І
Закутане у теплу хустку, дівча наблизилось до поверхового будинку і без стукання відчинило вхідні двері. У вузькому коридорі партеру було тепло і тихо. По хвилинній застанові ступила на сходи, що вели на поверх. Саме в цій хвилині появився на них старший працівник з контори Земельного відділу і простодушно запитав:
- Ти до кого, дівчино?
- До колєжанки. Чи тут знаходиться Статистичне управління?
- Ти вгадала. Саме тут, на поверсі, – відповів працівник і вже пустився йти, але дівча знову обізвалося:
- Її звуть Стефа, Стефа Гарасимко... Чи не могли б ви її покликати? Я дуже вас прошу.
Погляд загорнутої в хустку дівчини був щирий і майже благальний.
- Не можу тобі відмовити. Почекай, – сказав, усміхнувшись.
То був добрий знак. У тих часах старші люди дуже рідко дозволяли собі посміхнутись.
За столом у кабінеті ЦСУ сиділо яснооке п'ятнадцятилітнє дівча, яке цілком могло бути ровесницею прибулої.
- Стефцю, колєжанка до тебе прийшла Чекає там, надолі. Таке зиркате, – він підморгнув і зачинив двері.
Спускаючись по сходах, Стефа старалась розпізнати “колєжанку”. Не була певна, що бачить її вперше. Зблизившись, дівчата ще якусь хвилину розглядали себе, а потім прибула промовила майже шепотом:
- Який сьогодні світлий день!
Слова прозвучали, як дивне привітання, і викликали чутливу дрож по всьому Стефиному тілі. В неї помітно змінилось обличчя, особливо погляд.
- Шкода, що закінчується, – відповіла ще тихіше. – Що маєш до мене?
Прибула оглянулась. Крізь вікно, на другому боці вулиці, видно було купу заржавілого залізного брухту, який не так давно був грізною бойовою машиною.
На ньому сиділа пара ворон. Знак – на тротуарі безлюдно.
- Принесла дві штафети. Меншу прочитай, там написано, що маєш зробити з більшою. Це – терміново. Бувай!
Дівчата подали собі руки і розійшлись.
У другій половині грудня дні найкоротші і переважно похмурі. У четвертій пополудні вже вечоріє. Не вмикаючи світла, стоячи біля печі, Стефа розкрутила менший папірець. Було там всього чотири слова і то – одно скорочене: "Друже, передайте отцю Фед.”. Все зрозуміла. Кинула папірець на газовий пальник, і він умить став летючим полум'ям. Це заспокоїло і наче зогріло душу.
Робочий день закінчувався і за вікнами сутеніло. Вирішила віднести штафету зараз по дорозі додому. Може, й справді в ній є щось важливе, термінове і вже завтра може бути запізно? Може, хтось потребує сповідника?
До приходства, як до крамниць, можна було заходити без підозри. У тих роках священників ще поважали і потребували майже всі. І все ж таки вона – селюшка, молода... Скрите десь око може поцікавитись: а що в неї за потреба така до отця декана?.. Зрештою, що це кого обходить?
Відчинила двері вже з полегшою. Священник, видно, чекав на цей папірець. Кілька написаних слів він наче проковтнув і відразу заметушився.
- Дякую, дитино. Вже досить пізно, але я... я швидко одягнусь.
Зрозуміла, що він ще не все сказав, і чекала.
У кухні не світилось, і до дівчини вийшла їмость. Хотіла, напевно, щось запитати, але не наважувалась відкрити душу незнайомій. Придивлялась до неї уважно, хоч в осілих потемках обличчя дівчини ледве зарисовувалось.
- Може, нап’єшся гарячої гербати? – запитала, щоб лиш озвучити тишу. Чайник саме закипів.
- Дуже дякую, пані. На це вже не буде часу.
Поява у дверях священика якби підтвердила сказане.
Надворі лежав свіжий сніг і брав легкий морозець. Господар вдягнувся тепло, по-зимовому.
- Будемо йти не разом. Тримайся десять-п’ятнадцять кроків поперед мене, – сказав при виході священник. – У разі якоїсь небажаної зустрічі – ти мене не знаєш і йдеш собі по своїй справі. Маєш когось на Радіві?
- То ми йдемо на Радів?
- Авжеж. Хіба ти не знаєш?
- Тепер знаю.
- Отже, домовились, – і тут, звернувшись до дружини, додав: – А ти, мамусю, не тривожся. Я довго не забавлю.
Вулиці вже наповнилися сумерками і вони цілком опустіли. Де-не-де слабо блимали вікна, викидаючи на хідник трохи світла. Часом дорогу перебігали пси або кішки і в цій миті щезали за парканами дворів, залишаючи на снігу ямки слідів.
Містечко перебувало ще у воєнному стані. Дарма, що фронти пересунулись вже далеко, за Карпати і під Варшаву, – спокою тут ніхто не відчував і скоро не сподівався. Майже щодня на околицях зривалась густа стрілянина, відлуння якої не могли зупинити навіть навколишні пагорби. Змінивши лише стратегію і противників, війна продовжувала збирати своє криваве жниво. Що гірше, тепер ніхто вже не прогнозував, коли і яким чином вона закінчиться.
Кінець вулиці Підлісся був початком звичайної польової дороги, яка провадила до самого села. Дівчина скоротила дистанцію, а далі – цілком зблизилась зі своїм супутником.
Тепер же не знаю, хто кого провадить, отче. Де маємо зупинитись? – запитала, сподіваючись вияснити мету подорожі.
- Повір, сам не знаю. Зайдемо до першої хати, якщо... якщо, евентуально, нас не зупинить якийсь патруль або пост, – і, хвилинку подумавши, додав: – Тепер, міркую, ліпше нам буде йти вкупі... Ходім.
Виходячи дорогою на пагорб, наслухували. Щохвилини могло почутись: “Стій, хто йде?!”. Але ніхто не ворушив нічної тиші. Тільки вітер, що дмухав у бік заходу, шелестів у придорожних хащах неопалим сухим листям.
- Вступимо до першої хати. Господарі – мої знайомі парохіяни, – сказав тихо священник, і вони ступили на подвір'я.
У хаті світилось маленьке кухонне віконце і з комина курився дим.
Перший стук у двері не викликав нікого. Постукала вдруге. На поріг вийшла господиня. Витираючи руки в запаску не мала, як виглядало, наміру просити їх до хати.
- Слава Ісусу Христу! – привітався священник, і його голос чудодійно змінив поставу і настрій господині.
- Слава навіки! Господи Боже! Вибачте, отче, я не впізнала вас. Прошу до хати, прошу... лебеділа жінка, а далі шепнула конфіденційно: – У нас – гості.
Зі світлиці дмухнуло теплом. На лавах, біля стола та печі, сиділи озброєні молоді люди. Обличчя їх, завуальовані потемками, не могли приховати замішання та збентеження від несподіваних відвідин.
- Слава Ісусу Христу і мир вам! – знову привітав усіх священник. Всі встали і хтось відповів: – Слава навіки! Прошу, сідайте, отче, та загрійтесь.
Лава біля печі цілком звільнилася. Священник присів, кивнувши дівчині, щоб вона теж зробила це саме. Не мав найменших сумнівів щодо розконспірованості своєї особи. Майже всі присутні тут були тутешніми, місцевими хлопцями. Він хрестив їх, вчив Закону Божого і при світлі дня, напевно, пізнав би кожного.
Але навіщо це? Так краще.
Врешті один із них підійшов до дівчини і півголосом запитав:
- Друже Самара, а тебе що привело?
- Не мене, а я привела. Ось прошу... – вона поглядом вказала священника.
- Так, так... Покличте, прошу, вашого командира, ага... Він знає, – пояснив парох і ще раз попросив дівчину сісти.
- Слухаю, – хлопець віддав честь по-військовому і вийшов.
Запанувала тиша як біля покійника.
По кількох хвилинах знову скрипнули двері, і з них хильцем ввійшов молодий високий старшина. Поверх короткого кожушка був підперезаний чорним широким військовим поясом, на якому зліва чорніла кобура німецького пістоля.
Знявши баранкову “мазепинку”, він відразу помітив священника і, несподівано для всіх, клякнув перед ним на коліна.
- Олесю, я й в гадці не мав, що ти так близько, – ледве вимовив священник, погладжуючи долонями кучеряве волосся старшини.
- Справді, татку, я тут зовсім недавно, – відповів, цілуючи батькові руки.
Священник все гладив і гладив голову старшини. У глибокому зворушенні забув усе, про що хотів від нього довідатися. Сцена ставала родинно-інтимною, і присутність посторонніх здавалась непристойною.
Хлопці один по одному виходили надвір. Дівчина теж не мала охоти довше чекати. Доручення було виконане – могла відходити.
- Здається, мені треба йти – мама буде тривожитись... Чи маю ще почекати отця?
- Ні, не треба... Його проведуть. А тобі ще раз дуже дякую, – відповів командир і, ставши на весь зріст, спитав цілком серйозно:
- Маєш якесь алібі?
- Дорогою придумаю...
- Маю на увазі – не для мами, – сказав з усмішкою.
- І для мами маю, – відповіла теж з посмішкою.
- Не боїшся?
- А це... не має значення.
- Маєш рацію. Скільки можна лякатись?.. Хай ворог нас боїться. Прощавай!
Останнє слово впало як удар. Дівчина широко відкрила очі, і її погляд блиснув в темноті так виразно, що став помітним навіть священникові. Здавалось, що це вимовив не сам командир, а хтось інший з його нутра, хтось, що проглядає будучність, але не має влади над нею.
Хлопець це помітив і відразу поправився.
- Все в порядку, Самара!.. З Богом... І... до зустрічі.
Далі син з батьком залишилися самі і повели розмову півголосом.
- Хай татко не журиться, не тривожиться і заспокоює маму, – потішав, як школяр, що вибирався у пластунські табори. – Я – не один, нас багато і... ми всі добре озброєні.
- Та я бачив, – відповів пригнічено, – тільки... поведінка ваша тут якась така... зовсім цивільна. Я, правда, не військовий, але...
- Але око в тебе генеральське, татку, – і по хвилинній задумі додав: – Дисципліна, як відомо, найтрудніший предмет у програмах військових наук. Його за місяць-два не осилиш. А без цієї дисципліни вояк – не вояк, а, даруй, озброєний вуйко.
- Мене цілий рік ганяли, дресирували, як медведя в цирку, поки збагнув, яка різниця між кадровим військовим і навіть найкмітливішим новобранцем. А мої хлопці – подумай лише! – ще вчора від коси та ціпа попадають у складні бойові ситуації. Часом аж сміх бере, – він таки усміхнувся, – набивають кишені патронами, носили би по два пістолі, по п'ять гранат, а як на стійку, то хочуть десь біля хати, де файна дівчина... Трудна кадра, але що вдієш? Наука буде в бою. Може, й тому мучить мене думка, чи розумно ти поступив, залишивши свою Дивізію, чи не було в тому нерозважної помилки? Як ти гадаєш?
- Пізно над тим роздумувати, татку.
- Знаю, що запізно, але думається... Там все ж таки був якийсь шанс...
- Наша війна залишає нам лише один шанс – впасти чесно на полі бою.
- Як ти можеш мені таке говорити!? – зойкнув у розпачі. – Ти не маєш серця... не маєш.
- Воно тебе дуже любить, татку. Так любить, що не наважується вводити в оману, – сказав з болем і знов схилився цілувати батькові руки.
- Ні, ні. Цього не може бути. Господи милосердний! Ти дав мені двох синів, щоб випробувати мою любов до Тебе. Чим я так провинився перед Тобою, що забираєш їх від мене, коли я ще не надивився на них?.. Чому вони для мене ні живі, ні мертві?.. Чи я годен то зрозуміти?.. Чи я годен то знести?.. – голос його тремтів і уривався, посічений жалем і розпачем.
- Заспокійся, татку! Благаю тебе, заспокійся!.. – просив хлопець, не встаючи з колін.
- Ми – живі... Ми не зможемо вмерти, бо дух наш – життя і сила нашого великого народу. А народ наш – вічний, і сила його незборима.. Ти сам це не раз говорив...
- Говорив, говорив... а ти слухав... Але що я твоїй мамі маю сказати?.. Вона буде на мене дивитись, дивитись, дивитись... Маю їй повторити все те, чим ти мене потішив, га?..
- Але ж ні, татку...
- А видиш! Бо ти не певний, чи я годен буду той погляд витримати і... серце у мене не розірветься.
- Що ти, татку. Хай Бог боронить! Ми, здається, занадто почорнили прийдешні дні. Не все так кепсько, як виглядає... Хто його знає, як воєнна фортуна покрутить своїм колесом. Маємо певну інформацію: в таборі аліянтів вже йде гризня.
- Що нам до того?
По хвилині мовчання священник знову заговорив, але вже спокійніше.
- Позавтру маємо свято святого Миколая. Відправлю за всіх вас Літургію. Буду просити Святителя, щоб не оставив вас без своєї опіки.
- Добре, татку. Помолися... – і додав: – Проси святого Миколая, щоб не віддав когось із нас живим в руки ворога. Я певний – він тебе послухає.
Батько з сином міцно обнялись і розійшлись у темноті грудневої ночі.
ІІ
Ще перед Новим роком пароха о. Федосевича викликали у районний відділ НКВД. Пішов без вагання. Знав, що всього можна сподіватись, але вже не мав нічого до страчення.
У кабінеті на поверсі сидів за столом офіцер з широчезними погонами. Прихід священника підняв його з крісла і помітно збентежив.
- Сідайте, отець. Розмова буде, – сказав досить чемно і запропонував “Казбек”.
- Дякую, я не палю, – відповів. – Яку ж таку справу маєте до мене?
Військовий порпався у своїй шухляді і з-під лоба зиркав на прибулого.
- Яку справу? – він знову глипнув на священника і закурив. – Ну, так би мовити, цілком сімейного характеру. Маю до вас одне просте запитання: де ваш молодший син Олесь?
Священник зробив вигляд дуже здивованого.
- Де є мій син?.. То я мав би вас про це запитати.
- Як то?.. Чому я мав би знати про це? – відповів теж здивовано, пильно обсервуючи пароха.
- Ну, якщо не ви, то ваша установа мусить про це знати.
- Цікаво, – тягнув далі енкаведист, не певний, чи священник справді нічого не знає, чи накручує якесь алібі. Щоб не гаяти часу, поставив запитання “в лоб”:
- Маємо інформацію, що між убитими на Радіві бандитами був... і ваш син, – виложив, вліпивши очі в священника
- Мій син?.. Що за ідіотська інформація? – відповів. – Хіба він утік вам з в’язниці? – священник мацнув своє лице, відчувши його мов окаменілим.
- Чево, чево? – енкаведист від збентеження загнув по-російськи. – Мова йде не про старшого. Ми знаємо – у вас були два сини...
- Чому “були”?.. Вони є... якщо старшого не закатрупили десь безневинно, як отих нещасних у Закладівському лісі. Чи, може, це теж для вас таємниця?
Енкаведист скривився, як від гіркої пігулки.
- А молодший? Де він подівся? – наполягав прискіпливо, поїдаючи очами пароха.
- Від сорок другого – у Празі. По закінченні Стрийської гімназії виїхав туди на студії. Від Великодня не маємо від нього жодних вісток.
- То ви впевнені, що там, на Радіві, його не могло бути?
- Абсолютно. Бо як можна повірити в те, що хлопець покинув навчання і сам пустився у таку далеч, через фронти, для того тільки, щоб на Радіві партизанити? Самі подумайте...
- Взагалі, логічно, – погодився енкаведист. – Вибачте, я вас більше не затримую, – він встав з крісла в знак, що розмова закінчена.
Парох теж підвівся і, ледве переставляючи здерев'янілі ноги, вийшов з кабінету.
ІІІ
Багато років пізніше.
Була Великодня субота і вечором, як щороку, посвячували паски. Старенький священник у супроводі дяка зайшов до одної хати, де зійшовся гурт парафіян, і почав урочисто: “Христос воскресе із мертвих...”. Відчитавши воскресні молитви, взяв від дяка кропило і почав кропити пахучі дари Господні. Раптом його погляд зупинився на обличчі молодиці, що стояла проти вікна і якось особливо дивилась на нього. Придивився уважніше і... пам'ять не підвела. В одній миті в уяві воскресла зимова ніч, остання подорож до сина разом в товаристві сміливої дівчини, якої він ні перед тим, ні потім ніколи не зустрічав. “Так, це вона, – подумав, – але мушу переконатись."
Вибравши найкоротшу дистанцію, звів на неї свій погляд і тихо запитав:
- То ви?
Молодиця двічі кивнула головою. Всі сумніви відразу розвіялись... Чиєсь фахове спостереження могло застановитись над тим загадковим порозумінням і заразом помітити, як затремтіли священникові руки, як засклились прозорою плівкою його запалі очі, як посіріли і опустились поморщені лиця. Але це тривало всього кілька секунд. Старенький вмить очуняв, махнув кропилом і враз заспівав по-молодечому дзвінко і бадьоро: “Христос воскресе із мертвих! Смертю смерть поправ... – і ще голосніше: – і сущим во гробі життя дарував!..“.
Рясний дощ свяченої води посипався на молодицю, на її кошик зі свяченим, на епітрахіль та усміхнене обличчя священника.
І вже ніхто не міг відрізнити батьківських сліз від краплин свяченої пасхальної води.
P.S. Події відбувались в місті Миколаєві Львівської області.
В отця Федосевича було двоє синів – старший Юрій і молодший Олесь. Восени 1939 року Юрій був поранений і о. Федосевич відвіз сина до Львова в лікарню. Юрія в лікарні заарештувало НКВД. Згодом був замордований.
В газеті «Українські щоденні вісті» №№2-43, 8липня – 24 серпня 1941 року було розміщено оголошення:
«Федосевич Юрій, сидів у тюрмі на Замарстинові. Хто має яку-небудь інформацію, просимо подати: о. Федосевич, Миколаїв н/Дн, або до редакції «Українських щоденних вістей». Всі витрати будуть звернені.»
Син Олесь впав на Радьові.
Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4
Немає коментарів:
Дописати коментар