1947-го року він здав іспити і був зарахований до Харківського театрального інституту. Після закінчення навчання у 1951-му році, Биков прийнятий в трупу Харківського академічного театру, на сцені якого грав протягом наступних 9 років. Паралельно він розпочав зйомки в кіно. Головна роль у картині «Максим Перепелиця» на студії «Ленфільм» відкрила двері у великий кінематограф. Його почали запрошувати зніматися у багатьох інших фільмах.
1960-го разом із сім’єю Леонід Биков переїхав до Ленінграда, де розпочав режисерську діяльність. Із 1969-го і до кінця життя він працював на київській кіностудії імені Олександра Довженка.
Найпопулярнішою роботою Леоніда Бикова стала кінокартина «У бій ідуть одні старики». Знімати фільм партійне керівництво не дозволяло. Чиновники і КГБ вважали, що фільм є «недостатньо героїчним». На противагу всюдисущому офіціозу і помпезності, властивим післявоєнному часу, Биков оспівував своїми ролями, роботами сценариста і режисера простих бійців. Він показував, що на війні звичайні люди, які захищають свою країну, практично щодня здійснюють подвиги. Прагнучи довести, що сюжет фільму гідний постановки, Леонід Биков зробив «обкатку» сценарію зі сцени.
Він читав уривки з майбутнього фільму перед слухачами в різних містах СРСР. Ці виступи мали успіх, слухачам подобався сюжет, тож невдовзі партійна номенклатура дала дозвіл.
Зйомки почалися 1972-го року. Через 2 роки кінокартина вийшла на екрани, її побачили понад 40 мільйонів глядачів. Невдовзі Биков отримав звання народного артиста України.
У приватних розмовах режисер розповідав, що йому огидно дивитися, як колеги по кіношному цеху вислужуються перед різного роду начальством, принижуються в прагненні виторгувати для себе якісь пільги, поїздки за кордон, квартири.
За 3 роки перед смертю, після перенесеного інфаркту, Биков написав листа своїм близьким друзям Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. В листі йшлося про те, щоб нікому не вірили, що він покінчить життя самогубством.
Леонід Биков також «зрежисував» свій похорон – просив церемонію прощання на студії не проводити, обійтися без музики і промов. Єдиною піснею, яку вважав доречною на своїх похоронах, була «Смуглянка».
1978-го Леонід Биков розпочав роботу над сатиричною картиною під назвою «Пришелец». Зйомки проходили в складних умовах ідеологічного тиску з боку партноменклатури. Завершити роботу над фільмом він так і не зміг.
Леонід Биков трагічно загинув 11 квітня 1979 року в автокатастрофі на трасі Мінськ – Київ неподалік від населеного пункту Димер. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Джерело: 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
********
Джерело: 2
http://na skryzhalyah.blogspot.cоm
«Жодних оркестрів, Будинку кіно і надгробних промов, бо я встану і піду - вийде конфуз. Нехай хтось один скаже слово «прощай», і все. Не треба цирку, який називають почестями. . Хай хлопці заспівають «Журавлі», «Сірьожку з Малої Бронної...», «Бери шинель» і «Цей День Перемоги». І все. Вони не відмовлять. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку й до кінця...
Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликом? Навіть власний похорон режисирую. Спасибі й прощайте»
Була ця смерть випадковою, чи ні – досі існують різні думки. Єдиним фактом лишається те, що режисер Леонід Биков був «незручним» для радянських чиновників – як від кіно, так і від влади. Його природна щирість і намагання відстоювати правду розхитували владні «табурети» і здоров’я самого режисера. Влада завжди намагалася знайти важелі впливу на «незручного» режисера.
«1976 року Биков знімав «Ати-бати, йшли солдати...», - розповідає редактор картини «У бій ідуть лише «старики» Емілія Косничук. - Зима, мороз, студія не надіслала техніки, зарплату затримали... Леонід Федорович приїхав у Київ, і в нього стався інфаркт... Коли я прийшла його відвідати, він передав мені запечатаний сірий пакет з написом: «Іванові Миколайчуку і Миколі Мащенкові». «Передай, - каже, - коли захочеш». Ну, думаю, написав якісь новели і знову соромиться своєї творчості.
Поклала конверт у стіл і забула... Минуло три роки. Ввечері у п’ятницю збиралася у відрядження, шукала в столі документи і натрапила на той сірий конверт. Вискакую в коридор - іде Іван Миколайчук. Я віддала конверт у п’ятницю, а в неділю Льоня розбився. Виявилося, у ньому був заповіт...»
Немає коментарів:
Дописати коментар