Підпільники та повстанці Лемківщини. 1946 р.

 Зліва направо у другому ряді: повстанець "Яким" та бунчужний сотні "Хріна" Осип Хома - "Боксер". У першому ряді: Богдан Крук - "Мелодія", надрайонний референт Українського Червоного Хреста; "Марійка", районна референтка УЧХ; Модест Ріпецький - "Горислав", член надрайонного проводу ОУН; Анна Черешньовська - "Тетяна", районна референтка УЧХ; Середоха - "Борис", районний провідник ОУН; "Рат" - лікар УПА; Людмила Скірка - "Дора", секретарка надрайонного проводу; "Леся" - кущова ОУН; "Скритий" - районний господарський референт. Фото: архів ЦДВР

29 липня 1865р. народився Андрей Шептицький.

(у миру - Роман Марія Олександр Шептицький), визначний український громадський та церковний діяч, митрополит - предстоятель Української греко-католицької церкви у 1901-1944 рр., граф.

Доктор теології, депутат Галицького сейму та Австрійської палати панів, меценат, діяч українського національного визвольного руху.

Єврейська громада України визнала Шептицького Праведником світу за порятунок євреїв під час ІІ Світової війни

29 липня 1886р. народився Григорій Хмара, Український, німецький і французький актор, уродженець Полтави.

Григорій Хмара в фільмі Генріка Шаро «Симфонія горя» (1918)

29 липня 1649р. відбувся наступ козацьких і татарських військ на польський табір у Збаразькій фортеці. Поляки змогли відкинути атакуючих.

Збараж. Замок.

Спогади. «Поранених поляки добивали сокирами», нелюдські жахіття Волинської трагедії. дата публікації статті 23.07.2018р.

Надія Максимівна Луй.

Тут колись було село Красний Сад. Тепер лише пам'ятник.

У ці липневі дня минає 75 років від подій, які ми, українці, називаємо Волинською трагедією. У Польщі цей день на офіційному рівні визнано геноцидом. Здавалося б, через стільки десятиліть ми, українці і поляки, у спільній молитві мали б пом’янути вбитих. Проте з-за кордону все наполегливіше лунають претензії до нас, що, мовляв, це ваші діди і прадіди були звірами, а наші тільки захищалися. Вони вказують, яких героїв в Україні ми повинні шанувати, а кого засуджувати. Але кров’ю була полита українська земля, а не польська. І ми маємо праву на свою правду.

На місці, де горіла клуня, земля й досі не родить.

У двох словах розповісти про те, що відбулося 75 років тому на Волині, неможливо. Коли читаєш спогади свідків тих подій – мурашки по шкірі біжать. Тільки спомини ті різні. 

Кожному болить своє. Полякам – їхні вбиті. Українцям – свої спалені села і замордовані люди. Прикро, що політики сусідньої держави сьогодні навіть чути не хочуть нашу правду, а їхні історики не лише ігнорують, а часто-густо навіть підтасовують факти. Вони вперто називають воїнів УПА кривавими вбивцями і виправдовують польську Армію Крайову (аківців) і шуцполіцію. Мовляв, це благородні лицарі, які здійснювали акції відплати і вбивали лише чоловіків, а жінок та дітей відпускали. Та до благородства їм було далеко. Про це свідчать спогади очевидців і по крупинках зібрані архівні матеріали. І коли поляки кажуть, що їх пляцувки (польські націоналістичні організації) стали масово знищувати, починаючи з 11 липня 1943 року, то українці відлік Волинської трагедії ведуть від 17 березня 1943-го. Саме цього дня поляки і німці розстріляли та спалили село Ремель на Рівненщині. Люди постраждали за те, що підтримували Українську повстанську армію, яка у той період почала активні дії проти окупантів. У братській могилі поховано останки понад 400 осіб, — пише «Вісник і К».

Уже через місяць, 19 квітня, палав Красний Сад на Волині. Загони Армії Крайової та польських колоністів у Великодній понеділок рано-вранці оточили село. Ловили всіх, кого зустрічали, і вели у клуні. Там людей клали ницьма і вбивали. Німець стріляв з пістолета, а поляки орудували багнетами та вилами. В один день загинули 104 людини. Серед них 29 дітей, зокрема, дев’ятимісячне немовля. На двох стелах пам’ятника, який постав на братській могилі, повторюються одні й ті ж прізвища – по два десятки Новосадів і Тимощуків, Павлови… Вибили цілі сім’ї – батьків, дітей, внуків. Кров холоне в жилах, коли читаєш їхні імена. За що вони загинули? Відповіді немає. Після того дня вижило 13 жителів села і вціліла одна хата. Сьогодні уже нікого зі свідків немає в живих. Мешканців села, які пережили це страхіття, добре пам’ятає Надія Максимівна Луй. Бабці уже 95 років, а приїхала вона із сім’єю на згарище Красного Саду з-за Бугу у 1946-му.

– Тут скрізь руїни були, – очі бабці заповнюють сльози при тих спогадах. – Моєю сусідкою була Ксеня Павлова. Лише їхня хата цілою зосталася. Вона мені розказувала, що і її поляки вивели бити, та Ксеня вміла по-чеськи говорити. Ну, і стала їх просити. Її та дітей не тронули. А решту всіх побили. Навіть по сусідніх селах їздили питати, хто з Красного Саду. Хто признавався, привозили і забивали. Одна із тих клунь на нашому городі стояла. Скільки тут живу, ніколи на тому місці нічого не родило…

Тільки вдумайтесь! Ксеня Павлова і її сім’я вижили, бо вбивці подумали, що вони чехи! Кажете, не було геноциду українців?

Після розправи над красносадівцями два дні поляки їхніми ж кіньми та хурами вивозили добро на свої фільварки. Навіть деякі хати порозбирали. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім уже згаданої хати Ксенії Павлової, спалили.

«Новонароджене немовля розтоптали ногами»

– Після Красного Саду поляки пограбували села Щурин, Баб’є, Вигуричі, Нехворощі, Хмелів, де замордували ще 70 українців. Сотник УПА «Чумак» звернувся до шефа Володимир-Волинського обводу Армії Крайової «Нерона» з вимогою негайно розібратися, хто це робить, бо ж з цього може розгорітися велика бійня. Та тоді аківці від вбивств відмежувались, переклавши відповідальність на шуцполіцію і польський місцевий криміналітет, – розповідає краєзнавець з Купичева Турійського району Микола Антонюк. – А тим часом вбивства продовжувались.

Пан Микола родом із Свинарина, це недалеко від Вовчака, де діяли загони УПА «Січ». Він десятки років досліджував тему українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни, годинами вивчав архівні справи, їздив по селах і розмовляв зі свідками. Відшукав факти про те, що у червні 1943 року німці спільно з місцевими польськими радикалами вирізали українців у селах Луцького та Горохівського районів. У Яневичах – 39 людей, Городищі Першому – 37, Заборолі – 34, Несвічі – 30, Вікторянах – 29, Ратневі – 17, Великому Омелянику – 15, Городищі Другому – 12, Скобелці – 9, Хмелеві – 9, Ласкові – 6. Є записані свідчення про звірства поляків. Так, Ольга Войтович, уродженка села Дубники Володимир-Волинського району, згадувала: «Поляк Кіт Вацлав із гвинтівки вбив свого сусіда українця Володимира Войтовича, а через деякий час Дубниківські поляки замордували його брата Степана Войтовича, якому відрізали вуха, носа, зняли з живого шкіру, а сорокарічну Надію Грисюк, що чекала пологів, закололи в ліжку, розтоптавши по долівці новонароджене немовлятко-дівчинку». Хіба могли вояки УПА залишити таке безкарним?

Страшний суд біля Маковичів.

Чи можна було зупинити ту трагедію? На це питання відповідь мають шукати історики. Принаймні, відомо, що спроби робилися. Представники УПА і Армії Крайової зустрічалися, намагалися про щось домовлятися. Тільки нічого з того не вийшло.

– Ще 10 липня 1943 року в Кустичі Турійського району для продовження переговорів прибула делегація поляків у складі Кшиштофа Маркевича «Чорта», Зігмунда Румеля «Поремби» і Вітольда Добровольського… На їхнє прохання у село Засмики виїхала об’єднана українсько-польська делегація, очолювана комендантом пляцувки Стефанівки Сідлицьким. При виїзді зі Свинаринського лісу поляки розстріляли членів української делегації, а їхні тіла викинули в придорожній рів. На цьому «дружба» з аківцями закінчилась, – оперує фактами Микола Антонюк.

І запалали польські хутори та фільварки на територіях сучасних Іваничівського, Локачинського, Горохівського, Володимир-Волинського та інших районів. Поляки в боргу не залишалися і знищували українців, особливо у тих селах, які підтримували УПА. Як дослідив Микола Антонюк, лише у Турійському районі за роки війни загинуло 425 мирних жителів, 336 з них було вбито поляками. Особливо страшною була осінь і зима 1943–1944 років. Свого часу з хати в хату по навколишніх селах ходили і записували спогади очевидців колишні купичівські бібліотекар Євгенія Громовчук та вчителька місцевої школи Юлія Купчинська. Вони увійшли в книгу місцевого краєзнавця Михайла Купчинського «Купичів – минуле і сучасне». Ось що говорить про ті страшні дні чех Вацлав Кітл: «То було у Маковичах. Ранок. Світає. Чути стрілянину. Люди вискакують з домівок і втікають… Поляки біжать від лісу і на ходу стріляють по неозброєних людях. То справа, то зліва хтось падає. Одні кричать – значить, поранені, інші піднімаються й біжать далі. Поранених поляки добивають, часто доколюють штиками, ножами. Переді мною біжить молода жінка, а на руках у неї – маленька дитина. Падаємо. Встаємо і знову біжимо. Бачу, на дитині червоніє одяг… Мати схиляється, вголос плаче: «Донечко, моя доню», – тільки й можна розібрати».

В облаву біля Маковичів того лютневого дня потрапила і родина Миколи Антонюка. Його мама Ірина згадувала, що поляки йшли з лісу шеренгами.

«Перша шеренга мала вогнепальну зброю, а друга, в основному підлітки, була озброєна сокирами, сікачами і піками. Перша шеренга стріляла, а друга добивала поранених. Чоловіків відразу вбивали на місці. Тоді ж загинув батько Петро і тітка Мотруна, а брат Дмитро скочив у рів, сховався в сніг і так вижив. Жінок та дітей зігнали на Осекрівські хутори і вчинили допит. Серед поляків побачила Скомаровського «Вільчура», директора Купичівської школи, з яким наша сім’я перебувала в дружніх відносинах… Він наказав перевірити, чи є у нас зброя, і якщо ми беззбройні, то «хлопів побіць, а кобіти нєх жиють. Кобіти України не збудують». Ми залишились живими, а всіх інших порубали сокирами і скололи піками». У цей день від рук польських бандитів загинуло 213 людей.

Подібних спогадів очевидців зібрано на сотні сторінок. І поляки у них зовсім не лицарі у білих шатах. 

Стаття 23.07.2018

Наталка СЛЮСАР

************

Від себе додам....

"Ми Українці нікого на чужій землі не вбивали і жужі землі не захоплювали ми за всю свою історичну пам'ять постійно захищаємось.....а зло караємо та мстимо і будемо мстити........як не ми Українці то інші сили відімстять обов'язково...."

Цей день в історії УПА - 28 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Другий у першому ряді Артем Мякушко, керівник ОУН у Слов'янську

1944 рік

У селі Софіївка на Рівненщині повстанці обстріляли артилерійський склад і шпиталь Червоної армії.

1945 рік

У сутичці з загоном НКВД біля села Мишковичі на Тернопільщині загинули 5 повстанців.

Біля села Лютовисько на Дрогобиччині відділ УПА-Захід знищив майора, лейтенанта і кількох військових полку прикордонних військ.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Довголука на Дрогобиччині, загинув повстанець Іван Федів – «Іскра».

1946 рік

У селі Шишківці на Чернівеччині підпільники обстріляли приміщення сільради, де проходила нарада радянського активу з питань хлібопоставок та колективізації. Учасники наради розбіглися, сільраду спалено.

Через зрадника опергрупа МВД намагалася захопити командира районної боївки ОУН Антона Новика, який загинув при затриманні.

1947 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Східниця на Дрогобиччині загинув воїн сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід Степан Жиравчик.

У засідці в селі Буховичі на Дрогобиччині підпільники знищили лейтенанта і поранили дільничного МВД.

1948 рік

Відділ УПА-Північ у засідці в селі Судче на Рівненщині знищив агента МГБ (працівника районного суду) і захопив голову сільради. Останнього відпущено після перевірки.

У селі Мартинівка Ічнянського району на Чернігівщині підпільники знищили голову колгоспу.

Під час бою з москалями біля села Теляче (нині Мирне) на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

У селі Цінева на Станіславщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1949 рік

У сутичках з опергрупами МВД у селах Головецько, Київець і Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Григорій Майкут – «Сокіл» і ще 6 повстанців.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Цей день в історії УПА - 27 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Пресова вистава націоналістичної організації "Далекосхідна Січ" м. Харбін. 1930ті роки

1943 рік

У селі Острожці на Рівненщині повстанці зруйнували будинок районної управи.

1944 рік

На Станіславщині загони НКВД розгромили польовий госпіталь УПА. У перестрілці знищено 6 військових. Загинули 60 воїнів УПА, поранених захоплено в полон.

Біля села Шпиколоси на Волині повстанці знищили військового НКВД, ще одного поранили, чотирьох захопили в полон, які проводили мобілізацію.

1945 рік

Сотня «Березівська» УПА-Захід у райцентрі Яблонів на Станіславщині знищила приміщення НКВД.

Під час бою біля сіл Печенія і Сеньків на Львівщині загинули 6 повстанців.

1946 рік

Чота сотні «Месники» УПА-Захід у бою з москалями в селі Павелче (нині Павлівка) на Станіславщині знищила трьох військових, стільки ж поранено.

1947 рік

У селі Воскресінці на Станіславщині підпільники підірвали спиртозавод.

Троє повстанців наскочили на загін МВД у каменоломні біля райцентру Монастириська на Тернопільщині. В бою під час прориву всі загинули.

1948 рік

Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у засідці в селі Стрільбичі знищив старшого лейтенанта і лейтенанта МГБ, ще одного офіцера поранено. Здобуто 2 автомати, 2 пістолети ТТ, патрони.

У бою з москалями у селах Кути і Ступниця на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У селі Старий Мізунь на Станіславщині повстанці знищили начальника районного земельного відділу.

1949 рік

У селі Васильківці на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД і уповноваженого райкому КП(б)У.

У бою з москалями у селі Луг на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Федір Зубрицький – «Дунек».

1950 рік

У селі Денисів на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Цей день 27 липня в історії УПА Тернопільщини.

                             с. Мишковичі

1945 р. у лісі поблизу с. Мишковичі, нині Тернопільського району внаслідок бою з москалями загинули окружний референт пропаганди ОУН Богдан Лісовий та його охоронець Іван Слободян.

1946 р. у с. Ішків Козівського району вбили другого секретаря РК КП(б)У Мурахова.

1947 р. біля міста Монастириська геройськи загинули, підірвавши себе гранатами, вояки УПА Василь Галюк (“Грім”; із с. Бариш Бучацького району), Катерина Гоцуляк (“Уляна”; із с. Губин Бучацького району) та Мирослав Круподра (“Тарас”; із м. Монастириська).

1949 р. в с. Васильківці Гусятинського району вояки УПА ліквідували дільничного уповноваженого МВС і уповноваженого райкому КП(б)У.

Як у походах Запорізькі Козаки від інфекцій рятувались.

Деякі зразки турботи про здоров`я наших пращурів актуальні й донині

Віковий досвід військових походів виробив у запоріжців прості прийоми захисту від хвороб.

Гартування

Гарт був для козаків органічною та невід’ємною частиною повсякденного життя. Тому в походах, встаючи до схід сонця, теплої пори вони ходили босоніж по росяній траві. А напуваючи коней, самі заходили у воду вище колін.

Практикували наші предки й своєрідні «зелені ванни»: після вранішнього купання в річці чи озері вони ще мокрими заходили в квітучі трави. Суміш із роси та пилку всотувалася шкірою, зміцнюючи весь організм.

Раціон

Звичними речами для козацького раціону були гарбузове насіння та «жуйка». Підсушене насіння, багате на цинк та мідь, служило очисником організму. Жуйки – бджолиний віск із стільниковим медом, клеї з патьоків вишні рятували від хвороб зубів та ясен.

Досить уживаною загалом у народній, не тільки козацькій, медицині була так звана ковальська вода. Технологія її «виробництва» досить специфічна: загартовуючи шаблі, ковалі занурювали метал у воду, яку після цієї процедури використовували як лікарський засіб.

Це не мало нічого спільного із забобонами. Просто, напоюючи такою водою знесилених і поранених, січовики спостерігали їхнє швидше одужання. Мовою сучасної медицини, знезаражена температурою та насичена мікроелементами й деревним вугіллям пиття запобігало внутрішнім інфекціям та зміцнювало імунітет.

До речі, деревним вугіллям, яке має виражену протимікробну дію, козаки обробляли свіжі рани, аби ті швидше гоїлися.

Серед козацьких напоїв чи не найпоширенішим був насичений безліччю вітамінів узвар. Настоюючи його в горщиках або казанках на гілочках тополі, дуба, липи, калини, осики, степових трав, козаки закопували настоянку в попіл згасаючого вогнища.

Узвар не закипав, а ніби впрівав у гарячому попелі, й тому зберігав вітаміни та сполуки мікроелементів. Узвари діяли передусім профілактично — запобігали захворюванням, знімали втому та загальний стрес.

Козаки також завжди носили з собою капшук (кисет), де зберігався порошок із сухих трав: полину, материнки, оману, кінзи, тархуну. Його додавали до їжі або вживали окремо.

Ну і, звичайно ж, не забудемо про часник, цілющі властивості якого зайво описувати.

Завдяки цим простим засобам, за свідченнями істориків, козаки практично не хворіли на інфекційні хвороби. Вони були міцнішими та здоровішими за інших «царських слуг»: турків, сардинців, французів і навіть англійців, які мали досвід війни у спекотних колоніях.

Фізичні вправи

Щоденні тренування із важкою холодною зброєю – шаблями, бойовими сокирами, ціпами, чеканами, булавами, пірначами, рідше бердишами або алебардами – також неабияк впливали на загальний стан здоров`я запоріжців. Тож і на імунітет.

Віктор Шевченко

Кореспондент АрміяInform

Матвіїв Юліан Миколайович «Недобитий» 1914р. 8.04.1953р. Командир куреня, окружний Керівник ОУН.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Народився в с. Білявці Бродівського р-ну Львівської обл. Походив із сімї вчителя. У 1932 р. встановив звязки з ОУН. Навчався у Люблінському Університеті, був магістром права. Під час хвилі польських репресій у 1934 р. пориває з ОУН та виїзджає до Бельгії.

Під час візиту з Бельгії додому у вересні 1939 р. у Гданськ його застає початок Другої Світової Війни. Восени 1939 р. нелегально переходить Радянсько – німецький кордон і скоро повертається назад на територію окупованої Польщі.

З поч.1940 р. секретар Окружної Української Поліції м.Грубешова на Закерзонні – де займається канцелярською роботою, в жовтні 1941 р. переведений в поліцію м.Коломия. З грудня 1941 р. по березень 1944 р. комендант Української Поліції Кутського р-ну Станіславської обл.. Восени 1942 р. знову встановлює звязки з ОУН – надалі повідомляє підпіллю про дані про підготовлювані німецькі операції проти українців

22 березня 1944 р. ще з трьома поліцейськими переходть у підпіля - перед цим він передає групі членів ОУН 5 гвинтівок і ті на гірській дорозі роблять «засітку» інсценуючи його вбивство. Під час обстрілу він прикидається убитим, а візник потім повідомляє німцям про його загибель. Це було зроблено з метою уникнення німецьких репресій щодо його сімї, які неодмінно настали б у разі коли німці дізналися про його втечу та перехід його в підпілля.

В кінці березня 1944 р. коли сотня «Скуби» вела бій з німцями біля с.Старі Кути , група під командуванням «Недобитого» знищує залізничний міст між м.Кути та Вижниця . На початку квітні 1944 р. відїзджає на захопленій у німці бронемашині у Жаб`ївський р-н , де займається формуванням сотні УПА «ім.Богуна» численістю 150 чол. та займає пост її командира. У квітні 1944 р. сотня має сутички з наступаючою Червоною армію та радянськими партизанами.

В кінці серпня 1944 р. зокрема перебіжчик від червоних партизан видає повстанцям начальника штабу свого з`єднання, що поранений перебував під охороною в сховку в горах. Його повстанці захоплюють в полон.

21 вересня 1944 р. біля с.Тюдів «Недобитим» була організована засітка в яку потрапили радянські пограничники, в бою вони понесли великі втрати - 20 вбитих, серед них майор. На початку жовтня 1944 р. його сотня ліквідує гарнізон Внутрішніх Військ НКВД в с.Космач.

В жовтні 1944 р. дві чоти «Вихора» та «Кобзаря» в лісі біля с.Жукотин зіткнулися з групою НКВД (нач. НКВД Коршівського р-ну, прокурор, працівники НКВД, воєнкомату, «стрибки» ) - внаслідок бою радянські втрати склали 24 вбитих.

15 жовтня 1944 р. сотня «ім. Богуна» та «Скуби» провела ліквідацію радянських активістів с.Корнів, а після цього вбила 17 осіб совпартактву Чернелицького р-ну. Ці акції викликали увагу НКВД - після цього сотні були атаковані Внутрішніми Військами НКВД з м.Обертин при підтримці двох танкеток. Після запеклого бою повстанці відступили в гори, радянські втрати склали понад 50 вбитих.

10 грудня 1944 р. «Недобитий» разом з сотнею «Скуби» здійснив напад на райцентр Яремче. «Скуба» напав на Яремче і обстрілював радянські позиції з 2 батальйонних мінометів, а «Недобитий» з 2 чотами своєї сотні розташувався напроти лісопильного заводу і стримував радянські підкріплення, що йшли на допомогу гарнізону з м.Делятинa. Радянські втрати склали біля 60 вбитих солдатів, працівників НКВД із гарнізону та біля 40 вбитих червоних на позиціях де були чоти «Недобитого».

17 січня 1945 р. Командир ВО «Говерля» Микола Твердохліб –«Грім» призначає Юліана Матвіївa командиром куреня «Перемога» чисельністю 450 чол. (у складі трьох сотень – «Підгірського», «Скуби», «Грома»). 22 січня 1945 р. курінь здійснив напад на с.Шепіт Косвіського р–ну, однак гарнізон був попереджений і зумів відбити напад. 10 лютого 1945 р. проходили важкі бої з наступаючими військами НКВД. За повідомленнями від місцевих мешканців радянські втрати скали біля 100 вбитих.

На початку травня 1945 р. через сильні облави значна частина особового складу куреня дезертирувала чи вийшла з повинною.

З травня по жовтень 1945 р. «Недобитий» перебуває з групою в 9 чол. на території Румунії. 1 жовтня 1945 р. повертається на тер.України і призначається на посаду Окружного Провідника СБ Косівщини, на цій посаді перебуває до осені 1947 р.

У 1946 р. за поданням Головного Військового Штабу УПА та після затвердження УГВР отримує звання Поручика УПА. З вересня 1947 р. по травень 1948 р. був референтом СБ Коломийського Окружного Проводу.

У травні 1948 р. переходить на Буковину, де стає заступником керівника Чернівецького Окружного Проводу - Василя Савчака - «Сталя». Тут здійснює боротьбу з агентурою МГБ.

26 квітня 1950 р. «Недобитий» разом з кущовими боївками «Дорошенка» та «Сокола» здійснили напад на с.Ростоки Вижницького р-ну Чернівецької області. Було вбито голову колгоспу Гав`юка та працівника МГБ Шпака й спалено колгоспні будівлі.

27 травня 1952 року Юліан Матвіїв- «Недобитий» був схоплений МГБ через зрадника-агента «Кірова». Слідство проходило в Києві і тривало майже 11 місяців.

8 квітня 1953 року Юліан Матвіїв- «Недобитий» був розстріляний у Києві.

15 квітня 1945 нагороджений Бронзовим Хрестом Боойової заслуги, пізніше отримав медаль «Заборотьбу в особливо важких умовах». Посмертно.

Свистун Микола (1912р. - 8.12.1944р.) - мaйop УПA. Псевдо: «Ясень», «Ясен», «Ярбей».

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Народився в с.Ордів Радехівського р-ну Львівської обл. Давній член УВО й ОУН (що не характерно для рядових і командирів середньої ланки УПА - зазвичай такий досвід мали тільки вищі керівники, а в цілому ОУН(б) це були переважно молоді люди, молодші за своїх опонентів-мельниківців) Військовий референт і референт розвідки Радехівського повіту ОУН. Член бойової групи «ВОВКИ» на Волині у 1936-1938 р. Політв`язень польських тюрем (1930, 1933-1936, 1939). Учасник 2 Великого Збору ОУН (1941). Bійськовий комендант Здолбунівського надрайону у 1943-1944 р.

Наприкінці 1943р. – поч. 1944 р. був командиром Здолбунівського куреня Групи УПА «Богун». У січні 1944 р. цей курінь на 1.5 доби зайняв м.Остріг. У квітні 1944 р. на чолі рейду «східних відділів» УПА у Кам`янець-Подільську, Вінницьку, Київську обл. Заступник командира і шеф штабу УПА-південь.

23 квітня 1944 р. очолив зєднання «Холодний Яр». Учасник Гурбенського бою – підрозділи М.Свистуна і С.Котика потрапили в оточення, вирвалися з нього і добралися до Клеваньських лісів.

Учасник установчого з`їзду НВРО 17-18 липня 1944 р. біля с.Дермань Мізоцького р-ну Рівненської обл.. Підрозділи «Ясеня» (сотні «Вира», «Панька», «Короткого») з 29 липня по15 листопада 1944 р. перебували у рейді по Вінницькій обл.

Був повідником 1 Київської округи.

8 грудня 1944 р. важкопоранений у сутичці зі спецгрупою НКВД у

Кремянецько-Дубнівських ліса, підірвався гранатою, щоб не потрапити в полон. Після його смерті, його частини очолив Семен Котик «Докс».

Першу могилу М.Свистуна зруйнували працівники НКВД, тоді повстанці вдруге її насипали і замінували. При повторній спробі зруйнувати могилу спрацювала міна і загинуло декілька працівників НКВД.

Нагороджений Золотим Хрестом за Бойові заслуги 1-го класу.

Цей день в історії УПА - 26 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зиновій Тершаковець – «Федір» (на фото зліва).

1944 рік

Друга сотня «Дружинники» УПА-Захід вирушила в рейд місцями дислокації німецьких та радянських військ. Рейд тривав до 15 жовтня.

1945 рік

У бою з москалями на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

У селі Дунів на Тернопільщині повстанці знищили заступника директора МТС і працівника райвиконкому.

Під час бою з москалями біля села Забава на Львівщині загинули двоє повстанців.

Біля села Синівці на Тернопільщині повстанці знищили першого секретаря райкому ЛКСМУ, поранили оперуповноваженого МВД і захопили в полон другого секретаря ЛКСМУ, які проводили роботу по хлібопоставкам.

1947 рік

У селі Вівся на Тернопільщині підпільники знищили двох радянських активістів.

1948 рік

У бою з москалями біля села Гузіїв на Станіславщині загинув один повстанець, ще двох поранено.

У засідці в селі Тур’є на Дрогобиччині повстанці поранили двох бійців винищувального батальйону.

1949 рік

У бою з москалями у селі Тур’є на Дрогобиччині загинув зв’язковий Василь Оленяк – «Кудлатий».

1950 рік

Біля райцентру Вигода на Станіславщині в перестрілці з москалями загинув повстанець Іван Бобош.

1951 рік

У селі Стопчатів на Станіславщині під час бою з москалями загинув Василь Дронюк – «Голуб».

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті

26 липня 1880р. народився Володимир Винниченко, Український письменник і політичний діяч.

У 1917 р. став членом Центральної Ради, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Винниченко - автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-у військовому з'їзді 23 червня 1917 р.

У 1918 р. через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. Помер у Франції

26 липня 1931р. народився Іван Дзюба, Український літературознавець, критик, громадський діяч, академік.

Іван Дзюба. Фото зі слідчої справи КГБ.

Дисидент радянських часів - автор праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?".Міністр культури України в 1992-1994 рр.

26 липня 1919р. народився військовик, діяч ОУН і УПА Петро Хамчук. Командир сотні «Сірі вовки».

Хамчук Петро «Бистрий», «Старий» (1919-1947).

Народився 26 липня 1919 року в с. Великі Чорнокінці (нині Чортківського району) Тернопільської області у селянській родині. Початкову школу закінчив у рідному селі, а 7-й клас у Пробіжній. Захоплювався спортом, музикою та співами. У 1938 році, вступає до Чортківської гімназії товариства «Рідна школа» ім. Маркіяна Шашкевича. Після приходу радянської влади гімназія була перетворена в педагогічне училище, де Петро і продовжив своє навчання.

В 1940 році його призивають до Червоної Армії. Враховуючи його фізичну підготовку та рівень освіти, його посилають до офіцерської школи у Маріуполі. Там він отримує почесне радянське звання «Ворошиловський стрілець».

В 1941 році, на початку Другої світової війни його направляють на фронт, де він потрапляє до німецького полону. В 1941—1943 роках служить у німецькому шуцманшафті (охоронний військовий відділ) у Білорусі. Ці підрозділи направлялися на боротьбу із радянськими партизанами.

В 1943 році втікає із німецького підрозділу і восени йде до лісу, де формує повстанську сотню. Від листопада 1943 р. Петро Хамчук — командир сотні «Сірі вовки».

В грудні 1943 року відбувся перший бій сотні із гітлерівськими військами. Німці були розбиті, полишивши на полі своїх вбитих та поранених, повстанці втратили троьх вояків. Протягом першої половини 1944 року підрозділ «Бистрого» мав регулярні сутички із німецькими військами.

У червні 1944 року відбувся бій з гітлерівцями поблизу затуринських лісів, під час якого було вбито близько 300 німецьких солдат. Після бою у Затуринському лісі Хамчук повів свій курінь через фронт, до тилу радянської армії.

16 серпня 1944 року загін «Бистрого», здійснив напад на радянський гарнізон в с. Пановичі Підгаєцького району. Під час нападу було вбито 60 ворогів, з боку повстанців втрат не було. 26 серпня 1944 року, поблизу с. Ягольниця був розбитий загін НКВС.

У листопаді 1944 року сотня «Бистрого» разом із сотнею «Орли», вирушили у похід на Буковину. Під час переходу сотня мала регулярні сутички із радянськими військами.

У другій половині 1944 р. сотня «Бистрого» виросла до куреня. Зі ступенем старшого булавного від 1945 р. — командир 18-го (Чортківського) ТВ «Стрипа», що належав до третьої воєнної округи УПА «Лисоня».

За одними даними, загинув П. Хамчук 21 січня 1947 р. на хуторі Діброва поблизу Коропця Монастириського району (пізніше хутір був приєднаний до смт. Коропець). За іншою версією, загинув у листопаді 1948 року на хуторі Вербка поблизу Коропця. Перепохований 12 червня 1994 року у своєму рідному селі Великі Чорнокінці.

10 жовтня 1946 року нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу.

Цей день в історії УПА - 25 липня.

Керівники УВО з друзями й рідними. Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 рік.

1943 рік

Сотня УПА «Гордієнка» у кількагодинному бою з німцями біля села Устинівка на Житомирщині повністю розгромила ворога. Знищено 83 військових, 5 поранено, 8 захоплено в полон. Здобуто 8 кулеметів, 94 гвинтівки, гранати, патрони і амуніцію. Точні відомості про кількість загиблих воїнів УПА відсутні.

1945 рік

Дві сотні УПА-Захід у бою з москалями у лісі біля с. Кінчаки на Станіславщині знищили 50 москалів. Ще стільки – під час повторного наступу НКВД за кілька годин. Втрати УПА: 3 загиблих, 4 поранених.

У бою з москалями у селі Сулимів на Львівщині загинули надрайонний референт Панас та ще один підпільник.

У бою з москалями біля села Волиця на Львівщині повстанці знищили 5 москалів ще чотирьох поранено.

1947 рік

У селі Кадобна на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД.

Під час боїв з москалями у селах Гірське, Орів і П’ятничани на Дрогобиччині загинули Марія Шимко – «Чорна» і ще двоє повстанців.

У селі Золота Слобода на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.

Біля села Ганнівці на Станіславщині повстанці поранили військового МВД.

1948 рік

Біля села Купчинці на Тернопільщині потрапив у засідку москалів і загинув командир районного проводу ОУН Михайло Базар – «Ярко».

1950 рік

У бою з москалями у селі Черниця на Дрогобиччині загинув повстанець Василь Шух.

1952 рік

Під час бою з москалями у селі Букове на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У бою з москалями у селі Нові Збоїща на Львівщині загинули зв’язкова Люба Янчишина і ще двоє повстанців.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Звязкова УПА Теодозія Кобилянська.

Теодозія Кобилянська народилася в селі Микулинці на Тернопільщині. Після школи вступила в Організацію українських націоналістів, а в 1943 році стала зв'язковою УПА. 

У червні 1946 року її вистежили і заарештували, присудили 10 років таборів.

Після суду Кобилянську спочатку відправили на лісоповал – у табір біля Красноярська, так званий "КрасЛаг", потім перевели в Казахстан у "СтепЛаг".

Пізніше вирок переглянули. В цілому, вона провели дев'ять років у таборах і ще рік – у вільному поселенні в Караганді. Потім переїхала в село Роздольне в Криму. У 1990-х роках Кобилянська знову почала займатися суспільно-політичною діяльністю, зокрема – заснувала районну організацію Конгресу українських націоналістів.

Померла Теодозія Кобилянська на 96 році 9 лютого 2020 р. с. Роздольне у Криму.

У вівторок, 11 лютого, її поховали на центральному кладовищі Роздольного.

25 липня 1942р. у німецькому концтаборі Аушвіц закатований Олександр Бандера, активіст Українського націоналістичного руху, брат Степана Бандери.

О.Бандера

25 липня 1942р. під час втечі з гестапівської в'язниці в Києві вбитий Дмитро Мирон-Орлик, діяч ОУН (б), редактор націоналістичних видань.

Меморіальна дошка на місці загибелі Дмитра Мирона-Орлика.

Дмитро Мирон-Орлик (псевдо: «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій»,

«Свєнціцький» ) (5 листопада 1911 , с. Рай, (нині Бережанський район, Тернопільська область ) — 25 липня 1942 , Київ) — відомий ідеолог та діяч ОУН , Крайовий провідник ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях.

Біографія

Народився в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у

Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу. 

У 1930 році з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. 

Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на

Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру»

Осипа Мащака стали складовою «Катехизу українського націоналіста».

Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах

Равич та Вронки . В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.

З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій -«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.

Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов, викладачем з ідеологічної підготовки СБ ОУН.

Після розділу Польщі в вересні 1939р. Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння , 02.1940), референтом пропаганди (03.1940).

Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС . Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.

В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України» . Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.

У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові (1-4.04.1941) , де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні та взяв якнайактивнішу участь у формулюванні відповідних постанов. Став членом Проводу ОУН (1941—1942).

З червня 1941 року перебував у Відні , де займався політичним вишколом батальйону

«Роланд».

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду —

Українського Державного Правління , українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (близько 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, зокрема й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.

Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 року Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Заарештований гестапо в Києві . Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).

25 липня 1948р. загинув районний провідник СБ ОУН Андрій Хома. (біля с. Купчинці Козівського району)

                               с. Купчинці