Дані останнього передвоєнного перепису населення у Польщі (1931 р.)

Часопис "Ї"

http://www.ji.lviv.ua

Спогади Українців про події в селі Фалемичі 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

Фото.церква в с.Фалемичі, автор фото: Михайло Олещук Розмістив: Олег Сироватко.

У селі добре пам’ятають напад польського озброєного загону в дні жнивування 1943 р. Пророчили жінки якусь біду, щось лихе, коли в неділю, під час служби Божої, до церкви зайшло кілька німців. Німецькі вояки зняли головні убори, постояли, нікому й слова не мовили, нікого не зачепили і тихо вийшли. А на дворі, на дорозі біля двох автомобілів, стояло близько двох десятків озброєних поляків, так звана польська поліція. Тоді вони поїхали всі. Через кілька днів польська банда увірвалась у село.

Марія Мазурок була в хаті з двома дочками – старшенькій, Надійці, мало виповнитися десять років і вона була в мами перша помічниця, а меншенькій навесні минуло тільки чотири. У хату увірвалося кілька озброєних бандитів. Один з них штрикнув плоским багнетом, що був на гвинтівці, Марію в груди з такою силою, що назад його ледве вирвав, а другий прикладом ударив по маленькій голівці, потім по голівці десятирічної Надійки.

- Дай єще.

- Она юж готова.

Але Надійка залишилася живою, і після того, як поляки пограбували все в хаті, стодолі, хліві, підпалили будівлі, Надійка виповзла з палаючої хати і порачкувала в поле, в достиглу пшеницю. А мама з сестричкою так і згоріли в хаті. Їх кісточки поховав батько і чоловік Іларіон на сільському кладовищі. Тоді ж, у той день, була убита на своєму подвір’ї біля хати Максимюк Наталія, 55 р., Королюк Василь – теж на своєму подвір’ї, а дівчина Ліда, 20 р., вбита і згоріла в хаті.

Зачувши стрілянину люди поховались, хто де міг: одні лізли під ліжка, інші – в льох, у схрон, якщо він був, а то тікали далі від смерті, куди очі бачили. Але не всім вдавалося втекти, а тим більше заховатися. Десятирічна Ліза Пастущук сховалась в льох. Поляки кинули в льох гранату і, накидавши соломи, підпалили. Там і згоріла.

Сім’я Юхна була баптистською і вважала, що їй нічого не загрожує, бо вони ні з ким ніколи не сварилися. 45-річний Полікарп і його дочка, красуня на все село, 20-річна Олена з хати нікуди не тікали, а зачувши стрілянину почали молитись Богу, старша, 22-річна Євдокія не витримала і заховалась на горищі хати. Сокирники вскочили в хату і, побачивши надзвичайно красиву дівчину, кинулись до неї, щоб поглумитись, але батько вступився і давай соромити ґвалтівників та відпихати. Тоді його потягли надвір і за таке зухвальство розіп’яли на дверях хліва, прибивши руки зубцями від дерев’яної борони, як Ісуса Христа. Після того притягли під хлів дочку Олену, поклали перед конаючим батьком, розвели руки за головою, а потім такими ж зубами дерев’яної борони прибили руки до порога дверей хліва, поряд з батьком, що висів на другій половині дверей, а хлів підпалили. І тут вбивці притягли ще й поглумлену Дусю (так звали її в сім’ї), взяли її за руки й ноги, розгойдали і жбурнули через конаючу сестру в розчинену половину дверей хліва, в полум’я, що вирувало. Олена кричала, рвалася, її босі ноги весь час тікали від пекельного вогню та смерті, аж вирили дві глибокі борозенки в землі. Юхно Палагія з синами Ігорем, Леонідом та Арсеном при нападі поляків заховались в льосі. Поляки кинули в льох гранату і всі були поранені по ногах, по всьому тілу, самій Палагії вирвало сідницю. Десятирічного Леоніда витягли з льоха, насипали на нього корости з конопель і підпалили. Непритомному хлопцеві відгоріло три пальці на лівій руці, п’ята на нозі, обличчя було суцільна рана, але він залишився живий. 

Довго лікувався, закінчив школу в селі Зимному, академію. Став науковим працівником, професором, живе в Києві.

Того страшного дня польські бандити наносили снопів збіжжя в церкву і підпалили.

Розповідали:

Шевчук (Слюсарук) Марія, Пастушук Марія, Музичук Арсеній, Музичук Анатолій, Пастушук Марія про події в с. Фалемичі

Джерело. http://www.ji.lviv.ua

23 березня 1917 р. загинув Омелян Левицький, командант Гуцульської сотні Українських Січових Стрільців.

Омелян Левицький. Фото: io.ua.

Омелян Левицький народився 31 липня 1875-го в місті Коломия на Івано-Франківщині.

За фахом юрист, працював адвокатом. Входив до керівних органів Української національно-демократичної партії.

З початком Першої світової брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. Командував четою, пізніше сотнею УСС.

З грудня 1916-го – командант Гуцульської сотні УСС.

Загинув 23 березня 1917-го біля села Кирлібаба (Румунія) від розриву снаряду із австрійської гармати, коли нова батарея готувалася до обстрілу російських позицій.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

22 березня 1917 р. відбулося перше запротокольоване засідання Центральної Ради.

Відозва Української Центральної Ради «До українського народу». Джерело: avr.org.ua.

На ньому розглядалися переважно організаційні та кадрові питання. Серед ухвал: «в свій час реквізувати бувший царський палац, а поки що домагатись, щоб ЦР передано Педагогічний музей», «друкувати в газетах всі відозви», «просити прискорити видавання часописів», «посилати телеграми-інформації в Телеграфне агентство».

Крім того, задоволено прохання Дмитра Дорошенка про звільнення його від обов’язків другого заступника голови (нового передбачено обрати наступного дня). Також вирішено замовити печатку Центральної Ради, що «доручається п. Скрипникові».

Останній пункт протоколу засідання стосувався Михайла Грушевського: «Внесено запитання, чи оповіщено п. Грушевського, що його обрано головою ЦР; відповідь – оповіщено. Збори закінчуються».

Того ж дня підготовлено першу відозву Центральної Ради «До українського народу»:

Відозва Української Центральної Ради «До українського народу». Джерело: avr.org.ua.

«Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії… Уперше, Український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю.

Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі збори… До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі…».

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт www.memory.gov.ua 

«Бій під Стоками» на Бібречені Перемишлянського району Львівської обл. Відкрити меморіял. (Автор: Сеник Володимира)

 

село Стоки. Фото "Локальна історія"

село Стоки фото Roman Syneiko. 

Нижче публікую статтю учасника боєвих дій УПА, громадської діячки, політв'язня Володимири Сеник (дівоче прізвище Кобрин) збережену в її архіві. Статтю під назвою «Бій під Стоками» – на Бібречені Перемишлянського району Львівської області. 

Тут в оточенні енкаведистських відділів загинуло майже 300 повстанців. Їхні могили зберігалися в лісі під Стоками ще в час відновлення незалежності. Але голова сільради Дзвиняч вже в час Української держави зрівняв з лицем землі могили героїв, що віддали свої життя за нашу свободу, вирубав ліс, створивши пустир. Зруйнування могил карається Законом України. Мабуть, зараз нема кого карати, але...

Закликаю молодше сучасне покоління, в кого не погас вогонь патріотизму і пам'яті про героїзм синів і дочок України за нашу свободу до чину. На місці трагічного бою створити меморіял. На мій погляд, необхідно організувати Комітет, обов'язком якого мало б стати підготовлене юристом звернення до Головного прокурора Львівської області з приводу зруйнування могил. 

Відтак силами громадськості і за відповідними дозволами компетентних установ провести ексгумацію та останки бійців підпілля перезахоронити в братській могилі, на якій поставити величний Хрест Посвяти Батьківщині Героїв УПА. Не стане проблемою зібрати серед громадян кошти на спорудження Меморіялу. Заради всього святого відкрийте Меморіял. Любомир Сеник.

Бій під Стоками

Був вересень 1945 року. Війна закінчилася, але не для повстанців. В містах і селах видніли транспаранти: «Дамо останню відсіч оунівським бандитам!» На селах тут же їх зривали, а в містах висіли довго. Тривожно було. Облави в селах почастішали, населення стероризоване, поверталися зрідка ті, хто воював на фронтах, і вони вербувалися в «истребительные батальйоны». Появилось чимало сексотів, які доносили про переміщення повстанців, про допомогу їм з боку населення, про все те, що не повинні говорити. Важко було здобувати харчі. Хлопці рідко появлялися в селах, щоб не наражати населення. Частіше доводилось сидіти в добре обладнаних криївках, частіше приймали на себе бій. Після кожної облави були вбиті з обидвох сторін. Своїх енкаведисти хоронили з почестями, як героїв, а повстанців привозили в районні центри на людне місце для опізнання і постраху населення. Вночі їх закопували, а нерідко ніхто не знав місця їх поховання.

Щоправда, під покривом ночі люди узнавали, переборюючи страх, тоді викравши, й привозили мертвих героїв і нишком хоронили на сільському цвинтарі. І тільки сьогодні ці могили освячуються .

Бібрецькі ліси — надійний сховок повстанців. Хлопці з навколишніх сіл прагнули бути ближче до лісу, бо кожна стежка тут, у лісі, відома їм.

У вересні 1945 року в Любешці був збір. Було дуже багато хлопців. Більшовики тісним кільцем оточили села і ліси. Розвідка донесла, що більшовики стягують танки, кулемети та бетеери і багато війська. Був наказ – малими групами покидати ліс між Любешками і Стоками. Вийшла з оточення група Сіроманців, а Романівський Кущ, який очолили два брати Гонта і Струс — за національністю євреї, прізвище Ментель, родом з Гаїв, зосталися. Перед тим, як створити Кущ, вони пройшли вишкіл у дивізії «СС Галичина».

Бій тривав два дні з московськими скорострілами, на деревах не лишилося листя. Розповідають селяни сіл Стрілець, Стоків, що це був страшний бій, що люди молились і з хат не виходили. Бій був нерівний. З одної сторони важка артилерія, досвідчені вояки, які повернулися з фронту, а з другої – не вишколені юнаки. Були випадки, коли політвиховник Котинський кидав клич: «Хлопці, за що воюєте? За злидні в колгоспі?» І червоноармійці переходили на сторону повстанців, але тут же лунало: «За родіну, за Сталіна».

Вийти з оточення вже було неможливо. Загинули хороброю смертю, не залишивши жодного стрільна, два брати Гонта і Струс, політвиховник Котинський, Орлик, Яструб, Крук. Всього загинуло 298 хлопців

Своїх загиблих енкаведисти забрали, а повстанці залишались на полі бою більше тижня. Хто з рідні не знав страху, знаючи, що там лежить вбитий син чи брат, уночі тайком забирали убитого і хоронили на цвинтарі в своєму селі, а більше залишилось лежати в лісі, поки голова сільради, боячись пошесті, примусив селян закопати вбитих. Селяни і селянки пішли на поле бою Трупи вже розкладалися, ворони їх клювали. З плачем і молитвами викопували ями і туди скидали вбитих. Носити було неможливо, то закопували там, де лежали. Робили невеликі могили і ставили березові хрести з зарубками. Де поховано п'ять хлопців, ставили 5 зарубок, де десять — 10 зарубок. Це полегшало підрахунок вбитих. Отже, загинуло тоді 298 хлопців.

Сьогодні важко встановити їх імена, необхідно провести ексгумацію. Живих свідків цього бою залишилось мало, вони вже не молоді і не можуть все пригадати. На цьому місці могил уже нема, ліс зрубали два роки тому. Мало хто пам'ятає це місце.

Боляче слухати, коли селянин із Стрілець розповідає, що він бачив ці могили, часто назначав місце зустрічі, коли йшов на полювання, біля могили, де поховано п'ять хлопців, чи три, чи десять. А тепер нема могил, нема лісу. Є зруб. Та селянин Максимович твердить: «Тут була могила. Якби я знав, що так буде, то доглянув би ці могили. Якби знав...»

А обов'язок де? Звичайна людяність де?

Не шумлять навіть віти дерев, які могли б розказати про нерівний бій з окупантом. Я закликаю всіх, хто пам'ятає про цей бій, може, є ще уцілілі учасники, пригадати і розповісти наступникам про цих юнаків, які загинули в боротьбі на Стоцькій долині у вересні 1945 року, і закликаю до участі в упорядкуванні місця, де проходила битва, поставити високий Хрест, щоб був видний навкруги.

Хлопці загинули, бо безмежно любили Батьківщину, а любити Батьківщину – це не геройський чин, а обов'язок.

Володимира Сеник

опубліковано 28 лют. 2020 р., 18:31 Степан Гринчишин оновлено 7 бер. 2020 р., 17:28

Джерело.Вокспопулі.

Вчора 19 березня 2020 року на війні загинув сержант Золін Олексій Сергійович.

19 березня 2020 року о 19.30 год. на полі бою   поблизу  с. Новоолександрівка Попаснянського району Донецької області загинув житомирянин - сержант Золін Олексій Сергійович, старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.

Олексій народився 11 липня 1984 року в сім’ї військового. Навчався у загальноосвітній школі №7. Після школи вступив до Технологічного коледжу, який успішно закінчив.

У 2002-2004 рр. проходив строкову службу у славетній  95-тій окремій десантно-штурмовій бригаді. 31 січня 2015 року був мобілізований до Збройних Сил України і мужньо захищав Україну у складі 13 батальйону 95-ї бригади. У 2017 році Олексій був демобілізований, але на початку 2018 року підписав контракт і продовжив захист Батьківщини у складі 95-ї ОДШБ, а пізніше – 30-ї ОМБ.

У Олексія Сергійовича залишилися батько Сергій Вікторович – підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО, мама Олена Мічеславівна, сестра Юлія Сергіївна та маленька донечка.

Цей день в історії УПА 20 березня.

Командир Володимир "Бурлака" Щигельський (1920-1949). Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

1943 рік.

Німецький полк поліції СС атакував сотню УПА і боївку СБ (служби безпеки ОУН) у селі Людинь на Рівненщині. Під час двогодинного бою знищено 1 німця, 3 поранено. Загинув один повстанець, ще двох поранено.

1944 рік

У сутичці з загоном Червоної армії загинув підрайонний провідник Дмитро Омельчук – «Змій».

1945 рік

Відділ УПА розгромив німецький табір полонених у Луцьку, звільнивши всіх заарештованих (40 чоловік)

Сотня УПА атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Волоща на Дрогобиччині. Знищені начальник 4-ої частини райвійськкомату і 11 бійців, захоплені в полон ще троє та дільничний НКВД.

Сотня «Галайда» УПА-Захід на чолі з Василем Василяшком – «Перемогою» біля села Верин прийняла бій із величезним загоном (до 6000 осіб) військ НКВД та фронтового СМЕРШу, що проводив облаву в цьому районі. З самого ранку ворог повів наступ з усіх боків, повстанці весь день відчайдушно боронилися, а вночі прорвали оточення і через шосе Кам’янка Бузька – Великі Мости відійшли в ліс. Знищено від 350 до 470 військових, у тому числі 38 офіцерів (два полковники, 4 майори). Втрати повстанців – 40 загиблих (зокрема, чотовий «Лісовий», бунчужний «Крук») і 17 поранених. Вийшли з оточення 110 бійців УПА (з усіма пораненими).

1946 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бордуляки і Борщів на Львівщині загинули районний провідник Михайло Войтович – «Зозуля» та ще троє підпільників.

1947 рік

Наскочивши на загін МВД у селі Новоселиця на Станіславщині, загинули три дівчини-підпільниці

У селі Криворівня на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.

У сутичці з загоном МВД у селі Велика Сушиця на Дрогобиччині застрелились троє оточених підпільників, одного захоплено в полон.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Галівка на Дрогобиччині. Четверо повстанців загинули в перестрілці, одного захоплено в полон.

У селі Мізунь на Станіславщині підпільники спалили міст вузькоколійної залізниці.

У сутичці з загоном МВД у селі Воля на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі районний провідник «Орлик».

1950 рік

Один повстанець загинув у сутичці з опергрупою МВД у селі Пукеничі на Дрогобиччині.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут анціональної пам`яті

«Дума» гетьмана Івана Мазепи якого сьогодні 20 березня (1639 р.) уродини (с. Мазепинці.)

Іван Мазепа – фундатор церков та української аристократії. Фото з відкритих джерел

«Дума» гетьмана Івана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…» — поетичний твір, написаний Іваном Мазепою найімовірніше в 1688 році. «Дума» закликала до національної єдності України й утворення незалежного українського державно-політичного проводу.

Текст Думи

Всі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж всі тягнуть;

Той направо, той наліво,

А все, браття, тото диво!

Не маш любви, не маш згоди

Од Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали.

Самі себе звоювали.

«Єй, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І річами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо!

Однак стирник сам керує,

Весь корабель управує.

Пчулка бідна матку має

І оної послухає».

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі має сини!

Єден живе із погани,

Кличе: «Сюда, Атамани!

Ідім Матки ратовати,

Не даймо ей погибати!»

Другий Ляхом за грош служить,

По Вкраїні і той тужить:

«Мати моя старенькая!

Чом ти велми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Гди аж по Дніпр Туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вкінець сил не міла!

Третій Москві юж голдує

І ей вірне услугує.

Той на Матку нарікає,

І недолю проклинає:

«Ліпше було не родити,

Ніжли в таких бідах жити!»

Од всіх сторон ворогують,

Огнем-мечем руїнують,

Од всіх не маш зичливости,

Ані слушной учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають.

«Чом ти братов не учила,

Чом од себе їх пустила?

Ліпше було пробувати

Вкупі лихо одбувати!»

Я сам бідний не здолаю,

Хиба тілько заволаю:

«Ей, Панове Єнерали,

Чому ж єсьте так оспалі!

І ви, Панство Полковники,

Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй больш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,

Острих щабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!

Вікіпедія.

Помер Мазепа 2 жовтня 1709 р., Бендери, Молдова.

20 березня 1927 р. народився Дячун Теодор Григорович станичний УПА, керівник Білоцерківської станиці Київського крайового братства ОУН-УПА.

Дячун Теодор Григорович (на фото) народився 20 березня 1927-го у селі Стегниківці на Тернопільщині. Батько Григорій Дячун був секретарем «Просвіти » й головою об'єднання селян «Сільський господар». Мама Євдокія — активісткою «Союзу Українок».

Закінчив сім класів школи. 

У 14 років (1941 році) пішов у підпілля, після того як побачив трупи тисяч в'язнів Тернопільської тюрми, яких розстріляло НКВС, серед них було двоє дядьків Теодора Дячуна — Гнат і Іван. Півроку проходив юнацький вишкіл ОУН-УПА.

20 травня 1945 року Теодора Дячуна офіційно прийняли в Організацію українських націоналістів. Перед шістьма командирами і

капеланом він прочитав декалог і спеціальну молитву. Отримав псевдо «Голуб», бо часто посилали носити листи. Зразу ж призначили керівником групи із забезпечення повстанців продовольством і зброєю.

З 1945 року офіційно воював у лавах Української повстанської армії. Очолював групу зі здобування набоїв і провіанту.

За два роки почалася операція «Червона мітла», під час якої НКВДисти чистили галицькі села від учасників національно-­визвольного руху. Через це змушений був легалізуватися. Влаштувався на роботу в дорожню службу. Вдень із хлопцями засипали ями на дорогах, а вночі виконували завдання районних провідників.

У 1949 році був арештований на явочній квартирі. За рік засудили до розстрілу. Вирок змінили на 25 років каторги і п'ять років таборів. Покарання відбував у Омській тюрмі та спецтаборі «Екібастуз-вугіллля» у

Казахстані. 1956-го, під час хрущовської відлиги, вирок скоротили вдвічі. Виконував норму на 130 відсотків — день рахували за три.

Після смерті Сталіна звільнений, з 1964 року проживав в Джезказгані — там жила двоюрідна сестра, приїхала до висланого чоловіка. Довгі роки працював на шахті, раз в тиждень приходив відмічатися до відділення міліції. 

З 1978 року проживає у

Білій Церкві на Київщині разом з дружиною Лідією. 31 серпня 2017 року Білоцерківська міська рада визнала Теодора Дячуна Почесним громадянином Білої Церкви.

Брав участь у подіях Революції Гідності, регулярно чергував на Майдані. 

Неодноразово їздив на східний фронт підтримати вояків батальйону « Київська Русь».

Із пенсії постійно жертвує кошти на допомогу Збройним силам України.

Нагороди та вшанування.

Орден «За заслуги» III ст. ( 26 листопада

2005 ) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність.

Відзнака Президента України — Хрест Івана Мазепи ( 24 серпня 2017 ) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм

годинник від Голови Верховної Ради України

відзнака «За заслуги перед Київщиною» Київської обласної ради (вересень 2016)

Почесний громадянин Білої Церкви (від 31 серпня 2017 р.

Вікіпедія.

20 березня 1918 р. розпочалося формування Окремого корпусу кордонної охорони (згідно постанови Ради народних міністрів УНР)

Козак окремого корпусу кордонної охорони. 1919 рік (художник Б. Піргач). Фото: dpsu.gov.ua.

На своєму засіданні 7 березня 1918-го Рада народних міністрів УНР торкнулася питання «організації пограничної сторожі» і доручила міністерствам внутрішніх справ, фінансів і військових справ вирішити справу «як можна скоріше».

Окремий корпус кордонної охорони являв собою військове з’єднання УНР, особовий склад якого мав військові чини. На нього покладалися організація охорони кордонів («шляхом виставлення спеціальних постів»), контроль за переміщенням осіб, затримання дезертирів і навіть функції карантинної служби.

Козак окремого корпусу кордонної охорони. 1919 рік (художник Б. Піргач). Фото: dpsu.gov.ua.

20 березня 1918-го Рада народних міністрів призначила отаманом корпусу полковника Володимира Желіховського, а 23 березня було затверджено статут. Корпус мав налічувати не більше 16 бригад кордонної охорони і підпорядковуватися міністерству фінансів. Згодом сплановано формування 9-и бригад кордонної охорони та однієї навчальної. Однак через брак кадрів та постійні реформування процес рухався вкрай повільно. Тим не менш, бригади діяли і з квітня-травня 1918-го несли службу на українських кордонах.

Формування корпусу суттєво прискорилося влітку 1918-го за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, який призначив керівником генерального хорунжого Віктора Савельєва. Загальна чисельність кордонних військ сягала 17 тисяч осіб.

Уніформа вояка Окремого корпусу кордонної охорони зразка 1922 року. Фото: dpsu.gov.ua.

Корпус проіснував до 1923-го і був розформований разом з іншими частинами Армії УНР. Окремий корпус кордонної охорони вважається попередником Державної прикордонної служби України.

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Справа — Степан Трохимчук (1909 —1945) — організатор і командир одної з перших сотень УПА (1943), командир куреня (1944). Потрапив в полон НКВД, показово повішений 4 січня 1945 року на центральній площі Рівного.

24 березня 1943 року загін Степана Трохимчука ("Недолі") та боївки на чолі з "Гонтою" (загалом 150 бійців) атакували виправно-трудовий табір Осада Креховецька (нині с. Нова Українка Рівненського району).

Охорона табору не чекала нападу, тож по двох годинах бою табір був у руках партизанів. Повстанці знищили 13 окупантів і звільнили 176 в'язнів при свої втратах двоє загиблих і один поранений.

Ігор Бігун

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ).

https://www.istpravda.com.ua

Цей день в історії УПА 18 березня.

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Інтер'єр криївки УПА.

Музей Midway Village, м.Рокфорд, США.

Реконструкція ВІК "Сотня Сіроманці", м.Чикаго.

1943 рік

У селі Боремель на Львівщині українські поліцаї, що перейшли на бік УПА, знищили коменданта поліцейського відділення.

8 німецьких вояків, що заїхали в село Великі Чорнокінці на Тернопільщині, були знищені повстанцями.

1945 рік

У селі Биліна на Дрогобиччині повстанці знищили начальника 3-ої частини райвійськкомату.

1946 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Боложинів на Львівщині загинув командир сотні «Витязі» УПА-Захід Павленко.

Внаслідок облави МВД в районі села Піски на Львівщині загинули 6 підпільників.

1947 рік

У селі Уторопи на Станіславщині рій сотні «Сурма» УПА-Захід знищив дільничного МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Чистилів на Тернопільщині. Оточені повстанці змогли прорватися, знищивши лейтенанта.

Двоє підпільників обстріляли групу радянських активістів у селі Сморжев на Львівщині. Знищений завідувач райфінвідділом, решта у паніці розбіглися.

Під час облави гарнізону МВД біля села Сапогів на Тернопільщині потрапив в оточення командир районної боївки СБ «Рок».

У бою знищив двох військових, але загинув під час прориву.

1948 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селах Викоти і Дідушичі на Дрогобиччині загинув один повстанець.

1949 рік

У селі Радиничі на Дрогобиччині підпільники спалили сільраду і будівлі колгоспу, знищили кіноустановку.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Нинів Нижній на Дрогобиччині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

Біля села Завидче на Львівщині опергрупа МВД наскочила на загін повстанців. Знищені 2 військових. У бою загинули четверо підпільників.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Долішнє та Нагірне на Дрогобиччині загинули 4 повстанці.

Підготував Сергій Горобець, Український інтистут національної пам`яті

18 березня 1896 р. у Києві народилася Надія Суровцова, журналіст, перекладач, історик...

Перша жінка з України-доктор філософії, громадська діячка, працювала в уряді УНР, Української Держави Павла Скоропадського та радянському, жертва сталінських репресій.

Тридцять років життя провела у радянських концтаборах. Її спогади з ГУЛАГУ лягли в основу книги Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».

У роки Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків і тісно спілкувалася з Михайлом Грушевським та Володимиром Винниченком. У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України». Її запросили до Вашингтона, аби вона поїхала з лекціями по Сполучених Штатах і Канаді.

На той час на переконання Суровцової мав серйозний вплив Юрій Коцюбинський, який був представником радянської України в Австрії. Після повернення зі США вона вступила до комуністичної партії Австрії.

Вона мріє повернутися на батьківщину, нарешті 1925-го року їй це вдалося. В Україні якраз відбувалася українізація і Надія Суровцова – переконана націонал-комуністка щиро вірила у перспективи існування комуністичної України. «Я без краю тужила за Україною..., – писала у «Спогадах» Надія Суровцова. – Ми згадували вечорами Умань. Адже там у мене лишалися батьки: паралізований вже сім літ тато і мама-вчителька, що зазнала усього, що тільки можна було. Її будиночок на Нагорному... хто тільки його не захоплював, хто тільки там не перебував?! Проте раніш, як остаточно вирішити їхати на Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе (повноважний представник СРСР в Австрії). Я спитала його щирої думки, чи потрібні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитися і знову їхати на роботу в Америку. І одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевненість, що моя подорож і робота принесуть користь. Мій боже, як мало користі встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!.. Йоффе помилився, але не встиг дізнатися про мій кінець, бо сам кінчив самогубством».

Вона їде до Москви, де зустрічається з Розою Люксембург. Потім – до Харкова, де працює в уряді. Суровцова аналізувала іноземну пресу для вищого начальства. Вона познайомилася з багатьма політичними діячами, творчою українською верхівкою, бувала на урядових прийомах іноземних гостей.

«Тип життя був богемний, – згадувала про цей період життя Надія Суровцова. – До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутности приходили, їли, пили, спали, працювали. Наприклад, Сашко Досвітній у мене писав свого романа, бо вдома тоді були малі ще діти, і це заважало роботі». 

Гостювали у неї Олександр Довженко, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Бажан, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Валеріян Поліщук, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас, а також Юрко Тютюнник, Михайло Левицький, Гриць Коссак, академік Багалій, професор Олександр Оглоблин.

1927-го чекісти запропонували їй «плідну співпрацю», яка б полягала у доносах на українських високопосадовців. Надія Суровцова відмовилася. Після цього її потягом відправили до Москви і з вокзалу – в Бутирку. Там під погрозами вона знову відмовилася стати донощицею. Відтак на неї сфабрикували справу, звинувативши у шпигунській діяльності та відправили до Ярославської в’язниці в одиночну камеру. Тут вона провела п’ять років, хоча витримували «одиночку» не всі. Суровцова щодня робила зарядку, обтиралася холодною водою, багато читала, вивчила тюремну мову перестукування – єдина можливість зв’язку між камерами. Їй пропонували підтвердити причетність її друзів Мазуренка, Шрага, Голубовича і Грушевського до сфабрикованої ГПУ «справи УНЦ», але вона відмовилася.

Потім було звільнення і знову арешт і так декілька разів аж до 1954-го. «Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? ... В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський».

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

14 БЕРЕЗНЯ!!! ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ.

В Бурштині помер ветеран ОУН-УПА. Роман Олексійович Німий.

10 березня помер незламний борець за волю України Німий Роман Олексійович.

Роман Німий був членом Української Гельсінської Спілки, Товариства репресованих, Спілки політичних в’язнів України, Братства ОУН-УПА, один з ініціаторів та творців Бурштинського музею національно-визвольних змагань.

Прощання відбудеться 11 березня об 11:00 год. в приміщенні ПК “Прометей”, похорон – о 15:00 год. від ПК “Прометей”.

Трагедія українців Холмщини і Підляшшя (автор: Літковець Олексій).

Холмщину і Підляшшя тисячоліттями заселяло східнослов'янське плем'я – дуліби. Вони ще в V столітті створили своє державне об'єднання Червенські городи з столицею Червень над рікою Гучвою, які від 981 року входили до складу Київської Русі.

Найбільшого розвитку Холмщина і Підляшшя досягли за князівства Данила Галицького, коли Галицько-Волинська держава була однією з наймогутніших держав у Східній Європі.

Назва краю Холмщина походить від назви міста Холм, який у 1223 р. заснував Данило Галицький. Холм служив йому в різні часи столицею, будучи значним політичним і культурним центром. Тоді ж на Даниловій горі був збудований Холмський собор, в якому похований король Данило Галицький, члени його родини та інші духовні та світські достойники того часу.

Географічне положення Холмщини і Підляшшя зумовило їм статус форпосту предків українського народу на західній окраїні його етнічних земель. Експансію будь-якого нападника з заходу Холмщина і Підляшшя відчували першими. Злою мачухою обернулася доля українців після втрати власної незалежності Галицько-Волинської держави в 1340 році, коли століттями українці змушені були виконувати роль пасинків то в одного, то в іншого окупанта (Литви, Польщі, угорців, Австрії, Росії, Німеччини) і відстоювати своє право на існування та збереження своєї мови, релігії, культури, традицій та звичаїв. При цьому вони віками свято берегли і зберегли свою мову і віру, які завжди були визначальними критеріями національної ідентичності населення. Саме це послужило основою для створення Росією в 1912 році Холмської губернії, а після революції – дало право холмщакам настирливо добиватися і добитися включення території Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки (УНР) згідно з Берестейським мирним договором від 9 лютого 1918 року, не зважаючи на супротив цьому поляків.

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип'якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов'язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір'я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.

Отець протопросвітер Василь Мартиш

(Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна

(Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій ( монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М'ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):

«... Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім'ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні... Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам'ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення...» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

Минають роки з часу, коли, в результаті страшних знущань, грабунків, пожеж, вбивств і вигнання невинного мирного українського населення з рідних Земель, на яких тисячоліттями проживали його предки, Холмщина залишилася без етнічних українців.

Автор: Олексій Літковець, 1931 р. н. в с. Турковичі Грубешівського повіту

Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор

http://www.vox-populi.com.ua/

Сьогодні три воїни!!! віддали свої житя за Мову за Землю за все Українське.....(фото)

10 березня, в районі населеного пункту Піски Ясинуватського району Донецької області внаслідок смертельних поранень, яких зазнав під час влучання протитанкової керованої ракети у вантажну машину ГАЗ-66, загинув молодший сержант, військовослужбовець 131-го окремого розвідувального батальйону Віктор Миколайович Солтис.

Джерело: https://censor.net.ua/ua/n3180517 

У вівторок, 10 березня, у районі селища Піски Донецької області при евакуації з поля бою в гелікоптері помер важко поранений 34-річний старший солдат 131-го окремого розвідувального батальйону Андрій Ведешин. Про це інформує пресслужба Тульчинської районної державної адміністрації.  Солдат Андрій Олександрович Ведешин народився 2 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району Вінницької області. Був призваний Тульчинським РВК на військову службу за контрактом у травні 2017 року.

У загиблого залишилася мати, брат і восьмирічна донька.

У військово-медичному клінічному центрі Північного регіону помер 23-річний військовослужбовець Богдан Олександрович Петренко, якого доставили 4 березня з важким пораненням голови.Джерело: https://censor.net.ua/ua/n3180509

Сторінка із видання УПА "До зброї", 1943, ч. 1. Портрети полеглих – дереворити Ніла Хасевича.

ПЕРЕГЛЯД - Натисніть на зображення.

https://uainfo.org/blognews.

Вчора 8 березня на війні загинув Євген Черних 1991 року народження, уродженець села Райське Новокаховської міськради Херсонської області.

Вчора, 8 березня, на війні в результаті смертельних поранень, зазнаних під час влучання протитанкової керованої ракети в вантажну машину, загинув воїн 57-ї ОМПБр Євген  Черних 1991 року народження, уродженець села Райське Новокаховської міськради Херсонської області.

ФОТО (Грязовецький табір) НЕВІДОМОГО НІМЕЦЬКОГО АВТОРА, 1940-ВІ РОКИ

Грязовецький табір діяв протягом усієї Другої світової війни та приймав спочатку фінських та польських військовополонених офіцерів, а потім - угорських та німецьких.

Табір - Місце розташування Вологодська область, Грязовець

https://www.istpravda.com.ua