Загальна кількість переглядів!

суботу, 10 лютого 2024 р.

Володимир Манюх псевдо "Борис" лікар який допомагав воїнам УПА. Народився 1921 року в с. Яблунів Галицького р-ну Івано-Франківської області.

Закінчив Станіславівську гімназію та природничий ліцей. Рік вчителював у рідному селі. У 1940 році вступив до Львівського медінституту. В 1944 році перервав навчання і перейшов у ряди Українського Червоного Хреста Української Повстанської Армії. За дорученням УЧХ організував польовий шпиталь УПА в селі Стрілиська Старі. Потім перебрався до Станіславова, де влаштувався на роботу в обласну лікарню. В 1945 році вступив до Станіславівського медінституту і одночасно працював на кафедрі порівняльної анатомії. Закінчивши інститут з відзнакою (1947 рік), залишився для наукової роботи при кафедрі хірургії.

Виходець із простої галицької родини, надзвичайно інтелігентний та ерудований Володимир Манюх, працюючи в Івано–Франківській обласній клінічній лікарні, тривалий час залишався поза підозрою радянських спецслужб. Часто вночі в супроводі партизанських провідників він вирушав у небезпечну дорогу, аби в лісовій криївці чи селянській оселі надати невідкладну допомогу тяжкопораненому воякові УПА чи українському підпільнику. У самому приміщенні обласної лікарні також було обладнано таємну кімнату, де Володимир Манюх із колегами провели понад 150 складних хірургічних операцій

 «Українська Повстанська армія, поза сумнівом, була добре зорганізованою і структурованою, маючи всі ознаки регулярного війська, — стверджує провідний науковий співробітник музею Василь Тимків. — Тож не дивно, що при штабах військових округів діяли підрозділи медичної опіки. Медично–санітарний відділ займався організацією невеличких лікарень, названих «шпитальками», пунктів перев’язки, опікувався пораненими та хворими. Фармацевтичний — заготовляв медичні препарати, харитативний — опікувався родинами членів ОУН та УПА, заарештованих чи засуджених, і дітьми–сиротами. Господарський відділ організовував вишколи медиків».

Винятково складні обставини, за яких доводилося оперувати й виходжувати вояків УПА, постійний ризик і жертовність повстанських медиків нині важко уявити. І все ж їм постійно доводилося працювати в умовах окупації: спершу — німецької, потім — радянської. Ті, хто проводив дні і ночі в лісових підземних бункерах, відчували постійний психологічний пресинг: якщо «шпитальку», прочісуючи віддалені масиви, виявляли енкаведисти, розв’язка була лише одна — смерть. Живими пацієнти лісових лікарень та їхні рятівники в білих халатах зазвичай не здавалися, як, приміром, Катерина Лукань (псевдо Галина) із гуцульського села Кобаки, котра підірвала себе гранатою в оточеному «червонопогонниками» схроні.

«Будували підземні лікарні лише вояки УПА, аби звести до мінімуму ризик розконспірації, — розповідає івано–франківський дослідник національно–визвольної боротьби середини ХХ століття Ярослав Коритчук. — На заздалегідь ретельно підібране для лісової лікарні місце в теплу пору року прибувало зо два рої повстанців (20—30 вояків) з іншого регіону. Упродовж місяця вони споруджували об’єкт, не контактуючи з місцевим населенням. Харчі їм доставляла сітка ОУН, не знаючи для кого вони призначені. Лікувальний об’єкт, як правило, складався з кількох невеликих приміщень — операційної, кімнати для медичних працівників, господарського відділення та «палати», в якій вміщалося близько півтора десятка хворих та поранених. Завершивши роботи, вояки маскували бункер і рейдували на попереднє місце дислокації. Лише після цього до «шпитальки» непомітно прибував медперсонал з охороною».

Чекати зовнішньої допомоги повстанцям було нізвідки. На відміну від тогочасних національно–визвольних рухів Європи, медицина УПА та нелегальний Український Червоний Хрест із різних причин не потрапили у сферу уваги міжнародних «червонохрестівців». Розраховувати доводилося лише на власні сили, а ще — на підтримку своїх прихильників, котрі працювали в радянських лікувальних закладах і свідомо йшли на ризик. Повстанська служба безпеки так ретельно відпрацювала систему конспірації, що, за спогадами фармацевта з Івано–Франківська Надії Білобрам, упродовж тривалого часу вона не знала в обличчя людей, через яких передавала ліки. Нерідко озброєні підпільники під покровом ночі викрадали медикаменти з аптек або купували їх на чорних ринках, які набули поширення у післявоєнні роки. Про цю практику, звісно, здогадувалися аналітики НКВС–МДБ і, бувало, підсилали своїх агентів із протермінованими або отруєними ліками. [1]

Більшості медиків–патріотів за співпрацю з УПА та ОУН доводилося розплачуватися життям або свободою. Сотні їхніх імен дотепер залишаються невідомими.

Зі спогадів Оксани Манюх (Припхан). «Майже весь 1944 рік я і мій наречений Володимир Манюх перебували зазавданням ОУН в Стрілиськах, що на Львівщині. Там Володимир організовував лісовий шпиталь і працював у ньому. Я доглядала поранених і виготовляла в сільській аптеці ліки. Найбільше від корости – вона дуже дошкуляла тоді і партизанам, і селянам.

За кілька місяців після приходу других совітів ми отримали наказ легалізуватися і повернутися до Станіслава. Наше перебування у Львові не було для "таваріщей" дивним, бо вони знали, що ми вчилися там у медінституті. Медінститут відкрили і в Станіславі. Володимир продовжив у нім навчання. Я ж пішла вчитися у фармшколу. Ми встигли завершити навчання до арешту. Але ще, будучи студентом, Володимир далі лікував партизанів. Дуже часто він виїжджав у місце перебування УПА, переважно – у "Чорний ліс".

Приходили по Влодка здебільшого вночі. Дуже тривожні то були ночі. Ми здригалися на кожен стук, бо не знали, хто прийшов: друзі чи вороги – вже нас забирати... Хоч ми обоє були в ОУН, про наші організаційні справи ніколи не розмовляли: "Про Справу говори не з ким можна, а з ким треба!". Сам Влодко ніколи не знав, кому він помагає в лісі. Питатися не можна було, та й він сам би ніколи не подумав так учинити. Багато невідомого мені померло разом з чоловіком. Про дещо я довідалася після його смерті.» [4]

Зрештою, в 1948–му його разом із дружиною Оксаною, членом ОУН, заарештували енкаведисти і засудили до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Іркутської області.

Михайло Андрусяк "Брати Грому". Записано зі спогадів Мирослава Симчича

"...У камері все ще сиділи лікар Володимир Манюх, директор Тисменицької хутрової фабрики Михайлович, Андрій Стефуранчин — сільськогосподарський інженер, чемпіон України з марафону, випускники Коломийської гімназії Іван Романюк з Городенки і Вашкурак з Королівки під Коломиєю, Решко з Космача. [...] Всього в камері мучилося від задухи й тісноти понад тридцять заарештованих. Спати могли лише на боці, поверталися за командою. Сиділи почергово, бо місця бракло навіть для цього. Старостував у камері Михайлович — старий член КПЗУ. Давав партизанам для пошиття чобіт шкіру, тому й «загримів». Знаю, що немолодий чоловік помер першого ж року в таборах. Годували заарештованих звично — пайка хліба, баланда в металевих мисках. Один раз на місяць, здається, дозволялося отримувати передачу з продуктами. Але мене то обходило мало, бо приносити пакунки мені було нікому — мама все ще переховувалася від більшовиків по людях.

З того часу я завів у нашій камері такий порядок, щоб переданими харчами в’язні ділилися порівну. Принесені мені наїдки розклав на куртку й мішок і припросив друзів по камері. Повторювати не було потреби. Харчами ділилися всі, за виїмком священика, якому приносили часто повні торби різної смакоти, так що він не встигав з’їдати і викидав зіпсуті продукти до «параші». Після кількох бесід мені вдалося все-таки переконати скупуватого душпастиря в необхідності ділитися з ближнім. Ділився, правда, не вельми охоче. В камері були люди, яким зовсім нічого не приносили, то що — їм з голоду пухнути. Співкамерники поважали мене за принциповість, а може, діяла моя уніформа з відзнаками сотенного УПА. Стефуранчин годинами захоплено розповідав про спорт. Манюх намагався описати нам винайдений ним новий спосіб переливання крові, навіть дисертацію розпочав на цю тему. Багато анекдотів і казок знав інженер з Ковалівської шахти. Я переповідав прочитане і ні слова про справи військові, бо тайняки не дрімали ніде. Вранці і ввечері ми всією камерою молилися вголос. Конвоїри забороняли, тарабанили в двері, карали — позбавляли прогулянок. Але на них ніхто не зважав." [2]

Повернувшись, працював у Кутах та Богородчанах. В 1965 році захистив кандидатську дисертацію. Продовжував медичну та наукову діяльність. Помер Володимир «Борис» Манюх у липні 1987 року, так і не дочекавшись незалежності України.

Джерела:

1. Іван Крайній. Медична служба УПА та підпільний Український Червоний Хрест у неймовірно важких умовах конспірації рятували життя тисячам українських патріотів. - http://www.umoloda.kiev.ua

2. Михайло Андрусяк «Брати Грому» - http://www.ukrcenter.com

3. «Родовід» - багатомовне генеалогічне дерево - http://uk.rodovid.org

4. «Достойна донька достойного батька» - «Нація і держава» // Конгрес український націоналістів., - № 11 від 14 березня 2013 року

Джерело.http://www.geroi.if.ua/category&category_id=4&page=2

ОТРИМАВ ПРОПОЗИЦІЮ ВИЇХАТИ НА ЗАХІД, ПРОТЕ ВИРІШИВ ЗАГИНУТИ В УКРАЇНІ

110 років тому:
10.02.1914 – у с. Верхнє Синьовидне на Львівщині народився Костянтин Цмоць-«Вовченко; Град; Модест; Стрілець; Юра», провідний діяч визвольної боротьби середини ХХ століття. Дружина Марія (з дому Білас) – сестра страченого поляками у 1932 Василя Біласа. Навчався у Стрийській гімназії, член Пласту, член ОУН (1932). За підпільну працю засуджений на 5 років ув’язнення. Окружний провідник ОУН Стрийщини (1939-1941), двічі заарештовувався НКВС і двічі зумів втекти з тюрем Стрия і Дрогобича. Працівник референтури СБ крайового проводу ОУН Західних Українських Земель (1942-1944), командир особливої групи СБ Р-33, виконував найвідповідальніші завдання Проводу ОУН. Досконало володів німецькою мовою, завдяки чому 1943 з побратимами, переодягненими у німецьку форму, за підробленими документами, під приводом конвоювання на допит до Берліну визволив з німецької тюрми на Лонцького у Львові членів Проводу ОУН – Дмитра Грицая-«Перебийноса» та Ярослава Старуха-«Стяга». Подібним чином із Дрогобицької в’язниці звільнив Олексу Гасина-«Лицаря». Керівник охорони підпільної радіостанції «Вільна Україна» (кодова назва «Афродита») біля с. Ямельниця, Сколівського району (1943-1944). 1944 отримав пропозицію виїхати на Захід, проте обрав продовження боротьби в Україні, виславши на еміграцію лише дружину Марію з сином. Загинув разом із 8-ма побратимами в бою з загоном НКВС чисельністю 300 облавників в лісі біля сіл Юшківці та Дев’ятники, нині Жидачівського району, коли прямував на зустріч з Романом Шухевичем 22.12.1944. В боях за волю України загинув брат Костянтина – Дмитро-«Улас», родину вивезено в Красноярський край.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets

суботу, 3 лютого 2024 р.

Як нас розлучили з батьківщиною… (автор: Жолінський Володимир) Розповідь Володимира Жолінського, 1931 р. н., народився у с. Черниці. У даний час проживає в с. Чебель, повіт Каре, воєводство Зелена Ґура, Польща.

Примусове виселення українського села у Зах. Бескидах польським батальйоном "Познань", 1947 р.

Нашу сім’ю, так само як інші польські сім’ї, вивезли у Польщу в 1946 році. В ті роки ніхто не приховував свого національного походження. В селі Черниці дружньо проживали родини євреїв, поляків українців і німців. Після закінчення Другої світової війни верховні мужі вирішили чітко розмежувати границі деяких держав. Спочатку все це було зроблено на папері, а пізніше поділили землю та її жителів. У ті часи назвали це операцією «Вісла». Після того, як був розмежований кордон між Польщею та Україною, взялися за їхніх жителів. Почали робити розподіл родин залежно від їхнього національного походження. Списки польських сімей для виселення в скорому часі були підготовлені.

Переселення було проведено весною 1946 року. Ранком до нашої хати під’їхала фіра, в хату зайшло декілька військових, зачитали указ і дали декілька годин для збору. Дозволили взяти із собою тільки необхідне в дорогу – одяг та деякі харчі. Нашу родину забрали у повному складі, а саме: тата – Володимира Жолінського, 1904 р. н., маму – Марію Жолінську, сина – Михайла Жолінського, дочку – Марію Жолінську, сина – Тадея Жолінського, і мене – Володимира Жолінського. Через декілька годин віз з нашою родиною уже їхав у напрямку села Розвадова. По дорозі до нас приєдналися ще декілька возів з такими ж переселенцями, як ми. Завезли нас у Розвадів на залізничну станцію, погрузили у товарний поїзд, і під вечір повезли в напрямку Польщі. Привезли на станцію біля міста Ярослава, вигрузили та розвезли по місцях, звідкіля були вивезені у зворотному напрямку українці.

Нас поселили у старий будинок. На подвір’ю була стайня, де були залишені пара коней та віз. Пробувши декілька днів у цьому будинку, батько дізнався, що така сама депортація проведена на польсько-німецькому кордоні. Також ми мали інформацію, що німці, покидаючи Польщу, залишили досить добротні будинки з великим підсобним господарством та полем. Тоді батько прийняв рішення, маючи воза та коні, їхати під німецьку границю у пошуках кращого житла. Їхали ми майже місяць, це біля 600 кілометрів. На кінець потрапили у воєводство Зелена Гура. Добрі люди нас направили у село Чебель. Там запропонували двоповерховий будинок на присадибній ділянці півгектара з підсобними будівлями. До цього двору належало 22 гектари орної землі, 5 гектарів сінокосів зі ставком та декілька гектарів лісу. Ми освоїлись на новому місці дуже скоро. Оскільки це була весна, у першу чергу, взялися посіяти зернові та посадили бульбу. Для обробітку такої земельної площі приходилось додатково наймати робочих. Місцева влада допомогла закупити посівний матеріал. Після декількох років господарювання нам дали позику і ми змогли закупити собі необхідний інвентар та техніку.

Багато у веденні господарства батькові допомагали ми, діти. Дружина брата Михайла працювала учителькою в місцевій школі. Деколи їй дозволяли брати учнів для збору урожаю картоплі та овочів.

З часом ми підросли, закінчили школу і почали розходитися, хто куди. Я після закінчення університету в м. Зелена Ґура залишився працювати у ньому проректором. В даний час також є діючим головою мисливського товариства. Брат Тадей та сестра Марія завели свої сім’ї і живуть на стороні. У батьківському будинку залишився брат Михайло з дружиною та своєю сім’єю.

Перший господар цього будинку, який виїхав у Німеччину, через деякий час приїжджав до нас у гості, розказував про своє життя. На нас не мав образи, ми приймали його дуже гостинно.

Записав Іван Кахнич 30.01.2011 року.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

Спогади - розповідь. "ЕТАП" ЧАСТИНА 4. Незнаними шляхами. (Автор: Петрів Роман).

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх.

Розбудив мене чутливий поштовх цілого вагона. Крізь віконце заглядав у наш вагон ясний осінній ранок. В'язні вже не спали – одні складали свої розмаїті постелі, інші, переступаючи ще лежачих, пробирались до “параші”, себто прорізаної у підлозі діри, і сороміцьки справляли свої потреби. Зрештою, ніхто не звертав на це уваги. Виглядало, всі мовчки примирилися з роллю загнаної худоби з надією, що це не надовго.

Раптом почулися удари об стіни вагона і то з обидвох боків, а далі – відкрились двері і до середини вскочили, озброєні дерев’яними довбеньками, чотири солдати.

Ще два автоматники з офіцером стояли напроти дверей. Швидко всіх в'язнів зігнали на одну половину вагона і – почався перелік. Це тривало недовго і в спортивному темпі. Жодної різниці між вчорашньою і сьогоднішньою кількістю голів не виявлено. Не закриваючи дверей, солдати принесли насущний пайок на дорогу – п'ятсот грамів дрогобицького хліба, дві кістки цукру на голову та ще й миску соленої кільки на всіх. Під час роздачі можна було побачити на городах багато жінок, які здалеку приглядались останній підготовці від'їзду етапу, з надією побачити когось із в'язнів. Одній, я запримітив, таки вдалося. Вона замахала руками і крізь плач кричала:

«Адась, Адась жеґнай, кохани!.. Я натихмяст виєзджам до Польскі!».

Молодий чоловік помахав її рукою і крикнув на все горло: “ Ідзь додом, Броню, нє стой тутай!.. Вруцев нєбавем, нє плач!.. Уцалуй ойца і малютке!”. У тій хвилині двері вагона зачинились і в'язень пішов на своє місце. Довго ще не міг заспокоїтись – грозив комусь шляками, пйорунами, потім ще попросився до віконця, але цей задротований прямокутник уже заслонив дим з локомотива, що постелився городами чорно-сірою поволокою.

Ще пару хвилин чути було знадвору якісь команди, біганину, а далі протяжний свист паротяга і... состав рушив у наше далеке і довге невідоме.

* * *

Нині субота, 8 вересня 1945 р., – другий день етапу. У вагоні духота і немає води. Той, що сидить на нарах біля віконця, інформує: “Їдемо на захід… щойно проминули Старий Самбір...”. А я думаю: якщо їдемо на Старий Самбір, то вірогідно не минемо Львова. Але що мені з того, розмірковую. Навіть якщо випадком там й трапиться хтось знайомий, то який мені з того хосен?.. Далі сплила на гадку наша школа – “торговельна” на Курковій, 14, бурса на Кавецьких, 5 та її директор Славко Гуглевич. Дужий, статурний весельчак, здається, на той час ще парубкував і любив собі, збігаючи по сходах на перший поверх, приспівувати завжди один милий романсик:

Тихо-тихесенько, ніжно-ніжнесенько білі сніжинки летять, їх мільйони на церкву, на дзвони,
на хрест налягають і сплять...
Несися, жалю мій, жалю, сповнений тужливих мрій...
З кохання і муки загину з розпуки – ах важко жить без надій...

Щось там ще далі було, але я вже не затямив. Де він тепер, той співак, куди заніс його воєнний буревій?.. Мабуть там, де й наші бурсаки, учні, професори... У кожного своя доля і свій шлях - крутий, непевний, непередбачений, а то й зовсім сліпий, як ось мій.

Раптом потяг сповільнив і... зупинився.

- Що там, де ми? – посипались з усіх боків запити до тих, що сиділи на нарах біля віконець. – Товаришу Коваль, – так звали старшого біля віконця, – крикни конвою, щоб води дали, а то сухарів не витиснемо.

- Стоїмо, власне, над якимсь потоком... Але то не Полтва, бо до Львова ми ще, здається, не доїхали.

- А котра година? – запитав хтось із тих, що сидів далі.

- На моїм уже половина шостої...

- Іди, іди, вар’яте старий! Він у тебе давно вже на пів шостої стоїть і ніякий зеґарміщ йому не дасть руху! – Всі зареготали. Але тут загуркотіли двері і конвой крикнув: “Тіша! Воду получай!..”. Десятки очей прилипли до знайомого, милого серцю, краєвиду, який дихнув свіжістю полів та незабутньою втраченою волею. Я не підходив. Здається, свідомо відмовився від тої миттєвої приємності, хоча все ж таки мимовільний погляд схопив пару пухнастих хмаринок та кілька ковтків чистого повітря, що відразу освіжило груди і голову.

На вагон дали троє десяти літрових відер води і алюмінієвий кухлик разом зі строгим попередженням: “Запомні! Каждому по кружкє і чтоби вйодра сдуру нє повредіть! А то – без води останетесь... Понятно?”.

На тому двері зачинились, і поїзд рушив далі.

У вагоні стали ділити воду. Подавали один одному обережно, щоб не розлити строго нормованого напитку. Дехто міняв свою норму на сухар, але таких було мало.

Усі відразу зрозуміли вартість води в етапному ешелоні. Брак чистого повітря став ще чутливішим. Відхожа діра, майже не звільнювалась – все хтось там присідав без попередження і вибачення. Віконця телятника не змогли у спекотний день навіть на ходу поїзда провітрити цю задушливу, засмерджену “транспачку”. У розмовах люди потішались лише тим, що подорож наша буде недовга і що завтра, а найдалі – післязавтра кудись доїдемо. Безпорадність завжди багата на розмаїті варіанти щодо полегшення ситуації.

Віконця вагона почали темніти. Вечоріло, чи захмарилось надвечір'є, а у вагоні уже зовсім стемніло. В'язні гомоніли собі про різне, особливо цікавлячись, куди вже доїхали і чи минули Львів. Поїзд не зупинявся. Надворі зовсім стемніло, й ніхто вже не спостерігав за його рухом і напрямом. Люди укладались до сну, шукали вигіднішого та подальшого від відхожої діри місця, сперечались і поволі засинали, себто звільнялись від цеї осоружної дійсності, щоби хоч на пару годин почути себе на волі, серед рідних, знайомих, а може, й коханих, якщо милостивий сон зволіє їх привести.

Я довго не міг заснути. Гадки, як бульки на воді у слотливу погоду, то появлялись, то щезали, швидко і безслідно. Врешті, одна наче зупинилась для моєї уваги, а може, я сам її якось затримав. Вона ніби шептала: “Оце має бути кінець отих твоїх праведних, оспіваних змагань?.. Хіба такої долі сподівався, присягнувши здобути або згинути у тій боротьбі? Хто ти тепер?.. Недорізаний бичок, якого везуть у наколісній стайні, щоб десь у різні дорізати. Сумна перспектива для молодого бідового юнака... Але... але чи не заскоро ти скис? – підколювала друга, ніби глузуючи. – Хіба ти один тут?.. А ті, хто в лісі, хіба їм легше?”.

Сон перервав мої дискусійні думки і закинув до Львова, де й залишив, раптом прогнаний голосною суперечкою біля вагонного віконця.

- ...Не на Київ, а, здається мені, на Луцьк ідемо, – чую голос Коваля.

- То, виходить, на Москву? – хтось догадується.

- Не думаю, – Коваль заперечує. – Якщо на північ, то Москву все одно минемо.

Надворі вже деніє. Дехто із в’язнів уже на ногах і, переступаючи лежачих, до діри добирається. За годину, напевно, зупинимось – має бути перевірка.

Мій сусід справа – старша людина з Ходорівщини. Понурий мовчун, замкнутий сам у собі. Мною не цікавиться, я ним – теж. Все одно нічого цікавого не скаже.

Коваль інформує, що заїзджаємо на якусь станцію. Вона – зліва по курсу, а з того боку вагон не має віконця. Але поїзд уповільнює хід, значить – зупиняємось.

Цікавіші підходять ближче до дверей, які у кожному разі повинні відчинитись, і буде змога щось побачити. Чуємо, як конвої обстукують боки вагонів. Перевірка, чи хтось вночі не пробував виважити якусь вагонну дошку. Забарабанили і по нашій “стайні”. “Тишина і порядок!” – закричав старший вагону і тихо попередив: “Зараз відчинять”. Усі в’язні мовчки чекають, напружені, як до скоку...

Минуло десь з п'ять хвилин – і скрип дверних штаб попередив, що їх відчиняють.

Трьох солдат із замашистими довбеньками спритно вскочили у вагон, а два – остались стояти напроти, на бетонній доріжці між коліями з автоматами напоготові.

Миттєво всіх зеків перегнали на правий бік вагона. Повільніші на бігу діставали довбенькою по плечах, а хто після такого штовханця оглянувся – діставав ще раз куди попало. Все це дуже нагадувало раптовий перегін худоби у випадку забігу її у шкоду або рятування стада від пожежі.

Перегнавши всіх на один бік, почався швидкий перелік “содєржащіхся”. Коли рахівники не помиляться і нарахують стільки зеків, скільки має бути, – перевірка закінчена, а коли у них виходить більше або менше – все починається наново, з частішими буханцями.

Зараз по закінченні перевірки появляються хлібоноси. Вони розносять до вагонів денний пайок. До нього входять 500 гр. хліба, дві кістки цукру (рафінаду), 100 гр. хамси та дві склянки води. Оце й все. Жодного приварку, розуміється, не“положено”. Хліб, як бачу, уже не дрогобицький – круглий, розрізаний на четверо і не того смаку. Голод ще не докучає, тільки спрага уже дається в знаки.

Коваль втратив орієнтацію. Припускає, що їдемо на північ, але ще на Україні – мигцем запримітив десь український радянський прапор.

Надворі сонячна погода, а у вагоні – духота. Залишилось не більше двох літрів води, але її нікому не дають – тримають у запасі на випадок обомління. Вночі стає легше – температура спадає і в'язні оживають. Поїзд не зупиняється і мчить досить швидко.

Джерело інформації 
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

3.02.1873 – у м. Чесанів нині в Польщі народився Петро Котович (в світі Андрій), ЧСВВ, священник УГКЦ (1897), місіонер, письменник, перекладач.

З відзнакою закінчив гімназію у м. Перемишль. 1890 вступив на новіціат Чину св. Василія Великого в Добромильський монастир (довічні обіти 1895). Богословську освіту здобував у монастирських школах оо. Василіан Добромиля, Лаврова та Кристинополя. Душпастирював у василіанських монастирях Львова, Дрогобича, Жовкви, чимало зусиль складав для видавництва духовної літератури, писав власні твори та перекладав іноземну релігійну літературу. 1919 в числі 42 монахів василіан інтернований польською владою в концентраційному таборі в Домб’є. Від 1920 продовжив служіння на Закарпатті, ігумен Ужгородського монастиря та директор інтернату при монастирі (1922). При монастирі створив друкарню (1925), одним з жертводавців якої був зокрема Митрополит Андрей Шептицький. Ігумен монастиря в Імстичеві (1931). Під тиском угорської окупаційної влади 1939 переведений на місійну працю до Канади. Помер в Канаді 1955.

Із фейсбук сторінки Zenon Borovets

четвер, 1 лютого 2024 р.

У п’ятницю, 2 лютого, Львів попрощається з військовослужбовцями Михайлом Чехом та Віктором Кірмаровим, які захищали Україну від московитів - окупантів.

Як повідомили у ЛМР, чин похорону військовослужбовців розпочнеться о 12:00 у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла, о 12:30 відбудеться міська церемонія прощання на площі Ринок. Поховають воїнів на Личаківському кладовищі. 
Михайло Чех (27.02.1992-11.12.2023) Уродженець села Романів Львівської області.

Навчався у Романівській загальноосвітній школі I-III ступенів. Здобував освіту у Державному навчальному закладі «Ставропігійське вище професійне училище міста Львова». Після завершення навчання проходив військову службу у Львові.

Працював у будівельній сфері. У вільний час захоплювався майструванням. За словами родини, Михайло Чех був дуже доброю і веселою людиною.

Протягом 2014-2015 років виконував бойові завдання у зоні проведення антитерористичної операції у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних Сил України.
Із початком повномасштабного вторгнення рф став на захист Батьківщини до лав 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Боронив суверенітет держави на південному та східному напрямку.
За особисту мужність та вірність військовій присязі був нагороджений численними відзнаками, зокрема, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та ін.
У Михайла Чеха залишилися дружина, батьки та сестра.
Віктор Кірмаров (21.01.1966-26.01.2024) Уродженець села Рибча Тернопільської області.

Учнівські роки разом із сестрою провів у школі-інтернаті. У 1984 році вступив до Львівського технікуму радіоелектроніки (сьогодні – Навчально-науковий інститут сталого розвитку імені В’ячеслава Чорновола). Після проходження строкової військової служби вступив до Національного університету «Львівська політехніка».

Усе своє життя Віктор Кірмаров присвятив роботі у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Львівський завод фрезерних верстатів». Обожнював літературу, ще під час навчання у початковій школі прочитав близько 500 книг. За словами родини, був чудовим чоловіком та люблячим батьком.

Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації активно допомагав українській армії. У серпні 2023 року вступив до лав Державної прикордонної служби України. Спершу виконував завдання у складі 7-го прикордонного Карпатського загону, а згодом – 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Східного регіонального управління ДПСУ. Боронив державу на східному напрямку фронту, де був важко поранений.

У Віктора Кірмарова залишилися дружина, син, сестра, племінники та хрещені діти.

Джерело інформації https://varta1.com.ua


Спогади - розповідь. "Перші кілометри" ЧАСТИНА 3. Незнаними шляхами. (Автор: Петрів Роман)

Роман Петрів - частий гість у Миколаївській гімназії

Полуторка гнала, наче везла дорогий вантаж небезпечною дорогою. А з моєї душі гейби зсунувся гнітючий тягар. Куди б мене тепер не завезли – буду у більшій безпеці, думав я, зиркаючи на Ґеню-Фіялку, яка одна тут знала мою таємницю.

Сьогодні дев'яте квітня, два дні по Благовіщенні. День ясний, сонячний, але холодний. Борти вантажівки не захищають нас від студеного вітру, що дошкуляє зі всіх боків, нагинаючи і тулячи нас докупи. Але конвоїрам, напевно, гірше: їх четверо сидять на поперечній дошці вище бортів і не туляться, як ми, що сидять на дні кузова. Три солдати з “папашками” і одна жінка з наганом. Чую, розмовляють про вчорашню пригоду на роздільській дорозі. Там їх гарнізон трохи пощипали бандерівці. Старший сержант, загорнутий у якусь нестандартну шинелю, не скупився на подробиці тої сутички, наче хотів похизуватися своєю в ній участю. Жінка слухала його, здавалося, без особливого зацікавлення, здушуючи в собі хвилеві приступи озлоблення та ненависті до клятих “бандьор”, від яких немає ні сну, ні спокою. Врешті, добувши із старомодної сумочки пачку “Біломору”, довго не могла запалити папіросу, що ще більше її роздратувало. Далі вилаялась похабно по-чоловічому, нагнулась мені майже до вуха і дихнула просто в обличчя на рану тютюновим смородом.

- Нє панімаю, – промовила з їддю, – зачем с німі возіться? Расстрелять іх, ґадов, і ... дело с канцом!..

- Канешно, ти права, – погодився сержант, – только тепер ані… нє наш товар. Наше дєло доставіть їх к мєсту в полной сохранності.

Хвилину роздумую над тим, де воно, це місце нашої “сохранності”? То може бути стрийська або дрогобицька обласна тюрма. Зрештою, чи не все одно, де вошей годувати?

На вітрі почала щеміти рана. Повертаю лице до сонця, яке уже по-весняному змагається з холодним вітром. За бортами, бачу, зеленіють уже підрослі жита, вівси, розпускаються верби. Скоро почнуть цвісти сади і... все буде, як було. Тільки тепер – уже без нас. Де прийдеться зустрінути своє дев’ятнадцяте літо? І чи прийдеться?..

Хочеться перекинутися словом з сидячими поруч хлопцями, але розмовляти нам строго заборонено. Перемовляємось хіба поглядами і то мельком.

А ось і Пісочна. Наша полуторка повернула вправо, на Рудники. Виходить, везуть нас в область. Ще година-півтори трясучки під дулами автоматів, а там... хто його знає? Краще про те не думати, краще б щось заспівати для підбадьорення духу... “Не сміє бути в нас страху...”

Від Меденич до Дрогобича кавалок дороги пролягає лісом. Бачу, конвой насторожив обачність – тримає пальці на курках автоматів. Вловлюю погляд Іваськіва і здогадуюсь – він думає те саме... А що, коли якийсь тереновий “кущ” шарне по нашій полуторці з кулемета? Скільки тоді нас підберуть живими? Але нехай вже було б, як Бог дасть!.. Лиш би шарнули...

Чи то від тих хвацьких думок, чи від лісового затишку навіть, тепліше стало. Ні, ні. Хлопці того не зроблять. Стріляти по арештованих ніхто не посміє. Навіть якщо б конвоював нас сам Берія.

А ось і Дрогобич. Справа бачу спалену рафінерію. Пригадую її трагічний день – налет американської авіації. Саме тоді я з дідусем на зарічних сіножатях громадили сіно. Дивний гул у піднебессі змусив підняти очі. Навіть у чистій блакиті я побачив їх не відразу. Сріблисті літаки пролітали просто над нашими головами. Було їх зо два десятки. Бомбовозів супроводжували менші і верткі, як ластівки, мисливці. Над Дрогобичем ескадрилья викинула щось схоже на срібну фольгу – і в тій хвилині зметнувся в небо гігантський стовп вогню з чорним димом. По двох-трьох секундах струснув повітря глухий потужний вибух. Оборонна канонада німецьких зеніток засівала небо чорними купками диму, але швидко вщухла. Літаки, зробивши своє діло, над містом не затримувались, та й висота, на якій вони пролітали, виявилась недосяжною для Люфтваффе.

З роздумами над тим воєнним епізодом я на якийсь час забув, куди і чого їду. Юнацька цікавість разом зі споминами, навіть під дулами автоматів, проганяли журу про майбуття. Отямився, коли побачив на обочині вулиці кількох жінок, що поглядами провожали вантажівку з арештантами. Вони дивилися з тривогою та співчуттям, наче розпізнавали нас. Зауважив також, що дорога повелась угору і водій натискав на газ.

“Цитадель справедливості” привітала нас німою байдужою похмурістю. Високий цегляний мур з щільною окованою брамою відділяв цей архітектурний комплекс від вулиці й справді змахував скоріше на цитадель, ніж на в'язницю. Полуторка, не заглушуючи двигуна, на секунду зупинилась і, наче передихнувши, в'їхала у невідомо ким відкриту браму, яка відразу за нами зачинилася. Просторе тюремне подвір’я, вимощене гладким камінням, створювало враження господарського догляду та охайності. Це заспокоювало і цікавило.

Шофер відкрив задній борт, а сержант скомандував: ’’Слезать!”.

Зіскакуємо і, як мені пригадується, містимось під стіною якоїсь невеликої добудови. Конвой нас не покидає, хоча клітка надійно замкнена і нам уже діватись нікуди. Зауважую ще чотирьох чоловіків, що, як і ми, стоять під вартою. Тут вже можна перекинутися словом, і відважніші знайомляться. Прислухуюсь до розмови Іваськіва з незнайомим арештантом, який цікавиться, хто ми і звідкіль прибули. Типовий тридцятилітній бойко, з ясним розумним поглядом, розповідає, що він з Доброгостова і пишеться Мотуз. Минулого тижня засуджений за ст. 54-1а, 11 на десять років “до ляґру”. Двох, що привезли разом з ним, – поляки з Дрогобича. Той високий, худий, що кулиться від зимна, вчитель. Арештований, подібно, за співпрацю з АК і сидить ще під слідством. Другий – фольксдойч. А третій, той, що збоку під окремим конвоєм, – Басараб. При німцях був не то головою УДК, не то бурмістром. Засуджений Трибуналом на кару смерті. Написав у Москву якийсь рекурс чи помилування і чекає результату. Отаке товариство...

Холодний вітер заганяє нас у сонячний затишок. Знову, чую, щемить рана і сльозить ліве око. Фединчишин щохвилини покашлює – даються взнаки вибивання дізнань на нічних допитах. Високий поляк у куцому пороховику зогрівається енергічним шпацером сюди-туди, зсутуливши плечі. Це саме, завважую, дублює й Басараб, хоча вдягнений тепліше і за вітром у затишші. Вперше бачу людину, засуджену до страти, і пробую вгадати його думки і настрій. Моя доля теж підвішена на подібній статті...

Врешті із дверей, що напроти, вийшли два офіцери-адміністратори. Начальник конвою передав їм наші тюремні формуляри і почалось поіменне знайомство. Слідкую за їх обличчями – холодними, байдужими, зосередженими. Звична канцелярська робота обліковців, як на рухомому конвеєрі.

Процедура прийому забавила всього кілька хвилин. Далі – заводять нас у півтемний коридор. Замок у дверях клацнув за нами, як старий залізний засув. Тут до офіцерів підступив тюремний наглядач у голубому картузі і прийняв нас під свою команду.

”Рукі назад, шагом марш!” – прозвучало неголосно, але категорично. Ще одні оковані двері, ще один “вистріл” замка і... ми входимо у новий незнаний світ, чітко регламентований, нормований, діючий, як механізм, урухомлений енергією з далекої подачі. Назва його: Дрогобицька обласна тюрма на Гірці.

Йдемо довжезним темним, але теплим і чистим коридором. Друга тюремна процедура – лазня. Вона десь тут близько – вже чути її специфічні запахи та монотонне й сонливе мурмотіння дезінфекційних котлів.

Входимо у простору роздягалку, яку щойно залишила попередня партія викупаних і “прожарених” арештантів. Зав. лазні – високий статурний “капітан” (ще недавно фронтовий офіцер) щохвилини командує:

«По-воєнному, по-воєнному! У вас 60 мінут і ні секунди болє..»

Має трьох помічників – один обслуговує парові камери, перукар стриже, а голяр проводить санобробку – голить на “лобках” та під пахвами заріст. Роздягнувшись, чіпляємо свої лахи на гачки, а “банщик” спеціальною тичкою заносить їх на підвіски у камери з сухою парою. На санобробку визначено одну хвилину. Голяр вправний, бритва – передвоєнний “золінґер”... Увага, хлопці!

Той самий наглядач привів ще наших дрогобицьких знайомих – Мотуза, вчителя та фольксдойча. “По-воєнному!” – гаркнув “капітан”, але я вже готовий вскочив у теплі випари.

Лазня як лазня. Гарячої чи холодної води ніхто не нормує, а от мила “положено” всього двадцять грамів “на голову”. Власне, тільки на голову його й вистачає. Проте запримічую, що на лавах між шапликами лежать невикористані рештки домашнього і навіть туалетного мила. Домислюємось, що попередня партія була жіноча. Оскільки в тюрмах (навіть радянських) мило – річ дозволена, воно тут для наших жінок потрібніше від цукру чи масла. Отже, використовую один пахучий листочок і на мить забуваю, що це тюремна лазня. Приємний аромат нагадує жіноче товариство і все, що біля нього відчувається.

Микола Феденчишин просить допомогти йому помити плечі. Його ще болять руки, а на спині, нижче лопаток, цілі узори синців. Стараюсь якнайніжніше торкатись його зболеного тіла, а він... сміється.

“Пізнаєш фотографії слідчих? – питає. – Добре, що я їх не бачу, як і своїх нирок, які ніяк не посунуться на своє місце.”

Він знову закашлявся, присів на лаві і хотів ще щось говорити, але... “Повоєнному!” – лунає команда, що означає: “Вилітай одягатися!”. Невже ж минуло п'ятдесят п'ять хвилин??? Коли так, то у тюремній бані вони значно укорочені.

Виливаю на себе шаплик чистої води і виходжу разом з іншими одягатись. Вийнята з камер одежа парує і тхне прожарним запахом. Хлопці шукають між лахами рушники, які теж вологі і з специфічним душком. Микола показує, що зробилось із його кожухової камізельки, а старий Левицький задумався над своєю баранковою кучмою, що перетворилась у зашкарублий непотріб. Сміємося, хоча, властиво, нема з чого.

І знову марш з наглядачем довгим коридором. Все тут для мене настільки незвичне, масштабне і цікаве, що не дозволяє думати про щось інше. Почуваю себе свіжіше і легше. Що й казати, вся вошва залишилась у дезкамерах...

Зупиняємось перед решітчатою брамою, над якою – табличка: “Корпус №8”. За нею теж довгий коридор, по боках якого у стінах бачу вузькі двері. Одна із них – наша. За брамою – столик з телефоном, а біля нього – офіцер з папкою паперів. Ключник відкриває решітчату хвіртку, і ми входимо у свої “апартаменти”. Глуху тишу порушують тільки наші кроки.

Біля камери № 8 корпусний начальник мовчки зупиняє нас. Майже шепотом вичитує п’ять прізвищ: трьох київецьких, вчителя і моє. Ключник відкрив двері...

Запахи слабо провітреної людської тісноти та кілька мертвецьки блідих облич – усе, що найперше я відчув і запримітив. Уже не пам'ятаю, хто увійшов першим. Багато чого вже пам’ять втратила... Але одна мить таки запам'яталась. Під досить великим заґратованим і заслоненим дощатим “козирком” вікном стояв молодий в'язень і з байдужим зацікавленням дивився на свіже поповнення камерної тісноти. Коли двері зачинились, він, наче щось запримітив, пішов нам назустріч. За мною стояв дрогобицький вчитель на прізвище Ґалянт. Власне, він зацікавив в'язня. Вони подали собі руки, що свідчило про їх добре знайомство. Відразу зав’язалась між ними розмова, яка стосувалась, зокрема, місця на підлозі.

Площа камери – шість квадратних метрів, розрахована австрійськими інженерами не більше як на дві особи, – тепер мусила вмістити їх залежно від потреби. Жодної найпростішої мебелі, крім одного табурета біля дверей, на якому стояла діжчина з водою, та другої, трохи більшої, що служила “парашею”, у камері не було нічого. В'язні сиділи і спали на підлозі тісно, протилежно головами до стін. Ноги одних сягали підборіддя інших. Компенсували цей “комфорт” хіба що нормальна температура та піввідкрите вікно, крізь яке постійно напливало свіже повітря.

Знайомимось, потискуючи собі правиці. За хвилину вже знаємо, що молодий чоловік під вікном – староста камери і прізвище його, якщо не підводить пам'ять, Билень. У камері – дев'ять осіб. Тепер, разом з нами, буде чотирнадцять. Шість українців, три поляки, один німець і чотири фольксдойчі. Однак тільки три із них мають себе за поляків, а один – за польського австрійця. Такий, скажемо, національний склад камерного товариства на 9 квітня 1945 року. Політичний спектр теж не менш колоритний. З українців – п’ять ОУНівців, і один – ні се ні те – ніби заручник обставин воєнного часу. Поляки – два АКівці, один баншуцполіцай, а німець з фольксдойчами – просто “зрадники батьківщини”, оскільки, ставши у 1939 році громадянами СРСР, під час війни співпрацювали з окупантами.

Я тут наймолодший, поранений і, напевно, тому відразу відчуваю до себе щиру поблажливість. Одноголосно визначають мені місце біля вікна, коло німця, а цей дарує моїй пораненій голові подущину з овечої вовни, на якій можна не тільки спати, а й вигідніше сидіти.

Зокрема, мою увагу привернув в'язень, вбраний у повстяну сорочку і штани гуцульського крою. Повне видовжене та хворобливо бліде обличчя визначало його вік не більше сорока, хоча їжачок волосся навколо овальної лисини уже сріблився сивиною. Він теж дивився на мене з явним зацікавленням і, як мені здавалось, хотів про мене щось більше дізнатись. Мені він відразу сподобався, особливо його погляд, який випромінював розум, людяність та шляхетне виховання характеру.

Утім, за дверима камери почулося шуршання, і пан Щепаняк (так звався баншуцман) підскочив до “кормушки”.

- Обід, – об'явив тихо і притулив очі до шпаринки, крізь яку можна було бачити ступні ніг і все інше, що стояло на долівці близько віконця. Але повторний, виразніший шурхіт умить перервав Щепанякові спостереження, і він, відступивши на крок від віконця, приготувався приймати “піщу”.

Віконце відкрилось – і в ньому появилися дві тендітні руки зі жменькою розмальованих російських ложок. Їх виявилось рівно чотирнадцять, а це означало, що й ми, новоприбулі, без обіду не залишимось. Приймаючи алюмінієві миски з зупою, Щепаняк доповів, що нині на роздачі Шурка-москалька і зупа знову не прогріта. Тут для себе відкриваю дві нові обставини тюремного життя. Перша: харч тут розносять охайні в’язні-жінки і друга: приварок цілком задовільний. Юшка-суп з кришниками здорової бульби, квасолею та ячмінною крупою, ще й засмажена якоюсь неопізнаною ні смаком, ні нюхом приправою. На друге – пшоняна каша і гаряча вода, підфарбована кавовим сурогатом, який тут називають чаєм. Для сільського хлопця, не розпещеного кулінарними смаколиками дома, а тим паче – у повстанських відділах, тут не було причин скаржитись ні на кількість, ні на якість того, що давали. Врешті, не тільки я, але всі в’язні їли зі смаком. Лише Ґалянт, попробувавши юшку, віддав свій обід сусідові, а сам задовільнився тим, що приніс зі собою у клунку.

- Що, не смакує панові? – запитав Маєр (так звали німця). – То нормально. Тюремний апетит звичайно появляється на третій- четвертий день.

- Розумію пана, – відповів спокійно вчитель, – хоча в мене це вже день... вісімнадцятий.

Миттєво в пам’яті я порахував свої – і вийшло, що в мене... стільки ж.

Випивши гарячого кип’ятку, забарвленого сурогатом ячмінної кави, віддаємо миски з ложками Щепаняку, який, склавши їх біля кормушки, мусить почекати, аж поки вона відкриється.

По обіді зав’язується розмова, звичайно, дуже далека від тих справ, які привели їх сюди, на Гірку. Поляки і фольксдойчі розмовляють польською, українці – своєю, а Маєр – одною і другою та ще й з такою бойківською говіркою, якої мені, “тернопільчанину”, не доводилось чути. Проте у спілкуванні не відчуваємо найменшого мовного дискомфорту.

Посуду і ложки забрали ті самі тендітні руки, які нам їх подали. Кому вони належали – ми, “новенькі”, ще не знали, але хотілось їх потримати хоч чверть секунди у своїх руках.

По обіді розмови якось не клеєлись. Билень тихцем перемовляється з Ґалянтом, Маєр щось порядкує у своїй торбі, а два діди-фольксдойчі полягали дрімати. Відчувалася атмосфера недовір’я, яка тут побутує без тюремних правил. Усі її розуміють і терплять. Мені вона вигідна. Коли мовчиш – не проговоришся. Тим більше, коли всіх присутніх цікавить – я це відчуваю – моя прикра пригода зі всіма її обставинами.

Бачу, гуцул, обпертий об стіну, дрімає, а далі зсувається по підлозі і простягає ноги аж до мого сидіння. Пробудившись, гречно вибачається і, повернувшись боком, дивиться мені у вічі. Його босі ноги цілком позбулись нормального анатомічного вигляду і схожі на опухлі, деформовані, важкі і незручні довбеньки.

- Болять вас ноги? – питаю. – Чому вони у вас такі?

- Нє, не болєт, тілько слабнут і тєжіют... Так, немов вес час щос тєгнут за собов, – відповів, усміхнувшись. – Знати, відходили свої кільометри, та й буде з них!..

- Находились, видно, по горах, напрацювались...

- Та певно, що на п’єцу не сидів... Але то... не від роботи.

- А від чого? Та хіба не від шпацерів?

- Від шпацерів? Ого-го! То були файні шпацери! Чотири рази від Синевіцка, до Ужгорода, до Хуста, туда і назад, набосака манівцями, зворами, лісами... Які людські ноги такі шпацери вітримают?.. – він хвилину замовк, а далі наче підсумував пройдені кілометри.

- Нашпацерувались... Тепер хіба – до музею...

Я все зрозумів і не мав більше про що питати. Дивився на нього і думав: “Отакі вони, справжні патріоти. Вони мають що сказати, розповісти своїм дітям, якщо їх дав Бог. А якщо обійшов їх такою ласкою – ніхто не дізнається про їх подвижне життя. Жили напівскрито, ні тут ні там... Творили щось нове, не всім зрозуміле і непомітно зникали без найменшого сліду. Навіть імен їх не запам’ятає невдячне потомство.

“Чи ти теж вибрав собі таку долю?” – запитав я себе і відчув, що гейби дрімаю.

Але це була не дрімливість. Я задумався про своїх рідних і тих споріднених нашим подвижним чином, який щораз виразніше, реалістичніше поставав у моїй уяві, розмальовуючи невтішні образи майбутнього.

У корпусі знову почувся якийсь шемріт, а далі – групові кроки. Щепаняк прилип до щілини “кормушки” і одним словом пояснив: “Оправка”. Ми теж почали готуватись. Наша черга – треті за каторжанами. Їх військовий крок відрізнявся від всіх інших ритмом і звуком. Почувши їх марш, мені скортіло глянути у шпарину, але, поки я вговорив Щепаняка відступитись, вони минули наші двері і мені довелось підождати біля “кормушки” хвилин з десять, щоб побачити їх на зворотному марші.

Вони знову вертали маршовим кроком. Було їх теж з п’ятнадцять осіб, а може, й трохи більше. Позаду них йшов високий похилий старець. Вбраний у чорний сурдут, шапка – чорний дзвінок та довга-довга біла борода давали йому вигляд пристарілого монаха. Цікавлюсь, хто він, той старий каторжанин. З моїх однокамерників ніхто не знає. Кажуть, що наглядачі називають його то прокурором, то бургомістром. Проте всі розуміють, що для таких посад він надто старий. Скоріше всього – він священик, а може, й єпископ. Зрештою, тут мало кого це обходить.

Скрегіт ключа зриває нас на ноги. Двох в’язнів хапають за вуха “парашу”, а гуцул поспіхом взуває на босі ноги юхтові постоли і йде разом зі мною останнім.

В туалеті як в туалеті – повна свобода. Паперу немає, зате є у крані вода. На стінах надрапані прізвища, які мені нічого не говорять, але комусь, можливо, важлива інформація. Знову щемить моя рана і кружляє в голові. Може, від того, що помив лице холодною водою? Але – це дрібниця.

По вечері сидячи молимось. Поляки разом вголос, а українці – по-своєму тихцем. По молитві котрийсь із поляків почав тихо співати. Інші потягнули за ним, і я почув знайому мені ще зі школи страсну пісню: “Люду, муй люду, цужем ці учиніл?..”. Пісня нагадала, що маємо тепер дні Великого посту і... скоро Великдень.

Поплили думки, наповнені спогадами про школу, друзів, реколєкції, великодні забави та про все те, що минуло разом з дитинством і чого вже не буде ніколи. За роздумами сам незчувся, що співаю разом з поляками, приваблюючи їх здивовані погляди. Особливо, здається, зацікавлений пан Міковський. Так, так... Врешті не витримав і вирішив переконатись.

- Звідки пан Ромек знає цю пісеньку, чи, може, відвідував костьол? – запитав мене по-польськи, з ледве помітною усмішкою.

- У школі навчився, – відповідаю. – Разом зі мною вчились не тільки поляки, але й жиди. Вони теж могли її знати.

- Розуміється, адже школа, як догадуюсь, була польська, – продовжував цікавитись. Тернопіль – велике місто.

- То правда, але я жив і вчився в селі, – пояснюю. – Село наше досить велике, більше двохсот господарств. Із них десь зо тридцять належало польським родинам.

Уже пошкодував, що сам спровокував цю непотрібну розмову, яка вимагала від мене виплітати нові демографічні вигадки, і вже придумував якесь заокруглене закінчення. Але Міковський мав на думці явно щось іншого.

- То що ж вам помішало жити по-божому, по-сусідськи, що ви взялись невинну кров проливати?.. – запитав мене скрипучим тоном прокурора, як на останньому слідчому допиті.

- Не знаю, пане Міковський, за кого ви мене маєте, але щоб заспокоїти вашу наболілу цікавість моїм пораненням, то воно, повірте, не від поляків. І взагалі, почата вами розмова – не для камерних дискусій.

- Як на мене, хлопець має рацію, – втрутився вчитель. – Тут місце не для політики.

У душі я дякував пану Ґалянту за його розважливе завваження. Бо, хоча закиди Міковського були не безпідставними, я не мав найменшого бажання доводити йому свою правду.

Клацнула “кормушка”, і лице, що в ній появилось, скомандувало: “Отбой!”.

Укладаємось на підлозі і щільно застеляємо її своїми тілами. Жарівка світить так ясно, що закриваю очі шапкою. Прикривши праве око, раптом спостеріг, що ліве викривляє світло і псує чіткість зображення. Догадуюсь, що це від рани. Як це я не спостеріг того скоріше. Лежачи дивлюсь на вікно і бачу над “козирком” одну ясну зорю. Думки полетіли їй назустріч, у всесвіт. Тільки одна зупинилась і порадила подивитись на неї лівим оком. Глянув – зоря розлізлась на кущик променів. З того кущика виповз якийсь незапам’ятний транспорт і забрав мене у вільну країну чудес.

Ранком старий пан Кубунь запитав мене:

- Цо тобє пшисьніло сєв, хлопаку? Пєрвши сен ве вєньзєню завше пов'яда цось пророчеґо.

- На жаль, пане Кубунь, сон був порожній, як наші кишені. Зате добре виспався.

- І то добже. Значи, пшишлосьць тобє нічим нє заґража... Моя стара зна сєв на снах, на картах і на розмаїтих з'явісках. Я теж хвицілем од нєй трохи тих знань, – сказав старий, моргнувши по-приятельськи оком.

Тюремний розпорядок починався з “оправки”. Я ще раз крізь щілину підглянув каторжан і білобородого старця. Йому, напевно, було по сімдесятці. Наші сімдесятлітки Кубунь і Жебровський виглядали молодшими. Чим ці літні люди могли провинитись перед радянськими “визволителями”, второпати було не просто.

По “оправці” наступала перевірка арештантів, а далі – “завтрак” та дообідній час, яким розпоряжалась в’язнична служба.

Десь о дев’ятій скрипнула кормушка і лице, що в ній появилось, запитало:

- На“Г“?

- Грицай... – відповів гуцул. – Данило Юркович, – додав.

- І на “Б"?

- Билень...

- Собірайтесь с вєщамі.

Гуцул нашвидко шнурував постоли, а Билень тиснув всім руки. Особливо щиро прощався з вчителем. Гуцул встиг попращатись лише з Іваськівим і Феденчишиним, а підійшовши до мене, обняв за рамена і притиснув до своїх грудей.

У тій хвилині відкрились двері і вони, піднявши руки на прощання, відійшли від нас у невідоме. Назавжди.

У камері на кілька хвилин застигла гнітюча мовчанка. Відчуваю якесь зворушення, наче попращався з другом, з котрим навіть не встиг познайомитись. Починаю розуміти, що ще буде так не раз. Що ми тут тимчасові льокатори і що майбутні наші житла чекають на нас хтозна де, а вже які вони будуть, хіба один Бог знає.

Тіснота трошки вивільнилась, і ми вже розраховуємо на більше місця для спання.

Але зараз по обіді відкрились двері і в камеру увійшло поповнення. Першим увійшов знайомий Мотуз, а за ним ще двох молодих чоловіків. Один із них, вбраний у німецький військовий мундир, завбачливо позбавлений всіх відзнак і без шапки. Оскільки на рукаві видніло темніше місце відпореної нашивки-емблєми, не важко було домислитись, що хлопець із дивізії “Галичина”. Назвав себе Бігуном і відразу мені сподобався. Другого дня він зізнався мені, що був під Бродами, але де перебув зиму і яким чином опинився у Дрогобичі на Гірці – не зраджував, а я не допитувався, щоб не зловживати його довір’ям.

Мотуз відразу вмостився біля Маєра. Оскільки нового старости ще не призначили, то і назначати місця не було кому. Тепер я вже був третій від вікна, хоча це не мало для мене жодного практичного значення.

Третім напроти був хлопець з якоюсь села біля Дрогобича. Йому Щепаняк зробив місце біля себе. Як виявилось, вони були односельчанами і навіть посвоячені. Мав нездоровий і пригнічений вигляд. Розмовляв лише із Щепаняком і то якось стримано, боязко, що свідчило про пережиті психічні потрясіння. Десь, може, на другий або на третій день ми довідалися від Щепаняка, що у його хаті партизани звели бій з облавниками. У перестрілці загинула бабуня і старша сестра, хата згоріла, а батька і його арештували. Мати ще з двома дітьми живе у тітки, а що з ними буде далі – хіба Бог знає. Трагічна історія. Навіть в тому буревійному часі – надто болюча длямирного хлібороба. Тому всі наші серця щиро ділили з ним його горе, і навіть пан Міковський, піднявши вгору руки, промовив молитовно: “О, Панно свєнта, кеди сє то коньчи?”.

Не пам’ятаю, в котрих числах квітня у 1945-му випадав наш Великдень.

Польські свята випадали скоріше, і тому десь по тижні мого перебування на Гірці поляки почали отримувати святкові передачі. Багатшу від інших отримав Щепаняк. Його родина проживала у селі, а на сільському господарстві, навіть під кінець війни, завжди знайшлося щось більше для святкового столу, ніж у місті, яке ще не очуняло від воєнних потрясінь. Але і це, що вони отримали, не лише для римо-католиків, але й для всіх нас (тут теж, як і в Миколаєві, свято шанувалась камерна співдружність) було неабияким великоднім подарунком.

Ненароком я звернув увагу на вчителя, котрий, як мені здалося, надто пильно промацував торбину, з якої виложив отримані продукти. По хвилі він із шва добув скручений, завбільшки сірника, папірець і застромив у рукав сорочки. Далі, вивернувши торбину, вложив у неї домашній посуд і поставив біля дверей. Це зробили й інші, а за яких п'ять хвилин все це забрав наглядач.

Сидячи, обернувшись плечами до дверей, вчитель мельком прочитав грипc і тут же порвав його на дрібні кусочки. Далі мовчки пішов до дверей і вкинув папірці в “парашу”. Ми дивились на нього, не відриваючи очей. Всі чекали вістей “зі світу”, який ховався за мурами нашої фортеці, зруйнований, скровавлений, голодний і непевний, але наш, єдиний і тому любий і цікавий.

- Війні скоро кінець, – наче видусив зі себе Ґалянт. – Союзники вже під Берліном.

Ніхто не вимовив ні слова. Тільки по обличчях можна було прочитати, хто як сприйняв цю вістку, на яку, зрештою, всі чекали, але кожен зі своєю надією.

Не скажу, що я сприйняв її рівнодушно. Проте терпеливо вичікував, що скажуть старші. Бо в тому, що кінець переможної війни якимсь чином торкнеться і нашої долі, здається, ніхто не сумнівався»

- То значи – нєбавем можеми чекаць амністії... – пальнув Міковський. – Пшецєж владза польска нє бендзє тшимаць нас в кримінале?

- А звідки пану відомо, що тут буде польська влада? – запитав, прижмуривши око, Жебровський?

- Польща відновить свої кордони 1938 року, – підтримав впевнено Міковського Вірт, до війни – адвокат у Дрогобичі чи то у Бориславі. – Такі були домовленості.

- Не знаю, хто і з ким домовлявся про повоєнні кордони Польщі, але у тому питанні Польща матиме голосу не більше, ніж ми щодо нашого тюремного раціону, – стояв на своїм Жебровський. – Що у медведя в зубах – навіть тигр не вирве.

- А я єстем пшеконани – цо пов’є Америка, так і бендзє, – не давався Міковський. – Цо пан на то пов’є? – звернувся до Ґалянта.

Вчитель відповів не відразу. Видно було, що мав на це запитання іншу думку.

- Поляци виєзджайов до Польскі, – сказав по хвилині і... у камері запала тиша.

Всі розуміли: вчитель отримав правдиву інформацію, котра, здається, нікого тут не тішила.

У дверях клацнув ключ – наглядач впустив у камеру медсестру. Її вигляд, погляд, рухи свідчили про те, що її служба строго регламентована і під постійним наглядом. Мовчки оглянула мою рану, спритно промила її якоюсь рідиною і обмотала паперовим бинтом. Виходячи з камери, порадила посипати моє поранене око мілким цукром. І хоча все це я вже робив, остався вдячний тій жінці за співчуття моїй біді. Адже вона могла цього й не сказати.

Кожного разу, торкаючись чи згадуючи рану, повертаюсь думкою до своїх друзів, до їх боротьби, фатальної долі, яка являється моїй уяві у щораз сумніших картинах та безперспективних ситуаціях.

Стараюсь про це не думати. От-от наближаються Великодні свята. В’язні сподіваються святкових передач. Маєр з Мотузом вигадують всякі бойківські придибашки, чим розважають похмурий камерний настрій. Постійне сидіння на підлозі вимагає час від часу розім’яти м’язи. Всі встаємо і гуськом колесуємо по камері. Старші швидко втомлюються і виходять з кола, молоді маршерують до болю в ногах. Далі – обід, вечеря, “оправка”, “отбой” і...ще один день безслідно згасає.

Звикаю до такого життя, до його нудної одноманітності, яка напевно матиме якесь завершення, якого наразі не розгадати.

У другій половині квітня відсвяткували камерний Великдень. Не тямлю, який то був день, яке число. Ділились яйцем, запеченим сиром і навіть пробували домашню ковбасу. Все нагадувало домашній святковий стіл, але без стола, на підлозі, з родиною не лише без будь-якого кревного споріднення, а й попереднього знайомства.

Однак це не завадило нам привітати себе по-християнському звичаю і тихо заспівати “Христос воскресе із мертвих...”, що підбадьорило всім настрій і оживило веселіші розмови.

Мою увагу привернула розповідь старого Жебровського, якою він, як мені здалося, зацікавив своїх найближчих “сусідів”.

“Двадцять; років тому, саме у такій порі, я святкував Великдень у транспортному вагоні в дорозі до Росії, – розповідав. – Було нас близько сотні полонених. Більшість складали ґаліцейські русини. То були здорові і надійні хлопці. Всі лаяли генерала Куцманека, котрий командував обороною Перемишльської цитаделі і без поважних причин щодо її обороноздатності 23 березня 1915 року капітулював перед російськими військами.”

Уважно слухаю його розповідь і роздумую, що між тими полоненими міг би бути і мій дідо, котрий теж у Перемишлі попав у полон, був запроторений у Сибір, де провів дев’ять років. З його численних, не менш цікавих оповідок я запам’ятав того самого генерала Куцманека, за національністю чеха і москвофіла, котрий, по переконанню дідуня, зрадив цісаря і заслужив ганебної шибениці Проте зрадник-генерал цікавив мене не так, як ще одна цікава подія, пов'язана з капітуляцією перемишльської фортеці. Дід розповідав, що незадовго до здачі Перемишля, до цитаделі привели трьох полонених російських солдат. Тримали їх у підвальному арешті, а коли згідно з наказом заклали вибухівку, щоб висадити фортецю в повітря, про полонених у суматосі забули. Там вони й залишились, живцем похоронені під звалищами.

Мене кортіло запитати Жебровського, чи він знає щось про ту сумну історію, і я насмілився запитати. Здивування старого важко передати. Дивився на мене пару секунд, а далі, ніби боязливо, відозвався:

“Не буду тебе питати, звідкіля тобі це відомо, але... але то правда”. І, покивавши головою, додав: “ Так, так, правда... Але не вся. Тоті солдати – уявіть собі! – від вибухів не загинули...”

Зауважую, в камері втишилось, всі нащурили вуха

- Вони в тих підземеллях прожили ще багато років, – вів далі Жебровський.

- Но то нєможліве... То бздури, – заперечив Міковський. – Як? Без св'ятла, пов’єтша, без води і живєня?.. Цо пан нам якесь байкі пов'яда?

- Ні, панове, це не байки. Вийшло так, що все це у них було. І то в повному достатку. У підвалах фортеці, що залишились неушкодженими, поміщались великі склади з запасами розмаїтої провізії, одежі, постелі, свічок, напоїв, тютюну і т. д., і т. д. – всього, що тільки могло би знадобитись війську під час облоги. Все це належало тепер трьом російським солдатам взамін за білий світ, за волю у просторій темниці, якої ніхто не стеріг і навіть поняття не мав, що вона існує.

- Але то хиба фантазія для п’юра Юля Берна! – майже вигукнув здивований Ґалянт. – То варто запісаць!

- Може, колись хтось і напише щось про них... Тим більше, що – вірте-не вірте – їх все ж таки знайшли, відкопали.

- О, ranу Jezusa! – зітхнув старий Кубунь і перехрестився.

- Десь, як мені запам’яталось, літом у тридцять восьмому, – розповідав далі старий австрійський ветеран, – якась військова організація купила чи придбала даром ці руїни, для вибору будівельного матеріалу. Найняли робітників, котрі стали розбирати це двадцять трьохлітнє звалище. Придатну цеглу кудись вивозили, а румовище згортали на окремі купи. Коли показались фундаменти, робітники побачили масивні залізні двері, які, очевидно, прикривали вхід до підвальних приміщень. Пробували відчинити, але марно. Деформовані вибухом, заржавілі, вони не піддавались і їх прийшлось розрізати. Відважніші вирішили подивитись, що там, у тих пивницях, знаходиться. При світлі ліхтарок двох робітників зійшли камінними сходами вниз, до підземного коридору, що звідтіль тягнувся у два протилежні боки. Виглядав цілком охайним приміщенням, чим заохотив бравих дослідників подивитись, що там далі є. За якоїсь півгодини вони вибігли з того підземелля до того захекані і перелякані, що не могли зв'язати слів.

“Там щось є, – белендів один – аж задихався. – Якийсь білий привид, схожий на людину... Я його добре бачив... Він на мене дивився і... і світив очима.”

- Ну, ну? І що далі?.. – посипались питання.

- Як що? Така дивна інформація вимагала серйозної перевірки. Повідомили військових, поліцію і... все вияснилось.

- Що вияснилось?

- Вияснилось, що той білий привид був-таки людиною – одним із тих трьох російських солдатів, котрих забули і живцем похоронили під звалищами висадженої фортеці.

- А куди поділись тоті ще два? – допитувалися цікаві скептики.

- Про них, напевно, ніхто б і не знав, якби не записник – щось на подобу денника, який знайшли між лахами “привида”, – вів далі Жебровський. – Як виявилось, один із них помер від нестримного розпачливого пияцтва, а другий сердега збожеволів і... повісився. Їх кості відшукали, але що з ними зробили – мені не відомо. Взагалі, про це, здається, мало писали. Хіба що у Перемишлі люди щось про це між собою балакали. Часи настали тривожні, назрівала друга світова війна і відлуння минулої вже не надто цікавило.

- Дивно... Але той живий, гадаю, мусів розповісти щось більше, – завважив Маєр, котрий, як здавалось, всерйоз повірив у ту історію.

- Я не певний, що скажу вам правду, – продовжував Жебровський, – бо й самому ця оповідка вже стала схожа на байку. Він, той третий, не промовив і слова. Тільки підняли його на поверхню – помер. Видно, різка зміна середовища, у якому він прожив більше двох десятків років, та до краю знищений організм спричинили раптову смерть. Такого, на жаль, його “визволителі” не передбачили. А те, що потім люди переплітали язиками, не варте було уваги і не трималось моєї голови... – закінчив Жебровський і втомлено ліг на підлогу.

Усі мовчали, наче співчутливо поминали неймовірно і поневолі страчених російських солдат. А може, кожен задумавсь над своєю долею, яка таїла у своїх вердиктах не менш дивовижні випадки.

Раптом клацнув у дверях засув і... в камеру вбіг хлопчина. Худенький, невеличкий, на вигляд – років п’ятнадцять. Миттєво зорієнтувавшись, скочив назад до дверей, до сконфуженого наглядача, котрий свою професійну необачність вголос покрив добірним матюком.

- Бачили? – запитав, усміхаючись Мотуз. – Нагуєвицький партизан. Олефір пишеться. І, якщо йому вірити, приходиться далеким кревним самому Франкові.

- Ти з ним знайомий? – поцікавився Іваськів. – Скільки йому дали?

- Здається, ще ніскільки. Не підберуть для нього статті, – відповів Мотуз.

Ця мить так закарбувалась у моїй пам’яті, що я десь по двадцяти роках, побуваючи у Нагуєвичах на відзначенні стодесятиліття від дня народження І. Франка, розпитував місцевих селян про того хлопця та про його долю. Ніхто, на жаль, не міг або й не хотів мені нічого сказати. А я й досі бачу його в уяві – трохи здивованого, трохи збентеженого і по-дитячому смішного.

Дні тюремні минають у своїй нудній регламентованій одноманітності. Зауважуємо, що вони стають довшими і теплішими. По Великодні ні з того ні з сього захворів Іваськів. Його з гарячкою забрали до тюремної шпитальки. Натомість привели інших. Це були переважно молоді селяни з навколишніх сіл Дрогобиччини, котрі уже два-три місяці сиділи під арештом і нічого нового розповісти не могли.

День першого травня нічим не відрізнявся від тридцятого квітня. Вечором Щепаняк заспівав набожну пісню-молитву до Богородиці Марії, нагадуючи всім про початок “маївок”, які цілий травень відправлялись і у наших церквах. Мені подобалась ця пісня, особливо мелодія, яку слухав, здається, вперше. А потім ми заспівали своєї “О спомагай нас...” і почали тісно застелювати собою підлогу. Тепла травнева ніч дозволяла відчинити вікно, і я, ще раз засипавши око цукровою пудрою, як завжди, швидко заснув.

Четвертого травня була п'ятниця, і в'язні-дрогобичани отримували передачі. Найбільше цікавила нас передача Ґалянта. Тому, відвертаючи від нього увагу “новеньких”, ми терпеливо чекали, коли вчитель підійде до “кібля” викинути порваний грипс.

Частування передачами завжди відбувалось майже ритуально і займало досить часу. Не бракувало при тому жартів та веселих бойківських придибашок.

Погідне, як ніколи, обличчя вчителя свідчило про його добрий настрій та цікаві новини зі світу, якими він, без сумніву, хотів поділитись.

Розрізавши ниткою на квадраті картону невеличкий солодкий пиріг, професор встав і запропонував усім нам взяти по кусочку. Коли всі вже мали свою частинку на долоні, пан Ґалянт промовив півголосом:

- Панове! Прошу уявити собі, що ця пахуча скибка пляцка – чарка міцної “монопольки”.

Трішки фантазії в наших жалюгідних умовах не стане смішною саме у день закінчення найбільш жахливого в історії народів людовбивства. І хоча наші, і не тільки наші, долі ще на терезах невідомих грядущих подій, сьогодні найстрашнішому лихові людства прийшов довгожданий кінець... Так, так панове, – у його очах тремтіли сльози. – Гітлерівська Німеччина капітулювала. Російські війська у Берліні... З чим і вітаю всіх!

У камері зависла гробова тишина. В'язні стояли як заворожені, здавалось, не дихають. Я запримітив, як у дверях відкрилось “ вічко” і показалось око наглядача, але двері не відкрились.

Остовпіння ворухнув “новенький” поляк, пан Костусь.

- То хиба баєчкі. Сконт пану то вядомо?

- Так ціхутко, же нє виґльонда на то, – застановився Міковський, хоча знав звідки ця інформація. – Виходзі, нєбавем услишими о вицофаню армії радзєцкей за Збруч, – додав многозначно, опікши поглядом нас, українців.

- Здається мені, довго прийдеться панові чекати на то вицофанє, – сказав, прижмуривши око, Жебровський.

- А мнє сєв здає, проше вибачення, же пан єст заклєнтим песимістов.

- Можливо, але мій песимізм набагато ближчий наявних політичних реалій, ніж ваш самовиплеканий оптимізм, – відповів спокійно Жебровський.

- Але то єст терен Жечпосполітей, а нє ЗСРР. Вшистко ма биць так, як било пшед войнов, пане Жебровскі! За то Польска вальчи... За то пшеляла може крві!.. Сов, пшесєж, союзніче ґваранції... Чи пан о тим нє в'є?..

Міковський вже нервував – аж посинів. Весь час зиркав то на Ґалянта, то на “вічко”, але голосу не стишував, хоча професор запобіжно остерігав його, притискаючи свої губи пальцем. А старий ветеран сидів згорблений, з усмішкою, яка тільки подразнювала самовпевнені політичні прогнози АКовця.

- Війна, пане Міковський, розливає кровицю не тільки польську. І не лише поляки боряться за свою правду. Це – по-перше. А по- друге – не кількість пролитої крові беруть до уваги переможці, коли ділять повоєнний світ, – додав, кивнувши головою. – У них свої підрахунки.

- То маємо повірити, що совіти залишаться в Європі? – запитав один із “нових”, прізвища якого я не затямив. – Гадаєте, Америка з тим погодиться?

- А хто єї питати стане?.. – вмішався у дискусію Маєр. – Навряд чи ваші міколайчики разом з АК переконають Рузвельта щодо польських претензій на терени на захід від Збруча. Особливо тепер, коли сталінській воєнній машині ближче до Ламаншу, ніж до старого кордону

Така політична перспектива, мабуть, нікому не подобалася, і тому у камері засіла тиша. Ніхто навіть не натякнув, що є ще третя сила, яку не можна проминути увагою і яка нас, українців, найбільше цікавила.

- Дрогобицькі поляки виїжджають до Польщі, – сказав по хвилині Ґалянт.

- Дружина моя теж готова пакувати валізи, але вичікує ще мого звільнення.

Виглядало, що ілюзії польських політиків на відновлення союзниками довоєнної Речипосполитої розвіялись остаточно. А це обіцяло припинення трагічного протистояння між українським та польським бойовим підпіллям.

Однак хоча така ситуаційна розв'язка полегшить нашим повстанцям боротьбу, думав я, але навряд чи вплине на її кінцевий результат. Це гнітило душу, множило сумнівні припущення та перспективи невеселих реалій.

Відчувалась потреба з кимсь відверто поспілкуватись, розважити душу, що за гратами не так просто.

Минає день за днем. Знаю, що кожен із них наповнений немаловажними подіями. А тут – глухо. Тільки п’ятниця дарує нам якусь новину, і ми чекаємо на цей клаптик папірця більше, ніж на щось смачного.

Вечірком крізь вікно напливає у камеру запах бузку. Там, за мурами, уже квітує весна, яка, на жаль, промине нами небаченою, поза пам'яттю.

Хоча... Надійшов день восьмого травня. По сніданку повели нас у лазню, а поки ми там вимивалися, у камері зробили генеральний “шмон”. Наші арештантські “в'єщі” лежали розкидані по всій долівці. Довелось трохи попорядкувати, а тут наглядач ще приніс у камеру діжчину з водою для миття долівки. Професор щось довго стурбовано шукав. Ніхто не смів його запитати, чого саме. Згубу – кусник олівцевого графіту – знайшов Мотуз, промиваючи підлогу. Відразу догадався і без слова повернув цінну знахідку власникові. Ґалянт, теж мовчки, стиснув її у жмені, а його погляд блиснув щирою вдячністю.

Надворі густіли сумерки. Камерна братія уже готовилась до нічлігу, коли... раптом десь недалеко заторохтіла хаотична стрілянина. Всі стовпились біля вікна, яке дозволяло бачити хіба що спалахи ракет, гірлянди трасуючих кулеметних черг та світляні рукави рефлекторів ПВО.

- Цо то такєго?.. Нова атака льотніча? – запитав котрийсь із поляків.

- Яка там атака, коли не чути сирен ні світла не гасять. То, скоріше, наскок партизан...

Десь далі бухнула гармата – раз, другий, третій... Стрілянина невгавала.

В’язні явно збентежилися, продовжуючи півголосом обмінюватись розмаїтими припущеннями. Раптом скрегіт у замку ключа всіх посадив на місця.

У дверях появився корпусний начальник.

- Чево взбударажилісь? Радоваться нада!.. Война кончилась, мятєжнікі... С чем і поздравляю вас! Атбой!

Він ще дві-три секунди вивчав враження, яке зробила на нас його інформація, і зачинив двері. Ми ж, сидячи, мовчали як заворожені. А коли стрілянина вщухла і лише знайома зірка, наче трасуюча кулька, застрягла у віконнім прямокутнику, старий Кубунь поцікавився несміло:

- А цо то значи – “мятєжнікі”?

Цо то значи? То само цо ребеліянє, бунтовніци, панє Кубунь, – пояснив Міковський. – Але пана, ораз пана Жебровскєґо, то вцалє сєв нє стосує.

- Но, то хвала Боґу! – старий гірник заспокоївся і почав “Под твов обронев...”. Усі взялися підтягати.

* * *
Одноманітне лінивство тюремних днів стає щораз чутливіше набридати. Одна розрада, що оживляє нудьгу, – передача для професора. Пані Гелєна – досвідчений конспіратор та цікавий інформатор. Довідуємось про самогубство А. Гітлєра, а згодом і про смерть президента Рузвельта. І хоча амністія для військових дезертирів (ст. 193 КК) не дуже нас потішила, та все ж таки блиснула свіжою надією на кращі повоєнні переміни.

Уже два тижні професор не отримує передачі. Зажурений посоловів. Домислюємо: жінка виїхала до Польщі і не попередила. Професор рішучо це заперечує: “Такого не може бути”.

Але ось на другому тижні серпня крізь кормушку чуємо: “На “Ґ”. Ґалянт підбігає до дверей і, щасливо усміхнений, забирає від наглядача знайому всім торбу. Є ще передачі й для інших співкамерників, але вони цікавлять нас менше. Ті, що сподіваються їх отримати, стоять при дверях, творячи живий мимовільний заслін професора, який, сидячи на підлозі, ревізує торбу. Спостерігаємо, як обличчя його поважніє і в задумі наче кудись віддаляється. Догадуємось: щось трапилося важливе... Терпеливо ждемо, імітуючи цілковиту байдужість до всього, крім передач. І... врешті:

- Панове, сталося щось неймовірного...

- Що такого?..

- Цо такєґо?..

- Американи спопелили дощенту два японські міста. Півмільйона вбитих і поранених...То пишуть газети, – професор показав промаслений клаптик газетного листа і дав прочитати тим, хто міг це зробити без окулярів і, евентуально, розумів український правопис.

- Але то якась газетна дезінформація, пане Ґалянт. Прецінь така авіооперація потребувала тисячі літаків, а літакам – сотні летовищ... Де американці могли їх стільки набудувати – на океані чи у Сибірі?..

- То були тільки два літаки і дві бомби, панове. Тільки дві, але... незвичайні.

- Незвичайні? То значить які?..

- Атомові... Не можу вам докладніше пояснити, – продовжував, – Скажу лише, що ця зброя має неймовірно руйнівну силу. Це перша спроба використання для війни найпотужніших, ще малодосліджених природних енергій. Шкода тільки, що в такий жахливий спосіб... Відтепер само існування людства непередбачено загрожене...

- То, пане, моя стара пшевідивала єще пшед войнов, – додав пан Кубунь. – Конец света юж недалеко!

Ранком тринадцятого серпня по сніданку ми чекали на прогулку. Але раптом відкрилась кормушка, і мене викликали “на виход без вещей”. Наглядач повів мене знайомим коридором, що могло означати – до слідчого. Мої сподівання підтвердились. Той самий кабінет і слідчий той самий. Можливо, кудись поспішав, бо відразу пояснив виклик.

- Ось тут, на чотирьох сторінках, записані всі твої карні гріхи, – сказав, поклавши переді мною чотири листи машинопису. – Уважно прочитай, що не ясно – запитай і кожний листок підпиши. Від мене – все. Далі – справа суду...

Копія “ Акта звинувачення” написана українською мовою. Побіжно і не дуже уважно прочитую, підписую і віддаю слідчому.

- Ні, ні. Це візьми собі і збережи до суду. Може знадобитись... А мені підпиши ще оці чотири сторінки оригіналу. Вони однакові, буква в букву. Можеш провірити...

Мельком порівнюю оригінал з копією і віддаю слідчому. Він кладе їх у шухляду, і обидва встаємо до виходу. На корпусі чекає мене наглядач і... “Руки назад! Шагом марш!..”.

Ідучи коридором, розмірковую: якщо слідство закінчене, то суд відбудеться не скорше як за місяць. Такий у них порядок. А мені хочеться, щоб якнайскоріше почути вирок і виїхати з області кудись далі. І щоб мої зізнання нікому не “знадобились”.

Хтось мовби почув мої думки, і вже наступного дня крізь кормушку чуємо:

- На “Л”.
- Левицький...
- Нєт.
- Леміш.
- ...і на “П”
- Писарчук...
- Пріґатовсь с вєщамі!

Прощаюсь сердечно з Ґалянтом, Феденчишиним, Мотузом, Жебровським, Маєром, Кубунєм – зі всіми в’язнями, імена котрих зберіг у пам’яті півстоліття, а їх обличчя, будь я вправним художником, здається, відтворив би на полотні з вражаючою ідеальною схожістю.

У тюрмі кожний виклик “з вєщамі” означає більше чи менше значну переміну буття ув'язненого. З думкою “куди ведуть?” піднімаюсь на третій поверх. Мене зупиняють проти дверей камери №3 і відчиняють двері. Тут повно людей і важке повітря. Нікого знайомого. Це пригнічує почуттям самотності і хвилевої розгубленості. Бачу, привертає їх увагу моє поранене лице, яке вже не гноїть, але ще не зовсім загоїлось. Якийсь молодий чоловік вказує мені місце ближче вікна, але це місце – ніякого місця. Розумію, що я там маю якось втиснутись, але чи зможу лягти, чи вистарчить для мене на підлозі площі?

- Якось помістимось... Ще пару ночей мусимо помучитись, – сказав, мабуть, для розради.

- Чому пару? – питаю.

- А тому, що готовлять етап. Два дні тому відправили каторжан. Досить дармо тюремний хліб псувати! Кілько тобі намотали? – поцікавився. – Повну катушку чи з додатком?

- Мене ще не судили.

- Не судили? – здивувався... – А чому ти тут?..

- Не знаю – відповідаю. – Може, помилка якась?..

Помилки не було. Минуло ще пару днів, і в'язнів нашої камери стали викликати на лікарську комісію. Викликали і мене. Комісія відбувалась таки у корпусі, в кабінці корпусного начальника. Підстаркуватий лікар, можливо, таки з місцевого дрогобицького медперсоналу, оглянув мою рану і, потішаючи, завважив, що вона добре гоїться і що невдовзі зовсім перестане докучати.

“Тобі повезло, – додав, слухаючи легені. – Попадеш у незгірше місце”.

На цьому моє лікарське комісування закінчилось.
Проминуло ще кілька пропущених пам'яттю днів.

І ось 7-го вересня, п'ятниця. Зараз по сніданку у корпусі відчувся незвичний пожвавлений рух. Скрегіт замків, шуркання ніг в коридорі давало знати, що виводять. Значить, етап... В'язні стривожені, пакують у торби свою мізерію, бо кожної хвилини можуть викликати “с вєщамі”.“Інформатор” не відриває очей від щілини у кормушці. При дверях камери наглядач поставив пару торбів з передачами. Комусь повезло – матиме запас на дорогу.

Десь коло одинадцятої в числі першої п’ятірки викликають “с вєщамі” і мене. В коридорі отримуємо останній тюремний пайок: 400 гр. хліба, дві кістки цукру та кусник (сто гр.) оселедця. За хвилину – ми вже на досить просторому тюремному подвір’ї. Половина його вже заповнена в’язнями. Вони сидять густо один біля одного, як зграя гусей на березі ріки. Доходимо крайнього місця і по команді “садісь” теж сідаємо. Оглядаюсь за знайомими співкамерниками... Не бачу нікого. На віддалі двадцяти метрів від мене видно чотирьох офіцерів (одна жінка і трьох чоловіків), тюремних адміністраторів. Біля них, на столику, – купа папок з документами. Це так звані формуляри. Один з офіцерів вичитує прізвища в’язнів. Вичитані встають, називають свої імена і по-батькові, рік народження, статтю КК, строк і відходять набік, до другої сидячої колони. Все це йде досить швидко. Десять рядів по п’ять – готова колона. Два наглядачі виводять її до другої, кованої, брами, за якою – друге, знайоме мені, подвір’я, оточене високим тюремним муром.

Уже було добре з полудня, коли привели сюди і мене. Колона із п'ятдесяти в'язнів увійшла між два ряди озброєних карабінами та автоматами молодих червонопогонників. Було їх, по мойому рахунку, чотирнадцять конвоїрів з двома вівчарками. Ще раз перераховують – і начальник конвою виголошує напутню “речь”:

- Вніманіє, заключонниє! В путі слєдованія нє атставать, нє нагібаться, нє разґаварєвать, випалнять все трєбованія канвоя!.. Шаг влєво, шаг вправо – конвой прімєняєт аружіє без прєдупрєждєнія. Ясно?..

- Ясно! – чути дружну відповідь, а далі: “Шагом марш!” – і колона рушила.

Вулиця згори вниз тверда і досить широка. З її правого боку – трохи вища обочина з клаптиком дозріваючої кукурудзи. Є там, мабуть і стежка, бо тепер по ній йдуть якісь жінки, наче нас мовчки провожають. Конвоїри, здається, не звертають на них уваги. Вона, увага, тепер у них цілком прикута тільки до колони так, що навіть під ноги собі не дивляться.

З наближенням до міста відчуваємо його звичайний рух. Посвистує паротяг, наче повідомляє, що залізниця, до якої нас провадять, близько. Ще кілька хвилин ходу і ось – вагони. Звичайні “телятники” з віконцями, заґратованими колючим дротом. Чую в колоні розмову, що це станція Дахівчарня. Десь тут близько – дрогобицька цегольня, а взагалі – це тупик. Будинків немає, тільки городи та рідкі сади. Уже вечоріє, але на певній відстані ще запримічую людей. Стоять між тиччям та деревами і мовчки споглядають. Догадуюсь: ближче підступати до вагонів їм заборонено. Тут теж багато солдат, що несуть варту при вагонах.

До одного із них підводять нашу півсотню. На стовпах блиснуло електричне світло, і два солдати відкрили широкі двері «телятника». Там, у середині, вже є люди. Появляється якийсь офіцер і дає команду: “Садісь бістро, по-воєнному!”

В'язні вскакують до темного “телятника” і займають вигідніші місця. Є тут і примітивні дощаті нари, але вони вже зайняті. Находжу місце під ними на підлозі і відразу влаштовуюсь. За останніми в'язнями двері зачиняються, і у вагоні стає зовсім темно. Проте голоси і суматоха не стихають... Поволі очі звикають до темноти і можна бачити, що вже вся підлога встелена людьми. На нарах, при маленькім заґратованім колючим дротом вікні, сидить худощава людина й уважно спостерігає, що діється біля вагонів. Поле його спостереження було хоч надто обмежене, але давало змогу побачити дещо більше, ніж могли інші. Власне він сказав, що привели ще дві партії, але повели кудись далі. По кількох хвилинах можна було почути, як загрюкали засуви сусідніх вагонів, а потім – удари, якби довбенькою по їх стінах, і – команда: “Отбой!”.

Це, здавалось, був кінець другої дії мойого кримінального життя. Так мені подумалось, коли я, постеливши під себе курман, а під голову – вовняну Маєрову подущину, почав засинати. Чув ще розмови тих, що лежали поблизу: “Скоро, напевно, рушимо... Етапи возять переважно ночами...”. Але мені було все одно. Не хотілось навіть про це думати.

Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

понеділок, 22 січня 2024 р.

Спогади - розповідь. Смертю помилуваний. (Автор: Петрів Роман) Дата публікації допису: Jul 08, 2021. ЧАСТИНА 2. "Весняних мрій рожевий цвіт розвіяний вітрами... Поїдеш ти в далекий світ Незнаними шляхами". (Народна пісня).

Роман Петрів після повернення із заслання (Львів, 1968)

22 березня 1945 року. Свіжий морозний досвіт проривався крізь густу рівну, як струни, смеречину, будячи невеличкий сплячий загін місцевих партизан, що ночували тут при ватрі на “постелях” із сухого листя та смерекового гілля.

Першим прокинувся Пан – псевдо мав таке. Розминаючи здеревіле тіло, поправляв пригаслий вогонь. Сухе ріще швидко займалось, ватра оживала, освічуючи сплячих, наче змагалась з ранковими проблисками.

Я теж уже не спав. Проснувся від холоду і диму, що тягнувся від вогнища прямо на мене. Підвівся, зробив кілька підскоків і простягнув окачанілі руки над полум’ям.

- Знаєш що? – обізвався Пан. – Давай махнемо у Спаленину... Може, якого підсвинка підстрелимо?

- Не можна, – кажу. – Стріляти не можна... Шугай заборонив себе виявляти.

- А їсти що будемо? Суху букву, на березовому салі підсмажену, га?.. Ого, хай би нам вдалось принести хоч якесь десятифунтове паця, то Шугай тільки ухнув би. Не будь дурнем. Йдемо, поки він ще хропе.

І ми пішли. Хлопці ще спали, лише Дуб (таке мав псевдо мій найближчий сусід і приятель) теж проснувся і байдуже запитав мене: “Ви куди зібралися?”.

- Йдемо в Спаленину. Може, що вполюємо, – буркнув Пан. – А ви вогню пильнуйте. Нині на полуденок печеня має бути, – пообіцяв впевнено, підморгуючи.

Він був пристрасним мисливцем і потягнув мене з собою лише заради компанії.

Діл (ділянка лісу) Спаленина знаходився недалеко. Кілька гектарів вигорілого колись від грому лісу перетворилось тепер у гущавину різновидного молодняку та тягучого ожинника. Густа суха трава давала добрий захист та притулок розмаїтій наземній звірині і дрібному птаству.

Уже кілька кроків густою осінньою травою, простебнованою довгими пагонами ожинника, геть відняли в мене охоту продовжувати цю придуману мисливську забаву. Пан – він йшов попереду – тримав напоготові свою десятизарядку і теж путався у траві та гнучкому прутті. Проте не виглядало, щоби це йому набридло. Мабуть, запах провесняного лісу та звабливий інстинкт мисливця тягнули його далі у гущавину заростей старого зрубу.

Раптом він зупинився, прицілився у траву і... осічка. Замок клацнув без вистрілу. Що таке, думаю? Хотів запитати його, але він сам повернувся лицем до мене, притиснув губи пальцем і показав на траву, на якій я не відразу розпізнав... скуленого зайця. Куций дивився на мене широко відкритими очима і не втікав. Я вже було подумав, що він неживий, і, напевно, коли б ішов сам, попередньо переконався б. Але Пан жестами наполягав стріляти. В одну мить я змахнув з плеча кріс і, майже не прицілюючись, бабахнув. Нещасний зайчисько підскочив, мов підкинутий пружиною, і, перекинувшись, погнав у гусник, гублячи нутрощі. Пан побіг за ним і швидко повернувсь із здобиччю.

- Дістав у живіт і на бігу завис на прутті, – пояснював із задоволенням. – То мусила бути розривна куля.

Пан уважно розглядав розірване брюхо тварини, показував мені подроблену печінку, робив свої зауваження. Він, мабуть, і в гадці не мав, що його мисливська практика мене зовсім не цікавить. Для мене було б приємніше, якби він того сплюха забрав з моїх очей.

На тому полювання наше закінчилось. Мій вистріл озвучив луною цілий ліс і, очевидно, підняв на ноги весь наш табір. Тому нас вже чекали і здалека виглядали. А щоб відразу розвіяти всякі підозри щодо доцільності стрілянини, Пан підняв зайця за вуха і так показово ніс аж до ватри. Тут він дуже докладно став розповідати про нашу мисливську пригоду, не приховуючи заклопотаності щодо справності своєї десятизарядки. Я мовчав. Не мав найменшої охоти навіть дивитись на цю свою здобич. Все думав, чому я не сполохнув того куцого, щоб він котився собі до дідчої матері і не дряпав тепер моєї душі. Шугай теж мовчав. Далі взяв Панову зброю, відкрив замок і ... жбурнув її на купу сухого хмизу. Виявилось – вона була незаряджена. Пана це дуже здивувало, а інших – розсмішило, піднявши пригнічений настрій.

Потім пекли зайця, яким вирішили потрошки поснідати. Кухарив Дуб. І коли тушка запахла готовністю, він підніс мені гарячу задню лапку.

- На покуштуй. Тобі найсмачніший кусок належиться, – сказав. – Та ти ще зроду не смакував дичини... Та ще й такої, що сам вполював.

Він дуже здивувався, коли я навідріз відмовився навіть покуштувати. І хоч він добродушно запевняв, що сам її випік, що м’ясо чисте і навіть підсолене – я не міг на це стегно навіть дивитись. Відчув якусь нудь, розболіла голова, і ні з того ні з сього пустилась з носа кров. Довелося приложити до потилиці грудку снігу і прилягти на місці, де ночував. Настрій зовсім споганів.

Десь під полудень прийшли в ліс сільські жінки і принесли своїм партизанам трохи домашньої перекуски. Прийшла з ними і Катруся З., моя ровесниця і шкільна подруга. Принесла своєму братові миску голубців і взялася частувати ними всіх, хто ближче попадався. Я навмисно відійшов подалі, щоби не видати своїх незрілих почуттів до дівчини, яка уже давно зогрівала мені душу поглядами своїх карих очей. Зрадити себе перед Шугаєм було особливо не бажано. Він – старший, досвідчений парубок – догадувався про мої соромливі симпатії до дівчини, яку він уже вважав своєю, бо вони щоразу подразнювали його амбітну ревність.

На щастя, Пан почав припрошувати мене до миски з картопляними галушками. Їх принесла його дружина і теж пригощала ними односельчан. Я, звичайно, відмовлявся, дякував, хоча... запах галушок, підсолоджених маком, точив у роті слину і озвучував голодний шлунок. Пригадалась бабусина наука:” Голод хоч і великий пан, але не має гонору”. Тому по другому припрошенні Панової дружини я таки не встояв. Три теплі галушки я майже проковтнув. І хоч така скромна порція лише загострила апетит, взяти четверту я вже не посмів.

Отримавши від жінок відповідну інформацію, Шугай вирішив піти вночі у село. Така пропозиція всім сподобалась. Наш постій у цьому лісі був короткий, тимчасовий, і запасів провізії ми не мали. Поповнення її йшло лише зі села, по можливості і, розуміється, не без ризику.

День холодний, похмурий, і в лісі швидко густіли сумерки. Поки вийшли з ліса на горби громадського пасовища, що уже позбулося снігового покрову, ми перетворились в рухомі силуети, які ледве можна було розпізнати. І тільки на верху гори, на тлі трошки яснішого неба, нас можна було помітити і навіть порахувати. Але якось ніхто про це не здогадувався.

Попереду, на другому боці глибокого провалля, бовваніло село. Десь-не-десь там блимали світла. Тут ми розділились і пішли кожен у напрямі свого обійстя. Я пішов з Дубом. Стежок не шукали. Кожний горбок чи видолинок був тут знайомий, як рідне подвір’я. Підсвічували нам недоталі намети снігу, що лежали ще у провальцях та видолинках, які ми завбачливо оминали. Брав легкий морозець, а темінь настільки згусла, що, здавалось, затвердла.

Через невисокий насип з густою сухою терниною ми перелізли відомим нам лазом і опинились у сусідських садах. Порадившись, як бути далі, вирішили: оскільки нас тільки двох, то одному належить берегти безпеку. Першим піде до себе до хати Дуб, а я постою на стійці. Потім поміняємось.

Я відбезпечив замок свого кріса і вибрав відповідне, на мою думку, місце спостереження. У садку біля самого вигона, сховавшись за яблунею, я тримав у полі зору три дороги, якими могли підійти до села облавники. Дороги ці сходились у місці, віддаленому від мене не більше як на десять кроків, проте у пітьмі ночі побачити щось там, а тим більше - розпізнати, не було жодної змоги. Став розмірковувати, що почну робити, коли раптом появиться така необхідність. Найкраще, думаю, жбурну гранату і... щезну в пітьмі між будинками. Для Дуба і всіх у селі це буде сигнал тривоги. Головне, щоб вони не були заскочені зненацька. Роздумуючи про такі ризиковні трафунки, я заспокоював себе думкою, що нічого такого не станеться, що у таку глуху ніч жоден “шмірак” не то що шукати пригод, а й до кнайпи йти полінується.

Час минав у глухій непроглядній темряві. Здавалося, що Дуб зловживає сприятливою нагодою і забагато собі дозволяє. Забув, напевно, що й мені треба забігти до своїх і щось прихопити, хоча б на завтрашній сніданок. Стою оце на віддалі п'ятнадцяти кроків від рідного порога і кроків десять від порога хати рідної тітки, а зайти на пару хвилин, хлепнути якоїсь теплої страви, нема змоги. Гей, що за світ настав? І коли тому якийсь кінець буде?

Утім, почув якесь підозріле чалапання. Насторожуюсь, напружую зір зі слухом і за хвилину бачу – коні йдуть. Придивляюсь, пізнаю – сусідські. Коли йдуть коні, думаю, то хтось, напевне, йде за ними. Іде хвилинка затаєного чекання і ось... показався і він. Силует сусіда зрівнявся зі мною, а я все ще не рішусь: зупинити його і запитати, як там в долині, чи сидіти тихо-ша? Вуйко йшов похнюпившись і, розуміється, й гадки не мав, що три кроки від нього причаївся стійковий, та ще й сусід. Ні, вирішив, не буду його лякати і зраджувати свою тут присутність. Стою далі і наслухую.

По десяти-п’ятнадцяти хвилинах (час чекання напам’ять важко визначити) знову почулися кроки. Вони чулись із протилежного боку. Я, може би, відразу розпізнав їх, але... кроків чулося більше. Виходило, Дуб йшов не сам. Я насторожився.

Постаті, що наближались до мене, я розпізнав з віддалі, і це мене неприємно здивувало. З Дубом йшла його сестрінка, сімнадцятилітня дівчина. Мені страх не хотілося, щоб вона бачила мене озброєного, і вже пообіцяв собі вичитати Михайлові за його глупу необачність.

Ньонка (Февронія) – так звали дівчину, побачивши мене, не виявила найменшого здивування. Це свідчило про те, що Дуб уже поінформував її, як кажуть, не відавши, не питавши.

- Відходимо, – сказав до мене, добуваючи із сухого кукурудзиння свого німецького маузера. – Дорогою все поясню... А це – твоя вечеря... Давай покладу у твій наплечник.

- Але я хочу вступити додому... Хоч сорочку поміняти, – нагадую.

- Не можемо гаяти ні хвилини, – шепотів він збентежено, запихаючи у мій рюкзак дві пляшки з молоком та буханець хліба, що пахнув лляною олією. – А тебе, – звернувся до дівчини, – ще раз прошу: вертайся до хати. Тобі нема чого боятись...

- Боюсь, – відповіла рішучо. – Одну ніч переночую з вами в лісі Мама знає, і я тепло вбрана.

Розмова на цьому обірвалась, і ми рушили тими самими загуменками, якими прийшли сюди. Темінь стала такою непроглядною, що на кілька кроків ледве проглядалися садові дерева. Дуб йшов напереді і, пам’ятаю, ще сказав: треба якось попередити наших. Ідучи третім, я розмірковував над причиною його потривоження. До хати він ішов спокійним і зрівноваженим. Тривога дівчини теж потребувала пояснень. Я скупо догадувався, що, можливо, його старший брат, який служив в. о. голови сільради, остеріг його перед якоюсь небезпекою. Перед мною йшла Ньонка, і я шарпнув її за рукав.

- Чому такий поспіх? Що трапилось? – шепнув.
- Почуєш потому, – теж шепнула і відвернула голову.

Ми вже підходили до рову, до перелазу, коли збоку почув "пастой!” – і бахнув вистріл.

Мене обсипав сліпучий рій іскор з м’яким поштовхом у голову. В останню мить свідомості я ще побачив Михайла з Ньонкою, що відходили у протилежний бік, але, може, це мені тільки так привиділось.

Прийшов до пам’яті, напевно, від зимна, яке проймало все тіло. Перша думка, яка дала себе піймати, була якась неясна, приблудна, ніби не моя: “Я вбитий”. Друга, уже виразніша, заперечила: ’’Вбиті не думають, а ти... при свідомості”. І справді – свідомість поверталась дуже швидко. Пригадую, був вистріл, світляний сніп іскор і удар по голові, який, здається, збив мене з ніг. Отже, я поранений і тому лежу... Лежу ниць і... не на тому місці, де впав. Головне – не відчуваю болю, тільки холод. Обережно ворушу руками і ногами – вони здорові. Ворухнув головою – навколо пітьма і... ні душі. Якась блудна догадка підбадьорює: ’’Вони вирішили, що вбили мене. Забрали зброю, наплечник, куртку, чоботи – і залишили”.

Щоб краще зорієнтуватись у ситуації, я підвів голову.

Тупий біль її лівого боку змусив положити голову на землю. Помацав болюче місце рукою і... вжахнувся. Замість лиця відчув розірвану глибоку рану, що ще кровавила й ослаблювала в’язи. Усвідомлюю, що я тяжко поранений і не те, що втікати, – навіть підвестись нездужаю.

У цю мить я уже не хотів жити. Поранене обличчя здалось мені настільки спотвореним, що показуватись з ним на людях було гірше смерті. Згадав Михайла і Ньонку. Що з ними сталося? Чи втекли, чи попались?.. Ця думка спровокувала мене знову ворухнутись і ще раз переконатись, чи справді я тут сам. Спробував повернутись на бік і... раптом почув десь близько півголос: ’’Живой, живой!”.

В одній миті до мене підбігли три, а може, й чотири постаті. Один, накритий плащ-палаткою, схопив мене за рам’я і перевернув навзнак. Я не побачив його лиця – лише руку, яка спритним ривком добула з кобури револьвер, і... я зажмурив очі. Не відчув найменшого страху. Навпаки, дивно заспокоївся і навіть зогрівся. Чекав вистрілу і вільного злету душі, яка вже не матиме жодних світських перепон. На порозі життя і смерті час зупиняється, і само чекання – безконечне.

І тут, замість вистрілу, я почув: “Нє нада... маладой...”.

Я відкрив очі. Наді мною стояв чоловік у цивільному, одітий цілком по-нашому. Під чорною баранковою кучмою чорніли густі кошлаті брови, а ще нижче – невеличкі, а ля Адольф, вуса. Здається, він першим відізвався до мене голосом цього світу.

- Ти хто? Фамілія?

- Називаюсь Писарчук Роман Антонович, – відповідаю з такою впевненістю, що сам в це повірив. – З Тернопільської області я, з села Гаї Тернопільського району.

Якась думка протестує: ”Що ти верзеш, ненормальний? Гадаєш, вони повірять твоєму надуманому алібі? Хіба їм важко дізнатись про твої надумані Гаї, яких, можливо, там, у Тернопільському районі, зовсім нема? А якщо таке ти випадково вгадав, то чи тепер вдасться назвати хоч одно сусідське село або район? Бідна твоя тернопільська географія! То буде довга і крута байка, яка потребує логічного закінчення”.

Два солдати підняли мене з землі, принесли мої чоботи, шапку та якусь стару фуфайку і, шарпаючи зневажливо на всі боки, допомогли одягнутись. Разом з тим інші вели безперервний допит.

Хоч лице вже роздувала пухлина, а поранений язик смішно шепелявив слова, я без вдумчивої застанови імпровізував своє алібі, стараючись зацікавити їх своїми пригодами “під час нічних переходів із Тернопільщини аж до оцього села, назви якою я, звичайно, не міг знати”. Теревенячи свою вигадку, я не переставав думати про Дуба та Ньонку. І коли їхній старший запитав мене, хто ці двоє, що були зі мною, я з полегшею віддихнув. Виходило, їм вдалось вислизнути і вони зараз повідомлять, що я ”в руках”. А відповідь на запит я вже мав готову: "Хлопець пристав до нашого відділу по дорозі зо три дні тому і звуть його по псевду – Починок. Дівчина, вочевидь, місцева, а може, й з сусіднього села, але я її не знаю і не можу сказати, коли і яким чином до нас прив'язалась”.

Себе я подумки запевняв: “Ти – новонароджений і маєш стати зовсім іншим. Все йде добре. Тепер ти ніби в ролі Шехеризади, що рятувала своє життя казками. Тільки твоя оповідка мусить бути стовідсотково схожа на правду. Пам'ятай про це!”.

Хтось з темноти подав незрозумілу мені команду, і облавники рушили вигоном у село. Було їх з десять солдат. Один підхопив мене під руку (сам я йти не міг) і потягнув за собою. “Ведуть у сільраду, – здогадувався я. – А куди ж ще?” Однак я помилявся.

Проходячи мимо тітчиної хати, вони звернули на подвір’я. Такого я не сподівався і не на жарт стривожився. Хоча моє обличчя, голос, вимова були тепер не до пізнання, та й одежа була на мені з чужого плеча, рідні все одно мене впізнають. А тоді.. Як вони раптом зреагують, як поведуть себе? Особливо – діти, мої тіточні браття... Моє надумане алібі може тріснути, як мильна булька. Тільки в цю хвилину я збагнув, яка небезпека нависла над моєю долею. По всьому тілі пробігла зимна дрож, я цілком розгубився і, здається, вперше у цій скрутній ситуації згадав Бога та душею звернувся до нього за допомогою.

Почувши на подвір’ї тупіт ніг, з хати вийшов мій вуйко, збентежений, але цілком спокійний. У моїй голові заплуталась думка, яким чином попередити його, як непомітно порозумітись щодо мого алібі? Негадано допоміг сам облавник. Очевидно, виправдовуючи своє нічне вторгнення, він відозвався до господаря: “Відіш, хазяїн, ти спіш, а возлє твоєво дома – ваші бандіти разгулєвают...”. І тут я вирвався: “Я не тутешній і ніколи тут не бував”.

- Малчать! – крикнув облавець і так мене стусонув у груди, що я ледве встояв на ногах. Але порозуміння відбулося, і я був певний, вуйко все втямив.

У хаті відбувся другий попередній допит. Вуйко вивів до кухні дітей, щоб не дивились на пораненого, окровавленого партизана, а тітка з чоловіковою сестрою, що саме того вечора прийшла чогось до родини, в кімнату навіть не входили. Як я вже пізніше довідався, діти і тітка мене не пізнали, за що потім дякували Богу.

І все ж таки моя рана, якої я ще не міг побачити, захистила мене не тільки від ідентифікації, а й від побиття, без якого не обходилося жодне попереднє дізнання. Лише один удар рукояткою нагана я отримав у потилицю як попередження, що другий може бути останнім.

В убогій хаті облавники, як правило, довго не затримувались. Пісна вечеря – картопля з квашеною капустою або огірками – їх не цікавила. Тому, перекинувшись між собою кількома півсловами, вони підхопили мене під пахви і повели до хати в. о. голови сільради, де сподівалися ситніше повечеряти і обов’язково хильнути міцного перваку.

Вікна у моїй хаті не світились. Мої вже спали і, напевно, в снах не снили про те, що біля їх хати відбувалось. У хаті Дуба світилось одно вікно – там ще не лягали, а може, хтось розбудив, бо господар стояв на подвір’ї, наче уже чекав гостей. На мене навіть не глянув. Я був певний, тут мене не видадуть. Проте сталося щось несподіваного.

Мене помістили у кімнаті старих господарів, де були лише лави, стіл і двоспальне ліжко. Приставили конвоїра, якогось немолодого вже єфрейтора. Старий господар приніс в’язанку вівсяної соломи і дбайливо розстелив її на підлозі між ліжком і пенею. Відходячи, глянув на мене, і я зрозумів, що їм все відомо і що тут моє алібі в повній безпеці. Зрештою, я це й сам усвідомлював. Воно для них важило не менше, ніж для мене. Адже Дуб був його наймолодшим любим сином, а дівчина – внучкою.

Небавом зайшла в кімнату з білими шматинами в руках маги Дуба. Вона теж мовчки, сяк-так перев’язала мені обличчя і вийшла. Оскільки єфрейтор не забороняв її того робити, виходило, що хтось про це розпорядився.

Запах самогону з кімнати, де вечеряли “гості”, дразнив нюх мого вартового, і він, щохвилини зиркаючи на двері, не надто мною цікавився. Врешті, форкнув носом і відозвався: “Чево кімариш? Ложісь спать!”.

У тій хвилині я ліг на м’яку запашну солому і справді почав дрімати. Але заснути не встиг. З передньої кімнати почулись якісь знервовані голоси, суматоха. Єфрейтор вибіг до сіней і, забувши зачинити двері, дав мені змогу почути дві-три фрази, які відразу прогнали сон і хвилеве заспокоєння. Мова йшла про Корецьку Зофію, яка мешкала поблизу в селі, але чим вона могла зацікавити оперативників – не міг уявити. Допоміг єфрейтор.

- Попалась дура-молочніца, – сказав з явним вдоволенням, так наче викрито зв’язок між мною і тою дівчиною.

І хоч я був певний, що ніякого зв’язку між нами не було, проте догадувався, що її в чомусь запідозріли і, напевно, арештують. А коли арештують, то, річ ясна, приведуть сюди для пізнавання. Мені це не обіцяло нічого доброго.

Тому, коли з сіней почулися тупотіння ніг і знайомий жіночий голос, я приготувався до будь-що-будь.

Зоньку ввели до кімнати таким порядком, як і мене. Я лежав на соломі, звернутий, як їжак, клубком і вдавав сплячого. Єфрейтор штовхнув мене чоботом в ногу і наказав встати. Однак це мені вдалось не відразу. Закрутилась голова, ноги цілком ослабли і, якщо б не сперся об лаву, напевно, впав би знову на солому.

Ті, що привели дівчину, підвели її ближче до мене і сказали:

- Посмотрі хорошенько... узнайош єво? Вєдь молоко ти єму давала..

- Я нікому молока не давала. Самі молока не маємо, бо корова запустилася, – відповіла рішуче. – А його на очі не бачила. Чого ви від мене хочете?

- Вреш, сука! – гаркнув до неї другий. – Пробку к бутилкє ти, по глупості, с конверта скрутіла, а на конверте – адрес твой... – він злорадно хіхікнув. – Другой Софіі Корецкой в деревне то нет. Что скажеш, а?..

Я запримітив, як вона змішалася, збентежилась і пару секунд не знала, що сказати.

- Тоді... покажіть мені цей конверт, – видусила з себе, але вже з тремтінням у голосі.

- Канєчно покажем, – відповів без надуми старший і добув з планшета пом’ятий клапоть паперу. – На, сматрі і чітай, – він підніс папір її до очей. – Твой адрес, алі отріцать станеш?

Прочитавши, дівчина цілком оторопіла.

- Адреса то моя, але... але мені ніхто ніколи не писав листів, – відповіла вже з плачем.

- Не пісал? Нікагда?.. Ах дура ти сельская! Да кто тебе повєріт? Ето неоспорімоє доказательство, і етого, – він потрясав папером перед її носом, – вполне достаточно, чтоби завєсті на тебя дело. А дать дополнітельниє показаній ми тебя, міленькая, попросім. І єво – тоже... – показав на мене.

Вони обидва вийшли, а за хвилину прийшов інший солдат і змінив ефрейтора.

Зонька хлипала і весь час зиркала на мене як на причину її негаданого нещастя. Тоді, скориставшись з хвилевої неуваги конвоїрів, я вловив погляд дівчини і положив собі палець на губи. Вона зрозуміла і заспокоїлась.

Старший господар приніс якийсь старий курман і маленьку подушку. Положив усе це на лаві, а вартовий наказав Зонці постелити собі і лягати спати. Я теж ліг на свою солому. Ліг, але сон і близько не підходив. Дошкульно щеміла рана, боліли зуби, голова і шия. Проганяло сон і загадкове питання, яким чином у хаті моїх найближчих сусідів, що теж писалися Корецькими, появився лист до Корецької Зофії, якої, за моєї пам’яті, тут ніколи не було. А те, що молоко і корок з конверту походили з цієї хати, у мене не було найменшого сумніву.

Я вже почав засинати, а може, це вже був сон, коли з глибин пам’яті виплив спомин давніх, не дуже тоді мені цікавих, розповідей, малого ще Михайла. Хвалився колись мій друг, що мав десь на Чехах тітку, тобто батькову рідну сестру. Вона служила колись у Дрогобичі в багатих панів. Там познайомилась з якимсь австрійцем, що шукав нафту у Бориславі, і вже готувалась до весілля. Але вибухла війна, нареченого мобілізували, і він з фронту, а згодом – зі шпиталю писав їй листи. Писав по-польськи, а оскільки тітка була неписьменна, то листи читав її брат, себто Михайлів тато. Скоро по війні тітка виїхала до Чехословаччини, віддалася за свого австрійця і там невдовзі померла. Отже, якщо її звали Зофія, то дуже імовірно, що листи до неї, які пролежали забутими десь на дні скрині, можуть тепер здатися чекістам доказовим матеріалом кримінальної справи. Хоча, блиснула думка, є спосіб розвіяти всі підозри, якщо... якщо на конверті зберігся поштовий значок або штемпель. Але чи Зонька здогадається?.. Чи здогадається?..

Скільки я спав – не знаю, але спав. Розбудили мене туркіт воза та команда вартового: ’’Подйом!”. Надворі світало, і розбуджена свідомість відразу пояснила мені всю незавидну ситуацію. Вартовий і Зонька (вона, певно, і ока не зімкнула) були вже на ногах. Обоє допомогли мені підвестися і підвели на дорогу до запряженого воза. Фірман – знайомий мій ровесник – тільки миттєво глянув на мене і... відвернувся. Можна було не сумніватись – мій провал знає уже ціле село.

Зоньку посадили на возі біля мене, а стерегти нас залишилося три конвоїри. Решта солдат пішли вигоном вниз до потоку, а фірманові наказали їхати дорогою. Фірман цмокнув на коні, і вони рушили. Я притьмом глянув на свою хату, яка дивилась на мене темними вікнами, наче хотіла щось сказати на прощання. Справа почув сухий кашель і, глянувши, побачив спину свого діда, який ішов до стодоли, може, по сіно корові. Він не оглядався, і це мене заспокоїло. Заспокоїло, хоча якась віща думка шепнула мені: “Бачиш його востаннє”.

На похилій Барбарській (так звали дорогу) солдати мусили підтримувати воза, який злітав по нерівній поверхні, а слабі конята ледве його втримували. На ямах нас так колисало, що я, нахилившись, шепнув дівчині: ”На кожному листі мусить бути штамп і марка...”. Вона подивилась на мене таким поглядом, який міг означати: ”Я тебе не розумію”. Адже моя вимова через пухлину лівого боку обличчя та заціпеніння щелеп цілком втратила виразність. Але, як вияснилося багато пізніше, вона здогадалася сама, і ця щаслива догадка врятувала її.

Дорогою до району ніхто з облавників не турбував нас розмовами. Четверо з них йшли біля підводи, а решта розтяглись дорогою і, здавалось, арештантами зовсім не цікавились. Тільки, під’їжджаючи до міста, кілька із них підбігли до воза, принесли мого карабіна і, повісивши його мені на шию, відзначили, як я зрозумів, у такий спосіб свій бойовий тріумф.

Я, напевно, виглядав жалюгідно. Зонька, бліда і заціпеніла, як камінна статуя, дивилась на мене з острахом відчуження. В її уяві моя доля уже була вирішена, і вона, звичайно, думала більш про свою. Мене ж турбувала лише одна думка – можливість зустрінути в камері когось знайомого, який, навіть поневолі, міг би мене викрити. Ще гірше, якщо такий знайомий уже завербований сексот. Тоді моє алібі – багно.

Роздумуючи над можливими непередбаченими ситуаціями, я якось притьмом глянув на свого кріса і... побачив на його дерев’яній оправі заскалений знак. “Звідки він взявся? – думаю. – Вчора його не було. Така заскалина могла появитись хіба... від кулі. Так, так. Куля трафила прямо в цівку карабіна, а осколки розпанахали мені лице. Як воно тепер виглядає?.. Напевно, краще не бачити.”

А ще краще – про це не думати. Особливо тепер, коли полуторка зупинилась перед самою брамою Миколаївського КПЗ. Вартовий при брамі зміряв мене цікавим поглядом і відвернувся. Моє серце наче спіткнулось і... руки чутливо затерпли. Вартовий у цивільній одежі, з пятизарядною гвинтівкою – мій товариш по школі, який, рятуючись від призову на військову службу, пішов у “стрибки”. Тепер – він наш ворог, часто не менш небезпечний і підступний, ніж гарнізонний оперативник. Невже ж пізнав мене і... стане Юдою? Ні, не стане. Навіщо йому розповідати про його, хай і давнішні, приятелювання з націоналістами? На його теперішній службі це зовсім недоречно, та й не зовсім безпечно. Я потішав себе як міг, хоча рівновага духу не надходила.

Думки мої перервав вигляд дверей, які я побачив уперше. Чорні, оковані залізними штабами, з маленькими дверцятками посередині. Так, це казня. Тут мене замкнуть і будуть тримати до дня суду, думав я, оглядаючись крадькома і наслухуючи якісь шерхоти і голоси. Не міг второпати, як Зонька пропала з моїх очей і коли зняли з мене мій карабін.

Пристаркуватий тюремник ключем відкрив двері. Звідтіль війнуло на мене теплим сопухом нездорового повітря. У сутінках, попід стінами на долівці, сиділи арештанти. На моє шипляче привітання відповів середніх літ тюремник і попросив камерну челядь зробити мені місце ближче вікна. Такий привілей, як я зрозумів пізніше, тут належався хворим і пораненим. Приглянувшись до їх облич, не знайшов жодного знайомого. Це мене заспокоїло, оскільки я знав, що в котрійсь із камер сидить наш сільський солтис.

В’язні саме закінчили снідання, і один з них, чоловік середніх літ, запропонував мені два підсмажених пиріжки і горнятко кави.

- Візьми, підкріпись, – сказав співчутливо і, хвилину застановившись, запитав: – А сам звідки будеш? І де тебе так? Господи!..

Я спокійно повторив крізь зуби скорочено свою легенду. Вся камера стишилася, слухала і дивувалась. Це ще раз переконало мене, що оповідка моя просто цікава і цілком правдоподібна. А від пиріжків довелося відмовитись. Від пухлини мої щелепи зімкнулись так, що, здавалось, не відкриються довіку.

Ще до вечора я, слухаючи міжосібні розмови, довідався, хто ці люди і за що попали в буцегарню. Старші – нижчого рангу окупаційна адміністрація: солтиси, мужі довір'я, секретарі громад і один фольксдойчер. Знайшлися між ними і один вчитель, один доброволець-остарбайтер, що, приїхавши у відпустку, залишився вдома, і навіть один дяк – диригент церковного хору, який під час окупації співав “Ще не вмерла Україна... ”. Два молоді хлопці попались за втечу з призивного пункту. І тільки чотирьох (в тому числі і я) – за безпосередню участь в повстанському русі.

Справа від мене лежав на долівці київецький станичний – Микола Феденчишин. Жорстоко тортурований на допитах, температурив і майже не говорив. Його земляк і подільник Михайло Іваськів мокрою шматиною змочував йому чоло і губи. Про те, що він став жертвою мучених свідчень Миколи, я довідався пізніше. Тут кожний своє тримав у таємниці, а те, що стосується слідства особистої справи, особливо. Тому, пам'ятаючи інструкції вишколу, думав тільки про своє і слухав лише те, що можна почути без запитань.

Мій жалюгідний вигляд був увесь час під обстрілом співчутливих поглядів старших арештантів, які, стиха мугикаючи стародавні пісеньки, воювали з вошвою. На пару їх запитань, які стосувалися новин “на світі", я відповів неохоче кількома словами. Присівши на підлогу під стіною, я відчув знемогу всього тіла і сонливість. Монотонна пісня в'язнів швидко вколисала мене, і я задрімав.

Хоча у снах часу не запримічують, але, як мені здавалося, проспав я зо дві години.

Розбудили мене різкий, як вистріл, тріск дверного замка і запах тюремного обіду, який принесли вартові наглядачі. Тут я спостеріг, що декотрі в'язні брали лише хліб, інші відмовлялись навіть від хліба. Проте свіжої провізії мали досить. Кожен щотижня, а то й двічі на тиждень отримував з дому передачу, і тюремний харч був їм не до смаку. Це було вигідно і тюремній адміністрації, оскільки вдавалося значно економити в'язничні витрати.

Запах вареного та смаженого загострив мій притуплений апетит. Згадав про вчорашній сніданок у лісі із трьох галушок і здивувався, що досі не відчував ні голоду, ні спраги. Тепер відчув голод. Пробую хоч трішки розімкнути щелепи, хоча, поправді, нема для чого, тільки біль рани став дошкульнішим. Один роздільський в’язень, що весь час спостерігав за мною, люб’язно запропонував мені горнятко росолу з макаронами, який можна було випити, кажучи при тому:

- Випий, хлопче, бо ти, мабуть, давно крихти в роті не мав. А тюремний харч тобі принесуть аж завтра. Тут такий порядок... Але ти не смутись, – додав усміхнувшись, – між нами голодним не будеш. Лиш би їсти міг...

Я дякував людям, які стали пригощати мене наввипередки, хоча не все міг прийняти і спожити через пухлину. Це саме повторилося вечором. Виглядало, я став повноправним членом тюремної родини.

Уже заґратоване віконце зовсім потемніло, коли в камеру прийшов наглядач.

Порахувавши всіх в’язнів, скомандував “отбой” і замкнув двері. В’язні ще трохи пововтузились, відвідали “по-першому парашу” і почали укладатись до сну. Тоді старший на камері попросив усіх до вечірньої молитви. За винятком Феденчишина, всі арештанти приклякли на коліна і разом тихо помолились. Ніхто нам не заважав.

Правду кажучи, для мене тюремні “вигоди” не були настільки обтяжливими, як для тих старших людей, котрі були взяті із своєї хати, з вигідних ліжок. Цілу зиму мені дуже рідко доводилося ночувати у теплій хаті, а про чисту постелю і не думалось. Тому я, положивши легко голову на змотану фуфайку, заснув, як бувало літом на оборозі, на пахучім сіні. То була моя перша тюремна ніч, а скільки їх ще буде – я, повірте, й не думав.

Новий тюремний день почався з перевірки, снідання, потім в камеру наглядач впустив... лікаря. То був міський судовий експерт д-р Дмитро Стасів. Я відразу впізнав його, і він теж притьмом звернув на мене увагу, хоча перше підійшов до Феденчишина. Хвилини часу мені вистачило придумати лаконічне прохання до нього. Інстинкт самозахисту дозволив довіритися цій людині, секретна допомога якої була для мене більш важливою, ніж лікарська.

- Пане доктор, нагадайте Славі Сєрантовій, щоб усі мене там забули...

Лікар глянув на мене, наче проколов своїм поглядом мої очі.

- Постараюсь... о дозволення взяти тебе, хоч на один день, до лікарні, – сказав голосніше, щоб усі почули. – У рані застрягли дрібні осколки – їх треба повитягати, щоб швидше гоїлась рана. Постараюсь.

“Постараюсь” він вимовив з такою інтонацією, яка впевнено підтверджувала, що моє прохання йому зрозуміле. Проте переконався я в тому аж багато років пізніше.

Щодня, а то й серед ночі, когось викликали до слідчих на допит. Їх кабінет знаходився на другому поверсі. Повертались люди, як правило, пригніченими, зажуреними, але не побитими. Очевидно, критичні години допитів для них вже минули і залишались тільки формальності. Зрештою, вони не запідозрювались у зв’язках з оунівським підпіллям і, звісно, не могли мати таємниць, які чекісти добували катуванням. Минав другий день, але мене нікуди не викликали. Перед обідом наглядач, в погонах старшини і з чорними вусиками, приніс мені в камеру пайку хліба з двома кістками цукру. То цілком міг бути той самий чекіст, який врятував мені життя. Тим імовірніше, що він кликнув мене по імені. Але... твердої впевненості не було.

Після перев’язки лікаря моя голова наче освіжіла. І хоча розімкнути щелепи ще не вдавалось, я уже міг між зубами пропхати скибку їжі. Тому терпляче чекав приходу доктора та його обіцянки шпиталізації. Він мав би прийти наступного дня, і тому я був розчаровано здивований, коли замість нього увійшла в камеру якась нікому не знайома медсестра і мовчки почала свій огляд. Її погляд, непрофесійна поведінка свідчили про те, що вона не з тутешніх. Миколі дала в руку якісь таблетки, комусь – мазь проти корости, а до мене підійшла з паперовим бандажем, цілком схожим на сучасний туалетний рулончик. Нашвидкуруч зняла попередню перев’язку і без слова обмотала рану тим бинтпапером. Така несподівана заміна в’язничного медперсоналу здивувала всіх в’язнів, а мене – тим паче. Виглядало, що шпитальки мені не бачити.

Двічі на день виводили в’язнів до туалету, де, крім звичайних процедур, можна було із сорочок навитрясати грубші воші і освіжити чистою водою з крана руки і лице.

Раз чи два в тиждень біля входу до виходків стояв наглядач з ложкою і в кожну “парашу” насипав хлорного вапна. Іноді, на прохання в’язнів, він зменшував норму, а то й зовсім “забував” насипати, що теж рахувалось поблажливим добродійством.

Четвер – день передач. Уся камерна братія смакувала розмаїті страви і приправи, приготовані на домашніх кухнях, як здавалось, з особливим старанням. Я ще ніколи і ніде не відчував такої щедрої гостинності, як тут, у буцегарні попереднього арешту. Добрий харч у певній мірі компенсував людям нестачу світла, повітря та вигідного місця, передбаченого для в’язнів у тюрмах з людськими умовами.

По п'ятницях випадало проріджування переповнених камер, санітарні умови яких не відповідали навіть нормам для утримання худоби. По закінченні попереднього слідства в'язнів відвозили до більших тюрем Стрия і Дрогобича, де санітарні умови були під строгішим наглядом прокуратури та лікарів-епідеміологів.

Проте камери не ставали вільнішими. На місце етапованих приводили “свіжих”, і тіснота не свіжішала. Однак це мало відбутися завтра, а сьогодні – день передач – найвеселіший із всіх тюремних буднів. І тут то сталася пригода, про яку я не забув до сьогодні. Нікого, гадаю, не здивує, коли признаюсь, що моя окровавлена сорочка справляла на співкамерників неприємне, гнітюче враження. Звичайно, арештанти мовчали, але мої спостереження мене не обманювали і при тому навіювали гірке почуття безпорадності. Третім від мене сидів молодий хлопець, на вигляд мій ровесник. Він був (якщо по такому часі пам'ять мені не зраджує) з Демні. Отримавши передачу, зібрав випорожнену посуду у звичайну домашню лляну торбу, вкинув туди свою брудну сорочку і... раптом до мене: “Слухай, друже! Коли хочеш, давай свою сорочку і я передам додому. Мама або сестра переперуть її і з передачею повернуть тобі чисту”. Пропозиція хлопця всім сподобалась, а мені – тим паче. “Побуду тиждень без сорочки”, – думаю. Менше буде роботи з вошвою. Але я не встиг ще віддати зняту свою плямисту, коли від протилежної стіни другий молодий хлопчина без слова кинув мені чисту, з домашнього полотна, сорочину і, сміючись, додав: “Бери, бери. Вона міцніша твої “швабської” і... чухатись практичніша”. Мені й самому стало веселіше. Може, не так від “практичнішої”, як від щирої добродушності співчутливого незнайомого товариства, до якого я почав звикати, як до рідних По певному часі наглядач відкрив двері і забрав горшки, миски та брудну білизну арештантів, щоб передати все це тим, кому належало. Не минуло після того й п’яти хвилин, як за дверими, у коридорі, відчувся якийсь загадковий рух, якась суматоха з ледве чутними криками. Всі почали наслухувати, гадати, але раптом відкрились двері і до камери вскочив знайомий старшина. Збентежений, вигукнув прізвище в'язня, якому я щойно віддав свою сорочку.

- Ти що, поранений чи порізався здуру? – крикнув знервовано до хлопця. – Чому рубаха в крові?.. Там мама в розпачі істерику завела... В чому річ?..

- Та то, громадянине начальнику, не моя сорочка. Тут хлопець поранений нетутешній, а я взяв та й передав його сорочку, щоб випрали.

- То чому не попередив, дурню?
- Та я гадав, догадаються, пізнають, що не моя...

- Ясно... Швидко йди сюди, підеш покажешся матері і сам поясниш їй що до чого. Мені вона не повірить, – сказав старшина, і на тому прикрий інцидент минувся.

Проте у камері ще довго про нього балакали. Дехто навіть прогнозував йому широкий розголос, але, правдоподібно, він був швидко забутий, оскільки у ті часи такі випадки швидко стирались у пам’яті свіжими, більш значущими, подіями. Але про це я довідався уже багато пізніше.

Вечором мене викликали на допит. Не думаю, що пригода з сорочкою нагадала оперативникам про пораненого бандерівця. Слідчий Юрченко у розмові зі мною навіть не натякнув, що йому щось про це відомо. Коли я увійшов у його кабінет, він щось писав і на моє стандартне “здрастуйте” навіть не підвів голови, лише лівою вказав на табурет і буркнув “сідай”. Перше, на що я звернув увагу, був його стіл. З правого боку на ньому лежав голий наган, з лівого – мундирна шапка. Я ще мав час подумати, з чого почнеться наша розмова і що цього чекіста найбільше зацікавить.

Минали хвилини, а він все писав і писав... Нарешті акуратно відложив авторучку, видув у хустку носа і почав розглядати мене наче музейний експонат.

- Ну что, гєрой хрєновий, довоевался? – не то запитав, не то підтвердив моє положення. – І дєла твої хрєновиє, – продовжував, розтягуючи слова. – То с чего начинать будем?.. Нє знаєш?.. А я знаю. Начньом с суті дела, чтоби дєло подгатовіть суду... – він ще хвилину просвічував мене поглядом, а потім додав: – Поскольку смерть тебя поміловала, суд наверняка ісправіт ету глупую ошибку... Фамілія?

- Моя фамілія в селі... – відповідаю, ніби не зрозумів питання.
- Я питаю, як тебе звати? – запитав уже українською.
- Писарчук Роман Антонович.
- Дата і місце народження?

- Другого листопада 1928 року у селі Гаї Тернопільського району Тернопільської області, – слово в слово повторюю свою легенду, уважно слідкуючи за обличчям слідчого. Воно було по-діловому зосереджене, даючи підставу надіятись, що моя легенда сприймається всерйоз.

- Освіта?..
- До війни закінчив шість клясів сільської школи.
- Грамотний, значить?
- Та трохи письменний...
- І тому в банду пішов, дурень недоварений?..
- Та хіба ж я туди просився?
- Просився чи ні – відповідати прийдеться...
- Та я знаю.

- Запізно довідався... – він знову взявся писати, а я – думати над тим, чи мої відповіді годяться для справи і чи вони не навіють йому якоїсь підозри щодо їх правдивості. Власне того я найбільше боявся і старався тримати його при сюжеті своєї легенди.

Хтось постукав у двері, і слідчий дозволив увійти. Дебелий оперативник, обличчя якого здалось мені знайомим, зміряв мене хижим поглядом і мовчки сів на стільці біля слідчого.

- Ну, как, етот бандіт нєдострєляний понял, куда єму дорога? – запитав не то мене, не то слідчого. Оскільки йому ніхто не відповів, він з їдким цинізмом продовжував:

- Жаль, промахнулся я... Тємєнь помешала... Чуть би посветлее і... те двоє не ушлі би... – досадно виправдував свій промах.

- Каму ти ето расказиваєш? Ведь он в русском... слабак.

- Нічево, научат! Научат, как по-русски хлеба просіть, – він ледве вгамовував свою лють. – Не в моі руки попал, падло. Я із нево отбівную стряпал би, а ти, віжу, ліберальнічаєш с нім, – сказавши це, він пішов, а слідчий – до мене:

- Зрозумів? То будеш говорити правду чи далі крутитимеш бублики?

- Я не маю що скривати від вас, громадянине слідчий, – відповідаю з простодушністю дитини. – Мені лише відомо, що нас вели у Карпати на якийсь вишкіл. Озброїли у лісі десь, мені здається, біля Бережан. Тоді було нас зовсім небагато, може, п’ятнадцять-двадцять...

- То ти навіть не зволив їх порахувати? – він скривився з недовірою.

- Чому ні... Та ж разом днювали, їли, спали... Але не всі пішли з нами далі. Одні приходили і відходили, інші залишались... А чому так – цікавитись було недозволено. Самі розумієте.

Не знаю, чи все він хотів розуміти, але щось записував і навіть поцікавився псевдами наших командирів, а також їх віком та званнями. Але придумати на те відповідь було для мене значно простіше, ніж на все інше.

Дивувало мене також, що мою трудну вимову він розумів без повторів і навіть не вимагав говорити голосніше. Видно було, що спішив. На дворі уже цілком смеркло, і його робочий день закінчився. Я вже теж відчував втому і чекав закінчення його писанини. Тому, коли він відложив ручку і підсунув мені для підпису чотири чи п’ять листків моїх зізнань, я готовий був підписати їх, не читаючи. Проте він запитав:

- Чому не читаєш? А що, коли я там понаписував такого, що тебе за це розстріляють?

- Мені однаково, – кажу.

- Ну, не бреши... Бо хоч життя ти сам собі запаскудив – воно в тебе одно. І хай стане воно важким і безпросвітним – ніколи не стане безнадійним, – завважив повчаюче. – Ми ще поговоримо... А зараз підеш в камеру.

І тут мене скортіло, не знаю чому, запитати його.

- А звідкіля будете, громадянине слідчий?

Він глянув на мене так, наче недочув питання, скривив лукаву гримасу:

- А тобі яке до того діло?
- Та ніякого... Гарно розмовляєте по-нашому.

Увійшов наглядач і вивів мене з кабінету. По дорозі до камери я роздумував над своїм глупим запитанням. Виправдовував себе: глупе воно чи ні, але тепер я більш упевнений – він не з Тернопільської області. Бо якщо б, не дай Боже, він походив з тих країв, то вже ніяк не дав би мені викрутитись.

У камері всі зустріли мене запитливими поглядами. Але тільки Іваськів запитав з добродушною цікавістю: “Ну, як тобі пішло?.. ”.

- Може, не повіриш, – кажу, – але все відбулось мирно. Юрченко навіть не крикнув на мене. Все писав і писав. Хоча – це ще не кінець.

Рівно за тиждень мого перебування у буцегарні туди привезли когось важко пораненого і кинули просто під двері нашої камери. Його страсні зойки і стогін лунали не менше двох годин, поки в’язні врешті почали гримати в двері, вимагаючи припинити це нелюдське знущання. Наглядач із місцевих “стрибків” відкрив “кормушку” і став винувато пояснювати, що, мовляв, нема лікаря. “Чому нема? – крикнув хтось з арештантів. – Прецінь є доктор Стасів.” Тоді наглядач показав перехрестя із чотирьох пальців і зачинив віконце. Всім стало ясно: Стасіва посадили і тому його не було на обході. Ця новина стала приводом нових стишених розмов, домислів та дискусій. У районі всі доктора добре знали не від нині. Ще задовго до війни Дмитро Стасів був у місті відомим лікарем і судовим експертом. Належав до патріотичної української інтелігенції, хоча політичні процеси його не надто цікавили. Однак про себе я домислював, чим лікар согрішив перед радянським правосуддям.

На початку липня 1941 року у місті хоронили жертв російського терору Доктор Стасів разом з німецьким медекспертом проводив ексгумацію дванадцяти тіл замордованих, а на їх похоронах виступав із жалобною промовою, яка мала виразний антиросійський підтекст. Такого червоні “визволителі” не дарували, тим більше тоді, коли місцеві інформатори запопадливо їм про це нагадували.

Небавом пораненого з-під дверей забрали і всім стало легше на душі. Однак ми так і не дізналися, хто він був, звідкіль і чи залишився живим.

Ранком третього квітня викликали з нашої камери п’ять арештантів “с вєщамі”. Між ними й хлопця, що позичив мені сорочку. Побачивши, що він збирається відходити, я взявся скидати з себе його річ, хоча ще не отримав своєї. Хлопчина глянув, усміхнувся і сказав: “І не подумай. Хто знає, чи дочекаєшся своєї? А ця завжди нагадає тобі хлопця з-над Дністра”.

Виходячи, він моргнув мені на прощання як до доброго приятеля, а мені зібралось на плач. Почав вдягати сорочку. Вона була ще тепла і мовби прилипала до тіла. “І як це ти, – докоряв я собі, – навіть не поцікавився, як його звати?” Це питання ще довго наповнювало моє серце жалем.

Я не забув тебе, юний друже з-над Дністра. Пам’ятаю, хоч минула, як кажуть, копа літ. І сорочку твою, з не в міру довгими рукавами, пам’ятаю. Вона мене й досі гріє... Іноді запах її пропотілий почую і... сам собі усміхнуся. Усміхнуся, бо по таких часах уже й друзів не гріх забути. А тут... сорочка! Звичайна, повстяна, яку тепер побачиш хіба в музеї.

По двох днях мене знову повели до слідчого. Привітавшись, я спершу кинув оком на стіл і на тих, хто сидів біля нього. Юрченко сидів на своєму місці, сортуючи якісь списані папери. Шапка теж лежала там, де попереднього разу, але нагана вже не було. На мене навіть не глянув, тільки рукою вказав на табурет, який теж стояв у куті на свойому місці. Але на цей раз збоку стола сидів другий офіцер в погонах капітана. Він дивився на мене таким поглядом, наче старався у котромусь місці продірявити мене наскрізь. Обидва мовчали, а я роздумував, що вони думають. Невже ж дізнались? Невже ж Зонька не витримала, розкололась?.. Я пропав? Ось зараз Юрченко відкладе свої папери і з їдким цинізмом вдоволено запитає:

“Так вот... таку твою мать, скисло твоє тернопільське варення... Прийдеться починати все спочатку! ...”

Від таких думок в мене почали щеміти ступні і потіти долоні. Аж тепер я уздрів глибину пропасті, у яку сам себе штовхнув. “Починати все спочатку” я не був готовий і взагалі... Від таких думок орієнтація і перспектива щезали, розчиняючись у безмежній пустині безпорадності.

Мене охопив удушливий ляк. Здавалося, що втрачаю свідомість... Але тут капітан, нагнувшись над столом, сказав півголосом щось до слідчого. Той кивнув головою і, звернувшись до мене, представив особу капітана: “Це прокурор воєнной прокуратури. Якщо маєш щось додати до своїх зізнань, то ми ще допишемо, а коли не маєш, то на тому попереднє слідство закінчимо ”.

- Я все сказав, – відповідаю, почувши відразу в серці таку відлигу, такий благодатний спокій, якого ніколи перше не відчував.

Значить, вони повірили. Ось зараз я, у присутності прокурора, підпишу закінчення слідства, а завтра-позавтру мене перевезуть кудись далі від Миколаєва, де мене ніхто не знає і не стане мною цікавитись. Приємне відчуття гордості за свою вдало імпровізовану легенду повертало мені сили і впевненість у собі. А коли прокурор запитав, чи гоїться рана і чи роблять мені перев’язки, я зовсім душевно обм’як і мало не подякував тим чекістам за їх виняткову добродушність.

Ранком у понеділок, 9 квітня 1945 року, мене, Іваськіва, Феденчишина та їх односельчанина Левицького викликали з камери “с вєщамі” і вивели на вузьке подвір’я буцегарні. Конвой стояв по кутах уже під штиком, чекаючи на решту призначених до відправки. Вивели ще чотирьох дівчат. Зоньки між ними не було, але... серце мені стиснулось, коли побачив між ними русокосу дівчину з Прийми – цю саму, що восени частувала наш юнацький загін пирогом. Глянувши мені в очі, вона півголосом сказала щось співчутливе. Я вдав, що це не до мене, і відвернувся. На щастя, вона зрозуміла і закусила язик, а начальник конвою, хоч і запримітив контакт, окрім формального “молчать!”, залишив цей момент без зацікавлення.

За муром засигналила машина, і конвоїри відкрили браму. Стара полуторка ледве втислася задом на подвір’я. По команді залазимо в кузов і містимося тісно на дно, під самі ноги конвою, що зайняв лавку при віконці кабіни. Потім сіли дівчата і ще два автоматники. Перед авта з незаглушеним мотором стоїть майже на хіднику, і ми чуємо голоси жінок, яких розганяють солдати. Піднімати голови не дозволено, і ми тримаємо їх на колінах. Збігають секунди... З дверей вибігає якийсь офіцер з парусиновою течкою і на бігу заскакує у кабіну. Машина рушає на зворушливі крики жінок і відразу набирає повну швидкість. І раптом... зойк розпачу наздоганяє нас. “Олю, Олю, донечко!!!” – заломивши руки, біжить за нами літня жінка. Біжить, біжить... впала...

Але ось – закрут вулиці, і ми щезаємо за будинками. Чи дочекається скорботна мати своєї Олі?.. Ось вона сидить тепер у моїх ногах і мочить слізьми свої коліна. Маленька, чорненька... Чия вона?.. Раніше я її ніколи не бачив.

Згадую свою матір. Вона ще не скоро дізнається, що мене вже вивезли з Миколаєва. Та й дізнаватись не посміє... Навіть молитись буде тільки тихцем і на самоті. Так треба.

І я теж мовлю в душі молитву на слова великого Кобзаря:

“Молюся, Господи, молюсь,
Хвалить Тебе не перестану,
що я з ніким не поділю
свою тюрму, свої кайдани...”.

Джерело інформації VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd