Загальна кількість переглядів!

субота, 3 лютого 2024 р.

Як нас розлучили з батьківщиною… (автор: Жолінський Володимир) Розповідь Володимира Жолінського, 1931 р. н., народився у с. Черниці. У даний час проживає в с. Чебель, повіт Каре, воєводство Зелена Ґура, Польща.

Примусове виселення українського села у Зах. Бескидах польським батальйоном "Познань", 1947 р.

Нашу сім’ю, так само як інші польські сім’ї, вивезли у Польщу в 1946 році. В ті роки ніхто не приховував свого національного походження. В селі Черниці дружньо проживали родини євреїв, поляків українців і німців. Після закінчення Другої світової війни верховні мужі вирішили чітко розмежувати границі деяких держав. Спочатку все це було зроблено на папері, а пізніше поділили землю та її жителів. У ті часи назвали це операцією «Вісла». Після того, як був розмежований кордон між Польщею та Україною, взялися за їхніх жителів. Почали робити розподіл родин залежно від їхнього національного походження. Списки польських сімей для виселення в скорому часі були підготовлені.

Переселення було проведено весною 1946 року. Ранком до нашої хати під’їхала фіра, в хату зайшло декілька військових, зачитали указ і дали декілька годин для збору. Дозволили взяти із собою тільки необхідне в дорогу – одяг та деякі харчі. Нашу родину забрали у повному складі, а саме: тата – Володимира Жолінського, 1904 р. н., маму – Марію Жолінську, сина – Михайла Жолінського, дочку – Марію Жолінську, сина – Тадея Жолінського, і мене – Володимира Жолінського. Через декілька годин віз з нашою родиною уже їхав у напрямку села Розвадова. По дорозі до нас приєдналися ще декілька возів з такими ж переселенцями, як ми. Завезли нас у Розвадів на залізничну станцію, погрузили у товарний поїзд, і під вечір повезли в напрямку Польщі. Привезли на станцію біля міста Ярослава, вигрузили та розвезли по місцях, звідкіля були вивезені у зворотному напрямку українці.

Нас поселили у старий будинок. На подвір’ю була стайня, де були залишені пара коней та віз. Пробувши декілька днів у цьому будинку, батько дізнався, що така сама депортація проведена на польсько-німецькому кордоні. Також ми мали інформацію, що німці, покидаючи Польщу, залишили досить добротні будинки з великим підсобним господарством та полем. Тоді батько прийняв рішення, маючи воза та коні, їхати під німецьку границю у пошуках кращого житла. Їхали ми майже місяць, це біля 600 кілометрів. На кінець потрапили у воєводство Зелена Гура. Добрі люди нас направили у село Чебель. Там запропонували двоповерховий будинок на присадибній ділянці півгектара з підсобними будівлями. До цього двору належало 22 гектари орної землі, 5 гектарів сінокосів зі ставком та декілька гектарів лісу. Ми освоїлись на новому місці дуже скоро. Оскільки це була весна, у першу чергу, взялися посіяти зернові та посадили бульбу. Для обробітку такої земельної площі приходилось додатково наймати робочих. Місцева влада допомогла закупити посівний матеріал. Після декількох років господарювання нам дали позику і ми змогли закупити собі необхідний інвентар та техніку.

Багато у веденні господарства батькові допомагали ми, діти. Дружина брата Михайла працювала учителькою в місцевій школі. Деколи їй дозволяли брати учнів для збору урожаю картоплі та овочів.

З часом ми підросли, закінчили школу і почали розходитися, хто куди. Я після закінчення університету в м. Зелена Ґура залишився працювати у ньому проректором. В даний час також є діючим головою мисливського товариства. Брат Тадей та сестра Марія завели свої сім’ї і живуть на стороні. У батьківському будинку залишився брат Михайло з дружиною та своєю сім’єю.

Перший господар цього будинку, який виїхав у Німеччину, через деякий час приїжджав до нас у гості, розказував про своє життя. На нас не мав образи, ми приймали його дуже гостинно.

Записав Іван Кахнич 30.01.2011 року.
Джерело інформації
VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD

Немає коментарів:

Дописати коментар