Осередки підпілля діяли в деяких місцевостях до 1960-х років, окремі повстанці, для яких свобода була дорожча, ніж життя, переховувалися й довше — до 80-х рр. Найдовше уникав арешту надрайонний провідник ОУН Збаражчини Ілля Оберишин -"Стецько", "Кобзар", "Охрім". Він побачив свою мрію — незалежну Україну.
Ілля (Ілько) Степанович Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» — воїн Української повстанської армії, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.
Народився в 1921 році в селі Потік Рогатинського району на Івано-Франківщині.
Вчився в Рогатинській гімназії. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію.
З приходом Червоної армії в 1939 році вступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати.
У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.
З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.
Цитати з інтерв'ю Іллі Оберишина газеті «Независимость» від 9 травня 1997 року:
...У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей — але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішиви піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків...
...Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики...
...Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого — там з'явилися зяті, невістки, онуки...
...Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму — зрозумів, що не їх велечезна сила, а я, одинокий, змучений — переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну...
Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Немає коментарів:
Дописати коментар