Загальна кількість переглядів!

понеділок, 22 січня 2024 р.

Спогади - розповідь. Смертю помилуваний. (Автор: Петрів Роман) Дата публікації допису: Jul 08, 2021. ЧАСТИНА 2. "Весняних мрій рожевий цвіт розвіяний вітрами... Поїдеш ти в далекий світ Незнаними шляхами". (Народна пісня).

Роман Петрів після повернення із заслання (Львів, 1968)

22 березня 1945 року. Свіжий морозний досвіт проривався крізь густу рівну, як струни, смеречину, будячи невеличкий сплячий загін місцевих партизан, що ночували тут при ватрі на “постелях” із сухого листя та смерекового гілля.

Першим прокинувся Пан – псевдо мав таке. Розминаючи здеревіле тіло, поправляв пригаслий вогонь. Сухе ріще швидко займалось, ватра оживала, освічуючи сплячих, наче змагалась з ранковими проблисками.

Я теж уже не спав. Проснувся від холоду і диму, що тягнувся від вогнища прямо на мене. Підвівся, зробив кілька підскоків і простягнув окачанілі руки над полум’ям.

- Знаєш що? – обізвався Пан. – Давай махнемо у Спаленину... Може, якого підсвинка підстрелимо?

- Не можна, – кажу. – Стріляти не можна... Шугай заборонив себе виявляти.

- А їсти що будемо? Суху букву, на березовому салі підсмажену, га?.. Ого, хай би нам вдалось принести хоч якесь десятифунтове паця, то Шугай тільки ухнув би. Не будь дурнем. Йдемо, поки він ще хропе.

І ми пішли. Хлопці ще спали, лише Дуб (таке мав псевдо мій найближчий сусід і приятель) теж проснувся і байдуже запитав мене: “Ви куди зібралися?”.

- Йдемо в Спаленину. Може, що вполюємо, – буркнув Пан. – А ви вогню пильнуйте. Нині на полуденок печеня має бути, – пообіцяв впевнено, підморгуючи.

Він був пристрасним мисливцем і потягнув мене з собою лише заради компанії.

Діл (ділянка лісу) Спаленина знаходився недалеко. Кілька гектарів вигорілого колись від грому лісу перетворилось тепер у гущавину різновидного молодняку та тягучого ожинника. Густа суха трава давала добрий захист та притулок розмаїтій наземній звірині і дрібному птаству.

Уже кілька кроків густою осінньою травою, простебнованою довгими пагонами ожинника, геть відняли в мене охоту продовжувати цю придуману мисливську забаву. Пан – він йшов попереду – тримав напоготові свою десятизарядку і теж путався у траві та гнучкому прутті. Проте не виглядало, щоби це йому набридло. Мабуть, запах провесняного лісу та звабливий інстинкт мисливця тягнули його далі у гущавину заростей старого зрубу.

Раптом він зупинився, прицілився у траву і... осічка. Замок клацнув без вистрілу. Що таке, думаю? Хотів запитати його, але він сам повернувся лицем до мене, притиснув губи пальцем і показав на траву, на якій я не відразу розпізнав... скуленого зайця. Куций дивився на мене широко відкритими очима і не втікав. Я вже було подумав, що він неживий, і, напевно, коли б ішов сам, попередньо переконався б. Але Пан жестами наполягав стріляти. В одну мить я змахнув з плеча кріс і, майже не прицілюючись, бабахнув. Нещасний зайчисько підскочив, мов підкинутий пружиною, і, перекинувшись, погнав у гусник, гублячи нутрощі. Пан побіг за ним і швидко повернувсь із здобиччю.

- Дістав у живіт і на бігу завис на прутті, – пояснював із задоволенням. – То мусила бути розривна куля.

Пан уважно розглядав розірване брюхо тварини, показував мені подроблену печінку, робив свої зауваження. Він, мабуть, і в гадці не мав, що його мисливська практика мене зовсім не цікавить. Для мене було б приємніше, якби він того сплюха забрав з моїх очей.

На тому полювання наше закінчилось. Мій вистріл озвучив луною цілий ліс і, очевидно, підняв на ноги весь наш табір. Тому нас вже чекали і здалека виглядали. А щоб відразу розвіяти всякі підозри щодо доцільності стрілянини, Пан підняв зайця за вуха і так показово ніс аж до ватри. Тут він дуже докладно став розповідати про нашу мисливську пригоду, не приховуючи заклопотаності щодо справності своєї десятизарядки. Я мовчав. Не мав найменшої охоти навіть дивитись на цю свою здобич. Все думав, чому я не сполохнув того куцого, щоб він котився собі до дідчої матері і не дряпав тепер моєї душі. Шугай теж мовчав. Далі взяв Панову зброю, відкрив замок і ... жбурнув її на купу сухого хмизу. Виявилось – вона була незаряджена. Пана це дуже здивувало, а інших – розсмішило, піднявши пригнічений настрій.

Потім пекли зайця, яким вирішили потрошки поснідати. Кухарив Дуб. І коли тушка запахла готовністю, він підніс мені гарячу задню лапку.

- На покуштуй. Тобі найсмачніший кусок належиться, – сказав. – Та ти ще зроду не смакував дичини... Та ще й такої, що сам вполював.

Він дуже здивувався, коли я навідріз відмовився навіть покуштувати. І хоч він добродушно запевняв, що сам її випік, що м’ясо чисте і навіть підсолене – я не міг на це стегно навіть дивитись. Відчув якусь нудь, розболіла голова, і ні з того ні з сього пустилась з носа кров. Довелося приложити до потилиці грудку снігу і прилягти на місці, де ночував. Настрій зовсім споганів.

Десь під полудень прийшли в ліс сільські жінки і принесли своїм партизанам трохи домашньої перекуски. Прийшла з ними і Катруся З., моя ровесниця і шкільна подруга. Принесла своєму братові миску голубців і взялася частувати ними всіх, хто ближче попадався. Я навмисно відійшов подалі, щоби не видати своїх незрілих почуттів до дівчини, яка уже давно зогрівала мені душу поглядами своїх карих очей. Зрадити себе перед Шугаєм було особливо не бажано. Він – старший, досвідчений парубок – догадувався про мої соромливі симпатії до дівчини, яку він уже вважав своєю, бо вони щоразу подразнювали його амбітну ревність.

На щастя, Пан почав припрошувати мене до миски з картопляними галушками. Їх принесла його дружина і теж пригощала ними односельчан. Я, звичайно, відмовлявся, дякував, хоча... запах галушок, підсолоджених маком, точив у роті слину і озвучував голодний шлунок. Пригадалась бабусина наука:” Голод хоч і великий пан, але не має гонору”. Тому по другому припрошенні Панової дружини я таки не встояв. Три теплі галушки я майже проковтнув. І хоч така скромна порція лише загострила апетит, взяти четверту я вже не посмів.

Отримавши від жінок відповідну інформацію, Шугай вирішив піти вночі у село. Така пропозиція всім сподобалась. Наш постій у цьому лісі був короткий, тимчасовий, і запасів провізії ми не мали. Поповнення її йшло лише зі села, по можливості і, розуміється, не без ризику.

День холодний, похмурий, і в лісі швидко густіли сумерки. Поки вийшли з ліса на горби громадського пасовища, що уже позбулося снігового покрову, ми перетворились в рухомі силуети, які ледве можна було розпізнати. І тільки на верху гори, на тлі трошки яснішого неба, нас можна було помітити і навіть порахувати. Але якось ніхто про це не здогадувався.

Попереду, на другому боці глибокого провалля, бовваніло село. Десь-не-десь там блимали світла. Тут ми розділились і пішли кожен у напрямі свого обійстя. Я пішов з Дубом. Стежок не шукали. Кожний горбок чи видолинок був тут знайомий, як рідне подвір’я. Підсвічували нам недоталі намети снігу, що лежали ще у провальцях та видолинках, які ми завбачливо оминали. Брав легкий морозець, а темінь настільки згусла, що, здавалось, затвердла.

Через невисокий насип з густою сухою терниною ми перелізли відомим нам лазом і опинились у сусідських садах. Порадившись, як бути далі, вирішили: оскільки нас тільки двох, то одному належить берегти безпеку. Першим піде до себе до хати Дуб, а я постою на стійці. Потім поміняємось.

Я відбезпечив замок свого кріса і вибрав відповідне, на мою думку, місце спостереження. У садку біля самого вигона, сховавшись за яблунею, я тримав у полі зору три дороги, якими могли підійти до села облавники. Дороги ці сходились у місці, віддаленому від мене не більше як на десять кроків, проте у пітьмі ночі побачити щось там, а тим більше - розпізнати, не було жодної змоги. Став розмірковувати, що почну робити, коли раптом появиться така необхідність. Найкраще, думаю, жбурну гранату і... щезну в пітьмі між будинками. Для Дуба і всіх у селі це буде сигнал тривоги. Головне, щоб вони не були заскочені зненацька. Роздумуючи про такі ризиковні трафунки, я заспокоював себе думкою, що нічого такого не станеться, що у таку глуху ніч жоден “шмірак” не то що шукати пригод, а й до кнайпи йти полінується.

Час минав у глухій непроглядній темряві. Здавалося, що Дуб зловживає сприятливою нагодою і забагато собі дозволяє. Забув, напевно, що й мені треба забігти до своїх і щось прихопити, хоча б на завтрашній сніданок. Стою оце на віддалі п'ятнадцяти кроків від рідного порога і кроків десять від порога хати рідної тітки, а зайти на пару хвилин, хлепнути якоїсь теплої страви, нема змоги. Гей, що за світ настав? І коли тому якийсь кінець буде?

Утім, почув якесь підозріле чалапання. Насторожуюсь, напружую зір зі слухом і за хвилину бачу – коні йдуть. Придивляюсь, пізнаю – сусідські. Коли йдуть коні, думаю, то хтось, напевне, йде за ними. Іде хвилинка затаєного чекання і ось... показався і він. Силует сусіда зрівнявся зі мною, а я все ще не рішусь: зупинити його і запитати, як там в долині, чи сидіти тихо-ша? Вуйко йшов похнюпившись і, розуміється, й гадки не мав, що три кроки від нього причаївся стійковий, та ще й сусід. Ні, вирішив, не буду його лякати і зраджувати свою тут присутність. Стою далі і наслухую.

По десяти-п’ятнадцяти хвилинах (час чекання напам’ять важко визначити) знову почулися кроки. Вони чулись із протилежного боку. Я, може би, відразу розпізнав їх, але... кроків чулося більше. Виходило, Дуб йшов не сам. Я насторожився.

Постаті, що наближались до мене, я розпізнав з віддалі, і це мене неприємно здивувало. З Дубом йшла його сестрінка, сімнадцятилітня дівчина. Мені страх не хотілося, щоб вона бачила мене озброєного, і вже пообіцяв собі вичитати Михайлові за його глупу необачність.

Ньонка (Февронія) – так звали дівчину, побачивши мене, не виявила найменшого здивування. Це свідчило про те, що Дуб уже поінформував її, як кажуть, не відавши, не питавши.

- Відходимо, – сказав до мене, добуваючи із сухого кукурудзиння свого німецького маузера. – Дорогою все поясню... А це – твоя вечеря... Давай покладу у твій наплечник.

- Але я хочу вступити додому... Хоч сорочку поміняти, – нагадую.

- Не можемо гаяти ні хвилини, – шепотів він збентежено, запихаючи у мій рюкзак дві пляшки з молоком та буханець хліба, що пахнув лляною олією. – А тебе, – звернувся до дівчини, – ще раз прошу: вертайся до хати. Тобі нема чого боятись...

- Боюсь, – відповіла рішучо. – Одну ніч переночую з вами в лісі Мама знає, і я тепло вбрана.

Розмова на цьому обірвалась, і ми рушили тими самими загуменками, якими прийшли сюди. Темінь стала такою непроглядною, що на кілька кроків ледве проглядалися садові дерева. Дуб йшов напереді і, пам’ятаю, ще сказав: треба якось попередити наших. Ідучи третім, я розмірковував над причиною його потривоження. До хати він ішов спокійним і зрівноваженим. Тривога дівчини теж потребувала пояснень. Я скупо догадувався, що, можливо, його старший брат, який служив в. о. голови сільради, остеріг його перед якоюсь небезпекою. Перед мною йшла Ньонка, і я шарпнув її за рукав.

- Чому такий поспіх? Що трапилось? – шепнув.
- Почуєш потому, – теж шепнула і відвернула голову.

Ми вже підходили до рову, до перелазу, коли збоку почув "пастой!” – і бахнув вистріл.

Мене обсипав сліпучий рій іскор з м’яким поштовхом у голову. В останню мить свідомості я ще побачив Михайла з Ньонкою, що відходили у протилежний бік, але, може, це мені тільки так привиділось.

Прийшов до пам’яті, напевно, від зимна, яке проймало все тіло. Перша думка, яка дала себе піймати, була якась неясна, приблудна, ніби не моя: “Я вбитий”. Друга, уже виразніша, заперечила: ’’Вбиті не думають, а ти... при свідомості”. І справді – свідомість поверталась дуже швидко. Пригадую, був вистріл, світляний сніп іскор і удар по голові, який, здається, збив мене з ніг. Отже, я поранений і тому лежу... Лежу ниць і... не на тому місці, де впав. Головне – не відчуваю болю, тільки холод. Обережно ворушу руками і ногами – вони здорові. Ворухнув головою – навколо пітьма і... ні душі. Якась блудна догадка підбадьорює: ’’Вони вирішили, що вбили мене. Забрали зброю, наплечник, куртку, чоботи – і залишили”.

Щоб краще зорієнтуватись у ситуації, я підвів голову.

Тупий біль її лівого боку змусив положити голову на землю. Помацав болюче місце рукою і... вжахнувся. Замість лиця відчув розірвану глибоку рану, що ще кровавила й ослаблювала в’язи. Усвідомлюю, що я тяжко поранений і не те, що втікати, – навіть підвестись нездужаю.

У цю мить я уже не хотів жити. Поранене обличчя здалось мені настільки спотвореним, що показуватись з ним на людях було гірше смерті. Згадав Михайла і Ньонку. Що з ними сталося? Чи втекли, чи попались?.. Ця думка спровокувала мене знову ворухнутись і ще раз переконатись, чи справді я тут сам. Спробував повернутись на бік і... раптом почув десь близько півголос: ’’Живой, живой!”.

В одній миті до мене підбігли три, а може, й чотири постаті. Один, накритий плащ-палаткою, схопив мене за рам’я і перевернув навзнак. Я не побачив його лиця – лише руку, яка спритним ривком добула з кобури револьвер, і... я зажмурив очі. Не відчув найменшого страху. Навпаки, дивно заспокоївся і навіть зогрівся. Чекав вистрілу і вільного злету душі, яка вже не матиме жодних світських перепон. На порозі життя і смерті час зупиняється, і само чекання – безконечне.

І тут, замість вистрілу, я почув: “Нє нада... маладой...”.

Я відкрив очі. Наді мною стояв чоловік у цивільному, одітий цілком по-нашому. Під чорною баранковою кучмою чорніли густі кошлаті брови, а ще нижче – невеличкі, а ля Адольф, вуса. Здається, він першим відізвався до мене голосом цього світу.

- Ти хто? Фамілія?

- Називаюсь Писарчук Роман Антонович, – відповідаю з такою впевненістю, що сам в це повірив. – З Тернопільської області я, з села Гаї Тернопільського району.

Якась думка протестує: ”Що ти верзеш, ненормальний? Гадаєш, вони повірять твоєму надуманому алібі? Хіба їм важко дізнатись про твої надумані Гаї, яких, можливо, там, у Тернопільському районі, зовсім нема? А якщо таке ти випадково вгадав, то чи тепер вдасться назвати хоч одно сусідське село або район? Бідна твоя тернопільська географія! То буде довга і крута байка, яка потребує логічного закінчення”.

Два солдати підняли мене з землі, принесли мої чоботи, шапку та якусь стару фуфайку і, шарпаючи зневажливо на всі боки, допомогли одягнутись. Разом з тим інші вели безперервний допит.

Хоч лице вже роздувала пухлина, а поранений язик смішно шепелявив слова, я без вдумчивої застанови імпровізував своє алібі, стараючись зацікавити їх своїми пригодами “під час нічних переходів із Тернопільщини аж до оцього села, назви якою я, звичайно, не міг знати”. Теревенячи свою вигадку, я не переставав думати про Дуба та Ньонку. І коли їхній старший запитав мене, хто ці двоє, що були зі мною, я з полегшею віддихнув. Виходило, їм вдалось вислизнути і вони зараз повідомлять, що я ”в руках”. А відповідь на запит я вже мав готову: "Хлопець пристав до нашого відділу по дорозі зо три дні тому і звуть його по псевду – Починок. Дівчина, вочевидь, місцева, а може, й з сусіднього села, але я її не знаю і не можу сказати, коли і яким чином до нас прив'язалась”.

Себе я подумки запевняв: “Ти – новонароджений і маєш стати зовсім іншим. Все йде добре. Тепер ти ніби в ролі Шехеризади, що рятувала своє життя казками. Тільки твоя оповідка мусить бути стовідсотково схожа на правду. Пам'ятай про це!”.

Хтось з темноти подав незрозумілу мені команду, і облавники рушили вигоном у село. Було їх з десять солдат. Один підхопив мене під руку (сам я йти не міг) і потягнув за собою. “Ведуть у сільраду, – здогадувався я. – А куди ж ще?” Однак я помилявся.

Проходячи мимо тітчиної хати, вони звернули на подвір’я. Такого я не сподівався і не на жарт стривожився. Хоча моє обличчя, голос, вимова були тепер не до пізнання, та й одежа була на мені з чужого плеча, рідні все одно мене впізнають. А тоді.. Як вони раптом зреагують, як поведуть себе? Особливо – діти, мої тіточні браття... Моє надумане алібі може тріснути, як мильна булька. Тільки в цю хвилину я збагнув, яка небезпека нависла над моєю долею. По всьому тілі пробігла зимна дрож, я цілком розгубився і, здається, вперше у цій скрутній ситуації згадав Бога та душею звернувся до нього за допомогою.

Почувши на подвір’ї тупіт ніг, з хати вийшов мій вуйко, збентежений, але цілком спокійний. У моїй голові заплуталась думка, яким чином попередити його, як непомітно порозумітись щодо мого алібі? Негадано допоміг сам облавник. Очевидно, виправдовуючи своє нічне вторгнення, він відозвався до господаря: “Відіш, хазяїн, ти спіш, а возлє твоєво дома – ваші бандіти разгулєвают...”. І тут я вирвався: “Я не тутешній і ніколи тут не бував”.

- Малчать! – крикнув облавець і так мене стусонув у груди, що я ледве встояв на ногах. Але порозуміння відбулося, і я був певний, вуйко все втямив.

У хаті відбувся другий попередній допит. Вуйко вивів до кухні дітей, щоб не дивились на пораненого, окровавленого партизана, а тітка з чоловіковою сестрою, що саме того вечора прийшла чогось до родини, в кімнату навіть не входили. Як я вже пізніше довідався, діти і тітка мене не пізнали, за що потім дякували Богу.

І все ж таки моя рана, якої я ще не міг побачити, захистила мене не тільки від ідентифікації, а й від побиття, без якого не обходилося жодне попереднє дізнання. Лише один удар рукояткою нагана я отримав у потилицю як попередження, що другий може бути останнім.

В убогій хаті облавники, як правило, довго не затримувались. Пісна вечеря – картопля з квашеною капустою або огірками – їх не цікавила. Тому, перекинувшись між собою кількома півсловами, вони підхопили мене під пахви і повели до хати в. о. голови сільради, де сподівалися ситніше повечеряти і обов’язково хильнути міцного перваку.

Вікна у моїй хаті не світились. Мої вже спали і, напевно, в снах не снили про те, що біля їх хати відбувалось. У хаті Дуба світилось одно вікно – там ще не лягали, а може, хтось розбудив, бо господар стояв на подвір’ї, наче уже чекав гостей. На мене навіть не глянув. Я був певний, тут мене не видадуть. Проте сталося щось несподіваного.

Мене помістили у кімнаті старих господарів, де були лише лави, стіл і двоспальне ліжко. Приставили конвоїра, якогось немолодого вже єфрейтора. Старий господар приніс в’язанку вівсяної соломи і дбайливо розстелив її на підлозі між ліжком і пенею. Відходячи, глянув на мене, і я зрозумів, що їм все відомо і що тут моє алібі в повній безпеці. Зрештою, я це й сам усвідомлював. Воно для них важило не менше, ніж для мене. Адже Дуб був його наймолодшим любим сином, а дівчина – внучкою.

Небавом зайшла в кімнату з білими шматинами в руках маги Дуба. Вона теж мовчки, сяк-так перев’язала мені обличчя і вийшла. Оскільки єфрейтор не забороняв її того робити, виходило, що хтось про це розпорядився.

Запах самогону з кімнати, де вечеряли “гості”, дразнив нюх мого вартового, і він, щохвилини зиркаючи на двері, не надто мною цікавився. Врешті, форкнув носом і відозвався: “Чево кімариш? Ложісь спать!”.

У тій хвилині я ліг на м’яку запашну солому і справді почав дрімати. Але заснути не встиг. З передньої кімнати почулись якісь знервовані голоси, суматоха. Єфрейтор вибіг до сіней і, забувши зачинити двері, дав мені змогу почути дві-три фрази, які відразу прогнали сон і хвилеве заспокоєння. Мова йшла про Корецьку Зофію, яка мешкала поблизу в селі, але чим вона могла зацікавити оперативників – не міг уявити. Допоміг єфрейтор.

- Попалась дура-молочніца, – сказав з явним вдоволенням, так наче викрито зв’язок між мною і тою дівчиною.

І хоч я був певний, що ніякого зв’язку між нами не було, проте догадувався, що її в чомусь запідозріли і, напевно, арештують. А коли арештують, то, річ ясна, приведуть сюди для пізнавання. Мені це не обіцяло нічого доброго.

Тому, коли з сіней почулися тупотіння ніг і знайомий жіночий голос, я приготувався до будь-що-будь.

Зоньку ввели до кімнати таким порядком, як і мене. Я лежав на соломі, звернутий, як їжак, клубком і вдавав сплячого. Єфрейтор штовхнув мене чоботом в ногу і наказав встати. Однак це мені вдалось не відразу. Закрутилась голова, ноги цілком ослабли і, якщо б не сперся об лаву, напевно, впав би знову на солому.

Ті, що привели дівчину, підвели її ближче до мене і сказали:

- Посмотрі хорошенько... узнайош єво? Вєдь молоко ти єму давала..

- Я нікому молока не давала. Самі молока не маємо, бо корова запустилася, – відповіла рішуче. – А його на очі не бачила. Чого ви від мене хочете?

- Вреш, сука! – гаркнув до неї другий. – Пробку к бутилкє ти, по глупості, с конверта скрутіла, а на конверте – адрес твой... – він злорадно хіхікнув. – Другой Софіі Корецкой в деревне то нет. Что скажеш, а?..

Я запримітив, як вона змішалася, збентежилась і пару секунд не знала, що сказати.

- Тоді... покажіть мені цей конверт, – видусила з себе, але вже з тремтінням у голосі.

- Канєчно покажем, – відповів без надуми старший і добув з планшета пом’ятий клапоть паперу. – На, сматрі і чітай, – він підніс папір її до очей. – Твой адрес, алі отріцать станеш?

Прочитавши, дівчина цілком оторопіла.

- Адреса то моя, але... але мені ніхто ніколи не писав листів, – відповіла вже з плачем.

- Не пісал? Нікагда?.. Ах дура ти сельская! Да кто тебе повєріт? Ето неоспорімоє доказательство, і етого, – він потрясав папером перед її носом, – вполне достаточно, чтоби завєсті на тебя дело. А дать дополнітельниє показаній ми тебя, міленькая, попросім. І єво – тоже... – показав на мене.

Вони обидва вийшли, а за хвилину прийшов інший солдат і змінив ефрейтора.

Зонька хлипала і весь час зиркала на мене як на причину її негаданого нещастя. Тоді, скориставшись з хвилевої неуваги конвоїрів, я вловив погляд дівчини і положив собі палець на губи. Вона зрозуміла і заспокоїлась.

Старший господар приніс якийсь старий курман і маленьку подушку. Положив усе це на лаві, а вартовий наказав Зонці постелити собі і лягати спати. Я теж ліг на свою солому. Ліг, але сон і близько не підходив. Дошкульно щеміла рана, боліли зуби, голова і шия. Проганяло сон і загадкове питання, яким чином у хаті моїх найближчих сусідів, що теж писалися Корецькими, появився лист до Корецької Зофії, якої, за моєї пам’яті, тут ніколи не було. А те, що молоко і корок з конверту походили з цієї хати, у мене не було найменшого сумніву.

Я вже почав засинати, а може, це вже був сон, коли з глибин пам’яті виплив спомин давніх, не дуже тоді мені цікавих, розповідей, малого ще Михайла. Хвалився колись мій друг, що мав десь на Чехах тітку, тобто батькову рідну сестру. Вона служила колись у Дрогобичі в багатих панів. Там познайомилась з якимсь австрійцем, що шукав нафту у Бориславі, і вже готувалась до весілля. Але вибухла війна, нареченого мобілізували, і він з фронту, а згодом – зі шпиталю писав їй листи. Писав по-польськи, а оскільки тітка була неписьменна, то листи читав її брат, себто Михайлів тато. Скоро по війні тітка виїхала до Чехословаччини, віддалася за свого австрійця і там невдовзі померла. Отже, якщо її звали Зофія, то дуже імовірно, що листи до неї, які пролежали забутими десь на дні скрині, можуть тепер здатися чекістам доказовим матеріалом кримінальної справи. Хоча, блиснула думка, є спосіб розвіяти всі підозри, якщо... якщо на конверті зберігся поштовий значок або штемпель. Але чи Зонька здогадається?.. Чи здогадається?..

Скільки я спав – не знаю, але спав. Розбудили мене туркіт воза та команда вартового: ’’Подйом!”. Надворі світало, і розбуджена свідомість відразу пояснила мені всю незавидну ситуацію. Вартовий і Зонька (вона, певно, і ока не зімкнула) були вже на ногах. Обоє допомогли мені підвестися і підвели на дорогу до запряженого воза. Фірман – знайомий мій ровесник – тільки миттєво глянув на мене і... відвернувся. Можна було не сумніватись – мій провал знає уже ціле село.

Зоньку посадили на возі біля мене, а стерегти нас залишилося три конвоїри. Решта солдат пішли вигоном вниз до потоку, а фірманові наказали їхати дорогою. Фірман цмокнув на коні, і вони рушили. Я притьмом глянув на свою хату, яка дивилась на мене темними вікнами, наче хотіла щось сказати на прощання. Справа почув сухий кашель і, глянувши, побачив спину свого діда, який ішов до стодоли, може, по сіно корові. Він не оглядався, і це мене заспокоїло. Заспокоїло, хоча якась віща думка шепнула мені: “Бачиш його востаннє”.

На похилій Барбарській (так звали дорогу) солдати мусили підтримувати воза, який злітав по нерівній поверхні, а слабі конята ледве його втримували. На ямах нас так колисало, що я, нахилившись, шепнув дівчині: ”На кожному листі мусить бути штамп і марка...”. Вона подивилась на мене таким поглядом, який міг означати: ”Я тебе не розумію”. Адже моя вимова через пухлину лівого боку обличчя та заціпеніння щелеп цілком втратила виразність. Але, як вияснилося багато пізніше, вона здогадалася сама, і ця щаслива догадка врятувала її.

Дорогою до району ніхто з облавників не турбував нас розмовами. Четверо з них йшли біля підводи, а решта розтяглись дорогою і, здавалось, арештантами зовсім не цікавились. Тільки, під’їжджаючи до міста, кілька із них підбігли до воза, принесли мого карабіна і, повісивши його мені на шию, відзначили, як я зрозумів, у такий спосіб свій бойовий тріумф.

Я, напевно, виглядав жалюгідно. Зонька, бліда і заціпеніла, як камінна статуя, дивилась на мене з острахом відчуження. В її уяві моя доля уже була вирішена, і вона, звичайно, думала більш про свою. Мене ж турбувала лише одна думка – можливість зустрінути в камері когось знайомого, який, навіть поневолі, міг би мене викрити. Ще гірше, якщо такий знайомий уже завербований сексот. Тоді моє алібі – багно.

Роздумуючи над можливими непередбаченими ситуаціями, я якось притьмом глянув на свого кріса і... побачив на його дерев’яній оправі заскалений знак. “Звідки він взявся? – думаю. – Вчора його не було. Така заскалина могла появитись хіба... від кулі. Так, так. Куля трафила прямо в цівку карабіна, а осколки розпанахали мені лице. Як воно тепер виглядає?.. Напевно, краще не бачити.”

А ще краще – про це не думати. Особливо тепер, коли полуторка зупинилась перед самою брамою Миколаївського КПЗ. Вартовий при брамі зміряв мене цікавим поглядом і відвернувся. Моє серце наче спіткнулось і... руки чутливо затерпли. Вартовий у цивільній одежі, з пятизарядною гвинтівкою – мій товариш по школі, який, рятуючись від призову на військову службу, пішов у “стрибки”. Тепер – він наш ворог, часто не менш небезпечний і підступний, ніж гарнізонний оперативник. Невже ж пізнав мене і... стане Юдою? Ні, не стане. Навіщо йому розповідати про його, хай і давнішні, приятелювання з націоналістами? На його теперішній службі це зовсім недоречно, та й не зовсім безпечно. Я потішав себе як міг, хоча рівновага духу не надходила.

Думки мої перервав вигляд дверей, які я побачив уперше. Чорні, оковані залізними штабами, з маленькими дверцятками посередині. Так, це казня. Тут мене замкнуть і будуть тримати до дня суду, думав я, оглядаючись крадькома і наслухуючи якісь шерхоти і голоси. Не міг второпати, як Зонька пропала з моїх очей і коли зняли з мене мій карабін.

Пристаркуватий тюремник ключем відкрив двері. Звідтіль війнуло на мене теплим сопухом нездорового повітря. У сутінках, попід стінами на долівці, сиділи арештанти. На моє шипляче привітання відповів середніх літ тюремник і попросив камерну челядь зробити мені місце ближче вікна. Такий привілей, як я зрозумів пізніше, тут належався хворим і пораненим. Приглянувшись до їх облич, не знайшов жодного знайомого. Це мене заспокоїло, оскільки я знав, що в котрійсь із камер сидить наш сільський солтис.

В’язні саме закінчили снідання, і один з них, чоловік середніх літ, запропонував мені два підсмажених пиріжки і горнятко кави.

- Візьми, підкріпись, – сказав співчутливо і, хвилину застановившись, запитав: – А сам звідки будеш? І де тебе так? Господи!..

Я спокійно повторив крізь зуби скорочено свою легенду. Вся камера стишилася, слухала і дивувалась. Це ще раз переконало мене, що оповідка моя просто цікава і цілком правдоподібна. А від пиріжків довелося відмовитись. Від пухлини мої щелепи зімкнулись так, що, здавалось, не відкриються довіку.

Ще до вечора я, слухаючи міжосібні розмови, довідався, хто ці люди і за що попали в буцегарню. Старші – нижчого рангу окупаційна адміністрація: солтиси, мужі довір'я, секретарі громад і один фольксдойчер. Знайшлися між ними і один вчитель, один доброволець-остарбайтер, що, приїхавши у відпустку, залишився вдома, і навіть один дяк – диригент церковного хору, який під час окупації співав “Ще не вмерла Україна... ”. Два молоді хлопці попались за втечу з призивного пункту. І тільки чотирьох (в тому числі і я) – за безпосередню участь в повстанському русі.

Справа від мене лежав на долівці київецький станичний – Микола Феденчишин. Жорстоко тортурований на допитах, температурив і майже не говорив. Його земляк і подільник Михайло Іваськів мокрою шматиною змочував йому чоло і губи. Про те, що він став жертвою мучених свідчень Миколи, я довідався пізніше. Тут кожний своє тримав у таємниці, а те, що стосується слідства особистої справи, особливо. Тому, пам'ятаючи інструкції вишколу, думав тільки про своє і слухав лише те, що можна почути без запитань.

Мій жалюгідний вигляд був увесь час під обстрілом співчутливих поглядів старших арештантів, які, стиха мугикаючи стародавні пісеньки, воювали з вошвою. На пару їх запитань, які стосувалися новин “на світі", я відповів неохоче кількома словами. Присівши на підлогу під стіною, я відчув знемогу всього тіла і сонливість. Монотонна пісня в'язнів швидко вколисала мене, і я задрімав.

Хоча у снах часу не запримічують, але, як мені здавалося, проспав я зо дві години.

Розбудили мене різкий, як вистріл, тріск дверного замка і запах тюремного обіду, який принесли вартові наглядачі. Тут я спостеріг, що декотрі в'язні брали лише хліб, інші відмовлялись навіть від хліба. Проте свіжої провізії мали досить. Кожен щотижня, а то й двічі на тиждень отримував з дому передачу, і тюремний харч був їм не до смаку. Це було вигідно і тюремній адміністрації, оскільки вдавалося значно економити в'язничні витрати.

Запах вареного та смаженого загострив мій притуплений апетит. Згадав про вчорашній сніданок у лісі із трьох галушок і здивувався, що досі не відчував ні голоду, ні спраги. Тепер відчув голод. Пробую хоч трішки розімкнути щелепи, хоча, поправді, нема для чого, тільки біль рани став дошкульнішим. Один роздільський в’язень, що весь час спостерігав за мною, люб’язно запропонував мені горнятко росолу з макаронами, який можна було випити, кажучи при тому:

- Випий, хлопче, бо ти, мабуть, давно крихти в роті не мав. А тюремний харч тобі принесуть аж завтра. Тут такий порядок... Але ти не смутись, – додав усміхнувшись, – між нами голодним не будеш. Лиш би їсти міг...

Я дякував людям, які стали пригощати мене наввипередки, хоча не все міг прийняти і спожити через пухлину. Це саме повторилося вечором. Виглядало, я став повноправним членом тюремної родини.

Уже заґратоване віконце зовсім потемніло, коли в камеру прийшов наглядач.

Порахувавши всіх в’язнів, скомандував “отбой” і замкнув двері. В’язні ще трохи пововтузились, відвідали “по-першому парашу” і почали укладатись до сну. Тоді старший на камері попросив усіх до вечірньої молитви. За винятком Феденчишина, всі арештанти приклякли на коліна і разом тихо помолились. Ніхто нам не заважав.

Правду кажучи, для мене тюремні “вигоди” не були настільки обтяжливими, як для тих старших людей, котрі були взяті із своєї хати, з вигідних ліжок. Цілу зиму мені дуже рідко доводилося ночувати у теплій хаті, а про чисту постелю і не думалось. Тому я, положивши легко голову на змотану фуфайку, заснув, як бувало літом на оборозі, на пахучім сіні. То була моя перша тюремна ніч, а скільки їх ще буде – я, повірте, й не думав.

Новий тюремний день почався з перевірки, снідання, потім в камеру наглядач впустив... лікаря. То був міський судовий експерт д-р Дмитро Стасів. Я відразу впізнав його, і він теж притьмом звернув на мене увагу, хоча перше підійшов до Феденчишина. Хвилини часу мені вистачило придумати лаконічне прохання до нього. Інстинкт самозахисту дозволив довіритися цій людині, секретна допомога якої була для мене більш важливою, ніж лікарська.

- Пане доктор, нагадайте Славі Сєрантовій, щоб усі мене там забули...

Лікар глянув на мене, наче проколов своїм поглядом мої очі.

- Постараюсь... о дозволення взяти тебе, хоч на один день, до лікарні, – сказав голосніше, щоб усі почули. – У рані застрягли дрібні осколки – їх треба повитягати, щоб швидше гоїлась рана. Постараюсь.

“Постараюсь” він вимовив з такою інтонацією, яка впевнено підтверджувала, що моє прохання йому зрозуміле. Проте переконався я в тому аж багато років пізніше.

Щодня, а то й серед ночі, когось викликали до слідчих на допит. Їх кабінет знаходився на другому поверсі. Повертались люди, як правило, пригніченими, зажуреними, але не побитими. Очевидно, критичні години допитів для них вже минули і залишались тільки формальності. Зрештою, вони не запідозрювались у зв’язках з оунівським підпіллям і, звісно, не могли мати таємниць, які чекісти добували катуванням. Минав другий день, але мене нікуди не викликали. Перед обідом наглядач, в погонах старшини і з чорними вусиками, приніс мені в камеру пайку хліба з двома кістками цукру. То цілком міг бути той самий чекіст, який врятував мені життя. Тим імовірніше, що він кликнув мене по імені. Але... твердої впевненості не було.

Після перев’язки лікаря моя голова наче освіжіла. І хоча розімкнути щелепи ще не вдавалось, я уже міг між зубами пропхати скибку їжі. Тому терпляче чекав приходу доктора та його обіцянки шпиталізації. Він мав би прийти наступного дня, і тому я був розчаровано здивований, коли замість нього увійшла в камеру якась нікому не знайома медсестра і мовчки почала свій огляд. Її погляд, непрофесійна поведінка свідчили про те, що вона не з тутешніх. Миколі дала в руку якісь таблетки, комусь – мазь проти корости, а до мене підійшла з паперовим бандажем, цілком схожим на сучасний туалетний рулончик. Нашвидкуруч зняла попередню перев’язку і без слова обмотала рану тим бинтпапером. Така несподівана заміна в’язничного медперсоналу здивувала всіх в’язнів, а мене – тим паче. Виглядало, що шпитальки мені не бачити.

Двічі на день виводили в’язнів до туалету, де, крім звичайних процедур, можна було із сорочок навитрясати грубші воші і освіжити чистою водою з крана руки і лице.

Раз чи два в тиждень біля входу до виходків стояв наглядач з ложкою і в кожну “парашу” насипав хлорного вапна. Іноді, на прохання в’язнів, він зменшував норму, а то й зовсім “забував” насипати, що теж рахувалось поблажливим добродійством.

Четвер – день передач. Уся камерна братія смакувала розмаїті страви і приправи, приготовані на домашніх кухнях, як здавалось, з особливим старанням. Я ще ніколи і ніде не відчував такої щедрої гостинності, як тут, у буцегарні попереднього арешту. Добрий харч у певній мірі компенсував людям нестачу світла, повітря та вигідного місця, передбаченого для в’язнів у тюрмах з людськими умовами.

По п'ятницях випадало проріджування переповнених камер, санітарні умови яких не відповідали навіть нормам для утримання худоби. По закінченні попереднього слідства в'язнів відвозили до більших тюрем Стрия і Дрогобича, де санітарні умови були під строгішим наглядом прокуратури та лікарів-епідеміологів.

Проте камери не ставали вільнішими. На місце етапованих приводили “свіжих”, і тіснота не свіжішала. Однак це мало відбутися завтра, а сьогодні – день передач – найвеселіший із всіх тюремних буднів. І тут то сталася пригода, про яку я не забув до сьогодні. Нікого, гадаю, не здивує, коли признаюсь, що моя окровавлена сорочка справляла на співкамерників неприємне, гнітюче враження. Звичайно, арештанти мовчали, але мої спостереження мене не обманювали і при тому навіювали гірке почуття безпорадності. Третім від мене сидів молодий хлопець, на вигляд мій ровесник. Він був (якщо по такому часі пам'ять мені не зраджує) з Демні. Отримавши передачу, зібрав випорожнену посуду у звичайну домашню лляну торбу, вкинув туди свою брудну сорочку і... раптом до мене: “Слухай, друже! Коли хочеш, давай свою сорочку і я передам додому. Мама або сестра переперуть її і з передачею повернуть тобі чисту”. Пропозиція хлопця всім сподобалась, а мені – тим паче. “Побуду тиждень без сорочки”, – думаю. Менше буде роботи з вошвою. Але я не встиг ще віддати зняту свою плямисту, коли від протилежної стіни другий молодий хлопчина без слова кинув мені чисту, з домашнього полотна, сорочину і, сміючись, додав: “Бери, бери. Вона міцніша твої “швабської” і... чухатись практичніша”. Мені й самому стало веселіше. Може, не так від “практичнішої”, як від щирої добродушності співчутливого незнайомого товариства, до якого я почав звикати, як до рідних По певному часі наглядач відкрив двері і забрав горшки, миски та брудну білизну арештантів, щоб передати все це тим, кому належало. Не минуло після того й п’яти хвилин, як за дверими, у коридорі, відчувся якийсь загадковий рух, якась суматоха з ледве чутними криками. Всі почали наслухувати, гадати, але раптом відкрились двері і до камери вскочив знайомий старшина. Збентежений, вигукнув прізвище в'язня, якому я щойно віддав свою сорочку.

- Ти що, поранений чи порізався здуру? – крикнув знервовано до хлопця. – Чому рубаха в крові?.. Там мама в розпачі істерику завела... В чому річ?..

- Та то, громадянине начальнику, не моя сорочка. Тут хлопець поранений нетутешній, а я взяв та й передав його сорочку, щоб випрали.

- То чому не попередив, дурню?
- Та я гадав, догадаються, пізнають, що не моя...

- Ясно... Швидко йди сюди, підеш покажешся матері і сам поясниш їй що до чого. Мені вона не повірить, – сказав старшина, і на тому прикрий інцидент минувся.

Проте у камері ще довго про нього балакали. Дехто навіть прогнозував йому широкий розголос, але, правдоподібно, він був швидко забутий, оскільки у ті часи такі випадки швидко стирались у пам’яті свіжими, більш значущими, подіями. Але про це я довідався уже багато пізніше.

Вечором мене викликали на допит. Не думаю, що пригода з сорочкою нагадала оперативникам про пораненого бандерівця. Слідчий Юрченко у розмові зі мною навіть не натякнув, що йому щось про це відомо. Коли я увійшов у його кабінет, він щось писав і на моє стандартне “здрастуйте” навіть не підвів голови, лише лівою вказав на табурет і буркнув “сідай”. Перше, на що я звернув увагу, був його стіл. З правого боку на ньому лежав голий наган, з лівого – мундирна шапка. Я ще мав час подумати, з чого почнеться наша розмова і що цього чекіста найбільше зацікавить.

Минали хвилини, а він все писав і писав... Нарешті акуратно відложив авторучку, видув у хустку носа і почав розглядати мене наче музейний експонат.

- Ну что, гєрой хрєновий, довоевался? – не то запитав, не то підтвердив моє положення. – І дєла твої хрєновиє, – продовжував, розтягуючи слова. – То с чего начинать будем?.. Нє знаєш?.. А я знаю. Начньом с суті дела, чтоби дєло подгатовіть суду... – він ще хвилину просвічував мене поглядом, а потім додав: – Поскольку смерть тебя поміловала, суд наверняка ісправіт ету глупую ошибку... Фамілія?

- Моя фамілія в селі... – відповідаю, ніби не зрозумів питання.
- Я питаю, як тебе звати? – запитав уже українською.
- Писарчук Роман Антонович.
- Дата і місце народження?

- Другого листопада 1928 року у селі Гаї Тернопільського району Тернопільської області, – слово в слово повторюю свою легенду, уважно слідкуючи за обличчям слідчого. Воно було по-діловому зосереджене, даючи підставу надіятись, що моя легенда сприймається всерйоз.

- Освіта?..
- До війни закінчив шість клясів сільської школи.
- Грамотний, значить?
- Та трохи письменний...
- І тому в банду пішов, дурень недоварений?..
- Та хіба ж я туди просився?
- Просився чи ні – відповідати прийдеться...
- Та я знаю.

- Запізно довідався... – він знову взявся писати, а я – думати над тим, чи мої відповіді годяться для справи і чи вони не навіють йому якоїсь підозри щодо їх правдивості. Власне того я найбільше боявся і старався тримати його при сюжеті своєї легенди.

Хтось постукав у двері, і слідчий дозволив увійти. Дебелий оперативник, обличчя якого здалось мені знайомим, зміряв мене хижим поглядом і мовчки сів на стільці біля слідчого.

- Ну, как, етот бандіт нєдострєляний понял, куда єму дорога? – запитав не то мене, не то слідчого. Оскільки йому ніхто не відповів, він з їдким цинізмом продовжував:

- Жаль, промахнулся я... Тємєнь помешала... Чуть би посветлее і... те двоє не ушлі би... – досадно виправдував свій промах.

- Каму ти ето расказиваєш? Ведь он в русском... слабак.

- Нічево, научат! Научат, как по-русски хлеба просіть, – він ледве вгамовував свою лють. – Не в моі руки попал, падло. Я із нево отбівную стряпал би, а ти, віжу, ліберальнічаєш с нім, – сказавши це, він пішов, а слідчий – до мене:

- Зрозумів? То будеш говорити правду чи далі крутитимеш бублики?

- Я не маю що скривати від вас, громадянине слідчий, – відповідаю з простодушністю дитини. – Мені лише відомо, що нас вели у Карпати на якийсь вишкіл. Озброїли у лісі десь, мені здається, біля Бережан. Тоді було нас зовсім небагато, може, п’ятнадцять-двадцять...

- То ти навіть не зволив їх порахувати? – він скривився з недовірою.

- Чому ні... Та ж разом днювали, їли, спали... Але не всі пішли з нами далі. Одні приходили і відходили, інші залишались... А чому так – цікавитись було недозволено. Самі розумієте.

Не знаю, чи все він хотів розуміти, але щось записував і навіть поцікавився псевдами наших командирів, а також їх віком та званнями. Але придумати на те відповідь було для мене значно простіше, ніж на все інше.

Дивувало мене також, що мою трудну вимову він розумів без повторів і навіть не вимагав говорити голосніше. Видно було, що спішив. На дворі уже цілком смеркло, і його робочий день закінчився. Я вже теж відчував втому і чекав закінчення його писанини. Тому, коли він відложив ручку і підсунув мені для підпису чотири чи п’ять листків моїх зізнань, я готовий був підписати їх, не читаючи. Проте він запитав:

- Чому не читаєш? А що, коли я там понаписував такого, що тебе за це розстріляють?

- Мені однаково, – кажу.

- Ну, не бреши... Бо хоч життя ти сам собі запаскудив – воно в тебе одно. І хай стане воно важким і безпросвітним – ніколи не стане безнадійним, – завважив повчаюче. – Ми ще поговоримо... А зараз підеш в камеру.

І тут мене скортіло, не знаю чому, запитати його.

- А звідкіля будете, громадянине слідчий?

Він глянув на мене так, наче недочув питання, скривив лукаву гримасу:

- А тобі яке до того діло?
- Та ніякого... Гарно розмовляєте по-нашому.

Увійшов наглядач і вивів мене з кабінету. По дорозі до камери я роздумував над своїм глупим запитанням. Виправдовував себе: глупе воно чи ні, але тепер я більш упевнений – він не з Тернопільської області. Бо якщо б, не дай Боже, він походив з тих країв, то вже ніяк не дав би мені викрутитись.

У камері всі зустріли мене запитливими поглядами. Але тільки Іваськів запитав з добродушною цікавістю: “Ну, як тобі пішло?.. ”.

- Може, не повіриш, – кажу, – але все відбулось мирно. Юрченко навіть не крикнув на мене. Все писав і писав. Хоча – це ще не кінець.

Рівно за тиждень мого перебування у буцегарні туди привезли когось важко пораненого і кинули просто під двері нашої камери. Його страсні зойки і стогін лунали не менше двох годин, поки в’язні врешті почали гримати в двері, вимагаючи припинити це нелюдське знущання. Наглядач із місцевих “стрибків” відкрив “кормушку” і став винувато пояснювати, що, мовляв, нема лікаря. “Чому нема? – крикнув хтось з арештантів. – Прецінь є доктор Стасів.” Тоді наглядач показав перехрестя із чотирьох пальців і зачинив віконце. Всім стало ясно: Стасіва посадили і тому його не було на обході. Ця новина стала приводом нових стишених розмов, домислів та дискусій. У районі всі доктора добре знали не від нині. Ще задовго до війни Дмитро Стасів був у місті відомим лікарем і судовим експертом. Належав до патріотичної української інтелігенції, хоча політичні процеси його не надто цікавили. Однак про себе я домислював, чим лікар согрішив перед радянським правосуддям.

На початку липня 1941 року у місті хоронили жертв російського терору Доктор Стасів разом з німецьким медекспертом проводив ексгумацію дванадцяти тіл замордованих, а на їх похоронах виступав із жалобною промовою, яка мала виразний антиросійський підтекст. Такого червоні “визволителі” не дарували, тим більше тоді, коли місцеві інформатори запопадливо їм про це нагадували.

Небавом пораненого з-під дверей забрали і всім стало легше на душі. Однак ми так і не дізналися, хто він був, звідкіль і чи залишився живим.

Ранком третього квітня викликали з нашої камери п’ять арештантів “с вєщамі”. Між ними й хлопця, що позичив мені сорочку. Побачивши, що він збирається відходити, я взявся скидати з себе його річ, хоча ще не отримав своєї. Хлопчина глянув, усміхнувся і сказав: “І не подумай. Хто знає, чи дочекаєшся своєї? А ця завжди нагадає тобі хлопця з-над Дністра”.

Виходячи, він моргнув мені на прощання як до доброго приятеля, а мені зібралось на плач. Почав вдягати сорочку. Вона була ще тепла і мовби прилипала до тіла. “І як це ти, – докоряв я собі, – навіть не поцікавився, як його звати?” Це питання ще довго наповнювало моє серце жалем.

Я не забув тебе, юний друже з-над Дністра. Пам’ятаю, хоч минула, як кажуть, копа літ. І сорочку твою, з не в міру довгими рукавами, пам’ятаю. Вона мене й досі гріє... Іноді запах її пропотілий почую і... сам собі усміхнуся. Усміхнуся, бо по таких часах уже й друзів не гріх забути. А тут... сорочка! Звичайна, повстяна, яку тепер побачиш хіба в музеї.

По двох днях мене знову повели до слідчого. Привітавшись, я спершу кинув оком на стіл і на тих, хто сидів біля нього. Юрченко сидів на своєму місці, сортуючи якісь списані папери. Шапка теж лежала там, де попереднього разу, але нагана вже не було. На мене навіть не глянув, тільки рукою вказав на табурет, який теж стояв у куті на свойому місці. Але на цей раз збоку стола сидів другий офіцер в погонах капітана. Він дивився на мене таким поглядом, наче старався у котромусь місці продірявити мене наскрізь. Обидва мовчали, а я роздумував, що вони думають. Невже ж дізнались? Невже ж Зонька не витримала, розкололась?.. Я пропав? Ось зараз Юрченко відкладе свої папери і з їдким цинізмом вдоволено запитає:

“Так вот... таку твою мать, скисло твоє тернопільське варення... Прийдеться починати все спочатку! ...”

Від таких думок в мене почали щеміти ступні і потіти долоні. Аж тепер я уздрів глибину пропасті, у яку сам себе штовхнув. “Починати все спочатку” я не був готовий і взагалі... Від таких думок орієнтація і перспектива щезали, розчиняючись у безмежній пустині безпорадності.

Мене охопив удушливий ляк. Здавалося, що втрачаю свідомість... Але тут капітан, нагнувшись над столом, сказав півголосом щось до слідчого. Той кивнув головою і, звернувшись до мене, представив особу капітана: “Це прокурор воєнной прокуратури. Якщо маєш щось додати до своїх зізнань, то ми ще допишемо, а коли не маєш, то на тому попереднє слідство закінчимо ”.

- Я все сказав, – відповідаю, почувши відразу в серці таку відлигу, такий благодатний спокій, якого ніколи перше не відчував.

Значить, вони повірили. Ось зараз я, у присутності прокурора, підпишу закінчення слідства, а завтра-позавтру мене перевезуть кудись далі від Миколаєва, де мене ніхто не знає і не стане мною цікавитись. Приємне відчуття гордості за свою вдало імпровізовану легенду повертало мені сили і впевненість у собі. А коли прокурор запитав, чи гоїться рана і чи роблять мені перев’язки, я зовсім душевно обм’як і мало не подякував тим чекістам за їх виняткову добродушність.

Ранком у понеділок, 9 квітня 1945 року, мене, Іваськіва, Феденчишина та їх односельчанина Левицького викликали з камери “с вєщамі” і вивели на вузьке подвір’я буцегарні. Конвой стояв по кутах уже під штиком, чекаючи на решту призначених до відправки. Вивели ще чотирьох дівчат. Зоньки між ними не було, але... серце мені стиснулось, коли побачив між ними русокосу дівчину з Прийми – цю саму, що восени частувала наш юнацький загін пирогом. Глянувши мені в очі, вона півголосом сказала щось співчутливе. Я вдав, що це не до мене, і відвернувся. На щастя, вона зрозуміла і закусила язик, а начальник конвою, хоч і запримітив контакт, окрім формального “молчать!”, залишив цей момент без зацікавлення.

За муром засигналила машина, і конвоїри відкрили браму. Стара полуторка ледве втислася задом на подвір’я. По команді залазимо в кузов і містимося тісно на дно, під самі ноги конвою, що зайняв лавку при віконці кабіни. Потім сіли дівчата і ще два автоматники. Перед авта з незаглушеним мотором стоїть майже на хіднику, і ми чуємо голоси жінок, яких розганяють солдати. Піднімати голови не дозволено, і ми тримаємо їх на колінах. Збігають секунди... З дверей вибігає якийсь офіцер з парусиновою течкою і на бігу заскакує у кабіну. Машина рушає на зворушливі крики жінок і відразу набирає повну швидкість. І раптом... зойк розпачу наздоганяє нас. “Олю, Олю, донечко!!!” – заломивши руки, біжить за нами літня жінка. Біжить, біжить... впала...

Але ось – закрут вулиці, і ми щезаємо за будинками. Чи дочекається скорботна мати своєї Олі?.. Ось вона сидить тепер у моїх ногах і мочить слізьми свої коліна. Маленька, чорненька... Чия вона?.. Раніше я її ніколи не бачив.

Згадую свою матір. Вона ще не скоро дізнається, що мене вже вивезли з Миколаєва. Та й дізнаватись не посміє... Навіть молитись буде тільки тихцем і на самоті. Так треба.

І я теж мовлю в душі молитву на слова великого Кобзаря:

“Молюся, Господи, молюсь,
Хвалить Тебе не перестану,
що я з ніким не поділю
свою тюрму, свої кайдани...”.

Джерело інформації VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd

четвер, 18 січня 2024 р.

Спогади - розповідь. Незнаними шляхами. (Автор: Петрів Роман) Дата публікації допису: Jul 08, 2021. ЧАСТИНА 1.

Роман Петрів у воркутинських таборах

Вимарш.
Частина I

Нас звали духи героїв,
зов сурми гармат.
Клялись: служитимем зброї
і не злякаємся ґрат...

Сірі мури і дні,
безпросвітні, сумні...
Замість чину - гнітюча нудьга,
Довгі ночі без сну
І журба про судьбу...
Не життя – животіння, тюрма.

(Пісня політв’язнів)

До тої старенької, але ще не зовсім викінченої хати я увійшов перший раз.

Ні, брешу. Не вперше. Якщо по правді – четвертий раз переступив поріг цієї ніби тимчасової халупи. Попередні три рази я приходив сюди з вертепом-колядою, завжди шостого січня опівночі. То були веселі вечори, і я відразу згадав їх, переступаючи грубо обтесану колоду, себто поріг, у темних затхлих сінях.

Сьогодні субота, чотирнадцятого жовтня. Надворі нудна осінь, моросить дощ, і ніч – чорна безодня. Здається, що село накрите велетенським чорним ковпаком, під яким померкло світло і пропали звуки.

Передній відкрив двері і випустив до сіней вологе тепло з міцним запахом пелюшок та сирої картоплі.

Трохи мутного світла від нафтової лампи, що блимала напроти образа Святого Різдва і тільки його виразно освічувала, дозволяло зорієнтуватися серед тої вражаючої убогості, яка не могла мене ні здивувати, ні зворушити.

Молода вродлива господиня сиділа на краєчку ліжка і, наспівуючи якусь мелодію, гойдала на руках немовля. Не звернула на нас найменшої уваги, навіть не закрила оголеної пазухи з пишними грудьми.

Наш старший відразу вмостився на ослоні, що стояв при старій скрині, і ми мовчки зробили так само. Кілька хвилин у хаті чути було лиш тихе монотонне мугикання молодиці та слабеньке схлипування немовляти. Потім увійшов господар – станичний на псевдо Брід.

- А де п’ятий? – запитав.

Він думав вголос. Ми не могли знати, де п’ятий, і навіть не здогадувались, що він мав бути.

Наша розмова перервала пісню жінки, розбудила її з журливої задуми. Вона підняла голову з густим недоглянутим волоссям і запитала ніби нас всіх:

- Баба Кузійка прийде?

- Аякже! Не пізніше як за півгодини буде тут, – пояснив співчутливо господар. – Але... – він зам’явся, скривився, – але стара нічим не зарадить. У дитини, видно, прикре запалення, а від того нема у баби ні ліку, ні практики. Доктора треба.

На тім їх розмова перервалась. Жінка знову почала свою тужливу пісню і загойдала немовля. По її блідих гладких щоках котились великі горошини сліз. І здавалось, що вона оплакує не лише своє первородне, а й нас і весь світ, такий байдужий, безпорадний і безумний.

Розмова почалася знову, коли станичний підійшов до нас і став оглядати наше спорядження. На чотирьох ми мали два кріси різних систем і епох, одну кулеметну стрічку від німецького ЛМҐ, дві гранати та мадярський пістоль на сім набоїв.

Його увагу привернув мій “майнліхер”, начищений до блиску, якого я не випускав з рук.

- Маєш якісь патрони до того австріяка? – спитав.

- Маю, – кажу. – Є три штуки.

- І більше не матимеш. Їх Цяпка вистріляв ще на Маківці...

Я добре розумів, що після трьох вистрілів моя зброя не варта навіть зручної ломаки. Зрештою, і на три вистріли не було ніякої гарантії. Патрони вийшли з виробництва не пізніше сорока років тому, і переховували їх хтозна в яких загатах, проте позбутись їх відразу я не мав бажання.

Потім станичний оглянув другий кріс системи “маузер” – трофейну здобич і власність нашого старшого на псевдо Бескид.

- Оце – штука! – похвалив. – І набоїв до нього маєте досить. Тої ленти вистарчить вам на всю війну, – сказав, оглянувши кулеметну стрічку, якою я удекорував себе на манер большевицьких матросів. – А лорнетку можеш відчепити і залишити в мене. Все одно не вмієш нею орудувати... Тільки зайвий тягар носитимеш.

Бескид тільки кисло скривився. Я знав, що він не дасть не лише лорнетки, а й одного патрона. Той снайперський кріс ми ще влітку вдало виміняли у німецького єфрейтора, який разом зі своїми кріґскамрадами не встигли завчасно відступити на нові позиції і залишились у ворожому запіллі. Тепер проривались до своїх із твердою вірою, що їм вдасться непомітно десь перекрочити фронтову лінію. Вночі його підрозділ по-котячому вступив у село роздобути трохи харчів. За перекладача мали нашого хлопця із дивізії “Галичина”, що якимось чином опинився в їх групі. Через того дивізійника ми старались переконати єфрейтора, що прорватися на німецький бік фронту їм навряд чи вдасться. Не пізніше, як через пару днів, доведеться їм здатись в полон і віддати червоним усю зброю, за яку “чубарі” не дадуть їм і кістки цукру. А ми лише за один карабін платимо таку ціну.

І тут Бескид (тоді він був просто Михаськом) добув з-під поли буханець свіжого хліба, а з кишень – п’ятеро яєць та дві цибулини і почав тим багатством подразнювати нюх голодних солдатів. Однак вговорити впертого унтера було не так просто. За наш товар він запропонував свій майже новісінький наплічник і запальничку, але ми твердо стояли на своєму. Наша дипломатія явно провалювалась, їх старший дав команду відходити. Єфрейтор завагався. В поспіху він схопив хліб і цибулини, вкинув все це в наплічник, але... в цю ж мить Бескид, який вже тримав зброю в руках, спритно стрибнув за стовбур старої груші, перебіг дорогу і щез із очей в гущавині тиччя зеленої квасолі. Навздогін йому німець сипнув серію храпливих проклять, погрожував підпалити село, і хтозна, чим би все це закінчилось, якби не станичний, той самий Брід, у якого, як на те, знайшлася півлітрова пляшка самогонного шнапсу. Побачивши новий товар, у єфрейтора відразу змінився настрій. Подякувавши нам ще одним храпливим донерветером, унтер побіг доганяти своїх. Але ми з Бескидом вже того не бачили. За селом, на полях, уже шукали відповідного місця, де можна би було надійно заховати свій трофей. Поміркувавши трохи, запхали його у сніп жита в полукіпку, що стояв третім від стежки. Пізніше доводилось нам ще не раз його переховувати, але це вже була справа простіша і без особливого ризику.

Побачивши у Бескида таку квасну гримасу, станичний більше не наполягав і перестав цікавитись нашим озброєнням. На мить він повернув голову на ледь чутний писк дитини, яку його дружина, сидячи, тримала на колінах. Жінка, видно, задрімала, але коли чоловік тихенько наблизився до жердки і зняв з неї якусь стару одежину, вона прокинулась і рвучко підійшла до нього, схопивши за рукав.

- Ти куди хочеш йти, Петре? – запитала здавленим голосом. – Подивись, яка дитина... Що я сама вдію?..

- Зараз прийде Кузійка і обидві щось порадите. Я не надовго...

Він ще хвилину шукав ліхтарика, мацаючи по верхній полиці, потім підійшов до дерев'яного ліжка і засунув руку під єдину на ньому подушку. Його необачність не уникнула нашої уваги. Чорний браунінг належалось би ховати у більш відповідному місці.

- Я багатший, – сказав, здається, до мене, – маю всі сім набоїв. За шість, правда, не ручаюсь, але сьомий – певний.

І, скрививши комедійно губи, сховав свою “запальничку” в нагрудну кишеню сукняної загортки. Настав час відходити.

Раптом в сінях ценькнула клямка, і двері подались до сіней, попереджаючи легким скрипом. Баба Кузійка, замотана в теплу хустку, увійшла до хати і по-християнськи привіталась. Порахувавши нас цікавим, трохи збентеженим поглядом, мовчки підішла до молодиці і делікатно, як вміють лише бабуні, взяла немовля на руки. Мати стояла біля неї з надією, вичікуючи якоїсь помочі чи розради.

Ми теж зупинились, бо господар став біля порога і теж чекав якогось слова від баби.

Але слова не було. Баба подивилась на личко немовляти, відслонила його ще більше, щось шепнула сама до себе і як взяла, так і віддала молодиці.

- Чому нічого не кажете, бабуню? – майже зойкнула господиня, витріщуючи вологі невиспані очі.

- А що маю казати?.. Запізнилася я... Матінка небесна прийшла скорше та й забрала, милосердна, свого ангела. Ой, забрала, бо йому з нею, Богородицею нашою, там ліпше буде... А тобі, сердешна моя, ліпше буде без нього, – баба набожно перехрестилась, осінила хрестом матір і всіх нас присутніх.

У хаті осіла якась млосно гнітюча тиша, що настає під час розмови душ. Стара нечутно шептала молитву, а ми всі дивились на господиню – простоволосу, здеревілу, з нерухомим клубочком в закляклих обіймах.

Легкий м’який стук у віконну шибку перервав наші роздуми. У кутку верхнього скляного квадратика тріпотіла крильцями велика біла нетля. По всьому моєму тілі пробіг холодний мурашковий щем. Хтось у глибинах моєї, ще не зовсім сформованої свідомості, вперто доводив: це вона, душа немовляти, в ось такому вигляді прощається з нами живими і з цим тимчасовим світом, який для неї став не довшим світу білої нетлі. В очах моїх товаришів, здавалось, застрягла ця сама думка. Хотілося змовити молитву і якнайскоріше забратись з хати. Тільки молодиця та баба Кузійка не ворухнулись: може, й не почули цього тихого стуку, цілком занурившись у свої душевні глибини.

Наші природні годинники тихо вистукували ритмічний марш часу.

Першим отямився Брід. Він наблизився до дружини, забрав від неї мертве немовля і обережно, наче боявся розбудити, положив на ліжко. Потім взяв жінку за лікті і ніжно пригорнув до себе.

- Заспокойся, – сказав, – може, й справді так ліпше...

А коли вона зайшлася розпачливим риданням, звернувся до баби:

- Побудьте тут з нею, матусю, я скоро вернусь і тоді... тоді зробимо все, як належить.

Здавленими, понурими ми виходили з хати. Один з наших, на псевдо Стрілка, спіткнувся на пороговому камені, впав на коліно і поранив руку. Непристойно вилаявшись, мусив вернутись до хати за шматиною для перев’язки. За хвилину виніс клапоть сухої пелюшки, якою Бескид обмотав йому рану, що кровоточила. Брід вже чекав нас на дорозі і сигналив короткими тихими посвистами.

Ми покидали тісне і вузьке, як кишка, заболочене подвір’я. Йшли мовчки шнурком, наслухуючи підозрілі шемроти ночі. У моїй голові путались якісь уривки думок, що, не чекаючи застанови, засвічувались і згасали, як іскорки на снігу. Тільки одна тяглась виразно і цілеспрямовано, ніби вичитувала останнє напуття. “Оце, затям, твої перші кроки на новому життєвому шляху, – нашіптувала співчутливо. – Цей напрям вибрав собі ти сам, не задумуючись, як він тобі покрутиться і куди заведе. Він може бути довгим і нестерпно важким, а може й обірватись раптово, навіть на першому кілометрі. Може обірватись разом із життям... І – ні згадки по тобі, ні сліду. Чи ти добре подумав, куди і на що йдеш, чи розумно розважив, який хосен кому буде від твого поступку?”


Я проганяв ці думки у вологу нічну невідь, але вони ще настирливіше, як кажани на сухе піддашшя, пхалися у мій мозок, зависаючи коміть головою на напруженій струні моєї рішучості, наче пробували її міць.

О ні, назад вороття вже немає і не буде. Я сповню свою повинність перед своїм народом, який чекає від мене подвигу або жертви. І Бескид теж так вирішив. Він йде попереду, і його, гадаю, не мучать подібні роздуми.

Та й ті, що крокують за нами, напевно, думають про щось веселіше.

Плечиста статура Бескида трохи заслоняє мене від холодної мжички. Поки ми разом – веселіше і, здається, безпечніше.

Дорога просвічується калюжами води, і ми тиснемось до плотів, щоб не замочити ніг. А коли вийшли на сільську толоку, нас цілком поглинула волога непроглядна пітьма. Згадав Катрусю... Вона й не здогадується, що я вже пішов. А коли й дознається, чи хоч зітхне?.. Може, й не зітхне, а лиш подумає: “Йому би ще ялівки пасти”.

Від села наздоганяла нас якась набожна мелодія, що то тяглась, то рвалась на найнижчих нотах. Вона нагадувала, що сьогодні свято Покрови і у нашому селі празник. Перший у моєму житті такий буденний і непомітний.

Вся мережа доріг та стежок на цьому терені була настільки знайома, що, перейшовши потік, ми вже здогадувались, куди прямуємо. Очі звикли до темноти, тим більше, що дощ перестав, а західний обрій наче прояснився. Перед нами чорніла висока стіна лісу, котрим нам доведеться пройти до двох кілометрів. На лісовому рові я шепнув Бескидові:

- Виходить, на Прийму йдемо?..

- Виходить.

- А далі?

- На війну. Куди ж іще?..

- А Степовий казав – на вишкіл.

- Правильно казав... А ти мислив, що вишкіл буде десь... у Швайцарії?

Попереду блиснув вогник і погас. Потягло запахом бакуну, що означало: можна послабити обачність.

Над головами почувся ледве вловимий гул моторів. Літаки летіли високо на захід, ніби нагадуючи нам, що фронти вже далеко і ми до них не матимемо жодної причетності.

Прийма – кілька хатній лісовий хутірець з лісничівкою, яка на цей час стояла пусткою, – блиснула раптом тьмяним світлом чийогось віконця. Ми зупинились. Перед нами лежала дорога, що відділяла хутір від лісу, темна, пустельна, наче прорубана просіка. Тут Брід залишив нас і обачно пішов на світло. За хвилину-дві почувся тихий подвійний посвист. Один за одним ми швидко перейшли дорогу і зупинилися на чийомусь господарстві.

Простора чиста світлиця прийняла нас теплом і домашнім затишком. Біля скрині, на ослоні, сидів молодий незнайомець в німецькій уніформі, а на лаві під піччю – юнак у сукняному плащі. Подібні мундири носили трамвайники або колійовці. У старшого на колінах лежав німецький шмайсер, молодший мав біля себе короткий кавалерійський, з відкидним штиком, совєтський кріс. Без пояснень ми зрозуміли – вони нас чекали.

- Слава Україні! – привітав присутніх Брід, увійшовши першим.

- Слава героям! – відповіли обидва разом. – Сідлайте, хлопці, ослона і хвилину відпочиньте.

У світлицю увійшла русокоса дівчина і якось так несміливо привіталась. Обмінявшись з нею поглядами, ми відразу пізналися, а це підтверджувало мій здогад, у чиїй ми хаті. Бескид і Стрілка теж мусили її знати, хоча й не подавали вигляду. Поглядом порахувала нас і вийшла

- Оце ваш п'ятий, стрілець Смик, – відрекомендував нам Брід “колійовця”. – А це – ройовий Вільшина, ваш провідник аж до місця постою... І... щасливої вам дороги! Не зарвіться!..

Потиснувши всім руки, Брід пішов. Дорога додому хоч темна, але недалека, а з невеселими думками – ще ближча. Мені стало його жаль. Тим більше, що по його відході мов би розірвався зв'язок між тим, що було, і тим, що мало статися. Настрій спохмурнів.

Увійшла ця сама дівчина і поставила на скрині глечик парного молока та половину ще теплого печеного пирога. – Повечеряйте, хлопці, – сказала стримано. – Горнятка маєте на полиці.

І, попрощавшись з нами співчутливим поглядом, швидко пішла, наче боялась продовження розмови.

Не гаючи ні хвилини часу, всі підсіли ближче до скрині, а Вільшина розкраяв на шестеро пиріг.

- Швидко, друзі... Довго не шмакайте, бо перед нами дорога, – квапив Вільшина.

- Такого пирога до празника не печуть навіть лісові хуторяни, – буркнув невдоволено Бескид, доїдаючи свій кусок.

- Тобто якого?

- А такого, до якого замість нормальних шкварків намішують квашеної капусти. То пиріг... на останній день Великого посту...

- Але ти зі своїм куснем уже впорався і дрібочки, бачу, визбирав, – відповів похмуро Вільшина. – Це – по-перше, а по-друге, празник у вашому селі, а не у цілому районі. То ще найменша біда, коли один празник проведеш в пості та за доброю справою... Кмітливішим станеш...

- Хіба пожартувати не можна? – боронився Бескид. – Це тому, що нині передпразнична субота, в хаті повно роботи, і я через оці свої збори втратив полуденок.

- Прийдеться тобі, друже, звикати до втрат полуденків... На війні полуденки та вечері – не найгірші втрати, – втрутився в цю неделікатну застільну дискусію “колійовець”. - Та ти й не виглядаєш на вигодованця масними пирогами... На вишколі ми тебе порекомендуємо кухарем... Шкварки збиратимеш.

Всі розсміялись, а мені стало шкода Бескида за його невдалий дотеп.

- Встати! – скомандував провідник. – Виходимо і... тиша.

Один за одним ми вийшли з хати і мовби розчинились у темряві.

У сінях Вільшина ще комусь дякував, просив вибачення, але ми вже не бачили нікого.

Ще стояли на подвір’ї, коли вікно погасло, а у дверях клацнув засув. Шикуємось гусаком, і я знову стаю за Бескидом... Пішли.

Стежиною, якої ніхто не бачив, заходимо в грубий ліс. Скоро почнеться крутий спуск вниз, і Бескид передав мені команду провідника: сходити поволі, вважати на зброю і берегти очі від пруття... Десь там, внизу, має бути дорога, а за нею – Дністер. Ні моста, ні броду... Але про це хтось, напевно, подумав.

Обережно тримаючи однією рукою важкого кріса, а другою – тонке пружне галуззя, сходжу за Бескидом вниз. Листя під ногами мокре, і тому не чути шелесту. Тільки позаду почув глухий шурхіт – хтось поїхав на сідниці. Ще кілька метрів і... ми на дорозі.

Вона потяглася глибоким вивозом, заболочена і пустинна. Миттю засвітились у пам’яті події недавніх літ, що відбувались на цьому шляху і обабіч нього...

Восени І932 року десь тут були схоплені польською поліцією два мужні молоді бойовики з ОУН. Звідсіль почалась їх страсна дорога на ешафот. А весною, уже цього року, боївка Явора схопила тут двох вищих посадовців німецької окупаційної влади і звела бій з каральним загоном німецької піхоти. І уже зовсім недавно, три-чотири місяці тому, по ній дудніла техніка двох супротивних фронтів. Її специфічний запах ще не зовсім вивітрився і відчувається у вологій нічній прохолоді.

Накрите густими садами та загатами сухої кукурудзянки, село заснуло. Ми маємо його перейти і непомітно покинути. Час вже пізній, десь біля півночі.

Селяни сплять, а може, тільки вдають, що заснули. Ніде не світиться, навіть пси затихли.

- Де зупинимось переднювати? – питаю шепотом Бескида.

- Звісно, за Дністром, – відповів. – Але де, в якому місці, хто його знає?..

- Вільшина мусить знати...

- То запитай його. І шепни, що... ліпше було би у селі... Сніданок будемо мати.

- А ти тільки й думаєш про сніданки, – завважив зі смішком Стрілка, що йшов попереду нас.

- Думаю, думаю... і про обіди не забуваю, – відгризався Бескид, – бо я, прошу вас, голодний не годен ні воювати, ні вишколюватись.

- Та тихо будьте! Вночі – всі бички чорні, а ми – на голотечі. Свої можуть тримати нас на мушці!

Умить всі затихли. Перед нами, на віддалі двадцяти кроків, зарисувались сіруваті чагарі верболозу. Їх сповила над рікою нависла мряка. Ще кілька обережних кроків – і ми зупиняємось на березі, розритому окопами та воронками від вибухів артилерійських снарядів. Три місяці тому тут відбувалась чергова фронтова переправа, відлуння якої гуділо на кілька кілометрів. Побитих солдатів, яких не поніс з собою Дністер, селяни хоронили на сільському цвинтарі, а тих, яких потім знаходили по запаху у корчах та ямах, закопували на місці виявлення.

- Всім залягти в окопи і... ні звуку! – скомандував ледве чутно Вільшина, а сам присів у лозині над самою водою. Гробову тишу ще раз проколов умовний сигнал, схожий на крик дикого селезня. За дві хвилини – знов тихий протяжний свист. На тому березі його мусили почути, якщо, розуміється, хтось там нас чекав. Однак по п’ятихвилинному вичікуванні другий бік заклято мовчав. Тоді Вільшина голосніше повторив умовні свисти, але й на них не було жодної відповіді. Село спало.

- Виглядає на те, що ніхто нас там не чекає, – шепочу до Бескида, з яким лежимо в одній окопній ямі.

- Такого не може бути... Нас послав повітовий Провід, – відповів категорично Бескид. – До місця нас доведуть, а там... – тут він підняв руку. – Т-с-с, чуєш, птах злетів?.. Там хтось є.

Злет птаха, очевидно, спровокував і Вільшину Він ще раз протяжно свиснув і врешті...

- Давай чайку! – крикнув як спросоння. – Давай чайку, ти курр- дімоль!..

Може, мені тільки причулось, а може, й справді там, на березі, хтось повторяв це напівлайливе “курдімоль”. Почувся тихий плюск... По плесу ріки посувалась велика чайка, один весляр провадив й впевнено, просто до місця, де ми засіли. За хвилину човен уткнувся носом в наш берег, а весляр запитав:

- То ти Курдімоль? Відразу признавався б, а то свистиш, як дідько в бзині...

- Не патякай багато. Всім сідати, чи досить трьох? Нас шестеро, а ти, виходить, сьомий.

- Сідайте по три. Всіх разом не візьму.

Для нас з Бескидом це була перша в житті переправа човном. Тому при кожному похитувані чайки ми кулились і хапались руками за борти.

- Бачиш, друже Бескид, яка то гойданка на воді? А ти хотів до Америки плисти, – нагадую Михаськові його дитячі фантазії. – Океан, братку, то тобі не Дністер... Там як загойдає – кишки виверне.

- До Америки на таких-во шкаралупах навіть дурні не ходять. Океанський пароплав легко візьме на себе такі-во три села разом з худобою і доробком. Але нам тепер туди нема дороги...

- А куди нам дорога?

- Наразі – на вишкіл, а далі...

- А далі... на довгу-довгу війну, – уточнив “колійовець”, що сів разом з нами у човен.

- Не бреши, – пробую заперечити. – Війні скоро кінець.

- Може... Але – не нашій, друже Свистун.

- Не Свистун, а Вістун, друже...

Легкий поштовх перервав нашу тиху суперечку. Човен намацав берег, і ми незграбно повистрибували на мокрий пісок.

Терен за Дністром був мені мало знайомий, тим більше вночі, коли все, навіть добре знане, виглядає якось інакше. І хоча село, в яке ми мали зайти, не було мені зовсім чужим, я прийшов сюди вперше. Бескид – інша річ, він мав тут близьку родину й іноді сюди навідувався. А славилась ця оселя ще співучою молоддю. Нові пісні невідомих авторів бозна-як з’являлися саме тут і швидко, як весняна пташня, розлітались по сусідніх селах та присілках.

І малярем хотів би я бути,
хоч на такий короткий час,
щоб у селі своїм забутім
відмалювать одно дівча...

Стоячи на березі, я чомусь пригадав собі цей романсик, ніби пароль при вступі на чужу територію. Але цієї ж миті інший сумний спомин затьмарив мені піднесений настрій. У вересні 1939-го військовий каральний підрозділ недобитків польського війська та поліції із помсти за збройні сутички з ОУНівським підпіллям розстріляв цілком невинних директора сільської школи та молодого греко-католицького священника. Від спалення село було врятоване лише завдяки кільком польським родинам, що мали тут свої господарства. Селяни не могли ще того забути, і тому побачення з нами, попри їх традиційний патріотизм, не надто їх втішило би. Але село спало. Високо над ним виплив надкраяний місяць і, освічуючи наш загін, наче намагався показати нас сплячим задністрянам: “Ось вони, знову з'явились тут на біду... ”.

Десь між хатами басовито гавкнув пес. Скрипнула хвіртка, і ми увійшли на чиєсь подвір'я. Заслонене вікно ледве пропускало трошки світла, що давало зрозуміти: нас таки чекають. В охайній теплій кімнаті тьмяно світилась нафтова лампа, ледве освічуючи образи та скромні пожитки господарів. У напівтемному куті сиділо двоє молодих чоловіків. Третій, в уніформі німецького шуцполіцая, лежав на лаві під піччю і, виглядало, дрімав. Всі троє були озброєні автоматами, які тримали при собі. Навіть шуцман, дрімаючи на лаві, притискав свого шмайсера рукою, наче боявся, що у нього, сплячого, можуть його поцупити. З господарів нікого тут не було, а це наводило на здогад, що хтось із тих трьох у цій хаті не зовсім чужий.

Краще роздивившись, я переконався, що тільки шуцман був мені зовсім незнайомий. Двох інших ми з Бескидом добре знали. Старший за віком був відомим нам Провідником вищого рівня ОУН на псевдо Ярема. Другий, низький плечистий парубок, доводився нам односельцем, а до того ще й рідним братом Бескида. У моїй голові трохи розвиднілось.

Вільшина тихо привітався, а ми розсілись на лавах. Якусь хвилину всі мовчали, а далі Ярема, окинувши всіх нас поглядом, сказав:

- До досвітку мусите пройти ще пару кілометрів... Менше залишиться на другу ніч.

Вираз його обличчя говорив, що він нами вдоволений. Разів зо два якось особливо звернув увагу на мою зброю. Нічого не сказавши, усміхнувся кутками губ і, нагнувшись до Степового, щось йому шепнув. Хоч я нічого не почув, але здогадувався – йому не сподобалась невідповідність мого озброєння.

- Далі поведе вас Скала, – сказав, вказавши очима на шуцмана, що вже підвівся з лави і розправляв рамена. – Він добре знайомий з цим тереном і безпечними стежками... На постої переднюєте, а там... все буде гаразд.

Виходило, ми тут не затримаємося. Скала встав і, поправивши на грудях МПі, підійшов до Степового за якоюсь ще інформацією. Вільшина теж встав і кожному з нас дружньо потиснув руку.

- Належалось би зогріти вас липовою гербатою, але... вибачте, – пожалів нас Степовий. – Пізня пора... часу обмаль, – і раптом – до мене: – Це старе австрійське коромисло тобі поміняють... Тепер з ним – хіба на сцену.

На цьому розмова в хаті закінчилася. Скала скомандував: “Встати, виходимо!”. Без слова ми вийшли надвір, на ходу шикуючись.

Дороги вночі завжди здаються довшими, а стежки – тим більше. Так мені здавалося ще довго, поки звик мандрувати ночами.

Між мною і Бескидом тепер вишикувалося двоє хлопців. Переді мною йшов Стрілка, а позаду – стрілець Вершок, незнайомий мені юнак. Він міг бути з сусіднього або з недалекого села, але досі я його ніколи не бачив. У нашій команді я не почув від нього ще ні слова і був таки здивований, коли він зненацька запитав:

- Знаєш, куди йдемо?
- На вишкіл, – кажу. – Куди ж ще?
- На вишкіл то на вишкіл, але... але де той вишкіл відбудеться?
- Того я не знаю.
- А я знаю, – сказав так, наче б в тому не бачив нічого таємного.
- Звідки довідався?.. Адже це, гадаю, таємниця...

- Розуміється... Тільки не для нас, – він на хвилину замовк, а далі повів знову: – Мені Вільшина сказав... То буде, якщо хочеш знати, десь біля Журавна... докладніше дознаємось аж за рікою.

- За якою ще рікою? – питаю. – Прецінь Дністер вже за нами.

- Ну й що? Кепсько знаєш терен, друже Вістун: забув про Стрий, який нам доведеться перескакувати.

- Чому перескакувати? – цікавлюсь. – Він такай там вузенький?

- То як коли. Русло його ширше дністрового, а в суху погоду воно майже сухе. Ріка пропливає по ньому двома-трьома рукавами, до речі, – не дуже глибокими. Якось дамо собі раду, – сказав повчаюче і знову замовк, наче не мав про що більше балакати.

Я ж став роздумувати над способами переправи, але нічого путнього так і не придумав. Врешті, вирішив – це не моя гризота.

Місяць уже повис над заходом. Відчутно похолодніло, нескошена отава покрилася срібною памороззю, і на ній залишався чіткий слід нашого переходу. На щастя, восени сорок четвертого свіжа партизанська стежка чи просто слід ще не набули такого зрадливого показника, як пізніше. Тим не менше вона бентежила свідомість, і не тільки мою.

- Подивись, яку стежку за собою залишаємо, – обізвався знову Вершок і змусив мене оглянутись.

У світлі місяця вона переконливо свідчила про наш перехід та його напрям. Проте, крім нас, ніхто не звернув на неї уваги. Інших зацікавило село, що забовваніло зліва, на відстані яких триста кроків. То був Держів. Ми минали його, не зупиняючись.

Від маршу вночі по бездоріжжі, по нерівному ґрунті, відчувалася втома, а до досвітку залишалось ще доброї півтори години і до п'яти кілометрів дороги. Поперек нашого напряму темніла лісова смута, яку ми мали перейти. На щастя, між деревами крутилася суха, рівна, встелена опалим листям, вузька доріжина, на якій хлопці помітно розслабились.

Пройшовши ще зі сто кроків, шуцман зупинився, і всі згуртувались біля нього, щоби щось почути.

- Відпочинемо, – сказав добродушно і, добувши пачку цигарок, засвітив сірник. Маленький вогник освітив нас, як петарда, а Скала спокійно продовжував свої настанови:

- До Тейсарова маємо ще... пару кілометрів. Хто відчуває потребу випорожнитись – не відкладайте на потім, щоб на постої не крутитись, як бойко в сливах. Розквартирую вас по сусідству. З господарями про своє – ніяких балачок. Ціль і напрям нашого переходу – сувора таємниця, прошу це затямити! – плюнувши на вогонь недопалка і шпурнувши його в густий кущ тернини, Скала далі читав нам свої науки: – Краєм села проходить рухливий тракт... Безпека вимагає, щоби ніхто, боронь Боже, не запідозрив нашого там днювання! За все інше відповідаю я. Зрозуміло?

Усі разом відповіли, що все зрозуміли.
Вже не пригадую, як ми наблизились до дороги.

Кроків з десять перед нею лежала купа довгих дерев'яних колод, за якими ми принишкли, щоб ще раз перевірити безпеку. Було ще зовсім темно, але в селі уже де-не-де світилось. Тракт лежав пустинний, і ми, виждавши відповідну мить, перекрочили його, щоб сховатись між будинками. Далі пішли загуменною стежиною і зупинились у старому саду. Тут Скала наказав почекати, а сам щез між хатами.

Скориставши з зупинки та відсутності провідника, я підійшов до Бескида, відчуваючи звичну потребу з ним поспілкуватись.

- Слухай, – питаю, – ти тут коли-небудь бував?

- Здається, ніколи, – відповів трохи здивований. – Зрештою, яке то має значення?

- Звісно, ніякого... Хоча варто би мати на цій парафії... когось знайомого.

- Справді? Але навіщо?

- Ну... хоча би для того, щоб наша сьогоднішня присутність у цьому селі не залишилась довічною таємницею.

- Не розумію... Ти – про що?

- Про що, про що... Не вдавай дурня, – пояснюю майже шепотом, щоби не почув “колійовець”. – Сам розумієш, усе може статися... то хоч додому переказав би.

- Або передав би “трикутник” чи штафету? – глузливо підбирав мене Бескид. – Заскоро ти, друже Вістун, забанував затеплим припічком... Наша війна, колего, війна особлива Вона не дозволяє ні приватної переписки, ні жодних переказів. Найкращі відомості про нас – ніяких чуток. Гадаю, на вишколі нам про це розповідять докладніше.

Джерело інформації 

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4

вівторок, 16 січня 2024 р.

Спогади - розповідь. Остання зустріч. (Автор: Петрів Роман) Дата публікації допису: Jul 12.2021.

Місто Миколаїв Львівська область 
І

Закутане у теплу хустку, дівча наблизилось до поверхового будинку і без стукання відчинило вхідні двері. У вузькому коридорі партеру було тепло і тихо. По хвилинній застанові ступила на сходи, що вели на поверх. Саме в цій хвилині появився на них старший працівник з контори Земельного відділу і простодушно запитав:

- Ти до кого, дівчино?

- До колєжанки. Чи тут знаходиться Статистичне управління?

- Ти вгадала. Саме тут, на поверсі, – відповів працівник і вже пустився йти, але дівча знову обізвалося:

- Її звуть Стефа, Стефа Гарасимко... Чи не могли б ви її покликати? Я дуже вас прошу.

Погляд загорнутої в хустку дівчини був щирий і майже благальний.

- Не можу тобі відмовити. Почекай, – сказав, усміхнувшись.

То був добрий знак. У тих часах старші люди дуже рідко дозволяли собі посміхнутись.

За столом у кабінеті ЦСУ сиділо яснооке п'ятнадцятилітнє дівча, яке цілком могло бути ровесницею прибулої.

- Стефцю, колєжанка до тебе прийшла Чекає там, надолі. Таке зиркате, – він підморгнув і зачинив двері.

Спускаючись по сходах, Стефа старалась розпізнати “колєжанку”. Не була певна, що бачить її вперше. Зблизившись, дівчата ще якусь хвилину розглядали себе, а потім прибула промовила майже шепотом:

- Який сьогодні світлий день!

Слова прозвучали, як дивне привітання, і викликали чутливу дрож по всьому Стефиному тілі. В неї помітно змінилось обличчя, особливо погляд.

- Шкода, що закінчується, – відповіла ще тихіше. – Що маєш до мене?

Прибула оглянулась. Крізь вікно, на другому боці вулиці, видно було купу заржавілого залізного брухту, який не так давно був грізною бойовою машиною.

На ньому сиділа пара ворон. Знак – на тротуарі безлюдно.

- Принесла дві штафети. Меншу прочитай, там написано, що маєш зробити з більшою. Це – терміново. Бувай!

Дівчата подали собі руки і розійшлись.

У другій половині грудня дні найкоротші і переважно похмурі. У четвертій пополудні вже вечоріє. Не вмикаючи світла, стоячи біля печі, Стефа розкрутила менший папірець. Було там всього чотири слова і то – одно скорочене: "Друже, передайте отцю Фед.”. Все зрозуміла. Кинула папірець на газовий пальник, і він умить став летючим полум'ям. Це заспокоїло і наче зогріло душу.

Робочий день закінчувався і за вікнами сутеніло. Вирішила віднести штафету зараз по дорозі додому. Може, й справді в ній є щось важливе, термінове і вже завтра може бути запізно? Може, хтось потребує сповідника?

До приходства, як до крамниць, можна було заходити без підозри. У тих роках священників ще поважали і потребували майже всі. І все ж таки вона – селюшка, молода... Скрите десь око може поцікавитись: а що в неї за потреба така до отця декана?.. Зрештою, що це кого обходить?

Відчинила двері вже з полегшою. Священник, видно, чекав на цей папірець. Кілька написаних слів він наче проковтнув і відразу заметушився.

- Дякую, дитино. Вже досить пізно, але я... я швидко одягнусь.

Зрозуміла, що він ще не все сказав, і чекала.

У кухні не світилось, і до дівчини вийшла їмость. Хотіла, напевно, щось запитати, але не наважувалась відкрити душу незнайомій. Придивлялась до неї уважно, хоч в осілих потемках обличчя дівчини ледве зарисовувалось.

- Може, нап’єшся гарячої гербати? – запитала, щоб лиш озвучити тишу. Чайник саме закипів.

- Дуже дякую, пані. На це вже не буде часу.

Поява у дверях священика якби підтвердила сказане.

Надворі лежав свіжий сніг і брав легкий морозець. Господар вдягнувся тепло, по-зимовому.

- Будемо йти не разом. Тримайся десять-п’ятнадцять кроків поперед мене, – сказав при виході священник. – У разі якоїсь небажаної зустрічі – ти мене не знаєш і йдеш собі по своїй справі. Маєш когось на Радіві?

- То ми йдемо на Радів?

- Авжеж. Хіба ти не знаєш?

- Тепер знаю.

- Отже, домовились, – і тут, звернувшись до дружини, додав: – А ти, мамусю, не тривожся. Я довго не забавлю.

Вулиці вже наповнилися сумерками і вони цілком опустіли. Де-не-де слабо блимали вікна, викидаючи на хідник трохи світла. Часом дорогу перебігали пси або кішки і в цій миті щезали за парканами дворів, залишаючи на снігу ямки слідів.

Містечко перебувало ще у воєнному стані. Дарма, що фронти пересунулись вже далеко, за Карпати і під Варшаву, – спокою тут ніхто не відчував і скоро не сподівався. Майже щодня на околицях зривалась густа стрілянина, відлуння якої не могли зупинити навіть навколишні пагорби. Змінивши лише стратегію і противників, війна продовжувала збирати своє криваве жниво. Що гірше, тепер ніхто вже не прогнозував, коли і яким чином вона закінчиться.

Кінець вулиці Підлісся був початком звичайної польової дороги, яка провадила до самого села. Дівчина скоротила дистанцію, а далі – цілком зблизилась зі своїм супутником.

 Тепер же не знаю, хто кого провадить, отче. Де маємо зупинитись? – запитала, сподіваючись вияснити мету подорожі.

- Повір, сам не знаю. Зайдемо до першої хати, якщо... якщо, евентуально, нас не зупинить якийсь патруль або пост, – і, хвилинку подумавши, додав: – Тепер, міркую, ліпше нам буде йти вкупі... Ходім.

Виходячи дорогою на пагорб, наслухували. Щохвилини могло почутись: “Стій, хто йде?!”. Але ніхто не ворушив нічної тиші. Тільки вітер, що дмухав у бік заходу, шелестів у придорожних хащах неопалим сухим листям.

- Вступимо до першої хати. Господарі – мої знайомі парохіяни, – сказав тихо священник, і вони ступили на подвір'я.

У хаті світилось маленьке кухонне віконце і з комина курився дим.

Перший стук у двері не викликав нікого. Постукала вдруге. На поріг вийшла господиня. Витираючи руки в запаску не мала, як виглядало, наміру просити їх до хати.

- Слава Ісусу Христу! – привітався священник, і його голос чудодійно змінив поставу і настрій господині.

- Слава навіки! Господи Боже! Вибачте, отче, я не впізнала вас. Прошу до хати, прошу... лебеділа жінка, а далі шепнула конфіденційно: – У нас – гості.

Зі світлиці дмухнуло теплом. На лавах, біля стола та печі, сиділи озброєні молоді люди. Обличчя їх, завуальовані потемками, не могли приховати замішання та збентеження від несподіваних відвідин.

- Слава Ісусу Христу і мир вам! – знову привітав усіх священник. Всі встали і хтось відповів: – Слава навіки! Прошу, сідайте, отче, та загрійтесь.

Лава біля печі цілком звільнилася. Священник присів, кивнувши дівчині, щоб вона теж зробила це саме. Не мав найменших сумнівів щодо розконспірованості своєї особи. Майже всі присутні тут були тутешніми, місцевими хлопцями. Він хрестив їх, вчив Закону Божого і при світлі дня, напевно, пізнав би кожного.

Але навіщо це? Так краще.

Врешті один із них підійшов до дівчини і півголосом запитав:

- Друже Самара, а тебе що привело?

- Не мене, а я привела. Ось прошу... – вона поглядом вказала священника.

- Так, так... Покличте, прошу, вашого командира, ага... Він знає, – пояснив парох і ще раз попросив дівчину сісти.

- Слухаю, – хлопець віддав честь по-військовому і вийшов.

Запанувала тиша як біля покійника.

По кількох хвилинах знову скрипнули двері, і з них хильцем ввійшов молодий високий старшина. Поверх короткого кожушка був підперезаний чорним широким військовим поясом, на якому зліва чорніла кобура німецького пістоля.

Знявши баранкову “мазепинку”, він відразу помітив священника і, несподівано для всіх, клякнув перед ним на коліна.

- Олесю, я й в гадці не мав, що ти так близько, – ледве вимовив священник, погладжуючи долонями кучеряве волосся старшини.

- Справді, татку, я тут зовсім недавно, – відповів, цілуючи батькові руки.

Священник все гладив і гладив голову старшини. У глибокому зворушенні забув усе, про що хотів від нього довідатися. Сцена ставала родинно-інтимною, і присутність посторонніх здавалась непристойною.

Хлопці один по одному виходили надвір. Дівчина теж не мала охоти довше чекати. Доручення було виконане – могла відходити.

- Здається, мені треба йти – мама буде тривожитись... Чи маю ще почекати отця?

- Ні, не треба... Його проведуть. А тобі ще раз дуже дякую, – відповів командир і, ставши на весь зріст, спитав цілком серйозно:

- Маєш якесь алібі?

- Дорогою придумаю...

- Маю на увазі – не для мами, – сказав з усмішкою.

- І для мами маю, – відповіла теж з посмішкою.

- Не боїшся?

- А це... не має значення.

- Маєш рацію. Скільки можна лякатись?.. Хай ворог нас боїться. Прощавай!

Останнє слово впало як удар. Дівчина широко відкрила очі, і її погляд блиснув в темноті так виразно, що став помітним навіть священникові. Здавалось, що це вимовив не сам командир, а хтось інший з його нутра, хтось, що проглядає будучність, але не має влади над нею.

Хлопець це помітив і відразу поправився.

- Все в порядку, Самара!.. З Богом... І... до зустрічі.

Далі син з батьком залишилися самі і повели розмову півголосом.

- Хай татко не журиться, не тривожиться і заспокоює маму, – потішав, як школяр, що вибирався у пластунські табори. – Я – не один, нас багато і... ми всі добре озброєні.

- Та я бачив, – відповів пригнічено, – тільки... поведінка ваша тут якась така... зовсім цивільна. Я, правда, не військовий, але...

- Але око в тебе генеральське, татку, – і по хвилинній задумі додав: – Дисципліна, як відомо, найтрудніший предмет у програмах військових наук. Його за місяць-два не осилиш. А без цієї дисципліни вояк – не вояк, а, даруй, озброєний вуйко.

- Мене цілий рік ганяли, дресирували, як медведя в цирку, поки збагнув, яка різниця між кадровим військовим і навіть найкмітливішим новобранцем. А мої хлопці – подумай лише! – ще вчора від коси та ціпа попадають у складні бойові ситуації. Часом аж сміх бере, – він таки усміхнувся, – набивають кишені патронами, носили би по два пістолі, по п'ять гранат, а як на стійку, то хочуть десь біля хати, де файна дівчина... Трудна кадра, але що вдієш? Наука буде в бою. Може, й тому мучить мене думка, чи розумно ти поступив, залишивши свою Дивізію, чи не було в тому нерозважної помилки? Як ти гадаєш?

- Пізно над тим роздумувати, татку.

- Знаю, що запізно, але думається... Там все ж таки був якийсь шанс...

- Наша війна залишає нам лише один шанс – впасти чесно на полі бою.

- Як ти можеш мені таке говорити!? – зойкнув у розпачі. – Ти не маєш серця... не маєш.

- Воно тебе дуже любить, татку. Так любить, що не наважується вводити в оману, – сказав з болем і знов схилився цілувати батькові руки.

- Ні, ні. Цього не може бути. Господи милосердний! Ти дав мені двох синів, щоб випробувати мою любов до Тебе. Чим я так провинився перед Тобою, що забираєш їх від мене, коли я ще не надивився на них?.. Чому вони для мене ні живі, ні мертві?.. Чи я годен то зрозуміти?.. Чи я годен то знести?.. – голос його тремтів і уривався, посічений жалем і розпачем.

- Заспокійся, татку! Благаю тебе, заспокійся!.. – просив хлопець, не встаючи з колін.

- Ми – живі... Ми не зможемо вмерти, бо дух наш – життя і сила нашого великого народу. А народ наш – вічний, і сила його незборима.. Ти сам це не раз говорив...

- Говорив, говорив... а ти слухав... Але що я твоїй мамі маю сказати?.. Вона буде на мене дивитись, дивитись, дивитись... Маю їй повторити все те, чим ти мене потішив, га?..

- Але ж ні, татку...

- А видиш! Бо ти не певний, чи я годен буду той погляд витримати і... серце у мене не розірветься.

- Що ти, татку. Хай Бог боронить! Ми, здається, занадто почорнили прийдешні дні. Не все так кепсько, як виглядає... Хто його знає, як воєнна фортуна покрутить своїм колесом. Маємо певну інформацію: в таборі аліянтів вже йде гризня.

- Що нам до того?

По хвилині мовчання священник знову заговорив, але вже спокійніше.

- Позавтру маємо свято святого Миколая. Відправлю за всіх вас Літургію. Буду просити Святителя, щоб не оставив вас без своєї опіки.

- Добре, татку. Помолися... – і додав: – Проси святого Миколая, щоб не віддав когось із нас живим в руки ворога. Я певний – він тебе послухає.

Батько з сином міцно обнялись і розійшлись у темноті грудневої ночі.

ІІ

Ще перед Новим роком пароха о. Федосевича викликали у районний відділ НКВД. Пішов без вагання. Знав, що всього можна сподіватись, але вже не мав нічого до страчення.

У кабінеті на поверсі сидів за столом офіцер з широчезними погонами. Прихід священника підняв його з крісла і помітно збентежив.

- Сідайте, отець. Розмова буде, – сказав досить чемно і запропонував “Казбек”.

- Дякую, я не палю, – відповів. – Яку ж таку справу маєте до мене?

Військовий порпався у своїй шухляді і з-під лоба зиркав на прибулого.

- Яку справу? – він знову глипнув на священника і закурив. – Ну, так би мовити, цілком сімейного характеру. Маю до вас одне просте запитання: де ваш молодший син Олесь?

Священник зробив вигляд дуже здивованого.

- Де є мій син?.. То я мав би вас про це запитати.

- Як то?.. Чому я мав би знати про це? – відповів теж здивовано, пильно обсервуючи пароха.

- Ну, якщо не ви, то ваша установа мусить про це знати.

- Цікаво, – тягнув далі енкаведист, не певний, чи священник справді нічого не знає, чи накручує якесь алібі. Щоб не гаяти часу, поставив запитання “в лоб”:

- Маємо інформацію, що між убитими на Радіві бандитами був... і ваш син, – виложив, вліпивши очі в священника

- Мій син?.. Що за ідіотська інформація? – відповів. – Хіба він утік вам з в’язниці? – священник мацнув своє лице, відчувши його мов окаменілим.

- Чево, чево? – енкаведист від збентеження загнув по-російськи. – Мова йде не про старшого. Ми знаємо – у вас були два сини...

- Чому “були”?.. Вони є... якщо старшого не закатрупили десь безневинно, як отих нещасних у Закладівському лісі. Чи, може, це теж для вас таємниця?

Енкаведист скривився, як від гіркої пігулки.

- А молодший? Де він подівся? – наполягав прискіпливо, поїдаючи очами пароха.

- Від сорок другого – у Празі. По закінченні Стрийської гімназії виїхав туди на студії. Від Великодня не маємо від нього жодних вісток.

- То ви впевнені, що там, на Радіві, його не могло бути?

- Абсолютно. Бо як можна повірити в те, що хлопець покинув навчання і сам пустився у таку далеч, через фронти, для того тільки, щоб на Радіві партизанити? Самі подумайте...

- Взагалі, логічно, – погодився енкаведист. – Вибачте, я вас більше не затримую, – він встав з крісла в знак, що розмова закінчена.

Парох теж підвівся і, ледве переставляючи здерев'янілі ноги, вийшов з кабінету.

ІІІ

Багато років пізніше.

Була Великодня субота і вечором, як щороку, посвячували паски. Старенький священник у супроводі дяка зайшов до одної хати, де зійшовся гурт парафіян, і почав урочисто: “Христос воскресе із мертвих...”. Відчитавши воскресні молитви, взяв від дяка кропило і почав кропити пахучі дари Господні. Раптом його погляд зупинився на обличчі молодиці, що стояла проти вікна і якось особливо дивилась на нього. Придивився уважніше і... пам'ять не підвела. В одній миті в уяві воскресла зимова ніч, остання подорож до сина разом в товаристві сміливої дівчини, якої він ні перед тим, ні потім ніколи не зустрічав. “Так, це вона, – подумав, – але мушу переконатись."

Вибравши найкоротшу дистанцію, звів на неї свій погляд і тихо запитав:

- То ви?

Молодиця двічі кивнула головою. Всі сумніви відразу розвіялись... Чиєсь фахове спостереження могло застановитись над тим загадковим порозумінням і заразом помітити, як затремтіли священникові руки, як засклились прозорою плівкою його запалі очі, як посіріли і опустились поморщені лиця. Але це тривало всього кілька секунд. Старенький вмить очуняв, махнув кропилом і враз заспівав по-молодечому дзвінко і бадьоро: “Христос воскресе із мертвих! Смертю смерть поправ... – і ще голосніше: – і сущим во гробі життя дарував!..“.

Рясний дощ свяченої води посипався на молодицю, на її кошик зі свяченим, на епітрахіль та усміхнене обличчя священника.

І вже ніхто не міг відрізнити батьківських сліз від краплин свяченої пасхальної води.

P.S. Події відбувались в місті Миколаєві Львівської області.

В отця Федосевича було двоє синів – старший Юрій і молодший Олесь. Восени 1939 року Юрій був поранений і о. Федосевич відвіз сина до Львова в лікарню. Юрія в лікарні заарештувало НКВД. Згодом був замордований.

В газеті «Українські щоденні вісті» №№2-43, 8липня – 24 серпня 1941 року було розміщено оголошення:

«Федосевич Юрій, сидів у тюрмі на Замарстинові. Хто має яку-небудь інформацію, просимо подати: о. Федосевич, Миколаїв н/Дн, або до редакції «Українських щоденних вістей». Всі витрати будуть звернені.»

Син Олесь впав на Радьові.

Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4