поляками на мості через р. Сян у Перемишлі.

Джерело інформації ФБ сторінка Романа Гуцула.

четвер, 6 липня 2023 р.

Ніч під Івана Купала. (Репортаж зі Сокола, 1936 р.).

Погідний, теплий вечір на Соколі. Вже давно трубіло «на фас«, але під кухнею якось сьогодня пусто. Дівчата заняті чимсь, бі­гають сюди-туди з пільними цвітами в руках. Ах, це сьогодня святоіванівська ніч. Ніч, в котрій відживають давні звичаї. Ніч в котрій над всіма ріками горять огнища, дівчата співають пісні й дріжучими руками кидають на воду вінки...

Ще вчора гурток »голодних« звернувся до пані командантки з великим проханням: хотіли-би урядити свято Івана Купала. Відпо­відь була: «Добре, але нехай улаштовують його зовсім самі«.

На землю лягали перші сумерки. На зе­леній травиці над Лімницею стоять тісним кругом таборовички. По середині горить ва­тра. Червоне полум’я взноситься вгору й роз­прискується тисячами іскор. Очі всіх звернені з сторону провідниці гуртка >>голодних«. Во­на говорить про народні звичаї в святоіванівську ніч, про це, що Соколянки хочуть задер­жати традицію, хочуть тут, на таборі її прига­дати. Вона скінчила й запанувала тиша. Дів­чата під настроєм вечора вдивляються роз­мріяні в огонь; може ввижаються їм святоіванські забави наших предків, а може...

Аж вкінці один гурток почав тихосенько співати:
«Гей на Івана, гей на Купала, гей...
«Красна дівчина долі шукала, гей«... — підхопили вже інші.
«Поплинь віночку, по бистрій хвилі, гей!
«Поплинь до хати де живе мій милий, гей — понеслося по ріці й поплило з хвилями Лімниці...

Дівчата перенеслися блище над воду. У кожньої в руках два вінки. Починають ки­дати на хвилі ріки. У кожньої бється серце; зійдуться — чи ні?

Легкий плескіт вінків на воді й тиша очі­кування — а відтак у долині оклики цих, що ловлять: »3ійшлися, зійшлися«. Часами не чу­ти нічого — значить вінки не стрінулися.

Вісімдесят дівочих голов схилених над водою, вдивляються в її бурхливі хвилі й жде. Із-за Гринькова викотився на небо вели­кий, повнолиций місяць, червоний — немов відблиск від нашого вогню взяв, дивиться добротливо й спокійно на наші забави.

Над рікою стає щораз більше гамірно. Мішаються всі, бігають, сміються.

Хлюп!!! Крик — і одна учасниця видрапується в мокрій, прилиплій до неї, одежі на беріг.

Веселі, безжурні гумори взяли верх над розмріянням і дивним чаром цеї ночі.

От молодші вже зібралися в круг коло вогню і починають аркана. На їх лицях гра­ються червені блиски вогню, сміється молодість і вдовілля. А відтак одна за другою, під­нявши спідниці плигають через вогонь. На хвилину кожна підривається від землі й летить через вогонь та дим на другу сторону. Одна, друга, третя, десята... Ось скаче й на­ша невдачна потопельниця. Спід плаща біліє нічна сорочинка в яку вона перебралася, але вона нічого собі не робить. Хтось надсмалив спідницю, комусь впала шапка, але це не важне!

Стою з боку й приглядаюся. Справді всі вони тепер правдиві «діти матері природи, діти сонця і весни«. — Коби мати фільмовий апарат і накрутити цю прегарну картину

Вкінці забавам і танцям положила кінець пані обозна. З окликом невдоволення і жалю вертаються дівчата до табору. Молитва, гімн і острий приказ обозної: «За десять хвилин нічна тиша«.

Десять хвилин в куренях як в улію. Чути оклики, розмови, сміхи. Там обступили нічну стійкову й просять, щоби їх збудила о дванайцятій вночі. Хочуть іти шукати цвіту папороті.

Вкінці трубка «на добраніч«. Гаснуть сві­тла й залягає тиша. Ясний місяць освічує Со­кіл, як лямпада і заглядає крізь віконниці до куренів. Хто знає, може він викличе о півночі романтичну душу з теплої лежанки на пошукування цвіту папороті.

Ідіть дівчата, ідіть. Нехай дорогу освічу­ють вам святоіванські вогники. Хай зими, ро­си стелять вам сріблистий килим під ноги, хай місяць і зірки стережуть вас, а зи йдіть шу­кати на Соколі квіту щастя...

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

вівторок, 4 липня 2023 р.

Стрільці боївки Самооборони у селі Войславичі, 1942 рік. Зліва направо: Богдан Мазурок-"Кучерявий", Яків Гуменюк, Іван Сич-"Касіян", Володимир Мазурок

Джерело інформації Локальна історія.

"Наприкінці серпня 1944 року двадцятирічний стрілець "Касіян" брав участь у рейді новосформованого куреня Української Повстанської Армії "Гайдамаки". Йшли через Західний Буг на вишкіл у волинські ліси. Але невдовзі потрапили в оточення загонів НКВС. Після кількаденних боїв курінь розбили, сотня «Касіяна» вирвалася з оточення і повернулась додому. Пізніше виявилося, що командир куреня УПА Василь Левочко -"Юрченко" – окружний референт ОУН Холмщини – завербований агент НКВС. У серпні 1945 року упівці його вбили.." 

Стаття - спогади за посиланням....
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ivan-sich-kasiian-takoyi-partizanki-iak-nasha-ukrayinska-svit-ne-znav/

ФЛОРА І ФАУНА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Фотографії із ФБ сторінки "Підслухано в Сокалі"

Колись Сокальщина потопала в буйних лісах, які славилися своїми дубами. Їх відправляли на продаж у Гданськ, де вони користувались великим попитом. А коли у XVI столітті у Варшаві споруджували королівський замок — теж не обійшлося без будівельного дерева з Сокальщини.

Згодом на Сокальщині через нестачу орної землі розпочалось інтенсивне викорчовування лісів — на їх місці появилися родючі поля. За часів Австрії її «зелені легені» теж значно змаліли. Тільки протягом 1890—1892 років з повіту було вивезено до Німеччини і Австрії 32,967 тонн будівельного лісу. Якщо врахувати, що стільки ж дерева сплавляли тоді і по Західному Бугу, то щорічно у Сокальщині зникали в середньому 500—600-гектарні площі лісів. Особливо інтенсивно вирубували їх в околицях Прусинова (Низи), Куличкова, Сільця, Волсвина, Яструбич, Пархача (Межиріччя)... Але найбільше нищення «зеленого друга» розпочалось у період колективізації і будівництва шахт та роздачі у лісових масивах ділянок під городи жителям Червонограда, Соснівки і Гірника.
Протягом останніх сорока років великі лісові масиви Сокальщини вигоріли внаслідок пожеж.

Ще 160 літ тому на завонських луках (поблизу нинішнього м. Соснівки) росло 100 дубів, які були такі кремезні, що на зрізі їх пнів міг стати кінь з вершником [1] . Нині чогось подібного у наших лісах не знайдемо. Натомість маємо чимало місць, особливо на території Соснівського лісництва, де обширні ділянки лісу внаслідок підземної гірничої підробки шахт осіли і почали всихати. Тут підтоплені водою дерева вмирають стоячи. Таких ділянок працівник Соснівського лісництва Богдан Бакай мені показав декілька.

— Щоб ці приречені на загибель дерева якось зрізати і забрати, — говорить він, — доводиться чекати зими, коли воду і землю, скує мороз. Але й тоді не обходиться без проблем. Інколи рихлий підводний торфоподібний ґрунт під вагою гусеничних машин просідає, і вони загрузають...

У наш час побільшало і розкрадачів лісу, які виїжджають на нічний «промисел» і зрізують кращі дерева. Виявляти їх працівникам лісництв стає дедалі важче. Як і тих, які самовільно везуть у ліс і скидають при дорогах різний мотлох, биті цеглу, скло, кераміку. Це роблять, як правило, водії різних підприємств і організацій.

Як не дивно, але в кінці минулого століття побутувала думка, що від колишніх великих лісів Сокальщини залишились тільки рештки. Якщо ж ці рештки будуть так маліти і знищуватися й надалі, то цікаво, що про них можна буде сказати через 50—100 років?

Сокальщина була дуже багата на фауну. Але її, як і лісів, поступово меншало. Деякі види звірів і птахів позникали. Приміром, у кінці XVIII століття вчений-природознавець, професор Львівського університету Гекет ще зустрів на Західному Бузі під Сокалем кількох бобрів, які мали довжину разом із хвостами до п'яти стоп і важили 50—60 фунтів. Ті рідкісні на цей час звірі жили в ямах і западинах. Незважаючи на те, що на прохання Гекета на Львівщині було заборонено нищити бобрів, вони все-таки невдовзі перевелися.

Доволі великого бобра було вбито в 1849 році на мочарах, які заросли лісом і простягалися біля Белза і Угнова. Це, мабуть, був один з останніх бобрів Львівщини. А втім, на белзько-угнівських болотах ще перед Другою світовою війною жило стільки різної дикої пташні, що одне ранкове полювання могло принести кілька сотень штук здобичі. Та згодом, коли ліси там повикорчовували, всі звірі і птахи безслідно зникли.

Ще на початку нинішнього століття в Західному Бузі, Раті і Солокії водилось багато щук, линів, сомів, вугрів, раків і навіть лососів. Чимало риби було і в польових озерах, які зрівняли зі землею в час колгоспного господарювання і проведення меліоративних робіт.

Негативно позначилось на розмноженні фауни також надмірне передозування полів пестицидами і гербіцидами, котрі також потрапляли у річки та водойми.

У лісах Сокальщини водяться зайці, лисиці, козулі, кабани, борсуки... Але охороні флори і фауни поки що приділяється мало уваги.

[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.437.

Джерело інформації http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__42.html

понеділок, 3 липня 2023 р.

ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я - МЕДИЦИНА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокаль / вул. Маркіяна Шашкевича, 75.
Так звана «Червона лікарня». Колишня повітова лікарня, кін. ХІХ ст.

Перші великі медичні заклади почали появлятися у Прибужжі за часів Австрії. З вересня 1878 року в Сокалі відкрито лікарню. Її спорудили за кошти гмін, повітової ради, власників дворів та фільварків і назвали іменем австрійської ерцгерцогині Ґізелі [1] .

Цей шпиталь був розрахований на 80 ліжок. Вартість усього його майна становила 160 000 корон. У ньому працювало тільки два лікарі. Їх кількість не збільшувалася і пізніше. Принаймні відомо, що в 1914 році в Сокальському повітовому шпиталі ім. ерцгерцогині Ґізелі були лишень «доктори» Євген Вайгель та Мирон Яюс, а обов'язки нижчого медичного персоналу виконували сестри-йосафатки.

До початку 30-х років нинішнього століття Сокальський повітовий шпиталь не мав жодного відділу. Тут були лишень ізоляційний павільйон і хімічна робітня [2] . Тепер у його приміщеннях знаходиться декілька відділів районної центральної лікарні.

Дещо незвичною, як на нинішні дні, була у Прибужжі медична допомога, яку тут надавали у минулому столітті жінкам-породіллям. Робили це баби-повитухи. Про перебіг таких процедур краєзнавець Б. Сокальський писав:

«Сільські жінки, будучи в стані «благословеннім», до останньої хвилини віддаються господарським справам і лишень в останній критичній хвилі кличуть бабу-повитуху, яка здебільшого прибуває після родів, аби виконати звичні в таких випадках послуги коло породіллі і дитини. За кілька годин після родів породілля встає і починає крутитись біля приготування страви для гостей і кумів, за якими перед тим пішов чоловік» [3] .

Значна частина населення Сокальщини зверталася за медичною допомогою не до лікарів, а віддавала перевагу різним знахарям, що начебто мали силу замовляти хвороби. Це було однією з причин зростання смертності. На 1000 мешканців Сокальського повіту в 1878 році померло 30,5 чол., в 1879 — 27,7, в 1880 — 29,1, у 1881 — 35,0, у 1882 — 38,9. [4]

До захворювання людей значно спричинилися нестатки і недоїдання.

Впродовж 1876—1885 років найбільше мешканців повіту забрав у могили туберкульоз (2578 чоловік), коклюш (1588), тиф (1301), дифтерія (963), скарлатина (774)... Високою була дитяча смертність.

Перед Першою світовою війною у повіті діяло п'ять аптек — у Сокалі (власник Євген Височанський-Мінькович), у Белзі (Ян Ґросс), у Тартакові (Кароль Войда), у Варяжі (Чеслав Мінніцкий) та у Кристинополі (адміністратор Кароль Ліхтенталь).

У період польської санаційної держави якихось кардинальних змін у поліпшенні охорони здоров'я жителів повіту не відбулося. В Сокальському шпиталі працювало тільки вісім чоловік медичного персоналу. Щоправда, були тут здібні лікарі. Серед них — О. Пелех, який згодом очолював цей медичний заклад і впровадив у практику прогресивні надбання тодішньої медичної науки. У Кристинополі працював у 30-ті роки талановитий лікар Т. Савка. Про нього ширилась добра слава серед селян довколишніх сіл. Потім він лікував воїнів УПА* і багатьом з них урятував життя.

З встановленням радянської влади в районному шпиталі почали працювати чотирнадцять лікарів, один фельдшер, три акушерки і 17 медсестер. Та поступ в охороні здоров'я намітився в 60—70-х роках. У 1981-ому в Сокалі відкрито нову районну центральну лікарню. Крім неї, медичну допомогу мешканцям Сокальщини тепер надають Великомостівська і Белзька лікарні та наркологічне відділення в місті Угнові, які мають 735 ліжок, 10 амбулаторій і 51 фельдшерсько-акушерський пункт. У них працює 205 лікарів і 697 осіб середнього медичного персоналу, 494 — молодшого і обслуговуючого.

У Сокалі є також державна районна санітарно-епідемічна станція, станція переливання крові, профілактично-дезинфікаційний відділ, 7 аптек, приватна фірма «Провізор» і товариство з обмеженою відповідальністю «Здоров'я». Крім того, в районі діють три поліклініки — Сокальська, Великомостівська і Белзька. ДКП «Аптека Сокаль-фармація» має свої філії у шести селах району.

Попри це останнім часом зростали захворюваність і смертність сільського населення. Демографічні показники по району за 1997 рік були такими: народжуваність на 1000 чоловік населення становила 11,8, смертність — 13,8, середня тривалість життя — 69,8.

У 1999 році знизився на 4,4 відсотка природний приріст населення Сокальщини (проти 1,8 у 1998-ому). На 660 чоловік померло більше, ніж народилося.

Станом на 1 січня 2000 року у 1389 дітей району виявлено пораження емалі зубів гіпоплазією. Проте впродовж останнього часу простежується тенденція щодо зменшення кількості цих хворих.

Серед проблем закладів охорони здоров'я — недостатнє виділення коштів на медикаменти. Хворим доводилось купувати їх за власні гроші. Однак колектив Центральної районної лікарю, який очолює кандидат медичних наук Аркадій Каліщук, зі своїми обов'язками справляється добре.

[1] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 524.
[2] ДАЛО. Ф. 1, оп. 9, спр. 1785, арк.. 168.
[3] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.85.
[4] Rocznik statystyki Galicyi. Lwow, 1886. T. 1. S. 37.

Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__41.html

ОСВІТА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Назва: Активісти «Просвіти». Автор: надіслав Андрій Бабський. Місце: c.Тартаків, Дата фотографії: 1935р.

Початком XVII століття датується перша згадка про українські школи в Сокалі [1] . Детальніших відомостей про їх існування не виявлено.

У 1890 році в Сокалі були лишень одна семикласна школа та учительська семінарія, а в решті міст і в селах повіту діяло 2 чотирикласних школи, 3 — трикласних, 20 — двокласних і 56 однокласних. Дванадцять сіл Сокальщини не мали шкіл взагалі. Проте невдовзі у розвитку освіти відбувся деякий поступ. У 1914 році у 86 селах повіту було вже 66 однокласних шкіл і 21 двокласна. Крім того, в Сокалі працювала 1 трьохкласна спільно з чотирьохкласною, 2 чотирикласні, 1 семикласна школи, а також гімназія і семінарія. Сокальська чотирьохкласна жіноча школа знаходилася в районі «Старого ринку», а мішана — на «Бабинці». В цей час 2 п'ятикласні школи мав Белз, по одній чотирикласній було в Кристинополі, Варяжі-місті, Тартакові та Забужжі [2] .

Незважаючи на те, що за часів Австрії навчання в школі було обов'язковим, однак рівень її відвідування залишався низьким. Передовсім через те, що батьки залучали дітей до праці по господарству, допомоги під час польових робіт. Тому багато з них не встигали навчитися в однокласній школі навіть добре читати. Тож не дивно, що в 1890 році в Сокальському повіті було 70 відсотків малописьменних і неписьменних. Найбільше тих, які не вміли читати і писати, мешкало в Кристинополі.

Сокальську гімназію відкрито 6 вересня 1906 року. Спочатку вона знаходилась на Забужжі, а з 1911 року перейшла в нове просторе приміщення, яке було збудоване для неї у Сокалі. Першим директором гімназії став Генрик Копія. Викладання в ній велось польською мовою. Вона була восьмикласною і мала 12 відділів. Ще задовго до Першої світової війни громадськість Сокальщини вимагала створення в цьому навчальному закладі українських відділів. З приводу цього, а також припинення польського наступу на українське шкільництво і вчительство [3] , 1 лютого 1914 року відбулося в Сокалі велике віче, яке прийняло спеціальну резолюцію до уряду.

Багатолітня мрія сокальчан мати свої школи стала дійсністю у листопадові дні 1918-го, коли було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. В усіх державних школах запроваджено викладання українською мовою. Директором Сокальської гімназії став Ярослав Біленький, а учительську семінарію продовжував очолювати талановитий педагог, відомий український літературознавець і дослідник Володимир Коцовський. З перших днів становлення ЗУНР працювала жіноча учительська семінарія [4] . Її директором був Захарій Лехицький. Сокальські чоловічу і жіночу школи також переведено на українські.

У листопаді 1918-го в приміщенні Сокальської семінарії поселились воїни Української Галицької Армії і заняття для учнів цього навчального закладу проходили в стінах гімназії.

Після упадку ЗУНР навчальні заклади знову переведено на польську мову викладання. У 1939 році в Сокалі на базі учительської семінарії відкрито педагогічну школу. В містах і селах почали працювати навчальні заклади з українською мовою викладання. Так було й під час німецької окупації.

В період польської держави з кожним роком значно меншала кількість українців, які закінчували Сокальську гімназію ім. Антонія Мальчевського. В 1935 році її свідоцтва зрілості одержали 19 поляків, 9 українців і 4 євреї [5] . У 1937-му серед 48 випускників гімназії було тільки 10 українців, а в 1939 році її закінчили 17 поляків, 5 українців і 5 євреїв [6] . У 20-ті роки українці виглядали на цьому фоні набагато краще.

Восени 1941 року цей навчальний заклад став Державною гімназією з українською мовою навчання, її директором було призначено професора Омеляна Ковальського. Про той період гімназії голова НТШ, професор, член-кореспондент Національної Академії наук Олег Романів писав:

«В наші переповнені гімназійні кляси потягнулися хлопці з усієї Сокальщини, Холмщини, були навіть львів'яни та буковинці. Незважаючи на короткий термін існування (неповних три роки), гімназія виховала чимало особистостей, твердих характерів, що в умовах цієї великої української катастрофи кинулась у вир подій воєнного лихоліття. По-різному обійшлася з ними доля: випускні кляси тісно пов'язалися з дивізією чи УПА, і практично майже ніхто з них не уцілів. Дещо більше повезло нам, малюкам, проте і я серед моїх колег по клясі недораховуюсь більше трьох десятків друзів...» [7] .

Після Другої світової війни на Сокальщині розпочалось запровадження системи радянської освіти, її особливістю було те, що викладання гуманітарних предметів, зокрема історії та літератури, ґрунтувалось не на правді та реальності, а на догмах більшовицької ідеології.

В Сокалі відкрило свої двері педагогічне училище*. Цей заклад був заснований тут перед війною. В ньому навчалися юнаки і дівчата з різних областей України. Станом на 15 квітня 1949 року їх тут було 170. Серед них — 1 член ВКП(б) і 54 комсомольці. В педучилищі працювало на цей час 18 викладачів. У його бібліотеці числилось 3339 книг. Серед лекцій, які тут читались, основними були такі: «День Паризької комуни», «В. І. Ленін», «Пушкін — великий російський народний поет», «Сталінський план боротьби з посухою», «Мічурін — великий перетворювач природи»... [8] .

Директором педучилища був А. Коробкін.

За багатьма вчителями шкіл, особливо місцевими, встановили негласний нагляд. Ретельно аналізувався кожен проведений урок. Викладача Сокальського педучилища Юрія Дем'янчика звинуватили у тому, що він під час лекцій «обминає вплив російської літератури на українську» [9] , не аналізує соціального характеру дійових осіб у творах, а їх вчинки і дії не розглядає у зв'язку з їх класовою приналежністю і ставленням до існуючого ладу.

А втім, Сокальське педучилище вважалось у повоєнні роки таким, що не вписувалось у догмати офіційної ідеології і було об'єктом найпильнішої уваги органів МДБ та його агентури. За кілька літ емдебісти і тодішня Феміда зуміли поламати долі багатьом найбільш здібним студентам училища. Було заарештовано і засуджено ряд членів трьох підпільних студентських груп, які діяли окремо й у різні періоди. Тоді їх називали групами Савінського, Сокола-Гриневича та Прокопчука. Чимало звинувачень, які їм інкримінувались, були перебільшені, а то й сфабриковані.

В одній з довідок, підготовлених працівниками Сокальського райкому КП(б)У в 1949 році, зазначалося, що студентки Ковальова і Караван відмовилися нести на демонстрацію 1 травня портрет, а студенти педучилища «националисты Сокил и Бутынец были избраны членами комитета комсомола, националист Гриневич председателем МК профсоюза, а в ноябре 1948 г. в состав Сокальского райкома ЛКСМУ были избраны националисты Сокил и Шкаврин...».

Далі у цій довідці є такі рядки:

«За последнее время органами МГБ в педучилище вскрыта ОУНовская организация. Руководители этой организации Сокил, Шкаврин, Гриневич, Иванчина и Саганский арестованы органами МГБ. Ими были завербованы в националистические организации члены ВЛКСМ Бойко Л. Г., Кужим Л. Ф. (работающая сейчас учительницей Горбковской НСШ), Дещица С. П., Бутынец М. И. и студенты Решитарская И. П., Дуля Р. В., Цейко П. И., Дубик Ю. Д., Максимец В. Ф., Варварич Р. П., Ваврик Г. Ф.

В училище работают преподаватели Иваницкий, Демянчик, Бильпс, Луцык не внушающие политического доверия» [10] .

Один з названих вище студентів Василь Шкаврін поступив у педучилище після закінчення служби в Радянській Армії. Але арешт, тюремні допити настільки покалічили його здоров'я, що вже не допомогло ніяке лікування.

Другий член тодішнього Сокальського райкому ЛКСМУ й організатор підпільної студентської групи Павло Сокіл змушений був чимало літ спокутувати свої «націоналістичні гріхи» в таборах Караганди. Після відбуття покарання працював на шахті й мешкав у селищі Соснівці, а згодом — у селі Сільці, де й помер.

Попри всі недоліки, освіта на Сокальщині згодом розвивалася загалом добре. Якщо в 1945/46 навчальному році тут було лише 30 шкіл — 21 початкова, 7 семирічних і дві середніх [11] , то в 1962 році вже діяло 58 шкіл, у тому числі 32 початкові.

У 1945/46 навчальному році в районі працювало тільки 94 вчителі. З них вищу освіту мали лише 12, незакінчену вищу — 10, середню педагогічну — 63, загальну середню — 5, незакінчену середню — 4. В початкових школах навчалося 1116 учнів, у семирічних — 842, середніх — 856.

Натомість станом на 1 січня 1968 року на Сокальщині вже налічувалось 104 школи, в яких навчалося понад 15 тисяч учнів і працювало 1096 вчителів. Окрім того, діяло 8 вечірніх шкіл для робітничої і колгоспної молоді. В 1967/68 навчальному році 531 учитель Сокальщини мав вищу освіту.

З 1990 року розроблена і впроваджується в закладах освіти району концепція української національної школи, головне завдання якої — гуманізація та демократизація навчально-виховного процесу, впровадження нових підручників з вивчення правдивої історії України, творчості колись заборонених письменників. У навчальних планах шкіл появилися такі нові предмети, як основи християнської етики, народознавство, історія релігії та ін. Наповнилася національним змістом виховна робота в школах. У кожній з них створено музеї народознавства, світлиці, музеї видатних людей, вихідців із Сокальщини. З 1989-го введено в дію СШ № 4 м . Сокаля, а 1 вересня 1994 р. відновлено роботу Сокальської гімназії. У нових приміщеннях почали працювати у школах м. Великих Мостів та с. Тартакова. Відкрито 16 початкових шкіл. Станом на 1 вересня 1999 р. у районі працює 25 шкіл І-ІІ, 16 шкіл І ступеня, 3 будинки учнівської творчості, станція юних техніків і спортивна школа.

Сьогодні навчально-виховний процес в школах району здійснюють 1525 педагогів. У 1996 р. прийнято програму «Освіта. Сокальщина XXI століття». Найпомітніших успіхів у її реалізації досягли педколективи Сокальської гімназії, Великомостівської, Острівської, Забузької шкіл. З 1996 р. здібні учні 10—11 кл. сільських шкіл навчаються в ОМАН. В останні роки учні шкіл району (1998/99 — 13 уч., 1999/2000 н. р. — 10 уч.) стали переможцями та призерами обласних олімпіад з предметів.

Вчителі шкіл району, зокрема гімназії, Жвирківської та Великомостівської неодноразово були призерами обласних конкурсів «Вчитель року».

Районний відділ освіти очолює Орест Когут.

[1] Вперед (Сокаль). 1990. № 32.
[2] Szematyzm krolestwa Galicyi I Lodomeryi z wielkiem ksiestwem Krakowskiem na rok 1914. Lwow, 1914. S. 868-869.

[3] Діло. 1914. Ч. 26.
[4] Голос з-над Буга (Сокаль). 1918. Ч. 1. С. 3.
[5] Sprawozdanie dyrekcji panstwowego gimnazjum koedukacyjnego im. Antoniego Malczewskiego w Sokalu za rok szkolny 1934/35. Sokal. S. 22.
[6] Sprawozdanie dyrekcji panstwowego gimnazjum koedukacyjnego im. Antoniego Malczewskiego w Sokalu za rok szkolny 1938/39. Sokal. S. 27-28.
[7] Сокальська гімназія. Львів, 1993. С. 29.

* До 1941 р. цей навчальний заклад називався педагогічною школою.

[8] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 91.
[9] ДАЛО. ФП-22, оп. 2, спр. 18.
[10] ДАЛО. ФП-22, оп. 2, спр. 18.
[11] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 91.

Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__40.html

пʼятниця, 30 червня 2023 р.

РЕМІСНИЦТВО І ПРОМИСЛОВІСТЬ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Незважаючи на не зовсім сприятливі умови, в Сокалі здавен розвивалися ремісництво і промисли. Значного поширення набули гончарство, ткацтво. Вже 1585 року тут був ткацький цех, а в XVII—ХVIII століттях діяла суконна мануфактура. Тоді ж у місті виробляли різні шовкові тканини.

Наприкінці XV століття в Сокалі, а також Грабівці і Тишицях (Холмщина), вперше в Україні почали виготовляти у спеціальних котлах горілку, звану паленим вином [1] . Робили її за рецептами, що прийшли із Заходу. Згодом виробництво горілки і спирту набуло на Сокальщині значного розвитку. Під кінець минулого століття в повіті діяло 37 ґуралень. Були вони в Боратині, Боб'ятині, Хороброві, Горбкові, Конотопах, Кристинополі, Лещатові, Лучицях, Поториці, Спасові, Шарпанцях, Старгороді, Свитазеві, Тудорковичах, Тартакові, Угринові, Ванові, Войславичах, Волиці Комаревій, Жабчі та інших селах [2] .

Протягом 1890 — 1892 років зі Сокальщини вивезли 6 655 тонн спирту. Значна його кількість ішла за кордон. Окрім того чимало горілки споживало населення повіту. Адже тут до кінця минулого століття збереглося давнє право так званої «пропінації» — нав'язування людям горілки у борг, «на відробіток», що приносило велику шкоду їхньому здоров'ю і родинному життю. За тодішніми статистичними даними, кожний дорослий у околицях міста Белза і села Стенятина споживав за рік 5 — 10 літрів горілки, сіл Поториці й Сільця — 20 — 40. А в середньому по повіті ця річна «доза» становила від 20 до 40 літрів.

У 1895 році за кошти повітової ради було споруджено цегельню з американським обладнанням. Вона знаходилась неподалік залізничної станції «Сокаль» і виробляла щорічно 1,5 мільйона штук цегли (10 см завширшки, 20 — завдовжки) для будівництва доріг. Такий самий завод, але власний, мав мешканець с. Добрачина П. Левицький. Всі інші цегельні, яких у повіті налічувалось понад двадцять, були кустарними. У 30-х роках минулого століття на околиці Сокаля також діяло кілька їх. За часів СРСР тут створено заводоуправління цегельних заводів, яке виробляло в середньому за рік 40—54 мільйони штук цегли.

На переломі XIX і XX століть великого розвитку і поширення набув у повіті домашній промисел. Люди безпосередньо в своїх господарствах займалися ткацтвом, виробництвом полотна, сукна, пошиттям кабатів, гарно оздоблених кожухів. Сировини для цього було вдосталь. По селах сіяли багато конопель, льону, тримали чимало овець, які давали високоякісні шкіру і руно. Без кожухів на Сокальщині не обходився майже ніхто. Їх не мали хіба дуже бідні.

Значним попитом користувалися на ярмарках місцеві вироби з лози, соломи, шкіри, глини, а також взуття, яке виготовляли знамениті угнівські шевці Сильвестр Лисяк, Андрій Лисяк, Ілля Стирко, Петро Камінський, Степан Хитрень, Іван Шустикевич, Григорій Решетило та інші.

У XIX столітті у Сокалі появилася ціла низка відомих майстрів гончарства — Білик, Боярський, Гордійчук... Але найбільшого хисту у виготовленні різного керамічного посуду, зокрема дзбанків, баньок, глечиків, досяг Василь Шостопалець (1816—1879), який умів прикрасити свої вироби оригінальним орнаментом, надати їм неповторної краси і пластичності.

Користуючись жовтим, коричневим і зеленим кольорами розпису, Шостопалець особливо вдало поєднував їх під час виробництва кахлів, надаючи їм сприйнятливих тонів, від яких віяло ніжністю, світлістю і теплотою.

Полив'яні миски, горщики, горнятка, вазони виготовляли після Шостопальця й інші сокальські гончарі, але вершин його майстерності так і не досягли. З-поміж них виділявся хіба що кераміст Книш, який у другій половині XIX століття відзначився вмілим створенням розмальованих дзбанків, ліхтарів, горщиків і макітр.

У 1897 році фабрикант Яворський заснував у Сокалі прядильно-ткацьку фабрику, яку за часів СРСР названо артіллю «Прикордонник». Це підприємство проіснувало до 1960 року і випускало пряжу, трикотаж, килими, шарфи та інші вироби.

Комбінат «Укрзахідшахтобуд», що з 1954 року розмістився в Сокалі, став координаційним центром у спорудженні шахт у частині нашого району, а також на Волині.

Будівництво на Сокальщині першої шахти, яку назвали № 1 «Великомостівська», розпочалося восени 1952 року і незабаром стривожило деяких високопоставлених чиновників у Києві і Москві. Під час проходження клітьового стовбура, на глибині 390 метрів, підземна стихія заблокувала всі роботи і поставила під сумнів своєчасну здачу цього підприємства в експлуатацію. Підземні юрські відкладення спричинили потужні напливи змішаного з водою піску, що раз у раз обрушувався на тюбинги, загрожуючи їх сплющити або обірвати. Прибули комісії, консультанти... Було вирішено зміцнити тюбингове кріплення залізобетонною «сорочкою». Підступна стихія скорилася. Але боротьба з нею забрала чимало часу і відтягнула введення шахти в дію аж до 28 грудня 1958 року. Тому перше сокальське вугілля пішло на-гора з другої «Великомостівської» шахти, яку здали в експлуатацію на рік раніше — 24 грудня 1957-го. Перші його тонни випало нарубати бригаді Анатолія Гочачка.

У вересні 1959-го стала до ладу шахта № З «Великомостівська». В 1960 році видала перші тонни палива п'ята «Великомостівська», в 1961-му — четверта «Великомостівська». Потім були здані в експлуатацію інші вугільні підприємства. Згодом усі шахти «перехрестили», давши їм назви різних комуністичних дат, подій і партійних з'їздів.

Водночас з будівництвом вугільних підприємств тривало спорудження житла, об'єктів соціально-культурного і побутового призначення. На малі Сокальщини появилися нові населені пункти — селища імені Б. Хмельницького (поблизу шахти № 1 «Великомостівська»), Гірник та Соснівка, яка згодом стала містом.

З 1959 року тривало інтенсивне будівництво нових кварталів Червонограда. В них поселялися люди, які приїхали на роботу з різних областей України і республік колишнього СРСР.

Створення в Прибужжі гірничої промисловості позитивно позначилось на соціально-економічному розвитку Сокальщини. Проте хаотична і безгосподарна розробка вугільних родовищ невдовзі відплатила в зоні дії шахт екологічними бідами: просіданням ґрунтів і їх заболоченням, загибеллю місцевої флори і фауни... Шахти, а згодом і збагачувальна фабрика, яку спорудили на околиці села Сілець, стали основними джерелами техногенного забруднення довкілля і породили безліч проблем. Причина в тому, що більшість териконів шахт побудовано без врахування геологічних та гідрологічних особливостей району. Внаслідок того в довкілля потрапляє понад 20 високотоксичних елементів, у тому числі свинець, ртуть, кадмій, цинк, які виявлено в ґрунтах, воді, організмах тварин та людей і в рослинах [3] . А вміст концентрацій миш'яку, цинку, кобальту та інших металів у ґрунтах і воді перевищений у радіусі трьох з половиною кілометрів від шахт у 5—10 разів [4] .

В 1961 році, згідно з директивами Міністерства хімічної промисловості СРСР, на околиці Сокаля почалось спорудження заводу хімічного волокна, який у серпні 1970 року випустив перші тонни продукції. Своє віскозне волокно, сірковуглець, сульфат натрію він відправляв за рознарядкою з Москви на 160 підприємств колишнього Радянського Союзу, що за тодішніми заідеологізованими мірками вважалось великим досягненням.

У роки своєї розбудови Сокаль став виробником різних залізобетонних конструкцій, товарного бетону й розчину. Його цегельні заводи та комбінат промислових підприємств (нині відкрите акціонерне підприємство «Залізобетон») дали необхідні матеріали для спорудження в місті і районі ряду об'єктів промисловості, побутового і соціально-культурного призначення.

На Сокальщині є дві панчішні фабрики, заводоуправління будівельних матеріалів, ВАТ «Елегал», фабрика «Рата», деревообробний комбінат, м'ясопереробне підприємство, спиртозавод... Тут розташовано десять шахт, вісім з них належать до району. Останнім часом майже всі вони справляються з планом вуглевидобутку.

Зареєстровано понад 400 малих підприємств, але більшість з них займаються бізнесом і торгівлею. Частина не працює.

Ряд виробничих колективів, зокрема ВАТ «Сокальський завод хімічного волокна», ВАТ «Елегал», їхні дочірні структури, а також деякі інші підприємства району перебували тривалий час у складній фінансово-економічній ситуації через відсутність внутрішніх ринків збуту продукції, вищу її собівартість, ніж за кордоном, і неконкурентоздатність. Недавно ВАТ «Сокальський завод хімічного волокна» оголошено банкрутом.

Найбільш ритмічно працює ВАТ «Сокальське м'ясопереробне підприємство» (голова правління Володимир Кузьмич).

[1] Крип’якевич Іван. Побут. Княжа доба // Історія української культури. К., 1994. С. 98.
[2] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.451.
[3] Високий Замок. 1997. № 60.
[4] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1998. № 19

Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__39.html

середа, 28 червня 2023 р.

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокаль

З давніх-давен Белзька земля, до якої входила територія теперішньої Сокальщини, славилася своєю родючістю. Найбільш плодородні її грунти були власністю наших князів і бояр. Але століття польської експансії привели сюди нових господарів.

Більшість населення Сокальщини займалася рільництвом. Серед сільськогосподарських культур, які тут традиційно вирощували, були жито, пшениця, ячмінь, гречка, овес, просо, картопля... А в минулому столітті і пізніше, в селах Глухові, Добрачині, Завишні, Конотопах, Жужелі, Волсвині, Теляжі садили на великих площах городів, а також полях цибулю, яку продавали у містах і сусідніх повітах [1] . У південній частині Сокальщини, зокрема в селах Сільці, Куличкові, Волсвині, Яструбичах та інших, де були гарні розлогі пасовища і сіножаті, розводили багато великої рогатої худоби, коней, овець.

На початку XIX століття більшість ґрунтів на Сокальщині належала польським поміщикам. Чимало українців були малоземельними і мали до 2 га землі або не володіли нею зовсім. Тому в 1919 році вони з радістю сприйняли звістку про Закон Західно-Української Народної Республіки щодо земельної реформи, який передбачав справедливий розподіл ґрунтів між малоземельними селянами, надаючи в цьому переваги і пільги воїнам УГА та їх сім'ям.

У період ЗУНР на Сокальщині був установлений пильний нагляд за використанням кожного гектара землі. Комісар повіту Євген Тисовський у своєму наказі від 11 квітня 1919 року попереджав, що той, хто «ударемнить весняний засів, підпаде карі арешту до 6 місяців або грошевій карі до 50 000 к.» [2] .

До 1939 року на Сокальщині було чимало двірських (поміщицьких) та індивідуальних господарств, які загалом добре розвивалися. Перші з них ліквідовано невдовзі після приходу в повіт Червоної Армії". За інших узялися згодом, під час колективізації. Найкращих господарів названо куркулями і вивезено до Сибіру та інших віддалених місцевостей СРСР. На тих, які залишилися, наклали великі податки і постійно звинувачували за «утаювання землі», несплату держпоставок, саботаж хлібозаготівлі. За ці провини чимало жителів Сокальщини було засуджено на значні терміни позбавлення волі. По десять років ув'язнення з конфіскацією майна «заробили» за це в 1947 році й мешканці села Боб'ятина Йосип Лисачок та Андрій Семенюк. Про першого з них у тодішній сокальській районній газеті «Соціалістична перебудова» писали:

«Куркуль Лисачок Йосип Іванович стояв перед судом, затаївши в собі злість до Радянської влади. Він добре замаскувався, пролізши на посаду агента Райуповмінзагу... Він показав, що в нього землі всього 4 га 90 арів і то, каже, «ця земля ділиться на три фамілії: мого зятя, моя і рідного батька».

Лисачок хитрий куркуль, він обдурював Радянську владу і зараз почав викручуватись, як тільки міг, але його хитрощі і викрутаси не допомогли, 7 з половиною гектарів землі, якою він користувався весь час, викрито». [3]

Про те, що плани здачі хліба державі були дуже високими, а методи його відбирання в селян брутальними і підступними, можна судити з іншої публікації в цьому ж номері газети. В інформації «До кінця зламати опір куркулів» ідеться:

«Наряду з кращими селянами сіл, ще зосталися люди, які до цього часу продовжують саботувати і ,не здають хліб державі по плану.

Так можуть робити тільки куркулі, наприклад, як Мартинюк Марія і Ляш Володимир з села Лучиці. Замість того, щоб здати державі до 40 центнерів кожному хліба, вони здали тільки половину і то іншими малоцінними культурами.

Так само в селі Лещатів безнакаранно залишаються куркулі, люті саботажники хлібозаготівлі, такі як Олесько Теодор та Назар Іван. Вони не здали хліба державі ще й половини. Селяни бідняки і середняки чекають від прокуратури суворих заходів до саботажників хлібоздачі» [4] .

З 1947 року Сокальщина стала експериментальним полігоном більшовицької колективізації. А в листопаді 1948-го з різних партійних трибун лунали одіозні рапорти, що вона першою на Львівщині завершила цю кампанію і має 33 колгоспи. Замовчувалось лише те, що селян запрягали в це колективне ярмо за допомогою військ, знущань, погроз і побиття.

Перші колгоспи було створено 1946 року в селах Скоморохи, Ільковичі й Тартаків і скеровано туди комуністів Смирнова, Юрка, Мансаряна, Литовченка і Смикова, які мали проводити організаційну і пропагандистську роботу.

В 1947 році середня врожайність зернових по Сокальському району була дуже мізерною. В 1948 році вона дещо зросла і становила 15 центнерів з гектара, [5] що вважалось значним досягненням. По колгоспах тодішнього Великомостівського району збір зернових був набагато нижчим.

Ті одиниці одноосібників, яким удалось уникнути вступу до колгоспів, теж довго не протримались. Бо «з метою обмеження куркульських господарств» були встановлені дуже високі і тверді норми поставок сільськогосподарської продукції [6] .

Колективізація, котра на Сокальщині супроводжувалась активним опором і підпалами колгоспів, знищила найкращих господарів землі і повністю розорила їх садиби. Багатших жителів сіл і надалі зачисляли до ворогів і депортовували. Чимало їх будівель розібрано або пристосовано для різних цілей. Реманент і коней забрано до колгоспів, у яких 80 відсотків цих тварин невдовзі загинули з голоду або були забиті на м'ясо для собак прикордонних застав. Автору цих рядків довелося не раз бачити, як у ті роки в урочищі Пониззя, що в селі Сілець, солдати розстрілювали з автоматів «зайвих» виснажених коней, як колгоспні конюхи скидали у ріку Рату тих тварин, які загинули через нестачу кормів.

Новий колгоспний лад нагадував панщину з щоденною виснажливою працею, яка оцінювалась за так званими трудоднями і здебільшого не оплачувалась. Це було однією з причин, що в 1950 році 15 відсотків колгоспників Сокальщини не виробили встановленого мінімуму трудоднів [7] .

Люди намагалися виїжджати з сіл, щоб знайти працю на підприємствах, будівництві... Але зробити це було важко. З колгоспу могли відпустити лишень за рішенням зборів його правління, що практикувалося дуже рідко. А без звільнення з цього колективного кріпацтва селянин не міг одержати паспорта і будь-куди виїхати чи влаштуватися на роботу...

У другій половині 1950 року надійшла вказівка згори, щоб укрупнювати колгоспи. У Сокальському районі з двох господарств створювали одне [8] .

В хаосі колективізації і різних п'ятирічок, що супроводжувалися гаслами про будівництво нового утопічного раю — комунізму, Сокальщина зазнала великих утрат. На її терені зліквідовано млини, молочарні, олійні, спиртозаводи, різні народні промисли. Були занедбані такі традиційні галузі, як садівництво, бджільництво, вівчарство...

У серпні 1956 року на Сокальщині побував перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов. Він відвідав м. Червоноград, колгосп у с. Скоморохи, який очолювала перший на Львівщині Герой соцпраці Уляна Баштик. Оскільки Хрущов вважав себе знавцем сільського господарства, то зустрічався з колгоспниками, охоче розмовляв з ними і давав поради, як працювати...

Вже у 1990 році в Сокальському районі діяло 29 колгоспів і 3 радгоспи. Окремі з них були прибутковими і мали на своїх банківських рахунках значні суми грошей. Проте більшість ледве зводила кінці з кінцями.

Після розвалу СРСР розпочався процес поділу деяких колгоспів — на базі одного створювали два. Внаслідок цього, а також різних реформувань, які відбулися впродовж останніх літ, тепер на Сокальщині є 48 приватних агрофірм і товариств з обмеженою відповідальністю та понад 190 фермерських господарств. Проте через високі ціни на пально-мастильні матеріали, техніку і запчастини до неї фінансово-економічний стан багатьох з них залишається складним.

Суспільний і фермерський сектори району виробляють у середньому за рік 79 — 80 тисяч тонн зерна, 110 — 140 тисяч тонн цукрових буряків, 2 тисячі тонн картоплі... Найвищий урожай зернових зібрано на Сокальщині в 1986 році. Він становив тоді 106 тисяч тонн.

Основними постачальниками молока, картоплі, овочів стали тепер не агрофірми і товариства з обмеженою відповідальністю, що діють на базі колишніх колгоспів, а особисті підсобні господарства громадян. Уже в 1997 році вони дали понад 72 відсотки молока, 97 — картоплі, 86, 8 — овочів. У цей час, як свідчить статистика, в населення Сокальщини було 23 тисячі голів великої рогатої худоби і 28, 2 тисячі голів свиней.

Впродовж ряду літ врожайність сільськогосподарських культур по району вища, ніж по Львівщині, а питома вага виробництва зерна на Сокальщині становила у загальнообласному показнику в середньому понад 11 відсотків, м'яса — 12, молока — 17, цукрових буряків — 24.

У 1999 році в агропромисловому комплексі Сокальщини відбулися певні позитивні зрушення. Валове виробництво сільськогосподарської продукції усіх категорій господарств зросло на 107,2 відсотка Найбільшого доробку досягли в приватних агрофірмах «Білий Стік» (директор Олег Іванчина), «Відродження» (Петро Сак), «Опілля» (Володимир Сенів) та в товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна» (Володимир Іванків).

Зросло виробництво валової продукції у ПАФ «Горбків» (Ярослав Пукас), ім. Б. Хмельницького (Володимир Шмигельський), «Воронів» (Іван Лаврух), «Карів» (Володимир Дзік), «Єдність» (Надія Заблоцька), ТзОВ «Городиловичі» (Олексій Кінах), ПАФ «Полісся» (Володимир Смолій), ТзОВ «Галичина» (Володимир Байор).

Хоч агроформування району в цілому є ще збитковими, проте дванадцять з них закінчили 1999 рік з прибутками. Це ПАФ «Опілля», ім. Б. Хмельницького, «Білий Стік», «Відродження», «Войславичі», «Волинь», ТзОВ «Птахівник», «Городиловичі», «Україна», «Перемога», «Добрачин».

Серед двадцяти сільських районів нашої області питома вага Сокальщини у виробництві і реалізації цукрових буряків становила в 1999 році майже 28 відсотків.

В цілому зерновий клин видав по 22, 5 ц зернових з гектара, в тому числі озимої пшениці — по 27, 2 ц Найвищих показників досягли агрофірми «Опілля» та «Нове життя», де зібрали по 40 — 40,3 ц зерна з га. По 36 — 30 ц зернових з га одержали в агрофірмах ім. Б. Хмельницького, «Відродження», «Прибужжя», «Колос», «Горбків», «Перемога», «Городиловичі». Ще десять господарств зібрали від 25 до ЗО центнерів зерна з гектара.

На фоні районів Львівщини показники у тваринництві на Сокальщині — одні з найкращих. Але в порівнянні з 1990 — 1991 роками вони є низькими.

Основна причина негативної тенденції у тваринництві — низькі ціни і дуже високі затрати на нього. Проте не перевелися колективи, які нормально працюють і в цих екстремальних умовах. Серед них — господарства «Опілля», «Селекціонер», ім. Б. Хмельницького, «Білий Стік», «Прибужжя», «Волинь», «Перемога», «Нове життя», «Городиловичі», які утримують на 100 гектарів сільськогосподарських угідь по 62 — 92 голів ВРХ, у тому числі по 18 — 32 корів, по 40 — 60 голів свиней на 100 га угідь ріллі.

У районі збереглося понад 40 відсотків обласного поголів'я свиней.

На Сокальщині активно продовжується процес приватизації колективних агроформувань.

За час незалежності України газифіковано більше сіл, ніж за весь період існування СРСР. Прокладено десятки кілометрів нових доріг.

[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.448.
[2] Голос з-над Буга (Сокаль). 1919. Ч. 18. С. 2.
[3] Соціалістична перебудова (Сокаль). 1947. № 68. С. 2.
[4] Соціалістична перебудова (Сокаль). 1947. № 68. С. 2.
[5] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 252.
[6] Маланчук В. Нове в культурі і побуті колгоспного селянства. К., 1970. С. 26.
[7] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 195.
[8] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 195.

Джерело інформації 
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__38.html

середа, 21 червня 2023 р.

ЧЕРЕЗ ГОЛГОФУ ДО ВОЛІ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини. Варто прочитати.!

Фотографія від: Юрій Корінь
Опис: 5 вересня 1944 року відділом УПА-Захід у бою біля села Перетоки було знищили 70 військових НКВД. 
Місце: c.Перетоки,
Дата фотографії: 9.1944р.

Вслід за Червоною Армією, яка у ніч на 19 липня 1944 року форсувала Західний Буг, на Сокальщину прибули війська НКВС. А невдовзі тут появилися райвідділи НКВС та НКДБ. Вони відразу взялися за пошук і вербування агентури, планування облав і виявлення загонів УПА та підпілля ОУН, а також тих, які не хотіли йти на фронт і переховувалися від призову в Червону Армію...

На початку серпня 1944-го в села Сокальщини вирушили перші групи так званих уповноважених від райкому КП(б)У. Серед них були також перебрані у цивільних енкавеесівці й чекісти, які ретельно вивчали ситуацію на місцях і проводили збори та «бесіди».

Мешканці сіл, навчені гірким досвідом більшовицької «демократії» 1939 — 1941-х років, вели себе на таких зборах доволі обережно і дипломатично, уникали гострих політичних питань і дискусій. Це в деякій мірі видно й з інформації уповноваженого, який З серпня 1944 року добирав актив на підмогу Спасівській сільській раді, а також переконував мешканців села, що, відповідно до звернення уряду всім учасникам УПА слід скласти зброю і прийти до влади з повинною [1] .

У цій інформації він, зокрема, писав:

«...При проведений собрания, а также в беседе с стариками мною отмечено очень внимательное слушание, один из стариков Дещица Онофрий сказал по смыслу такую мысль: факт обращения правительства и то что люди к нам приехали разъяснять, свидетельствуют о заботливом отношении к живым людям.

Воспроизвести дословно его выступление я не могу к. наречие местных людей еще не освоил...

В ночь, предшествующую моєму приезду в Спасов, в соседнем очень близком селе Первятичи произведено нападение и убийство советских офицеров. В беседах на различные темы, которые я проводил за все время подготовки к собранию, установлено, что между этими двумя селами имеются очень тесные связи и чувствовалось у людей замешательство и стремление отгородить себя.

Считаю, что с. Спасово в основном хорошее, но имеет отдельных людей, которые нелегально, но связаны с националистами...» [2] .

Спливе трохи часу, і це в «основному хороше» село недорахується 34-х родин, яких «визволителі» виселять на Урал... Вони спалять у Спасові також дві хати з невинними людьми [3] .

Подібне вчинять у жовтні 1944-го і «гості» з військової частини НКВС, які навідалися з Чорного лісу у мальовничий хутір села Сілець — Нежибір, що знаходився поблизу дороги, яка веде зі Сокаля на Львів. Спочатку вони мали сутичку з двома незнайомцями, які з якихось причин перебували на хуторі, а потім оточили Нежибір, підпалили його зусібіч, застрелили двох мешканок хутора — Марту Баглаєвич і Ганну Сковрон, а також поранили і потім добили дівчину Оксану Турко, котра почала втікати з палаючого хутора до села. Крім того, енкавеесівці стягнули з фіри і розстріляли жителя Сільця Григорія Дячишина, який віз додому сіно. Пізніше Нежибір пограбували, забрали худобу, свиней та птицю і повезли до місця своєї дислокації у Чорний ліс, що недалеко Великих Мостів.

Уже з перших місяців прибуття на Сокальщину карателі з НКВС встеляли свої дороги могилами, пожежами і руїнами.

В 1945 році розорена війною Сокальщина почала знемагати від великих контингентів (обов'язкової здачі хліба, м'яса) і грошових податків, які було накладено на господарства. Різні агенти і уповноважені ходили в селах від хати до хати і буквально виривали у людей останні гроші. Часто робили це за допомогою погроз і шантажу. До збору позики Сокальський райком КП(б)У залучав передовсім комуністів і комсомольців.

Тих селян, які були більш-менш заможними або мали покриті білою бляхою хати, стодоли чи хліви, називали куркулями і зачисляли до «класових ворогів». Вони, як і сім'ї, в складі яких були оунівці, що перебували на нелегальному становищі, автоматично ставали жертвами більшовицької експропріації і виселень за межі України.

Чимало неблагонадійних і «класових ворогів» знайдуть карателі в селі Перв'ятичах. 27 жовтня 1947 року загони спеціального призначення виженуть їх з рідних домівок і доставлять вантажівками на залізничну станцію «Сокаль», аби загнати у товарні вагони і вивезти якнайдалі від України. За подібним сценарієм розвивались події по всій Сокальщині.

Виселивши найбільш свідомих і заможних селян, забравши в них землю, реманент, коней і худобу, нова влада створила сприятливіший ґрунт для організації колгоспів і обмежила можливості для дій оунівського підпілля і останніх відділів УПА. В січні 1948 року секретар Сокальського райкому КП(б)У Гончаров повідомляв Львівський обком партії: «В селах Перв'ятичі, Копитів, Тартаків створені великі ініціативні групи і зараз у цих селах працюють комуністи, які ведуть відповідну роботу, щоб перетворити ці ініціативні групи в колгоспи» [4] .

З перших повоєнних літ Сокаль був центром порівняно невеликого району. Його територія внаслідок різних адміністративних поділів становила тоді 675 квадратних кілометрів (тепер 1500 кв. км), у які входило 42 800 гектарів орних земель. З 1944 року до новоутвореного Великомостівського району прилучили такі села, як Сілець*, Волсвин, Глухів, Ванів, Городище, Межиріччя [5] та інші, які перебували в його складі до 1959 року.

Белз з довколишніми населеними пунктами та Кристинопіль, що належали до Сокальщини, уряд СРСР передав Польщі. Це села Будинин, Витків, Вижлів, Ворохта, Винники, Городище Варязьке, Гільче, Хохлів, Довжнів, Жнятин, Костяшин, Ліски, Лівче, Миців, Махнівок, Осердів, Переводів, Сулимів, Тушків, Хлоп'ятин... За період збройної боротьби між поляками і українцями вони були майже знищені. Всіх українців, які мешкали на території сокальського Закерзоння, виселили. До цієї операції в значній мірі спричинилося підписання 11 лютого 1945 року Ф. Рузвельтом, В. Черчілем та Й. Сталіном офіційного комюніке, згідно з яким кордони Польщі мали проходити по лінії Керзона з відхиленням у деяких районах на 5-8 кілометрів на користь Польщі. Зі земель, які дарувались ПНР, пропонувалось так зване добровільне виселення на терени УРСР.

Особливо важко проходила депортація українців з Угнова. В березні 1946-го частину їх виселено на Тернопільщину, інших — до Львова та його околиць.

Під час виселення, як згадують очевидці у книзі «Угнів і Угнівщина» [6] , до вантажного вагона вміщали по 4-6 родин. Одного дня на станцію привезли половину мешканців Угнова. Та поїзд не приходив. І люди з дітьми, стариками та хворими сиділи просто неба серед сніговиці... «Так тривало, — йдеться у спогадах,— кілька тижнів. Сліз, лементу, плачу — не дається описати...».

Під акцію виселення в 1946 році не підпадали лишень змішані польсько-українські сім'ї, або ті, хто переніс свою метрику з церкви в костел і перейшов на римо-католицьку віру.

Для депортації українців Сокальщини часто вибирали релігійні свята, коли всі були вдома. Село Опільсько та деякі інші почали вивозити у Великодню суботу 1946 року. Спочатку його оточило польське військо. Вулиці села заблокували авта-студебекери з кулеметами на кабінах. Тих, які не хотіли збиратися і виїжджати, польські жовніри били... На машину вантажили речі кількох сімей і разом з їх власниками відвозили на залізничну станцію «Сокаль», де люди впродовж двох тижнів терпіли від холоду, голоду і грабіжників-поліцаїв. які поселились у монастирі бернардинів.

Житель села Опільська Теодозій Іванюк, який бачив і пережив ці жорстокі дні депортації, розповідає:

«І сьогодні сльози появляються на очах і серце стискається від болю, як згадаєш ті страшні часи... Після виселення Опільсько було пограбоване, всі засоби виробництва вивезено в Польщу, село — спалено. Залишились тільки церква, школа і плебанія. Цегляні будівлі були розібрані, бляшані покриття і цегла відправлені у Польщу. Всі 10 літ на Тернопільщині, куди нас переселили, ми були під наглядом НКВС та НКДБ».

Під час депортації чимало українців Сокальщини померло.

Цьому свавільству, що чинилося за сценарієм Москви і Варшави, протистояла Українська Повстанська Армія. Обабіч лінії Керзона, що розділила Сокальщину, вона вела жорстокі бої з польськими військовими формуваннями, МО (Міліцією обивательською), НКВД... 15 листопада 1945 року відділ УПА, який очолював Ярослав Пашкудський, напав на залізничну станцію «Сокаль» і перешкодив вивезенню українців до СРСР Згодом за цей рейд, а також за командування відділом УПА, активну участь у партизанському русі Опору рослав Пашкудський поплатився життям. 26 квітня 1946 року люблінський суд виніс йому вирок смерті, який виконано 28 травня 1946 року в м. Холмі. Та боротьба тривала.

У травні 1947-го розпочалась акція «Вісла», що також несла сльози і кров, смерть і спустошення. В тому ж Угнові, де корінне українське населення становило в різні періоди від 85 до 95 відсотків, появились польські вози, на які мали вантажити майно виселенців. Та не так вони допомагали, як грабували...

Всі угнівці, яких виселяли в 1947-му, одержували букву «W», що означала «виєдлєнєц». Власники напису «W», яких депортували на західні так звані «зємє одзискани», одержували, як правило, найгірші помешкання. Тих, які зуміли ці хати і обійстя більш-менш гарно впорядкувати, переселяли повторно. Але на ще гірші господарства.

Під час акції «Вісла» усіх «неблагонадійних» і підозрюваних українців кидали до слідчої в'язниці м. Томашева, а відтак — до одного з відламів «Освєнціму» — концтабору «Явожно», що недалеко Кракова. Туди потрапило чимало священиків, ув'язнених згідно з таємним указом. У концтаборі «Явожно» загинуло 162 особи. Ціла низка з них — уродженці Сокальщини. Впродовж 1944 — 1956 років було засуджено на смертну кару, страчено і померло у в'язницях Польщі майже 60 українців Сокальщини [7] . Цей мартиролог, звичайно, не повний.

Санкціонована Москвою операція «Вісла» мала вибити ґрунт з-під ніг УПА і позбавити її життєвої бази. Цього врешті було досягнуто. Міста Кристинопіль, Белз, Угнів, села Варяж, Угринів, Хоробрів, Себечів, Опільсько та чимало інших опустіли. Багато будинків у них згоріли або були (руйновані. В Угринові з 320 хат залишилось не більше 45 [8] . На місцях таких гарних сіл Сокальщини, як Безеїв, Городиловичі, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі та інших залишилися тільки руїни і згарища. Ці знищені села не відновлено й досі.

Для більшовицьких «спеців» з виселення людей появилася укінці серпня 1950 року нова робота — ліквідація хуторів, які на Сокальщині мали 301 двір. Тут протягом двох літ вирішили зселити усіх їх жителів у села.

Про те, як це рішення, наприклад, виконувалось, розповідають деякі документи. В одному з них йдеться:

«По состоянию на 1 декабря 1950 года сселено 90 дворов, но на новом месте восстановлено только 8 домов. Остальные 82 дома развалены, но на новом месте не восстановлены и семьи поселены в чужие жилплощади. В числе разваленых домов имеются государственные дома, конфискованы в граждан, убывших в Польщу, которые подвергаются разграблению» [9] .

Для того, щоб хоч трохи заспокоїти людей, вигнаних з хуторів Сокальщини, рекомендувалось «провести широкоразьяснительную работу о выгодности сселения» [10] .

З 1939-го по 1950 рік Сокальщина зазнала величезних людських втрат, які сягнули ЗО відсотків від загальної кількості населення. В Сокалі, інших містах і селах було майже повністю знищено національно-провідні сили. Ліквідовано греко-католицьку церкву. Чимало священиків було виселено. Деякі невдовзі померли. Серед них — парох і декан Сокаля Степан Ничай, священик села Сілець, колишній капелан Української Галицької Армії Теофіл Чайківський, священик Осип Лещук...

Тільки на фронтах Другої світової війни загинуло майже 1500 жителів району, яких у 1944 році було мобілізовано в Червону Армію.

У перші повоєнні роки і трохи згодом у Сокаль прибуло чимало росіян. Вони поселилися в будинки, які залишили українські, польські та єврейські сім'ї, що з різних причин змушені були покинути місто або загинули у вирі війни. Поріділе населення Сокаля поповнили переселенці з Холмщини, котрих було вигнано за домовленістю варшавських і московських правителів із рідних земель.

Ще в 30-ті роки на Сокальщині було виявлено поклади кам'яного вугілля. Та розробкою цих родовищ ніхто не займався. Про них знали в Києві і в Москві. Тож у 1948 році Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про розвиток вуглевидобутку в західних областях України.

Важливе значення для розвитку Сокаля, зокрема його залізничного сполучення зі Львовом та іншими містами, мало повернення в 1951 році УРСР частини території, що на лівому березі Західного Бугу, котра після війни відійшла до ПНР. Згідно з тодішньою радянсько-польською угодою, землі, що знаходились у трикутнику між Солокією і Західним Бугом, знову стали українськими, включно з містами Кристинополем, Белзом, Угновом, селами Варяжем, Себечевом, Опільськом, Хоробровом та багатьма іншими. Тут було створено Забузький район з центром у Белзі.

До кінця 40-х років становлення на Сокальщині радянської влади проходить в надзвичайно складних умовах. У селах часто зав'язуються бої і сутички між повстанцями, енкавеесівцями і «стрибками». Серед останніх були й місцеві жителі з числа тих, які залишили відділи і криївки УПА і з'явилися з повинною. Не переставали лунати постріли і гинути українські підпільники, різні оперуповноважені НКВС, МДБ, їх агенти і «стрибки», голови колгоспів і сільрад, а то й просто невинні і далекі від політичної боротьби люди. Найбільш «гарячими точками» були Тартаків, Перв'ятичі, Спасів, Лучиці, Боб'ятин, Переспа, Зубків, Комарів, Лещатів, Копитів, Низи, Тяглів, Куличків, Бутини та інші. В окремих з них нічні постріли не стихали до 1952 року.

У круговерті цієї жорстокої боротьби чимало жителів Сокальщини стали жертвами донощиків і провокацій фіктивних «боївок УПА», створених за сценарієм НКДБ-МДБ та НКВС-МВС, і поплатились за це ув'язненням, депортацією або життям. Репресивні органи свої злочини вміло приписували українським повстанцям.

Зустрічались випадки, коли українськими «підпільниками» і «партизанами» іменували себе різні лжепатріоти і злодії, які під покровом ночі відбирали у бідного селянина останню корову, а іноді й життя. Декого з цих «героїв» зуміла виявити і знешкодити служба безпеки УПА. Але часто через дезінформацію помилялась і вона.

Наприкінці 50-х років починається так зване «розвінчування українського буржуазного націоналізму».

Першою великою спробою дискредитувати ідею боротьби за незалежність України і національно-визвольний рух став розрекламований на весь СРСР суд у Белзі над членами ОУН П. Дубецьким, В. Кобаком, Г. Мухою, Я. Гадієм та Я. Михайлюком. Він тривав чотири дні — з 4 по 8 січня 1960 року і нагадував добре розіграний спектакль. Підсудним інкримінувалось вбивство 21 чоловіка в селі Низи. На цей суд було звезено багатьох жителів тодішнього Забузького і Сокальського районів, чимало гірників і будівельників, які споруджували шахти і перші житлові квартали Червонограда.

Нині важко сказати, наскільки відвертими і правдивими були признання деяких підсудних про участь у терористичних акціях... Тим паче коли врахувати останнє слово підсудного Ярослава Гадія і його скептичне ставлення до звинувачень.

— Я відмовляюся від участі у цих акціях,— твердо заявив на суді Ярослав Гадій.

Але Гадія відразу ж звинуватили в іншому — що 6 липня 1944 року він брав участь у нападі на машину радянських прикордонників, при обстрілі якої був смертельно поранений капітан Лапістов.

Державний обвинувач, прокурор Львівської області І. Нетименко, попросив суд застосувати до всіх підсудних найвищу міру покарання — страту з конфіскацією майна. Це й було зроблено.

Стаття в Сокальській районній газеті «Ленінська правда» закінчується про цей суд такими словами: «Вирок над зграєю душогубів — це вирок усього українського народу, який в братній сім'ї народів Радянського Союзу, під керівництвом Комуністичної партії будує найпрекрасніше майбутнє — комунізм» [11] .

Але у такі патетичні сентенції про найпрекрасніше майбутнє вірили далеко не всі. Через вісім літ, 5 листопада 1968-го, це підтвердив виходець зі села Карова, що на Сокальщині, Василь Макух, проявивши небачений протест проти колонізації і русифікації України. В центрі Києва він облив себе бензином і підпалив. Живим смолоскипом біг Хрещатиком і закликав український народ до боротьби.

У 1962 році Сокальщина майже ввійшла в свої традиційні територіальні межі — до неї приєднано Забузький район з м. Белзом. Крім того, її площа розширилась за рахунок Радехівщини, яка до січня 1965 року входила в територіальне виробниче колгоспно-радгоспне управління, що знаходилось у Сокалі.

Не припинявся тоталітарний наступ на духовність й історичну пам'ять народу. За вказівкою райкому КП(б)У на сокальському цвинтарі знищили могили воїнів Української Галицької Армії. Згодом це зробили в інших містах і селах району. Зліквідовано фігури, споруджені на честь скасування панщини в 1848 році...

Руйнування вцілілих пам'ятників і хрестів з особливою активністю продовжувалося в 60-х і 70-х роках. Але падали вони вже не від рук приїжджих працівників з НКВС чи МДБ, а місцевих комсомольців і партійних активістів.

У 70-ті роки і на початку 80-х, коли в Україні за рецептом брєжнєвсько-сусловських ідеологів творилась «нова історична спільність — радянський народ», коли з усіх сфер життя витіснялась українська мова і проголошувались голосні анафеми «буржуазним націоналістам», Сокальщина, як і більшість регіонів УРСР, мовчала, не давши жодного правозахисника (якщо не рахувати вихідця з нашого району Степана Хмари), який би відкрито виступив супроти тоталітарно-колоніального режиму.

З вересня 1949 року, коли було арештовано в Сокальському педучилищі керівника останньої юнацької підпільної організації, в районі не діяв жоден нелегальний осередок. Політв'язні і репресовані, які згодом повернулися з тюрем і заслання, перебували під невсипущим оком КДБ, яке впродовж багатьох літ намагалось залякати людей опудалом українського націоналізму. А на початку 1973 року голова Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецький, який проїжджав через Сокаль, взагалі заборонив приписувати політв'язнів і зажадав, аби місцеве керівництво надало йому список їх прізвищ [12] .

Проте для формування нового мислення й національної самосвідомості багато спричинилися нелегальні машинописні твори «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Приєднання чи возз'єднання?» Михайла Брайчевського, «Репортаж із заповідника ім. Берії» Валентина Мороза, «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола, вірш «Забувайте українську мову» Станіслава Тельнюка, поезії Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного* та інших. Їх передавав з Києва на Сокальщину, зокрема в село Сілець, кандидат наук, згодом професор Львівського державного університету Георгій Бачинський. Оскільки на початку 70-х років навіть за працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» легко можна було потрапити за ґрати, ці твори ходили по руках довірених людей. У числі перших їх читали і поширювали Леся Вашків (Бусько), Василь Турко, Володимир Парубій, Василь Никифорець та інші.

Тоталітарна система витворила такий задушливий і нездоровий клімат на кожному підприємстві, в установах, закладах і організаціях, що ніхто нікому не міг довіряти, а тим паче ділитися своїми думками чи вести дискусії або розмови на проблемні політичні теми. Особливо коли вони торкалися минулого України. Майже у кожному колективі був інформатор КДБ та райкому КПУ.

Роки горбачовської перебудови радикально змінили суспільне мислення, пробудили національну свідомість і принесли волю політв'язням. У містах і селах Львівщини почали збиратися віча Люди відновлювали і впорядковували могили Січових стрільців, воїнів УГА. Проте ці оновлюючі процеси мовби обминали Сокаль узбіччям. Лише весною 1989 року тут починають появлятися перші осередки Товариства української мови ім. Т. "ІПевченка. Вони виникають на газокомпресорній станції, у середніх школах №1 та №3, музшколі, в шахтоспецмонтажно-налагоджувальному управлінні. Активну участь у їх створенні беруть Микола Пшевлоцький, Іван Тимошик та інші.

У серпні 1989-го в Сокалі за ініціативою багатолітнього в'язня мордовських таборів Романа Семенюка створюється осередок Гельсінської спілки, в який увійшли Ірина Тріска, Степан Саганський, Любомир Вергун, Роман Семенюк, Михайло Дяків, Іван Петрощук, Марія Петрощук, Богдан Тріска та інші.

Щоб якось пробудити сокальчан з летаргії, члени Гельсінської спілки вирішили відновити могили стрільців УГА на місцевому цвинтарі. Організатором усіх робіт була Ірина Тріска, яка пожертвувала на відновлення пам'ятника стрільцям УГА значну суму грошей. Михайло Дяків офірував гранітну плиту, Степан Саганський — хрест. Необхідні матеріали возив Орест Іванець, посильним був Остап Прокулевич. Квіти біля могил посадили Зіновія Білоус та Леся Олійник.

У неділю, 3 вересня 1989 року, до могил воїнів УГА почали сходитися люди. Вперше йшли з національними синьо-жовтими прапорами, квітами. Їх перепиняла міліція.

Отці Ярослав і Василь відправили панахиду, співав сокальський церковний хор під керівництвом Івана Копія. Після панахиди відбувся мітинг, який відкрив Іван Дзядик. Слово мали Іван Рожик (Львів), Іван Копій (Великі Мости), Богдан Козярський (Червоноград)... Лунали перші несміливі заклики боротися з бюрократією, зловживаннями, повернутися обличчям до наболілих екологічних проблем... Гурт жінок під керівництвом Надії Гундерт співав українських патріотичних пісень.

Сокальська міліція, яка того дня вельми активно перепиняла колони людей, які з синьо-жовтими стягами прямували на посвячення могил воїнів УГА, тримала цвинтар в оточенні. Проте особливих інцидентів не було.

Ввечері у Львові біля клумби, де мав стояти пам'ятник Тарасові Шевченку, появився такий напис: «Остання фортеця — Сокаль — взята!».

22 жовтня 1989 року в Сокалі відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На ній вступне слово мав директор СШ № 3, член ініціативного комітету Іван Тимошик.

З доповіддю виступив член ініціативного комітету по створенню Товариства української мови Микола Пшевлоцький.

Того ж дня на конференції створено раду районного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Її головою обрано вчителя СШ № 1 Миколу Пшевлоцького. Утворено також комітет зі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові в Сокалі. Його очолив Іван Тимошик.

Районне Товариство української мови ім. Т. Шевченка з перших днів створення почало утримувати домінуючу роль у національно-духовному відродженні Сокальщини. 10 грудня 1989 року з його ініціативи відбулося багатолюдне віче, на яке прибули різні громадські організації — осередки Народного руху, Гельсінської спілки, «Зеленого світу», мешканці довколишніх сіл, гості з Червонограда. Люди пройшли містом з синьо-жовтими прапорами, гаслами і стрілецькими піснями, що дуже стривожило місцеву комуністичну владу.

Після виступів промовців віче прийняло резолюцію до жителів Сокаля і району, в якій схвалило платформу Львівської краєвої організації НРУ і закликало висувати кандидатами у депутати до наступних виборів людей, які поділяють погляди Руху і стоять на його позиціях.

20 січня 1990 року Сокаль уперше від часу Другої світової війни відзначив 71-шу річницю Акту злуки ЗУНР і УНР. З нагоди цієї події на центральній площі міста зібралося віче, яке відкрив голова районної ради Товариства української мови ім. Т. Шевченка Микола Пшевлоцький. Слово мали також кандидати у депутати до Верховної і обласних рад Ярослав Кендзьор, Іван Тимошик, Ярон Штикало, Ярослав Кушнерук, Андрій Бендзяк... Потім учасники віча попрямували до кінотеатру «Мир», де було піднято на флагштоці національний синьо-жовтий прапор.

11 лютого 1990 року відбулася установча конференція Сокальського осередку Народного руху України за перебудову. На ній обрано районну раду Руху. Її тимчасово очолив Ярослав Кушнерук. Через чотири місяці головою райради Руху обрали Петра Марушка.

Впродовж короткого часу всі громадсько-політичні організації Сокальщини об'єдналися в демократичний блок, який напередодні виборів до рад почав видавати свій інформаційний вісник «Червона калина». Відповідальними за його випуск були Микола Пшевлоцький, Ярон Штикало та Олег Вуткевич.

Президія Львівської краєвої ради Руху визначила по Сокальському виборчому округу № 278 три кандидати у депутати до Верховної Ради України: Ярослава Кендзьора, Миколу Пшевлоцького та Олександра Шлапака. Проте громадські організації Сокальського району, які входили до демократичного блоку (Рух, ТУМ, УГС, «Зелений світ»), дійшли спільної думки, що для забезпечення перемоги представника демократичних сил доцільно підтримати одного кандидата — Ярослава Кендзьора, який згодом і став народним депутатом України від Сокальщини.

Попри сильний опір компартноменклатури і її прихильників демократичний блок здобув помітну перемогу. Спочатку на виборах, а відтак на першій організаційній сесії Сокальської районної ради, яка відбулася 28 березня 1990 року.

У Сокальській районній раді розстановка сил була на користь комуністів. Депутатську більшість (35 чоловік) становили члени КПРС. Одначе в ній були люди, котрі не поділяли принизливої і ворожої щодо українського народу комуністичної ідеології і підтримували демократичний блок.

Головою президії районної ради обрали з двох кандидатур Миколу Пшевлоцького — керівника ТУМу ім. Т. Шевченка. Його конкурент — перший секретар райкому КПУ Іван Джурляк — на цю посаду не пройшов. Заступником голови президії районної ради став Тарас Рибіцький. Райвиконком очолив Іван Гайовий. Організаційна сесія районної ради проходила в дуже напруженій обстановці і гострих дискусіях. Перший день її роботи розпочався об одинадцятій годині, а закінчився о 21. ЗО.

6 квітня 1990 року відбулася перша організаційна сесія депутатів Сокальської міської ради XXI скликання. Але оскільки демократичні сили були тут у більшості — вона проходила без політичного протистояння і завершилась порівняно швидко. Головою ради обрали вчителя музичної школи Ярослава Стефанишина.

Невдовзі Олег Вуткевич зняв зі Сокальської міської ратуші символ московської імперії — п'ятикутну зірку. На її місці замайорів синьо-жовтий стяг. Це було зроблено відповідно до ухвали сесії.

19 липня 1990 року вийшов перший номер відновленої газети «Голос з-над Бугу».

Третя сесія Сокальської міської ради, що відбувалася на початку жовтня 1990 року, прийняла рішення про демонтаж у місті пам'ятника Леніну, який не мав жодної мистецької вартості і був уособленням більшовицького тоталітаризму. Того ж дня рішення виконали.

Сокальська районна організація КПУ, яка налічувала майже три тисячі членів партії і кандидатів у члени КПРС, почала після поразки на виборах і сесії поволі розвалюватися і втрачати вплив на людей. Деякі керівники виробничих колективів, установ здавали свої партійні квитки, без яких колись їх ніколи б не допустили до тих посад, що займали. Але оскільки радянська імперія була ще міцною, багато хто вичікував, чим усе це закінчиться.

П'ятого жовтня 1990 року біля райкому компартії появились пікети. На плакатах, з якими прийшли сокальчани, були такі написи — «Комуністам — комунізм, Україні — волю», «Самостійна Україна — воля народу», «Вихід з КПРС — внесок у перебудову» та інші.

Пікетуючі висунули такі вимоги:

1. Райкому компартії повернути народу майно, що є в його розпорядженні. 
2. Передати районній раді народних депутатів адміністративний будинок як такий, що збудований на народні кошти і людською працею.
3. Передати для потреб народного господарства наявні в його розпорядженні автотранспорт з фондами на пальне.
4. До 18 жовтня розпустити в районі організації КПУ.

Цього дня між пікетуючими і працівниками райкому партії велись навколо цих поставлених питань гострі дискусії. Та боротьба тривала. До остаточної перемоги було далеко. В Сокалі залишався і продовжував діяти райком КПУ, який мав свої первинні організації на деяких підприємствах, у колгоспах і претендував на керівництво районом, розпалював міжконфесійні чвари. Щоб зупинити хвилю боротьби за незалежність України, внести розлад у життя Сокальщини і пересварити людей, райком компартії підготував листівки такого змісту:

«Дорогі брати і сестри!

...Користуючись підтримкою влади, греко-католицькі керівники організовують захоплення наших храмів, залякують православних, ображають нашу віру, наших священиків. Нас хочуть окатоличити, вирвати з наших сердець віру дідів і прадідів...

Без Союзу нам не вижити проти католицької навали! Тільки в Союзі — запорука збереження нашої православної віри»*.

Але така агітація за збереження імперії і РПЦ (Російської православної церкви) ніякого успіху не мала.

У районі тривало масове впорядкування й посвячення могил Січових стрільців, воїнів УГА і УПА, відновлення пам'ятників на честь скасування панщини, капличок. З нагоди тих чи інших подій перед громадами Сокальщини часто виступали Микола Пшевлоцький, Ярослав Кендзьор, Любомир Чабан, Андрій Бендзяк, Ярон Штикало, Ярослав Кушнерук, Володимир Полянчук, Роман Сокіл, Іван Вовканич, Богдан Козярський та інші.

Коли Москва посягнула на незалежність Литви і кинула проти її мирного населення танки і озброєні десанти ЗМОПу, Сокаль відреагував на цей злочин мітингом-протестом, який відбувся 13 січня 1991 року. Його учасники вимагали припинення кровопролиття в Литві й прийняли Звернення до громадян Сокальщини. Зібрані на мітингу кошти передано литовцям.

1 лютого відбулася сесія районної ради народних депутатів, на якій заслухано звіти голови ради Миколи Пшевлоцького і голови райвиконкому Івана Гайового про роботу ради і виконавчого комітету впродовж останніх десяти місяців. Розглянуто питання про реорганізацію структури районної ради. Головою виконкому Сокальської районної ради народних депутатів з одночасним виконанням обов'язків голови районної ради обрано Миколу Пшевлоцького, першим його заступником — Івана Гайового. В роботі цієї сесії взяли участь представники різних громадських організацій і об'єднань району, а також заступник голови Львівської обласної ради народних депутатів Микола Горинь і голова облвиконкому Степан Давимука.

В ці дні Сокаль продовжував жити боротьбою з місцевим комітетом компартії, що виливалась у мітинги, на яких люди вимагали припинити діяльність цієї промосковської структури і висловлювали масові протести проти підписання Україною нового, так званого Союзного договору.

10 березня в місті відбулося велике народне віче під гаслом: «Союзному договору — ні! Незалежній Україні — так!». Це велелюдне зібрання дуже неприязно зустріли Сокальський райком компартії і його прихильники, які вели агітацію, щоб населення району проголосувало під час референдуму 17 березня за збереження СРСР. Але ця затія з реанімацією імперії провалилась.

Одним з головних питань союзного бюлетеня було: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза Советских Социалистических республик..?».

З 66 116 громадян Сокальщини, які взяли участь у голосуванні, 58 588 висловилися проти Союзу, за його збереження — 5362. 2166 бюлетенів виявилися недійсними.

Ці результати референдуму вчинили великий переполох у Сокальському райкомі компартії. І в інформації, яку він надіслав у Львівський обком КПУ, вина «за провал» референдуму перекладалась на різні організації, установи, на окремих осіб, які, мовляв, щось порушували, у чомусь заважали і т. п.

Ось якою була ця інформація колишнього Сокальського райкому компартії, у якій він намагався виправдатись перед обкомом КПУ і списати свою поразку у референдумі на «порушення Закону «Про всенародне голосування (референдум СРСР)»:

«ІНФОРМАЦІЯ

про роботу по політичному забезпеченню

та підсумки проведення Всесоюзною референдуму в

Сокальському районі

Районний комітет Компартії України, первинні партійні організації провели певну підготовчу роботу до референдуму.

В лютому цьому питанню був присвячений пленум райкому партії, де визначена позиція районної партійної організації щодо нового Союзного договору. Учасники пленуму висловились за Союз (співдружність) між республіками на принципах суверенності, рівності і довір'я.

В лютому-березні в партійних організаціях проведено збори з питань референдуму.

12 березня відбулись кущові наради із секретарями парторганізацій з питань роботи комуністів в день проведення референдуму.

Розповсюджено наочну агітацію в населених пунктах району, що закликає людей проголосувати за оновлений Союз. Зі сторони новостворених громадських формувань здійснювались пошкодження шляхом надписів, зривів наочності районної партійної організацій. Зокрема, по містах Сокаль, Великі Мости, селах Хлівчани, Федорівка, Сілець та інших

На час проведення референдуму на всі дільниці направлялись спостерігані від районної партійної організації, первинних парторганізацій.

Слід відмітити, що активною була пропаганда проти Союзною договору з боку Руху, республіканської партії та окремих інших формувань. Участь у цій роботі проводили депутати різних рівнів, представники Демблоку.

Активну участь проти нового Союзною договору проводила газета районної ради народних депутатів «Голос з-над Бугу».

10 березня у Сокалі відбувся мітинг, на якому звучали заклики проголосувати проти нового Союзу. Із тим же закликом виступив на мітингу народний депутат УРСР Я. Кендзьор. Участь у мітингу, за нашою оцінкою, взяло 500—600 чоловік

Підготовка і саме голосування 17 березня 1991 року, інформація наших спостерігачів свідчить про низьку підготовчу роботу до Всенародного референдуму з боку Рад народних депутатів, районної окружної виборчої та дільничих комісій, що привело до багатьох порушень законодавства по референдуму в СРСР.

Поширеним порушенням дільничих комісій була наявність агітаційних плакатів, листівок на виборчих дільницях в день проведення референдуму (стаття 16 Закону СРСР «Про всенародне голосування»). Такі факти мали місце на дільницях № 7 Белзької міської Ради, № З, № 4 Сокальської міської Ради, № 50 Стаївської сільської Ради, № 61 Острівської сільської Ради, інших дільницях.

На зауваження спостерігачів на наявність наочності голови дільничих комісій посилались на вказівку керуючого справами райвиконкому Я. Саламанчука не знімати її в день голосування...*

Вважаємо, що внаслідок вищезгаданих порушень підсумки голосування по Сокальському району не відображають реальних результатів голосування...».

Та ці вигадки райкому КПУ спростував Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. На запитання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України» — 99, 2 відсотка громадян Сокальщини відповіли: «так, підтверджую». Й лише 0, 6 відсотка сказали: «ні».

Прибужжя входило в новий відлік часу. Проте в ньому все частіше ширились чутки, що так довго не буде — імперсько-комуністична Москва готувалась до вирішального наступу. І про це знали у Сокальському райкомі компартії, який знову почав активізовувати свої агресивні дії. Було зірвано синьо-жовті прапори у селищі Жвирка, с. Забужжя, біля пам'ятника Т. Шевченкові в Сокалі.

15 липня 1991 року противники незалежності України зняли три синьо-жовті прапори з адмінбудинку Сокальської районної ради народних депутатів. Невдовзі їх було виявлено в одному з кабінетів райкому компартії. У відповідь на це Рух, ТУМ ім. Т. Шевченка «Просвіта», УРП розпочали довготривале пікетування Сокальського райкому КПУ, вимагаючи притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у зриванні національних стягів. Пікетуючі зажадали, щоб компартапаратники терміново звільнили приміщення адміністративного будинку Сокальської районної ради народних депутатів і передали їх у користування громадським організаціям і товариствам, а також вивели за межі підприємств, колгоспів, закладів і установ усі комуністичні осередки.

Виконання цих вимог наблизив путч 19 серпня 1991 року, який учинила комуністична верхівка Москви. Він також прискорив крах її поріділої п'ятої колони в Сокалі.

[1] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 15.
[2] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 15.
[3] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1991. № 21.
[4] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 252.

* В нарисі подаються в основному ті населені пункти, які як і с. Сілець, здавна входили до Сокальського повіту або належать до Сокальського району тепер.

[5] Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ. К., 1947. С. 326-327.
[6] Угнів та Угнівщина. Торонто, Сидней, Париж. 1960.
[7] Наше слово (Варшава). 1990. № 39-40.
[8] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 49.
[9] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 196.
[10] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 196.
[11] Ленінська правда (Сокаль). 1960. № 7.
[12] Хмара Степан. Сьогодні про минуле. Львів, 1993. С. 98.

* Згодом під тиском КДБ М. Холодний написав покаянного листа, який друкувався в пресі.
* Чимало цих листівок після путчу ДКНС (Державного комітету з надзвичайного становища) було виявлено в сейфі райкому компартії.
* Інформація подається скорочено.

Джерело інформації та фотографії 
І.Вашків: "Сокаль і Прибужжя"
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__37.html