Народився 8 листопада 1887 року у дрібношляхетській родині в селі Медуха Станіславського повіту , випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету Львівського університету.
*******
“2 серпня 1919 р. над Польщею (в районі Познані), з якоїсь причини загорівся аероплан, що перевозив для уряду УНР українські грошові знаки з Німеччини до Кам’янця-Подільського і впав вже на терені Німеччини (в околиці Ратібора у Сілезії). Загинули усі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полк. Д.Вітовський, якого згодом поховали в Берліні”, - цитує документи уряду УНР із варшавського архіву Biblioteky Narodowie історик Павло Гай-Нижник.
Літак розбився через несправність у моторі. Хоч довгий час версій загибелі Вітовського було кілька, зокрема, ніби-то судно із полковником збили.
Дмитро Вітовський був одним із очільників україно-польське протистояння у 1918-1919 роках, організатором Листопадового зриву, коли несподіваним ударом всього за одну ніч на уламках Австро-Угорської імперії, зумів зайняти Львів.
Обіймав посаду командира збройних сил та державного секретаря (тобто міністра) військових справ ЗУНР. Входив до складу української делегації на мирній конференції в Парижі, яка мала домагатися припинення польської агресії проти ЗУНР.
До цього Вітовського вважали одним із неформальних лідерів Січових стрільців. Він зарекомендував себе як рішучий та активний військовик, умів взяти відповідальність у критичні моменти . Вважав, що коли “буде армія - буде і державність”. Створив Українську Галицьку армію, довівши її чисельність до 100 тисяч, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові.
"Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов'язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн ", - згадував про Вітовського побратим Дмитро Паліїв.
За місяць до смерті у Дмитра Вітовського народився син - теж Дмитро. Він був одним із командирів УПА, загинув у віці 27 років.
Військового міністра ЗУНР поховали у Берліні на цвинтарі Гугенотів. Лише у 2002 році Дмитра Вітовського перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
Джерело
https://galinfo.com.ua/
*********
10 фактів із життя Дмитра Вітовського:!
1. СФОРМУВАВ КУРІНЬ УСС
На початку Першої світової війни перебував у лавах легіону Українських січових стрільців (УСС), який формувався у Львові. Підстаршині Вітовському доручили формувати перший курінь УСС. Наказом командування від 7 вересня 1914 р. Вітовського іменовано сотником і призначено командиром сотні третього півкуреня отамана Степана Шухевича. Наприкінці місяця його стрільці вже виконували перше бойове завдання.
2. ВІДМОВИВСЯ ПРИСЯГАТИ АВСТРІЇ
Щойно сформований легіон УСС перекинули до Стрия, де 3 вересня 1914 р. його вояки урочисто склали військову присягу. З ініціативи Вітовського група старшин і стрільців відмовилася від офіційного тексту присяги австрійської армії. Січовики поклялися служити Україні та воювати за честь української зброї. Вже наступного дня легіон перевезли в околиці Мукачева. Після того, як росіяни захопили Галичину і відтіснили цісарські війська у Карпати, гірські перевали на кілька місяців стали театром жорстоких битв, бойовим хрещенням січовиків.
3. БИВСЯ З РОСІЙСЬКОЮ АРМІЄЮ
У жовтні 1914 р. австрійські війська прорвали оборону росіян в Карпатах і контрударом у бік Львова відкинули частини армії генерала Брусилова до Стрия й Дрогобича. Сотня Вітовського відзначилася у боях 1-2 травня 1915 p., коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. У ніч на 2 травня підрозділи Гриця Коссака, Степана Шухевича, Андрія Мельника, Дмитра Вітовського стрімким контрударом захопили вершину Маківки. Спроби російських частин прорвати оборону січовиків при підтримці важкої артилерії не вдалися. Битва на Маківці була однією з найяскравіших в історії легіону УСС. Сотник Д. Вітовський нагороджений медаллю Хоробрості. Наступною пам'ятною віхою на фронтових шляхах сотника стала Горлицька операція німецько-австрійських військ улітку 1915 p., коли під їх натиском російська армія залишила майже всю Галичину.
4. ПОШИРЮВАВ ОСВІТУ НА ВОЛИНІ
Восени 1915 p. фронт стабілізувався і сотника відкликали у запілля. Наприкінці січня 1916 р. командування австрійської армії скерувало Д.Вітовського у щойно зайняту Волинь на посаду ковельського комісара для набору поповнення легіону УСС. Через відсутність контингенту набір був безперспективним, і Д. Вітовський спільно з комісарами Володимира-Волинського і Луцька – М. Саєвичем та М. Гаврилком розгорнули широку діяльність щодо розвитку українського шкільництва у зрусифікованому краї. Невдовзі тут засновано 46 українських шкіл, де вчителі – січові старшини і стрільці, викликані на Волинь, - навчали більше ніж 800 дітей. Всього ж до 1918 р. засновано близько 150 українських шкіл. Підручники для волинських дітей збирав спеціально організований у Львові комітет на чолі з істориком Іваном Крип'якевичем (з Вітовським він запізнався ще в університетський період).
5. ТУРБУВАВСЯ ПРО ЕВАКУЙОВАНИХ УКРАЇНЦІВ
На Волині Д.Вітовський опікувався долею українців, які перебували в евакуації. У вересні 1916 р. на фронт 4-ї австрійської армії, яка на той час вела бойові дії у цьому районі, прибув командувач Східного фронту принц Оскар. Сотника запросили на прийом, де відбулася розмова з принцом про українські справи. Д. Вітовського гідно оцінили й призначили референтом при 4-й армії у справах евакуйованих українців, яких під час Брусилівського прориву на Ковельщині зосередилося понад 23 тисячі. Він дбав про їхнє розміщення, харчування, медичне забезпечення, навчання дітей. У квітні 1917 р. Вітовського відкликали з Волині й призначили ад'ютантом (начальника штабу) Вишколу УСС, яким тоді командував отаман М. Тарнавський.
6. ВІДСТОЯВ СВІЙ ЛЕГІОН
Через наміри австрійського уряду включити Галичину до складу відроджуваної Польщі на одній з військових нарад висловилися за негайне розформування легіону УСС. Д. Вітовський, який став одним з ініціаторів дискусії, виступив за збереження й усіляке зміцнення української національної частини як зародка майбутніх Збройних сил Української держави. Завдяки високому авторитету сотника його думка переважила. Це врятувало легіон, який зіграв вирішальну роль у Листопадовій національно-демократичній революції й став ядром створеної у ході війни з Польщею Галицької армії. Вдруге старшини зібралися у грудні 1917 р. на генеральну нараду в с. Гуштин. Знову розгорілася дискусія щодо подальшої долі легіону. Більшість її учасників пропонувала перейти на бік Центральної Ради або розформувати легіон УСС. Д. Вітовський відстояв його існування.
7. ЗДІЙСНИВ ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ
Після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися незалежні Чехословаччина, Польща, Югославія, Угорщина. 18 жовтня у Львові засновано Українську Національну Раду (УНРаду) з метою утворення на західноукраїнських землях національної держави. 31 жовтня стало відомо, що австрійський намісник у Галичині генерал К. Гуйн категорично відмовився передати владу українцям. У ході гострої дискусії більшість погодилася чекати обіцяного Віднем маніфесту. Раптом взяв слово Вітовський і від імені Військового комітету рішуче заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, - завтра його візьмуть поляки».
Згідно з планом повстання Д. Вітовський негайно розіслав кур'єрів з наказами міським і повітовим комісаром краю у ніч на 1 листопада брати владу. Першолистопадове повстання розпочалося о 4 годині ранку. Невдовзі Д. Вітовський приймав перші донесення. І. Цьокан повідомив, що домовився про нейтралітет німецьких, австрійських та угорських частин львівського гарнізону. О п'ятій годині стало відомо, що старшини Мартинець і Сендецький зі своїми стрільцями захопили намісництво і Ратушу та арештували генерала Гуйна. Таким чином, за кілька годин вдалося роззброїти або блокувати частини міського ґарнізону та зайняти найважливіші об'єкти. Вранці 1 листопада Львів майже повністю контролювали українські військові підрозділи. На Ратуші замаяв синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським (загинув у бою з поляками в березні 1919 р.). О сьомій годині отаман Д. Вітовський радісно доповів голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. Невдовзі почали надходити вісті про швидку перемогу українських військових сил у Станиславові, Коломиї, Тернополі, Бродах, Збаражі та в інших містах і повітах краю.
8. СТВОРЮВАВ ГАЛИЦЬКУ АРМІЮ ЗУНР
Першим державним секретарем військових справ ЗУНР став підвищений у званні до полковника Д. Вітовський. Йому доручили розгорнути військове будівництво молодої держави. Уже наступного дня він почав формувати Державний секретаріат військових справ, який повинен був організовувати регулярну армію, її запілля, військову адміністрацію, мобілізацію і вишкіл поповнення, озброєння, забезпечення всім необхідним для ведення сучасної війни. 13 листопада державний секретар підписав накази про створення 12 військових округ на території Східної Галичини й Буковини, часткову мобілізацію до регулярного війська, демобілізацію усіх військових частин Австро-Угорщини на теренах ЗУНР, затвердив текст військової присяги. Д. Вітовський зумів сформувати важливий осередок державотворення. У його 18 відділах працювали молоді, але здібні старшини-фронтовики. Саме зусиллями Державного секретаріату у 1919 р. Галицька армія вже нараховувала близько 100 тис. вояків, мала 1400 старшин.
9. ОБ’ЄДНУВАВ УКРАЇНУ
Д. Вітовський одним з перших членів уряду висловив пропозицію негайно укласти воєнний союз із Наддніпрянською Україною, надіслати делегацію до Києва. Вже 1 грудня 1918 р. у Фастові була підписана угода з Директорією Української Народної Республіки (УНР), за якою в Галичину прибули військові частини та ешелони зі зброєю і військовою технікою. За сприяння державного секретаря до служби в Галицькій армії були прийняті досвідчені австрійські старшини. 3 Наддніпрянської та колишньої російської армії запрошені на службу генерали Михайло Омелянович-Павленко, Володимир Гембачів, Олександр Греків, полковники Микола Какурін, Євген Мішковський, Джамбулат Кануков, Андрій Долуд та багато інших, які відіграли важливу роль у становленні молодої армії.
Соборницька мрія Д. Вітовського здійснилася 22 січня 1919 р., коли він у складі галицької делегації (36 осіб) був присутній на Софіївському майдані Києва в момент урочистого проголошення Акту Злуки. У зверненні до військ з нагоди злуки з Великою Україною Д. Вітовський писав: «Сповіщаємо вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки... Ще хвиля кровавого зусилля - і слово стане ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна!».
10. ЗАХИЩАВ СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ В ПАРИЖІ
Навесні 1919 р. уряд ЗУНР здійснив ряд дипломатичних заходів для припинення війни. 17 квітня 1919 р. делегація ЗУНР виїхала до Парижа на мирну конференцію країн Антанти і США. Д. Вітовський входив у делегацію як військовий спеціаліст.
У Парижі на засіданні комісії генерала Боти Д. Вітовський у своїй заяві переконливо доповів, що його держава бажає миру й готова виконувати умови перемир’я, але польська сторона не підтримує її пропозицій. Полковник твердо відстоював лінію демаркації з поляками станом на 20 березня приблизно по ріці Сян. Генерал Бота у багатьох позиціях погоджувався з галичанами. Але лідери Антанти були байдужими до української державності, вони робили ставку в боротьбі з більшовицькою Росією на Польщу і Добровольчу армію генерала Денікіна.
Сформована у Франції армія генерала Галлера прибула на Галицький фронт і розгорнула широкий наступ. 19 травня 1919 р. українська делегація вручила ноту протесту генералові Боту, який їх підтримав і обіцяв розглянути українське питання на комісії. 21 травня Д. Вітовський і М. Лозинський надіслали ультиматум уже голові Паризької мирної конференції: оскільки ЗУНР не отримує підтримки Антанти, їх перебування у Парижі не має сенсу. Того ж дня делегацію запросили на засідання Верховної Ради за участю В. Вільсона, Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джорджа, під головуванням американського президента. Д. Вітовський і В. Панейко висловили рішучий протест у зв’язку з розгортанням польської агресії, підтвердивши свою позицію щодо соборності українських земель. Але цей демарш не вплинув на позицію Антанти.
Д. Вітовський особисто звернувся до президента США, заявивши: «Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням». 27 травня галицька делегація здійснила ще один дипломатичний демарш. Але Париж проігнорував заходи українців. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Паризької мирної конференції затвердила ганебне рішення про дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину.
Джерело:
Підготувала Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар