7 вересня 1984р. у Римі помер Йосип (Йосиф) Сліпий - предстоятель Української греко-католицької церкви в 1944-1984 рр., кардинал.

7 вересня 1984р. у Римі помер Йосип (Йосиф) Сліпий, видатний Український релігійний, громадський і науковий діяч, верховний архієпископ Львівський, митрополит Галицький, предстоятель Української греко-католицької церкви в 1944-1984 рр., кардинал.

У 1992 р. прах кардинала перепоховали в крипті собору св. Юра у Львові.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/

7 вересня 1941р. німці заарештували Миколу Климишина - Українсько політичного діяча, учасника українського визвольного руху 1920—1950рр.

Народився в с. Мостище Калуського повіту на Станіславщині (тоді Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині

Калуського району, Івано-Франківської області, Україна). Навчався у Станіславській гімназії, з 6 класу — член УВО, член ОУН з часу утворення (1929).

Політична діяльність під час польської окупації.

Від 1929 — студент Краківського університету. Очолював краківський відділ ОУН, який переправляв націоналістичні видання («Розбудова Нації», «Сурма», «Український Націоналіст») на українські території. 

Заарештований 14 червня 1934 у Кракові, звинувачений у приналежності до ОУН і підготовці до замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У Варшавському процесі (1935—1936) засуджений на довічне ув'язнення. 1939—1941 у Кракові, керував засиланням людей на Волинь і Полісся. Закінчив старшинську школу ім. Є.Коновальця.

16 листопада 1939 одружився з Оленою Недзвєцькою, яка також брала активну участь у діяльності ОУН.

У боротьбі з німцями.

З квітня 1941 член Головного ОУН. Очолив Північну похідну групу ОУН під проводом Степана Бандери. У вересні 1941 посланий у Житомир на розслідування вбивства Омеляна Сеника та Миколи Сціборського . 7 вересня 1941 в Україні німецька окупаційна влада розпочала попереджувальні арешти активних діячів ОУН(Б), затриманий керівник північної «похідної» групи М.Климишин. Після року тюрми знову ув'язнений на 2,5 роки. Пройшов через концтабір Аушвіц. Звільнений 19 грудня 1944 року.

На еміграції

З 1945 — фінансовий референт Проводу ОУН, організатор і керівник теренового проводу Німеччини. Здобув докторат з української літератури в Українському вільному університеті. З 1949 року живе у США. Захистив докторську дисертацію про Б.Лепкого. В Проводі ОУН — референт з виховання молоді. Був секретарем Головної ради ОУН. Був головою осередку НТШ у

Детройті.

Автор спогадів «В поході до волі» (Детройт, Т. 1 — 1975, Т. 2 — 1998), які головний командир УПА Василь Кук назвав «дуже цінними». 

Помер у м. Детройт , що в штаті Мічиган ,

США. Похований на цвинтарі Слівед.

Джерело

Маркусь В . Климишин Микола // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, співред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк — Чикаго, 2009.

Мірчук П. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2007.

Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2012.

7 вересня 1928р. в м. Сокаль на Львівщині народився Ігор-Орест Данилович Богачевський, фізик, конструктор космічних кораблів. Професор Нью-Йорського університету.

Ігор-Орест Богачевський з Марією Дестрой (зліва) та сестрою Мартою Богачевською-Хом’як (праворуч). Фото: uamoderna.com.

Автор понад 100 наукових праць з астронавтики та фізики. Займався математичним моделюванням ядерних ракетних двигунів і розвитку телефонних мереж.

Народився в родині адвоката Данила та громадської діячки Ростислави Богачевських у той час, коли Сокаль перебував у складі Польщі. Закінчив місцеву українську гімназію. З наближенням радянських військ батьки в 1944-му переїхали до Німеччини, а в 1948-му – до США.

Проходив службу в американській армії в Кореї (1951-1953). Вивчав технічні науки, математику.

Учасник програми польоту американських астронавтів на Місяць «Аполлон». Автор формули, яка дозволила науковцям розрахувати повернення космічного корабля на орбітальну станцію з поверхні іншої планети. Завдяки «формулі Богачевського» в 1969-му американський космічний корабель «Аполлон-11» здійснив політ на Місяць (коли людина вперше ступила на поверхню земного супутника) і повернувся з екіпажем на Землю.

Його кредо стали слова: «Щоб бути успішним у житті, треба довести, що ти умієш щось зробити людині, яка вже досягла що-небудь у житті, – тоді довіряють і дають усе нові і важчі завдання».

Помер 3 лютого 2010-го в Лос-Аламосі (США), похований на цвинтарі Саут-Банд-Брук.

В інтерв’ю львівському часопису «Високий Замок» його сестра Марта Богачевська-Хом’як розповіла: «У брата драматична доля: був у німецькому полоні, як солдат США брав участь у війні з Кореєю, здобув престижну освіту, його досягнення визнані в науковому світі, але пережив трагедію – у 10-річному віці померла його донька. В кінці життя тяжко хворів. На поминальну службу в Лос-Аламос прийшло чимало співробітників, що вважали його своїм професором».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

7 вересня 1875р. у Києві народився Олександр Мурашко, живописець, якийвиробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму.

Його вітчим Олександр Іванович Мурашко був знаним іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву, дядько Микола Мурашко – засновником малювальної школи у Києві (де отримали малярські навички М. Пимоненко, С.Костенко, І.Їжакевич, М.Жук, В.Сєров).

Дитинство майбутного живописця пройшло спочатку в Борзні, згодом у Чернігові, де хлопець працював у майстерні вітчима, згодом – у Києві. Мурашко-старший отримав замовлення по облаштуванню Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню. Він планував зробити із сина іконописця і не поділяв прагнення отримати освіту в Академії мистецтв. Зрештою, конфлікт спонукав Олександра Мурашка полишити домівку. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям. Юний художник отримав дозвіл вступити спочатку до малювальної школи, а згодом – до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв (1896 – 1901).

У Санкт-Петербурзі Мурашко вдосконалював освіту у Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт, за що художник отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених І.Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак він почав відходити від академічної техніки, намагаючись поєднати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

У 1906 р. Мурашко написав картину «Карусель», яка принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора роботи нагородили золотою медаллю.

Повернувшись до Києва він відкрив тут власну майстерню, яка існувала з 1913 по 1917 рік. Протягом цього часу Мурашко викладав у Київському художньому училищі та брав участь у міжнародних художніх виставках.

1916-го він разом з однодумцями заснував Товариство київських художників, а 1917-го став одним із фундаторів Української Академії мистецтв у Києві.

14 червня 1919-го Олександр Мурашко разом із дружиною увечері поверталися додому. До них підійшло троє москалів, які забрали художника із собою. Наступного дня його тіло знайшли на сусідній вулиці. Застрелений в потилицю.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

7 вересня 1792р. перша група запорозьких козаків (3847 осіб) під командуванням полковника Чорноморського козацького війська Сави Білого висадилася в Тамані.

Пам'ятник запорожцям, що висадилися на Тамані у 1792 році під командуванням полковника Сави Білого

Чорноморське козацьке військо сформоване з решти запорозьких козаків. Які не втекли за Дунай і були поселені на землях поміж Бугом і Дністром. Оскільки на ці території претендували московські вельможі, козаки стали просити нові землі.

Перший загін переселенців на Кубань (довгий час перебувала під владою Туреччини і наприкінці ХVІІІ ст. називалася «Татарською самостійною державою») налічував 3847 козаків із гарматами на 51-му човні. Ще три колони рухалися суходолом. Всього – близько 18 тисяч осіб. Українці розселялися вздовж річки Кубань, утворюючи звичні для себе курені і використовуючи давні запорозькі назви (Канівський, Уманський, Батуринський, Переяславський, Полтавський тощо). У подальшому уряд називав їх станицями.

Загалом кількість першої хвилі переселенців, яка тривала декілька років, становила понад 25 тисяч чоловік.

Уряд заохочував переселення як з метою колонізації Кубані, так і маючи на меті зменшення чисельності козацького стану та встановлення контролю над ним.

Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалася в наступні десятиліття. Наприкінці ХІХ ст. українці на Кубані становили майже 50 - 60 відсотків населення.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 7 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Павлик Михайло ("Ірка") - заступник командира ВО "Сян"

1943 рік

У засідці на шляху біля села Крупці на Рівненщині відділ УПА знищив кількох німців. Спалено три автомобіля, четвертий повстанці забрали з собою.

У відповідь німці і угорці провели каральну акцію, спаливши частину села. Але при виході з села потрапили в нову засідку. Цього разу знищено 18 військових.

1944 рік

У селі Тайкури на Рівненщині повстанці знищили 7 військових спецгрупи НКВД.

1946 рік

У бою з москалями у селі Гаї Смоленські на Львівщині загинули кулеметник Михайло Пацюк – «Сокіл» і ще один повстанець.

1947 рік

Під час боїв з москалями у селах Воля Задеревацька і Заплатин на Дрогобиччині загинули санітар «Мотика», підрайонний провідник ОУН Дмитро Дедик – «Голуб» і ще один повстанець.

1948 рік

У селі Поляниця на Станіславщині підпільники спалили сільраду і знищили телефонний зв’язок.

У боях з москалями у селах Бистре і Ступниця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Іванівці на Станіславщині повстанці знищили військового МВД.

Біля села Литятин на Тернопільщині повстанець наскочив на опергрупу МВД, у перестрілці був важко поранений і застрелився.

1949 рік

Пошукова група МВД біля села Новошин на Станіславщині оточила трьох воїнів УПА. У бою, що зав’язався, один повстанець загинув, двоє змогли прорватися.

1950 рік

У бою у селі Повергів на Дрогобиччині загинув підпільник Стах Сененко.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

6 вересня 1897р. у міс. Рівному на Кіровоградщині народився Іван Микитенко, Українськиц письменник, прозаїк і драматург.

Навчався в Одеському і Харківському медичних інститутах. Активно публікувався в пресі: писав вірші, фейлетони, нариси, оповідання, статті. Один із керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, пізніше – член оргкомітету Спілки письменників СРСР і секретар правління Спілки письменників України. Від 1931-го – член Центрвиконкому УСРР.

Для творчості Івана Микитенка характерна публіцистично загострена, дотепна й колоритна драматургія, присвячена злободенним проблемам суспільства (“Диктатура”, “Справа честі”, “Соло на флейті”, “Кадри”).

Завжди підкреслював: “Треба бути виключно правдивим у своїх творах, тому що за ними будуть знайомитися з минулим наступні покоління”.

Загинув 4 жовтня 1937-го в Харкові. Напередодні його виключили з партії “як людина, яка приховувала … своє куркульське походження”. Пішов до НКВД, щоб з’ясувати підстави цих звинувачень, після чого зник. Через два тижні його знайшли на околиці Харкова застреленим. За офіційною радянською версією – здійснив самогубство.

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

************

За два тижні, 18 жовтня 1937 року, Івана Микитенка знайшли застреленим на околиці Харкова — за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

Джерело 2 архів СБУ

*********

Цей день в історії УПА - 6 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Фридер Михайло («Нечай»). Народився 21.11.1918 у с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області. Навчався у Дрогобицькій гімназії. У 1939 р. виїхав до Німеччини. Служив у ДУН, батальйон «Нахтігаль». Із 1942 р. працював перекладачем у Дрогобицькій комендатурі. Перейшов до УПА. Влітку 1944 р. сформував сотню «Сурма», згодом командував також сотнею «Месники», які входили до складу ВО «Маківка». Працював у невстановленій референтурі ОУН. Загинув 10.03.1945 у с. Медвежа Дрогобицького району під час прориву із криївки .

*******

1943 рік

Відділ УПА знищив німецьке державне господарство у селі Довжки на Хмельниччині.

1945 рік

Сотня «Рисі» УПА-Захід у сутичці з москалями на кордоні Станіславської і Закарпатської областей знищила трьох військових і без втрат перейшла кордон.

У бою з москалями біля села Хитрейки на Львівщині загинули четверо воїнів сотні «Галайда» УПА-Захід, у тому числі чотовий «Сич».

Через зрадника опергрупа НКВД і два батальйони внутрішніх військ знищили 19 схронів у Ясенівському лісі на Дрогобиччині. 

У боях загинули 15 повстанців, 29 захоплені в полон.

Під час боїв з москалями у селах Поздимир і Топорів на Львівщині загинули двоє повстанців.

1947 рік

У засідці в селі Лецівка на Станіславщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону і поранили капітана пошукової групи МВД. Здобуто автомат.

У райцентрі Болехів на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта МВД.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Заруддя на Тернопільщині. Повстанець із сестрою, що перебували всередині, знищили капітана МГБ, поранили військового і загинули в перестрілці.

У боях з москалями у селах Бистре, Бірче і Плавє на Дрогобиччині загинули станичний ОУН «Гуцул» і ще троє повстанців.

Біля села Малий Любінь повстанці наскочили на опергрупу МВД. У перестрілці знищені троє військових. Загинули двоє повстанців.

1950 рік

Під час бою з москалями у селі Повергів на Дрогобиччинів загинули двоє повстанців.

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в передмісті райцентру Комарно на Дрогобиччині. Повстанці вчинили збройний опір, троє загинули в перестрілці, ще один отримав важке поранення, але зміг прорватися.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

6 вересня 1924р. у Києві народився Михайло Брайчевський, історик та археолог, один із засновників “Руху за перебудову”.

Корінний киянин. З відзнакою закінчив історичний факультет Київського університету, працював в Інституті археології Академії наук СРСР.

Автор монографій “Коли і як виник Київ” (1963), “Біля джерел слов’янської державності” (1964), “Походження Русі” (1968), “Утвердження християнства на Русі” (1988).

1960-го була “завалена” докторська дисертація “Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів”), в якій Михайло Брайчевський обстоював виникнення державності у східних слов’ян ще в антський період, що повністю перекреслювало основні постулати норманської теорії (здобув докторську ступінь лише в 1989-му).

За працю “Приєднання чи возз’єднання” (1966), де рішуче розкритикував “Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією” та підпис під листом української інтелігенції на захист жертв брежнєвських репресій (“Лист 139-и”) був звільнений з роботи. Його праці не друкували, Брайчевського не допускали на конференції і забороняли посилатися на його твори.

На противагу норманістам, вважав князя Аскольда справжнім хрестителем Русі і засновником Давньоруської держави.

Переконаний захисник української мови. Звинувачував Москву в антиукраїнській політиці, нищенні пам’яток історії та культури, русифікації. Вважав, що з Європою Україну пов’язують куди більш тісніші зв’язки ніж із двома “братніми народами”: “Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т.д.”.

Також звертав увагу на той факт, що “російська культура в ХVІІ-ХVІІІ ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати “благотворний вплив” на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої”. Наслідком тривалої русифікації стало те, “що країна майже із стовідсотковою грамотністю, якою описав її в середині ХVІІ ст. Павло Алеппський, Україна на початку ХІХ ст. перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю”.

Помер 23 жовтня 2001-го в Києві.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

5 вересня 1891р. народився Йосиф Бучинський Український греко-католицький священник, жертва московських репресій.

Бучинський Йосип (5 вересня 1891, с. Застав’є, нині Тернопільського району – рік і місце смерті невідомі - ред. "Відомо де розстріляний разом із дітьми в м. Львові") – релігійний і культурно-просвітній діяч. 1940 року заарештований та розстріляний органами москалями (ред.) НКВС.

Джерело 1.

https://teren.in.ua/

************

Йосиф Бучинський народився 5 вересня 1891 року в селі Застав'є Тернопільського повіту (нині Тернопільський район Тернопільської області) в сім'ї Миколи Бучинського і його дружини Марії з дому Рудницька. Навчався у народній школі в рідному селі і Тернопільській українській гімназії (іспит зрілості склав 16 червня 1912 [2] ). Восени 1912 року вступив до

Львівської духовної семінарії і розпочав навчання на Богословському факультеті Львівського університету . Під час війни один рік вчився в Оломоуці (1914—1915) і повернувшись до Львова, в 1916 році докінчив богословські студії в університеті. 

Одружився з Іванною-Стефанією Могильницькою. Виховували восьмеро дітей.

1 квітня 1917 року у Львові отримав ієрейське рукоположення. Першим місцем душпастирської праці була парафія в селі

Гринів на Пустомитівщині, де з 17 квітня 1917 року до 10 лютого 1920 року він був сотрудником, а потім до 2 березня 1921 року — адміністратором. Потім працював у

Вишнівчику Перемишлянського повіту (до 29 вересня 1930 року), коли був переведений до села Петриків, неподалік Тернополя. З 1938 року отець Йосиф Бучинський служив на парафії села Мишковичі, яка була останньою в його житті.

9 вересня 1940 року о. Йосип Бучинський був заарештований Тернопільським ОВ

НКВС. Разом з ним були заарештовані сини Степан і Юрій та дочка Марія, а також двоюрідні брати дружини пароха. Всіх арештованих відвезли до Тернопільської тюрми, а після чотирьох днів — до

«Бригідок» у Львові. 

Протягом усього часу перебування у тюрмі отець Йосиф ретельно виконував свої душпастирські обов'язки: сповідав в'язнів, навчав молитов і заповідей Божих, вселяв у них віру в Бога й заохочував мужньо прийняти мученицьку смерть. З початком німецько-радянської війни почалось масове винищення москалями політичних в'язнів у тюрмах прифронтових областей. 

26 червня 1941 року о. Йосиф Бучинський був розстріляний москалями у львівських «Бригідках», а з ним розстріляли його сина Степана і дочку Марію.

Сину Юрію після евакуації частини в'язнів на Схід, вдалося втекти з Бердичівської тюрми, дістатися додому і виїхати спочатку до Німеччини, а потім до Канади.

Беатифікаційний процес.

Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення о. Йосифа Бучинського до лику блаженних.

Джерело 2 

Вікіпедія.

5 вересня 1984р. в ув’язненні загинув Юрій Литвин, письменник, дисидент. За свої переконання «відсидів» у радянських таборах 22 роки.

«Ще на початку року з'явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з'явився.

Литвин не міг узяти в рота ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає.

А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в ненічний час. 5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів Іван Мамчич. У кінці травня ми дістали вістку, що помер Олекса Тихий. Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка.

Литвин одержав вістку про смерть в ув'язенні колишньої дружини Віри Мельниченко, син Ростислав залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку... Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича. Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану.

21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити й майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи. 23 серпня по обіді виходимо ми всі на роботу – і Ашот Наварсадян кличе всіх на зв'язок. Наглядачі не заважають, бо їм треба донести оперативнику про наші наміри. Ашот оповіщає трагічну новину: щойно Юрія Литвина винесли на ношах.

Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра – в нього не стало роботи. Литвин лежав у камері сам під ковдрою і марив. Можна було розібрати, що питає: "Зуби принесли?" Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов.

Попід вікнами ходив начальник табору Журавков з почтом. Астра сказав їм через кватирку, що Литвинові вкрай погано. Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой... Михайло Горинь казав, що коли Юрія виносили, то він торкнувся рукою дверей його камери – так попрощався».

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І 

*********

Джерело 2

Вікіпедія.

Народився 26 листопада 1934 року у селі

Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім'ї сільських вчителів . Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака . Помер від ран 1944 року.

Мати з сином перебралася в село Барахти Васильківського району Київської області.

Після закінчення семирічної школи пішов навчатись до гірничо-промислової школи в місто Шахти Ростовської області, але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і

національною культурою.

В 1953 – 1955 роках відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.

Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 року був заарештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка («Озерлаг», Іркутська область ) і мордовських таборах для політв'язнів.

5 вересня 1882р. в с. Гаврилки на Полтавщині народився Михайло Гаврилко, скульптор, хорунжий армії УНР.

Михайло Гаврилко ліпить погруддя сотника Василя Дідушка (Войнилів, 1915).

Навчався у Краківській академії мистецтв, стажувався в Парижі у відомого скульптора Антуана Бурделя. Автор пам’ятників Тарасу Шевченкові в Кіцмані і Косові, також спроектував пам’ятник Кобзарю в Києві, який так і не дозволили встановити. Творець образів Івана Франка, Маркіяна Шашкевича та інших видатних українців.

Під час Першої світової війни – один із організаторів Українських січових стрільців. Воював у складі Сірої дивізії Армії УНР, командував партизанським загоном Армії УНР на Полтавщині.

Заарештований чекістами і страчений восени 1920-го у Полтаві. Його катували, потім спалили живцем у топці паровоза. А москалі знищили майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

5 вересня 1870р. у місті Тараща на Київщині народився Володимир Сікевич, генерал-хорунжий армії УНР, посол УНР в Угорщині.

Походив із дворянської сім’ї. Полковник генерального штабу та генерал-майор царської армії. Був двічі поранений під час Першої світової війни. Нагороджений п’ятьма орденами і золотою зброєю.

Наприкінці 1917-го українізував 6-й запасний піхотний полк і присягнув Україні. 

Старшина Гайдамацького коша Слобідської України. Воював із військом Михайла Муравйова за Київ, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву. Із загонами, сформованими переважно з мешканців східних областей України, в 1918-му переможним маршем пройшов Слобожанщиною та Донеччиною, які вважалися пробільшовицькими.

В 1920-1924 роках – офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині. Угорщина стала першою державою, яка офіційно визнала УНР. Емігрував до Канади, де організував Товариство вояків Армії УНР. Став провідною фігурою в українському русі опору більшовикам. Його називали «Українським левом». Представляв українське військо на зустрічі з королевою Англії Єлизаветою та королем Георгом.

Помер 27 липня 1952-го в Торонто (Канада).

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Бої УПА на початку вересня 1943 р. "Бої під Радовичами".

У перших днях вересня 1943 р., поблизу села Радовичі Турійського р-ну, відбувся один із найбільших боїв УПА з німцями на Волині.

5 вересня в цьому районі повстанці вели бої з польськими загонами Армії Крайової та базами польської "самооборони". Для операції проти поляків було стягнено декілька куренів групи УПА "Турів".

7 вересня в місці ведення українсько-поль

ських боїв з'явилися німецькі армійські підрозділи. Спершу рота вермахту несподівано натрапила на засідки, організовані сотнями "Байди" та "Кубика". Під час першого бою німці втратили 5 убитими й 11 полоненими. 8 вересня німці відправили каральну експедицію із Ковеля в силі батальйону піхоти (470 вояків) і трьох броньованих машин та бронепоїзда. Розпочалися запеклі бої з використання з обох боків артилерії.

Повстанці, які мали чисельну перевагу, але гірше озброєння, вели бої дві доби (до кінця дня 9 вересня), після чого відійшли вглиб лісового масиву. У боях брало участь 9 сотень УПА (курінь Олексія Громадюка (“Голобенка”), курені “Щуки” і “Яреми”, а також вишкільна сотня артилерії під командою "Розважного", сотня "Запорожця" (сотенний, уродженець Горохівського району) та ін. - ) - всього понад 1000 повстанців під загальним керівництвом Олексія Шума ("Вовчака") Упівці здобули 59 одиниць зброї, убили начебто 208 противників (за свідченням учасника бою В. Новака ("Крилатого").

В боротьбі особливо відзначилися сотенний 1-ої сотні Тихон Зінчук ("Кубік"), сотенний 2-ої сотні "Байда" (колишній червоноармієць), який командував навіть після поранення в голову, та чотовий Чайківський ("Трач"), чотовий "Деркач"; стрілець "Каленик", який загинув; кулеметник УПА, житель села Осьмиговичі Василь Севастанюк, який у критичний момент підвівся з кулеметом на повний зріст і нищівним вогнем заставив німців зупинити атаку. Жителем села Гаруша (Турійський район Волинської обл. Іваном Вовком було підбито німецький танк (броньовик?).

Із боку УПА загинуло біля 40 вояків, було 3 поранених. Тоді загинули повстанці: Андросюк Леонід Демкович, Наумов Іван, Січкарук Мусій, Романчук Василь Боніфатович, пс. "Муха" - всі уродженці села Купичів Турійського району; Бадера Максим Каленикович, Баран Леонід Миколайович, Марцинковський Василь Андрійович - всі уродженці села Новий Двір Турійського району; Білецький Василь Іванович, Гнатюк Іван Григорович, Рябий Єгор, Терещук Василь Васильович, Терещук Василь Іванович, Сервачинський Михайло, Терещук Олександр, Білецький Іван, Савчук Дмитро, Рябий Феодосій - всі уродженці села Нири Турійського району; повстанець Кухарук із Турійського району; Нечипорук Петро Іванович із села Літин Турійського району; Карпук Андрій Данилович, Башта Іван Микитович, Башта Володимир Микитович -всі уродженці села Гаруша Турійського району; Микитюк Іван із села Радовичі Турійського району; Муравський Сергій Пилипович уродженець містечка Турійськ; Прогонюк Степан Олексійович, повстанець Казбур, Соловенюк Петро, Солтис Адам, Чабан Ничипір, Шейка Петро, Шумський Петро Лукашович - всі уродженці села Вербично Турійського району; Шворак Леонтій

Сильвестрович, Терефельський Федір Трохимович -обидва уродженці села Чорніїв Турійського району; Потапчук Петро, уродженець села Будище Ковельського району Волинської області.

Ветерани польського підпілля стверджують, що в цьому бою німці втратили лише 26 своїх солдатів. Однак вказують на те, що тіла німців були сильно помордовані. Навряд чи в такому бою у повстанців була можливість знущатися над трупами.

Помордованими могли бути хіба що 11 німців, захоплених 7 вересня в полон. Скоріш за все правда про німецькі втрати лежить десь посередині. Якщо припустити, що вбитих німців 8-9 вересня було стільки ж, скільки захоплено зброї (59 чоловік) і додати до цього числа 11 убитих полонених і 5 убитих напередодні, то вийде доволі вірогідне число - 75 чоловік. Враховуючи, що повстанців було більше, й що німці атакували на незнайомій території, вони цілком могли втратити стільки людей за три дні.

Джерело 1

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

***********

Джерело 2

Український інститут національної пам'яті

1943, 7 вересня – під с. Радовичі Турійського району розпочався триденний бій УПА з нацистами та польською допоміжною поліцією. Німці з поляками підтягнули свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У бою брали участь дев’ять сотень УПА, понад 1000 повстанців, та близько 2000 гітлерівців. Повстанським з’єднанням сотень групи «Турів» керував Олексій Шум — Вовчак. Це був один з найбільших боїв УПА на Волині.

7 вересня рота нацистів несподівано натрапила на засідку УПА, яку організували сотні Байди (Леонід Повідзон) та Кубика (Тихон Зінчук). Під час першого бою німці втратили 5 вояків, 11 потрапили в полон. Наступного дня окупанти відправили каральну експедицію з міста Ковель – батальйон піхоти (470 осіб), три броньовані машини і бронепоїзд.

Запеклі бої з використанням артилерії тривали ще дві доби. Ворожий бронепоїзд було пошкоджено, загинуло 75 гітлерівців, чимало поранено. Вояки УПА мали чисельну перевагу, але були гірше озброєні, тож увечері 9 вересня відійшли вглиб лісового масиву. З боку УПА в бою під с. Радовичами загинуло 40 вояків, 3 поранено, здобуто багато трофейної зброї. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла м. Ковель, ввели у місті особливий стан.

Їжак Микола - священник УГКЦ, капелан Легіону УСС.

Син Івана Їжака й Анни з дому Паньків. Народну школу закінчив у рідному селі. Далі навчався у Бережанській гімназії, яку закінчив матурою (іспитом зрілості) з відзнакою. Співзасновник організації «Молода Україна».

У 1911 році митрополит Андрей Шептицький у Львові висвятив Миколу Їжака на священика в жонатому стані. Від травня 1916 року був духівником (капеланом) Легіону УСС, перебував на Тернопільщині (село Соснів, нині Теребовлянського району та ін.). Став одним із двох перших капеланів УСС.

Організаційна схема польового духівництва в Галицькій армії була визначена Державним Секретаріатом Військових Справ (ДСВС) 1 січня 1919 р. Тоді на базі відділу духівництва було засновано вищий орган — Зарядче Преподібництво. Наказом військового міністра ЗУНР, полковника Д. Вітовського Преподібником ДСВС призначено Миколу Їжака. Йому було підпорядковане новостворене Польове Преподібництво Начальної Команди Галицької армії (НКГА), очолюване недавнім капеланом австрійської армії 36-літнім о. А. Калятою.

Після відступу Української Галицької Армії за

Збруч перейшов із нею на Східну Україну, де у грудні 1919 помер від епідемічного висипного тифу. На вічний спокій відпровадив цього ідейного священика о. Василь Лаба.

4 вересня 1991р. парламент України ухвалив постанову "Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора ". О 18-й годині національний прапор було піднято (вперше).

Підняття прапора над парламентом 4 вересня 1991 р. 

4 вересня 1965р. у київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. За однойменною новелою М. Коцюбинського. Під час показу здійнявся протест - виступ проти арештів Української інтелігенції.

  кінотеатр "Україна"

Напередодні прем’єри відбулася перша хвиля арештів Українських митців. Серед них були Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайло Горинь, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш.

Перед початком показу фільма виступив режисер картини Сергій Параджанов. Письменник Іван Драч, який проходив практику у знімальній групі, запізнювався. І побачив, що кінотеатр оточили працівники КҐБ. “Кінотеатр оточили люди в цивільному. Керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш. Пізніше саме він очолив кампанію проти роману “Собор” Олеся Гончара”. Спецслужби очікували якихось заворушень.

Коли слово взяв Іван Дзюба, то замість продовжувати обговорювати кіно, повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції. 

Сказав: “У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”. Дзюба почав виголошувати імена заарештованих. 

Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона, намагаючись позбавити слова. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: “Хто проти тиранії – встаньте!”. Майже третина присутніх підвелися.

Пустили фільм. Та у перерві між частинами Василь Стус, на той час аспірант, знов розбурхав зал. Він встав із промовою. 

Закликав: “Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв (жидів ред), потім росіян!”. Сергій Параджанов приєднався до протестувальників: “Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму”, - признався.

Після фільму КГБісти бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.

Джерело 1

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

*****

Джерело 2

4 вересня 1965 - у Києві на початку презентації фільму "Тіні забутих предків" в кінотеатрі "Україна" троє дисидентів влаштували мітинг : Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл виступили з різкою критикою арештів, проведених серед інтелігенції влітку. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх.

Після цього Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь" і виключили з аспірантури Київського педінституту, Чорновола звільнили з редакції газети "Молода гвардія", Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

4 вересня 1985р. у таборі біля с. Кучино (Пермський край, московія) загинув Василь Стус, поет – шістдесятник, правозахисник. (Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування).

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині місто Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук УРСР у Києві.

4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).

Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.

Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Під час процесу відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід.

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування. Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування.

Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

*"Ред. 19 листопада 1989 р. відбулося перепоховання його праху у Києві на Байковому цвинтарі у Києві. У 1990 р. могилу Василя Стуса було спалено, а вже влітку цього ж року перші вулиці міст і сіл почали носити його і’мя."*

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм (незгода), за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

4 вересня 1878р. у с. Скибинці на Київщині народився громадський та політичний діяч, організатор кооперативного руху Федір Крижанівський.

Походив із сім’ї священника. Навчався на медичному та юридичному факультетах Юр'євського (нині Тартуський) університету (Естонія). Брав участь у студентському русі, за що 1904-го був заарештований і відбув піврічне тюремне ув’язнення. 1907-го закінчив юридичний факультет Петербурзького університету і переїхав до Києва. Працював юрисконсультом у конторі Держбанку (Київ), кооперативних банківських установах, зокрема Київсоюзбанку (1912–19).

Федір Крижанівський був одним з організаторів кооперативного руху в Україні. Належав до Київської громади, Товариства українських поступовців, Українського клубу в Києві. Став одним із засновників Української Центральної Ради. 20 квітня 1917-го був обраний заступником голови, членом Комітету Української Центральної Ради. Разом з однодумцями-кооператорами у 1917 році створив Українську трудову партію (установчий з'їзд відбувся 18 жовтня в Києві). Був лідером партійної фракції в УЦР та Малій раді.

Протягом 1919–21 років Крижанівський був заступником голови правління Українбанку, від 1921 – професором Київського кооперативного інституту.

У 1930 році Крижанівський заарештований органами Державного політичного управління УСРР. 

Після 3-х років ув'язнення повернувся до Києва. На початку 1938-го був знову заарештований і засуджений до розстрілу, який виконали 28 квітня.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 4 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Мельник Петро «Хмара» під час рейду в Ромунію. Мельник Петро Васильович (псевдо: «Хмара») — (10 жовтня 1910 с. Камінне, Надвірнянський район — † 27 квітня 1953, с. Лоєва, Надвірнянський район, Івано-Франківська область) — командир куреня «Дзвони» та ТВ-21 «Гуцульщина» (01.1946—09.1949), надрайонний провідник ОУН Надвірнянщини (1949). Сотник УПА.

*******

1943 рік

У селі Березки на Рівненщині відділ УПА знищив і поранив 19 німців.

1944 рік

У засідці біля райцентру Бібрка на Львівщині відділ УПА-Захід знищив 5 офіцерів НКВД і 5 бійців винищувального батальйону.

Біля села Підзвіринець на Станіславщині повстанці розгромили конвойну команду НКВД і звільнили 8 селян, заарештованих за відмову від мобілізації.

У обласному центрі Станіславі підпільники знищили депутата райради, радянського активіста.

1945 рік

У селі Кобилля на Тернопільщині повстанці знищили чотирьох радянських активістів.

У райцентрі Підгайці на Тернопільщині повстанці обстріляли райвідділ НКВД.

1947 рік

У райцентрі Яворів на Львівщині повстанці знищили двох радянських активістів.

1948 рік

У селі Коростятин на Рівненщині повстанці знищили голову колгоспу і роздали місцевим селянам колгоспні землі.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Задеревач, Кружики і Рудавка загинули районний провідник ОУН «Цяпка» і ще троє повстанців.

У селі Гереня на Станіславщині підпільники спалили клуб.

1950 рік

У бою у селі Коропуж на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Володимир Дерев’яний – «Нечай».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.