12 листопада 1808р. у с. Варва на Чернігівщині народився Осип Бодянський, Український філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, письменник, видавець.

Народився в сім'ї священика. Навчаючись у духовній семінарії в Переяславі, захопився фольклористичними студіями, брав участь в аматорських театральних виставах. 1834-го закінчив московський університет. Протягом 1837-1842 pоків перебував у науковому відрядженні у південних та західних слов’янських країнах. У 1842-1868 pоках був професором московського університету, а з 1845 року – секретарем товариства історії та старожитностей. 

Протягом 1846-1848 та 1858-1877 pоків редагував університетське періодичне видання «Чтение общества истории и древностей российских», у яких опублікував багато цінних матеріалів з історії України, народні пісні.

Бодянський у своїх працях «Розгляд різних поглядів про давню мову північних і південних русів» (1835, рос. мовою), «Г. [господину] возводителю к общеславянскому коренному звуку» (1843), у літературно-критичні розвідці про твори Г. Квітки-Основ'яненка (1834) обгрунтував давність і самобутність української мови, досліджував її історію, фонетику, граматику, стилістику, обстоював фонетичні принципи українського правопису, нормалізацію української літературної мови на основі полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови. Започаткував порівняльне вивчення української та інших слов'янських мов.

Переклав російською мовою ряд праць П. Шафарика та ін. слов'янських учених. Зібрані Бодянським українські народні пісні опублікував 1978 у кн. «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських». Автор праць з історії «Про погляди відносно походження Русі» (1835 рік), «Про час виникнення слов'янських племен» (1855 рік) та слов'янської філології «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів» (1837 рік) та ін. Послідовно відстоював самобутність і самостійність української мови й літератури. У 1846 році вперше видав «Літопис Самовидця» (можливий автор – Р. Ракушка-Романовський) та «Історію Русів», був ініціатором видання «Народних пісень Галицької і Угорської Русі» Я. Головацького.

Бодянський перебував у дружніх стосунках з Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком. 

Найвище цінував він дружні контакти з Шевченком. Обговорював з ним видання «Живописной Украины», зацікавив Кобзаря історією чехів та Шафариком, котрому український поет присвятив поему «Єретик». Плануючи видання всеслов’янського альманаху, Бодянський переписав для нього 15 творів Шевченка. Він підтримував поета в роки заслання, переживав за його важку долю, як за рідного брата. Уболівав, скільки Шевченко міг би створити шедеврів, якби не те вороже заслання. 9 травня 1861-го Бодянський був серед тих, хто прощався з Шевченком у церкві Тихона-чудотворця у москві.

Помер 18 вересня 1877 року в москві, де й похований.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Спомини про бій УПА "Коршилівська трагедія 1944р." автор: Кучабський Нестор.

Двадцять третього травня 1944 року сталася трагедія, яка принесла страждання багатьом десяткам родин, а деякі взагалі перестали існувати, не стало продовження роду людського. В неділю досвітком, 22 травня 1944 року, на денний відпочинок закватирував курінь «Бистрого» – Ярослава Бєлінського (народився 1920 року в с. Товстеньке, колишнього Копичинецького району Тернопільської області). Курінь мав більше 600 вояків, невеликий кінний відділ розвідки, відділ важких кулеметів, великий обоз більше як з 50 підвід з провіянтом і військовим спорядженням, дві польові кухні.

Село наше невелике, до 70 господарств на цей час нараховувало, то в кожній хаті помістилося по рою вояків. Всюди повстанці: хто відпочивав після нічного маршу, хто ніс охорону села. Гамір, наші сільські хлопці повиходили зі своїх схованок, всюди людно, велике духовне піднесення: наше військо і така сила. Часто лунали автоматні черги, особливо зі східного боку села, то мали необережність фронтовики гнатися в село за провіянтом. Протягом дня повстанці реквізували в большевиків 5 підвід для свого обозу, відбили 3 автомашини, підбили літака-розвідника, що обсервовував село, він впав за ліском «Дубиною». Загинуло одинадцять солдатів і офіцерів в перестрілці під час їх роззброєння.

У центрі села, в хаті Колодій Меланії, став на постій штаб куреня «Бистрого» зі своїми командирами, її два сини Дмитро та Іван – члени ОУН. Молодший Іван за німецької окупації проходив вишкіл в Карпатах. В селі була розгалужена організація ОУН, інші односельці вступають добровольцями в курінь «Бистрого» Української Повстанської Армії. До куреня ще приєдналося кілька клебанівських хлопців, отже повстанський загін збільшився більш як на чотири десятки вояків.

Перед вечором доносяться стріли під селом, було зрозуміло, що село здалека оточене. Ворог підпалили господарства Базилінського Павла, Луб'янецького Григорія. Повстанці, в свою чергу, вигнали в глиняники дві автомашини і там спалили їх, а третю, яка правим колесом з'їхала з містка, так знищили, не палили, бо близько були хати. По заходу сонця колона вишикувалась на головній дорозі села, сотні за сотнями, обоз, добровольці, колону замикає чота забезпечення. Повстанці поскидали шапки, відмовили разом молитву «Отче наш», впала команда «Кроком руш!». І забриніло в кожного на устах «Ще не вмерла…», в декого, може, і востаннє. Хвилею колихнулося море людських голів, і довжелезна колона розтягнулася на марші до півтора кілометра, дівчата відпроваджали її аж ген далеко за село, в «Гончариху».

Колона рухалася на північний захід «татарським шляхом», що ним у 1648 році Б. Хмельницький йшов з татарами на Збараж, на поляків. Там повертає на північ на Новий Рогівець. Поступила команда замаскуватися під червоних партизанів, на шапки почепити червоні стрічки. Дальні шляхи – Луб'янецький ліс, хутір Коршемки і Шильський ліс, в якому «Бистрий» планував денний перепочинок. 

Курінь УПА вирушив з південних районів Тернопільської області з сатанівських і городницьких лісів, де був сформований і прямував на північ, в ліси Шумщини, де оперував «Еней» – Петро Олійник, командир УПА «Південь», якому «Бистрий» був безпосередньо підпорядкований.

23 травня, як передові сотні УПА ввійшли в ліс, несподівано розгорівся бій, так ніби большевики вже чекали на них, були попереджені. Чи не спрацювала добре розвідка, чи були в ній ворожі агенти і навели курінь на большевицьку засаду. «Бистрий» не зміг розгорнути курінь до бою, так як він був розтягнутий на марші, зв'язок між сотнями був перерваний. Большевики перший натиск повстанців витримали, були на вигідних позиціях, а тут ворог отримав підкріплення в живій силі та техніці. Ввели в бій танки і літаки, які скидали бомби і сікли з кулеметів із повітря. Тоді «Бистрий» дав команду новачкам виходити з бою малими групами, навіть поодинці, щоб зберегти людей. Багато загинуло в бою, більше 30 чоловік попало в полон, декому вдалося вийти з бою, уникнути тюрем і катувань та продовжити боротьбу в підпіллі.

Очевидець цих подій Дмитро Лотоцький, 1929 р. н. з села Шили пригадує:

– Наше поле було під лісом, «на діброві», недалеко хутора Коршемки. Я, раненько, досвіт сонця, вигнав худобу пасти і побачив у лісі багато військових, різних машин, замаскованих. Зі сходом сонця почалася велика стрілянина. Москалі почали тікати і кричали: «Тікаймо на поле, бо з лісу наступають бандери». Відтак я почув з лісу українську команду: «Прицільний вогонь. Вперед друзі! Слава!» Почали горіти бензовози, розриватися гранати, москалі відступили від раптового натиску повстанців, втративши частину техніки і вбитих та поранених. Після замішання у лавах ворога йому через певний час почало надходити підкріплення, як жива сила, так і техніка. Літаки з Суховецького аеродрому косили повстанців з кулеметів та закидали бомбами. На дорозі, яка вела зі Збаража на Нове Село, з'явилася бронетехніка та піхота, що розчленили повстанську колону. Передовий загін куреня з боєм просувався в напрямку Шильського лісу, до котрого було не більше 1,5 км, залишивши до сотні вояків тилового забезпечення, 68 з них загинули геройською смертю.

– Невмирущою славою покрили себе повстанці з цього загону, розповідав мені старий дідусь, – говорить пан Дмитро. – Кулеметник виліз на крислату липу, що росла з краю лісу і стріляв з кулемета. Ворогами встелив поле перед лісом, на дереві так і загинув, а липа своїми вітами на вічний спочинок прикрила героя, що ні на п'ядь не відступив перед ворогом. Там, неподалік хутора відбивався повстанець, посилаючи автоматні черги, поки були набої. Відтак боронився гранатами. Офіцер кричав, аби його взяли живим, а він вигукнув: «Не дочекаєшся! Слава Україні!» Останній набій залишив собі...

Недалеко був другий – так званий «Ткачів» хутір, багатий, обсаджений деревами, добротні будівлі. Там залягло 8 повстанців, що вели бій 4 години, москалі не могли їх взяти, викликали танки проти 8 героїв. Ні один не здався, полягли усі. Взявши головний удар ворога на себе, вони допомогли куреню прорватися. За певний час жінки, що їх ховали на цьому хуторі, відрізали по клаптику вишиття в кожного, всі вони були у вишиванках, бо сподівалися, що колись рідні зможуть так їх упізнати. В 1949 році москалі, спеціально, бульдозерами зрівняли їх могили і відшукати їх не вдалося, час і ворог зробили свою чорну справу.

Ще один геройський приклад – в хатині, під лісом жила старенька жінка зі своєю дочкою. Вони бачили через вікно, як відстрілюючись з автомата від ворожої зграї, що обступила дівчину кругом – офіцер кричав взяти живою, а вона щось крикнула, в хаті не чули добре слів її, але добре бачили, як вона дострілилась зі свого автомата. Чекісти з ненавистю налетіли і вже мертвій прикладами потрощили голову. Кров бризнула їм в обличчя.

Кожному з мертвих повстанців оті «смершівці» розбивали лице до невпізнанності, аби рідні їх ніколи не упізнали.

На другий день, ми, пастухи пасли там худобу, то та старенька жінка дала нам біле рядно, ми викопали під лісом яму, завернули покійну героїню і поховали та поставили на могилі березовий хрест.

Я побачив через вікно, бо моя хата стояла недалеко лісу, як гнали до 30 полонених і дівчину, руки їй були зв'язані дротом, надірвана коса, обличчя в крові. Відтак ще 2-х повстанців гнали і один з них навмисно кинувся тікати, але автоматна черга «смершовця» навіки спинила його. З західного боку від хутора «Тихівки» було чути стрілянину та вибухи, частина куреня, що пішла в обхід теж прорвалася. Так бій тривав майже до вечора. З літаків полювали навіть за одною людиною. Ганялися полями, сіножатями. Аж на щаснівських мочарах «вполювали» Луб'янецького Василя та його бойового побратима. Їх помітили з літака, він приземлився та їх схопили. В. Лубянецькому вдалося перехитрити чекістів, що він тут випадково, а сам поляк. Його й відправили до пункт збору Максимівка.

Станичний розповідав про те, що курінь «Бистрого» пробивався на шумські ліси з великим обозом для забезпечення підрозділів УПА на Волині, там мав ще пройти короткий вишкіл. Ті, що потрапили москалям у полон, хлопці-новачки, добровольці, були без зброї.

Тим часом «Бистрий» вирвався з оточення з рештками куреня, звів жорстокий бій в районі хутора «Тихівка», що входив до с. Синяви, відв'язався від фронтових частин. Доречно згадати, що цей терен під фронтовою смугою був насичений вщент різними родами військ: в Токах стояв маршал Жуков зі своїм штабом армії, в Кошляках – контррозвідка, воєнний трибунал, заградзагони, по селах – різні складові частини фронту, польові аеродроми в Клебанівці і під Шельпаками, отже і в цьому лісі могла бути якась військова частина. «Бистрий» з рештою куреня добрався в шумські ліси і зголосив «Енеєві» про поразку куреня. В цей час прибув туди крайовий командир-провідник «Лемеш» – полковник Василь Кук, який після смерті генерала Романа Шухевича, став провідником всієї УПА і призначив «Бистрого» по штабу генеральної округи в Кам'янець-Подільський обласний провід військово-мобілізаційним референтом.

Солдати своїх вбитих поховали в двох великих могилах, одна на «Діброві», друга – на Коршемках біля шляху. Наші хлопці після бою лежали ще з тиждень і більше, поки люди з Коршемок і Шилів схоронили їх в лісі і на полі та доглядали ці могили, садили квіти. Страшна звістка до нашого села прийшла, воно здригнулося від горя і плачу, від смутку і жалю.

У 1990 році, 5 квітня останки героїв, 36 безіменних учасників великої битви УПА з окупаційною армією, перезахоронили на цвинтарі в Шилах з християнськими почестями. На жаль, чотири спільні могили, ті, що були на полі – заорані, а ті, що в лісі заросли і сьогодні немає можливості їх відшукати. В 1996 році на церковному подвір'ї шиляни спорудили величавий пам'ятник борцям за волю України – символічну могилу 36 безіменним героям з написом на мармуровій плиті: «Як ви умирали, вам дзвони не грали...» На посвяті пам'ятника я був присутній. Величезний здвиг народу, десь пів Збаражчини, вирушило вшанувати пам'ять впавших героїв за волю України. На посвяті були присутні дві конфесії, більше десяти священиків, кожна на чолі зі своїм деканом, з хоругвами процесії з ближніх сіл йшли з пошаною і скорботою. Виступаючих не бракувало, навіть священики заспівали пісню «Спіть, герої, Україна-мати вас не забуде». І дійсно, шильські патріоти вклали великий труд у жертовність ще в ті далекі часи 1944 року, переховуючи повстанців, кожний наражався на велику небезпеку. 

Перепоховання і пам'ятник – це великі кошти, які зібрала шильська громада, пам'ятник величавий об'ємний, 4,5 метрів висоти, гарно оздоблений. І сльози котилися по обличчях людей, як виступав отець, декан Григорій зі Збаража зі словами скорботи і наголосив: «Герої не вмирають, вони вічно живуть в серцях патріотів українського народу».

Юнаки з Коршилівки, які вийшли з бою по команді «Бистрого»,

та загинули в лавах УПА в різний час:

Яронь Тома, 1924 р. н., вояк УПА. Загинув у с. Богданівка 1946 р.

Луб'янецький Олексій, 1923 р. н., вояк УПА, оточений чекістами у безвиході підірвався гранатою в Коршилівці 1946 року.

Луб'янецький Зеновій, вояк УПА, трагічно загинув за нез'ясованих обставин 1946 року.

Зембик Дмитро, 1925 р. н., вояк УПА, загинув на засідці НКВД в Коршилівці 1946 року.

Колодій Іван, 1922 р. н., член ОУН, вишкіл Карпати, «Чорний», учасник бою куреня «Бистрого». Районовий провідник СБ. Загинув у бою з чекістами разом зі своїм охоронцем «Листком» в селі Мала Лука 1950 року. Мати Меланія померла на Сибіру.

Вояки УПА куреня «Бистрого» з Клебанівки:

Гуриш В'ячеслав, 1915 р. н., загинув 23 травня 1944 року.

Дишевський Петро, 1904 р. н., загинув 23 травня 1944 року.

Пйонткович Дмитро, 1908 р. н., суджений загинув в тюрмі 1945 р.

Ямковий Степан, Воркута 20+5.

Яремко Іван, 1910 р. н., Суджений, повернувся.

Вояки УПА куреня «Бистрого» з Богданівки:

Петруневич Ярослав, 1925 р. н., учасник бою. Загинув 1946 року.

Тимошик Володимир, 1926 р. н., учасник бою. Загинув 1947 року.

Вересюк Василь, 1920 р. н., учасник бою. Загинув 1944 року в тюрмі.

Придимірський Степан, 1923 р. н., учасник бою. Загинув 1947 року.

Машталір Степан, 1920 р. н. Загинув у Сибіру в тюрмі.

Гарасимик Володимир, загинув 1944 року.

Сеник Ярослав, 1925 р. н. Загинув 1944 року.

Інші села:

Дзядик Петро, 1918 р. н., член ОУН з Гуляй Поля, учасник бою куреня «Бистрого», загинув в тюрмі 1944 р.

Ромілович Ольга, 1925 р, н., з Підволочиська, член ОУН, друкарка при штабі «Бистрого», загинула в Луб'янецькому лісі 23.05.1944 року.

Поцілуйко Петро, 1919 р. н., Хмелиська, член ОУН, політвиховник куреня «Бистрого» (Богдан), загинув 1946 року.

КОРШИЛІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Держави ми не мали, лиш ярмо,

І зайди нашу землю плюндрували,

Свідомих у тюрму, тайгу - багно,

Та ми все ж українцями зростали!

Так, держави ми не мали, але мали армію, часто безіменних лицарів УПА, котру живив, одягав, поповняв її ряди наш народ. Відтак це була народна армія. В тім числі армія й такого невеликого села, як Коршилівка. Крім тих, хто гинув в УПА, кого мордували по тюрмах і таборах, кого вивозили на Сибір сталінські сатрапи, решта сільської людності на своїх плечах виносила весь тягар воюючої, нескореної України. Працювали зв'язкові, будувалися склади, криївки, бункери – в нас їх нараховувалося 30. А ще й розвідка, певні люди вже звечора знали про облаву, яку енкаведисти планували на ранок і тому могли попереджувати повстанців.

Після шильської трагедії підпілля втратило багатьох своїх людей, але воно далі боролося, поповнювалося. Дідик Аделя, Радковська Слава, Придимірська Оксана з братом Казимиром, Луб'янецька Євгенія, Софія і Петрунела, що загинула за невідомих обставин – їх всіх енкаведисти затримували, тероризували, допитували, знущалися, як тільки можна було.

Хлопці, які вийшли з бою по команді «Бистрого» – Микола Осмола, Славко Луб'янецький, Іван Грех, Петро Матушак – продовжували підпільну працю. Віра Гуцайлюк, згодом дружина Матушака, була задіяна в підпіллі і на вишколі в Прикарпатті по роботі з молоддю, як і Віра Луб'янецька з Супранівки та чимало інших дівчат. Зеновій Луб'янецький загинув за нез'ясованих обставин. Він був учасником бою під Шилами. Пюрко Євген, Кобасюк Іван, Радчук Євген були постійно тероризовані емгебистами.

У Радчука оті прокляті «тітєрінци» на Святий вечір спалили всі господарські будівлі, а його сусідові – Олексі Бурковському, що вийшов якраз зі своєї хати, автоматною чергою чекіст прострелив ноги.

Луб'янецьку Стефу тримали у підвалі, відтак копали невелику яму, клали її туди і вагітну били. Нічого не довідалися кати... Так і багатьох інших – то лапали і катували, то несподівано відпускали, аби потім знову катувати.

Кучабського Танаса, що мав 73 роки, зловили облавники та запроторили до Підволочиської буцегарні. Там йому, крім звичайних побоїв та катувань, чекіст придумав ще одну кару – засунув в рот пістолет і, повертаючи дулом, виламав декілька зубів, що їх дідусь ще мав. А був той шанованим в селі чоловіком, 3 рази їздив до Америки, певний час був війтом, братчиком в церкві при декану о. Т. Копистянському. Став марити і невдовзі помер.

Радчук Юліан переносив до села націоналістичну літературу. Дмитро Матушак і Ярема робили труни, аби по-християнськи поховати повстанців. Ті страшні похорони відбувалися ночами. Дмитро Лотоцький, Микола Осичко і я, Нестор Кучабський, проводили чергування, збирали зброю і набої, інформацію, заготовляли тару для будівництва складів і криївок.

Стаха Луб’янецького большевики заарештували ще в 1939 році і з того часу слід за ним пропав. Син його Ярослав, був засуджений через 10 років, у 1949 році, але зумів вижити та повернутися.

У жовтні 1948 загинула Галка Ілля, голова сільради і Орест.

Джерело:

опубліковано 14 черв. 2012 р.,Степан Гринчишин 22 черв. 2012 р.

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор

Цей день в історії УПА - 11 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Світлина з книжки Надвірнянщина: хресна дорога народного болю. Упоряд. О. Зварчук

**********

1944 рік

На Тернопільщині повстанці знищили 5 бійців винищувального батальйону і захопили паспортистку райвідділу НКВД.

1945 рік

У бою з москалями в селі Поляни на Львівщині загинув чотовий сотні «Холодноярці» УПА-Захід Василь Заверюха – «Шмідт».

Командир навчальної сотні УПА-Захід Іван Шконденюк – «Святослав» загинув у бою з москалями у селі Яворів на Станіславщині.

1946 рік

У бою з москалями у селі Жупани на Дрогобиччині загинув повстанець Юрій Піщаник – «Пес».

1947 рік

У селі Слобідка на Тернопільщині підпільники знищили двох радянських активістів, ще одного поранили.

1948 рік

У селі Нетерпинці на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

Двоє повстанців загинули під час зіткнення з загоном МВД у селі Велика Сушиця на Дрогобиччині.

У селі Козаківка на Станіславщині повстанці знищили станцію вузькоколійної залізниці і два паровози, роззброїли охоронців з винищувального батальйону, здобули 4 гвинтівки і патрони.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в Снятинському районі Станіславщини. Не маючи шансів на прорив, районний провідник ОУН Степан Григорчук – «Лев» застрелив дружину, дочку і застрелився сам.

1951 рік

Троє повстанців були атаковані загоном МГБ, що проводив облаву в лісовому масиві Яремчанського району Станіславщини. Двоє змогли прорватися, а третій, що прикривав відхід із кулеметом, був поранений і застрелився останнім патроном.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

11 листопада 1702р. козацькі загони Семена Палія визволили Білу Церкву, відбивши місто в загарбників поляків.

Семен Палій – легендарний герой в історії Білої Церкви.

Навряд чи хтось із білоцерківців жодного разу не відвідав парк «Олександрія» чи не дійшов до Палієвої гори, де принагідно замислився над іронією долі… Земля, на якій розташований парк, була дарована коронному гетьману Польщі, при цьому постать Семена Палія безпосередньо пов’язують із визвольною боротьбою українського народу на Правобережній Україні проти польського панування та шляхетського гніту, за об’єднання країни під однією булавою.

                                                     Лада ЗАВІРУХА

Із легенд…:

Темною фарбою залиті сторінки нашої історії з середини XVII століття. Славетний гетьман Богдан Хмельницький помер і настали часи розколу, що прозвали їх Руїною. Але навіть серед найнепрогляднішого мороку можна розгледіти промінь надії. Вільна душа козацького народу була жива і чекала лише поштовху, щоб піднятися.

Так, одного дня тікав козак від дум тяжких про неволю рідного краю, про загарбників лютих та панів безчесних. Тікав світ за очі і молив Бога про допомогу, про силу побороти зло. Втома скосила вояка й заснув він під деревом міцним сном.

Уві сні прийшов янгол розпитувати, що мучить козака і чого прагне він. Відповідь була проста, що мордують його землю рідну і бажає він шаблю могутню, щоб сікти та різати ворогів, а Україну очистити від хробаків. Почувши ці слова, янгол сказав: «Дарує тобі Бог шаблю й вогонь, а люди зватимуть тебе Палієм!» Прокинувся козак, здригнувся і випала шабля з його рук. Це був Семен Гурко, який став згодом отаманом війська власного і за любов до підпалів ворожих укріплень отримав прізвисько Палій.

Існує також думка, що це прізвисько Семен Гурко отримав після того, як спалив отаманський курінь, коли перебував на Запорізькій Січі.

Із козацького полковника в гетьмани

Народився майбутній герой у 1640 році у невеличкому місті Борзна (в межах нинішньої Чернігівської області). Батько, Пилип Гурко, був козаком Ніжинського полку, у який змужнівши, вступив і сам хлопець.

Існує два дуби Палія: перший росте на Палієвій горі в парку «Олександрія», а другий, за легендою посаджений самим полковником, у Фастівському лісництві, в урочищі Унава.

За деякими даними, Семен Гурко навчався в Києво-Могилянській колегії (нині – Києво-Могилянська академія). Проте, бажаючи більшого простору, в 1660-х роках перейшов під булаву Петра Сагайдачного та згодом покинув його заради служби на Запорізькій Січі. На новому місці швидко здобув авторитет лідера та збудував стрімку кар’єру.

У 1683 році на чолі загону запорожців вирушив до Відня на боротьбу з Османською імперією. Козаки відзначились у Віденському тріумфі, а згодом у походах Східною Європою. За відвагу та хоробрість Ян ІІІ Собєський прозвав його «богатирем з-під Відня».

Навесні 1684 року Семен Палій повернувся на Правобережну Україну, землі якої належали Речі Посполитій згідно із Андрусівським договором 1667 року. Польський король був вражений козацькою силою та здатністю протистояти нападам з Півдня, тому як і більшість його попередників, вирішив використати козаків як щит. Ян ІІІ Собєський дозволив Палію оселитися на землях Київщини та формувати нові добровольчі полки. Для Семена це була замала територія, тому він зайняв Брацлавщину, Поділля, Волинь, а з часом частину Білорусі та Молдавії. Варшава на це не зважала, адже щит виконував свою захисну роль і на додачу Палій відновлював землі, спустошені Руїною.

Семена Палія описували як невисокого, міцного чоловіка, з довгими вусами, густими бровами, прямим носом. Він зовсім не скидався на того грізного Палія, яким татари лякали своїх дітей.

Відчувши свободу дій, отаман зайнявся організацією внутрішнього життя Правобережжя. Була запроваджена система оподаткування, для торговців введено мита та повинності. Народ, що покинув землі через постійні воєнні дії, почав повертатися і налагоджувати життя та побут. За допомогою значного збільшення кількості населення вдалося сформувати Фастівський, Богуславський, Брацлавський і Корсунський полки. Семен Палій із козацького полковника перетворювався на гетьмана, і політичні сусіди не могли цього не помітити. Мета, з якою звичайний козак взяв шаблю в руки, нікуди не поділася.

Задля об’єднання українських земель Палій вів постійні переговори з Іваном Мазепою, що керував Гетьманщиною, і Москвою. Проте Москва уклала Вічний мир із Польщею у 1686 році і не могла втратити свого союзника. Тим не менше, налагодивши справи на Правобережжі, Семен Палій знову вирушив на бій з турками. У складі польського війська у 1685 році бився у Молдавському князівстві і був поранений під Боянами на Буковині. Не дивлячись на це, у 1686 році разом із польською армією захопив молдавську столицю, місто Ясси. У 90-х роках ХVII століття козацькі полки Палія вели активну боротьбу з турками і татарами на Західному Поділлі, захищали Немирів, Умань, Білу Церкву, Смілу та Фастів.

Завершення XVII століття ознаменувалося війною «Священної ліги» – союзу європейських держав проти Османської імперії. Оскільки Польща була учасницею такого союзу, Палій не втратив можливість приєднатися до боїв проти турків. Під його проводом були проведені військові операції в Північному Причорномор’ї, Молдавії, в районі річки Дністер, захоплено місто Кизикермен, відбулися бої під Очаковом, Білгородом і Буджаком. Нападів козацьких загонів неодноразово зазнали фортеця Сороки на Дністрі, Бендерська фортеця, міста Ягорлик і Кизикермен.

На честь Семена Палія у дендропарку «Олександрія» у 1980 році споруджено пам’ятний знак, автори: скульптор Володимир Луцак і архітектор Дмитро Криворучко. Він у вигляді кам’яної вежі з барельєфом козацьких голів і сценами з бойового життя козаків. Біля вежі – чавунна гармата з ядрами.

Після блискавичного розгрому турецьких військ, необхідність в існуванні козацьких полків для підтримки поляків відпала. Тому у 1699 році Варшава ухвалила рішення про ліквідацію добровольчих козацьких полків на території Правобережної України. На розпуск коронний гетьман дав два тижні й одночасно відправив польські війська на допомогу у цій нелегкій справі. Впродовж року на польській Україні відбувалися постійні сутички між коронними військами та козацькими загонами. Для врегулювання питання козаки подали протест, але сейм відхилив його, і новий король Речі Посполитої Август ІІІ розпорядився передати землі шляхті.

Як наслідок, у 1702 році у Фастові відбулася нарада, на якій окрім козаків, міщан, української шляхти та духівництва були присутні ватажки полків Семен Палій, Самійло Самусь і Захар Іскра. За рішенням зборів було ухвалено початок антипольського повстання. Пізніше цей протест будуть називати «Паліївщина» та «друга Хмельниччина».

До повстанців приєдналися жителі Білоцерківщини, яка на той час була центром боротьби за возз’єднання Правобережжя з Лівобережжям. Повстанці розгромили польський гарнізон, захопили білоцерківський замок, Біла Церква стала центром боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування.

Впродовж 1702-1704 років боротьба під проводом визначних ватажків мала перемінну вдачу. Так, з 2 вересня до 10 листопада 1702 року Палій на чолі з 10-тисячним українським військом керував облогою Білоцерківської фортеці, яка була відвойована у гарнізону Речі Посполитої.

Ключову роль у ході повстання зіграв гетьман Лівобережної України Іван Мазепа. Тримаючи в руках гетьманську булаву і Запорізьку Січ, Мазепа не мав такого міцного авторитету в простих козаків і народу Лівобережжя. Семен Палій був патріотом, який бажав об’єднати українські землі в єдину могутню державу, а це заважало всім – і Москві, і Польщі.

Політичні ігри завжди брудні і не мають нічого спільного з честю. У момент, коли Вільна козацька область Палія боролася за свободу і незалежність, Польща мала проблеми із шведським королем Карлом ХІІ. Саме цей фактор використали поляки у боротьбі з українськими бунтівниками. Август ІІІ попросив Петра І допомогти знищити прихильників Швеції, які заважають мирному існуванню польської шляхти на Правобережній Україні. Вирішальним кроком у цій партії стало обвинувачення Семена Палія у листуванні з Карлом ХІІ. Усі ходи були зроблені, і Москва завдає вирішального удару – відправляє гетьмана із 40-тисячним військом врегулювати конфлікт і покарати шведських прибічників. Так, у липні 1704 року видатний український воєначальник був заарештований, до червня 1705-го перебував у Батуринській в’язниці, потім був відправлений до Сибіру. До московської казни з конфіскованої власності полковника надійшло 2 тис. 144 червоних золотих, 5 тис. 709 єфимків і 40 левків, зокрема 29 кг сріблом.

До весни 1708 року перебував у Тобольську. Повернутися додому Семену Палію допоміг київський полковник Антін Танський. На батьківщині козак відсиджуватися не збирався, тому у 1709 році під проводом гетьмана Івана Скоропадського взяв участь у Полтавській битві на стороні Москви. Після перемоги повернувся на Київщину і очолив Фастівський (Білоцерківський) полк.На жаль, довгі роки заслання підірвали здоров’я могутнього воїна, і у січні 1710 року Семен Палій пішов із життя. Фастівський полковник був похований із почестями на кладовищі Межигірського Спасо-Преображенського монастиря під Києвом (ексрезиденція президента Віктора Януковича), але і після смерті його ім’я оповито легендами і таємницями.Семен Палій вмів грати на кобзі, непогано співав, був людиною неабиякого розуму, знав латину, грецьку, польську, німецьку, татарську мови та культури. За нелюдську силу і стійкість вважався характерником.

На території дендропарку «Олександрія» найвищий пагорб (27 м) названий на честь полковника – урочище «Палієва гора». На цьому місці у ХVІІ столітті базувався один із його козацьких загонів. У глибині Палієвої гори досі видно рештки земляних укріплень козаків.

Окрім того, Палієва гора оголошена ботанічною пам’яткою природи.

Джерело:

«Тиждень» дякує за підготовку матеріалу провідному інженеру дендропарку «Олександрія» Анні Шпильовій і завідувачці науково-просвітницьким центром Людмилі Гандовській.

11 листопада 1918р. завершилася Перша світова війна.

На знімку: військовополонені в супроводі конвою перед брамою табору Фрайштадт.1915–1917 рр. ЦДАЗУ, ф. 7, оп.

1, спр. 6, арк. 41

**********

Вбивство сербським студентом Гаврилом Принципом ерцгерцога Франца Фердинанда 28 червня 1914-го стало спусковим гачком майбутнього глобального світового конфлікту. А його відлік розпочався 28 липня 1914-го, коли Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Наступного дня Російська імперія розпочала мобілізацію, а 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, що й перетворило конфлікт на глобальне протистояння (в багатьох джерелах саме цей день вважається офіційним початком війни).

У Першій світовій війні, яка тривала понад 4 роки, взяли участь 38 держав із населенням 1,5 млрд чоловік (майже 75% тодішнього населення планети). Головними сторонами конфлікту стали військові блоки Антанти (Англія, Франція, Росія, пізніше США) і Четверний Союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). У діючі армії було призвано близько 74 млн солдат. Довгий час збройний конфлікт називали Великою війною, і тільки після початку Другої світової утвердився сучасний термін.

Військові дії велися як в Європі (Західний і Східний фронти), так і на Середньому Сході, в Африці, на морі. Від попередніх збройних конфліктів Перша світова вирізнялася не лише масштабами і тотальним характером, але й використанням бойових отруйних речовин, широким застосовуванням підводних човнів і аеропланів, появою танків.

Війна зачепила низку українських територій (Галичину, Буковину, Прикарпаття), а українські землі стали центром територіальних зазіхань протиборчих сторін, насамперед – Росії, Австро-Угорщини, а також Німеччини. Учасниками війни стали приблизно 4,5 мільйони українців, яких доля змусила битися один проти одного (4 млн українців воювали в складі російської армії, близько 500 тисяч – в австрійській).

Військові дії припинилися 11 листопада 1918-го, після підписання Комп’єнського перемир’я країн Антанти з Німеччиною. На фронтах Першої світової загинуло близько 10 млн чоловік (українців понад 500 тисяч) і ще стільки ж отримали поранення.

Фінальну крапку поставили Версальський мирний договір, укладений 28 червня 1919-го, та інші угод. Німеччина мала повернути переможцям низку територій, свої колонії і сплатити величезну суму репарацій (226 мільярдів рейхсмарок, виплати тривали до 2010-го).

Війна спричинила розпад чотирьох імперій – Австро-Угорської, Німецької, Османської та Російської, що мало вирішальний вплив на історію ХХ століття. Отримали незалежність Чехословаччина, Угорщина, Естонія, Латвія, Литва, Фінляндія, Польща, королівство Сербів, Хорватів і Словенців.

На Першій світовій війні повстало покоління українських військовиків, які боролись за державність України в часи Української революції 1917-1921 років.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

11 листопада 1918 року Німецька делегація о 5:12 год. ранку в залізничному вагоні маршала Фоша (Франція) підписала умови капітуляції. Через шість годин капітуляція набула чинності. Прогримів артилерійський салют зі 101 пострілу - останні залпи війни.

Делегати після підписання миру в Комп'єнському лісі.

Цей день в історії УПА - 10 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Повстанці ВО “Лисоня” (четвертий зліва – Шеф штабу Третьої ВО Володимир Якубовський “Бондаренко”).

*********

1944 рік

Початок рейду відділу УПА «Сірі Вовки» наддністрянською Буковиною, який тривав до 20 грудня.

1945 рік

Семеро повстанців загинули в бою з москалями біля села Деренівка на Тернопільщині. Серед загиблих районний провідник ОУН І. Мороз – «Василько».

1946 рік

У з москалями у селі Лопушанка на Дрогобиччині загинув командир кущової боївки СБ (служби безпеки ОУН) Володимир Прокопик – «Помста».

1947 рік

У засідці біля села Верхняківці на Тернопільщині повстанці знищили двох військових МВД та одного поранили.

Неподалік села Під’ярків на Львівщині кущовий провідник ОУН Михайло Мисяк – «Крук» і двоє повстанців були атаковані загоном МВД і загинули в бою.

У селі Немирів на Львівщині підпільники поранили військового МВД.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Торки на Львівщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелились останніми патронами.

Повстанець, атакований пошуковою групою МВД у селі Голгочі на Тернопільщині, знищив сержанта, поранив кулеметника і зміг прорватися.

1949 рік

Під час боїв з москалями у селах Монастирець і Нинів Горішній (нині Горішнє) на Дрогобчиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН «Олесь».

1950 рік

Пошукова група полку внутрішніх військ захопила криївку в лісі біля села Ясень на Станіславщині. В бою, що зав’язався, загинули референт надрайонного проводу ОУН Дмитро Юрків – «Пісня», референт районного проводу Іван Гандзюк – «Вітер», повстанець Микола Мельникович – «Дід», зв’язкова районного проводу Олена Мельникович – «Надя» і друкарка Анна Петриней – «Ксеня».

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

10 листопада 1887р. народився Віктор Кущ - Український військовик, начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, генерал - хорунжий.

Народився 10 листопада 1887 року в

Сімферополі. (або у місті Олександрівськ (нині – Запоріжжя). Військову освіту здобув в

Одеському піхотному училищі 1904 року. У складі 15-го пішого полку брав участь у

російсько-японській війні 1904–1905 років. За особисту хоробрість нагороджений двома орденами. 1912 року закінчив Миколаївську академію генерального штабу. У роки Першої світової війни був штаб-офіцером для доручень штабу 4-го Сибірського армійського корпусу.

В Українській армії з серпня 1918 року.

За Гетьманату — начальник відділу 1-го квартирмейстерства Генерального штабу, начальник штабу 13-ї пішої дивізії.

У січні 1919 року — начальник організаційного відділу Генерального штабу, пізніше — начальник розвідувального відділу Дієвої армії, штабів Запорізького корпусу,

Запорізької групи та генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу. 1920 року став генерал-хорунжим.

1923 року в Каліші налагодив видання

журналу «Табор», був його редактором до

1939 року. Співорганізатор Українського воєнно-історичного товариства у Польщі. Автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань.

Помер 21 листопада 1942 року, похований у православній частині міського цвинтаря «Воля» - м. Варшава.

10 листопада 1838р. помер Іван Котляревський, Український письменник, поет і драматург, основоположник сучасної Української літератури, автор «Енеїди» й «Наталки Полтавки».

Іван Котляревський народився у Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян.

Навчався у Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу.

Впродовж 1796-1808 рр. Котляревський перебував на військовій службі, а у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні.

У 1798 році без відома самого Котляревського у Петербурзі виходить у перших трьох частинах "Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ". Це трапилось завдяки колезькому асесора М. Парпурі. Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання.

У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему "Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським" у чотирьох частинах. "Енеїда" стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

З 1810 року працював наглядачем "Дому для виховання дітей бідних дворян".

У 1816-1821 рр. Іван Котляревський був директором Полтавського вільного театру.

У 1819 році Котляревський написав для Полтавського театру п'єсу "Наталка Полтавка", яка вперше була надрукована у 1838 році і водевіль "Москаль-чарівник" (надрукований у 1841 р.), які стали основою започаткування нової української драматургії.

Іван Котляревський сприяв у 1822 році викупові з кріпацтва українського і російського актора Михайла Щепкіна.

У 1827-1835 рр. - попечитель "богоугодних" закладів.

Помер Іван Котляревський, коли йому було 69 років. Похований у Полтаві.

Джерело

https://dityinfo.com/

9 листопада день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця в Україні відзначається День Української писемності та мови.

Нестор вважається основоположником давньоруської історіографії, першим істориком Русі, автором “Повісті минулих літ”.

Народився у 50-х ХІ ст. у Києві. Замолоду прийшов до преподобного Феодосія і став послушником Києво-Печерського монастиря. “Велика буває користь від навчання книжного, - говорив Нестор, - книги наказують і вчать нас шляху до покаяння, бо від книжних слів знаходимо мудрість і стриманість. Це річки, котрі напоюють всесвіт, від яких виходить мудрість. У книгах незлічима глибина, ними тішимося в печалі, вони віжжі стриманості. Якщо старанно пошукаєш в книгах мудрості, то придбаєш велику користь для своєї душі. Бо той, хто читає книги, розмовляє з Богом або святими мужами”. У монастирі преподобний Нестор був літописцем. 

Майже двадцять років писав “Повість временних літ” і завершив близько 1113-го. Духовна глибина, історична цінність Повісті ставлять її в ряд найкращих творів світової писемності.

Преподобний Нестор помер близько 1114-го і був похований у Ближніх печерах.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

9 листопада 1938р. у Хусті створена Карпатська Січ – організація народної оборони.

Колона карпатських січовиків марширує поблизу будівлі Головної Команди Карпатської Січі в Хусті перед відправкою на фронт. 14-15 березня 1939 р

******

Карпатська Січ Організація народної оборони (ОНОКС).

Старши́на Карпатської Січі. Зліва направо:

Іван Рогач , Іван Роман і Тацинець Федір.

Командантом Карпатської Січі став Дмитро Климпуш. Військовий штаб спочатку очолював полковник Микола Аркас, згодом полковник Гнат Стефанів. Поет і науковець Олег Ольжич координував ідеологічну і політичну роботу в Карпатській Україні. До штабу Карпатської Січі увійшли Роман Шухевич, Зенон Коссак-Тарнавський, Михайло Колодзінський.

Цей день в історії УПА - 9 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Справа на ліво: Осип Дяків ("Горновий", друг дитинства Василя Галаси), Осип Кусень ("Сірий", залучив В.Галасу до ОУН) і Василь Галаса "Орлан" (1930-ті роки).

*********

1944 рік

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Новоселиця на Станіславщині знищила лейтенанта і двох військових НКВД, ще двох смертельно поранено. Звільнені 18 заарештованих.

1945 рік

У селі Великий Рожин на Станіславщині повстанці знищили голову сільради і захопили документацію.

1946 рік

Відділ сотні «Сурма» УПА-Захід наскочив на засідку МВД в селі Нижній Березів на Станіславщині. У перестрілці загинув один воїн УПА, ще двоє змогли прорватися.

1947 рік

У засідці в селі Грімне на Дрогобчичині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранено.

Під час бою з москалями у селі Зоротовичі на Дрогобиччині загинув повстанець Василь Погорєлов.

У селі Малі Грибовичі на Львівщині повстанці знищили трьох радянських активістів – організаторів колгоспу.

1948 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Шпильчина на Львівщині. У бою, що тривав декілька годин, загинули головний референт Центрального проводу ОУН Ярослав Дякон – «Мирон», провідник СБ (служби безпеки ОУН) Карпатського краю Богдан Прокопів – «Степан», двоє повстанців і двоє охоронців.

Із розповіді очевидця подій: 

«Десь після обіду почався бій і тривав довго. Тільки надвечір місцеві жителі витягнули тіла з криївки. всередині все горіло, вогонь підбирався до повстанців, котрі лежали один біля одного. Вони застрелились».

1952 рік

У бою з москалями у Крукеницькому районі Дрогобиччини загинув референт пропаганди ОУН Микола Хомишинець.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті

Збройна боротьба відділу УПА «Вітрогони» під командуванням сотенного Андрія Ільковича Марійчиного «Тютюнника».

Про життєвий шлях повстанського командира відомо небагато. Андрій Ількович Марійчин народився 12 грудня 1914 р. у с. Мошківці Калуського повіту Станіславівського циркулу.

Андрій Марійчин ("Тютюнник"), сотенний "Вітрогонів"

У 30-х роках Андрій Марійчин уже був відомий як громадський діяч при читальні «Просвіта». Упродовж 1934-1936 рр. служив у польській армії. З 1941-1942 рр. — член юнацької підпільної організації ОУН «Доріст» міста Калуша. Одночасно працював майстром у Калуській ремісничій школі й очолював підпільну ланку ОУН учнів торгівельної школи. Був активним членом ОУН(б). У ряди УПА вступив у 1943 р., якраз тоді увійшов до сотні «Заграва», де став бунчужним.

Військовий вишкіл пройшов у старшинській школі «Олені». Навчання закінчив у ранзі старшого булавного. У січні 1945 р. сформував й очолив відділ з конспіративним цифронімом 82 «Вітрогони» 23-го (Калуського) територіального відтинка «Магура».

До куреня Романа Мончаківського «Ромка» згаданого територіального відтинка входило три сотні чисельністю 400 стрільців. Відділ діяв на теренах Калуського, Долинського, Болехівського та інших районів Станіславщини. Саме до куреня «Ромка» поступив на службу Андрій Марійчин. Однак на початку 1945 р. курінь «Ромка» був розбитий.

5 січня 1945 р. бунчужний «Тютюнник» отримав наказ організувати новий повстанський відділ, який отримав назву «Вітрогони». Упродовж місяця у Галицькому районі сотенний мобілізував сімдесят новобранців-повстанців. Звідтам відділ перейшов Калущину, поповнився новобранцями із сіл Болохів і Завадка. Бойову активність сотня розпочала в лютого 1945 р.

Разом із сотнями «Середнього» і «Летуна» сотня «Тютюнника» брала участь у спільній акції на районний центр Войнилів. Під час нападу повстанці знищили десять більшовиків, здобули медикаменти й запаси шкіри. 23 лютого 1945 р. «Вітрогони» вступили в бій з прикордонниками в с. Липовиця, що на Рожнятівщині. Під час бою повстанці знищили лейтенанта і п’ять радянських прикордонників, а за  селом, у засідці, ще 20 більшовиків.

Другого квітня 1945 р. «Вітрогони» вирушили в рейд. Половину особового складу сотні тоді забрав тиф. Відділ поповнили новобранцями.

Повстанці 3 травня 1945 р. забрали зі спиртзаводу в с. Довпотів 400 л. спирту, динамомашину і дві пари коней з возами. 31 травня 1945 р. два рої чоти під командою ройового «Кулі» зробили засідку біля села Вигода Галицького району Станіславської області, але засідку було вистежили. На тактичні помилки повстанців вказує підполковник УПА Степан Фрасуляк: «Засідку розложено неправильно на відкритому полі. На засідку наїхало 5 підвод із 16 енкаведистами. По перших стрілах зі сторони підвідділу УПА ворог зорієнтувався в положенні, скоро заляг в окопах, що були по противній стороні дороги та наступав на наш відділ (з командою «рота вперьод»). Шляхом відступу для відділу було чисте відкрите поле. У висліді з двох роїв було 9 вбитими та 4 раненими. Між вбитими ройовий і чотовий санітар. Ворожі втрати – 10 вбитими».

Чота Кармелюка (14 стрільців) сотні «Вітрогони» 20 червня 1945 р здійснила напад на гарнізон НКВС села Збора Калуського району Станіславської області. Знищили командира гарнізону та кілька військовослужбовців. У спровокованій перестрілці двох підрозділів НКВС знищені ще 6 військовослужбовців.

21 червня 1945 р. відбувся напад відділу «Вітрогони» на гарнізон НКВС села Перекоси Калуського району Станіславської області. Під час нападу обстріляли сільраду, звільнели 20 заарештованих.

Наступний бойовий епізод сотні «Вітрогони» — 2 серпня 1945 р. на шляху з м. Болехова до с. Туря Велика. Тут група повстанців з 12 вояків під командою чотового «Гамалії» вчинила засідку на енкаведистів (16 осіб), які поверталися на двох возах з Болехова після терористичної акції. Під час бою відмовили кулемети. Стріляли тільки кріси. «По перших стрілах, — констатує Степан Фрасуляк, — большевики втекли в яр річки, забираючи зі собою одного вбитого і одного важко раненого. У ярі відкрили вогонь по наших. Підвідділ «Вітрогонів» відступив без втрат».

7 серпня 1945 р. в селі Суботів біля райцентру Галич Станіславської області відбувся оборонний бій сотні «Вітрогони» з військами НКВС.

Із подальших записів хроніки бойових буднів відділу «Вітрогони» довідуємося, що 2 вересня 1945 р. о 21.30 енкаведисти напапали на кватируючий в селі Дуброва Войнилівського районону рій повстанців. Ворог підійшов яром прямо до місця перебування повстанською рою. У результаті несподіваного нападу троє повстанців загинули, один поранений. Знову ж таки відсутність належної пильності призвела до втрат.

Повстанське військо переживало період морального надлому, тому в Наказі № 15 «Про стан відділів та підвідділів ТВ 23 «Магура» від 20 вересня 1945 р. в. о. командира відтинку Іван Кобилинець «Козак» зазначено: «Наші відділи характеризує брак ініціативи, винахідливості. Панує бездіяльність. Загальна деморалізація. Загалом бійці не загартовані». Такий стан бойових відділів був зумовлений тривалим пасивним перебування на одному місці, тому командування УПА настійно вимагало бойових рейдів, активності військ.

У цьому ж наказі засвідчено підвищення стрільців відділу 82 «Гамалії», «Кармелюка» й «Черника» до ступеня до старшого вістуна. На початку жовтня 1945 р. командир «Довбуш» скерував булавного «Морозенка» до відділу 82 «Вітрогони».

Тим часом, повстанська хроніка знову фіксує втрату повстанцями пильності: «Дня 20 жовтня 1945 р. таборуючий в лісі коло села Марківців (Тисменичиина) відділ заатакувала з двох сторін большевицька спецгрупа. Ведені провокатором большевики підсунулись до сплячих повстанців зовсім близько, оминаючи алярмові стійки. Під сильним ворожим обстрілом відділ, відстрілюючись, відступив з поля наскоку. Наші втрати: 3 вбиті, 4 пропавші безвісті. Втрати ворога – 5 вбитих».

Другого листопада 1945 р. підвідділ під командою «Крука» здійснив засідку на шляху Войнилів – Сівка. З боку Сівки повстанці обстріляли супровід із п’яти енкааведистів, які везли заарештованих. Троє більшовиків були поранені. Під час обстрілу ворога втекли всі арештовані, крім жінки й дівчини, яких більшовики забрали із собою. Ця ж подія продубльована й записом від 28листопада. Співпадання назви місцевості, обставин звільнення арештантів та кількості ворожих втрат дає підставу вважати епізоди 2 і 28 листопада 1945 р. однією подією, яку слід датувати 2 листопада. 

Восени 1945 р. сотня розмістилась у с. Довпотові Калуського району. Станичний села був провокатором, організував для всіх повстанців вечерю, а сам про все доніс ворогові. Але місцева сітка ОУН діяла блискавично. Від дівчини-зв’язкової сотник «Тютюнник» довідався про намір ворога. «Тютюнник» швидко підняв всіх бійців, і тої ж миті, вночі, повстанці помандрували за десятки кілометрів, голодні, виснажені, щоб загубити свій слід перед ворогом. У с. Селищі поранений у бою інтендант сотенного Білан Михайло Онуфрійович «Старий», щоб не здатись живим у руки ворога, розірвав себе гранатою.

26 грудня 1945 р. старшого булавного «Тютюнника» було звільнено від командування відділом «Вітрогони». Команду над рештою відділу перебрав булавний Микола Тюшка «Морозенко», а старший булавний «Тютюнник» відійшов на організаційну теренову працю. 31 грудня 1945 р. два рої «Морозенка» у лісі біля с. Танява Болехівського району знищили автомашину, захопили хліб і зброю.

28 лютого 1946 р. загинув, застрелившись, наступник «Тютюнника», командир відділу «Вітрогони» — булавний «Морозенко». Енкаведисти викрили його криївку з допомогою провокатора в селі Станькова, де він лікувався.

Старший булавний, колишній сотенний «Вітрогонів» Андрій Марійчин («Тютюнник») загинув під час облави у с. Дорогів (Галицький район) 13 квітня 1946 р. На місці загибелі командира встановили пам’ятний хрест.

Загальні втрати повстанців у зазначених 10 бойових епізодах склали 20 стрільців. Тоді як ворога — 15 вояків.

На теренах Калущини активно діяла й розгалужена мережа підпілля ОУН. Багато дівчат з родинного села А. Марійчина Мошківців стали зв’язковими, це: Розалія Марійчин (1927 р. н.) «Галка» — провідниця теренової сітки ОУН та Марія Іванків. Провідниця «Галка» згадує: «Під час коляди 1945 р. у с. Сівка колядники зібрались у хаті підрайонної «Галки» (тобто у мене), коли зненацька наскочили енкаведисти. Усіх було арештовано, а Рудого Петра (1923 р. н.) стрільця УНС вбито. З нього зняли взуття, прив’язали дротом до саней і галопом промчали через усе село. Знівечене тіло скинули якраз саме перед його рідною хатою на загальний огляд. Уранці тіло забрали. Де поховано невідомо».

Ще більш жорстоко поставилися «червоні визволителі» до стрільця сотні Михайла Федіва, пораненого біля Болохова, якого витягли з криївки у стодолі й почали ціпами по ньому молотити, доки живого не забили. Але діяльність станичного й кущового підпілля ОУН на Войнилівщині — це вже тама іншого дослідження.

Отже, збройна боротьба відділу УПА «Вітрогони» під командуванням сотенного «Тютюнника» разом з іншими відділами УПА суттєво перешкоджала утвердженню радянської влади на Станіславщині, сковували каральні акції військових гарнізонів, розташованих у містах і селах краю. Його бойові рейди відіграли важливу роль у розвитку повстанського руху на Калущині, сприяли накопиченню воєнного досвіду. Однак тактичні помилки, командирів середньої та низової ланок призводили до значних втрат в рядах повстанців.

автор - Іван Тимів.

Спомин: (автор: Скопляк Меланія) "Йому вже після смерті вороги викололи очі"

Степан Стебельський "Хрін" (ліворуч) та

Дмитро Хадай

*********

Автор: Меланія СКОПЛЯК м. Львів, 1927 р.н.,

уродженка с. Середнє Велике Ліського повіту. 

У Карпатських горах простягається на 7 км с. Середнє Велике Ліського повіту Ряшівського воєводства Воно віддалене від залізничної станції на 12 км, від повітового міста – 15 км. Рівнобіжно із селом протікає гірська річка, що ділить його на три частини. За річкою простягаються смугою гори, покриті лісами.

На схилах гір у мальовничому куточку був будинок, де жив парох села о. Ярослав Скопляк з родиною. До нього часто заходили вояки УПА. 

Коли німці зазнали поразки на східному фронті, почалась міграція людей на захід, особливо українців. Багато з них зупинялися на приходстві у брата священика, зокрема, митець Володимир Ласовський з сім'єю, дружина репресованого драматурга Миколи Куліша з сином Володимиром і дочкою Олею, учителі з Кривого Рогу та інші.

Перед Великодніми Святами 1944 р. почалися напади на села польських озброєних банд, які обкрадали, мордували невинних людей. У сусідньому с. Хотіні вбили вчителя і кількох селян. Тому чоловіки та навіть молоді жінки змушені були чергувати ночами, ходити дорогами, а старші жінки спали одягнені.

Як фронт перейшов через село 20 листопада і радянське військо подалося в гори, тоді до нас почали заходити вояки УПА. Польське військо ще так далеко в гори не забиралося.

Це був 1944 рік, і ми відчували, що в селі ніби є вільна Українська держава. Вояки УПА почувалися свобідно, поранені чи застуджені лікувалися в людей. Ми з сестрою Ганею часто їх відвідували, виконували функції зв'язкових Всюди, де необхідно було щось передати, нас посилав сотенний "Хрін". Він нам довіряв.

На Різдвяні свята, серед багатьох вояків був із Сокаля товариш нашого брата "Модеста" Богдан Довгун. Люди надзвичайно радо приймали хлопців, казали: «це наше славне військо».

Проте такий затишок тривав лише до 19 січня 1946 р. – великого релігійного свята Богоявлення або, як кажуть у народі, Йордану. Тоді, о 5-й годині ранку почалася служити Всеношня в церкві, а відтак – св. Літургія. Після її закінчення почалося Водосвяття на річці, де був вирізаний та святково прибраний хрест з льоду. Вояки УПА теж брали участь у цьому обряді. Нам дуже подобалося наше українське військо, ми з гордістю дивилися на наших прекрасних хлопців.

Коли почалося Водосвяття, до села підступив польський ворог та затіяв стрілянину. Люди перелякалися, кинулися втікати. На Водосвятті залишилися лише священик, дяк і наша мама.

Як згадує Іван Дмитрик у спогадах «Записки Українського повстанця в лісах Лемківщини», що тоді застава вчасно повідомила наших вояків про наступ ворога і вони зайняли оборонні позиції на горі, вдаривши з усієї зброї по поляках; ті відступили.

Після бою ми, боячись помсти з боку поляків, розїхалися по сусідніх селах. Там пробули майже два тижні! Патрулі польського війська зрідка навідувалися в наше село. У лютому та до половини березня було спокійно. Зима закінчувалася, ставало тепліше, починалася весна.

Проте 27-28 березня літак, популярно званий «кукурудзяник», два дні літав над селом, мабуть, спостерігав, що тут діється. Через день ми зауважили під селом польське військо. Люди почали втікати в ліс, – хто на конях, возах, а хто пішки. Наша мама, сестра і брат перебралися на коні через річку. Однак тут їх поляки затримали, повернули до хати, тримали під вартою. Мама просили охоронця, щоби відпустив, але даремно. Тільки ввечері, коли прийшов військовий старшина, їх звільнили. Вони бачили, як поляки запалювали будинки, будівлі в селі.

Рано, коли ми втікали з братом о. Ярославом з села, нам зустрівся упівець на псевдо «Думка». Прізвище його Кантор, він із с. Себечева Сокальського повіту, де наш батько був директором народної школи. Він каже до брата: «Отче, остерігайтеся»; брат теж йому цього побажав. На жаль, він загинув. Небезпека наростала. Відомий сотенний "Хрін" довідався через розвідку, що поляки готуються знищити села Лукове – Середнє Велике – Хотінь, а людей вивезти в Радянську Україну. Тоді сотенний вирішив взяти ті села під опіку УПА. Увечері 29 березня 1946 р. в наше село прибули загони його, Бора та Мирона. 

Так сталося, що ворог оточив сотню "Хріна" і чету сотні Мирона. Але, Богу дякувати, вони зуміли прорватися.

Марія Остромира в книжці «Лемківщина в огні» пише, що поляки кинули на наш терен військову дивізію. 30 березня тут біля сіл Середнє Велике – Хотінь зав'язався великий бій. Сотні УПА, що об'єдналися, розбили ворога та знищили прикордонну заставу. В ході запеклої сутички поляки спалили частину села, так звану «Підкечеру», де найбільше перебували повстанці. Нижній і верхній кінець села залишились неушкоджені.

У лісі ми затрималися до неділі – то була Хрестопоклонна неділя. Рано священик Ярослав відправив молебень до Пресвятої Богородиці, акафіст. Після цього співали «Хресту Твоєму покланяємось, Владико». Всі люди, хто був, щиро молилися зі сльозами в очах. У понеділок я повернулася додому. Тут увечері священик поховав убитих: 5 повстанців і 5 цивільних, між якими й Івана Ганчара – брата нашої братової. Поранений упівець "Савка" підірвав себе гранатою. Польські патрулі продовжували наїзди на село, потім дали нам спокій. Йшла мова про переселення, до якого дуже активно велась підготовка польської влади.

Перед виселенням, наш брат Олесь, який був у рядах УПА, прийшов попрощатися з мамою, братами, сестрами. Це були дуже хвилюючі хвилини для нас усіх. Олесь просив брата о. Ярослава, щоб він опікувався мамою. Відтак, ми його більше не бачили й досі не знаємо, що з ним сталося.

Будучи одного разу в товаристві «Надсяння», я прочитала в книжці Євгена Місила «Репатріація чи депортація» (мова польська, т. 2. Варшава, 1999, с. 292), що 31 липня 1946 р. з с. Ветлина прийшло через Полонину до Сухих Рік близько 250 польських жовнірів. По дорозі вони наштовхнулися на стрільців, з вд. Б (Бора). Поляки оточили стрільців, хотіли взяти їх у полон. Однак останні вчинили опір, внаслідок чого вбито ройового «ОЛЕСЯ». Йому вже після смерті вороги викололи очі. 

Прізвища воїна УПА «ОЛЕСЯ» в цій та інших книгах немає. Тому точно не знаємо, чи то був наш брат Олесь на псевдо «Олесь».

Виселення відбулося в середу на Страсний тиждень. На залізничній станції Загір'я ми просиділи Великодні Свята. Тільки перед Провідною неділею подали товарні вагони. Перед відправленням поїзда о. Ярослав благословив усіх, хто вирушав у незнану дорогу, і тих, хто залишився на станції. Народ заливався гіркими сльозами з жалю, що залишає свій рідний край, красиву, квітучу найдорожчу прикарпатську землю, де гори за горами синіють, вкриті дрімучими лісами.

8 листопада 1887р. народився Дмитро Вітовський, державний і військовий діяч, полковник УСС та УГА.

Народився 8 листопада 1887 року у дрібношляхетській родині в селі Медуха Станіславського повіту , випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету Львівського університету.

*******

“2 серпня 1919 р. над Польщею (в районі Познані), з якоїсь причини загорівся аероплан, що перевозив для уряду УНР українські грошові знаки з Німеччини до Кам’янця-Подільського і впав вже на терені Німеччини (в околиці Ратібора у Сілезії). Загинули усі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полк. Д.Вітовський, якого згодом поховали в Берліні”, - цитує документи уряду УНР із варшавського архіву Biblioteky Narodowie історик Павло Гай-Нижник.

Літак розбився через несправність у моторі. Хоч довгий час версій загибелі Вітовського було кілька, зокрема, ніби-то судно із полковником збили.

Дмитро Вітовський був одним із очільників україно-польське протистояння у 1918-1919 роках, організатором Листопадового зриву, коли несподіваним ударом всього за одну ніч на уламках Австро-Угорської імперії, зумів зайняти Львів.

Обіймав посаду командира збройних сил та державного секретаря (тобто міністра) військових справ ЗУНР. Входив до складу української делегації на мирній конференції в Парижі, яка мала домагатися припинення польської агресії проти ЗУНР.

До цього Вітовського вважали одним із неформальних лідерів Січових стрільців. Він зарекомендував себе як рішучий та активний військовик, умів взяти відповідальність у критичні моменти . Вважав, що коли “буде армія - буде і державність”. Створив Українську Галицьку армію, довівши її чисельність до 100 тисяч, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові.

"Серед української громадськості Вітовський був надзвичайно популярний. Його всі любили і поважали, тому не дивно, що особистість Вітовського всі і всюди пов'язували з визвольним, самостійним рухом. Тільки він один мав усі необхідні якості, щоб стати керівником революції. Популярний, глибокий, прекрасний оратор, чистий характер, відмінний воїн ", - згадував про Вітовського побратим Дмитро Паліїв.

За місяць до смерті у Дмитра Вітовського народився син - теж Дмитро. Він був одним із командирів УПА, загинув у віці 27 років.

Військового міністра ЗУНР поховали у Берліні на цвинтарі Гугенотів. Лише у 2002 році Дмитра Вітовського перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові.

Джерело

https://galinfo.com.ua/

*********

10 фактів із життя Дмитра Вітовського:!

1. СФОРМУВАВ КУРІНЬ УСС

На початку Першої світової війни перебував у лавах легіону Українських січових стрільців (УСС), який формувався у Львові. Підстаршині Вітовському доручили формувати перший курінь УСС. Наказом командування від 7 вересня 1914 р. Вітовського іменовано сотником і призначено командиром сотні третього півкуреня отамана Степана Шухевича. Наприкінці місяця його стрільці вже виконували перше бойове завдання.

2. ВІДМОВИВСЯ ПРИСЯГАТИ АВСТРІЇ

Щойно сформований легіон УСС перекинули до Стрия, де 3 вересня 1914 р. його вояки урочисто склали військову присягу. З ініціативи Вітовського група старшин і стрільців відмовилася від офіційного тексту присяги австрійської армії. Січовики поклялися служити Україні та воювати за честь української зброї. Вже наступного дня легіон перевезли в околиці Мукачева. Після того, як росіяни захопили Галичину і відтіснили цісарські війська у Карпати, гірські перевали на кілька місяців стали театром жорстоких битв, бойовим хрещенням січовиків.

3. БИВСЯ З РОСІЙСЬКОЮ АРМІЄЮ

У жовтні 1914 р. австрійські війська прорвали оборону росіян в Карпатах і контрударом у бік Львова відкинули частини армії генерала Брусилова до Стрия й Дрогобича. Сотня Вітовського відзначилася у боях 1-2 травня 1915 p., коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. У ніч на 2 травня підрозділи Гриця Коссака, Степана Шухевича, Андрія Мельника, Дмитра Вітовського стрімким контрударом захопили вершину Маківки. Спроби російських частин прорвати оборону січовиків при підтримці важкої артилерії не вдалися. Битва на Маківці була однією з найяскравіших в історії легіону УСС. Сотник Д. Вітовський нагороджений медаллю Хоробрості. Наступною пам'ятною віхою на фронтових шляхах сотника стала Горлицька операція німецько-австрійських військ улітку 1915 p., коли під їх натиском російська армія залишила майже всю Галичину.

4. ПОШИРЮВАВ ОСВІТУ НА ВОЛИНІ

Восени 1915 p. фронт стабілізувався і сотника відкликали у запілля. Наприкінці січня 1916 р. командування австрійської армії скерувало Д.Вітовського у щойно зайняту Волинь на посаду ковельського комісара для набору поповнення легіону УСС. Через відсутність контингенту набір був безперспективним, і Д. Вітовський спільно з комісарами Володимира-Волинського і Луцька – М. Саєвичем та М. Гаврилком розгорнули широку діяльність щодо розвитку українського шкільництва у зрусифікованому краї. Невдовзі тут засновано 46 українських шкіл, де вчителі – січові старшини і стрільці, викликані на Волинь, - навчали більше ніж 800 дітей. Всього ж до 1918 р. засновано близько 150 українських шкіл. Підручники для волинських дітей збирав спеціально організований у Львові комітет на чолі з істориком Іваном Крип'якевичем (з Вітовським він запізнався ще в університетський період).

5. ТУРБУВАВСЯ ПРО ЕВАКУЙОВАНИХ УКРАЇНЦІВ

На Волині Д.Вітовський опікувався долею українців, які перебували в евакуації. У вересні 1916 р. на фронт 4-ї австрійської армії, яка на той час вела бойові дії у цьому районі, прибув командувач Східного фронту принц Оскар. Сотника запросили на прийом, де відбулася розмова з принцом про українські справи. Д. Вітовського гідно оцінили й призначили референтом при 4-й армії у справах евакуйованих українців, яких під час Брусилівського прориву на Ковельщині зосередилося понад 23 тисячі. Він дбав про їхнє розміщення, харчування, медичне забезпечення, навчання дітей. У квітні 1917 р. Вітовського відкликали з Волині й призначили ад'ютантом (начальника штабу) Вишколу УСС, яким тоді командував отаман М. Тарнавський.

6. ВІДСТОЯВ СВІЙ ЛЕГІОН

Через наміри австрійського уряду включити Галичину до складу відроджуваної Польщі на одній з військових нарад висловилися за негайне розформування легіону УСС. Д. Вітовський, який став одним з ініціаторів дискусії, виступив за збереження й усіляке зміцнення української національної частини як зародка майбутніх Збройних сил Української держави. Завдяки високому авторитету сотника його думка переважила. Це врятувало легіон, який зіграв вирішальну роль у Листопадовій національно-демократичній революції й став ядром створеної у ході війни з Польщею Галицької армії. Вдруге старшини зібралися у грудні 1917 р. на генеральну нараду в с. Гуштин. Знову розгорілася дискусія щодо подальшої долі легіону. Більшість її учасників пропонувала перейти на бік Центральної Ради або розформувати легіон УСС. Д. Вітовський відстояв його існування.

7. ЗДІЙСНИВ ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

Після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися незалежні Чехословаччина, Польща, Югославія, Угорщина. 18 жовтня у Львові засновано Українську Національну Раду (УНРаду) з метою утворення на західноукраїнських землях національної держави. 31 жовтня стало відомо, що австрійський намісник у Галичині генерал К. Гуйн категорично відмовився передати владу українцям. У ході гострої дискусії більшість погодилася чекати обіцяного Віднем маніфесту. Раптом взяв слово Вітовський і від імені Військового комітету рішуче заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, - завтра його візьмуть поляки».

Згідно з планом повстання Д. Вітовський негайно розіслав кур'єрів з наказами міським і повітовим комісаром краю у ніч на 1 листопада брати владу. Першолистопадове повстання розпочалося о 4 годині ранку. Невдовзі Д. Вітовський приймав перші донесення. І. Цьокан повідомив, що домовився про нейтралітет німецьких, австрійських та угорських частин львівського гарнізону. О п'ятій годині стало відомо, що старшини Мартинець і Сендецький зі своїми стрільцями захопили намісництво і Ратушу та арештували генерала Гуйна. Таким чином, за кілька годин вдалося роззброїти або блокувати частини міського ґарнізону та зайняти найважливіші об'єкти. Вранці 1 листопада Львів майже повністю контролювали українські військові підрозділи. На Ратуші замаяв синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським (загинув у бою з поляками в березні 1919 р.). О сьомій годині отаман Д. Вітовський радісно доповів голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. Невдовзі почали надходити вісті про швидку перемогу українських військових сил у Станиславові, Коломиї, Тернополі, Бродах, Збаражі та в інших містах і повітах краю.

8. СТВОРЮВАВ ГАЛИЦЬКУ АРМІЮ ЗУНР

Першим державним секретарем військових справ ЗУНР став підвищений у званні до полковника Д. Вітовський. Йому доручили розгорнути військове будівництво молодої держави. Уже наступного дня він почав формувати Державний секретаріат військових справ, який повинен був організовувати регулярну армію, її запілля, військову адміністрацію, мобілізацію і вишкіл поповнення, озброєння, забезпечення всім необхідним для ведення сучасної війни. 13 листопада державний секретар підписав накази про створення 12 військових округ на території Східної Галичини й Буковини, часткову мобілізацію до регулярного війська, демобілізацію усіх військових частин Австро-Угорщини на теренах ЗУНР, затвердив текст військової присяги. Д. Вітовський зумів сформувати важливий осередок державотворення. У його 18 відділах працювали молоді, але здібні старшини-фронтовики. Саме зусиллями Державного секретаріату у 1919 р. Галицька армія вже нараховувала близько 100 тис. вояків, мала 1400 старшин.

9. ОБ’ЄДНУВАВ УКРАЇНУ

Д. Вітовський одним з перших членів уряду висловив пропозицію негайно укласти воєнний союз із Наддніпрянською Україною, надіслати делегацію до Києва. Вже 1 грудня 1918 р. у Фастові була підписана угода з Директорією Української Народної Республіки (УНР), за якою в Галичину прибули військові частини та ешелони зі зброєю і військовою технікою. За сприяння державного секретаря до служби в Галицькій армії були прийняті досвідчені австрійські старшини. 3 Наддніпрянської та колишньої російської армії запрошені на службу генерали Михайло Омелянович-Павленко, Володимир Гембачів, Олександр Греків, полковники Микола Какурін, Євген Мішковський, Джамбулат Кануков, Андрій Долуд та багато інших, які відіграли важливу роль у становленні молодої армії.

Соборницька мрія Д. Вітовського здійснилася 22 січня 1919 р., коли він у складі галицької делегації (36 осіб) був присутній на Софіївському майдані Києва в момент урочистого проголошення Акту Злуки. У зверненні до військ з нагоди злуки з Великою Україною Д. Вітовський писав: «Сповіщаємо вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки... Ще хвиля кровавого зусилля - і слово стане ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна!».

10. ЗАХИЩАВ СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ В ПАРИЖІ

Навесні 1919 р. уряд ЗУНР здійснив ряд дипломатичних заходів для припинення війни. 17 квітня 1919 р. делегація ЗУНР виїхала до Парижа на мирну конференцію країн Антанти і США. Д. Вітовський входив у делегацію як військовий спеціаліст.

У Парижі на засіданні комісії генерала Боти Д. Вітовський у своїй заяві переконливо доповів, що його держава бажає миру й готова виконувати умови перемир’я, але польська сторона не підтримує її пропозицій. Полковник твердо відстоював лінію демаркації з поляками станом на 20 березня приблизно по ріці Сян. Генерал Бота у багатьох позиціях погоджувався з галичанами. Але лідери Антанти були байдужими до української державності, вони робили ставку в боротьбі з більшовицькою Росією на Польщу і Добровольчу армію генерала Денікіна.

Сформована у Франції армія генерала Галлера прибула на Галицький фронт і розгорнула широкий наступ. 19 травня 1919 р. українська делегація вручила ноту протесту генералові Боту, який їх підтримав і обіцяв розглянути українське питання на комісії. 21 травня Д. Вітовський і М. Лозинський надіслали ультиматум уже голові Паризької мирної конференції: оскільки ЗУНР не отримує підтримки Антанти, їх перебування у Парижі не має сенсу. Того ж дня делегацію запросили на засідання Верховної Ради за участю В. Вільсона, Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джорджа, під головуванням американського президента. Д. Вітовський і В. Панейко висловили рішучий протест у зв’язку з розгортанням польської агресії, підтвердивши свою позицію щодо соборності українських земель. Але цей демарш не вплинув на позицію Антанти.

Д. Вітовський особисто звернувся до президента США, заявивши: «Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням». 27 травня галицька делегація здійснила ще один дипломатичний демарш. Але Париж проігнорував заходи українців. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Паризької мирної конференції затвердила ганебне рішення про дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину.

Джерело:

Підготувала Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Спомин з 1937р. "Після суду нам всім відібрали мазепинки" (автор: Франківський Михайло)

Михайло Франківський.

Був початок травня 1937 року В цьому місяці у філії «Просвіти» Народного дому в м. Любачеві відбувалася виставка українських виробів з цілої Галичини. На цю виставку наш провідник з самоосвітнього гуртка п. Андріян Лебедович зорганізував нас, молодих хлопців в числі 14 осіб, і в другу неділю травня 1937 року ми всі вибрались на цю виставку, щоб пооглядати наші українські вироби і т. д.

Усі ми були в мазепинках і йшли пішки 16 км до м. Любачева. Тільки-но ввійшли в м. Чесанів, як з'явилась польська поліція, розігнала нас і сказала не йти разом, бо ми йшли парами по хідникам. Ми розійшлись на всі сторони, а тоді за містом на Дахнівській вулиці злучились і так прийшли до м. Любачева. На передмісті ми ступили на подвір'я панства Жуків, щоб напитись води і трохи почиститись з пороху. Коли виходили з подвір'я на дорогу, з'явилась польська поліція. Спитали, куди йдемо, тоді записали кожного ім'я, прізвища та адресу і наказали не йти разом, групово, парами.

Доходячи до ринку, ми знову парами рушили до Народного дому «Просвіти». І знову з'явилось двоє поліцаїв і порозганяли нас на всі сторони.

Місто Любачів нам знане, і ми з усіх сторін зійшлись та стрінулись в Народному домі у залі виставок. Там пооглядали всі українські вироби, різні експонати, знімки і надвечір повернулись до свого села Горайця. Всі ми були задоволені.

Після десяти днів нас повідомили, щоб 21 травня 1937 року з'явились в повітовий суд в Любачеві. В цей день ми знову всі вибрались в мазепинках на судову розправу. В Любачеві ми ступили до фотографа і зробили спільну знимку.

В суді викликували нас по азбуці і викликали кожного окремо. Судили нас за віком. Наймолодші з нас дістали по два тижні в'язниці, старші – по три тижні, а декільком найстаршим припало по чотири тижні. Після суду нам всім відібрали мазепинки, і ми пішли додому без шапок.

На другий вечір ми всі зібрались до нашої читальні, і наш провідник п. Андріян Лебедович сказав, що цю справу бере на себе і подасть до обласного суду у Львові. А за нашого оборонця взяв адвоката д-ра Степана Шухевича (оборонця політв'язнів).

На цьому все закінчилось, і ми всі забули про цю нашу судову справу. Аж через півтора року, 22 листопада 1938 року, після Михайлівської забави, о 6-30 ранку мене збудила сестра Єва і сказала, що поліція чекає мене коло кооперативи і забере до арешту в Чесанові. Я не знав, в чому справа. Забава пройшла гарно, спокійно, без бійки, а тут мене мають брати до арешту...

Після сніданку приходжу до кооперативи. Стоїть фірман з возом, біля нього поліцай Стасьо з Плазова і троє наших хлопців: Бумбар Роман, Пелипець Іван та Бень Олекса. До них прилучився і я.

Поліцай наказав нам іти попереду, а сам сів на віз, і так ми дійшли до Чесанова. В Чесанові пройшли судову браму через подвір'я. Ключник відкрив двері, впустив нас в коридор, відчинив камеру, впустив нас всередину і сказав до арештантів: «Але, хлопці, уважайте на них (себто на нас). Дайте їм добре на згадку!». Було в цій камері вже чотири особи, і ще нас четверо. Відсиділи ми всі по чотири доби, а хто не хотів сидіти, то батько мусив заплатити за нього 20 злотих.

Наш оборонець д-р Степан Шухевич зменшив наш арешт до 4-х діб, а кошти на судову розплату полагодив з адвокатом наш провідник Андріян Лебедович (пізніше – зв'язковий ОУН, загинув від рук гестапо разом з братами Козіями на залізничній станції в Горинці).

Був час Великого посту, і кожного року в половині березня відбувалась Великодня сповідь для всіх парафіян с. Жукова та Горайця. В 1939 році сповідь відбувалась 4 березня, а на другий день зранку всі приймали Святе Причастя. Після цього зустрівся я з Романом Бумбаром, Василем Козієм і сказав їм: «Ми за мазепинки відсиділи в арешті, в мазепинках можна ходити. А нині йдемо до Любачева в повітовий суд за нашими мазепинками».

Вони послухали моєї поради, і ми втрьох пішли таки із Жукова до Любачева. Прийшли ми до судової канцелярії, розповіли їм, в чому справа, вони нас вислухали і віддали нам наші мазепинки. Цим разом з нами говорили дуже чемно, а при відході сказали: «Хлопаки, як підете в місто, то не беріть шапок на голови...» Ми подякували їм, що перетримали наші мазепинки в порядку і вийшли надвір. Сховали цивільні шапки до кишень, а на голови заложили мазепинки і пішли до фотографа зробити в мазепинках знимку.

Ці фотографії в мазепинках я зберігаю у себе в альбомі на пам'ять про те, як християнська демократична держава Польща ставилась до нас, українців, і забороняла носити мазепинки.

Із 14-ти хлопців, що на знимці, один я залишився живий. Одні з них загинули в лавах УПА в боротьбі з ворогами, інші померли на вигнанні чи в еміграції. Дякую Всевишньому Богові, що дозволив мені дожити до того часу, коли Україна стала незалежною державою.

Джерело:

опубліковано 2 вер. 2012 р., 23:23 Степан Гринчишин. Автор: Михайло Франківський, народився в с. Гораєць на Любачівщині

Вісник Любачівщини №13, Львів –2005.–96 стор. Вокспопулі.

Цей день в історії УПА - 8 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Буковинські підпільники.

Третій зліва Іван Гулей "Меч"

*********

1943 рік

Біля села Плоске на Рівненщині німці оточили боївку УПА, що зібралася на нараду в лісовому урочищі. В бою загинули 9 повстанців, лише один зміг прорватися.

1944 рік

Рейдова група УПА-Південь у селі Липівка на Кам’янець-Подільщині знищила документи колгоспу й телефонний зв’язок.

1945 рік

Відділи сотень «Сірі» та «Лебеді» УПА-Захід у засідці біля села Посіч на Станіславщині знищили старшого лейтенанта і 14 військових НКВД.

У селі Снідавка на Станіславщині повстанці провели для жителів села, що зібралися на центральній площі, антирадянський мітинг.

Повстанець «Павлик» був оточений під час облави в райцентрі Підбуж на Дрогобиччині. У перестрілці знищив трьох москалів і загинув при спробі прорватися.

1947 рік

У боях з москалями у селах Ілів і Козьова на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Дмитро Лютий і ще один повстанець.

Під час нападу загону МВД у селі Виннички на Львівщині захоплений у полон станичний ОУН Дмитро Хита – «Вільха».

1948 рік

У селі Долиняни на Львівщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону, ще одного поранили.

Під час зіткнення з опергрупою МВД біля села Купчинці на Тернопільщині загинули двоє повстанців, у тому числі районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Хома – «Орлик».

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Довгошиї на Рівненщині. Загинули двоє повстанців, що перебували всередині.

1949 рік

У боях з москалями у селах Вільшаник, Недільна і Ясиня на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1950 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Лука на Тернопільщині. Троє повстанців учинили збройний опір і загинули в перестрілці при спробі прориву.

1951 рік

Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Черче на Волині. Загинула друкарка окружного проводу ОУН Пелагія Герасимчук.

Джерело:

Сергій ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

7 листопада 1879р. народився Черкавський Михайло - громадсько-політичний діяч, педагог, просвітянин. Член Центральної Ради, сенатор польського сейму. У період УНР – комісар освіти Волині.

Походив з Української зем'янської (заможної) родини. Його батьками були Костянтин та Барбара з дому Карнковська. Після закінчення в 1900 році православної духовної семінарії в Кременці розпочав навчання на відділенні літератури та слов'янських мов історико-філологічного факультету Варшавського університету (на той час це був університет Російської імперії з російською мовою викладання). 

Під час навчання став членом підпільної організації Українська Студентська Громада. Під час російської революції 1905 року виступив на боці поляків і був учасником студентського страйку з вимогою впровадження польської мови, як мови викладання, в університеті. Пізніше змушений був перевестись до Санкт-Петербургу, де й завершив навчання в університеті, отримавши диплом І ступені в 1907 році.

Після завершення навчання розпочав трудову діяльність викладачем літератури і російської мови в гімназії міста Комрат Бессарабської губернії. У 1910—1915 роках працював професором державної гімназії в

Луцьку. До 1914 року друкувався в Раді, єдиній україномовній газеті Києва. Після початку Першої Світової Війни й наступу

Центральних держав в глиб Російської імперії після битви під Горлицями його було евакуйовано разом зі школою до Бєлгороду в Курську губернію. Поєднував працю в гімназії з викладацькою роботою в Інституті.

Після початку революції 1917 року й падіння царату був призначений Українською Центральною Радою губернським волинським комісаром освіти з осередком в

Житомирі, де швидко організував українські школи та курси українознавства, заснував філію «Просвіти» у Кременці.

Спільно з Самійлом Підгірським редагував тижневик «Громадянин» та часопис «Волинська Газета». У 1918 році був делегатом до Всеросійських установчих зборів від Української партії соціалістів-федералістів. Після перевороту Петра Скоропадського та встановлення гетьманату в 1918 році керував волинським відділом організації Український Національний Союз, опозиційної до гетьмана. За критику тодішньої державної політики на шпальтах «Волинської Газети» часопис було закрито, а самого Черкавського навіть на деякий час заарештували. 

Після захоплення Волині військами ЧА на деякий час відійшов від політичного життя. Оселився в Дубному, потім переїхав в Кременець, де працював над українізацією шкільництва. У 1920—1921 роках працював директором Учительської семінарії в Дермані (до її закриття польською владою).

Протягом 1922-27 років — сенатор польського сенату від Волинського воєводства (16-й номер від «Блоку національних меншин») і голова Української Парляментарної Репрезентації, заступник голови, а згодом й голова Українського Клубу; один з засновників (в липні 1925) Українського Національно-Демократичного Об'єднання і заступник голови; в 1925—1927 роках був учасником української делегації на ІІІ, ІV і V Конгрес Народних Меншин в Женеві (Швейцарія), активний член всіх українських організацій на Волині, зокрема в Кремінці (один з засновників товариства «Український Народний Дім» (червень 1925), член його Наглядової Ради; голова кременецької «Просвіти»). 

У 1928 році став міським радником в Луцьку. Протягом 1926—1929 років видавав в Луцьку часопис «Громада», пізніше — «Українська Громада». У 1922 році — член Центрального Виборчого Комітету Блоку національних меншин.

Справив великий вплив на письменника

Уласа Самчука, останній товаришував з його сином Юрієм.

Помер від зараження крові (сепсису). Був похований на Личаківському цвинтарі у Львові, надгробок не зберігся. Дирекція Личаківського цвинтаря планує встановити на віднайденому місці поховання пропам'ятний знак. (можливо вже встановила? ред.).

Після окупації Західної України москалями родина Михайла Черкавського була арештована НКВС. Дружина Марія померла в 1960 році після повернення з заслання, донька Наталія Білинська, випускниця

Варшавського університету, загинула в

ГУЛАГу в 1942 році. Син Юрій був розстріляний Гестапо в 1943 році в Кремінці.

Джерела:

1.Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка . — Париж, 1955—2003.

2.Черкавський Михайло // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я . — С. 2047. — 1000 екз.