Цей день в історії УПА - 7 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Колона бійців Української Національної Революційної Армії, м.Бучач, липень 1941 р.

*********

1944 рік

У бою з опергрупою батальйону внутрішніх військ біля села Юрківці на Чернівеччині загинули 8 повстанців, одного поранено.

1945 рік

Розвідка сотні «Рисі» УПА-Захід наскочила на засідку НКВД у селі Ясень на Станіславщині. Загинув ройовий «Лев», одного воїна УПА поранено.

У селі Люботин на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений дільничний МВД, особовий склад роззброєно і розігнано.

1946 рік

У бою з москалями у селі Стриганці на Львівщині загинув районний провідник ОУН «Данило».

1947 рік

Рейдова група УПА в селі Катюжанка на Київщині знищила документи сільської ради та телефонний зв’язок.

У боях з москалями у селах Виців і Стара Сіль на Дрогобиччині загинули зв’язкова надрайонного проводу ОУН Романія Юрків – «Олена» і ще двоє повстанців.

1948 рік

У райцентрі Рожнів (Рожнятів?) на Станіславщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

У селі Чернихів на Дрогобиччині повстанці знищили заступника начальника командира винищувального батальйону.

1951 рік

Під час зіткнення з загоном МГБ у селі Острів на Станіславщині загинули троє повстанців, у тому числі окружний провідник ОУН Богдан Трач – «Дунай».

Двоє повстанців потрапили у засідку агентурної групи МГБ у селі Данюки на Кам’янець-Подільщині. У перестрілці один загинув, інший зміг прорватися.

1953 рік

Відділ повстанців наскочив на засідку загону МВД у селі Селище на Волині. Зав’язалася перестрілка, під час якої всі повстанці змогли прорватися.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

7 жовтня 1864р. народився Сергій Шелухін, юрист за фахом, долучився до написання Закону про Генеральний Суд – вищу судову інстанцію УНР.

Перебував на посадах Міністра судових справ та юстиції при Центральній Раді й Директорії. При гетьмані Павлові Скоропадському був генеральним суддею.

«Головне горе, що ми звикли ждати, що нам дадуть мир! Ні! – говорив він під час дебатів зі своїми колегами щодо Берестейського договору,– Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі!» Він наполягав, аби делегація Центральної Ради на переговорах у Брест-Литовську брала участь як самостійна і вела переговори від імені УНР.

Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат – підписання договору про припинення воєнних дій. «З початку мирових переговорів з російською делегацією виникли сумніви, чи справді більшовикам при їх цілях та способах ведення війни та партійних завданнях, потрібен мир з Україною і чи справді вони хочуть встановити його, – писав Шелухин 31 липня 1918 –го у доповідній записці до Ради Міністрів.– Те, що російська делегація вперто уникає встановлення політичних меж (ідеться про встановлення державного кордону. – УІНП), підтверджує припущення. Російський радянський уряд всіма способами уникає виконання зобов’язань Брест-Литовського договору. Неможливі вимоги ставляться українській делегації російською делегацією з очевидним наміром затягти переговори, щоб діждатись часу, коли УНР можна буде пограбувати і підгорнути під більшовицьку владу».

На еміграції Сергій Шелухин видав працю «Назва України». «Французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 столітях вживали як назву сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя, - пише зокрема, - український народ має для себе і своєї території свій власний і споконвічний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем Україна і Українського Народу».

Помер 1938-го у Празі.

Джерело

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 6 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

"Непорадний", "Перебийніс" та "Хмара". МР35 справа на їдунці.

*********

1944 рік

Дві чоти УПА-Захід у бою з москалями у селі Космач на Станіславщині знищили 17 ві йськових.

У селі Волошиново на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік

Відділ УПА-Північ у селі Видричі на Волині знищив двох бійців винищувального батальйону і поранив лейтенанта НКВД, що проводили хлібопоставки.

За допомогою двох реактивних снарядів сотня «Кочовики» УПА-Захід спалила будівлю міського управління в місті Кристинопіль (нині Червоноград) на Львівщині. У перестрілці знищені троє військових.

1946 рік

Районний провідник ОУН Данило Точило і ще один повстанець загинули в бою з загоном МВД у селі Добротвір на Кам’янець-Подільщині.

1947 рік

Рейдова група УПА в селі Зимовище на Київщині конфіскувала продукти харчування з колгоспного складу.

Під час боїв з москалями у селах Верхнє Синьовидне і Шишоровичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН «Мищик».

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Феліцієнталь (нині Долинівка) на Дрогобиччині. У перестрілці загинув один повстанець.

1949 рік

У райцентрі Добромиль на Дрогобиччині 16-річний підпільник Богдан Цицик серед дня знищив заступника начальника райвідділу МГБ.

У селі Соколя на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

1951 рік

Опергрупа МГБ виявила криївку в лісах Радехівського району Львівщини. Всередині нікого не виявилося, а при огляді криївки від вибуху радіокерованої міни поранено двох військових.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

6 жовтня 1927р. народився Ренат Польовий, Український письменник, інженер – винахідник, меценат і краєзнавець. Автор більше 90 винаходів та 72 наукових статей.

Народився у москві, де натоді працював батько. Відбуваючи покарання на Колимі, заприятелював із українськими в’язнями – членами ОУН та УПА. Завдяки їм дізнався про український Рух Опору під час Другої Світової війни. «Хлопці, які сиділи за націоналізм були людьми моральними,– згадує сестра Людмила Польова, – Завдяки їм Ренат вийшов з таборів націоналістом, безмежно закоханим у свою Батьківщину – Україну».

Після звільнення жив на Кубані. Там збирав матеріал про видатних осіб того регіону, що походили з України. Написав і видав книги «Кубанська Україна», «Кобзарі в моєму житті» та «Спомини». Польовий заприятелював із Іваном Гончарем, якому допомагав матеріально. Був членом Української Гельсінської Спілки.

За винаходи тричі отримував 20-тисячну премію від держави. Хоча кошти отримати було непросто – довелось судитись. Його технології виробництва високотонкого базальтового волокна використовувались у військовій промисловості та впроваджувались на виробництві. Це врятувало Польового від репресій за проукраїнські переконання.

Помер 17 вересня 2007-го у Києві.

Джерело:

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

6 жовтня 1876р. народився Сергій Єфремов, якого вважають «хрещеним батьком» УНР. Він запропонував і використав назву Українська Народна Республіка

Письменник, журналіст, літературознавець, віце-президент ВУАН, член Ценральної Ради та Генерального Секретаріату. Народився на Київщині у родині священика.

"Грядущий за великою війною час принесе мир, нефальшиву волю і справедливість мовчазним масам народнім і усім націям, і поодинокій особі і цілій людськості», – писав Єфремов на початку 1917-го у листі до президента США Вудро Вільсона.

Після встановлення совєтської влади залишився в Україні. Відчував, що влада розправиться з ним. «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне», – написав у щоденнику Єфремов наприкінці 1928-го. Невдовзі був заарештований та звинувачений у керівництві вигаданою «контрреволюційною» Спілкою визволення України. Помер у 1939‑ му в одному з таборів ГУЛАГУ.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

6 жовтня 1648р. загони війська Б.Хмельницького підійшли до Львова і атакували передмістя, з боєм захопив Високий замок - після чого львів'яни почали переговори з Хмельницьким про його відступ зі Львова..

Ян Матейко «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом», 1885 (олія на дошці, 130 x 79 см, Нацональний музей у Варшаві).

Втративши декілька тисяч вояків Хмельницький наказав полишити місто.

Начебто, під час штурму на небі з’явилась постать блаженого Яна з Дуклі. Козаки розцінили це негарним для себе знаком і відступили. Через рік містяни виготовили колону з написом: «Місто Львів завдяки Яну з Дуклі чудом звільнене від облоги Богдана Хмельницького». Встановили її біля костьолу бернардинів.

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/historyday/6-zhovtnya-v-istorii-ukraini

6 жовтня 1910р. у місті Кам’янка-Стумилова (Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Роман Кравчук (псевд. Петро, Степовий, Максим, Семен, 1718, 1920, 88), член Проводу Організації українських націоналістів, заступник головного командира УПА, Лицар Золотого Хреста заслуги УПА 1 класу.

6 жовтня 1910р. у місті Кам’янка-Стумилова (нині – Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Роман Кравчук

(псевд – Петро, Степовий, Максим, Семен, 1718, 1920, 88 та інші), член Проводу Організації українських націоналістів, заступник головного командира УПА, Лицар Золотого Хреста заслуги УПА 1 класу.

Навчався у Львівському політехнічному інституті. Брав участь в діяльності Пласту, належав до студентських та національно-громадських організацій, зокрема, до нелегальної групи «Українська націоналістична молодь».

З 1930-го Кравчук, разом із Василем Куком розбудовував підпільну мережу ОУН на території Золочівщини.

За націоналістичну діяльність польська влада у 1934 р. заарештувала Р.Кравчука та засудила на 5 років ув’язнення. У 1937 році його достроково звільнили за амністією, але вже у 1938 р. повторно заарештували. Польський суд засудив його до 8 років позбавлення волі. Строк він відбував в тюрмах Золочева, Сандомира та Тернополя. Там Роман продовжував гуртувати навколо себе українців-політичних в’язнів, проводив з ними виховну роботу, організовував страйки проти тюремних порядків і керівництва.

У 1940 році Р.Кравчук став членом Центрального проводу ОУН(б), а згодом – заступником керівника Львівської крайової екзекутиви. Він був одним з тих, хто організовував антинімецьку діяльність ОУН, за що у вересні 1941 р. був заарештований гестапо і відправлений до концентраційного табору в м. Кракові. Після звільнення у червні 1942 р. його обирали членом Проводу ОУН, де 1943 р. він став організаційним референтом (керівником виконавчого органу). У серпні 1943 р. Роман Кравчук призначений керівником найбільшого організаційного ядра ОУН – крайового проводу на Західноукраїнських землях. Раніше цю посаду займали Степан Бандера, Іван Климів, Михайло Степаняк, Василь Охримович.

Радянські спецслужби багато років намагалися спіймати Романа Кравчука. Він дивом виживав під час їхніх облав. Один такий випадок описав у своїх спогадах керівник військового округу УПА на Львівщині Василь Левкович. У 1946 році чекісти під час облави на Рогатинщині виявили бункер з підпільниками, де були Роман Кравчук, Зиновій Благий і його охорона. Не знаючи, кого вони заблокували, вороги запропонували підпільникам здаватись, а отримавши негативну відповідь – вирішили підірвати криївку. Один з підпільників спробував вийти назовні та прорватись, але одразу ж був вбитий. Тоді Роман Кравчук і його охорона (десь 11 осіб) сховалися у підземних лисячих норах, розмитих дощами, які розташовувалсь поруч з бункером і мали в довжину кілька десятків метрів, заваливши за собою вхід. Чекісти блокували територію, підірвали бункер, але підпільникам вибухова хвиля не завдала серйозної шкоди і вони, хоч і настрашені, дивом залишились цілими. Потім оперативники обшукували нори, але не повіривши, що люди після вибуху могли вижити, так і не знайшовши підпільників, відзвітували про те, що у бункері був лише один повстанець. Через кілька днів, коли розшукова операція закінчилася, знесилені від нестачі їжі та повітря, але живі підпільники змогли вибратись зі свого сховища, щоб продовжити боротьбу. Вціліли вони виключно завдяки винахідливості Романа Кравчука.

У 1948 р. радянські спецслужби щодо Р.Кравчука завели розшукову справу-формуляр (згодом вона розрослася до 17 томів), а сам він отримав від оперативників оперативну кличку «Бегемот». Чекісти заарештували батька – Миколу Кравчука, катували його, але він не видав місця перебування сина. Щоб розв’язати затриманому язик, його допитували за допомогою агентурно-бойової групи, яка була переодягнена в повстанців. Вона успішно імітувала напад на машину МДБ, коли Миколу Кравчука перевозили з однієї тюрми в іншу, імітувала вбивство конвою, забрала Кравчука до себе в заздалегідь облаштований бункер у лісі і кілька днів допитувала. Однак і в цьому випадку Микола Кравчук не вказав місця, де був Роман. Побачивши, що результатів немає, чекісти Миколу Кравчука віддали під суд і в 1950 р. його разом із дружиною засудили до 10 років ув’язнення в ГУЛАГу.

У червні 1950 р., після загибелі Романа Шухевича, Роман Кравчук став заступником Головного командира УПА Василя Кука, водночас він залишився ще й керівником підпілля на Західноукраїнських землях. У тому році Р. Кравчук став членом Української головної визвольної ради (УГВР), де використовував псевдоніми М. Гончаренко та М. Лісовий. У 1951 р. його затвердили Головою Президіяльної Колегії УГВР – Президентом підпільного парламенту воюючої України. У 1950-1951 роках сили підпілля слабшали. У своєму звіті за 1951 рік Роман Кравчук зазначав, що сили ОУН(б) швидко тануть, а втрати в деяких округах складали до 60% особового складу підпільників.

Керівництво МДБ УРСР та МДБ СРСР дуже дратувала невловимість таких провідників ОУН(б), як Василь Кук, Роман Кравчук, Петро Федун. З Москви у Київ постійно надходили вказівки посилити їх розшук. 18 грудня 1951 р. міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант М. Ковальчук для розшуку Романа Кравчука затвердив план чекістсько-військової операції, до якої залучено 4574 офіцерів та солдатів, з них 75 співробітників УМДБ по Дрогобицькій області і 78 співробітників УМДБ по Станіславській області, 110 службово-розшукових собак з 60 інструкторами, 500 курсантів учбового загону МДБ.

Під час цієї операції 21 грудня 1951 р. москалям вдалося вийти на бункер, де переховувався Роман Кравчук. Він не здався живим і загинув у бою разом із двома друзями. Співробітники МГБ, після опізнання вбитих, закопали тіло Р.Кравчука 28 грудня 1951 року у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкту № 39» УМДБ у Львівській області.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

5 жовтня 1891р. народився Микола Любинський, український мовознавець, політичний діяч періоду Української національної революції, член Центральної Ради, один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів.

Любинський Микола Миколайович з дружиною Клавдією Володимирівною

Народився 23 вересня (5 жовтня) 1891 в селі Стріхівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині Ярмолинецького району

Хмельницької області) у сім'ї священика.

У 1910 закінчив Кам'янець-Подільську гімназію з особливою відзнакою у словесних науках. Упродовж року в селі Рахни Лісові (нині Шаргородського району Вінницької області), куди переїхала сім'я, готувався до вступу в університет: виписував і студіював літературу, очікував довідку з канцелярії губернатора про політичну благонадійність. Микола також давав приватні уроки, організував бібліотеку з 3000 книг, залучив сільську молодь до читання.

У 1911 вступив на філологічний факультет

Київського університету, який закінчив 1916 року. Діалектологію вивчав у професора Розова, методику літератури — у професора

Перетця. Історію давньої літератури читав професор Маслов, історію нової літератури — професор Лобода.

Узимку 1915—1916 років працював у

Москві — у Рум'янцевській бібліотеці, готував наукові роботи про літературну діяльність

Кирила Туровського, про методику й техніку написання наукових робіт.

Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету (старостат і громада діяли нелегально).

У добу національно-визвольних змагань

Українська делегація в Брест-Литовську. 

Другий зліва в першому ряду Микола Любинський. 9 лютого 1918 року.

Фото: ЦДКФФА України імені Г. Пшеничного.

1917 року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), 1919 року ввійшов до її ЦК.

На Всеукраїнському національному конгресі

5 квітня 1917 року обраний до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з'їзду народів у Києві (секретар Ради народів), а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах.

Наприкінці осені 1917 року вирушив до

Берестя у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки.

Під час більшовицької окупації

У 1920-х роках — співробітник ВУАН. Заарештований у Києві групою ГПУ СССР на початку 1930-х. Про це залишив спогад український хімік, також член УЦР Костянтин Туркало:

"Незабаром нас відвезли вантажним автом до ГПУ на Катерининську вулицю в Липках. Там я в величезній залі колишнього будинку великого князя Михайла Олександровича застав силу силенну народу, що де-далі все прибував. Тієї ночі відбувався так званий масовий арешт і до цієї залі звозили арештованих з усіх кінців і районів міста. З видатних людей я побачив там також і Любинського Миколу Михайловича, колишнього нашого міністра чужоземних справ Української Народної Республіки за Центральної Ради, що укладав Берестейську угоду з німцями...

Працівниками ГПУ СССР був підданий різноманітним фізичним тортурам.

Перебував у концтаборі ГУЛАГу СССР.

Розстріляний москалями 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Реабілітований 15 вересня 1989 року.

Джерело 1 

Вікіпедія

**********

Джерело 2

Розстрільний календар (фейсбук)

8 січня 1938 року «репресовано за I категорією» екс-міністра закордонних справ УНР Миколу Любинського.

«Мовчати примушує мене не страх перед відповідальністю. Справа не в страху. Страх скоріше примусив би говорити. Також тут і не впертість, бо впертість має свої межі й на стільки б її не вистачило. Коли й важить тут яке чуття, то виключно чуття обов’язку перед державою і суспільством. Обов’язок цей велить мені в цьому разі говорити тільки правду. І цю правду я вже сказав...» - з матеріалів допиту.

Арештували Миколу Любинського у 1930 році за участь у міфічній «контрреволюційній організації «УНЦ» (Український національний центр), нібито завербував історик Михайло Грушевський. Зі спогадів доньки: «Приїхали вночі, вчинили обшук. Мати носила передачі до Лук’янівської в’язниці. Згодом усе це припинилося: напевно, батька відправили з етапом, але куди — не сказали». Арешт проводив уповноважений ДПУ Пашницький. Перші два тижні екс-міністр відбув у бупрі (будинку примусових робіт), а 23 жовтня написав слідчому Андрєєву: «...швидче викликати мене на допит, бо вдома мене чекає робота, а також родина залишилася абсолютно без грошей».

В додаткових свідченнях від 2 лютого 1938 року (справу вже вів інший слідчий — Погребинський) арештант наголошував: «...ні до якої таємної, нелегальної, конспіративної і контрреволюційної організації я не належав, всякі зв’язки з УПСР (організаційні і ідеологічні) я остаточно пірвав ще 1923 р. і назад до УПСР не повертався... злочинів не вчинив і винним себе визнати не можу». Але за 10 днів у матеріалах справи з'явилась заява, явно надрукована чекістами: «Заявляю перед ліцем трудящих і каюся, що я належав до контрреволюційноі організаціі, яка ставила собі за мету повалення Радвлади на Украіні шляхом повстання з допомогою інтервенціі. Подробиці діяльності цієі організаціі й моєі в ней участі я докладно оповім в окремій заяві. 11 лютого 1931 р. М. Любинський».

На допитах Любинський тримався мужньо, про що свідчить лист до слідчого Соломона Брука: «...Ви радите, енергійно радите, написати докладне зізнання й щире каяття. Мотивуєте тим, що такого поводження від злочинця вимагає політичний момент, що від цього мені легче буде, вказуєте на приклад інших в’язнів, що вже розкаялися. Нарешті кажете, що моя упертість викликає обурення проти мене, і що наслідком того я зазнаю різних мук, і, що найголовніше, все одно потім напишете, що ви радите...».

Любинський писав: «...ніколи не примусить мене також брехати й безпідставно й брехливо брати на себе вину, робити з себе контрреволюціонера, коли я насправді таким не був... Краще зазнати найлютішої кари, аніж прийняти на себе такий тяжкий наклеп». Харківські чекісти Семен Долинський і Генріх Люшков надіслали до Києва витяги з показань інших арештованих у справі «УНЦ», зокрема про «третю нараду членів ЦК УПСР у квартирі Голубовича», і радили колегам використати ці матеріали «в целях раскачки арестованного Любинского». Але останній не здався і не зламався.

20 вересня в’язень камери № 28 спецкорпусу бупру в Харкові подав заяву керівникові слідчого відділу відомства Семенові Долинському: «Протягом несподівано довгого десятимісячного слідства слідчі ДПУ страхали мене різними тортурами, арештом родини, пророкували найтяжчі кари, не виключаючи навіть розстрілу. До цих заяв можна було ставитися як до дуже впливових методів допиту, що не обов’язково мають здійснитися. Але цими днями, розмовляючи зі мною, Ви також сказали, що мене чекає десятилітня ізоляція від суспільства. Ваші слова я повинен брати серйозно й, не погоджуючись з Вашим висновком, дозволяю собі, поки ще не пізно, проти такого проекту енергійно заперечити й запротестувати... Взагалі в процесі слідства я свідомо мало, а може, й недостатньо підкреслював додатні сторони мого життєпису... За радянської влади — десять років роботи в Академії, п’ять років роботи в КВЗІ, три роки в Робітничому університеті, активна участь у переведенні українізації, в профроботі, в житловій кооперації, в радянській пресі... Невже ж все це нічого не важить? Невже ж все це треба завершити десятьма роками суворої ізоляції??! За що?! Кажуть, що на мене є викази інших. Припустімо, що й так. Напевне, цих виказів небагато. Дуже може бути, що автори деяких виказів вже позрікалися своїх слів. Напевне, ці викази одне одному суперечать, бо ж не можуть усі однаково брехати... Цих виказів я не читав і не бачив, і з авторами очних ставок не мав... Справді, це дуже принадна думка — рятувати себе тим, що брехати на інших. Мабуть, так і міркували ті, що на мене виказували. Я таким шляхом не міг піти й не пішов. Чому? Не знаю. Може, це альтруїзм, може, ідеалізм, може, звичка говорити тільки правду... Це ніяка заслуга й тим більше не геройство. Але це й не злочин... Карати мене — це карати ту інтелігенцію, яка щиро пішла на радянську роботу, повірила, що між пролетаріатом і інтелігенцією нема ворожнечі, повірила, що давні помилки забуто і прощено... Ні! Мене не треба й не можна карати. Це буде помилка. ...Один зі слідчих сказав, що якби я був інженер, то, може, мене й випустили б, але оскільки я тільки лінгвіст, то без мене революція не постраждає. Це дуже невлучний дотеп! Міркуючи так, можна б поодинці половину населення винищити... Я думаю, що мовознавці-лінгвісти дуже потрібні й будуть потрібні навіть тоді, коли зайва буде міліція й червона армія...».

Обвинувальний висновок у справі Миколи Любинського склав уповноважений СПВ ДПУ УСРР Георгій Бордон. Затвердив документ Борис Козельський. В обвинувальному висновку харківські чекісти записали: «В марте 1931 года ГПУ УССР была ликвидирована украинская контрреволюцион

ная организация «УНЦ», ставившая своей целью — свержение Соввласти на Украине. Материалами следствия установлено, что активную руководящую роль в организации играл Любинский Николай Михайлович»

Любинський відбував строк у Карелії. Дружина і доньки тільки у 1933-му дізналися, що Любинський живий і перебуває в Медвеж’єґорську.

З архівів: «Любинский Николай... проживал в с. Повенец Карельской АССР, работал архивариусом Управления Беломорканала. Арестован 12 ноября 1937 г. Особой тройкой УНКВД Ленинградской области. 15 декабря 1937 г. приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян в Карельской АССР (Сандармох) 8 января 1938 г.».

Слідча справу знаходиться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Посилання:

1. Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення http://bit.ly/1OfcsTg

2. Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження

http://bit.ly/1RxxT6f

3. Любинський Микола Михайлович http://bit.ly/1O8tGUj

4. Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам’яті http://bit.ly/

1TJn5Bh

5 жовтня 1594р. в Україні почалося народне повстання під проводом Северина Наливайка.

Повстання Наливайка — козацьке повстання в Україні під проводом Северина Наливайка та Григора Лободи супроти шляхти у 1594 –

1596 роках. Окрім соціальних причин значно зумовлене спробою закріплення утримання у складі коронного війська козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків.

У липні 1594 року, повернувшись з загоном

козаків після походу в Молдавію супроти османів, С. Наливайко розіслав шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків.

Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували участю в загальнохристиянській боротьбі з мусульманами. Та оскільки на той час небезпека вторгнення вже минула, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Так, була здійснена спроба вибити Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й розгромили супротивників.

Крім загонів Наливайка, на Східному Поділлі також квартирувалися запорожці Лободи та чимало реєстровців. Опанувавши

Брацлавщину та Південну Київщину, козацькі загони подалися на Волинь та на землі Південної Білорусі. Тривале перебування регіону під козацькою опікою призвело до поширення бунтівних настроїв і серед інших верств населення. Козацьке військо, яке налічувало 12 тисяч осіб, здобуло Гусятин,

Канів, Бар, Луцьк та інші міста. 

Наприкінці 1595 року і на початку 1596 -го повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині.

У Білорусь на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою. В Білорусі повстання мало виразно антишляхетський характер.

Делегація шляхти з України на аудієнції в

Сигізмунда III скаржилась, що козаки допекли їм гірше, ніж татари, і просила порятунку. Проте королівська влада тривалий час залишала волання лицарського стану без уваги оскільки у Варшави, як завжди, бракувало військ здатних приборкати козацький виступ. Окрім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні рубежі республіки.

Посполите рушення східних воєводств виглядало відверто слабко у порівнянні з арміями бунтівників, і з початком 1596 р. уряд уперше мобілізував проти них коронні війська — тридцять гусарських і дванадцять

козацьких хоругов, чотири роти найманої піхоти й вісім рот вибранців, а також дві тисячі жовнірів кварцяних рот. Усього було мобілізовано вісім тисяч вояків, яким мали надавати допомогу чотири тисячі литовських військ.

В грудні 1595 р. уряд Речі Посполитої вислав на приборкання повстання військові сили під командуванням польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. 

В кінці січня 1596 року Наливайко з невеликим загоном (1500 осіб) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23 березня ( 2 квітня) 1596 року загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ.

14 квітня відбулась битва під Каневом.

В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними корогвами.

Навесні 1596 року на Солониці під Лубнами повстанці були оточені переважними силами війська Речі Посполитої. Майже два тижні (з 25 травня) героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям

амністію, якщо вони складуть зброю.

Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28 травня ( 7 червня ) 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам. 

Під час переговорів військо Речі Посполитої зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з Криштофом Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя.

С. Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де

11 квітня 1597 року після нелюдських тортур їх стратили.

Михайло Кріса "Кобзар" - кeрівник боївки ОУН, що діяла в Київській обл. до квітня 1952 р.

Михайло Кріса (псевдо «Кобзар»; народився 1922, с. Велика Березовиця, нині Тернопільського району Тернопільської області — розстріляний москалями 16 грудня 1952, Проскурів).

Український військовик, керівник боївки ОУН, що діяла в Київській області до весни 1952 року. Лицар «Бронзового Хреста Заслуги» (02.09.1947) та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах» (30.06.1948).

Заарештований у ніч з 20 на 21 квітня 1952 року разом з підпільником Михайлом Оліяником «Богданом», міжобласною оперативною групою Кам'янець-Подільської, Вінницької та Київської областей, в лісовому масиві західніше м.Ставище Київської області.

На одному з перших допитів Михайло Кріса заявив слідчим:

« Я не бажаю видавати органам радянської влади тих, хто мені допомагав у моїй діяльності... Я є ворогом радянської влади і не бажаю приховувати те, що брав активну участь у проведені військових дій проти москалів"

Михайло Кріса «Кобзар» розстріляний москалями у Проскурові 16 грудня 1952 року.

Джерело:

Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

(Фейсбук)

Цей день в історії УПА - 5 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

"Їжак" - Семенюк Іван Дмитрович. охоронець провідника "Криворога".

*********

1944 рік

У бою з москалями на околиці села Кропивник на Станіславщині сотня «Месники» УПА-Захід знищила капітана, старшого лейтенанта і 5 рядових. Втрати УПА: двоє загиблих.

Відділ сотні «Холодноярці» у засідці на шляху біля Ясниська на Львівщині знищили трьох військових НКВД. Здобуто 3 гвинтівки.

1945 рік

Пошукова група НКГБ захопила криївку в селі Жирова на Львівщині. 7 повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, однак прорватися не змогли і підірвалися гранатами.

У селі Попелі на Дрогобиччині повстанці захопили оперуповноваженого райвідділу НКВД і старшого сержанта полку внутрішніх військ.

У бою з москалями у селі Батятичі на Львівщині загинули четверо повстанців.

1947 рік

У селі Раковець на Станіславщині підпільники спалили сільську раду і молочарню.

Станичний ОУН Степан Козак – "Крук" загинув у бою з москалями у селі Пчани на Дрогобиччині.

1948 рік

У селі Задеревач на Дрогобиччині повстанці спалили будівлі колгоспу, клуб і молочарню.

У селі Новий Яр на Львівщині повстанці знищили колгоспницю Марію Мацько, депутата Верховної Ради УРСР.

1950 рік

Під час боїв з москалями у селах Верхня Стинава і Кам’янка на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1951 рік

Опергрупа МГБ у селі Чаньків на Кам’янець-Подільщині захопила в полон двох повстанців.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Боївка СБ "Осипа" Коваленка, літо 1950 р.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

5 жовтня 1883р. у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

Народився у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

Розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.

Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф. Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. 292 стор. Автор: Іван (м. Київ) 1929 р. н. та Антін СОКОЛОВСЬКІ (м. Київ) 1931 р.н., уродженці с. Бігалі Любачівського повіту.

Наше рідне село Бігалі розкинулося біля річки Любачівка. У ньому, як і в сусідніх селах Кобилиця, Лукавець, Суха Воля, Нова Гребля, переважно жили українці. Вони говорили своєю, українською мовою, мали свою українську школу та греко-католицьку церкву. Пройшовши через різні окупації, корінне населення села зуміло зберегти свої національні почуття, мову, гідність, звичаї, традиції тощо.

З осені 1939 до червня 1941 рр. наше село, як і інші села на правому березі ріки Сян, належали до СРСР.

На долю українського населення Любачівщини, інших районів у 1941-1944 роках випав страшний терор від польського шовіністичного підпілля.

У 1944 р. з приходом Червоної армії встановлюється Польська республіка, а кордон між нею та УРСР лягає в основному по лінії Керзона. Кремлівських правителів, очевидно, не турбувало, що понад 700 тис. українців Любачівщини, Надсяння, Холмщини, Лемківщини – мешканці цих етнічних українських земель – опиняться у межах Польщі. Ця доля спіткала і наше с. Бігалі.

Відтоді почався організований жорстокий терор, скерований проти українців. Відкрито на повну силу лунало гасло: «українці – за Збруч!»

Польська поліція, Армія крайова та польські банди почали грабувати, вбивати українців, особливо вночі. Щоб якось захиститися, селяни організовували у нічний час групи вартових, які ходили селом і при небезпеці піднімали ґвалт, скликали на оборону. Виникла необхідність організовувати українські озброєні партизанські загони, щоб захистити своїх людей.

Нам поталанило, що в той час залізничний міст через річку Любачівку охороняли солдати Червоної армії. Для підсилення безпеки зимою 1944-1945 рр. наш батько і ще три господарі звернулися до командувача підрозділом охорони мостів, щоб дозволив по одному солдату ночувати в нашому та інших домах. Тато щовечора привозив кіньми солдата. Це був Леонід Медвєдєв, родом десь із Вінниччині чи Житомирщини, який розмовляв українською мовою. Польські бандити володіли інформацією, що в сім'ї Соколовських та деяких інших сім'ях ночують озброєні солдати Червоної армії, тому не наважувалися на нас нападати Загальний страх панував в українських оселях, бо грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців на Любачівщині частішали. Люди ховали зерно, одяг, споруджували нехитрі криївки з замаскованими входами.

Потім польські банди приступили до тотального знищення українських сіл. Так, одного разу сусіднє с. Кобильниця було оточене польськими поліцаями і їх помічниками та підпалене. Хто намагався рятуватися і втікати з села – розстрілювали. Після цієї трагедії поховали близько 30 невинних людей, в тому числі жінок і дітей

Другий випадок із нашої родини. У селі Лукавець жив родич Микола Шван, який пішов у партизани, штаб яких розміщувався в Чорному лісі. Він періодично приходив додому за продуктами, одежею тощо. Одного разу польська поліція, вистеживши, коли він прийшов додому, змусила батьків видати його. На очах матері та батька Миколу розстріляли на порозі рідного дому.

Третій випадок з сім'єю Микитів із с. Бігалі Це була талановита сім’я музикантів: батько і три сини (Петро, Микола, ім’я третього не пригадуємо). Всі вони грали на різних інструментах. Одного дня до них прийшли польські поліцаї, спочатку сильно побили Петра, потім прив'язали його за ноги до воза і тягали по селі, поки він не помер.

Таких фактів масових убивств невинних людей – безліч Все це організовувала польська влада, щоб залякати українців та змусити їх виселитися із рідних земель.

Отож, геноцид щодо українців розв'язаний поляками та підтриманий радянським урядом, поступово втілювався в життя. 9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядом СРСР у Любліні підписано договір про переселення українського населення з Польщі. 

Переселення повинно було проходити без жодного тиску та примусу. Але публічних оголошень на виїзд в Україну було дуже мало. Тоді польська влада вирішила прискорити евакуацію своїм випробуваним способом: нещадним терором проти українського населення. Влада організувала відділи Армії крайової, які в листопаді-грудні 1944 р. та січні-лютому 1945 р. нападали на українські села, знищували людей, їх майно.

У такій ситуації УПА і підпілля організовують збройну боротьбу проти нападів польських поліцаїв на села. Загонам УПА на Закерзонні було діяти нелегко, тому що проти них окрім польської банди та Армії крайової, діяло НКВД СССР.

Пригадуємо, що планувався замах на знищення нашої сім'ї: тато, мама та семеро дітей. Найменшій сестрі було 1,5 рочку. Наша сім'я належала до національно та ідейно свідомих українців. Про цей замах нас попередив знайомий поляк. Акції терору і погрози під час виселення лунали щодня. Щоб врятувати життя нашої сім'ї, батько згодилися на переселення у березні 1945 р. Пам'ятаємо, як у день від'їзду на наше подвір'я прийшли польські поліцаї і заявили, щоб через дві години нас там не було. Мама збирала зимові й інші речі й чекали на підводу. Один із поліцаїв підійшов до мішка з квасолею, що мали забрати з собою, копнув його і квасоля розсипалася по подвір'ї в траву. Мама заплакала, а поліцай підійшов і вдарив маму прикладом автомата. Ми дуже налякалися і плакали.

Під тиском польської поліції батьки разом з дітьми залишили свою господарку і приїхали возами на залізничну станцію Нова Гребля. Станція охоронялася військовими Червоної армії, але на ній не було вагонів для відправки, і ми залишилися просто неба. Був холодний березень. Батько побудував тимчасовий намет, а ми, дітвора, зігрівалися під маминими перинами.

На залізничній станції ми пробули понад два тижні. На саме Благовіщення, 7 квітня 1945 р., подали товарняки, ми завантажилися та й від'їхали в Україну. Більша частина українців с. Бігалі, інших сіл залишилася, але ненадовго. Їх брутально виселили на західні пронімецькі землі під час злочинної акції «Вісла» (1947 р.).

Після того як ми виїхали, всю нашу господарку (хату, стодолу, хлів) спалили, щоб не було куди повернутися. Так споконвічні українські землі (від часів Київської Русі) залишилися без українців. Нам боляче згадувати ці страшні роки жорстокого польського геноциду над корінним українським населенням Закерзоння.

Джерело

http://www.vox-populi.com.ua/

4 жовтня 1947р. виповнилось 5 років із часу організації перших збройних груп повстанців. Напередодні цієї річниці в Борщівський район прибув крайовий провідник ОУН Василь Бей (псевдо «Улас»).

(Василь Іванович Бей (псевдо «Улас», «Титар»,

«Василенко», «Василенко Улас», «Гулий»; народився 3 березня 1922р., с. Литвинів, нині Підгаєцький район, Тернопільська область — загинув у бою з москалями 23 травня

1952р., с. Чернихів, Зборівський район,

Тернопільська область ) — крайовий провідник ОУН ОСУЗ (1947—1949), командир

ВО-3 «Лисоня» (3.08.1947—23.05.1952).

Він зустрівся з активом збройного підпілля регіону на базі Чортківського надрайонного Проводу, який якраз і розташовувався у печері «Озерна» поблизу Стрілківців. 

Під час зустрічі повстанці тоді вишикувались під просторим склепінням підземної зали, і Василь Бей зачитав перед ними наказ Проводу про нагородження Хрестом заслуги сотника Володимира ,який втратив зір у лавах УПА, а також про присвоєння військових звань іншим бійцям. 

Тоді ж він повідомив, що ОУН та рештки УПА зливаються в одну організацію — збройне підпілля ОУН-УПА… Те місце схову в печері не могли викрити майже два роки.

Джерело

https://teren.in.ua/2018/10/04/4-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Цей день в історії УПА - 4 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Родина українців Калишів - Калиш Степан, 51 р. (вбитий поляком Левандовським родом з с. Верби), його дружина Калиш Марія Никипорівна, 51 р., Калиш Василь Степанович, 12 р., невістка Калиш Капітуля, 31 рік, донька Калиш Надія Михайлівна, 5 років.

Вбиті і спалені поляками 26.02.1944 р. в с.Капітулка Володими-Волинського р-ну

Фото із книги Я.Царук. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волин

ський район . Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2003.- с.57

**********

1944 рік

У селі Велике Вербче на Рівненщині повстанці знищили трьох працівників райкому КП(б)У, що проводили хлібопоставки.

Відділ УПА-Захід у бою з загоном НКВД, що проводив конфіскацію коштів у населення (так звана «третя військова позика») у селі Гримне на Львівщині, знищив міліціонера кінного взводу, трьох бійців винищувального батальйону і поранив оперуповноваженого.

1945 рік

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід у засідці на вузькоколійній залізниці в районі села Тисів на Станіславщині поранила трьох охоронців. Підірвано колію, знищено локомотив.

У засідці біля села Манів на Станіславщині повстанці спалили легковий автомобіль і знищили лейтенанта НКВД та трьох автоматників, що везли гроші для своєї частини.

У селі Березина на Дрогобиччині підпільники знищили приміщення МТС з усім обладнанням.

1946 рік

Троє повстанців загинули у бою з москалями у селі Ялинкувате на Дрогобиччині.

1947 рік

Рейдова група УПА в селі Катеринівка на Кіровоградщині знищила документи сільради і телефонний зв’язок, розповсюдила антирадянські листівки.

1948 рік

Під час боїв з москалями у селах Лужок і Новий Кропивник на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У райцентрі Перегінське на Станіславщині повстанці знищили начальника винищувального батальйону.

1949 рік

У бою з москалями у селі Розділ на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Олексій Любинський – «Борис» і зв’язкова Євгенія Лавро – «Вітка».

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

4 жовтня 1890р. у Львові створено Русько - Українську радикальну партію - першу Українську політичну партію.

РУСЬКО-УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (РУРП)

Перша українська політична партія сучасного типу: з масовим реєстрованим членством, структурою та програмою. Заснована 4 жовтня 1890 року з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Кирила Трильовського й інших на основі гуртків "драгоманівців", що існували у Львові наприкінці ХІХ століття. У 1899 році розпалася на три частини, внаслідок чого сформувались основні політичні сили українців Галичини: національні демократи, радикали, соціал-демократи.

Історія

В основі політичної програми — соціалізм, демократія, ідеї кооперації та модернізація. Партія перебувала в перманентних конфліктах з Греко-католицькою церквою, провідною на той час інституцією українців в Галичині. Проголошувала ідею єдності українського народу, розділеного державними кордонами Австро-Угорської та Російської імперій.

Контекст

Через аграрний характер економіки краю, наявність трьох великих національних груп (українці, поляки, євреї), а також міцні позиції церков сформувався так званий аграрний соціалізм. Це означало, що робітниче питання відходило на другий план, важливим було національне визволення, а замість атеїзму і матеріалізму акцент робився на антиклерикалізмі.

Важливе для селян земельне питання, у зв'язку з міжнаціональним протистоянням, набуло морально-етичного та патріотичного значення. Земля трактувалася не тільки як засіб виробництва, а як "священне надбання народу". Самі ліві не визнавали себе інтернаціоналістами — розвинулася специфічна політична течія  австромарксизм, для якого актуальною була національно-культурна диференціація. У 1897 році був прийнятий статут австрійської соціал-демократії, який передбачав поділ на національні фракції та їхню автономію. Ідея "класової боротьби" доповнилася націоналізмом, через що приналежність до соціальної групи ототожнювалася із приналежністю до конкретного народу. І хоч боротьба класів всередині однієї нації суперечила принципам націоналізму, зате завжди можна було критикувати капіталізм з національних позицій — експлуататорів можна було таврувати як іновірців, зайд чи окупантів.

Усе це було актуальним в Галичині власне для українського соціалістичного руху, оскільки в польськомовних містах був можливим "нормальний соціалізм". Польський соціалізм міг ідеологічно ґрунтуватися на марксизмі (як соціалізм "державної нації"), натомість для українського проекту більше підходив соціалізм "драгоманівського" типу. Михайло Драгоманов запропонував формулу, яка в українському випадку узгоджувала соціалістичні та національні ідеї. Оскільки українці були представлені здебільшого селянством, то їхні соціальні вимоги автоматично вважалися й національними. Крім того, Михайло Драгоманов пропонував федеративний устрій соціалістичного руху (і майбутньої соціалістичної держави) на противагу Марксовій тезі про асиміляцію "недержавних" народів "державними".

На практиці це означало вибір організаційної структури для соціалістичного руху: в одній партії із соціалістами інших національностей чи як окрема організація. Це повинно було визначити статус українців після майбутньої соціалістичної революції: на засадах федералізму із представниками інших націй, повністю самостійно чи в складі унітарної держави якогось з "державних" народів.

На початку ХХ століття конфлікт між національним та соціальним в українському соціалістичному русі був вирішений на користь першого. Теза про майбутню самостійність українського народу стала загальноприйнятою, вважалася запорукою "піднесення народних мас на національному ґрунті". Оскільки марксизм передбачав зникнення "недержавних" народів й опору на практично відсутній в Галичині пролетаріат, ставлення до нього було критичним. Реальність змушувала українських соціалістів робити основну ставку на селянство, при цьому відкидалася теза про його майбутню пролетаризацію. "Робітниче" питання поступилося місцем "хлопському", а "соціальне" — "народному".

Історія

Радикальна партія виникла як альтернатива старим групам українських політиків Галичини: русофілам та народовцям. Підтримка русофілів зменшилася після судового процесу 1882 року і звинувачення в симпатіях до Росії. Народовці, щоб достукатися до селянства, змушені були іти на компроміси з греко-католицьким духовенством. Відповідно, їхня риторика почала схилятися до консерватизму.

Ще в 70-х роках ХІХ століття молода інтелігенція критично оцінювала діяльність і русофілів, і народовців. Під впливом Михайла Драгоманова молоді політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький зацікавлюються соціалізмом. Так сформувалася радикальна течія, яка стала відомою завдяки судовому процесу 1877–1878 років.

Попри нечисленність, радикали були помітним фактором у політичному житті, ведучи пропаганду соціалізму серед селян та робітників, різко критикували духовенство.

Згодом радикальна течія була організаційно оформлена в РУРП (Русько-українську радикальну партію). Установчий з'їзд відбувся 4–5 жовтня 1890 року у Львові — столиці краю та місті, де проживала більшість політично активних на той момент українських діячів, працював університет. Крім того, Львів вважався центром політичного життя українців через розміщення тут митрополії Греко-католицької церкви, тут у 1848 році була створена Головна Руська Рада. У подальшому Львів був центром, де відбувалися партійні з'їзди, працювали редакції часописів. Зрештою, робота Галицького сейму робила місто центром прийняття рішень і дискусій.

Досягнутий 1890 року, під тиском австрійської влади, українсько-польський компроміс ("Нова ера") радикали не сприйняли. Як зазначав Іван Франко, боротьба з "Новою ерою" стала одним з головних завдань Радикальної партії, яка виступала за національні автономії для кожного народу імперії.

Ще на установчому з'їзді окремі члени партії виступали за проголошення національних вимог і, зокрема, поділу Галичини на українську та польську частини. Цю пропозицію не підтримала більшість, що призвело до конфлікту між "старими" (Франко, Павлик, Терлецький, Данилович) та "молодими" радикалами (Будзиновський, Левицький, Охримович).

Суперечність вирішили аж на 4-му з'їзді партії 29 листопада 1895 року. Тоді було проголошено ідею самоуправління як передумову для соціалізму, а також заяву про самостійність українського народу. Теза про самостійність з'явилася в книзі радикала-марксиста Юліана Бачинського "Україна irredenta" і була внесена в партійну програму.

Після переїзду до Львова у 1894-му історика Михайла Грушевського, розпочався процес зближення поміркованого крила радикалів (Іван Франко) та лівоцентристів із середовища народовців, а 1899-го, у результаті розколу РУРП, була утворена Українська національно-демократична партія (УНДП). Того ж 1899 року від Радикальної партії відкололися марксисти, утворивши Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Усі три партії залишилися прихильниками ідеї політичної самостійності України.

Оскільки партія, після розколу 1899 року, спиралася на підтримку передусім селянства, головним напрямом роботи було "пробудження широких народних мас" задля залучення їх до активного політичного життя, перетворення на реальну силу. У самому Львові, зважаючи на етнічний склад та структуру населення, підтримка української "селянської" партії була мінімальною. Тому після розколу провід партії переїхав до Коломиї.

РУРП була першою партією, яка системно розвивала низові осередки, фонди, просвітні структури ("Поступ"), кооперативи ("Народні спілки"), товариства ("Січ"), організовувала передвиборчі віча. Стабільно видавали партійну пресу (часописи "Народ", "Хлібороб", "Радикал", "Громадський голос").

Партія мала невелике представництво в Державній Раді (парламенті) та Галицькому сеймі. Так, якщо 1891 року партія не здобула жодного парламентського мандату, то в 1897-му депутатами стали двоє радикалів, у 1911-му — п'ятеро. У Галицькому сеймі 1913 року налічувалося шість представників РУРП.

Натомість в роботі на низовому рівні партія досягла відчутніших результатів. Зокрема, варта уваги ідея "селянського страйку" як способу політичного тиску на польських землевласників. У 1902 році відбувся сільськогосподарський страйк, у якому взяло участь близько 200 000 селян. Він мав одночасно і соціальний, і національний характер, адже вимоги полягали в підвищенні платні польськими землевласниками та невтручанні польської адміністрації в процеси еміграції.

1 серпня 1914 року разом з національно-демократичною та соціал-демократичною партіями радикали утворили Головну Українську Раду, яка сформувала Бойову управу та Легіон Українських січових стрільців. Активно брали участь у формуванні ЗУНР.

У міжвоєнній Польщі, після об'єднання з волинськими есерами 1926 року і створення Української соціалістично-радикальної партії (УСРП), партія продовжила політичну діяльність: брала участь у виборах до польського сейму і сенату (1928, 1930), увійшла до Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, створювала організації "Каменярі", "Союз українських працюючих жінок — Жіноча громада у Львові", видавництва, часописи.

У 1946–1950 роках УСРП продовжила свою діяльність в еміграції.

Джерело:

https://lia.lvivcenter.org/uk/organizations/rurp/

Гальчевський Яків Васильович (Орел, Правобережець, Войнаровський) - сотник Армії УНР. Убитий солдатами Армії Крайової.

                          (2.10.1894-08.1943)

Походив із селянської родини с. Гута- Літинська Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класну Курилівську учительську школу, працював учителем у сільських школах. У 1915 р. був мобілізований до армії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 22.11.1918 р. — отаман Літинського куреня Українського Козацтва, який у грудні 1918 р був влитий до складу 61-го Гайсинського пішого полку ім. С Петлюри, командував батареєю при цьому полку. Деякими

мемуаристами та дослідниками вважається командиром 61-го Гайсинського пішого полку, однак за наказами по полку за грудень 1918 р. — травень 1919 р. як командир полку не згадується.

02.04.1919 р. був представлений до підвищення до наступного звання та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). З травня 1919 р. — командир партизанського загону у Літинськомку повіті. У 1920 р служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. У липні 1921 р. на чолі загону у 70 повстанців перетнув польсько-радянський кордон та вів партизанську війну проти радянської влади у Літинському повіті.

02.09.1922 р. загін отамана Гальчевського-О

рла у кількості 66-ти осіб залишив радянську територію, перетнув Збруч та повернувся на територію Польщі. На початку липня 1923 р. усього лише з 5 повстанцями знов перейшов на радянську територію, де партизанив у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах.

Восени 1923 р повернувся до Польщі. 01.04.1925 р з 10-ма повстанцями втретє перейшов на радянську територію для ведення партизанської війни. Вкінці 1925 р. повернувся до Польщі. На еміграції жив у Варшаві. З 1928 р під прізвищем «Войнаровський» служив контрактовим офіцером (майором) у польській армії — у 67-му піхотному полку (Бродниця). У серпні 1939 р. командував позаштатним 4-м батальйоном цього полку.

З 08.09.1939 р. — командир батальйону Оборони Народової «Бордниця», відзначився у боях проти німецьких військ під м. Кутно, був представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». Останнє звання у польській армії — капітан. Потрапив до німецького полону, у січні 1940 р. був звільнений за клопотанням уряду УНР в екзилі. 

16.06.1942 р сформував та очолив т. зв. Холмський легіон самооборони, що захищав українське населення від нападів поляків. 

Загинув у власному домі під час нападу польських партизанів у с. Пересоловичі (Peresołowice) Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Гальчевський годину тримав оборону, поки, врешті-решт, не був застрелений. Прошите кулями тіло поляки витягли на подвір'я і порубали.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

"Світлина виконана з нафтової вежі у селі Руська Ропиця (сучасна с. Гурна) - червень 1947 рік. Виселення Українського населення поляками (Акція Вісла)"

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

3 жовтня 1896р. у селі Костюшки на Житомирщині народився Павло Ковжун, Український графік, живописець, мистецтвознавець.

Закінчив відділ малярства Київського художнього училища. Учасник Першої світової війни на Румунському фронті, був двічі поранений.

«З Києвом мав регулярний зв’язок і, буваючи в Києві, брав участь у таємних засіданнях старшої української громади…– писав у спогадах Павло Ковжун. – В полку і дивізії заклав і організував гурток українців-старшин, яких освідомлював національно під час сидіння в окопах».

Редагував фронтові газети «Козацька думка», «Україна», «Голос Часу». За часів Центральної Ради – представник військової місії до Румунії, входив до військово-історичного відділу Генштабу. У 1918-1919 рр. працював в інформаційному бюро Сірої дивізії, учасник боїв із більшовиками та поляками.

Після поразки Української революції мешкав у Львові. Співзасновник знаменитих львівських мистецьких об’єднань Гуртка діячів українського мистецтва (1922-1926) та Асоціації незалежних українських митців (1931-1939). Організатор численних художніх виставок.

Вважається одним із найвидатніших послідовників Георгія Нарбута. Його графіка неодноразово експонувалася на міжнародних виставках у Празі (1924), Брюсселі (1927), Лос-Анджелесі (1931), Берліні (1937), Римі (1938).

Займався розписом багатьох церков Галичини складними орнаментальними композиціями в українсько-візантійському стилі.

Помер 15 травня 1939-го у Львові від запалення легенів. Похований на Личаківському цвинтарі.

Джерела.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua