Загальна кількість переглядів!

понеділок, 21 вересня 2020 р.

2 липня 1941 гестапівцями у Львові ліквідована Перша Українська радіостанція ім. Євгена Коновальця.

Серед затриманих співробітників - студент української філології Юліан Савицький - диктор, який виголошував Акт відновлення Української держави 30 червня.
За це ув’язнений в тюрмах Львова та Кракова, від липня 1942 - в Аушвіці (#49741). Під кінець війни перевезений до концтабору Ебензее (філіал Маутхаузена), де помер від виснаження й голоду 5 травня 1945, за день перед звільненням в’язнів американцями.

Джерело:
(Володимир Мороз)
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

неділя, 20 вересня 2020 р.

Спогади: Ілля (Ілько) Степанович Оберишин псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» воїн УПА, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.

Осередки підпілля діяли в деяких місцевостях до 1960-х років, окремі повстанці, для яких свобода була дорожча, ніж життя, переховувалися й довше — до 80-х рр. Найдовше уникав арешту надрайонний провідник ОУН Збаражчини Ілля Оберишин -"Стецько", "Кобзар", "Охрім". Він побачив свою мрію — незалежну Україну.

Ілля (Ілько) Степанович Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» — воїн Української повстанської армії, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.
Народився в 1921 році в селі Потік Рогатинського району на Івано-Франківщині.
Вчився в Рогатинській гімназії. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію.
З приходом Червоної армії в 1939 році вступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати.

У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.
З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.

Цитати з інтерв'ю Іллі Оберишина газеті «Независимость» від 9 травня 1997 року:
...У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей — але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішиви піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків...

...Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики...

...Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого — там з'явилися зяті, невістки, онуки...

...Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму — зрозумів, що не їх велечезна сила, а я, одинокий, змучений — переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну...

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Поляки у силових та каральних структурах Третього Рейху.

На фото: могила поляка гітлерівця.
Поляки докладають чималих зусиль, аби предстати ледь не другими після євреїв найбільшими жертвами Другої Світової. Ще б пак – Друга Світова війна як така почалася з нападу Німеччини на Польщу. Тим більш жахливим виглядає той факт, що величезна кількість поляків служили у силових та каральних структурах Третього Рейху. Польські громадяни відмічені в складі 3 танкової дивізії СС «Мертва голова», 4 поліційної дивізії СС, 31 та 32 гренадерських дивізій СС. Треба зазначити, що це були не національні польські частини – поляки з окремих польських регіонів служили в складі німецьких частин нарівні з німцями (!!!) Чому так – поясню нижче.
Не бракувало поляків і в польових частинах Вермахту. Взагалі, за даними радянського Головного управління в справах полонених та інтернованих (ГУПВИ), в полон Червоною армією було взято 60 272 поляки, у тому числі – 5 генералів. Повторюю! Ідеться не про бойовиків Армії Крайової (ними займалося дещо інше відомство), ідеться про полонених з числа службовців Вермахту та СС, які потрапили на етапні пункти обліку полонених при штабах підрозділів РККА. Тобто – про поляків у формі Третього Рейху. За кількістю полонених у таборах НКВД поляки обігнали навіть офіційних союзників Гітлера – італійців (48957 полонених, серед них 3 генерали).
Слабо? І ці люди дорікають українцям дивізією «Галичина»!
Але не тільки у Вермахті та СС працювали нащадки гордих шляхтичів!
Ще у 1939 р. німецька окупаційна адміністрація почала формувати підрозділи польської допоміжної поліції. На 1943 р. її чисельність становила 16 000 осіб. До обов’язків поліції належали суто правоохоронні функції, але крім того – охорона гетто, арешти євреїв та пересилання їх до концентраційних таборів. Тобто – пряма участь у здійснені Холокосту. У після воєнній Польщі 600 чинів допоміжної поліції були страчені за різноманітні військові злочини, а 2000 – засуджені до різних термінів покарань. В Польщі про це воліють не згадувати.
До допоміжної поліції не входили бійці поліційних батальйонів у структурі СС. Справа от в чому. Весною 1943 р., коли майже вся українська поліція зі зброєю пішла у ліси та розпочала боротьбу з окупантами в складі Української Повстанської армії, нацистам знадобилося терміново їх кимось міняти. Проблему вирішили, взявши на службу поляків – вони увійшли до складу 102-го, 103-го та 104-го батальйонів змішаного складу та створили два суто польських формування – 107-й (450 ос.) та 202-й (600 ос.) Навіть офіційна польська історія визнає, головним завданням цих батальйонів була участь у німецьких операціях проти УПА, а також каральні заходи проти українського населення. Участь цих батальйонів була різною. 202-й батальйон у 1944 р. був влитий до частин СС, а 107-й у січні того ж року долучився до Армії Крайової. Характер його діяльності – не змінився.
Нарешті ми підійшли до головної теми розмови – до Армії Крайової. Здавалося – тут претензій не може бути ніяких – маємо повстанську армію, яка боролася з нацистськими окупантами та більшовиками, такий собі польський варіант УПА. Але не все так просто. Почнемо з того, що жоден курінь УПА не вливався до складу підрозділів Третього Рейху. А в АК такі випадки були. У січні 1945 р. до складу СС влилася так звана Свентокшижська бригада (вона ж – бригада Святого Хреста), яка до того часу воювала в південній Польщі з Армією Людовою (комуністичними польськими партизанами) та влаштовувала Армагедон тамтешнім євреям. У січні 1945р. бригада вступила в бій з частинами Червоної армії, добряче здобула в рило і тоді навела контакти з 59-м корпусом вермахту. Бригада була введена в структуру СС і від квітня 1945 р. перебувала на фронті проти більшовиків. 5 травня 1945 р. польська бригада СС покинула позиції, напала на концтабір Голишув, взяла в полон 200 охоронців та звільнила 700 в’язнів і з цим трофеєм мов з перепусткою рушила назустріч американським військам. У комуністичні Польщі бойовики бригади були засуджені заочно, але американці комуністам їх не видали.
До речі, варто зупинитися на АК та єврейському питанні. Юдофобія Армії Крайової – факт загальновідомий. Відомо що під час нацистської окупації у Польщі діяло біля 30 суто єврейських партизанських загонів. Так от сучасні єврейські дослідники Холокосту зазначають, що Бойова організація євреїв (БОЄ) постійно воювала на два фронти – проти нацистських карателів та проти Армії Крайової. Ба-більше. Усього в Польщі від рук бойовиків АК та подібних формувань євреїв загинуло стільки ж, скільки від нацистського «остаточного вирішення єврейського питання». Чому єврейські організації України, які болісно реагують на будь-яке вшанування пам’яті бійців та командирів УПА, взагалі не протестують проти героїзації у Польщі Армії Крайової – для мене загадка.
Ці люди дорікають українцям геноцидом!
Але й це ще не межа. Попри твердження численних прибічників теми «УПА винна в геноциді поляків», Армія Крайова періодично співпрацювала з нацистами. Саме так. Тут просто наведу цитату з журналу «Der Spiegel» № 19 за 2000 рік: «Польська Армія Крайова тимчасово співпрацювала у Другій Світовій війні з частинами СС та Вермахту. Це підтверджують документи з московського архіву, які історик Бернард Чіарі опублікував у журналі «Остойропа»… 7 лютого 1944р. полковник АК Александр Крижановскій уклав з німцями угоду про співпрацю у регіоні Вільно: німці забезпечували поляків зброєю, медикаментами, лікували поранених, а поляки виразили готовність надати у довготерміновом
у плані допомогу Гітлеру у війні проти Совєтов, виділивши для цієї мети 18 піхотних батальйонів. За це вони зажадали припинення німецького терору і визнання польських кордонів станом на 1939 р. Для «випробування на міцність німецько-польського співробітництва» АК передала у підпорядкування німецькому командуванню «3-ю польську бригаду». Здобувши від німців мапи та розвіддані, бригада, за наказом німецького командування атакувала совецьких партизан».
Чи укладала АК угоди з німцями проти УПА – відомостей нема. А от те, що вона укладала їх з червоними партизанами – факт, який підтверджують численні партизанські документи.
Ще одна жертва Армії Крайової – Литва. У 1995 р. депутат литовського сейму Дренгеліс надав документи, які засвідчили, що Армія Крайова мала на меті окупацію Литви і провести репресії серед нелояльних литовців. Також були знайдені документи про співпрацю АК з нацистами. Так, наприклад, Районами між Вільнюсом та містами Ошмяни та Ліда фактично керували не німці, а Армія Крайова у зв’язці з нацистами. Ба-більше, бойовиків АК нацисти навіть намагалися залучити для оборони Вільнюса від Червоної армії і АК навіть провела мобілізацію на контрольованих теренах, але після рику від емігрантського уряду в Лондоні, Армія Крайова від цієї затії відмовилася.
Чималого шуму свого часу наробили судові процеси в Литві проти колишніх червоних партизан. Менш відомий факт, що в Латвії винесений заочний вирок бойовикам АК, визнаним винними у злочинах проти мирного населення. І як би не бісилася з цього приводу Польща – вироки литовського суду лишаються в дії.
От саме цю організацію – Армію Крайову поляки намагаються у Волинських подіях виставити головним позитивним персонажем. Не хочеться порсатися в деталях жахливої трагедії, але чимало питань до її польського бачення таки виникає. В комюніке за результатами зустрічей українських та польських істориків від 9 червня 1994 р. було зазначено: «Польська сторона подає приблизну оцінку кількості поляків, вбитих українськими націоналістами на Волині в 1943-1944 рр. – 50 тис. чоловік. Зібрано документацію щодо 34647 випадків вбивств, ідентифіковано прізвища 12491 жертви». Звернули увагу? Ідентифіковано 12 тис, але втрати оцінюються у 50 тис. Відтоді зрозуміло, поляки наполегливо працюють і нещодавно найкращий дослідник цієї проблеми Гжегож Мотика назвав нову цифру – 60 тис. осіб. Але ставки зростають. Під час польсько-україн
ського форуму партнерства цього року, вже прозвучала цифра у 100 тис. поляків та 20 тис. українців (переважно – на теренах Грубещівського повіту та на Холмщині, тобто на тернах сучасної Польщі). У деяких дослідженнях лунає цифра у 200 тис. осіб. Цікава виходить арифметика. Жертв-поляків, польські історики лічать на теренах Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини, а жертв-українців – лише на полських теренах. А як бути з жертвами на сучасних українських теренах? Покійний екс-голова Рівненської ОДА Василь Червоній під час наукової конференції у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки в травні 2003 р. наголосив, що тільки на Рівненщині від рук поляків загинуло більше 10 тис. українців. До польських даних про втрати українців ці цифри явно не увійшли.
Але й це не межа. Колись мене здивувала така подробиця – ареною шаленого польсько-україн
ського протистояння стала Волинь – колишня провінція російської імперії. В той самий час у сусідній Галичині таке протистояння було незначним, а на Житомирщині та Хмельниччині, де й зараз мешкає значна польська громада, його не було взагалі, хоча і підпілля ОУН там було, і загони УПА туди заходили. Ще одна дивина – на тлі скаженого польсько-українського протистояння на Волині майже не постраждали села чехів. Що ж за напасть така?
Гадаю, багато чого прояснить розповідь сина одного з польських офіцерів, розстріляних у Катині, Адама Дибчинського. 14 вересня 1939 р. його батько перед відправкою на фронт сказав матері: «Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» Зрозуміло? 39-й рік. Ще не існує ані військової рефентури ОУН, ані похідних груп, ані УПА. Кого ж боїться поляк? Очевидно – пересічних українців, розбурених попередньою владою вже настільки, що польський офіцер не сумнівається – послабне тиск поліції і українці полізуть різати поляків з натхненням. Було від чого збурюватися українцям. Протягом 20 років після програшу України у Перших Визвольних змаганнях, на теренах Західної України впроваджувалися полонізація (примусове ополячування українців) та пацифікація (конфіскація зброї та репресії проти незадоволених владою). Але головне – українці практично лишилися за бортом земельної реформи, впроваджуваної Пілсудським. Останній факт був найбільш принизливим, хуторізацію на Волині провів іще прем’єр Столипін, але під Польщею родюча земля на Волині передавалася не тамтешнім селянам, а полякам, як нагорода за службу в армії під час війни з більшовиками. Селянам, що лишалися без землі, поляки «милостиво» пропонували переїхати до берегів Балтики, або у Західну Польщу.
Справа в тому, що Польська держава за підсумками Першої Світової війни була зшита з земель, які доти входили до складу трьох держав, окремі з яких до існування в складі ІІ Речі посполитої ставилися з чималою прохолодою. Що там українці? Кашуби, мазури, шльонці та гуралі за першої ж можливості побігли до складу німецьких частин – саме їх Третій Рейх залюбки приймав до частин вермахту та СС. Польське керівництво намагалося зміцнити державу за рецептами Макіавеллі – перемішати населення та поселити представників різних етнографічних груп поляків та українців по всій Польщі. Цим воно заклало міну уповільненої дії, яка вибухнула під час війни. Варто було зникнути зловісній «двуйкє», як частина Польщі побігла під знамена Гітлера, а українці заходилися «гнати зайд зі своєї землі». Результати – відомі. Але не переймайтеся. Зміцнення Польщі за Макіавеллі поляки таки провели – в часи комуністів.
Тепер, коли ви все це знаєте, зважте ще раз - у сеймі Польщі зареєстрований проект постанови про визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, що здійснили геноцид стосовно польського населення на теренах Західної України, а Армії Крайовій висловлюєданину пам’яті. Оціните самі.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Дмитро Калинчук.

Марія Савчин (у другому шлюбі — Пискір), псевдо "Марічка" діячка ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаси.

Народилася в середині 1920-х у селі Задвір'я під Львовом.
У 1940-х — провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язкова референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.
У травні 1945 р. вийшла заміж за Василя "Орлана" Галасу - полковника УПА, обласного провідника ОУН Перемишльської області [нині Польща]. Під час затримання в 1947 році співробітниками МГБ у Кракові втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.
Перебувала в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. "Орлан" організовував рейди УПА на Захід.
У липні 1948 р. Галасу призначили крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.
1952 року головний командир УПА Василь "Леміш" Кук передав під керівництво Галаси ще Вінницьку та Кам'янець-Подільську області. У квітні 1953 р. створилася критична ситуація: зв'язки обірвалися, у найближчому оточенні залишилося кілька підпільників. Це спонукало Галасу до переходу на східні терени України.
Під час переходу, який організовував окружний провідник Кам'янець-Подільської області "Скоб" (як виявилося, агент МДБ К62, справжнє прізвище не розголошується СБУ досі), 11 липня 1953 року Галасу з дружиною та охоронця Чумака схопила оперативна група МГБ, легендована під повстанців.
Подружжя перевезли у київську в'язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МГБ запропонувало вислати кур'єра від його імені у США для встановлення контакту із Закордонним Представництвом УГВР.
Галаса не погоджувався на невідомого йому зв'язкового, погодившись, врешті, лише на кандидатуру дружини Марії Савчин, якій незаперечно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. "Орлана" пообіцяли звільнити після повернення Марії з Заходу.
За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, Марія повинна була розкрити плани МГБ і не повертатися в Радянський Союз.
Перед від'їздом у 1954 р. Марії в США їй дали змогу з вікна автомобіля побачити свого 6-річного сина Петруся, якого виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині і який не знав, що живе у прийомних батьків.
Марія і Василь були упевнені, що їм більше не побачитися. "Орлан" очікував розстрілу, але 1958 року його засудили до 10 років ув'язнення. У 1960-х рр. звільнений на волю Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.
Марія Савчин виконала свою місію, написавши свої вже легендарні і неодноразово перевидані мемуари "Тисяча доріг". Жила в США, вийшла заміж. Брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори.

Джерело
ФБ: УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 20 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.
Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.
*********

1944 рік
Чота сотні «Комарі» УПА-Захід вистежила розвідувальну групу НКВД біля села Тишиця на Львівщині. Знищені офіцер і двоє військових.

Дві сотні УПА-Захід вели оборонний бій із загонами НКВД, що проводили облаву в Золочівському районі Львівщини. Загинули 35 воїнів УПА і 18 членів ОУН.

1945 рік
11 воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід загинули в бою з москалями у Бродівському районі Львівщини.

Біля села Коростенко на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

Під час облави загонів НКВД у Поніковецькому(?) районі Львівщини загинули 5 повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бубнище на Станіславщині. Троє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У засідці в селі Худіївці на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта і військового опергрупи МВД.

Під час бою з москалями у селі Биків на Дрогобиччині загинули п’ятеро повстанців.

1948 рік
У селах Первятичі і Спасів на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Неподалік села Золотий Потік на Тернопільщині підпільники знищили військового МВД.

У селах Белеїв і Милування на Станіславщині повстанці спалили сільради.

1949 рік
У бою з москалями у селі Розгірче на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема районний референт ОУН Володимир Вадюк – «Орест»

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

субота, 19 вересня 2020 р.

19 вересня 1891р. Українські переселенці Іван Пилипів і Василь Єлиняк прибули до Канади. Започаткували першу хвилю Української трудової еміграції.

Чоловіки походили із села Небилів – тепер Івано-Франківської області. Звідти вирушили до німецького Гамбурга, а потім дісталися Ліверпуля. До Монреалю прибули на пароплаві "Орегон".
Освоївшись на новій землі за 2 роки, сприяли переселенню інших родин українців. Разом вони заснували поселення Една-Стар – тепер у канадській провінції Альберта.

До початку Першої світової війни українців у Канаді було понад 75 тис. Переважну більшість з них становили вихідці з Галичини і Буковини. До еміграції людей спонукали малоземелля та низький рівень розвитку промисловості в регіонах - відсутність заробітків. Багатих емігрантів відлякувала економічна і політична нестабільність.
Селилися українці на безлюдних теренах західних провінцій, де одержували гомстед – земельні ділянки на довічне користування. Отримавши їх, об'єднувалися у громади і створювали селища, в яких зберігали національні традиції.

Поодинокі випадки еміграції українців до Канади тривали з 1812 року. Пізніше в Канаді українців чекали цілинні землі у
сформованих на кінець XIX століття нових провінціях – Манітоба, Саскачеван та Альберта. Кожен повнолітній переселенець отримував від канадського уряду 65 га землі. Чоловіки і жінки працювали на ній з весни до осені, а в холодну пору року вирушали на заробітки в міста.

Місцеві жителі називали українців не інакше як білими неграми і дикунами. Пізніше вроджена працьовитість, витривалість і терплячість українців змусили канадців змінити ставлення до "галішінс".

Джерело
https://m.gazeta.ua/articles/history/_ukrayinci-zasnuvali-gromadu-v-kanadi/985377

19 вересня 1858р. народився Адріан Кащенко , Український письменник, автор прозових творів про героїку Запорозької Січі.

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині небагатого поміщика Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту. Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім’я Кащенків була великою — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули ґрунтовну освіту та добре виховання. Двом із них — найменшому Адріанові та старшому від нього на три роки Миколі — судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу.

В багатодітних сім’ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора. В 1867 р. Адріан вступив до Катеринославської гімназії, де вже навчався Микола. Вони разом оселилися в страршої сестри Марії,а потім у іншої сестри Єлизавети.І тут сталася дивовижна річ. Хоча хлопець був, як писав брат Микола “працелюбним, тихим, рівним вдачею, і незворушно спокійним”, навчання в гімназії йому аж ніяк не давалося.Через деякий час, Адріан зважується на рішучий вчинок. Залишає гімназію після третього класу і вступає до юнкерського училища. Але, на відміну од найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар’єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.

Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук’янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з’ясувалось, що вона не по кишені. Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.

Востаннє Кащенко приїхав до Києва восени 1917 року. Після перенесеного інсульту письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири М. Грушевський та В. Винниченко. Пенсії він не одержав, бо молода республіка потребувала таких сумлінних працівників, як А. Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям. Протягом 1917 — 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 — 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.

І лише в 1917 — 1918 роках, коли в Катеринославі з’явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. Адріан Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер Кащенко 16 березня 1921 року.

Творчість
Адріан Кащенко починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. В 1883 році виходить книга «Жар-птиця, або З паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи». Якби ця скромна книжка була єдиною в його творчості, то і тоді б ми згадували його ім’я — адже з цієї книжечки починається відлік українського художнього друкованого слова на Придніпров’ї.

А.Кащенку судилося стати популярним історичним повістярем, який у своїх творах популяризував славне минуле рідного народу. («Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Під Корсунем», «Зруйноване гніздо» та інші). Основна його праця — «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» — стала бестселером.

Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось пам’ятають про нього ще з літ своєї юності.

Твори:

1.Під Корсунем
2.Славні побратими
3.Борці за правду
4.У запалі боротьби
5.Зруйноване гніздо
6.Оповідання про славне військо запорозьке
7.З Дніпра на Дунай
8.Над Кодацьким порогом (Про гетьмана Івана Сулиму)
9.Гетьман Сагайдачний
10.Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя
11.Великий Луг Запорозький
12.Зоря нового житя

Джерело
https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/kashhenko-adrian-biografiya/

Цей день в історії УПА - 19 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Чота Володимира Дашка - "Марка" із сотні "Бурлаки"
(2) - Володимир Щигельський - "Бурлака"
*****
1944 рік
Сотня «Імені Богуна» УПА-Захід протягом дня двічі вступала в бій із полком прикордонних військ у Коломийському районі Станіславщини. Знищено 14 військових.

У селі Качанівка на Тернопільщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У.

У селі Янів на Львівщині підпільники знищили голову сільради.

1945 рік
У бою з загоном НКВД біля села Баня-Березів на Станіславщині загинули командир сотні «Березівська» УПА-Захід Дмитро Негрич – «Мороз» і двоє охоронців.

Сотня «Холодноярці» УПА-Захід у засідці біля села Буди на Львівщині знищила двох військових НКВД, здобуто 2 автомата.

Відділ сотні «Галайда» УПА-Захід вночі вступив у бій з прикордонною заставою в Сокальському районі Львівщини. У рукопашному бою знищені начальник застави і кілька військових. Здобуто снайперську гвинтівку.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Острівці на Волині. Спалено дільницю, особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто кулемет і 3 автомата.

1946 рік
Під час облави загонів МВД біля села Гавареччина на Львівщині загинула зв’язкова УПА Юлія Кищай.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золотковичі на Дрогобиччині. У перестрілці повстанці знищили двох військових, четверо прорвалися, ще один загинув. Прикриваючи відхід були оточені в сараї і підірвалися гранатами двоє повстанців. Їх тіла забрано до райцентру, розіп’ято на дереві і підпалено.

1948 рік
У селі Грабів на Станіславщині підпільники спалили сільську раду і молочарню.

У райцентрі Краковець на Львівщині повстанці знищили співробітника контррозвідки, сержанта і рядового полку прикордонних військ. Здобуто 2 автомата і гвинтівку.

1950 рік
Під час бою з москалями у селі Дем’янка-Наддністрянська на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1954 рік
У селі Садки на Тернопільщині підпільники підпалили хату і сарай голови сільради.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятниця, 18 вересня 2020 р.

Гаргат Іван Онуфрійович, “Липкевич”. Один з фотографів Яворівського архіву.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Іван Онуфрійович Гаргат, “Липкевич”. Народився 1923 р. в с. Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. В УПА з 1943-го року (Чорний ліс). Один з фотографів Яворівського архіву; старший вістун. Захоплений в Хмельницькій області в 1951 р. Закатований москалчми в тюрмі в Івано-Франківську 1952 р.; місце поховання невідоме.

18 вересня 1929р. в Ялті народилася Алла Горська, художниця-шістдесятниця.

Дочка Олександра Горського, одного з організаторів радянського кіновиробництва, директора Ялтинської, Ленінградської, Київської, Одеської кіностудій.

Закінчила Київський художній інститут. Працювала у галузі станкового й монументального живопису. Створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні. В Червоному корпусі Київського університету створила вітраж «Шевченко. Мати» (знищений адміністрацією як «ідейно ворожий»)

Причетна до відкриття місць масових поховань в’язнів НКВС у Києві в 1962-1963 роках. Від 1965-го – активна учасниця українського правозахисного руху. Брала участь в акціях протесту, матеріально й морально підтримувала політв’язнів. Одна із підписантів листа-протесту 139 діячів наука та культури до радянського керівництва з приводу арештів і переслідувань дисидентів (1968). Аллу Горську виключили з Спілки художників, вона зазнала переслідувань (стеження, погрози).

Вбита москалями 28 листопада 1970-го у Василькові в помешканні свекра. Одна із основних версій загибелі – помста москалів за оприлюднення інформації про місця масових розстрілів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 18 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ольга Ханас "Офелія", санітарка сотні "Бурлаки", після захоплення у полон чехословацькими військами при спробі пробитися на захід в 1947 році.
*****
1943 рік
У засідці біля села Ситне на Рівненщині відділ УПА знищив двох угорських майорів і 7 військових.

1944 рік
Відділ УПА-Захід у Теребовлянському районі Тернопільщини знищив 11 військових НКВД.

Сотні «Галайда» і «Крилачі» протягом цілого дня вели бій із москалями біля села Нестаничі на Львівщині. Знищені полковник і понад 100 військових.

У засідці на шляху біля райцентру Радехів на Львівщині повстанці знищили конвоїрів (зокрема, двох лейтенантів) і звільнили арештантів.

У засідці біля села Колодруби на Дрогобиччині повстанці знищили голову районного суду, двох радянських активістів і чотирьох бійців винищувального батальйону.

1945 рік
У бою з москалями у селі Голе Равське (нині Равське) на Львівщині загинув повстанець Іван Задолинний.

1947 рік
У засідці на конвой на шляху біля села Пісочне на Дрогобиччині повстанці знищили 4 військових МВД, ще трьох поранено.

Під час боїв з москалями у селах Бірчиці і Далява на Дрогобиччині загинули районний провідник Степан Забовський – «Олень» і зв’язкова Ніна Владичин.

1948 рік
Біля села Плотича на Тернопільщині підпільники спалили колгоспний трактор.

У селі Базниківка на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

У селі Велдіж на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

1949 рік
У селі Гринява на Станіславщині жертвою опергрупи МГБ стала зв’язкова Олена Калинич.

1952 рік
Загін МГБ у Білогірському районі Кам’янець-Подільщини заарештував районного провідника ОУН Михайла Тарановського.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

18 вересня 1882р. народився Павлишин Осип-Лев Іванович - Український вчитель, вояк УГА, громадсько-політичний діяч.

Народився 18 вересня 1882 року в с.
Товстолуг (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині
Тернопільського району, Тернопільська область, Україна).

1912 року закінчив Тернопільську чоловічу учительську семінарію, після чого учителював у с. Івачів Долішній. Воював у лавах армії Австро-Угорщини під час першої світової, потрапив до російського полону, звідки в 1917 році зумів утекти. У 1918 році вступив до лав УГА (воював у складі сотні Івана Леня). Брав участь у Листопадовому зриві — встановленні влади української держави — ЗУНР — у Тернополі, зокрема, встановив Український стяг на будівлі Тернопільського староства на тодішній вулиці Міцкевича (нині бульвар Тараса Шевченка). Пізніше став командантом першої сотні другого куреня УГА.

Від 1924 року вчителював у рідному селі, де також став співорганізатором читальні українського товариства «Просвіта», кооперативи, відділення спілки
«Маслосоюз», хору, драматичного гуртка, будівництва одного з найкращих у краї приміщень Народного дому. Від 1933 року працював у Тернополі бухгалтером кооперативи «Будучність», також став членом дирекції кооперативної фабрики «Калина». За цю діяльність його переслідувала польська влада, зокрема, під час так званої пацифікації, пізніше запроторила до концтабору «Береза Картузька».

1939 року заарештований більшовицькою владою, до червня 1941-го перебував у тернопільській в'язниці.

Під час нацистської окупації перебував на посаді окружного команданта Тернополя. За офіційними даними, важко поранений випадковим пострілом під час вишкільних вправ.

Помер 8 липня 1942 року у шпиталі в Тернополі, де й похований на Микулинецькому кладовищі на ділянці могил Українських Січових Стрільців.

Джерело Вікіпедія, історична правда

18 вересня 2017р. помер Осип Зінкевич - член ОУН, учасник Українського правозахисного руху в країнах Заходу та США, меценат, засновник видавництва «Смолоскип» та однойменного благодійного фонду.

Народився 4 січня 1925 року на Івано-Франківщині. У роки Другої світової його батька розстріляли нацисти. Зінкевич опинився на території Західної Німеччини у таборі для біженців. Після чого нелегально переїхав до Франції, де отримав фах журналіста в Українському вільному університеті. Згодом у Парижі, навчаючись в Інституті індустріальної хімії, разом з іншими студентами заснував журнал «Смолоскип».
1956-го року разом з родиною Зінкевич переїхав до США. Тут він заснував видавництво «Смолоскип».

Маючи акредитацію журналіста на міжнародні спортивні ігри, протягом 1970-х він зустрічався з українськими спортсменами та журналістами. Через них отримував та передавав самвидавну літературу.
Ініціював створення у Вашингтоні Комітету Гельсінських гарантій для України.

З 1991-го подружжя Осипа та Надії Зінкевич повернулося в Україну. До Києва було перенесено діяльність видавництва «Смолоскип», яке протягом п’ятдесяти років видало понад 500 найменувань художніх та наукових книг. Це твори поетів та письменників Розстріляного відродження, сучасних авторів, науковий альманах «Молода нація».
1998-го Осип Зінкевич заснував Музей-архів українського самвидаву.

Зінкевич згуртував довкола свого дітища національно свідому молодь з усієї України. Активісти отримали можливість брати участь у щорічних літературних конкурсах, семінарах творчої молоді, нагородженні іменними стипендіями.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

18 вересня 1841р. в місті Гадячі на Полтавщині народився Михайло Драгоманов, Український історик, фольклорист, публіцист, громадський діяч.

Походив із родини дрібних дворян, нащадків козацької старшини, де сповідували ліберальні погляди. Його сестра – письменниця Ольга Пчілка, мати Лесі Українки.

Навчався і працював у Київському університеті. Один із організаторів «Старої громади» в Києві. Палкий патріот, знавець рідної й світової культури (знав п’ять європейських мов). Лідер передової суспільно-політичної думки в Україні після смерті Тараса Шевченка. Вважав, що здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу. Бо відсутність незалежності «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу».

У 1875-му звільнений за політичну неблагонадійність (за доносом русофіла Михайла Юзефовича, одного з ініціаторів «Емського указу»), емігрував до Швейцарії. Створив осередок української еміграції в Женеві, заснував безцензурну друкарню.
«Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили, не звертаючи занадто великої уваги на сторонніх воронів – ні на тих, що каркають безглуздими циркулярами, ні на тих, які думають збити їх із природної і чітко обдуманої дороги вдаваними солов’їними піснями», – писав Михайло Драгоманов на чужині.

Пізніше викладав у Софійському університеті. Зіграв важливу роль у творенні першого українського політичного проекту – Русько-Української радикальної партії (1890).
Вважав себе соціалістом, однак визнавав пріоритет свободи особистості над класовими і національними інтересами. Критично сприймав марксизм і рішуче заперечував терористичні методи російських народників, вважаючи, що «чиста справа потребує чистих рук».
Помер 2 липня 1895 у Софії (Болгарія).

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

четвер, 17 вересня 2020 р.

17 вересня 1989р. у Чернівцях відкрився перший фестиваль сучасної Української пісні "Червона рута".

Учасники першого фестивалю «Червона рута» (зліва направо): «Брати Гадюкіни», Віктор Морозов, Василь Жданкін, Марта Лозинська. Чернівці, 1989 рік
На одному із пісенних майданчиків неподалік від стадіону в Чернівцях, де проходив фестиваль «Червона рута»
****
Тривав до 24 вересня поворотний захід у розвитку як Української музики, так і національної свідомості.
*****
17–24 вересня 1989 року, в Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». Cвято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори. Фестиваль «Червона рута» став не просто культурною подією, це був вагомий поступ українців у здобутті незалежності Української держави.​
****
«Ми забули рідну мову, за яку колись діди кров свою пролили», – співав наймолодший учасник фестивалю «Червона рута» дрогобиччанин Тарас Курчик . Музикант написав слова і музику до пісні, яка принесла йому успіх. Готувався митець до фестивалю дуже емоційно.

"Радіо Свобода назвало мою пісню гімном української мови"
Тарас Курчик.

«Тоді Радіо Свобода назвало мою пісню гімном української мови і досі її ще пам’ятають, досі вона актуальна. А друга пісня була на слова Богдана Стельмаха, присвячена Володимирові Івасюку. Я тоді був на хвилі емоцій і в цьому настрої підбирав пісні. Артисти співали не лише слова, це було на рівні сильної енергетики, публіка неймовірно підтримувала кожного. Всі глядачі були у стані піднесення і очікування, десь було відчуття, що піснями твориш свою країну вже», – каже Тарас Курчик.

А ще виступи учасників були викликом усій радянській системі, яка нищила, руйнувала, вбивала тих, хто не підпадав під її «порядки». 

Джерело
https://www.radiosvoboda.org/a/30167325.html

17 вересня 1989р. у Львові люди зі свічками в руках створили живий ланцюг, вшановуючи пам'ять жертв сталінщини, що загинули 50 років тому під час прилучення західних земель України до СРСР.

Відправлено молебень за жертвами радянської окупації Західної України. Відбулася маніфестація з вимогою легалізації Української греко-католицької церкви.На вулиці вийшли загалом майже 200 тис. Людей.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/

17 вересня 1919р. відозва головного отамана армії УНРСимона Петлюри до населення соборної України з викладом головних підвалин програми уряду УНР:

Самостійність Української Народної Республіки, передача землі без викупу селянам, 8-годинний робочий день, загальне, рівне, таємне, безпосереднє і пропорційне обрання Великої державної ради - парламенту з установчими функціями.

Ця політична лінія була підтримана цього ж дня нарадою представників українських політичних партій, громадських організацій та членів комісій Трудового конгресу, яка ухвалила рішення про скликання передпарламенту.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/17/55051/

17 вересня 1864р. народився Михайло Коцюбинський, Український письменник, реформатор української літератури в напрямі модерністської європейської прози.

“Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?”
Михайло Михайлович Коцюбинський – український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові.

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці у родині чиновника. Навчався в Барській початковій школі (1875 — 1876), Шаргородському духовному училищі  (1876 — 1880).  Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася через матеріальні обставини, але він продовжував самотужки навчатись.  У 1885 р. увійшов до підпільної «Молодої громади», за що був притягнутий до судової відповідальності. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором. Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».
1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду. Потім працював у Криму. Від листопада 1897 до березня 1898 обіймав різні посади в редакції житомирської газети «Волинь».

1897 переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Брав активну участь у культурному житті міста, влаштовував літературні вечори, підтримував письменників-початківців. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. У Чернігові створив свою безсмертну повість «Фата моргана» про трагічні, криваві події в селі Вихвостові, очевидцем яких він був. У Чернігові, у своїй оселі письменник написав кращі свої твори: “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “По-людському” (1900), “Дорогою ціною”, “Лялечка” (обидва – 1901), “На камені”, “Цвіт яблуні” (обидва 1902), “З глибини” (1903-04), “Сміх”, “Він іде” (обидва-1906), “Intermezzo” (1908), “Тіні забутих предків” (1911) та ін.

Письменника мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії.
Твори Коцюбинського ще за його життя були широко відомі як на Україні, так і за її межами. Вони неодноразово видавалися українською й російською мовами. За кордоном його твори друкувалися польською, чеською, молдавською, шведською, німецькою, французькою та іншими мовами.
25 квітня 1913 року письменник помер. Поховано Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, його улюбленому місці відпочинку.

Джерело
http://region.stu.cn.ua/

Цей день в історії УПА - 17 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці з села Потік
1944 рік
У засідці біля села Жорниська на Львівщині відділ сотні «Холодноярці» УПА-Захід знищила військового НКВД, ще двох поранено. Здобуто 2 автомати.

У засідці на шляху біля села Бірки Домініканські на Львівщині повстанці знищили лейтенанта і двох військових НКВД.

На Львівщині повстанці знищили депутата сільради в селі Спас і поранили секретаря сільради в селі Ременів.

1945 рік
У бою з москалями у селі Зашковичі на Львівщині загинули двоє повстанців.

У селі Дашава на Дрогобиччині повстанці раптовим нападом знищили 4 радянських активістів та старшину батальйону внутрішніх військ.

1946 рік
Районний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Стріла» і ще один повстанець загинули в бою з москалями у селі Тиха на Дрогобиччині.

1947 рік
У селі Красне на Станіславщині підпільники знищили двох радянських активістів.

У боях з москалями у селах Завадів, Ковиничі і Межиріччя на Дрогобиччині загинули троє повстанців і зв’язкова Анна Конюк.

1948 рік
У селі Стрілківці на Тернопільщині повстанці знищили інспектора районного фінвідділу і фінансового агента.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Хоцунь на Волині. Двоє повстанців, що перебували всередині, загинули в перестрілці.

На шляху біля села Пістинь на Станіславщині підпільники знищили військового МВД.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Голобутів і Стрільбичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

17 вересня 1939р. нападом на Польщу в Другу світову війну на боці нацистського Третього Рейху вступив Радянський Союз.

У центрі на помості Гудеріан і Кривошеїн

17 вересня 1939-го, відповідно домовленостям із Гітлером, на територію Польської держави зі сходу увійшли радянські війська (так званий «визвольний похід у Західній Україні та Західній Білорусії»), порушивши договір 1932-го про ненапад. Того ж дня ними були зайняті Тернопіль та Рівне, наступного – Коломия, Станіславів (Івано-Франківськ) та Луцьк.

З перших днів вересня в СРСР проводилась прихована мобілізація, для прикриття якої 7 вересня розпочалися «Великі навчальні збори». Війська таємно концентрувалися поблизу кордонів. 14 вересня радянське керівництво поінформувало Німеччину про готовність Червоної армії до початку військових дій. На що наступного дня отримало вітальну телеграму з Берліну.
Армія вторгнення налічувала понад 600 тисяч військових, 4700 танків, 3300 літаків. Наступ розпочався 17 вересня о 5:00.

Військові дії відбувалися у повній співпраці Вермахту і Червоної армії. Агресори обмінювалися інформацією про дислокацію польського війська на Прикарпатті та планували спільні операції для його знищення. Неодноразово полякам доводилося водночас відбивати удари з обох фронтів.
До 20 вересня Львів був оточений нацистами, а 22 – до міста підійшли підрозділи Червоної армії.

22 вересня 1939 р. відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад Вермахту (19-й корпус генерала Г. Гудеріана) та Червоної армії (5-й корпус генерала В. Чушкова) у Бресті. 24 вересня радянські й німецькі війська здійснили спільну операцію з оточення польських з’єднань під Замостям. 28 вересня впала Варшава. Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений 28 вересня 1939 р. підписанням договору про дружбу і кордон.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua