Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 17 липня 2020 р.

Як заселялась Кубань. 16 серпня 1792р. почалося заселення Українськими козаками Кубані.

Діалектологічна карта України 1926 рік
Етнографічна карта України 1949 рік.

Вперше запорозькі козаки з’явилися на Кубані на початку 1740-х років, але імператриця Єлизавета І суворо заборонила їм там селитися, і вони змушені були полишити облюбовані землі. Згодом козаки робили ще декілька спроб оселитися там, але Петербург щораз відмовляв прохачам у колонізації. Незадовго перед зруйнуванням Катериною ІІ Січі та ліквідації Запорізького козацького війська (червень 1775 року), частина козаків почала селитися в нижній течії Дунаю, на території, яка належала турецькому султану. Так було утворено Задунайську Січ. Задунайська Січ зростала й зміцнювалася, що, у свою чергу, унеможливлювало участь українських козаків у військових діях на боці Росії. Особливо очевидним це стало на початку Російсько-турецької війни 1787-1792 років. Росії потрібна була легка кавалерія, люди, які добре знали місцевість. Почали набирати колишніх запорожців. Їх під час тієї війни оформили як Чорноморське козацьке військо. Можна сказати, що це була певного роду піар-акція – мовляв, дивіться, як добре запорожцям під крилом «матушки-царицы» - Січ хоч і зруйнувала, але козацтво все одно відродила. Після закінчення війни колишнім запорожцям надали територію нинішнього Придністров’я, але невдовзі виявилося, що Придністров’я замале, та й гарантії, що у козаків не відберуть ті землі, теж не було. Тому й вирішили чорноморці знову просити у Катерини ІІ дозволу селитися на правому березі Кубані (на лівому жили черкеси – або адиги). У березні 1792 року козацькі старшини прибули до Петербурга і за великі хабарі добилися аудієнції в імператриці Катерини ІІ. Очолював делегацію Антін Головатий – головний ініціатор переселення українців на Кубань. Зрештою, цариця виписала грамоту, якою передавала Чорноморському козацтву «Тамань з околицями». «Околиці» виявилися чималими – 28 квадратних верст. Перші переселенці – десант із козацької веслової флотилії – п’ять десятків суден із понад трьома тисячами людей прибув 16 серпня 1792 року. Три інші колони рухалися з Придністров’я суходолом. Це була епічна картина – на Кубань переселялися 18 тисяч людей. У дорозі народжувалися, хрестилися, помирали. Перший, головний етап переселення закінчився 1794-го року. Назву Нова Січ російська адміністрація заборонила, так само, як був заборонений термін «запорожець». Згодом «курені» перейменували на «слободи», а потім на «станиці». Загалом було декілька хвиль української колонізації Північного Кавказу. Кубанські козаки досить довго вважали себе українцями і незалежними, що дуже непокоїло царат. Тому їх вирішили розбавити «великоруським елементом». У 1860 році, під час створення Кубанського козацького війська, яке раніше мало назву Чорноморського, українських козаків об’єднали з лінійними. Останні були нащадками донських і гребенських козаків, серед яких українців було відсотків 15. Таким чином, українське козацтво було досить вправно інтегровано до мілітарної структури Російської імперії.

Джерело
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2760605-16-serpna-pamatni-dati.html

Цей день в історії УПА - 17 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
В'язні концтабору Явожно на будівництві, друга половина 1940-х рр.

1944 рік
Сотня «Перебийніс» УПА-Захід атакувала німецький відділ в селі Ріплин (Люблінське воєводство Польщі). Знищено 16 військових, одного захоплено в полон. Здобуто 3 кулемети, автомат, 12 гвинтівок, інше озброєння.

У селі Буди на Рівненщині повстанці спалили будинок голови сільради.

1945 рік
У засідці на конвой москалів у селі Олешів на Станіславщині чота УПА-Захід знищила 16 москалів і звільнила арештованих.

У бою із москалями у селах Бродки і Помлинів загинули двоє підпільників.

1946 рік
Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Рахиня на Станіславщині. У перестрілці загинули троє повстанців.

1947 рік
Сотня «Басейн» УПА-Захід на шляху біля села Виців на Дрогобиччині обстріляла вантажний автомобіль із заарештованими українськими селянами. Знищено конвой, звільнені всі заарештовані.

Біля села Коржова на Тернопільщині підпільники знищили 4 москалів.

У селі Ясиня на Закарпатті повстанці знищили голову сільради і зруйнували приміщення сільради.

Відділ УПА, наскочивши на засідку загону москалів біля села Туради на Дрогобиччині, знищив чотирьох москалів і прорвався без втрат.

1948 рік
У селі Городилів на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

1949 рік
У бою з москалями у селі Великі Глібовичі на Львівщині двоє повстанців знищили сержанта і поранили рядового. При відступі загинув один із повстанців.

Під час зіткнень із москалями у селах Буянів і Ступниця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік
У Поморянському районі на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

17 липня 1846р. народився Микола Миклухо-Маклай, мандрівник і етнограф українського походження.

Понад 15 років вивчав життя й побут папуасів Нової Гвінеї.

Одна з оповідки.
Далекі предки Миклух були із запорізьких козаків. Коли Богдан Хмельницький підняв в
1648 році Україну на війну з поляками, Миклухи одними з перших встали під прапори гетьмана. Вони хоробро билися і у відомій битві під Жовтими Водами, відзначився козак із Стародубського полку по прізвищу Миклуха, якого звали Грицько.

Як свідчить старовинний родовий переказ Міклухо-Маклаїв, що дійшов до наших днів, Грицько взяв в полон шотландського лицаря Мікаеля Мак-Лая, що по-бідності найнявся в польське військо. Мак-Лай прижився в сім'ї Миклух і пізніше поріднився з ними, одружившись на сестрі Грицька — Ганні. Для того, щоб зіграти весілля, Мікаелю довелося прийняти православ'я. Із з'єднання двох прізвищ виникло нове — Миклухо-Маклаї. Але козаки як і раніше продовжували іменуватися просто Миклухами і лише в другій половині XIX століття Микола Миколайович Миклуха, будучи студентом за кордоном, повернув прізвищу повне написання — Миклухо-Маклай.

Джерело Вікіпедія.

17 липня 1919р. штаб Дієвої армії УНР видав наказ про координацію дій із повстанськими загонами.

Євген Петрович Ангел ("отаман Ангел")
Український отаман, один з керівників повстанського руху проти москалів у 1918—19 роках на Чернігівщині та Сумщині.

Отаману Ангелу наказувалося захопити станції Бахмач, Крути, Гребінку, місто Чернігів; увійти в зв'язок з отаманом Соколовським на правому фланзі і отаманом Зеленим на лівому та наближатися до Києва

17 липня 1937р. народився Іван Гель, Український політик, правозахисник, дисидент, історик.

Аудієнція Івана Геля у Папи Римського. 1990 рік
Іван Гель на засланні. Січень 1982 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху.

Для багатьох його ім'я асоціюється із українським дисидентським рухом - саме в цьому розділі підручників з історії України можемо знайти згадку про нього.
Однак сам Іван Гель ніколи не вважав себе дисидентом. Навіть, навпаки, вважав терміни "дисидент", "дисидентство" штучними, здрібненими і бездумно застосованими до української визвольної боротьби, щоб підмінити справжню її суть - боротьбу за відновлення державності.
Іван Гель не називав себе героєм. Він просто робив те, що підказувала совість, бо не міг інакше.

Не хотів миритися із дійсністю, бути звичайним радянським обивателем, користуючись сумнівними благами, які давала своїм послушним безликим громадянам "найсправедливіша держава". Належав до тих, хто не хотів конформістськи мовчати і закривати очі, бо це означало б сприяти топтанню по людській гідності, цінностях, пам'яті поколінь.

Доля його, як сам зазначав, була обумовлена з дитинства родинним вихованням: "Мої батьки - звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі".

Батько Андрій захищав ЗУНР від польської окупації , був стрільцем УГА, головою "Просвіти" у селі. Згодом - станичним і зв'язковим окружного проводу Служби безпеки ОУН , за що тримав 20-річний вирок на каторжні роботи в Сибіру.
Упродовж життя Іван пам'ятав батьківські слова: "Я не можу тобі заборонити того, чим ціле життя займався сам... Але коли стаєш на цю дорогу, то мусиш пам'ятати дві речі: маєш виконувати свою роботу якнайкраще. І пам'ятати, що це дуже тяжка дорога до волі. Йти до неї доведеться через муки допитів, тюрми, лісоповал. Тому маєш бути сильним. Або краще не починати, щоб не зганьбитися".
КГБ проти українців. Справа "Блок"
Мати Февронія - із старовинного українського роду Тершаковців. Двоюрідним дядьком по материнській лінії був крайовий провідник ОУН Зеновій Тершаковець. Старша сестра Ольга у 1940-х рр. - зв'язкова підпілля. Згодом - вірна соратниця брата у виготовленні, зберіганні та розповсюдженні самвидаву.
А ще серед близьких родичів були: дядько - професор літератури, посол до Галицького Сейму, член Української Національної Ради, дві тітки - монахині Чину святого Василія Великого УГКЦ і безліч інших, які мали зв'язки із підпіллям. За що чекали кого - еміграція, а кого - арешт, тюрми, концтабори, смерть.
І такою була доля тисяч галицьких родин після приходу "совітів". Вже під час першого арешту майор КГБ Гальський показував Івану Гелю ватман із генеалогічним деревом його родини, де червоним були підкреслені ті, хто чинив спротив радянській владі, демонструючи витоки "неблагонадійності".
Іван із раннього дитинства захоплювався українськими партизанами, багато з яких часто бували в домі Гелів. "А що освячується в дитинстві - то на все життя", говорив Гель і продовжував свій шлях. У сім років на запитання упівців, - чи поповнить їх ряди, як виросте, ствердно відповідав: "Я вже готовий!".
Діти підпілля: недитяча гра у війну
Перша сутичка із режимом відбулася в 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. А свою свідому і тверду громадянську позицію вперше проявив у 10 класі, коли публічно відмовився вступити до комсомолу, тому що для нього це означало "зректися Бога, тата і України".
Відтак, відрахованому з школи сину бандерівця, "компетентні органи" не дали вступити на юридичний факультет Львівського університету. Як згадував вже у зрілому віці Іван, КГБ двічі змушував викладача із української мови та літератури зрізати абітурієнта Геля на вступних екзаменах.
Попереду була армія (1956-1959), робота слюсарем. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар'єру. Завдяки особистому втручанню ректора Євгена Лазаренка, вступив на заочне відділення історичного факультету.
Студентські роки Івана, наповнені самвидавом і чекістськими "профілактичними бесідами", подарували йому й неординарних друзів - Михайла Гориня, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка . Вже тоді Гель та Горинь формулюють свою програму як "боротьбу за державність України".
А 24 серпня 1965 року, за 26 років до проголошення Незалежності, студент шостого курсу Іван Гель разом з іншими українськими дисидентами був заарештований. Заарештували його в той вечір, коли збирався з дівчиною іти до театру.
Під час слідства перебував у 12 камері сумнозвісної ще з часів першої радянської окупації 1939-1941 рр. "тюрми на Лонцького" - слідчої в'язниці КГБ. Зустрітися із впертими противниками радянської влади - Іваном Гелем і Михайлом Горинем - виявив бажання навіть сам голова КГБ УРСР генерал-лейтенант Нікітченко.
"Тюрма на Лонцького" - в'язниця НКВД і Гестапо (ЕКСКУРСІЯ)
25 березня 1966 року Львівський обласний суд за звинуваченням в антирадянській агітації та в діяльності, спрямованій до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму.
Але й там не припиняв протест - голодування, заяви про табірний терор тюремників, звернення до ООН. Іван Гель організовував передачі творів дисидентів на волю, зокрема статті Валентина Мороза "Репортаж із заповідника імені Берії".
Повернення в Україну 1968 року принесло відмову у поновленні в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж 1991 року), прописці у Львові, і роботу техніка у Самборі, але не зупинило Івана.
За три роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг: "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Серед снігів" В. Мороза, збірку віршів "Крик з могили" М. Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі "Листи з-за ґрат"; а також перші п'ять випусків журналу "Український вісник".
"Сам пишу, сам видаю і сам сиджу за це". Дослідження про самвидав
Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв'язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові.
7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових обставинах художниці-шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану "за прогул".
У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза "Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз", у якій аналізує історичні зміни на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні, та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.

Удруге заарештований 12 січня 1972 року і засуджений на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання як особливо небезпечний рецидивіст.

Гель винним себе не визнав і заявив, що усі факти, які йому закидають, злочином не вважає: "...сьогоднішній процес, наслідки якого я готовий сприйняти як оцінку моїх людських якостей, та судити мене у вас не має права ні юридичного, ні морального, ні історичного. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламана і незаплямована честь".

Арештована коляда або погром 12 січня 1972 року
Замість покаяння кинув в обличчя своїм "суддям": "Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що недаремно сьогодні тут, що ні тюремні грати, ні концтабори, навіть смерть неспроможні убити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ".

У своєму останньому слові на судовому засіданні Гель виступив із гострою критикою асиміляційної і русифікаторської політики щодо України. Публічно засудив нищення мільйонів українців в роки Голодомору, сталінських репресій.

Свою і соратників позицію обґрунтував наступним чином:
"...сьогодні для України назріло страшне і трагічне питання - питання не "як бути", а "бути чи не бути". Тому кожна чесна людина, кожен, хто почуває себе українцем, повинен встати і рішуче заявити: "Ні. Ми хочемо і будемо жити. Ми хочемо і будемо жити українцями із своїм способом мислення, своєю мовою, своєю національною культурою".

Так треба сказати саме сьогодні, бо завтра може бути пізно. Завтрашній день нашого народу, культура якого сягає двох тисячоліть, може стати прахом мерців, а його мова - мовою архівів, ізученієм южного діалекта, як латина стала мовою аптек".

І знову - Мордовія. Потім Пермська область, Комі АРСР... І знову - зберегти себе як особистість і допомогти втриматися іншим: у таборах брав участь у правозахисних акціях, тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статусу політв'язня.
Одна з голодовок, коли домагався реєстрації шлюбу з Марією, з якою був повінчаний священиком, матір'ю їхньої доньки Оксани, тривала 100 діб. У 1975 році шлюб все-таки був зареєстрований.

День народження Української Гельсинської спілки. Кагебісти салютують цеглою
Перебуваючи в одиночній камері, у 1976 році Іван написав свою працю "Грані культури", яка розповсюджувалася самвидавом. Згодом, нелегально передана за кордон, була видана під псевдонімом - Степан Говерля у Лондоні 1984 року. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності - 1993 року.

Після повернення із заслання - ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній освіченій людині, талановитому публіцисту довелося працювати навіть пастухом у колгоспі.
Але його шлях вже нікому не зупинити: поновлюється видання "Українського вісника", де Іван Гель є відповідальним секретарем, за його активної участі відбуваються перші масові релігійні і політичні виступи в Західній Україні, створюється "Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління", а в листопаді 1989 року - Товариство "Меморіал" і Народний Рух України.

Подяку пані Ірині Єзерській за статтею.
Hауковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів)

Решта інформації тутка:
https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/18/46070/

17 липня в історії УПА Тернопільщини.

1991 р. Панорама луки Дністра між селами Горошова і Колодрібка

16–17 липня 1944 р. відбувся бій між боївкою УПА, що діяла поблизу с. Горошова, нині Борщівського району і москалями.
Загинули 33 повстанці (14 – із Горошови), 19 узято в полон і ув’язнено у чернівецькій тюрмі (11 – горошівчан). Восьмеро з них розстріляно; М. Боднарчука, І. Антонійчука й А. Лопатнюка засуджено на 20 років сталінських концтаборів.

1945 р. – Самооборонний Кущовий Відділ знищив в с. Сапогів, нині Борщівського району молочарню і сільраду.

1947 р. – внаслідок бою вояків УПА з москалями біля села Коржова Монастириського району знищені 4 москалі.

четвер, 16 липня 2020 р.

Цей день 16 липня в історії УПА Тернопільщини.

с. Шибалин Бережанського району 
Панорама села, квітень 2008 року

1945 р. – під час тотальної облави в урочищі Могилки с.Лісники Бережанського району загинув повстанець М. Паливода.

1946 р. – в Божикові працівники райвідділу МВС вбили заступника Бережанського окружного провідника ОУН Ю. Гураля, який вчинив збройний опір.

1947 р. – вояки УПА у селі Таурів, нині Козівського району ліквідували начальника і бійця «стрибків».

1948 р. – поблизу с. Шибалин Бережанського району загинув районовий референт СБ ОУН Василь Івашків (народився 1920 р., с. Бишки, нині Козівського району).

Джерело. https://teren.in.ua

16 липня 1919р. біля с. Кудринці Борщівського р-ну відбувся бій УГА з поляками.

Вид на село Кудринці

с. Соснів. Спільна могила УСС на місцевому цвинтарі.

Її споруджено коштами української діаспори ще в 1930-х роках. Фото Святослава Липовецького
Яремкевич Северин (1895, м. Львів — 12.10.1915, с. Семиківці Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.) Член таємного гуртка
Івана Чмоли (Львів).
Хорунжий Українських Січових Стрільців (від 08.1914), командант чоти. Воював у складі сотні В. Дідушка, яку згодом перебрав А. Мельник.
Учасник боїв на г. Маківці впродовж 14 днів (від 13.03.1915).
Загинув у боях з москалями.

https://www.istpravda.com.ua/ukr/articles/2016/09/29/149218/view_print/

16 липня 1900р. народився Іван Панас військовик, сотник УГА, громадський діяч, член ОУН.

Народився 1900 р., с. Лежанівка, нині Гусятинського району помер 16.08.1981 р., м. Вінніпеґ, Канада.

Джерело https://teren.in.ua

16 липня 1651р. у бою з поляками під Ріками загинув Мартин Небаба, Чернігівський полковник, сподвижник Богдана Хмельницького.

Життєпис
З молодих літ перебував на Запоріжжі , деякий час був отаманом. У травні 1648р. очолив повстання проти польської влади у Чернігівському воєводстві Речі Посполитої. 

Став організатором і першим полковником
Борзнянського полку, а з початку 1649 року — полковник чернігівський.

Влітку 1649 року за дорученням Богдана Хмельницького командував українськими військами у Білорусі. Учасник Пилявської битви 1648 та походу козацьких військ у
Галичину. В жовтні 1648 Мартин Небаба очолював авангард української армії під час походу на Замостя. На початку 1649 року —
наказний гетьман лівобережних полків. На чолі свого полку брав участь у Зборівській облозі 1649 та Зборівській битві 1649 . Виступав проти укладення Зборівського мирного договору 1649р. 

Влітку 1651 року полк під командуванням Небаби взяв в облогу Гомель, але внаслідок наступу значних польсько-литовських сил був змушений відступити. Керував обороною Чернігово-Сіверщини від наступу військ
князя Януша Радзивілла. Загинув у бою з поляками під Ріпками поблизу Лоєва (тепер Білорусь). За переказами, Януш Радзивілл, вражений мужністю Небаби, наказав над місцем його поховання насипати високу могилу.

Також є інформація що загинув 6 липня.

середа, 15 липня 2020 р.

Ювілейна знимка членів читальні "Просвіти" в Комарні заснованої в 1882р. з нагоди її 20-ліття в 1902р.

Знимка на майдані біля парохіяльної Церкви ви.св. Михаїла на долішньому передмісті.

Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987

Цей день в історії УПА - 15 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Концтабір в Явожно, 1947 р. Аерофотозйомка

1943 рік
Вночі загін УПА атакував німецький відділ у селі Іваничі на Волині. Німці мали кілька вбитих і поранених (точні цифри невідомі), поранений один воїн УПА.

1944 рік
Курені УПА-Захід завдали ряд відчутних ударів по москальських партизанах біля сел Завадка, Риків і Росохач на Дрогобиччині.

1945 рік
Біля села Лисків на Дрогобиччині повстанці обстріляли групу радянських активістів. Поранені лейтенант і рядовий полку внутрішніх військ, інспектор районного фінвідділу і начальник контори зв’язку.

У сутичках із москалями у селах Звенигород і Мала Вільшанка на Львівщині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Костянтин Рибак.

1946 рік
Сотня «Сірі» УПА-Захід у боях із загонами МВД у Галицькому районі Львівщині знищили старшого лейтенанта і 8 військових, ще 9 поранено.

Біля села Кругів на Львівщині сотня «Сіроманці» УПА-Захід прийняла бій із загонами МВД, що проводили облаву. Знищені 5 військових. При відступі загинув воїн УПА.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Ожидів на Львівщині. Загинули всі повстанці, що перебували всередині.

У сутичці з винищувальним батальйоном у селі Пісочне на Львівщині повстанці знищили двох бійців, які кількома днями раніше кидали гранати на подвір’я місцевих жителів. У перестрілці загинули двоє підпільників.

У селі Погорілець на Станіславщині відділ УПА знищив військового МВД, ще чотирьох поранено.

1948 рік
Під час бою з москалями у селі Запитів на Львівщині знищені троє військових. Загинули в бою двоє повстанців.

У бою з москалями на полі біля села Лопушани на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта і поранили рядового. Внаслідок щільного вогню загинули четверо повстанців.

1951 рік
Опергрупа МГБ оточила трьох повстанців біля села Ліщанці на Тернопільщині. У перестрілці загинули районний провідник ОУН (і колишній командир сотні УПА) Михайло Бедрій – «Шрам» і ще один повстанець, третій зміг прорватися.

1952 рік
У Сокальському районі Львівщині підпільники знищили дільничного москаля.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

15 липня 1907р. народився Степан (Стефан) Попель, український та американський шахіст.

Один із найсильніших українських гравців у міжвоєнний період: чемпіон Львова 1929 р., чемпіон Галичини у 1928, 1942 рр. Після ІІ Світової війни, емігрувавши, відзначався і за кордоном: чемпіон Парижа у 1951, 1953, 1954 рр., багаторазовий чемпіон штатів Мічиган і Північна Дакота. Один із провідних шахістів української діаспори у США.
Саме його ім'я й документи після виїзду Попеля до США взяв Степан Бандера, аби переховуватися в Німеччині

15 липня 1919р. у Переяславі отаман Зелений скасував Переяславську угоду 1654 р. про "воз'єднання" з Московією.

Переяслав, Базарна площа. Фото початку ХХ століття.

11 липня 1919 - у Переяславі отаман Зелений (Данило Терпило) урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 р. про "воз'єднання" з Московією.
У цей час сили Зеленого - І Повстанський кіш, що співпрацював із Директорією, - налічували близько 30 тисячами козаків і старшин.

15 липня в історії УПА Тернопільщини.

Фото с. Перепельники

1946 р. – внаслідок зіткнення УПА з москалямт у селі Перепельники, нині Зборівського району загинув від важкого поранення в бою райреферент пропаганди ОУН (Залозеччини) Святослав Пасічник застрелився щоб не здатись москалям.

1948 р. – поблизу села Лопушне Кременецького району відбувся 2-годинний бій між москалями і 5-ма повстанцями, серед яких були військовий керівник Залозецького районного проводу ОУН “Орел”-“Грізний”, керівник пропаґанди району “Роман”, заступник керівника кущової боївки “Морозенко”- “Переможець”.

Джерело https://teren.in.ua/

вівторок, 14 липня 2020 р.

Отець Андрій Пшепюрський - капелан УСС.

Народився 10 грудня 1874 р. м. Яворові. Навчався у
Львові й Перемишлі. Був парохом села
Карнавка поблизу Перемишля.

З грудня 1914 р. до 1918 р. — полевий (фронтовий) духовник (капелан ) УСС. Відзначений золотим «Хрестом Заслуг»,
срібною медаллю хоробрості. У 1918 р. через хворобу отримав відпустку й до військового капеланства вже не повернувся.

З 1925 р. займався душпастирською діяльністю у с. Старява , був радником Єпископської Консисторії в Перемишлі.
Організатор УНДО, членом його Центрального Комітету.
Помер у 1945 р. в селі Старява .

14 липня 1920р. загинув отаман УГА Роман Дудинський.

Загинув у таборі Кожухов поблизу Москви.
Роман Дудинський народився 18 березня 1880 року в селі Нижчих Луб'янках
Збаразького повіту , Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія (нині
Збаразького району, Тернопільської області,
Україна).
Після закінчення гімназії в Тернополі (1908р.) навчався у Львівській політехніці (закінчив 1913р.

Від серпня 1914 [1] до 1917 року командував сотнею легіону УСС . У 1914—1916 роках сотня Дудинського відзначилася під час боїв у районі Синьовидного і Маківки в Карпатах; у бою на горі Лисоні біля Бережан (був поранений),  над річкою Стрипою.

Командант запасного Коша УСС у Станіславові. У 1919 році командував
Коломийською (другою) бригадою УГА (короткочасово), потім 13-ою бригадою УГА. Потрапив у більшовицький полон навесні 1920 року. Перебував у Кожуховському концтаборі під Москвою, де 14 липня 1920 року помер у тюремній лікарні. 

Вікіпедія.

14 липня 1894р. у Львові відбувся перший офіційний футбольний матч на території України.

Герой історичного матчу Володимир Хоміцький.

На стадіоні в Стрийському парку за присутності 3 тисяч глядачів місцева команда "Сокіл" перемогла "одноклубників" із Кракова. Грали до першого голу. М'яч на 7-й хвилині забив львів'янин, другокурсник учительської гімназії Володимир Хомицький

Цей день в історії УПА - 14 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Отець митрат Степан Дзюбина, в’язень концтабору Явожно

1943 рік
У сутичці з німцями під час переїзду шляху біля села Війниця на Волині відділ УПА знищив 8 військових.

1945 рік
У засідці в селі Гаї Нижні на Дрогобиччині повстанці знищили трьох бійців винищувального батальйону.

Під час бою з москалями у селі Ременів на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік
На шляху біля райцентру Борщів на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта москаля.

Біля села Базар на Тернопільщині підпільники знищили дільничного москаля.

1947 рік
У сутичці з опергрупою МВД у селі Доброгостів на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі керівник районного Українського Червоного Хреста Ольга Колодій – «Марушка».

У селі Тустоголови на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Черемхів на Дрогобиччині загинув зв’язковий Іван Казимирів.

1948 рік
У селі Колодруби на Дрогобиччині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

1949 рік
В одному з сіл на Рівненщині повстанці знищили голову колгоспу, спалили сільраду і колгоспний сарай.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Вишня на Дрогобиччині загинув повстанець Василь Ковалик.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.