25 липня 1942р. під час втечі з гестапівської в'язниці в Києві вбитий Дмитро Мирон-Орлик, діяч ОУН (б), редактор націоналістичних видань.

Меморіальна дошка на місці загибелі Дмитра Мирона-Орлика.

Дмитро Мирон-Орлик (псевдо: «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій»,

«Свєнціцький» ) (5 листопада 1911 , с. Рай, (нині Бережанський район, Тернопільська область ) — 25 липня 1942 , Київ) — відомий ідеолог та діяч ОУН , Крайовий провідник ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.

Біографія

Народився в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у

Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу. 

У 1930 році з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. 

Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на

Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру»

Осипа Мащака стали складовою «Катехизу українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах

Равич та Вронки . В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.

З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій -«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.

Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН.

Після розділу Польщі в вересні 1939р. Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння , 02.1940), референтом пропаганди (03.1940).

Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС . Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України» . Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941) , де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов. Став членом Проводу ОУН (1941—1942).

З червня 1941 року перебував у Відні , де займався політичним вишколом батальйону

«Роланд».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду —

Українського Державного Правління , українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві . Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).

25 липня 1948р. загинув районний провідник СБ ОУН Андрій Хома. (біля с. Купчинці Козівського району)

                               с. Купчинці

22 липня 1616р. Сагайдачний разом із 4 тис. козаків прибув до м.Кафи (Феодосія). Захопивши місто звільнили полонених християн.

Запорожці знищують турецький флот і захоплюють Кафу. (Феодосію)

Гравюра з книжки "Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича 1622 року.

Битва за Кафу — штурм і захоплення міста та фортеці Кафа (нині — Феодосія) в результаті

морської десантної операції, проведеної

запорозькими козаками під керівництвом

гетьмана Петра Сагайдачного в 1616 році.

Передумови

Навесні 1616 року запорозьким гетьманом був Василь Стрілковський. Десь наприкінці квітня-початку травня запорожці здійснили похід на турецькі міста. Під час цього успішного походу були взяті міста Варна та Місіврі, турецький флот, висланий наздогін, був розбитий біля гирла Дунаю. В червні або на початку липня 1616 року, відбулась зміна гетьмана. Петра Сагайдачного проголошують Гетьманом Війська Запорозького. Причиною цього обрання могла слугувати обіцянка організації більшого походу, ніж того, що був навесні.

Невдовзі після обрання Гетьманом, Сагайдачний готує похід до неприступної турецької фортеці Кафи (сучасна Феодосія), що була головним невільничим ринком у Криму. Турки, ще не оговтались від нещодавньої атаки козаків на міста Румелійського узбережжя, не очікували на такий швидкий напад на добре укріплену фортецю. Кафа була великим та багатим містом, населення якого становило від 70 000 до 100 000 мешканців. Кафська фортеця мала міцні оборонні укріплення: 13-метрові зовнішні стіни завдовжки понад 5 км. Гарнізон міста складався з 3 яничарських

орт . Комендант фортеці мав у своєму розпорядженні близько 300 вояків, ще 200 солдат були в підпорядкуванні капудана — командира воєнно-морських сил.

Похід на Кафу.

У липні 1616 року Сагайдачний разом із шістьма тисячами козаків на 120—150 чайках вирушив у морський похід. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Вони розгромили турецьку флотилію та захопили близько половини її суден. Аби ввести турків в оману, щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутись на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська Сагайдачний близько тижня переховувся поблизу Очакова. Приспавши пильність турків, козаки продовжили свій похід.

Захоплення міста.

22 липня 1616 року Сагайдачний разом із 4 тисячами козаків прибув до міста. Уночі козаки висадилися на берег і підійшли до воріт Кафи. Частина запорожців, що володіли турецькою, відволікли вартових, вказавши, що вони турецький підрозділ, який прямує на війну з Персією. Тим часом інші перекинули драбини на мури фортеці. Перебравшись через стіну, козаки вирізали вартових і відкрили ворота. Козаки раптовим нападом захопили міську цитадель і прийнялись грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби взяти якомога більше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра, тим самим підтвердивши свою обітницю визволяти із неволі християн, яку давали перед своїми походами.

В результаті проведення операції було визволено кілька тисяч невільників, яких галерами було вивезено на Дніпро .

Повернення такої кількості полонених прислужилося всенародній славі Сагайдачного.

Цей день в історії УПА - 22 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Підпис: «Проголошення акту відновлення укр. держави 30 червня 1941 р. у Самборі. (словацьке військо брало участь). Власність Б.Стебельського».

Фото: J.Wasik

1943 рік

Біля села Кочерів на Житомирщині повстанці обстріляли німецьку автоколону. Знищено одного військового, ще кількох захоплено в полон.

1945 рік

Біля сіл Саджава і Глибівка на Станіславщині стався значний бій відділу УПА-Захід, підсиленого двома сотнями, проти трьох батальйонів НКВД і шістьох літаків. В бою знищено близько 150-и москалів, значну кількість поранено. Збито одного літака. Втрати УПА: 20 загиблих.

1947 рік

У засідці в селі Мишин на Станіславщині повстанці знищили трьох військових МВД.

У бою з москалями у селі Лісовичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Холми на Станіславщині підпільники знищили начальника тюрми.

1948 рік

Рій сотні УПА-Захід у селі Малнівська Воля на Дрогобиччині знищив майора прикордонних військ.

Під час боїв із москалями у селах Зарайське і Сторона на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1949 рік

У селі Верхня Рожанка на Дрогобиччині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищено 5 москалів, решту роззброєно. Здобуто ручний кулемет, 8 гвинтівок, пістолет та патрони.

У боях з москалями у селі Гаї Нижні та райцентрі Комарно на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1950 рік

Під час бою з москалями у селі Ясениця на Дрогобиччині загинув кур’єр надрайонного проводу ОУН «Муха».

1952 рік

У бою з москалями у селі Макунів на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, ще двоє змогли прорватися.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

22 липня 1819р. відбулася прем'єра п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка".

Підпис до фото. Сцена з п'єси «Наталка Полтавка». В ролях: Наталка - Марія Садовська-Барилотті, Петро - Денис Мова. Друга половина XIX в.

22 липня 1922р. засновано найбільший курінь старших пластунів "Лісові Чорти".

Шоста мандрівка членів пластового куреня «Лісові Чорти». Фото з uk.wikipedia.org.

22 липня 1922 року гурт львівських пластунів заснував перший та найбільший курінь старших пластунів "Лісові Чорти" (самоназва - "Велике Плем'я Лісових Чортів").

Офіційною датою заснування вважається 22 липня 1922 року.

Учасники Пласту були активними у політичній, громадській діяльності та у підпіллі. Після невдалої спроби відновлення незалежності України в роки Другої світової війни, члени куреня "Лісові Чорти" були змушені емігрувати. На сьогодні існує сім офіційних осередків куреня «Лісові Чорти" та велика кількість одиноких членів в інших краях.

Серед відомих членів куреня - начальник Пласту, український вчений-правник у США Юрій Старосольський . Також у цьому курені був Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, економіст Богдан Гаврилишин , останній Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк та багато інших.

22 липня 1880р. закладено камінь під будівництво костелу св.Софії у Підволочиську

22 липня 1880 р. – на землі ґрафа Вацлава Баворовського заклали перший камінь під будівництво костелу св. Софії у Підволочиську (8 вересня 1909 р. освятили, 1965 р. споруду підірвали атеїсти).

Перша згадка про давнє Волочище, розташоване на правому березі Збруча, датується 1463 роком. Зі середини XVII століття називається Підволочиськом. З 1940 року є селищем міського типу і ценром району.

Спочатку місцеві римо-католики належали до парафії Токи, проте вже на початку ХХ століття входили до парафії Качанівка . Перший місцевий костел, споруджений у 1880-1883 роках, з невідомих причин було продано жидам, котрі перепродали його греко-католикам. У 1907 році відбулось закладення каменю під будівництво нового неоготичного костелу, який освятили 8 вересня 1909 року під титулом св. Софії. Ймовірно, що 1912 року храм було консекровано. Перед І св. війною тут вже існувала парафільна експозитура. 

Храм зазнав пошкоджень у 1918-1919 роках і був реставрований протягом 1919-1920 років. Наприкінці 20-х років експозитура стала самостійною парафією.

Будівля костелу була окрасою центру містечка, проте це не зупинило москалів, за рішенням яких у 1965 році, до 50-річчя жовтневого перевороту храм було висаджено у повітря. 1991 року вірні облаштувати каплицю у будівлі колишнього польського народного дому.

22 липня 1941р. німецька влада утворила дистрикт “Галичина”. Центром дистрикту стало місто Львів.

Карл фон Ляш ( нім. Karl von Lasch ; *

29 грудня 1904р., Кассель —смерть 3 червня 1942р., Бреслау) австрійський економіст, юрист, активний діяч НСДАП, штурмбаннфюрер СА. 1-й губернатор дистрикту «Галичина» .

Губернатором призначено доктора Карла Ляша. До дистрикту належали галицькі райони Тернопільщини. У Тернопільській частині “Галичини” було встановлено такий адмінподіл: 1) Бережанська округа (повіти: Бережани, Бучач, Підгайці); 2) Тернопільська округа (повіти: Скалат, Тернопіль, Теребовля, Збараж); 3) Чортківська округа (повіти: Чортків, Борщів, Заліщики). Повіти було поділено на громади на чолі з війтом, який вирішував усі поточні справи разом із радою, що складалася з 5–10 місцевих жителів. Рішення про національну приналежність війтів чи ради приймала національна більшість даного населеного пункту.

Цей день в історії УПА - 19 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Шеф СБ Микола Арсенич - "Михайло" (зліва) та Ростислав Волошин - "Горбенко"

1943 рік

У бою з німцями біля села В’юнок на Житомирщині відділ УПА знищив до 30-и військових.

1944 рік

У селі Переросля на Рівненщині підпільники спалили хату голови сільради. Сам він встиг втекти.

1945 рік

У засідці біля села Річичани на Львівщині сотня «Переяслави» УПА-Захід знищила начальника райвідділу НКГБ і бійця винищувального батальйону. Здобуто автомат, гвинтівку, пістолет.

У сутичках із загонами НКВД у селах Боб’ятин і Зашків на Львівщині загинули районний провідник ОУН Василь Хмара і ще двоє повстанців.

1946 рік

У селі Острівець на Львівщині підпільники знищили дільничного і двох агентів МВД.

Внаслідок військової операції загонів МВД у селі Библо на Львівщині загинули двоє повстанців, ще чотирьох заарештовано.

1947 рік

У селі Турка на Станіславщині повстанці зруйнували будівлю і обладнання радгоспу.

1948 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід біля села Волошиново на Дрогобиччині мав дві сутички з розвідгрупою великого загону МВД, що проводив облаву. Загинув кулеметник УПА.

У райцентрі Яблонів на Станіславщині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

1949 рік

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Велдіж на Станіславщині загинув станичний ОУН «Хмара».

У селі Вороців на Львівщині повстанці увірвалися в приміщення сільської ради і в перестрілці знищили дільничного МВД, заступника голови, рахівника і коваля колгоспу, поранили одного військового. Втрати повстанців: один загиблий, один поранений.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Цей день в історії УПА - 18 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повідомлення про розгром німцями Колківської республіки. Опубліковано: Літопис УПА. Нова серія. - Т.2. - Торонто-Львів, 1999. - с.506-507.

1943 рік

У бою з німцями в селі Конюхи на Волині загинули 3 воїни УПА, ще троє зазнали поранень.

1944 рік

Сотні «Крилачі» та «Комарі» УПА-Захід успішно відбили три атаки пошукової групи москалів на 8-ми автомобілях біля села Хлівчани на Львівщині. Знищені 37 москалів, спалено два вантажних автомобіля. Здобуто 4 кулемета, 4 автомата, 45 гвинтівок, боєприпаси.

1945 рік

У засідці на шляху біля села Кривотули на Станіславщині сотня «Імені Богуна» УПА-Захід знищила 18 москалів, ще шістьох поранено, решта розбіглися.

1946 рік

У селі Чехи на Львівщині повстанці знищили секретаря комсомольської організації.

1947 рік

Відділ УПА у селі Мединя на Станіславщині знищив лейтенанта і "рядового москаля".

У бою з москалями у селі Верхнє Синьовидне на Дрогобиччині загинув підпільник Микола Дорошевич.

Двоє повстанців наскочили на пошукову групу москалів у селі Підліски на Рівненщині. У перестрілці знищили майора, що командував групою, і змогли прорватися.

1948 рік

У селі Долішнє на Дрогобиччині підпільники знищили трьох радянських активістів.

Під час бою з москалями на околиці села Трускавець на Дрогобиччині загинув надрайонний провідник ОУН Роман Різняк – «Макомацький».

1950 рік

У Сколевському районі на Дрогобиччині у бою з москалями загинув районний провідник ОУН «Вільховик».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті.

18 липня 1708р. щоб не здатись москалям застрелився Кіндрат Булавін ватажок селянського повстання на Дону.

Р. Ф. Штейн. Смерть отамана донських козаків Булавіна під Азовом.

Кіндрат Панасович Булавін (1667 — 7 (18) липня 1708) — один з керівників козацького повстання на Дону проти Московського царства.

Народився у 1667 році в слободі Старий Салтів. Його батько Опанас Абакумович

Булавін, що походив з дітей боярських, з

1659 року був записаний в рейтари, а на

1660 -й рік значився у Салтові «з пищаллю». У Опанаса Булавіна було троє синів, старший Федір народився близько 1653 року і, швидше за все, не в Салтові. А ось середній син Іван (1660 р.н.) і молодший Кіндрат (1667 р.н.) однозначно народилися у Салтові.

Слобідські коріння донського отамана

Знайдені харківським дослідником Андрієм Парамоновим документи, що зберігалися у державному архіві древніх актів, не залишають сумнівів щодо слобожанського походження отамана.

Булавіни постійно проживали у Старому Салтові до 1685 року. 

За казною, виданою рейтару Опанасу Булавіну 16 лютого 1675 р., він не отримує від скарбниці платні. Землі йому чомусь також нарізано не було, хоча на службі батько Кіндрата Булавіна знаходився з 1659 року, а в 1674 —1675 роках в полку білгородського воєводи князя Григорія Григоровича Ромодановського навіть «був у поході в малоросійських Задніпровських містах» проти кримських татар.

Відсутність земельного наділу змусило Панаса Булавіна 1675 року просити у царя

Олексія Михайловича виділити йому землю.

В якому точно році поки невідомо, але земля при селі Салтів йому була нарізана. Проте, на 1686 рік Опанас Булавін вже втік з сім'єю на Дон, де був обраний отаманом у станиці Трьохізбянській — звідти і починається «зарахування» Булавіних до донського козацтва.

Що ж стосується власно Кіндрата Опанасовича Булавіна, то він був обраний у

1703 році отаманом в місті Бахмут і пробув їм до лютого 1707 року.

Битва донців за соляні промисли.

У 1705 козаки під командою Булавіна зайняли Бахмутські соляні промисли, перед тим захоплені царським урядом, і почали варити сіль самі. Ця спроба закінчилася успішно, і ізюмський полк, що охороняв солеварні, був змушений піти. Булавіна козаки обрали отаманом на Бахмутських промислах. Але ізюмський полковник Щуст подав скаргу в Адміралтейство. Улітку 1706 року на промисли прибув дяк Адміралтейського приказу А. Горчаков для огляду соляних варниць і спірних земель по Бахмуту. Булавін заарештував його, а потім вислав до Воронежа.

З цього почалася боротьба Булавіна з москалями.

Докладніше: Булавінське повстання.

Розправа з каральним загоном Долгорукова.

Приводом до початку бойових дій стало прибуття на Дон карального загону князя Ю. В. Долгорукова, який був спрямований на

Дон для розшуку і повернення втікачів. Коли загін полковника став на ніч у

Шульгинському містечку, козаки на чолі з Булавіним напали на карателів. Загін карателів (близько 1000 чіл.) був розгромлений, а князь Долгоруков і всі офіцери були убиті. Так у ніч на 9 жовтня

1707 року почалося повстання. Щоб замести сліди, старшини нашвидку зібрали похідне військо і направили його проти булавинців. У

Закотного містечка, що на Айдарі, 18 жовтня вони розбили повсталих. Самому Булавіну з групою козаків вдалося піти в Бахмут, де він міг отримати допомогу від татар і

запорожців. Булавін вирушив на Запорізьку Січ, де уклав із запорожцями таємний союз — «друг за друга стоять твердо і радеть одностайно».

Постійною резенденцією Булавіна була спочатку фортеця Кодак. Пізніше прихильники Булавіна на лівому березі

Дніпра, коло Звонецького порогу, заснували укріплення типу Січі. Саме звідси Булавін відсилав свої універсали. У березні 1708 року запорожці-булавинці штурмували московський гарнізон в Новобогородицькій фортеці, хотіли взяти Самарь.

Царський уряд, передбачаючи небезпеку, вирішив придушити повстання на самому початку: 20 000 солдатів регулярних військ рушили від Тули під начальством князя

Д. М. Голіцина, незабаром корпус цей разом з вірними царю донськими козаками був відданий під начальство князя Василя Долгорукого, брата убитого Юрія Долгорукого. 

Ранньою весною 1708 р. Булавін зосередив біля річки Міус усі свої загони; отаман Максимов на поході з

Черкаська, попри перевагу сил булавинців, напав на нього і після завзятого і кровопролитного бою, був розбитий, утратив

гармати і весь свій стан, після чого відступив у Черкаськ. Булавін, здобувши перемогу, відіслав трохи легких загонів до станиць на річках Донець, Хопер, Бузулук та Медведиця, відкіля вони поширилися до Козлова і Тамбова, сам же з головними силами вирушив до Черкаська. До Кобилинської станиці він зустрічав сильний опір з боку вірних станиць, що захищалися від нього, як від ворога, але тут, підсилившися вигнаними з Росії розкольниками, він безперешкодно дійшов до Черкаська, яким і заволодів хитрістю (на сторону Булавіна перейшла черкаська «голота»). Повсталі стратили декількох старшин, відрубавши голови отаману Лук'янові Максимову з чотирма старшинами, задушивши п'ятого старшину Єфрема Петрова, розділили їхнє майно, і зібрали Коло, де проголосили Булавіна військовим отаманом. Ставши отаманом Кіндратій Панасович спробував розпочати переговори з центральною владою, але московська влада не могла йому пробачити вбивства родовитого карателя.

Придушення повстання.

Після невдачі в переговорах Булавін негайно відіслав угору по Волзі , по разинському шляху, повстанські загони отаманів І. Некрасова, І. Павлова, Хохлача. Козаки осадили Царицин і Саратов , а отаман Хохлач навіть взяв Камишин. Співчуття булавинцям висловлювало населення південних російських повітів. Однак ні Хохлач, ні Некрасов не одержали з Черкаського ніякої допомоги. Вся увага булавинців було прикута до Дінця , відкіля очікувався з боку України підхід царських військ. Там отамани С. Драний, Н. Голий і С. Беспалов здобули 8 червня перемогу на ріці Уразовій над

Сумським полком. 30 червня козаки завдали нової поразки слобідським полкам і обложили місто Тор.

Тим часом уряд, одержавши звістку про поразку отамана Максимова й успіхи повсталих, на додаток до 20-тисячного загону Довгорукова кинув проти повсталого Дону нові каральні загони — генералу Бахметеву з його бригадою було наказано поспішити до Черкаська. Бахметев приєднався до головного корпусу князя Долгорукого. Шлях до Черкаська прокладався силою зброї. Карателі по шляху палили станиці, не щадили ні старих, ні малих.

На ріці Куртлак Долгоруков напав на 15-тисячний загін повсталих козаків, очолюваний Хохлачем, і розсіяв їх; жорстокість москалів була такою великою, що в полон було узято тільки 143 чол., а інші були перебиті, крім деяких, що врятувалися втечею. Майже одночасно інший загін, під начальством полковника Кропотова і Гуліца, розбив ущент отамана Драного. Незважаючи на все це, повсталі наважилися діяти наступально. Хохлач, Казанкин і Ганкин з 5 000 козаків з'явилися під Азовом і обложили його, але зустріли сильну відсіч і примушені були відступити.

Вісті про невдачі швидко досягли Черкаська і козача старшина вирішила діяти. У ніч на 18 (7 ст. стилю) липня 1708 року отаманський будинок Булавіна було атаковано змовниками, які вирішили видати його уряду, під проводом обраного ними старшини Іллі Зерщикова. Булавін з 11 відданими йому людьми захищався запекло, але побачивши, що будинок почали обкладати очеретом з метою підпалити його, застрелився з пістолета (згідно з іншими даними був убитий в бою). Усіх його захоплених у Черкаську сподвижників відправили до Москви, а тіло Булавіна, для посвідчення жителів в його смерті, відвезли до Азова і там, після відсічення голови, підвісили.

Після смерті Булавіна повстання тривало. Однак на 3 етапі повстання, бойові дії велися розрізнено. У верхів'ях Дона діяв загін Микити Голого, на Волзі - загони Гната Некрасова, Сергія Беспалого, Івана Павлова та інших отаманів. Зусилля Гната Некрасова об'єднати дії повстанців виявилися марними. На початку 1709 р. залишки загонів Некрасова, Павлова і Беспалого (2 тисячі козаків) пішли на Кубань.

Підсумком повстання стало насамперед масове винищування козацтва царською владою та втрата Військом Донським частини своїх земель.

Вікіпедія

18 липня 1943р. у Львові пройшла хода з нагоди від'їзду перших добровольців дивізії СС "Галичина" на військовий перевишкіл.

Парад добровольців у Львові. Липень 1943.

18 липня 1944 р. одружилися Володимир Цісик та Іванна Лев батьки Квітки Цісик. с.Криниця Монастириського району.

Володимир Цісик

Зоряне небо над рідним селом Ліски, що поблизу Коломиї на Гуцульщині, малий Влодко вперше побачив 20 вересня 1913 року. І тоді ж надихнув його Всевишній благородною душею до краю наповненою звуками музики. Вистачило її ще й для його доньок — Марії та Квітки.

Радів народженню сина парох Костянтин, котрого нещодавно перевели в Ліски зі служби в селі Чертіж, що на Львівщині. А невдовзі родина переїхала до Коломиї. Там шестилітний Влодко почав брати уроки гри на скрипці у відомого дириґента та педагога Романа Рубінґера. Значно пізніше, у спогадах «Над Прутом у лузі», піаністка, письменниця й музичний критик Галина Лагодинська-Залеська запевняла, що він був одним із найкращих і найулюбленіших учнів професора.

Коли хлопцеві виповнилося сім років, він почав навчатися в українській гімназії «Рідна школа», викладання музичних предметів у якій, за давньою традицією, велося на високому рівні. У гімназії працював добре вишколений хор, а також достатньо великий за кількістю учасників і гарно злагоджений за звучанням симфонічний оркестр, яким керував фаховий дириґент Пилип Баран.

Виконання цим колективом таких складних творів, як «Фінгалева печера» Ф. Мендельсона — яскраве свідчення цього. Володимир був незмінним учасником гімназійного оркестру, а 1930 року вперше виступив як соліст-виконавець. Уже згадана Г. Лагодинська-Залеська писала, що в одному з концертів того року виступали «піаністка Ярослава Мельниківна та скрипаль Володимир Цісик».

Щодо культурно-мистецьких подій того періоду в Коломиї, то їх не бракувало, а найперше — виступів хорових колективів «Просвіти» під час святкування роковин І. Франка, Д. Січинського, М. Лисенка та Лесі Українки. Одним лише співом «Коломийського бояна», що успішно справлявся з виконанням кантат «Хвалім цей день» С. Людкевича, «Радуйся ниво неполитая» та «Б’ють пороги» М. Лисенка можна було заслухатися.

Свою трудову діяльність Володимир Цісик розпочав 1933-го. Саме цього року його ім’я зустрічається в списку оркестрантів театру ім. Івана Тобілевича в Станіславові. Але то була лише тимчасова праця, бо в цей час він уже навчався у Львівському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Володимир Цісик був активним студентом і чудово давав собі раду з позицією ведучого скрипаля струнного квартету, до складу якого, крім нього, входили студенти Р. Согор (друга скрипка), Б. Задорожний (альт) та О. Березовський (віолончель). Цей квартет часто виступав перед студентською аудиторією та громадськістю міста. У книзі «Василь Барвінський у дослідах та матеріалах» згадується, що 6 лютого 1937 року в залі інституту квартетом було виконано «Мініатюри на українські народні пісні» В. Барвінського.

В «Енциклопедії мистців діаспори» В. Кубійовича вказується, що В. Цісик брав уроки гри на скрипці в проф. Бауера (Мюнхен), а пізніше ще й удосконалював свою майстерність у Празі. Можемо припустити, що це було 1938 року, бо вже 1939-го його ім’я зустрічається в списку оркестрантів театру ім. Лесі Українки у Львові.

Восени 1941 року у Львові почав діяти театр малих форм «Вар’єте», згодом перейменований у «Веселий Львів», і Володимира запросили туди керівником оркестру. 1942-го він уже — концертмейстер і керівник оркестру Львівської опери. Якоюсь мірою це було здійсненням мрії малого Влодка. А працювати з такими мистцями, як дириґенти Л. Туркевич, Я. Барнич, Б. Сарамага, режисер В. Блавацький, співаки В. Тисяк, Л. Рейнарович, І. Туркевич, М. Скала-Старицький, Л. Черних, Є. Поспієва, Т. Терен-Юськів було великим задоволенням.

Цісик часто виступав як соліст. Його гру можна було почути чи не в кожному місті та селі Галичини. Виконував роль славетного скрипаля Ніколо Паганіні в однойменній опереті Франца Леґара. Не залишав і свого улюбленого мінітеатру «Веселий Львів». Саме із цим колективом він із дружиною Іванною у Великодню п’ятницю 1944-го виїхав на Захід. Після року виступів у робочих таборах Німеччини театр «Веселий Львів» закінчив своє існування, а Володимир із дружиною опинилися в таборі переміщених осіб.

Але й там треба було виживати. Понад те, він ще й активізував навколо себе інших мистців. У своїх спогадах про В. Цісика Василь Палідвор писав: «Як тільки замовкли вибухи бомб та гудіння військових літаків у Німеччині, українські мистці зібралися на свою першу нараду. Було це 1 липня 1945-го. На цій нараді було вирішено розпочати в таборах культурно-мистецьку працю. Найперше — організували хор. Дириґентом обрали Володимира Цісика». І хоч хорове дириґування не було його покликанням, скрипаль взявся за цю працю з енергією. «За кілька днів, — пише В. Палідвор, — до хору зголосилося вже 62 особи. І завжди погідного настрою В. Цісик, засукавши рукави взявся працювати з хористами по кілька годин денно, щоб якнайшвидше підготувати хор до виступу в розмірно короткому часі, бо вже 4 серпня 1945 року секція влаштувала перший концерт». І хоч це ще був не зовсім зіспіваний колектив, уже перші виступи хору мали несподіваний успіх. Їх із радістю слухали американські вояки, а земляки-таборовики були зворушені до сліз».

Ще продуктивнішою стала праця музично-вокальної секції, коли табір перенесли до так званих приміщень Леопольда. Хор, крім світських пісень, співав ще й твори релігійного змісту та щонеділі виступав на Богослужіннях. Але ним уже керував композитор Іван Недільський. Володимиру був більше до душі оркестр, який він тут же й створив. Роботу було організовано настільки продуктивно, що разом із вокалістами оркестр виступав у постановках опер «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка», а також виставах «Назар Стодоля», «Перехитрили» та «Наймичка».

У листопаді 1949 року Цісик із дружиною Іванною та донечкою Марією, яка народилася 18 серпня 1945-го в Байроті, виїхали на еміґрацію до США й оселилися у Нью-Йорку. Оселившись у Великому Яблуці, Володимир тут же розпочав свої самостійні концерти. Так, у газеті «Свобода» від 24 січня 1950 року писалося: «У суботу, дня 21 січня, прибулий минулого року зі скитальщини відомий скрипаль-віртуоз проф. В. Цісик мав свій перший виступ у місцевому «Таймс-голі». Концерт відбувся старанням організації «Інтернешинел Мюзік Ловерс Ґілд». А з відкриттям у Нью-Йорку Українського музичного інституту скрипаль увійшов до складу педагогічного персоналу, очоливши філію інституту в Трентоні.

Слушно сказати, що життя родини Цісиків, яке поповнилося ще й донечкою Квіткою (нар. 4 квітня 1953 р.), було по вінця наповнене музикою. То були виступи перед українською й іншомовною публікою. Найчастіше він виступав із співаками Мартою Кокольською, Ізабеллою Фоменко, Андрієм Добрянським, композиторами Іваном Недільським, Миколою Фоменко, Володимиром Грудиним, піаністами Вадимом Кіпою, Романом Савицьким, Дарією Гординською-Каранович. Водночас у музичному журналі «Вісті» стали з’являтися його музикознавчі статті. Його майстерність володіння інструментом постійно зростала. «Є багато артистів, співаків і інструменталістів, — писав про В. Цісика композитор В. Грудин, — які часто виступають перед публікою. Вони, звичайно, міняють свої програми, але досить рідко міняється їх виконання, їх манера та техніка. Скрипаль Володимир Цісик є винятком у цьому відношенні; він постійно і настирливо працює над собою. Кожен його концерт дає нам уявлення про рух вперед на шляху розв’язання складних проблем артистичного виконання музичних творів». Мова йшла про один із концертних виступів у листопаді 1953 року, на якому скрипаль феноменально виконав сонату Е. Ґріґа до-мінор, «Концерт для скрипки з оркестром» Ш. Лало, «Леґенду» М. Фоменка, «Хабанеру» М. Равеля, «Рондо» К. Сен-Санса, «Капріс» Г. Вінявського та «Капріс» Н. Паганіні.

1957-го при філії українському музичному інституті Америки в Нью-Йорку в Філадельфії В. Цісик організував та успішно керував струнним ансамблем ім. О. Нижанківського. Та найчастіше він виступав зі своїми талановитими донечками. Так було і того фатального вечора 7 лютого 1971 року.

Концерт розпочали сонатою соль-мінор «Покинута Дідона» Джузеппе Тартіні. Твір прозвучав виразно й технічно бездоганно. Однак скрипаль відчув, що все це відбувається якось механічно, ніби за інерцією. Такого з ним ще не було. Наступною була сюїта «Спогади з дитинства» М. Фоменка. Цей твір йому особливо дорогий. Він йому й присвячений. Згадалося, як уперше виконував його в залі «Ґріффіт» 9 травня 1959-го. «Жив би Микола нині, — промайнуло в думках, — він би сидів ось тут, у першому ряді в залі. Та вже десять літ минуло, відколи його нема серед живих».

Звуки рояля перервали думки. Це Марія розпочала вступ нового твору. Мов наелектризований, відіграв він наповнену терціями першу частину сюїти і тільки розпочав наспівну «Колискову», як потемніло в очах, усе закрутилося, смичок, що злетів було вгору, вирвався з руки… Миттю вибігла Квітка й разом із Марією, підтримуючи попід руки, повела батька за сцену. А зала завмерла. Майже половина присутніх на концерті — його вихованці. Тут же викликали медичну допомогу. Вірилося, що це — тимчасове недомагання скрипаля. Хтось заговорив про грип: саме ним, незадовго до концерту, перехворіла дружина скрипаля Іванна. На жаль, справа була значно серйознішою — Володимир Цісик помер дорогою до лікарні від крововиливу в мозок.

Вірю, що для кожного, хто прочитає ці рядки, ще теплішими стануть написані на обкладинці першого альбому «Пісні з України» теплі Квітчині слова: «Володимиру Цісику, скрипалеві-віртуозу, моєму незабутньому батькові, присвячую ці пісні».

Невдовзі мине пів століття, як пішов із життя Володимир Костянтинович Цісик, але пам’ять про нього не зітреться. Благословенний, він житиме в піснях його доньки, яка до десятих роковини його відходу у вічність, писала: «Щоб спом’янути, хочу поділитися з українським громадянством моїм особливим виявом — музичною платівкою, аби із зернятка засіяла, розквітла й виросла любов мого покійного Батька!»

Автор написаного Анатолій Житкевич.

16–18 липня 1919р. УГА (40–45 тисяч стрільців) перейшла Збруч.

Панорама Кам'янця. Поштова листівка.

Перейшовши річку в м. Кам’янець-

Подільський (нині Хмельницької області) об’єдналася з Армією УНР. Біля Гусятина через річку переправилися бригади 1-го корпусу, на Борщівщині поблизу містечка Скала (нині смт Скала-Подільська) – ІІ-го, в селах Кудринці та Нівра, підірвавши рештки військового майна на залізничній станції с. Гермаківка, – бригади ІІІ-го корпусу.

Як заселялась Кубань. 16 серпня 1792р. почалося заселення Українськими козаками Кубані.

Діалектологічна карта України 1926 рік

Етнографічна карта України 1949 рік.

Вперше запорозькі козаки з’явилися на Кубані на початку 1740-х років, але імператриця Єлизавета І суворо заборонила їм там селитися, і вони змушені були полишити облюбовані землі. Згодом козаки робили ще декілька спроб оселитися там, але Петербург щораз відмовляв прохачам у колонізації. Незадовго перед зруйнуванням Катериною ІІ Січі та ліквідації Запорізького козацького війська (червень 1775 року), частина козаків почала селитися в нижній течії Дунаю, на території, яка належала турецькому султану. Так було утворено Задунайську Січ. Задунайська Січ зростала й зміцнювалася, що, у свою чергу, унеможливлювало участь українських козаків у військових діях на боці Росії. Особливо очевидним це стало на початку Російсько-турецької війни 1787-1792 років. Росії потрібна була легка кавалерія, люди, які добре знали місцевість. Почали набирати колишніх запорожців. Їх під час тієї війни оформили як Чорноморське козацьке військо. Можна сказати, що це була певного роду піар-акція – мовляв, дивіться, як добре запорожцям під крилом «матушки-царицы» - Січ хоч і зруйнувала, але козацтво все одно відродила. Після закінчення війни колишнім запорожцям надали територію нинішнього Придністров’я, але невдовзі виявилося, що Придністров’я замале, та й гарантії, що у козаків не відберуть ті землі, теж не було. Тому й вирішили чорноморці знову просити у Катерини ІІ дозволу селитися на правому березі Кубані (на лівому жили черкеси – або адиги). У березні 1792 року козацькі старшини прибули до Петербурга і за великі хабарі добилися аудієнції в імператриці Катерини ІІ. Очолював делегацію Антін Головатий – головний ініціатор переселення українців на Кубань. Зрештою, цариця виписала грамоту, якою передавала Чорноморському козацтву «Тамань з околицями». «Околиці» виявилися чималими – 28 квадратних верст. Перші переселенці – десант із козацької веслової флотилії – п’ять десятків суден із понад трьома тисячами людей прибув 16 серпня 1792 року. Три інші колони рухалися з Придністров’я суходолом. Це була епічна картина – на Кубань переселялися 18 тисяч людей. У дорозі народжувалися, хрестилися, помирали. Перший, головний етап переселення закінчився 1794-го року. Назву Нова Січ російська адміністрація заборонила, так само, як був заборонений термін «запорожець». Згодом «курені» перейменували на «слободи», а потім на «станиці». Загалом було декілька хвиль української колонізації Північного Кавказу. Кубанські козаки досить довго вважали себе українцями і незалежними, що дуже непокоїло царат. Тому їх вирішили розбавити «великоруським елементом». У 1860 році, під час створення Кубанського козацького війська, яке раніше мало назву Чорноморського, українських козаків об’єднали з лінійними. Останні були нащадками донських і гребенських козаків, серед яких українців було відсотків 15. Таким чином, українське козацтво було досить вправно інтегровано до мілітарної структури Російської імперії.

Джерело

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2760605-16-serpna-pamatni-dati.html

Цей день в історії УПА - 17 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

В'язні концтабору Явожно на будівництві, друга половина 1940-х рр.

1944 рік

Сотня «Перебийніс» УПА-Захід атакувала німецький відділ в селі Ріплин (Люблінське воєводство Польщі). Знищено 16 військових, одного захоплено в полон. Здобуто 3 кулемети, автомат, 12 гвинтівок, інше озброєння.

У селі Буди на Рівненщині повстанці спалили будинок голови сільради.

1945 рік

У засідці на конвой москалів у селі Олешів на Станіславщині чота УПА-Захід знищила 16 москалів і звільнила арештованих.

У бою із москалями у селах Бродки і Помлинів загинули двоє підпільників.

1946 рік

Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в селі Рахиня на Станіславщині. У перестрілці загинули троє повстанців.

1947 рік

Сотня «Басейн» УПА-Захід на шляху біля села Виців на Дрогобиччині обстріляла вантажний автомобіль із заарештованими українськими селянами. Знищено конвой, звільнені всі заарештовані.

Біля села Коржова на Тернопільщині підпільники знищили 4 москалів.

У селі Ясиня на Закарпатті повстанці знищили голову сільради і зруйнували приміщення сільради.

Відділ УПА, наскочивши на засідку загону москалів біля села Туради на Дрогобиччині, знищив чотирьох москалів і прорвався без втрат.

1948 рік

У селі Городилів на Львівщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

1949 рік

У бою з москалями у селі Великі Глібовичі на Львівщині двоє повстанців знищили сержанта і поранили рядового. При відступі загинув один із повстанців.

Під час зіткнень із москалями у селах Буянів і Ступниця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1952 рік

У Поморянському районі на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

17 липня 1846р. народився Микола Миклухо-Маклай, мандрівник і етнограф українського походження.

Понад 15 років вивчав життя й побут папуасів Нової Гвінеї.

Одна з оповідки.

Далекі предки Миклух були із запорізьких козаків. Коли Богдан Хмельницький підняв в

1648 році Україну на війну з поляками, Миклухи одними з перших встали під прапори гетьмана. Вони хоробро билися і у відомій битві під Жовтими Водами, відзначився козак із Стародубського полку по прізвищу Миклуха, якого звали Грицько.

Як свідчить старовинний родовий переказ Міклухо-Маклаїв, що дійшов до наших днів, Грицько взяв в полон шотландського лицаря Мікаеля Мак-Лая, що по-бідності найнявся в польське військо. Мак-Лай прижився в сім'ї Миклух і пізніше поріднився з ними, одружившись на сестрі Грицька — Ганні. Для того, щоб зіграти весілля, Мікаелю довелося прийняти православ'я. Із з'єднання двох прізвищ виникло нове — Миклухо-Маклаї. Але козаки як і раніше продовжували іменуватися просто Миклухами і лише в другій половині XIX століття Микола Миколайович Миклуха, будучи студентом за кордоном, повернув прізвищу повне написання — Миклухо-Маклай.

Джерело Вікіпедія.

17 липня 1919р. штаб Дієвої армії УНР видав наказ про координацію дій із повстанськими загонами.

Євген Петрович Ангел ("отаман Ангел")

Український отаман, один з керівників повстанського руху проти москалів у 1918—19 роках на Чернігівщині та Сумщині.

Отаману Ангелу наказувалося захопити станції Бахмач, Крути, Гребінку, місто Чернігів; увійти в зв'язок з отаманом Соколовським на правому фланзі і отаманом Зеленим на лівому та наближатися до Києва

17 липня 1937р. народився Іван Гель, Український політик, правозахисник, дисидент, історик.

Аудієнція Івана Геля у Папи Римського. 1990 рік

Іван Гель на засланні. Січень 1982 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху.

Для багатьох його ім'я асоціюється із українським дисидентським рухом - саме в цьому розділі підручників з історії України можемо знайти згадку про нього.

Однак сам Іван Гель ніколи не вважав себе дисидентом. Навіть, навпаки, вважав терміни "дисидент", "дисидентство" штучними, здрібненими і бездумно застосованими до української визвольної боротьби, щоб підмінити справжню її суть - боротьбу за відновлення державності.

Іван Гель не називав себе героєм. Він просто робив те, що підказувала совість, бо не міг інакше.

Не хотів миритися із дійсністю, бути звичайним радянським обивателем, користуючись сумнівними благами, які давала своїм послушним безликим громадянам "найсправедливіша держава". Належав до тих, хто не хотів конформістськи мовчати і закривати очі, бо це означало б сприяти топтанню по людській гідності, цінностях, пам'яті поколінь.

Доля його, як сам зазначав, була обумовлена з дитинства родинним вихованням: "Мої батьки - звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі".

Батько Андрій захищав ЗУНР від польської окупації , був стрільцем УГА, головою "Просвіти" у селі. Згодом - станичним і зв'язковим окружного проводу Служби безпеки ОУН , за що тримав 20-річний вирок на каторжні роботи в Сибіру.

Упродовж життя Іван пам'ятав батьківські слова: "Я не можу тобі заборонити того, чим ціле життя займався сам... Але коли стаєш на цю дорогу, то мусиш пам'ятати дві речі: маєш виконувати свою роботу якнайкраще. І пам'ятати, що це дуже тяжка дорога до волі. Йти до неї доведеться через муки допитів, тюрми, лісоповал. Тому маєш бути сильним. Або краще не починати, щоб не зганьбитися".

КГБ проти українців. Справа "Блок"

Мати Февронія - із старовинного українського роду Тершаковців. Двоюрідним дядьком по материнській лінії був крайовий провідник ОУН Зеновій Тершаковець. Старша сестра Ольга у 1940-х рр. - зв'язкова підпілля. Згодом - вірна соратниця брата у виготовленні, зберіганні та розповсюдженні самвидаву.

А ще серед близьких родичів були: дядько - професор літератури, посол до Галицького Сейму, член Української Національної Ради, дві тітки - монахині Чину святого Василія Великого УГКЦ і безліч інших, які мали зв'язки із підпіллям. За що чекали кого - еміграція, а кого - арешт, тюрми, концтабори, смерть.

І такою була доля тисяч галицьких родин після приходу "совітів". Вже під час першого арешту майор КГБ Гальський показував Івану Гелю ватман із генеалогічним деревом його родини, де червоним були підкреслені ті, хто чинив спротив радянській владі, демонструючи витоки "неблагонадійності".

Іван із раннього дитинства захоплювався українськими партизанами, багато з яких часто бували в домі Гелів. "А що освячується в дитинстві - то на все життя", говорив Гель і продовжував свій шлях. У сім років на запитання упівців, - чи поповнить їх ряди, як виросте, ствердно відповідав: "Я вже готовий!".

Діти підпілля: недитяча гра у війну

Перша сутичка із режимом відбулася в 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. А свою свідому і тверду громадянську позицію вперше проявив у 10 класі, коли публічно відмовився вступити до комсомолу, тому що для нього це означало "зректися Бога, тата і України".

Відтак, відрахованому з школи сину бандерівця, "компетентні органи" не дали вступити на юридичний факультет Львівського університету. Як згадував вже у зрілому віці Іван, КГБ двічі змушував викладача із української мови та літератури зрізати абітурієнта Геля на вступних екзаменах.

Попереду була армія (1956-1959), робота слюсарем. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар'єру. Завдяки особистому втручанню ректора Євгена Лазаренка, вступив на заочне відділення історичного факультету.

Студентські роки Івана, наповнені самвидавом і чекістськими "профілактичними бесідами", подарували йому й неординарних друзів - Михайла Гориня, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка . Вже тоді Гель та Горинь формулюють свою програму як "боротьбу за державність України".

А 24 серпня 1965 року, за 26 років до проголошення Незалежності, студент шостого курсу Іван Гель разом з іншими українськими дисидентами був заарештований. Заарештували його в той вечір, коли збирався з дівчиною іти до театру.

Під час слідства перебував у 12 камері сумнозвісної ще з часів першої радянської окупації 1939-1941 рр. "тюрми на Лонцького" - слідчої в'язниці КГБ. Зустрітися із впертими противниками радянської влади - Іваном Гелем і Михайлом Горинем - виявив бажання навіть сам голова КГБ УРСР генерал-лейтенант Нікітченко.

"Тюрма на Лонцького" - в'язниця НКВД і Гестапо (ЕКСКУРСІЯ)

25 березня 1966 року Львівський обласний суд за звинуваченням в антирадянській агітації та в діяльності, спрямованій до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму.

Але й там не припиняв протест - голодування, заяви про табірний терор тюремників, звернення до ООН. Іван Гель організовував передачі творів дисидентів на волю, зокрема статті Валентина Мороза "Репортаж із заповідника імені Берії".

Повернення в Україну 1968 року принесло відмову у поновленні в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж 1991 року), прописці у Львові, і роботу техніка у Самборі, але не зупинило Івана.

За три роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг: "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Серед снігів" В. Мороза, збірку віршів "Крик з могили" М. Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі "Листи з-за ґрат"; а також перші п'ять випусків журналу "Український вісник".

"Сам пишу, сам видаю і сам сиджу за це". Дослідження про самвидав

Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв'язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові.

7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових обставинах художниці-шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану "за прогул".

У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза "Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз", у якій аналізує історичні зміни на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні, та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.

Удруге заарештований 12 січня 1972 року і засуджений на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання як особливо небезпечний рецидивіст.

Гель винним себе не визнав і заявив, що усі факти, які йому закидають, злочином не вважає: "...сьогоднішній процес, наслідки якого я готовий сприйняти як оцінку моїх людських якостей, та судити мене у вас не має права ні юридичного, ні морального, ні історичного. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламана і незаплямована честь".

Арештована коляда або погром 12 січня 1972 року

Замість покаяння кинув в обличчя своїм "суддям": "Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що недаремно сьогодні тут, що ні тюремні грати, ні концтабори, навіть смерть неспроможні убити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ".

У своєму останньому слові на судовому засіданні Гель виступив із гострою критикою асиміляційної і русифікаторської політики щодо України. Публічно засудив нищення мільйонів українців в роки Голодомору, сталінських репресій.

Свою і соратників позицію обґрунтував наступним чином:

"...сьогодні для України назріло страшне і трагічне питання - питання не "як бути", а "бути чи не бути". Тому кожна чесна людина, кожен, хто почуває себе українцем, повинен встати і рішуче заявити: "Ні. Ми хочемо і будемо жити. Ми хочемо і будемо жити українцями із своїм способом мислення, своєю мовою, своєю національною культурою".

Так треба сказати саме сьогодні, бо завтра може бути пізно. Завтрашній день нашого народу, культура якого сягає двох тисячоліть, може стати прахом мерців, а його мова - мовою архівів, ізученієм южного діалекта, як латина стала мовою аптек".

І знову - Мордовія. Потім Пермська область, Комі АРСР... І знову - зберегти себе як особистість і допомогти втриматися іншим: у таборах брав участь у правозахисних акціях, тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статусу політв'язня.

Одна з голодовок, коли домагався реєстрації шлюбу з Марією, з якою був повінчаний священиком, матір'ю їхньої доньки Оксани, тривала 100 діб. У 1975 році шлюб все-таки був зареєстрований.

День народження Української Гельсинської спілки. Кагебісти салютують цеглою

Перебуваючи в одиночній камері, у 1976 році Іван написав свою працю "Грані культури", яка розповсюджувалася самвидавом. Згодом, нелегально передана за кордон, була видана під псевдонімом - Степан Говерля у Лондоні 1984 року. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності - 1993 року.

Після повернення із заслання - ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній освіченій людині, талановитому публіцисту довелося працювати навіть пастухом у колгоспі.

Але його шлях вже нікому не зупинити: поновлюється видання "Українського вісника", де Іван Гель є відповідальним секретарем, за його активної участі відбуваються перші масові релігійні і політичні виступи в Західній Україні, створюється "Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління", а в листопаді 1989 року - Товариство "Меморіал" і Народний Рух України.

Подяку пані Ірині Єзерській за статтею.

Hауковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів)

Решта інформації тутка:

https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/18/46070/

17 липня в історії УПА Тернопільщини.

1991 р. Панорама луки Дністра між селами Горошова і Колодрібка

16–17 липня 1944 р. відбувся бій між боївкою УПА, що діяла поблизу с. Горошова, нині Борщівського району і москалями.

Загинули 33 повстанці (14 – із Горошови), 19 узято в полон і ув’язнено у чернівецькій тюрмі (11 – горошівчан). Восьмеро з них розстріляно; М. Боднарчука, І. Антонійчука й А. Лопатнюка засуджено на 20 років сталінських концтаборів.

1945 р. – Самооборонний Кущовий Відділ знищив в с. Сапогів, нині Борщівського району молочарню і сільраду.

1947 р. – внаслідок бою вояків УПА з москалями біля села Коржова Монастириського району знищені 4 москалі.