Загальна кількість переглядів!

середа, 25 листопада 2020 р.

Цей день в історії УПА - 25 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці Коломийщини (посередині сидить окружний референт СБ Роман Тучак-"Кіров").
*********
1943 рік
Сотня УПА «Гордієнка» у кількагодинному бою з німцями біля села Устинівка на Житомирщині повністю розгромила ворога. Знищено 83 військових, 5 поранено, 8 захоплено в полон. Здобуто 8 кулеметів, 94 гвинтівки, гранати, патрони і амуніцію. Точні відомості про кількість загиблих воїнів УПА відсутні.

1945 рік
Дві сотні УПА-Захід у бою з московитами у лісі біля села Кінчаки на Станіславщині знищили 50 військових. Ще стільки – під час повторного за кілька годин. Втрати УПА: 3 загиблих, 4 поранених.

У бою з московитами у селі Сулимів на Львівщині загинули надрайонний референт Панас та ще один підпільник.

У бою з московитами, що проводили облаву біля села Волиця на Львівщині повстанці знищили 5 москалів, ще чотирьох поранено.

1947 рік
У селі Кадобна на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД.

Під час боїв з московитами у селах Гірське, Орів і П’ятничани на Дрогобиччині загинули Марія Шимко – «Чорна» і ще двоє повстанців.

У селі Золота Слобода на Тернопільщині підпільники знищили голову сільради.

Біля села Ганнівці на Станіславщині повстанці поранили військового МВД.

1948 рік
Біля села Купчинці на Тернопільщині потрапив у засідку опергрупи МВД і загинув командир районного проводу ОУН Михайло Базар – «Ярко».

1950 рік
У бою з московитами у селі Черниця на Дрогобиччині загинув повстанець Василь Шух.

1952 рік
Під час боїв з московитами у селі Букове на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У бою з загоном МГБ у селі Нові Збоїща на Львівщині загинули зв’язкова Люба Янчишина і ще двоє повстанців.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам`яті.

25 листопада 1838р. у с.Стеблів на Черкащині народився Іван Нечуй-Левицький – письменник, перекладач.

Походив із сім’ї священика. Навчався в духовному училищі при Богуславському монастирі. Згодом вступив до Київської духовної семінарії. У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.
1861 року вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа, цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І.Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії, в гімназіях Каліша та Седлеця.
У 60-х роках написав комедію "Жизнь пропив, долю проспав" і повість "Наймит Яріш Джеря". Працюючи в Полтавській семінарії, у 1865 році створює повість "Дві московки". Згодом з’явилися оповідання "Панас Круть" та велика стаття "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності", що побачили світ у львівському журналі "Правда".

З 1873 року І.Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І.Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман "Хмари", а наступного року — драматичні твори "Маруся Богуславка", "На Кожум’яках" та оповідання "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім’я" (1879), "Бурлачка" (1880), "Старосвітські батюшки та матушки" (1884).

1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва. Тут він написав оповідання "Пропащі" (1888) та "Афонський пройдисвіт" (1890), казку "Скривджені" (1892), повість "Поміж порогами" (1893).

На початку ХХ століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси. Зокрема статті "Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка" та "Українська поезія". До кінця життя І.Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву.

Останні дні провів на Дегтярівці, у "шпиталі для одиноких людей", де й помер без догляду 1918 року. Похований на Байковому кладовищі.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Устиянович Микола Леонтійович - Український письменник і громадський діяч. (25.11 (7.12) 1811 – 22.10 (3.11) 1885).

Народився в Миколаєві Львівської області в родині урядовця. Закінчив Львівську духовну семінарію (1838), навчався на філософському факультеті Львівського університету. 

Познайомившись із М. Шашкевичем, став пропагандистом ідей «Руської трійці». Після опублікування 1836 р. українською мовою елегії «Сльоза на гробі Михаїла барона Грасевича» потрапив під нагляд австрійської поліції.

Активна літературна діяльність М. Устияновича припадає на другу половину 40-х — 50-ті роки XIX ст. У 1847 р. кілька його поезій було вміщено до альманаху «Вінок русинам на обжинки», в наступні роки друкувався в «Зорі Галицькій» та «Галичо-руському віснику». Перша прижиттєва збірка творів вийшла у Львові 1860 р. Творчості поета раннього періоду притаманний романтизм. Його перу належить близько 80 поезій, кілька повістей, байок та низка статей. Поезії «Жебрак», «Рекрутка», «Народний дім» та інші проникнуті почуттям патріотизму, вбо­ліванням за долю українського народу. Поет звертається до героїчних сторінок історії Київської та Галицької Русі, високо підносить славу руських князів, зокрема Святослава, Володимира, Данила Галицького, Ярослава Мудрого. Поезії «Верховинець» та «Піснь опришків» стали народними піснями. У по­вістях «Месть верховинца», «Старий Єфрем» та «Страсний четвер» значну увагу приділено народним звичаям, змалюванню життя селян та опришків. У байках засуджує нероб, ледарів. Громаданська лірика М. Устияновича в численних списках поширювалася серед студентів та інтелігенції Львова, Перемишля й інших міст цісарської Австрії.

Навчаючись у Львівській духовній семінарії, виголосив у церкві промову українською мовою, чим налаштував проти себе львівських клерикалів. Був ініціатором скликання у Львові 1848 р. представників галицької інтелігенції для заснування літературно-просвітницького товариства «Матиця руська». У промові на цьому «соборі учених руських» підносив історичну роль українського народу в боротьбі проти «орд азіятських», говорив про його тяжку недолю під гнітом польських та австро- угорських тиранів, обстоював українську культуру, закликав плекати народнопісенну творчість, розвивати традиції Т. Шевченка та М. Шашкевича.

Після поразки революції 1848—1849 рр. поступово відійшов від прогресивних демократичних поглядів. 1861 р. його було обрано до Галицького сейму; В деяких творах прославляв австрійську монархію та засуджував угорську революцію (вірші «Третій май», «Соединенными силами»).

З 1870 р. жив на Буковині в Сучаві (нині територія Румунії), де й помер 3 листопада 1885 р. В некролозі І. Франко назвав його «одним з перших будителів нашого народного духу».

Джерело
http://100v.com.ua/uk/Ustiyanovich-Mikola-Leontiyovich-person

Поезії:

ОСІНЬ
Сумно, марно по долині,
Почорніли білі цвіти,
Пожовк лист на деревині,
Птах полетів в інші світи.
Від запада сиві хмари
Цілу землю заливають,
Чагарами нічні мари
З вітрами ся розмовляють.
А на горі калинонька
Головоньку нахиляє,
А над Дністром дівчинонька
Сльозами ся заливає.
«Чого тужиш, калинонько,
Головоньку нахиляєш?
Чого плачеш, дівчинонько,
Сльозами ся заливаєш?
Чи тя доля покинула?
Чи не маєш матусеньки?
Чи ти краса загинула?
Чи говорять вороженьки?»
«Ні мня доля покинула,
Ні не маю матусеньки,
Ні ми краса загинула,
Не говорять вороженьки.
Йно ми тужно за весною,
Що так борзо перецвила:
Куди гляну мисленькою,
Нема того, що-м любила!» 
********

ТУГА
Шумить вітер долами,
Сухим листом іграє,
А над Дністра водами
Дитя цвіту шукає.
Шумить буря студена,
Гудить ворон і кряче,
А на полі дитина
Глядить весни і плаче.
Ходить, сквапно питає,
В вінчик жовтий лист в’яже.
Як яр згибла? — Не знає.
Чи поверне? — Не скаже.
«Ой поверне, дитино,
Але довго чекати,
Ой поверне, калино,
Но ще тяжко нуждати.
Як ся сонце оберне,
Небо ярев затліє,
З юга леготь поверне,
Западовець огріє;
Бусьок сяде на хати,
Медвідь гавру розмече,
Пчілка почне гуляти,
Соловій защебече.
І злопотить крильцями,
І заведе піснь маю,
І розів’є думками
Нове житє по гаю. 
Тогди ж блиснуть загони,
Цвіт землицю звінчає,
А природа в всі дзвони
Піснь воскресну заграє.
Тогди ж, дитя милоє,
Знайдеш цвіту доволі,
Нехай листя сухеє,
Та не блукай по полі».
Шумить буря студена,
Сухим листом іграє,
А над Дністром дитина
Такой весни питає;
Такой цвіту шукає,
В вінчик жовтий лист в’яже.
Як яр згибла? — Не знає.
Чи поверне? — Не скаже.

19 лютого 1850
*******

РЕКРУТКА
По горах ходила,
Дитятко носила,
Дитятко — ягідку дрібную,
І цвітки збирала,
І в пучки в’язала,
І клала му в ручку малую. 

«Цить, ах цить, дитятко!
Поверне наш татко,
Поверне; говорять, мир буде,
Принесе дитині
Калачик в гостині
І мамку притисне до груди».

Ходила і ходить;
Нім день ся розплодить,
Садить в полонину високо,
І бистрі соколи
Спускає на доли
По шляхах рекрутка широко.
І тулить дитину,
Голодну пташину,
Бо тоска, журиця корм спила;
І плаче-ридає,
Себе проклинає,
Що бідну на світ сей родила.
«Цить, ах цить, голубко!
Поверне наш любко,
Принесе калачик дитині».
З зараня до ночі
Леліє і очі
Внуряє по шляхах в долині.

Замріло на пути,
Вертають рекрути,
Заблисли рекрутки соколи.
Б’є в груди серденько,
Палає личенько,
Головка ся крутить в роздоли.
«Дитятко, дитятко!
Вертає наш татко!
Вертає нам сонце до хати!
Обмиймо росою
Личенька свіжою,
Щоб стались милійші для тати!»
І личка обмила,
І цвітку заділа 
В головку обоїх русую,
І скоро помчала
Настрічу, і стала
При путі на скалу стромую,
І взнесла високо
Дитя, і глибоко
Востхнула, бо в серцю щось тисне:
«Ах сину, мій сину,
Споглянь на долину
І в ручки на татка заплесни!»
Надходять рекрути.

«Гей, братця! Чи чути,
Где друг мій? Чи, може, він з вами?»
«Жено, бог з тобою!
Твій друг упав в бою
Ай там, під Мадженти мурами» 
Невіста здрожала,
Поблідла, взридала,
Притисла до серця дитину,
І в небо соколи
Вознесла поволі,
І верглась з ягідков в глибину.

25 листопада 1891р. в селі Краснопіль народився Клим Поліщук - маловідомий талант Української літератури.

Вже в ранньому віці у хлопця проявився неабиякий хист до віршування. Його перші вірші були надруковані в Житомирській газеті «Волинь» у 1906 році, а у 1909 році в Львівському журналі «Дзвін» публікується його перша проза. Тоді ж він знайомиться з українською письменницею Ганною Барвінок, яка називала його своїм «літературним онуком». Відомі літературознавці називають його найяскравішим представником української літератури «золотої доби», творцем оригінального жанру «новели факту», проникливим сатириком та психологом революції і перших років радянської влади, «королем» готичної прози.

Та справжній поштовх для розвитку свого таланту Клим Поліщук отримав після публікації в журналі Олени Пчілки «Рідний край», яка супроводжувалася редакторською заміткою про те, що непогано би подбати, аби талановитий хлопець здобув освіту. Саме так знайшлися охочі допомогти – передусім Всеволод Онуфрійович Масюкевич – відомий житомирський просвітянин, діяч Волинської Земської Управи, член УСДРП та організації «Громада». Завдяки йому Клим Поліщук у 1909 році опинився у Петербурзі, де навчався в училищі при Академії Мистецтв, був слухачем кооперативних курсів, відвідував лекції у психоневрологічному інституті (його лекції, схоже, відігравали якусь непересічну роль у становленні тодішніх молодих українських письменників, адже на них ходив і, наприклад, засновник вітчизняного футуризму Михайль Семенко).

Жити й вчитися в столиці, не маючи достатніх коштів, було важко і Клим Поліщук у 1912 р. повертається до Житомира. Тут він до самого початку Першої світової війни працює у Волинському губернському земстві. В цей час письменник починає цікавитися українською міфологією та багато подорожує Волинню, записуючи легенди, пісні, перекази та інші зразки фольклору. Одна з таких легенд під назвою «Тінь минулого» була опублікована у львівському журналі «Ілюстрована Україна» у 1914 році. У ній розповідалося про скелю на березі річки Тетерів, що має в народі назву «Голова Чацького». А у 1911 р. Клим Поліщук відвідав «Козацькі могили» на Рівненщині – місце Берестецької битви 1651 року. Молодий письменник зацікавився повідомленнями місцевої, тоді російськомовної, преси про створення на місці відомої в історії битви музею-заповідника, що гідно вшанував би пам’ять козаків-героїв, і вирішив побувати там, щоб розповісти про побачене в українській періодиці з точки зору національного патріота. Однак, головним набутком поїздки було написання статті «Український музей на «Козацьких могилах» та її публікація в київському часописі «Рідний край». У своїй статті Клим Поліщук фіксує повну занедбаність пам’яток історії українського народу на Волині в умовах царського режиму, подає коротку історію того, як почалося вшанування «Козацьких могил», розповідає про сам музей та його експонати, наводить цікаві факти та цифри про кількість людей, які відвідали це пам’ятне місце, розповідає про спілкування з місцевими жителями. Ця подорож сприяла формуванню історичних інтересів письменника та певною мірою визначила перевагу українського національного героїзму в тематиці його подальшої літературної діяльності.

Дух українства завжди панував у його творчості. «Будучи українським журналістом і знаючи частково українське життя, можу показати, що українці – як інтелігенція, так і народ – переслідують одну мету – вживати «народну мову» в народних школах, видання газет та корисних книг із різних галузей знань, як-от – історія, агрономія, природничі науки, художня література (з метою дати якомога більше освіченості народу)» і щоб «корисні народу книги та газети» могли «сприяти українському національному самоусвідомленню», – писав Клим Поліщук про діяльність інтелігенції на Волині.

У 1915 році Клима Поліщука заарештовують за «мазепинщину» і висилають спочатку в Кременчук, а потім – у Курськ. Доступні сьогодні джерела не розкривають, чим таким антидержавним він займався, зрештою, під час війни навіть культурницька діяльність могла трактуватися як сепаратизм. Влітку 1916 року він підпадає під мобілізацію і опиняється на північному фронті, найвірогідніше – у санітарній бригаді. У той період по гарячих слідах він пише цикл нарисів про жахіття Першої світової війни, які ввійдуть до його книги «Серед могил і руїн» (1918).

Після лютневої революції 1917 року Клим Поліщук повертається до Житомира, але ненадовго. Через деякий час він опиняється у Ризі, а потім – у Валку, де у видавництві «Український голос» виходить збірка його поезій «Співи в полях». Під час жовтневого перевороту письменник перебував у Пскові. Під кінець 1917 року Клим Поліщук повертається до Києва. Розпочинається Громадянська війна, яка, крім нещасть, принесла той досвід і ті враження, що відіб’ються у його найкращих новелах, адже в ін чітко бачив такі речі, як масовий психоз, стрибки натовпу від бунту до абсолютної покірності, невмотивоване насильство, воєнну пристрасть і воєнну байдужість. Про все це можна прочитати у його новелах, зокрема – «Друг мертвих», «Воєнко», «Отаманша Соколовська».

Оповідання й новели Клима Поліщука несподівано змальовують громадянську війну з УНРівської, «петлюрівської» точки зору – без авангардизму та червоного пропагандистського пафосу. У своїх творах він стриманий, скептичний, спостережливий. Війна в більшості оповідань є цілковитим хаосом, позбавленим сенсу, в якому не спрацьовують навіть елементарні гуманні правила. Саме у Києві у 1918 році Клим Поліщук видає «Збірку нарисів і оповідань часів війни 1916-1917 р.». Це вражаючі своєю трагічністю розповіді очевидця про скалічені війною людські долі, розбій, насильство, грабіж, горе й смерть, що їх приносять людям війни.

У Києві вийшли також збірки нарисів «На порозі» (1919) та «Тіні минулого. Волинські легенди» (1919), «Поезії. Книжка перша» (1919). У 1921 році у Тернополі Клим Поліщук написав оповідання «Скарби віків», дія якого відбувається в Сатанові та розповідає про міфічні скарби Сатанівського замку. 6 липня 1922 року оповідання було опубліковано в газеті «Свобода» в США.

Клим Поліщук не був активним учасником власне політичних подій, натомість брав активну участь у літературному та мистецькому житті. Разом з Павлом Тичиною, Юрієм Меженко, Миколою Терещенком, Яковом Савченком, Лесем Курбасом, Павлом Филиповичем, Дмитром Загулом та іншими, він був серед засновників та учасників групи «Музагет», «Мистецького цеху», «Профспілки митців слова міста Києва», виступав у «Льоху мистецтва» тощо. Таким чином, у перші пореволюційні роки він був одним з тих українських культурних діячів, хто намагався європеїзувати мистецьке життя столиці, створюючи – через організацію літературних об’єднань та вечорів – сприятливі умови для вільного розвитку не тільки українського мистецтва, а й мистецтва національних меншин (євреїв, росіян, поляків). Також він редагує у видавництвах «Український голос», «Народна воля», стає членом редколегій «Народної справи» та журналу «Мистецтво», друкується у найрізноманітніших виданнях, через що йому навіть часом дорікали політичним пристосуванством, «приклеювали» по черзі ярлик чорносотенця, більшовицького підголоска… Але суспільно-політична ситуація того часу була настільки складною й неоднозначною, що важко було розібратися до кінця в тих ідейних та моральних мотивах, якими керувалися в своїх діях культурні діячі, письменники тощо. 

Доступні нам твори Клима Поліщука свідчать, що у своїй безсторонній політичній позиції він не мав якоїсь особливої симпатії, натомість був близький до націонал-соціалістичних настроїв та симпатизував в чомусь анархізму. Скоріш за все, він, як і більшість українських митців того часу, був захоплений швидким, стихійним розвитком подій, який спричинила революція, але водночас був прикро вражений тим крахом гуманістичних ідеалів, які вона неминуче з собою принесла.

В 1920 році, у зв’язку з вступом до Києва білополяків, Клим Поліщук разом з іншими письменниками подається услід за армією УНР до Кам’янця-Подільського, а потім – в Галичину, де пробув до осені 1925 року. Жив і працював письменник періодично у Львові, Перемишлі та Бережанах.

У 1921 році в Галичині він одружується з іще однією втікачкою з УНР, Галиною Мневською – письменницею, театральною актрисою і педагогом, більш відомою під псевдонімом Галина Орлівна. Незабаром у них народжується дочка Леся.

Період еміграції стає найбільш плідним і потужним у творчості письменника. Він займається видавничою діяльністю: редагує тижневик «Український емігрант» та започатковує видання «Мамай». Тут написано найцікавіші його твори. Він більше не видає жодного збірника віршів – це не його жанр, зосередивши основні зусилля на прозі. Як і в доемігрантський період, Клим Поліщук працює у двох напрямках – продовження циклу фольклорно-фантастичних та готичних оповідань та художнє осмислення подій революції. Це – «Жменя землі. Галицькі легенди», «Казка палацу», збірка «Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції» (1921), «Воєнко» (1921), «Розп’ята душа», «Веселе в сумному» (1922), «Ангельський лист» (1923), «З виру революції. Фрагменти спогадів про літературний Київ 1919 р.» (1923). У той же час він пише два романи про отаманів Махна й Зеленого – «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений», де створює образи ватажків протиборчих сил, художньо втілює особливості українського національного менталітету – демократизм та прагнення до свободи; пише п’єси, перекладає твори польської літератури.

У 1925 році, отримавши дозвіл на повернення в Україну, Клим Поліщук із сім’єю поселяється у Харкові й протягом кількох років плідно працює. Його проза друкується у журналах «Життя й революція», «Глобус», «Зоря», «Нова Громада», «Службовець», «Селянка України», «Всесвіт» та ін. Не всі Поліщукові оповідання, опубліковані в радянських журналах, мали свого читача. Інколи їх називали блідою тінню оповідань, написаних у Галичині. Також він підготував до друку роман під назвою «Поліські шуми», але побачити світ йому не судилося…

4 листопада 1929 року Клима Поліщука заарештували за сфабрикованими звинуваченнями в приналежності до Спілки визволення України (СВУ). Після короткого слідства 21 січня 1930 року оголосили вирок: 10 років таборів за межами України – стандартний строк. Змучений і хворий, він, однак, дожив до тридцять сьомого року і навіть час од часу продовжував працювати. На сьогодні відомо про написані в таборах доволі цікаві спогади про Ганну Барвінок, оповідання, повісті, спогади, казки, легенди, фейлетони, але більшість з написаного не збереглася. Цікавими є листи Клима Поліщука до дружини з концтаборів. Вони розкривають життєву трагедію автора. В одному з листів до колишньої дружини є цікаві міркування Клима Поліщука щодо покликання письменника: він цілковито належить своєму «грунту», тобто основу його творчості мають складати твори на вітчизняну тематику. «…Пам’ятай, що письменник не «сума перемётная», і він передусім належить своєму грунтові… Хочеться накреслити бодай план свого особистого, як у Горького «Детство» або «Мои университеты»… Була б для всіх багатюща книга, і вона колись буде…», – писав він у своїх листах.

До літа 1931 року письменник перебував в пермських таборах, потім – у Казахстані. Неодноразово писав заяви про перегляд справи, 1932 року – навіть лист до Максима Горького, в якому просив допомогти відновити справедливість, але все марне. У 1935–1936 роках Клим Поліщук потрапив на Соловки. Він сподівався на швидке звільнення, оскільки закінчувався термін ув’язнення. Здоров’я письменника було настільки слабке, що тримався він лише своїми надіями бути корисним дочці й сказати ще «своє слово» в літературі.

Але у Сталіна були свої плани. Влітку 1937 року, у зв’язку з «посиленням режиму», в’язнів перевели до новозбудованої тюрми й повідбирали всі папери. Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи» було наказано взяти на облік всіх в’язнів і куркулів, які поверталися з місць відбуття покарань чи заслання, з метою виявлення і знищення найбільш ворожих з них. Кожна республіка, область, район отримала визначені ліміти на розстріли і ув’язнення.

Клим Поліщук був розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії в урочищі Сандармох за кілька місяців до уявного «звільнення» в ознаменування 20-річчя жовтневої революції. Йому було 46 років.

Джерело
http://slovopys.kubg.edu.ua/klym-polishchuk-malovidomyi-talant-ukrainskoi-literatury/

вівторок, 24 листопада 2020 р.

Корнель Сятецький - співак та вокальний педагог.

Корнель Сятецький.  Вперше його голос пролунав над світом в той час, коли рідну українську землю шматували вибухи бомб, а її людей розстрілювали черги нацистських автоматів. Згодом цей голос пережив лихоліття голоду 1947-1948 років і зберіг свою красу для поколінь, котрі, вслухаючись у його звучання, відродили для себе надію на мир і кращу долю. Опісля, цей голос у грудях нині знаного співака та вокального педагога Корнеля Сятецького став справжньою вокальною славою України, пронісши з собою її величне ім’я, витаючи у просторі концертних залів і театрів  Польщі, Чехії, Угорщині, Австрії, Великобританії, Франції, Німеччини, Іспанії, Греції, Нідерландів, Північної Ірландії, США, Канади та Ватикану. Зрештою, зазвучавши вперше 23 вересня 1941 року,  на подільській частині Тернопільщини, цей голос посів гідне місце у зоряній когорті своїх славних і талановитих краян-побратимів, серед яких письменники Богдан та Левко Лепкі, Денис Лукіянович, Степан Галябарда, композитор Денис Січинський, художник Петро Обаль, учені Іван Пулюй, Генрик Бігеляйзен, Олег Пилипчук, а також неперевершені майстри співу Соломія Крушельницька, Клим Чічка-Андрієнко, Мирослав Скала-Старицький… Погодьмося, що кожен із них вніс свою неоціненну лепту у Новий Завіт української думки, культури та мистецтва.

На початку сорокових років мешканці села Сидорів (нині Гусятинський район Тернопільської області), з-поміж усіх своїх обивателів, по-особливому, ставилося до хати, під стріхою якої проживали ревні трударі Кіндрат та Ганна (у дівоцтві Скальна) Сятецькі. В дружній і роботящій сім’ї на цей час вже зростали троє дітей – сини Володимир, Євген та дочка Євстахія. Коли ж їхній гурт поповнився хлопчиком, світлі очі якого вже із першого погляду хотіли увібрати у себе чи не увесь дивовижний світ тернопільського Поділля, а ноженята, щойно зіп’явшись для ходи, були готовими обійти мало не усю землю у пошуку дзвінколунної краси пісні, то усім односельцям стало зрозумілим - не звичайною долею наділив Господь цього малюка. 

Та, власне кажучи, довго цієї пісні не доводилося шукати малому Корнелеві. Бо ж, скільки себе пам’ятав, ще  змалечку, то жила ця пісня у батьківській хаті. Жила у неповторному голосі мами. А в стіни оселі, мабуть, вселилася ця співанка ще разом із розголосом срібно-струнних цимбал, які під паличками прадідуся – вдатного сільського музики Максима Пушкаренка щоразу перетворювалися на справжній життєдайний ручай, із тонів якого малий Корнель, тихенько причаївшись у кутику кімнати, мало не щодня, досхочу впивався красою дивовижних звуків, акордів та мелодій. 

Вже згодом, несмілий голос маленького Корнеля, долаючи ще не сформовані звуки «л» і «р», чувся по усіх закутинах хати виконанням першої у його житті української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коней».
Аж враз, у 1944 році, звучання цієї пісні, що дзвінко лунала у голосі Корнеля, обірвалося. Жахлива водоверть війни вирвала коханого батька із родинного гнізда. Бої у складі польсько-української партизанської бригади імені Тадеуша Костюшка, а далі - німецький полон, принесли чимало випробувань Кіндрату Сятецькому. Після розгрому  нацистів  відбулася його вимушена втеча від молоху радянської дійсності аж у Канаду. Утікав чоловік, бо знав, що «принади соціалізму» не простять і не забудуть йому, навіть, найменшої дрібниці. Ось тільки, втеча ця була від будь-кого, та тільки не від своїх рідних і близьких. 

А вони – його найрідніші, хоч і в 1945 році отримали офіційне повідомлення про втрату свого годувальника, усе ж, не втрачали віри у його повернення. І тільки із настанням «хрущовської відлиги», у 1956 році, у Сидорів прилине звістка – Кіндрат Сятецький, котрого досі усі вважали пропалим безвісти – живий.
З того часу, десять років Кіндрат Сятецький  буде жити для своєї рідні у  кожному рядкові листів, що прилітали із далекої Канади,  у кожній речі, що не переставала надходити в Україну. Чоловік, як міг підтримував свою сім’ю. Незмірну радість усі ці заокеанські подарунки приносили, зокрема, малому Корнелеві. Модний одяг, небачений сільськими дітваками ліхтарик, а ще справжній маєток на колесах – велосипед, дивлячись на який, у Корнелевих однолітків, хіба-що, із неприхованою заздрістю, світилися очі. І, щоби до краю не засмучувати своїх товаришів, давав Корнель їм перевезтися на тому двоколісному диві, від чого  у серці збідованих післявоєнним часом дітваків  вселявся промінчик великої радості  і незабутнього щастя.

У 1966 році батька не стало. І тільки у 1997 році, перебуваючи у Вінніпегу, Корнель вперше зміг вклонитися рідній могилі і додати до її ґрунту  одробину землі, привезеної з України та  взятої з могили мами, щоби, хоч, у такий спосіб, поєднати пам'ять про дві долі, дороги яких розійшлися у тяжбі лихоліття, розлук  і поневірянь. 
Та усе це станеться далеко пізніше. А тоді, задовго до отримання радісної звістки про те, що Кіндрат знайшовся серед живих, Сятецьких, як і багатьох їхніх краян, охопило справжнє жахіття повоєнних злиднів та напівголодне животіння, яким сталінська машина наприкінці сорокових років мала намір кінцево знищити  нев’янучий цвіт українців, роботящі руки яких здобули для себе слави одного з найпрацьовитіших народів Європи. 

Відтак, старші сини та дочка Сятецьких подалися у найми у сусідні села, на виконання будь-якої роботи, яка, хоча б якось, могла забезпечити їм кусень хліба. А Ганна із шестирічним Корнелем, у пошуку порятунку від голодної смерті, подалася на захід від Збруча, кінцево осівши у селі Городище, що поблизу Ходорова. Це поселення у минулому мало славу одного з найшляхетніших сіл в усій Галичині. Тут діяльна допомога вимушеним переселенцям від колишнього багатолітнього місцевого пароха греко-католицької церкви отця Романа Чайковського та доброзичливе ставлення місцевих мешканців стали для Ганни і її малолітнього сина запорукою надії на краще життя.

Одним із найяскравіших споминів, що закарбувався у пам’яті малого Корнеля, став сільський вертеп, у  якому йому запропонували роль Жида. Пастушка ж у цьому дійстві виконував тоді ще нікому не відомий Іванко Гамкало. З того часу мине чимало років і з колись поєднаних вертепним дійством  Жида – Корнеля Сятецького виросте маститий співак і педагог, а з Пастушка – Іванка Гамкала – відомий оперно-симфонічний диригент, професор, народний артист України.
Та станеться усе це за багато років. А тоді, після півторарічного перебування в Городищі, повернувшись у рідний Сидорів - беручка до усілякої роботи мама Корнеля  не цуралася жодної праці,  щоби поставити сина на ноги. А найбільше раділа Ганна з того, що її Корнель переступив поріг місцевої сільської десятирічної школи. Саме там, у стінах своєї першої навчальної інституції, на дзвінкий і польотний голос Корнеля уперше звернули увагу однокласники. Учителька ж, тільки-но почувши спів свого нового учня, відразу ж охрестила хлопця великим іменем – «Карузо». Ким, насправді, був отой великий «Карузо», тоді Корнелеві було зовсім  невідомо. Та й звідкіля він мав про це знати? І тільки за роки, вперше почувши спів легендарного італійця, вже дорослий Корнель зрозуміє, що отримав порівняння свого таланту із найвідомішим серед славетних, які творили в усьому світі.

Зрештою, нескінченні огляди шкільної самодіяльності, надпопулярні творчі олімпіади, якими славився час утвердження нової радянської ідеології у галицькому краю принесли Корнелю справжню знаність і популярність. Хлопця щораз більше сприймали, як носія непересічного таланту до співу.

Аж тут, у кожну сільську хату прийшов невтомний пропагандист і ідеолог радянської системи -  легендарна радянська радіоточка, приймач якої, дотепний на жарти люд  відразу ж охрестив  «брехунцем». 
Та, попри нескінченну політичну і ідеологічну трісканину, яка щедрими потоками з раннього ранку до пізньої ночі линула із динаміка радіоточки, було серед цих передач і, правдиво, вартісне та незабутнє, що на усе життя залишилося у пам’яті тодішніх поколінь. Концерти народної та класичної музики, літературні композиції, радіовистави – усе це входило у кожну домівку, несучи у собі імена про славетних письменників, композиторів, співаків та музикантів. 
Тож якось, вперше почувши із цієї радіоточки спів великого Дмитра Гнатюка, Корнель, заледве стримуючи у собі сльози від розчулення, зарікся, що, у майбутньому, співатиме, як він – отой справжній лицар пісенного розмаю України.

І заспівав Корнелій… Щоправда, першим співочим майданчиком  для нього, ще зовсім юного соліста, став колгоспний лан, а згодом, на першу підвалину його сцени перетворилася колгоспна фіра, доверху навантажена тютюном, на якій хлопець,  після закінчення сьомого класу, став справжнім «співучим їздовим». Раділи люди, вслухаючись у перебори чистого голосу свого односельця. А він співав для них все дужче і звучніше, бо відчував, що його серце і душа  вже не могли прожити і дня без тої пісні.
А тут  нагодилася справжня оказія. У Сидорів на практику приїхали учні музичного відділення Чортківського педагогічного училища. Очолював групу вдатний педагог та баяніст Дмитро Чикалов, котрий, почувши  спів Корнеля, зумів загітувати хлопця до вступу в училище.

Тож, у 1958 році,  після закінчення  десятого класу, привела та пісня Корнеля у славне Чортківське педагогічне училище. Наявність гарного співочого голосу, при повній відсутності елементарних знань музичної грамоти, прирекли хлопця на копітку і безперервну науку. А вчитися в училищі було у кого. Серед інших: викладач по класу диригування Володимир Чельтер, вокалу - Тадей Андріїшин, баяна – Дмитро Чикалов, сольфеджіо та гри на духових інструментах – випускник Варшавської консерваторії  Василь Ткачук та інші, ревно віддані педагогічній справі фахівці.

Не зважаючи на те, що в голосі Корнеля його педагоги помилково розглядали ліричний баритон, юнакові, крок за кроком, вдалося стати справжнім улюбленцем місцевої публіки. А дует у складі Корнеля Сятецького та його одногрупника тенора Степана Чубка став великим відкриттям. Виконання хлопцями надпопулярної тоді пісні Платона Майбороди та Андрія Малишка «Рідна мати, моя» слухачі щоразу нагороджували шквальними оплесками і не відпускали юних виконавців зі сцени.

Коли ж, у 1961 році, в руках Корнеля, нарешті, опинився очікуваний диплом про закінчення навчання в училищі, юнака скеровують на роботу вчителем музики і співів у Тучинську середню школу-інтернат, що на Рівненщині. Щоправда, в школі молодому спеціалістові довелося пропрацювати  недовго. Але за цей час Сятецькому вдалося зорганізувати довкола себе здібних до музики і співу дітей, які залюбки відвідували вокальний ансамбль, хор та духовий оркестр, «ленінградський» склад інструментів для якого Корнелеві вдалося отримати для школи. Тож, заняття, що проходили під керівництвом улюбленого дітьми вчителя, користувалися заслуженою любов’ю та повагою.
За кілька місяців після призначення роботу в школі-інтернаті перервав неухильний призов на службу в рядах радянської армії. Чарівна Грузія, а у ній квітуче містечко Манглісі стали для Корнеля новою віхою життя в його становленні та утвердженні, як перспективного митця. Участь юнака в військовому духовому оркестрі частини перетворилася для нього не тільки в перші серйозні випробування сценою, слухацькою аудиторією, а й підсилила нестримне бажання Корнеля утвердити себе в мистецтві. Згодом, чоловічий хор, що складався із військовослужбовців та мішаний хор, до складу якого увійшли дружини військовослужбовців, завдяки невсипущій творчій енергії Корнеля стали помітним явищем у повсякденному житті частини. Після одного з оглядів художньої самодіяльності військових, хор під керівництвом Корнеля Сятецького здобув призове місце і був нагороджений цінним подарунком – фотоапаратом. Тому  для Корнеля, мабуть, не випадковим, ще під час служби, став пошук вищого навчального закладу, в якому він зміг би продовжити своє навчання після демобілізації з війська.
Під час відпустки, дорогою додому, Корнель зупинив свій вибір на Харківському державному інституті культури. Втім, добре розміркувавши, чоловік зрозумів, що перспектива спеціаліста клубної роботи не зовсім відповідає його харизмі. А тому, у 1965 році  Корнель Сятецький вступає на навчання на музично-педагогічний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. Івана Франка.

Славетний педагогічний заклад західного регіону України став для Корнеля справжнім храмом науки і мистецтва, в якому вповні сформувалися його непересічні таланти як майбутнього педагога та співака. Адже саме у Дрогобичі Корнель Сятецький, мабуть, завдяки провидінню самої долі, потрапив у клас вокалу до молодого викладача, а, у майбутньому, - професора, народного артиста України Богдана Базиликута, котрий з перших занятть з Корнелем розпізнав у його голосі незмірний потенціал та відвів свого студента до видатного вокального педагога Миколи Копніна. 

Уродженець Курської губернії Росії, учень видатних майстрів оперної сцени та вокальних педагогів, таких, як Михайло Михайлов, Павло Голубєв, стажист відомого італійського педагога – ревного прихильника bel canto Карло Баррера, зрештою, соліст Харківського та Київського оперних театрів та Дрогобицької обласної філармонії, Микола Копнін, зорганізувавши при Дрогобицькому Будинку вчителя вокальну студію, зумів передати свій неоціненно вартісний досвід співака не одному поколінню своїх учнів, багато із яких, у подальшому, стали справжньою славою у царині українського вокального мистецтва. Серед їх числа гідне місце посів і Корнель Сятецький.

Поряд із наполегливими заняттями з вокалу, тісна співпраця із такими відомими митцями краю, як професор Степан Стельмащук, доцент Роман Сов’як, молодий і енергійний майстер хорового співу Олег Цигилик  невдовзі викристалізовують із Корнеля Сятецького, правдиво, сформованого соліста, готового до виконання найрізноманітнішого репертуару за стилістикою та рівнем складності.
За якийсь час розголос про яскравого співака з Дрогобича долинув і до стін Львівської консерваторії. Легендарний професор вокалу, народний артист СРСР Павло Кармалюк неодноразово звертався до керівництва інституту з листами, у яких висловлював своє бажання про перевід Корнеля Сятецького на навчання у консерваторію. Втім, до безтями закоханий у спів і сцену, заповзятий студент-музпедівець і не думав змінювати рідний його серцю Дрогобич на Львів.

Далеко не останнім доданком до бурхливо просперуючої долі митця стало його одруження із своєю одногрупницею Ольгою Завадкою, котра, у подальшому, ставши професійною піаністкою, неодноразово поділятиме на сцені, разом із своїм чоловіком, його вокальні успіхи, будучи концертмейстером сольних виступів концертів Корнеля.

Першого вересня 1969 року Корнелю Сятецькому, як одному із кращих випускників інституту пропонують викладацьку посаду на рідному музично-педагогічному факультеті. А за кілька років  викладач посяде місце  очільника факультету (з 1977 по 1987 роки), незмінно керуючи його здобутками та звершеннями, рівно ж, як і з 2001 по 2019 роки, перебуваючи на посаді завідувача кафедри музичних інструментів та вокалу, зумів досягнути вагомих досягнень на поприщі навчання та виховання здібної до освіти та мистецтва молоді.
Водночас, у 1985 році перед Корнелем Сятецьким відчинила для навчання свої двері уславлена Львівська державна консерваторія ім. М.В. Лисенка. Вступивши відразу на четвертий курс та займаючись у класі видатного оперного та камерного співака, одного із найяскравіших вокальних педагогів України другої половини ХХ століття професора Остапа Дарчука, Сятецький зумів довершити свій вокальний вишкіл до рівня справжнього професіоналізму і стати в один ряд із найяскравішими співаками краю. 
Невдовзі, у 1987 році, після закінчення екстерном навчання в консерваторії, лірико-драматичний тенор Корнеля Сятецького став справжньою окрасою сцени Львівського державного академічного театру опери та балету ім. І. Франка і оперної студії Львівської державної консерваторії ім. М.В. Лисенка. 
Робота в театрі та студії, поруч із такими корифеями оперної сцени, як Олександр Врабель, Тамара Дідик, Володимира Чайка, Володимир Лубяний, Роман Вітошинський, Людмила Божко, Наталя Свобода, Олександр Громиш, Галина Гавриш, Степан Степан, Володимир Ігнатенко, Ігор Кушплер, а також диригентами Ігорем Лацаничем, Михайлом Дутчаком, хормейстером Орестом Курашем й багатьма іншими митцями, стала запорукою для Корнеля Сятецького у здобутті  справжньої вершини оперно-виконавської майстерності. Адже незабутні образи, створені співаком в операх Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм (Андрій), Дениса Січинського «Роксоляна» (Суліман), Миколи Аркаса «Катерина» (Андрій), Сергія Рахманінова «Алеко» (Молодий циган), Олександра Бородіна «Князь Ігор» (Володимир Ігорович), П’єтро Масканьї «Сільська честь» (Туріду) й донині є окрасою у літописі історії Львівської опери. 
У 1991 році Корнелю Сятецькому присвоюють високе звання заслуженого працівника народної освіти УРСР, що стало визнанням творчих, педагогічних та наукових здобутків митця. 

Якщо ж до усіх цих мистецьких здобутків співака додати його яскраві виступи у концертній постановці на сцені Львівської обласної філармонії рідко виконуваної опери Дмитра Бортнянського «Алкід» (Алкід), що відбулася у 1992 році, у програмі міжнародного музичного фестивалю «Віртуози», чи виконання партій тенора у таких фундаментальних творах світової музичної класики, як  «Реквієм» та «Коронаційна меса» Вольфганга Амадея Моцарта, «Месія» Георга Фрідріха Генделя, «Реквієм» Джузеппе Верді, «Остробрамські літанії» Станіслава Монюшка, а, поряд із ними, соло для тенора у кантаті Миколи Лисенка на вірші Тараса Шевченка «Радуйся, ниво, неполитая», «Симфонічній поемі» французького композитора українського походження  Маряна Кузана й інших творах, то бачимо в постаті Корнеля Сятецького артиста, наділеного різноплановим амплуа, кожна із граней якого варта захоплення.
А першовиконання та запис у фонди Українського радіо соло в вокально-симфонічній поемі «Монолог Мойсея» Станіслава Людкевича на вірші Івана Франка, здійснений у 1985 році, під диригентурою Івана Юзюка, стало свідченням не тільки яскравого внеску Корнеля Сятецького у скарбницю української музики, але й, до певної міри, історичною подією у відкритті для широкої слухацької аудиторії несправедливо забутих сторінок нашої музичної класики.
Пишне відзначення таких пам’ятних дат, як 1000-ліття хрещення Руси-України, що відбулося на сцені Львівської опери або ж 400-ліття прийняття Берестейської унії, що проходило у 1996 році в Базиліці Святого Апостола Петра, що в  Ватикані теж не обійшлося без блискучого виконання Корнелем Сятецьким сольних тенорових партій.

Симфонічні оркестри Львівського оперного театру, Львівської обласної філармонії, Дрогобича, а також Державний хор української народної пісні ім. Г.Г Верьовки, Заслужена хорова капела України «Трембіта», Державна академічна капела Санкт-Петербурга ім. М.І. Глінки, Український хор «Думка» з Нью-Йорка, Львівський муніципальний хор «Гомін», Львівська чоловіча хорова капела «Дударик», народна студентська мішана хорова капела «Гаудеамус», народні чоловічі хори «Бескид» та «Боян Дрогобицький» Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, а, разом із цими відомими колективами, такі неперевершені українські оперно-сифонічні та хорові диригенти, як Юрій Луців, Ігор Лацанич, Іван Гамкало, Дем’ян Пелехатий, Семен Арбіт, Михайло Дутчак, Роман Филипчук, Тарас Микитка, Іван Юзюк, Михайло Михаць, Анатолій Авдієвський, Олег Цигилик, Ігор Циклінський, Володимир Гущак, Микола Кацал, Микола Кулик, Василь Гречинський, Роман Сов’як, Степан Дацюк, Михайло Бурбан, Ярослав Кулешко, Петро Гушоватий, Микола Ковальчук, росіянин Владислав Чернушенко, естонець Роман Матсов, піаністи-концертмейстери  Володимир Баб’як, Олександра Німилович, Уляна Молчко, Євген Журавський і багато інших відомих музикантів були ревними партнерами по мистецтву, які у різні роки і на різних сценах силою свого таланту щедро ділили славу сценічного успіху разом із Корнелем Сятецьким.

Знаковою подією у музичному житті України та Польщі стала постановка ораторії відомого польського композитора Мечислава Солтиса «Шлюби Яна Казимира», яка упродовж 2007-2009 років виконувалася у Львові, Варшаві, Кракові, Ченстохові, Буско-Здруй. Хорові капели України «Трембіта»  та Польщі «Краков’єнсіс», у супроводі симфонічного оркестру з музикантів Львова та Кракова, а також військового духового оркестру Західно-оперативного командування під керівництвом Миколи Орача, хормейстера Миколи Кулика та загальною диригентурою Юрія Луціва зуміли здійснити справжній фурор не тільки мистецьким виконанням цього масштабного твору перед широкою слухацькою аудиторією, а й вкотре продемонструвати міжнародній мистецькій спільноті чимало яскравих виконавців, серед яких постать соліста Корнеля Сятецького  здобула чимало схвальних відгуків та заслужених похвал. 

Достатньо згадати, що серед тих, хто із захопленням аплодували виконавцям, були і президент Польщі Лєх Качинський та його дружина Марія.
Понад двадцять арій з опер композиторів світової класики різних часів та епох. А, поряд із ними, десятки романсів, пісень та солоспівів Миколи Лисенка, Якова Степового, Віктора Косенка, Георгія Майбороди, Франца Шуберта, Роберта Шумана, Йоганна Брамса… Та чи перелічити їх усіх? Увесь цей багатющий репертуарний ужинок й донині входить до творчого набутку Корнеля Сятецького.  Якщо ж  додати  постійне звернення співака до виконання вокальних творів сучасних українських композиторів: Зенона Антонішака, Любомира Якима, Миколи Фоменка,  Олександра Осадчого та інших, а також не так часто виконувані твори таких українських композиторів, як, скажімо,  Ярослав  Барнич, Роман Купчинський, Антін Рудницький… то стає зрозумілою велика просвітницька і популяризаторська місія співака Корнеля Сятецького, якій сповна завдячують чимало істинних поціновувачів справжнього вітчизняного вокального мистецтва. 

А такі перлини народнопісенної культури українців, як «Чорнії брови, карії очі», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Ніч яка місячна», «Вертай, дівча», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Вже місяць сходить», «Дивлюсь я на небо» у виконанні співака здобули для себе тонкого інтерпретатора у вишуканій динаміці, фразуванні, наголосах і цезурах, ніби щоразу заново народжуються для слухача.
У цьому змісті, мабуть, важко сьогодні переоцінити ще одну яскраву сторінку виконавської майстерності Корнеля Сятецького, пов’язану із його активною участю у багатьох авторських концертах, що відбувалися як в Україні, так і за її межами, програми яких були присвячені творчості таких світочів композиторського письма, як Михайло Вербицький, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса, Василь Барвінський, Денис Січинський, Остап та Нестор Нижанківські, Юліан Корчинський, Ігор Соневицький, Вірко Балей, Богдана Фільц, Олександр Мишуга, Михайло Голинський, Остап Дарчук  та багатьох інших незабутніх мистецьких імен України. У цьому ряду й яскраві спільні концерти Корнеля Сятецького з одним із найвідоміших українських співаків Канади - басом Йосипом Гошуляком, які відбувалися в Дрогобичі та концерти пам’яті, приурочені 100-річчю від дня смерті Миколи Лисенка, що проходили на американському континенті, за участі Корнеля Сятецького і Української хорової капели Нью-Йорка «Думка» і привернули до себе пильну увагу та позитивні відгуки якнайширшої мистецької громадськості. 

А чи часто ми можемо у творчих біографіях митців натрапити на факти, коли композитори найвищої проби висловлюють своє захоплення, зокрема, співакам щодо виконання їхніх творів? Так ось, Корнель Сятецький може пишатися тим, що великий Анатолій Кос-Анатольський, почувши у виконанні співака ряд своїх творів, а, серед інших, і романс на вірші Івана Франка «Ніч на Підгір’ю», розчулено зізнавався артистові у листі, адресованому 15 листопада 1982 року. Тут ми читаємо, зокрема, й такі рядки: «Слідкуючи протягом багатьох років за розвитком Вашої вокально-виконавської майстерності, я з радістю спостерігав темброву вирівняність широкого діапазону, блискучу металічність верхів і їхню все більшу еластичність і природну свободу емісії… Ваші сольні виступи є завжди окрасою концертних програм. Коли ведуча заповідає якийсь мій твір у Вашому виконанні – я завжди впевнений в успіху».
Поміж своїх вагомих досягнень у сольній кар’єрі пишається Корнель Сятецький тим, що у 2003, 2005 та 2009 роках йому вдалося зорганізувати і провести у Дрогобичі повноцінні конкурси вокалістів, присвячені пам’яті його незабутнього вчителя Миколи Копніна.
Науково-методичний доробок Сятецького-педагога становлять розвідки про життя і творчість Миколи Лисенка, Миколи Колесси, Анатолія Кос-Анатольського, а також навчальний посібник, під назвою «Вивчення творчості Фредеріка Шопена у загальноосвітній школі».

Та, мабуть, найбільшою гордістю Корнеля Сятецького, як вокального педагога, котрий, окрім класу вокалу  у рідному Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. Івана Франка, у різні роки викладав також сольний спів у Львівській державній консерваторії ім. М.В. Лисенка та Дрогобицькому музичному училищі ім. В. Барвінського, є ціла плеяда відомих в Україні та за її межами співаків, які своїм талантом та отриманою у класі маестро школою прославляють рідну землю на оперній та концертній сцені. Серед інших – народні артисти України Іван Попович та Марія Шалайкевич, заслужений артист України, соліст Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької  Юрій Трицецький, соліст театру, лауреат міжнародних конкурсів Віктор Янковський, соліст хору Віденської опери Олег Савран, артисти хору Львівської опери Богдан Полюга, Марта Залізняк та Христина Жук, заслужені працівники культури України – Василь Турчин та Петро Гушоватий, солістка Державної заслуженої хорової капели України «Трембіта» Ярослава Крилошанська, соліст Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича Ростислав Герилів та багато інших талановитих і неповторних. Тут зазначимо, що, обравши для себе вокальними кумирами таких великих майстрів оперної сцени, як Лучано Паваротті, Володимир Атлантов, Дмитро Хворостовський, Корнель Сятецький завжди намагався довести до їхнього рівня і своїх вихованців. 

А ще, поряд з нотами, репертуарними збірниками та посібниками, життєвий портфель Корнеля Сятецького відчутно наповнюють і золоті роки знаного маестро. А у них виблискує славою, визнанням і вдячністю прихильність багатьох поколінь його учнів, послідовників і шанувальників. Золоте серце батька не перестає радіти успіхам своєї доньки Дзвінки та сина Романа. А веселий ручай голосів онуків – двох Софійок, малого Корнелька  та непосидючого Данилка додають щасливому дідусеві щедру пригорщу снаги, задля якої хочеться ще довше жити і ще більше зробити для людей. Адже Всевишній наділив митця інструментом, який він дарує лишень обраним. І, мабуть, саме, завдяки цьому, неповторний голос талановитого співака Корнеля Сятецького не тьмяніє з віком. А продовжує, як і замолоду, своїм чистим звучанням тривожити людську душу, закликаючи її на розмову, що  не перестає линути від серця до серця, даруючи усій Україні безмежну радість, родинне тепло, невичерпну наснагу  і непохитну віру у добро...

Автор допису Роман Береза.

24 листопада 1890р. у Львові народився Володимир Білозор, польовий курінний лікар Українських Січових Стрільців та комендант-сотник 1-го польового військового госпіталю Української Галицької Армії.

«Капітула» — штаб — ордену «Лицарів Залізної Остроги». З «інсиґніями» — відзнаками — стоять: у центрі з булавою «великий комтур» ордену четар Іван Цяпка , ліворуч від нього меч тримає «малий комтур» — сотник Володимир Білозор, зі щитом — «окличник» поручник Михайло Девоссер , із кийком «обрядник» четар Лев Лепкий — «великий майстер церемоній». Фото зроблене 25 лютого 1917 року.
Володимир Білозор (1890 – 1969), військовий лікар, громадський діяч. Фото: uk.wikipedia.org
********
Автор спогадів та медико-історичних нарисів. Закінчив львівську гімназію, медичну освіту отримував у Львові, Відні та Празі.

Разом з Українськими січовиками в ранзі чотаря-лікаря пройшов Першу світову. Під час боїв за гору Маківку його шатро розташовувалось біля лінії вогню. Тут Володимир Білозор протягом одного дня перев’язав близько 60 поранених. 1917-го разом із Усусусами він переніс тиф. Протягом 1918-1920 служив в Українській Галицькій Армії сотником та полковим лікарем.

У міжвоєнний період працював лікарем у Коломиї. Був заступником голови Українського гігієнічного товариства та співорганізатором філії Українського лікарського товариства. 1932-го відкрив Амбулаторію для незаможних селян, яких часто лікував задарма, та ще й давав їм гроші на ліки.

У роки Другої світової війни очолив лікарсько-санітарну референтуру дивізії «Галичина». Після війни працював лікарем у таборах для переміщених осіб у Німеччині.

1949-го емігрував до США, де у Філадельфії влаштувався лікарем-резидентом шпиталю для хронічно хворих. Співпрацював з українськими комбатантськими та пластовими організаціями української діаспори. Одружений з медсестрою УГА Марією Фединською. Подружжя мало трьох доньок.

Помер Володимир Білозор 17 жовтня 1969-го. Похований на українському православному цвинтарі у Баввд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

24 листопада 1806р. на Чернігівщині у родині дрібного поміщика народився Олекса Стороженко, письменник, етнограф.

Його рід має давнє козацьке коріння. Стороженки фігурують у гетьманських універсалах 17-18 століть.

Майже тридцять років перебував на військовій службі, дослужився до старшого офіцера у штабі кавалерійського корпусу. 1849-го брав участь у поході російської армії в Угорщину.

З 1850-го Стороженко став чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі Дмитрові Бібікові. Служив слідчим-криміналістом. «Розкрити злочин, – писав Стороженко, – дає мені величезну насолоду, цим я й буваю цілком винагороджений за свою працю».

Друкувати перші літературні твори російською мовою почав з 1850-х. Після появи журналу «Основа», Олекса Стороженко починає писати українською.

Помер у Бресті 1874-го.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 24 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Група повстанців із Закерзоння в американській зоні окупації Німеччини. Регенсбург, 1948 р.
*********
1943 рік
На шляху біля села Самостріли на Рівненщині повстанці обстріляли кілька німецьких автомобілів.

1944 рік
Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід у засідці біля села Жакля на Станіславщині знищила 7 військових НКВД, ще трьох поранено. У перестрілці загинув один воїн УПА.

1945 рік
У селі Бобли на Волині повстанці під час раптового нападу знищили секретаря сільради, поранили дільничного НКВД і секретаря комсомольської організації. Спалено сільську раду.

Станичний ОУН Володимир Дереш – «Степовий» і ще троє повстанців загинули в бою з московитами у селі Добряни на Дрогобиччині.

У засідці біля села Чесники на Станіславщині повстанці роззброїли лейтенанта і чотирьох військових Червоної армії. Застрелений солдат, який чинив опір, решту відпущено. Спалено вантажний автомобіль.

В селі Грушка на Станіславщині повстанці знищили голову і секретаря сільради.

1946 рік
Четверо повстанців вступили в бій із загоном МВД, який атакував їх у селі Унятичі на Дрогобиччині. У бою всі четверо загинули, у тому числі надрайонний провідник «Левко».

1947 рік
У засідці на території Підбузького району Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД і важко поранили секретаря райкому КП(б)У.

Під час бою з московитами у селі Туради на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, серед них – районний провідник Ярослав Гамзій – «Май».

У селі Луки на Тернопільщині підпільники знищили члена правління колгоспу.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

понеділок, 23 листопада 2020 р.

23 листопада 1871р. на Буковині народився Антін Кравс, генерал-четар Української Галицької армії, автор спогадів «За українську справу». Генерал, який 31 серпня 1919-го визволив від більшовиків Київ.

Антін Кравс (1871 – 1945), генерал-четар Української галицької армії. Фото: uk.wikipedia.org
********
По батьківській лінії – німець за походженням. Мати – Українка. Рано втратив батька, тому його брат – у минулому кадровий військовий, який жив у Відні, забрав малого Антіна до себе. Тут він закінчив кадетську школу та віденську вищу офіцерську школу. Згодом проходив офіцерську службу у полках, розташованих у Східній Галичині, в особовому складі яких переважали українці. Молодого офіцера поважали солдати. Він був вимогливим, водночас чуйним та ставився до колег з розумінням. У нього склалися добрі стосунки із солдатами-галичанами, оскільки поважав традиції і звичаї українського народу, його історію і мову.

Початок Першої світової війни застав його в Станиславові на посаді командира куреня, майже цілком українського 58-го піхотного полку. 1916-го після поранення і лікування був направлений на італійський фронт. Дослужився до рангу підполковника австрійської армії, отримав декілька орденів та військових відзнак.

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки Кравс перейшов на службу до щойно створеної Української Галицької Армії. 5 грудня 1918-го очолювана ним військова група у боях з поляками здобула містечко Хирів, 8 грудня – Нижанковичі і виступила на Перемишль. Антін Кравс був польовим командиром, розділяючи з бійцями окопне життя. «До нас добрався противник від Перемишля, – пише цивільний староста Самбора Андрій Чайковський у споминах «Чорні рідки», – на тім відтинку з’явився підполковник Кравс ... В Самборі ніхто його не бачив, бо він ... сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в чекальні ІІІ-го класу на станції. Збирав військо, організував його частини, сидів із стрільцями в окопах, показував як і де їх копати... Стрільці від старшини до рядового дуже його любили і поважали, прозвали його кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в цьому заслуга підполковника Кравса ...”.

Був вимогливим до офіцерів своїх частин, про що свідчить текст наказів стосовно їхньої поведінки і ставлення до стрільців. “Можна часто зауважити, що старшина в часі, котрі призначені на вишкіл мужви, наразі пополудні сидять по гостинах та кав’ярнях! – зазначено в наказі Кравса від 17 квітня 1919-го.– Це дуже зле впливає і деморалізує мужву. Старшина, котрий в часі муштри і занять буде ходити по місту, чи то сидіти в кав’ярні або гостині буде сей час притягнений до відповідальності”.1 січня 1919-го Кравсу присвоєно звання полковника, хоч його весь час називали генералом.

У березні 1919-го року Кравс керував Вовчухівською наступальною операцією, а у червні 1919-го у званні генерал-чотаря – Чортківською офензивою. 

Головнокомандувач Української Галицької армії Михайло Омелянович-Павленко цінував Кравса. «Треба завважити, що на нашому крайньому лівому крилі, де події мали надзвичайно відповідальний характер був генерал Кравс, – знаходимо в «Спогадах українського командарма» Омеляновича-Павленка, – цей надзвичайно солідний і випробуваний старшина був у повному розумінні провідником, що користався як довір’ям Начальної Команди нового і старого складу, так теж старшин і стрільців. Хоч роду німець …він рахував себе все і всюди українцем. У корпусі був він основною фігурою. Йому одному Начальна Команда дозволила розвинути свою бригаду в дивізію”.

На початку серпня 1919-го Кравса призначили командиром армійської груп об’єднаних армій УНР та ЗУНР, які ішли звільняти Київ. З 1920-го перебував у таборі для інтернованих вояків УГА у Чехо-Словаччині. Згодом оселився у Відні і мешкав там до своєї смерті 13 листопада 1945-го. Похований у родинному склепі віденського цвинтаря Кальксбург.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

23 листопада 1907р. на Чернігівщині народився Іван Кошелівець (справжнє прізвище Ярешко) - літературознавець, публіцист, громадський діяч.

Іван Кошелівець (1907 – 1999), літературознавець, перекладач, дійсний член НТШ. Фото: holos.fm
*******
Почесний доктор філософії Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка та Української вільної академії наук.

1930-го закінчив Ніжинський інститут народної освіти. Деякий час працював учителем. Протягом 1931 – 1933 років – доцент Кременчуцького інституту соціального виховання. Радянська репресивна машина не оминула Івана Кошелівця. 1933-го звинувачений в українському націоналізмі, звільнений з роботи й позбавлений права викладати у вищих навчальних закладах.
Від 1944-го на еміграції. З 1947-го разом з іншими українськими письменниками-емігрантами з УРСР почав видавати у Австрії журнал «Літаври».

Наприкінці 1940-х познайомився з Володимиром Кубійовичем. Останній запропонував Кошелівцю роботу в редакції «Енциклопедії українознавства».

Протягом 1951 – 1955 років редагував літературну сторінку часопису «Сучасна Україна» (виходив у Мюнхені). Згодом на її основі було створено «Українську літературну газету». Наприкінці 1960-го часописи «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета» були об'єднані, і з січня 1961 року почав виходити літературно-політичний журнал «Сучасність». Іван Кошелівець був його головним редактором у 1961 – 1966 рр., 1976 – 1977 рр. та 1983 – 1984 рр. Згодом журнал «Сучасність» виходив на українських теренах до 2010-го.

Помер Іван Кошелівець 5 лютого 1999-го у Мюнхені.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 23 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Повстанці з селa Цапівці, Заліщицький р-н.
Зліва направо: Іван Мельничин "Дуб", Іван Мельничин "Ліщина", Євстахій Пазюк.
*********
1944 рік
Чота сотні УПА-Захід атакувала обласний центр Станіслав. Обстріл центру міста і охорони будівлі НКВД спровокував бій з підрозділами НКВД і "Червоною армією" Знищені кілька десятків військових.

Командир офіцерської школи «Олені» УПА-Захід Остап Линда – «Ярема» і ще один повстанець загинули в бою з московитами на шляху з Чорного лісу в Калуський район Станіславщини.

Чота сотні «Журавлі» УПА-Захід біля села Монастириська на Станіславщині підірвала залізничний міст.

1945 рік
Чота сотні «Холодноярці» УПА-Захід та два відділи ОУН атакували залізничну станцію в селі Зашків на Львівщині. Роззброєно проїжджих військових Червоної армії, проведено мітинг для населення.

У боях з московитами у селах Віжомля, Поляни і Стільсько на Львівщині загинули четверо повстанців.

Відділ сотні «Жубри» УПА-Захід у бою з московитами біля села Кугаїв на Львівщині знищив одного московита та ще одного поранив. Загинув один воїн УПА.

1946 рік
Четверо повстанців прийняли бій з загоном МВД у селі Труханів на Дрогобиччині і всі загинули в бою.

1947 рік
Два воїни сотні «Басейн» УПА-Захід загинули під час нападу опергрупи МВД у селі Плоске на Дрогобиччині. У бою поранено одного москаля.

У селі Нагірне на Дрогобиччині підпільники знищили міліціонера.

У бою з московитами у селі Добряни на Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових, ще одного поранили. Здобуто автомат і гранати. У бою загинув повстанець Дмитро Дашковський.

1950 рік
Під час облави загонів МВД біля села Страдч на Львівщині загинув референт окружного проводу ОУН Петро Шатинський – «Крук». Ще один повстанець зазнав поранення, але зміг прорватися.

Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

Джерело:

неділя, 22 листопада 2020 р.

Бій на горі Кобилі. Автор: Саламаха-Богорський Василь. Спогади Українського Січового Стрільця.

Карта походів УСС осінню 1914 р.
Перехрещені шаблі з датою означають бої УСС
**********
Було це пізно восени 1914 року. Сотні Вітовського й Будзиновського під проводом курінного отамана Шухевича відступали через Нагуєвичі, Ясеницю сільну, Попелі на Опаку.
Наш наступ заломився за Нагуєвичами. Однієї днини досвіта поділили нас на меньші відділи й вислали в ріжних напрямах на розвідку. З нами співпрацювали піхотні відділи, зложені з бувших кіннотчиків, що в боях з москалями втратили коні. Ці піхотинці були зодягнені в чорні плащі, такі ж кавалерійські шапки й мали короткі кріси. Ми подалися негайно лісом за кіньми, що несли скоростріли і скриньки муніції.

Відділ вів австрійський поручник від скорострілів. Щохвилини дивився він уважно в мапу. Від Підбужа бухкали гарматні сальви. Між нами був сотник Будзиновський. Так ішли ми довгенько, сонце вже піднялося високо, а кінця лісу не видно.

Несподівано виринули на поляні в лісі два козаки на конях. Перший завважив їх молоденький стрілець, що підбіг до австрійського старшини й показуючи рукою в бік поляни, промовив: «Неrr Оbеrleutnant, dort
sеhе ісh zwei Коsаkеn»!

Козаки запримітили, мабуть, і нас, бо стрілою помчали в ліс. Наш відділ зупинився. Зробився рух біля скорострілів, а стрілецький відділ, поділений на дві частини, розложився розстрільною в деякій віддалі від них. Праворуч була багниста заглибина, що кривою лінією бігла в ліс. Нам не довелося довго загріти місце. Тільки що встигли ми закурити папіроски, як на нас бахнула сальва крісового вогню й кулі просвистіли нам коло вух, стукаючи, мов тисячі дятлів, по вітках і пеньках дерев. За хвилину прогомоніло громове: урра! І нам зробилося моторошно. Ми й собі отворили крісовий вогонь, але наше положення було безвиглядне. Коло нас промайнули несподівано коні зі скорострілами і скриньками муніції, що, мов ураган, проскочили крізь багно і пропали в лісі за деревами.

За хвилину я побачив гуртки стрільців, що, ховаючись за дерева, відстрілювалися й відступали. Коли я поглянув довкола себе, побачив тільки одного стрільця, товариша Довголуцького. Я крикнув до нього: «Тікаймо!» Під свист куль пустилися ми навтікача, вскочили ми в багно і зразу запалися в ньому вище колін. Два хлібники, схрещені на грудях і притягнені ремінним поясом, спиняли втечу, нам запирало віддих і дальша втеча ставала неможлива. Тоді я відрізав один хлібник, те саме вчинив мій товариш і нам стало легше бігти, хоч не знали, куди податися: довкола бухкали крісові постріли, гуркотіли гармати, а їх стрільна з пекельним зойком літали над лісом. Врешті ми опинилися поза обсягом крісового вогню.
Ми віддихнули хвилину, я глянув на маленьку бусолю й устійнив дальший напрям втечі. Перед нами виринула більша поляна і ми вирішили перебігти її швиденько. Та тільки ми перебігли більшу половину наміченої дороги, як зліва бахнули крісові постріли й кулі, мов їдкі оси, засвистали нам коло вух. Ми впали на землю і припали до неї ніби до рідної неньки. Повзаючи на животі, долізли до корчів, а там, поминай як звали.

Схопившись на рівні ноги, ми пішли жваво в напрямі на лісничівку чи гаївку, звідкіля ранком вийшли й де був розташований дивізійний штаб. Та там не було вже ні живої душі. В дальшій мандрівці зустріли ми ще кількох стрільців з інших відділів, між ними Левка Коника й Дівнича. Всі ми були заболочені по вуха.

Вийшовши з ліса, зустрінули ми кавалерійську стежу. До нас під'їхав майор і спитав, що сталось на нашому відтинку. Я зложив в німецькій мові звіт про те, що зайшло, і він був вдоволений, почувши, що скоростріли вирятувалися. На прощання витягнув мошонку й хотів вручити мені стокороновий банкнот – але я не взяв.

Майор, торкнувши острогами свого коня, помчався навздогін за своїм відділом. А ми, нужденні піхотинці, залишилися, супроводжаючи майора і його стежу заздрим поглядом.

Вечоріло. В проміннях заходячого сонця видно було на рівнині витягнені, мов гігантичні вужі, відділи кінноти, що шпарко відступали в бік Нагуєвич. Грізно виблискували шоломи, кріси й шаблі кіннотників. Проте вони відходили від нас все далі й далі.
Ми подалися за ними, шукаючи своїх сотень. Найшли ми їх за горбком на краю діброви. Стрільці збігалися сюди з усіх усюдів. Були вже тут оба сотники і курінний отаман Шухевич і наші: четарі Цяпка, Нагайло, Хома і інші.
Мої товариші встигли роздобути десь печених бараболь, якими обдарували й мене, бо того дня не мав я в устах нічого. Сотні сформувались й рушили до Нагуєвич. Тут ми заночували, виставивши польові варти. Ніч минула спокійно. Слідуючого дня ми подалися на Попелі, заночували і вранці скоро світ мали рушити в дальшу дорогу. Було холодно і густа мряка сповила землю. На краю села за оборогом сіна примістився наш кухар та кожному стрільцеві видавав одну пушку консерви і хліб. Збоку за селом тарахкотів скоростріл, кулі перелітали зі свистом понад оборіг. Ми вийшли з села. Ішли сотні Вітовського, Будзиновського й піхотний відділ під проводом свого старшини. Стрільці, раді, що мають хліб і консерву, стали навіть співати. Кілька днів жили ми вже мов небесні птиці тим, де по селах вижебрали. Бувало й качан з капусти, найдений на полі, був одинокою поживою стрільця, не кажу вже про моркву.

Мряка почала опадати, видно вже було вершки гір, а за хвилину виринула ціла околиця.
Нараз ревнули десь недалеко гармати. Зойкнули перелітаючі стрільна і впали коло нас, вириваючи землю. Це била російська артилерія. Стрільна рвалися все ближче і ближче. Щастя, що перед нами був глибокий яр і ми моментально вскочили у нього: на дні його плив потічок і густо росли корчі тернини. Дебра вилася в гору. Настала метушня, гармати били як скажені, а ми лізли під гору, чіпляючись руками корчів. Кількох стрільців тягнуло за вуздечку коня, що на хребті двигав скриньки, в яких находилася стрілецька каса. Місцями було так стрімко, що ми піддержували звіря з усіх боків, щоби не перевернулося горілиць. За якої півгодини ми видряпалися на гору пообдирані, заболочені, втомлені. Щастя, що в дебру не впала ні одна граната, а то була б зробила з нас справжній гуляш.

Розташувались ми на горі, відпочили, дістали льон, а відтак подались на Опаку. До нас прилучилося кілька молодих хлопців, що були нам за провідників у дальшім поході в горах. Ішли ми лісами, підходили щораз вище й під вечір вийшли на гору. Це була гора Кобила.
Сказали нам, що тут заночуємо. Ситуація була якась неясна. Ераст Коник пішов шукати зв'язку з бригадою, дехто з офіцерів і собі пішов його слідом. Команду над обома сотнями обняв сотник Дмитро Вітовський. Сотні обсадили гору і стали копати довгими багнетами від верндлів щось ніби окопи. Це були скоріше плиткі ями й перед ними низенькі насипи з викопаної землі. Кращих окопів ми і не вміли копати і за браком лопаток не мали змоги. Серед тієї підготовки запала ніч. Сотня Будзиновського залишилася до півночі в окопах, а сотня Вітовського пішла на спочинок під недалекі ялиці. Ніч була дуже неспокійна. На сусідніх горах, на право й ліво від нас, гарматний вогонь не вгавав. Там кипів артилерійський двобій, то знов на зміну тарахкотіли скоростріли. Тільки на Кобилі було спокійно. Опівночі сотня Вітовського змінила нас і ми пішли під ялиці. Не зважаючи на гук гармати, ми поклалися на землю спати і дехто швидко захріп.

Почало світати. Густа непроглядна мряка встелила гори. На два-три кроки не було видно нічого. Гармати втихли. З'явилися скриньки з муніцією до верндлів і кілька мішків меленої з цукром мішаної кави. Муніцію розділили, а дехто набирав кави й ладував у хлібник, мовляв, вона придасться.
Обі сотні були озброєні важкими, старезними крісами «верндлями». Винятково у мене був манліхер модель 90, який я у свій час дістав під Бескидом в дарунку від австрійського капітана за те, що був провідником стрілецької двадцятки. Але манліхерів було в нас ще дуже мало. Ще під час роздачі муніції запримітив я свист російських крісових куль, що стали зрідка перелітати над нами.
Зразу здавалося нам, що кулі заблукали сюди випадково. Але згодом постріли знизу стали густіші, кулі щораз нижче пролітали над нами. Було ясно, що заноситься на поважнішу розправу. Згодом почала на гору бити артилерія. Густо падали стрільна, вириваючи глибокі ями та звалюючи столітні ялиці. А мряка як на злість почала опадати.

Зразу вона відкрила вершки гір, потім вже котилася тільки у глибоких долинах і ярах, аж врешт кудись розійшлася і зникла, довкола нас гори купалися в сонці. Обстріл Кобили ворожою піхотою і артилерією більшав і зразу вчули ми, як сотня Вітовського отворила на ворога вогонь. Загуділи постріли з верндлів...
Під час цього ми, сотня Будзиновського, були в резерві, – трошки за горбком. Прийшов сотник Вітовський. Звичайно бліде його обличчя вкрилося румянцем, очі блистіли. В руці мав револьвер. Кинув приказ: «Багнети на кріс! Роями доповнити розстрільну!» Рій за роєм випадав бігцем, щоби пропасти за горбком.

Мій рій був один з останніх. У відповідний момент і ми побіли перед себе, але коли прибігли на горбок, почули коло вух свист кульок. На приказ: «долів!» – ми впали ниць на землю і вже повзаючи долізли до розстрільної. Тут було гарячо. Хмари диму вкривали узбіччя Кобили, за димом не можна було розібрати, що діється перед нами. Коли вітрець проривав заслону диму, видно було нашу лінію, що лагідним луком оперізувала узбіччя гори. Недалеко від мене лежав в окопі безсмертний четар Цяпка Скоропад. Обернувшись спиною до ворога, спокійно вижолоблював багнетом з коробки консерву. Я гукнув до нього: «Товаришу четар, чому не стріляєте?!», а він відповів: «Поспіємо!», і дальше нишпорив у коробці. Ми тримали участь в бою. Поклали кріси на низенькі насипи, виняли з кишень одежі та хлібників набої і отворили вогонь. У вухах гуділи сальви пострілів, а десь з глибини душі виринав уперто рефрен пісні:
Деякі товариші були просто в розпуці, бо як виявилося їх верндлії були нідочого: замок не викидав лусок і їх треба було видобувати багнетом, або випихати дротом. От шкода було такий тягар двигати сотки кільометрів з рівнини Мадярщини через Карпати до Галичини тай тільки. Побіля мене лежав стрілець Матвій (прізвища не пригадую) з Жовкви. Відкинувши свій верндель, забитий лускою і непридатний, звернувся до мене, щоби я хоч на хвилину позичив йому мого манліхера, бо хотів би кілька разів стрілити. Він був розжалений невдачею з верндлем і в його очах блистіли сльози. Я вже зважився вволити його просьбу та в цій же хвилині Матвій зойкнув і вхопився за ногу. З черевика випливала струйка крови. До нього підійшли санітари й повели його за лінію.
Тимчасом з лівого крила стали надбігати гуртки піхотного відділу в чорних плащах, похожі на чорних круків, що несуть лиху вістку. Ці гуртки панічно тікали за нашу лінію. Коло мене переходив такий гурт і я кинув одному з них питання: «Wаsist los»? Той хотів уже щось відповісти, та в цій же хвилині, мов підтятий, звалився на землю, поцілений кулею в голову.
Бій ішов далі. Враз знизу долетів до нас протяжний крик: Ура ...а ...а! Водночас ворожі гармати посилили вогонь. Та це ще не найбільше лихо, куди більша небезпека погрожувала нам на правому крилі: москалі встигли заняти там пригоже становище й закриті лісом, накрили нас крісовим вогнем. Вітовський вислав в той бік більшу стежу, але ситуація від цього не покращала, і ставала, щохвилини критичніша. Коли московське урра! урра! – надоїло нам, ціла наша лінія схопилася на рівні ноги і наше грімке: гурра...а.,.а! з клубами чорного диму і з грохотом пострілів понеслося вниз навстрічу ворогові. Я глянув довкола себе.
Четар Цяпка стояв випрямлений, довгий вус розвіявся на вітрі, кріс притиснув до рамени і перехиливши голову, міряв уважно в сіру масу, що з криком підходила з низу. Четарі Нагайло і Хома ввихалися коло своїх чет. Стронський стріляв і кричав: «Товариші! Не жалуйте куль!..» Сотник Вітовський перебігав від чети до чети й загрівав до бою. Мов з-під землі виріс за нами штабовий старшина, відомий між стрільцями Кватернік. Витягнувши шаблюку й піднявши над головою, він кричав, мов навіжений: «Українці! Стрііляти, тільки стріляти!» і товариші не жалували ні куль, ні крови. Кругом нас ревіло, кипіло і клекотіло, град заліза летів спереду, зліва і справа. На лівім крилі вже схрестилися ворожі штики зі стрілецькими багнетами. Одні одних тягнули в полон. Сірі російські шинелі змішалися з синявими стрілецькими одягами. Російські кліщі з чотирьох піхотних полків поволі замикалися... Ще хвилина і нас згорнуть, ніби в мішок.

Та враз пролунав приказ: «Відступ!» Гуртами, відстрілюючись, відступали стрільці. Зліва з лісу привитали нас градом куль. З моєї малої групи впав, відступаючи, стрілець Роздольський, іншому куля прошила руку. Той став мліти і впав на землю. Ми підняли його, взяли під руки й поволікли зі собою. Після півгодинного форсового маршу найшлися ми поза засягом ворожого обстрілу. Раненому перев'язали руку, хтось дав напитися води. Віддихнули хвилину й почали сходити узбіччям гори вниз. Але внизу дожидало нас дивне видовище. Уся долина заповнена підводами, що поспішно втікали одинокою дорогою. З усіх усюдів зносили ранених і клали на вози. Коні без кіннотників, зі сідлами на хребтах, ганяли самопас, а під горою стояли батареї гармат. Коли їх командант вчув від мене, що Кобила взята, він гаркнув по-німецьки приказ, гарматчики досіли коней і батареї гальопом кинулися на втікача. Ми заладували на підводу раненого товариша й метнулися між вози, щоби від мадярів купити сала і хліба.
За нами залишалась Кобила – мовчазна і тиха, як гріб. А в ухах ще довго гриміли нам сальви пострілів і протяжне: урра! На цей раз ми були переможені.

«Неділя», ч. 1, 6 січня 1935 р.
Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995р.

У лісі на Кобилянці поляки розстріляли 33 Українців. Автор: Судин Юрій.

1.фото: родина о. Козенка діти та внуки. 2 фото: о. Козенко з дружиною.
*********
Після смерті о. Северина Метеллі Люблинецька парафія чекала нового душ пастиря, який би гідно продовжив справу свого попередника. То мав бути авторитетний досвідчений священик, якого б поважали і шанували миряни. По смерті о. Северина короткий час працював о. Федоренько, якого замінив о. Олександр Козенка, що на той час мав уже достатній тридцятирічний досвід душпастирської роботи на декількох парафіях Перемиської єпархії.

Отець Олександр Козенка народився 23 червня 1879 року у селі Мацьковичах на Перемищині в родині о. Степана Козенки та Ангели Рожейовської. Крім Олександра, який був найменшим, було ще п'ять дочок. Дитячі роки Олександра проходили у Мацьковичах, згодом мешкав у Ярославі. Там же отримав початкову освіту. У Відні здобував юридичну освіту, але юристом не став, а згодом у Львові здобув духовну освіту і присвятив своє життя служінню Богу та його пастві.

16 липня 1907 року одружився з Дарією Сапрун, донькою о. Стефана Сапруна, який був парохом Стенятина і Соколя. Вінчання відбулося у Стенятині. Того ж року був рукоположений на священика і відслужив свою першу службу Божу.

Розпочав душпастирську працю на парафії в Башні, правив на Підемщині, Коровиці. В 1913 р. був канонічно інстальований. В роки Першої світової війни, як багато інших українських священиків, запідозрений у русофільстві, у 1914 році перебував в австрійському ув'язненні в Талєргофі, але разом ще з кількома священиками був звільнений і продовжив свою душпастирську діяльність. Після Першої світової війни, виконуючи священичі обов'язки, велику увагу приділяв просвітницькій діяльності. Разом з дружиною Дарією були членами «Просвіти», брали активну участь в усіх її заходах.

За сумлінне служіння Богові і пастві отець Олександр Козенка в 1937 році отримав крилошанські відзнаки і того ж року перейшов на парафію в Люблинці. У 58 років продовжив справу о. Северина Метеллі. Провівши серед мирян вісім років, здобув у парафіян повагу і пошану. Тут пережив разом з вірними тяжкі роки війни і нарешті був змушений виїхати до УРСР. Після переселення в 1945 році виконував душпастирські обов'язки у Львові.

У подружжя о. Олександра і Дарії Козенків було п'ятеро дітей: найстарший Стефан (1909 р. н.), далі Андріан (1910 р. н., помер у півтора року), Марія (1912 р. н., вийшла заміж за о. Теодозія Комарчевського), Ірина (1913 р. н., вийшла заміж за о. Василя Задонського), Корнелій (1914 р. н., одружений з Любов'ю Федак). Під час війни гірка доля порозкидала членів родини Козенків по світу.

Корнелій вихований згідно з християнською мораллю, щоб боротися з червоними безбожниками, в 1944 р. вступив до дивізії «Галичина», а весною 1944 року перейшов до УПА. Тут йому було доручено пост господарчого надрайону «Батурин», на якому він перебував до останніх днів існування УПА на Закерзонні. 1948 року під час спроби перейти через Чехословаччину до Німеччини в американську зону окупації був захоплений разом з іншими вояками і після допитів-катувань засуджений польським судом до кари смерті, й страчений в тюрмі у Варшаві. Дочки – одна виїхала до УРСР, одна залишилася в Польщі, разом з чоловіком мешкали в Слупську.

Особливі переживання перетерпів о. Козенка в роки Другої світової війни під час німецької окупації, коли парох села часто мусив захищати своїх мирян. У 1942 році сім'я о. О. Козенки складалася з дружини Дарії, сина Стефана, який залишився жити з батьками. Інші діти жили окремо. Дочки повиходили заміж, а син Корнелій став вояком. Вдома на господарстві родині Козенків допомагали слуга Босий Петро і служниці Боса Анна й Літкович Анна.

Прихід Червоної армії і встановлення тут польської влади у 1944 році стали для парафіян справжнім пеклом. 10 жовтня 1944 року на село напала польська банда міліціянтів з Чесанова і Руди Рожанецької. В селах Люблинці Новому і Старому арештували 35 осіб, зокрема і о. Олександра Козенку, як заручників за трьох вбитих польських офіцерів (за іншою версією – за вбитого гайового), і повели їх на Руду Рожанецьку. Одного з арештованих під час спроби втечі застрілили. Там о. Козенці і ще одній жінці наказали, щоб вони йшли до Люблинця і сказали, що, якщо люблинчани не видадуть тих, що вбили поляків, то всі українці-заручники будуть розстріляні. Так і сталося. У лісі на Кобилянці неподалік Руди Рожанецької поляки розстріляли 33 українців, оскільки люблинчани не знали, хто і де вбив поляків.
Символічна могила вбитих українців у Руді-Ружанецькій.
*******
Вдруге о. Козенку арештовано разом з сином Стефаном, але і цього разу їм пощастило, бо один з міліціянтів навчався до війни з Стефаном в одному класі, і відпустив їх.
У 1945 році родина о. Олександра Козенка переїхала до УРСР і поселилася у Львові на Голоську (передмістя Львова). По дорозі до Львова польські бандити їх декілька разів пограбували тому, коли приїхали, не мали нічого для прожитку, але якось з Божою поміччю і добрих людей подолали ці труднощі.

1946 року радянська влада проводить ліквідацію греко-католицької церкви на Західній Україні і силоміць хоче перевести усіх греко-католицьких священиків на православ’я, але о О. Козенка не перейшов на православ'я, а продовжував свою душпастирську діяльність: нелегально відправляв служби Божі, уділяв Святі Тайни, хрестив, вінчав, хоронив. Це були нелегкі часи в житті о. Олександра.

Переселенці з Люблинця не забували свого пароха, знайшли його у Львові і допомагали чим могли. Часто до о. Олександра приїжджала сестра Аполонія – монахиня римо-католицького віросповідання з Хмельниччини і привозила інтенції на літургію. Двері дому отця Олександра були завжди відчинені для семінаристів, священиків, простих людей, яким він уділяв увагу і допомагав порадою, давав розраду, кріпив їхню віру у Бога і майбутнє.

Хоч яким нелегким було життя, та воно невпинно продовжувалось, приносячи нові радості і переживання. Минали роки за роками. Дочки порадували тата о. Олександра дев'ятьма внуками. А ті, у свою чергу, дев'ятнадцятьма правнуками... Родина Козенків зросла.

Помер о. Олександр Козенка 12 липня 1967 року на 78 році життя. Похований на кладовищі в Брюховичах. На похорон прийшли провести о. Олександра в останню путь кілька десятків священиків на чолі з Владикою Филимоном, багато мирян, які любили і поважали отця. На надмогильному пам'ятнику зробили короткий, але промовистий напис: «о. Олександр Козенка парох Люблинця». Український Люблинець шанує свого пароха.

Джерело
Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор. Вокспопулі.

Цей день в історії УПА - 22 листопада.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
25 - Іван Ковалевич "Мирон"
23 - Михайло Гупало "Степан"
29 - Іван Ліщинський "Матюшенко"
27 - Петро Гречух "Олег"
40 - "Маркіян"
42 - Михайло Пиріг "Сокіл"
51 - Володимир Паюк "Нечай"
Камянець-Подільська обл. літо 1951 р.
*********
1943 рік
У засідці біля села Смига на Рівненщині відділ УПА знищив 18 німців, ще чотирьох поранено. Автоматів здобути не вдалося, оскільки 4 німця втекли з кулеметом, залягли неподалік і кулеметним вогнем не підпускали повстанців до зброї до прибуття підмоги.

1944 рік
Диверсійні групи УПА-Північ підірвали вантажний потяг на ділянці Здолбунів – Дубно на Волині.

Відділ УПА-Північ у селищі Шибене на Кам’янець-Подільщині захопив голову сільради, спалив приміщення сільської ради і знищив документи.

1945 рік
У селі Підкамінь на Станіславщині повстанці знищили сержанта і важко поранили двох московитів.

Двоє воїнів сотні «Жубри» УПА-Захід у селі Новосільці на Дрогобиччині наскочили на загін НКВД. У перестрілці знищили одного військового, ще двох поранили і змогли прорватися.

1946 рік
Повстанець із районного проводу ОУН Іван Поличко – «Ярема» загинув у бою з московитами у селі Іванівці на Дрогобиччині.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Воскресінці на Станіславщині. Загинула зв’язкова УПА Марія Гуцуляк.

1948 рік
У селі Мізунь на Станіславщині підпільники спалили сільську раду.

У районі хутора Підфігура на Тернопільщині опергрупа МВД оточила повстанця, який при спробі прориву був поранений і підірвався гранатою.

1949 рік
Під час боїв з московитами у селах Кальне і Ялинкувате на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Дмитро Сікач – «Явір» і Василь Копайло – «Олівець».

У селі Старі Богородчани на Станіславщині повстанці підпалили хати двох активістів колгоспного ладу.

Джерело:
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.