Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 18 грудня 2020 р.

Святий Миколай - дух добра та справедливості. Історичні описи та легенди.

У перекладі з грецької ім`я Миколай означає ”той, хто перемагає народ” – на інших мовах – Ніколас, Ніклас, Клаус, Мікулаш, Міклос, Ніхол, т.д.


Дослідникам життя святого Миколая іноді важко відділити правду від легенди. Першу біографію святого Миколая написано в IX столітті, але більш відома біографія Святого, написана в Х столітті Метафрастесом.

Святий Миколай народився близько 270 року в місті Патарі, в Лікії, південно – західній області Малої Азії. Після смерті єпископа міста Міри, головного міста Лікії, (зараз м. Демре в Туреччині) він був обраний єпископом цього міста. Батьки святого Миколая належали до одного з найвідоміших та найбагатших лікійських родів. Довгі роки в них не було дітей. Миколай був їхнім єдиним, вимоленим сином. Благочестиві батьки дбайливо виховували свого сина в християнському дусі, а дядько Миколая, який був єпископом патарським, дбав про його освіту.

З юних літ Миколай відзначався глибокою побожністю, піклувався про вбогих та нужденних і, згідно з рішенням своїх благочестивих батьків, вибрав духовний сан.

Близько 300 р. в Мірі вибухла велика епідемія. Миколай, незважаючи на небезпеку, допомагав хворим, утішав їх. Під час цієї епідемії померли його батьки. Миколай успадкував велике багатство, яке роздав бідним і нужденним. Не чекав, щоб у нього просили допомоги, а сам шукав бідних, щоб їм допомогти. Не дивно, що з його ім'ям пов'язана традиція, яка сягає XII століття – давати допомогу та стипендії в школах. Пізніше цей звичай перетворився в дарування, особливо дітям, у надвечір’я святого Миколая подарунків. Зараз, під час цього гарного і повного глибокого значення звичаю, святого Миколая часто зображують у вигляді Санта Клауса. Проте християни повинні знати і пояснювати своїм дітям, звідки походить цей звичай – дарувати їм подарунки в день святого Миколая, та ким був цей Святитель.

Святий Миколай був прикладом християнського життя, на практиці прагнув реалізувати подвійний аспект християнської любові – Бога та ближнього і робив це так, як написано в Євангелії: "Нехай не знає ліва рука, що дає права"(Мт 6, 3), "Не показуйте своєї праведності перед людьми, щоб вони вас бачили і хвалили за те; нехай знає про ваші добрі діла лише Отець Небесний"(пор. Мт 6, 1-4).

Згідно з легендою, після смерті єпископа міста Міри, довколишні єпископи та народ радилися про те, кого обрати владикою Міри. Розповідають, що архієпископ мав видіння, щоб на владику треба вибрати і висвятити чоловіка, який перший прийде вранці до церкви на молитву, бо це буде доброчесна людина, яка горить любов`ю до Бога та свого ближнього.

Першим, хто прийшов до церкви на молитву, був Миколай, якому архиєпископ сказав, що він має стати новим єпископом. Миколай вважав, що це – Божа Воля, тому що й сам мав уві сні дивне видіння: Ісус Христос передав йому святе Євангеліє, а Божа Матір – єпископський омофор. Коли він встав рано вранці, щоб піти до церкви і просити у Бога просвітління, як зрозуміти цей сон, його сповістили, що він поставлений єпископом міста Міри.

У цьому високому сані святий Миколай не тільки не змінив своєї милосердної поведінки, навпроти, його добчесність ще більше засяяла.

Кожного року 1 вересня святий владика Миколай збирав духовенство на Собор, радився про потреби народу, наказуючи піклуватися про бідних. Сам владика жив дуже скромно, ревно працював над спасінням своєї пастви, з любов`ю допомагав у біді й смутку.

Так, коли імператор Костянтин І Великий несправедливо засудив на смерть трьох юнаків, святий Миколай відправився в Константинополь і врятував юнаків від смерті. Цю історію розказують ще й так: якось мер міста Міри взяв хабар і засудив на смерть трьох невинних людей. У той час, коли кат хотів їх стратити, з`явився святий Миколай і затримав виконання вироку. Потім так переконливо розмовляв з мером, що той не тільки признався в нечесності, але й попросив вибачення.

Іншим разом, один патарський чоловік втратив всі свої гроші і хотів пустити своїх дочок на злу дорогу. Щоб допомогти цій родині, святий Миколай потайки підкинув до їхньої хати мішечок золота. Так він робив тричі. Дівчата скористалися цією допомогою, і всі три чесно вийшли заміж. Тому часто на іконах святий Миколай зображений з трьома мішечками золота.

А ось випадок спасіння голодуючих. Коли в місті Мірі настав голодомор, святий Миколай молився і ревно просив у Бога допомоги. Саме в цей час на Сицілії одному торговцеві хлібом уві сні з’явився святий Миколай, який дав йому гарний грошовий завдаток та замовив корабель хліба для голодуючих у Мірі. Прокинувшись, купець, на своє велике здивування, знайшов у своєму кулаку гроші і остаточно переконався, що це був не звичайний сон, а Боже об'явлення. Купець одразу ж наповнив корабель хлібом, приплив до Міри, де святий Миколай купив у нього цей хліб для голодуючих.

Розповідають, що святий Миколай врятував своєю молитвою рибалок під час бурі на морі. Господь почув молитву Святого, і буря затихла. Тому й сьогодні моряки й рибалки просять у святого Миколая заступництва у Бога, а в багатьох краінах на березі моря побудовані храми на його честь.

Іншим разом святий Миколай воскресив трьох дітей, яких убив і законсервував в бочці готеляр. Тому часто святий Миколай зображений на іконах із дітьми в кошику.

Грецькі історики та святий Григорій Великий свідчать, що на початку ІV століття, під час гонінь християн Діоклеціаном та Максиміліаном святий Миколай продовжував проповідувати Христа і був ув`язнений за віру. Тільки в 313 році, коли імператор Костянтин Великий дав Церкві свободу, святий Миколай повернувся до своєї пастви.

Святий Миколай брав активну участь в І Соборі в Нікеї (325 р.), під час якого було встановлено догму про Святу Трійцю та засуджено помилки Арія, котрий заперечував Божественну природу Ісуса Христа.

Святий Миколай помер 6 грудня близько 345 - 352 рр. у м. Міра. Тіло його було покладене з великою пошаною в церкві міста Міри, де спочивало до 1087 року. На його честь установлено окреме свято.

Джерело: http://www.nicolasparish.org.ua/ua/index.phpoption=com_content&view=article&id=40&Itemid=89

18 грудня 1892р. на Херсонщині у с. Чаплинка народився Микола Гурович Куліш - письменник, режисер, драматург, життя якого обірвали московити - розстріляли.

На фото околиці села Чаплинка.
Навчався в Олешківському міському училищі,чоловічій гімназії. Згодом – у Новоросійському університеті, звідки його мобілізували до царської армії. У 1915 р. був тяжко поранений під Смоленськом. У 1918 р. організував «Просвіту» в Олешках. З 1918 р. – голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради, організатор «Першого Українського Дніпровського полку» в Херсоні. 1922-1925 рр. – інспектор Наросвіти (організовував українські школи, забезпечував їх кадрами, склав український буквар «Первинка»).

Як драматург став відомим завдяки постановці драми «97» Гнатом Юрою. 1925-го Миколу Куліша перевели до Харкова працювати шкільним інспектором Наркомосвіти УРСР. Там він і поринув у літературну творчість. Спочатку був членом «Гарту», а у 1926 році президентом ВАПЛІТЕ. Редагував журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок». Також був членом «Політфронту» та очолював УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів). Його найвідоміші драми - «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Так загинув Гуска», «Маклена Ґраса».

На початку 1930-х твори Миколи Куліша почали піддаватися гострій критиці. У грудні 1934 р. драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1935 р. Куліш був засуджений до 10 років  таборів. На Соловках утримувався у суворій ізоляції. Хворого на туберкульоз, позбавленого права на прогулянки і медичну допомогу, в листопаді 1937 р. Миколу Куліша було розстріляно в урочищі Сандармох Медвеж’єгорського району, Карелія.

“Мина Мазайло” — одна з кращих п’єс М. Куліша. (1928 року М. Куліш написав п’єсу “Мина Мазайло”, в якій порушив мовну проблему. М. Куліш був закоханий у красу, емоційність, виразність української мови і намагався боротися за її подальший розвиток.)

У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, яка породила нігілізм, зне­віру в престижність нашої мови. Його завданням було пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури. У різних епізодах в оригінальній формі письменник розкриває багатство, красу, національну своє­рідність і неповторність української мови. Наприклад: «твої очі нагадують два вечірні озерця в степу». Епітет «бразолійний» — темно-синій, а слово «бринить»… «Орел бринить. Це означає — він високо, ледве видно — бринить». «Можна сказати — озеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бри­нить…». «Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить». «Спів бри­нить! Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню…». «Губа бринить. Так на селі кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче». Таким чином, мова ніби говорить: «Подивись, яка я багата та красива». Або, навпаки, М. Куліш показує економію мовних засобів у порівнянні з російською мовою. По-російськи: «ночью при звез­дах не спится», а українською — «зорію». Одним словом переда­ється те, що російською мовою п’ятьма словами. Куліш радить учитися мови на зразках народної творчості — піснях, думах, де наша мова збереглася в її первозданній основі.

Цитати з творів Миколи Куліша:

На московському кумачі України самостійної не вишити!

***

Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!

***

Україна сьогодні не сцена, а плацдарм… Плацдарм великого змагу ідей…

«Патетична соната»

Джерело: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/18/1892-narodyvsya-mykola-kulish

Цей день в історії УПА - 18 грудня.

Невідома боївка.

1944 рік

Сотня УПА-Південь у бою з загоном НКВД у селі Привороття на Кам’янець-Подільщині знищила 4 московитів. Двох захоплено в полон і невдовзі відпущено. Здобуто 4 гвинтівки.

Курінь УПА-Південь у бою з московитами у районі сіл Гуменці та Пудлівці на Кам’янеПодільщині знищив молодшого лейтенанта і двох бійців винищувального батальйону. Поранено трьох москалів.

У бою з московитами біля села Залісся на Рівненщині командир куреня УПА-Південь Остап Качан – «Саблюк» був тричі поранений, після чого застрелився.

У селі Химчин на Станіславщині, яке було передовим у районі за виконанням господарських та політичних кампаній, повстанці знищили голову сільради і 20 радянських активістів.

1945 рік

Відділ сотні «Наддністрянці» УПА-Захід у засідці біля села Устя на Львівщині знищив 4 військових НКВД, ще одного поранено.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Яструбичі на Львівщині. Командир військової округи «Буг» УПА-Захід полковник Василь Левкович – «Вороний» отруївся димом і був захоплений у непритомному стані.

Чота сотні «Сурма» УПА-Захід у райцентрі Ланчин на Станіславщині роззброїла двох лейтенантів МВД.

У перестрілці з загоном МВД неподалік села Майдан на Станіславщині загинули сотенний УПА «Морозенко» та його охоронець.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Сураж на Тернопільщині. Повстанці, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелилися останніми патронами.

У селі Солочин на Станіславщині підпільники знищили офіцера МВД під час його виступу на мітингу.

1948 рік

У селі Дев’ятники на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

Командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) Михайло Наконечний – «Шелест» загинув у бою з опергрупою МВД у селі Баличі на Дрогобиччині.

Джерело: Підготував Сергій Горобець,Український інститут національної пам’яті.

18 грудня 1920 - московити "ухвалили постанову" "Про облік музичних інструментів" - один із "законодавчих актів", за якими переслідували кобзарів. Носії «конкурентного світогляду»...Про розстріляне кобзарство.

Чи не найголовнішою підставою для репресій проти кобзарів та бандуристів на початку 1930-х років була їх нібито причетність до «контрреволюційних банд». Проголошений московитами курс на боротьбу з жебрацтвом насправді ж був одним із способів знищити вільний дух Української нації, уособленням якого були кобзарі. Апогеєм масових переслідувань старців-музик став Кобзарський з’їзд у Харківському оперному театрі у середині 1930-х років, на якому було заарештовано і знищено близько 300 музикантів. 

Хоча офіційного підтвердження проведення цього з’їзду немає (дослідник Костянтин Черемський знайшов лише архівні докази ініціювання цього заходу та кількаразове його перенесення у часі), свідчення людей про миттєве зникнення з вулиць та площ кобзарів дають підставу вважати, що акції масового знищення старців таки відбулися. Зусиллями більшовицького режиму кобзарство і вільне лірництво у середині 1930-х років було практично знищено також шляхом поодиноких репресій. Підтвердженням цьому є такий факт: у квітні 1939 року було проведено Першу республіканську нараду кобзарів і лірників, на яку з усієї України, за твердженнями дослідників, завітало лише... 37 кобзарів та бандуристів. Більше їхати не було кому.

— Щойно московити утвердили свою владу на наших землях, вони почали активну боротьбу фактично проти всього українського. І чи не найбільше їх дратувало значне і впливове явище національної культури — кобзарство, до якого частково належать бандуристи та лірники, — розповів викладач історії кобзарського мистецтва студії з підготовки акторських кадрів при Національній заслужений капелі бандуристів України імені Г.Майбороди Ярослав ЧОРНОГУЗ. — Оскільки кобзарі вели мандрівний спосіб життя, вони нікому не були підвладні, натомість своєю творчістю «будили» національну свідомість народу. Московити відразу охрестила це явище «українським буржуазним націоналізмом», «петлюрівщиною» і поставила собі за мету послідовно переслідувати та винищувати народних співців.

За словами Я. Чорногуза, фактів переслідування співців, навіть попри ретельні спроби їх приховати, вистачає. 1920 року за підписом голови особливого відділу УРСР Миколи Скрипника вийшов наказ про організацію процесу реєстрації жебраків. До жебраків прирівняли кобзарів. 1925 року адміністративний відділ НКВС прийняв особливий циркуляр №604 «О проведении учета нищенствующих», після чого члени спеціальних комісій переслідували так званий «жербакуючий елемент», до числа якого знову ж таки залучили народних співців, які вели мандрівний спосіб життя. У грудні 1932 року за підписом голови ВЦВКу Молотова вийшла постанова уряду УРСР про встановлення єдиної паспортної системи по УРСР, яка кожну приїжджу з іншої місцевості людину протягом доби змушували зареєструвати паспорт у райвідділі міліції. А це фактично ставило хрест на вільній діяльності мандрівних кобзарів. У ті часи активно провадилися централізовані перевірки так званого неорганізованого населення — тих, хто не працює в організаціях і установах, не є членом профспілок. Відтак, утриманців, осіб вільних професій, всіляко переслідували. Проводили конфіскації бандур та лір. Чимало кобзарів за таким умов змушені були кидати своє ремесло та шукали іншого підробітку.

Каральна машина цілеспрямовано нищила музик відразу кількома способами: мандруючих старців вбивали поодинці, а інших зганяли до музичних організацій — капел, ансамблів тощо, де можна було зламати їхній «вільний дух» та контролювати творчий репертуар.

— Студентів-філологів послали по селах записували репертуар кобзарів, лірників та інших співців. Благородна ідея зберегти фольклор насправді виявився засобом збору інформації про кобзарів: після кожної записаної пісні студенти вказували у журналах, де і від кого її почули. Невдовзі ті люди зникали безслідно, — проводжує Я. Чорногуз. — Одночасно почали активно створювати капели у великих зрусифікованих містах. Це дало змогу, по-перше, тримати під контролем кобзарів та через доноси шпигунів боротися з найбільш патріотично налаштованими, а по-друге, спростували думку серед людей, що влада з ними веде боротьбу. Більше того — їх використовували як засіб пропаганди. З метою ідеологічного контролю у капели неофіційно впроваджують наглядачів, а з часом вже офіційно «політруків». Не менше чверті репертуару повинно було бути спрямовано на прославляння радянської влади. І навіть у цих капелах після доносів регулярно зникали люди, котрі хоча б словом чи піснею обмовилися проти радянської влади. Приклад — історія Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди, де я нині працюю. У 1930-ті кожного року змінювався керівник капели. Кращих бандуристів Київської капели — Андрія Слідюка та Федора Діброву — розстріляли як «контрреволюційний елемент». Які ще потрібні докази того, що кобзарство нищилося системно і свідомо?

Навіть під час Другої світової війни кобзарі особливо «надокучали» владі. Більшість національних мистецьких колективів після оголошення війни евакували — театри, опери, хор ім. Г.Вірьовки, ансамбль ім. П.Вірського, а капелу бандуристів у повному складі послали на фронт, де за перші місяці війни загинуло двоє керівників — Данило Піка та Микола Опришко.

«У СЕРЕДИНІ 1930-х РОКІВ УКРАЇНСЬКИХ КОБЗАРІВ УБИВАЛИ ДЕСЯТКАМИ»

— Для влади кобзарі завжди були носіями «конкурентного світогляду», тобто, вони створювали конкуренцію новій світоглядній доктрині, яку пропагувала влада. Кобзарі — традиційні консервативні зберігачі давніх традицій. Сам вигляд кобзаря підсвідомо спонукав українців, які ще зберігали архетипи ідентичності, пишатися своєю нацією та історією, — розповів «Дню» харківський дослідник, бандурист, кандидат мистецтвознавства Костянтин ЧЕРЕМСЬКИЙ. — Саме це і не давало спокій владі, яка стояла на позиціях системного винищення українського селянства, національного духу. У часи національно-патріотичного піднесення свідомості українців кобзарі відігравали важливу роль. Найгірше, що до розправи над свідомими кобзарями були причетні деякі діячі кобзарського цеху. Я знаю чимало прізвищ, але не хочу згадувати з етичних міркувань. Активісти влаштування капел бандуристів, які потім доносили на своїх колег та незрячих бандуристів. Назву одне прізвище — Михайло Полотай. Це був один з ідеологічних керівників Київської капели бандуристів. Є свідчення, що на ньому безпосередньо лежав обов’язок організації та проведення обліку зрячих та незрячих бандуристів в усій країні, підготовка сумнозвісного з’їзду.

У середині 1930-х років, за переконаннями Черемського, українських кобзарів вбивали десятками. І підтвердити ці знищення фактично неможливо, адже вони вели мандрівний спосіб життя. Дослідник зібрав свідчення кількох очевидців, які оприлюднив у книзі «Повернення традиції»: В. ВОВК, пенсіонерка: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 1930-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

К. Черемський також знайшов підтвердження того, що ще в 1927 році була ініціатива проведення кобзарського з’їзду у Харкові. Після того з’їзд переносили декілька разів. «Я зібрав свідчення від людей, які чули про з’їзд, але точно не можуть сказати, коли це було. Я ознайомився з тогочасними газетами: цю подію не було афішовано. Тобто, чи відбувся з’їзд, на якому розстріляли кобзарів — достеменно не доведено. Нині у Харкові жваво обговорюється версія про те, що з’їзд таки відбувся, і після нього кобзарів розстріляли недалеко від кордону з Росією. У нас є незрячий співець Іван ІВАНОВ, який активно обстоює цю думку. Важко дістатися до архівів. Те, що свого часу можна було вивчити в архівах СБУ, я вивчив. Сьогодні, на жаль, нові архіви не відкривають. Очевидно, більшість документів, що стосуються цього з’їзду та взагалі свідомої політики знищення кобзарів, було знищено. Думаю, документальні підтвердження з’їзду можна знайти, вивчаючи окремі кримінальні справи бандуристів».

«КОЛГОСПИ ДЛЯ МУЗИК»

«Приблизно з середини ХІХ століття поняття «кобзар» набувало в українській культурі все більш романтичного забарвлення, аж доки не перетворилося у міфічний образ на кшталт «козака Мамая». Патріотичні сили другої половини ХІХ — початку ХХ стст. прагнули використати образ кобзаря як символ у вихованні національної свідомості українців. Їхні ідеологічні супротивники у свою чергу, хоч і дещо пізніше — у першій половині ХХ століття — створили, відповідно, образ кобзаря — класового борця-«комісара» та музиканта-космополіта», — пише дослідник Володимир КУШПЕТ у своїй книзі «Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні». — На той час мандрівне кобзарство та лірництво практично припинило своє існування у зв’язку з фізичним знищенням його представників більшовицькою каральною системою. Однак із часом радянські ідеологи радикально змінили своє ставлення до кобзарства. Було припинено репресії проти охочих прилучитися до бандурного виконавства, навіть навпаки: активно відкривалися класи гри на бандурі — від музичних шкіл до консерваторій. Система взяла під контроль сам процес підготовки та виховання «радянського кобзаря».

Відтак влада спробувала приборкати вільномислячих українських музик шляхом масового заганяння їх до своєрідних «колгоспів» — капел, ансамблів тощо, де «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання» (Сергій Кіндзерявий-Пастухів).

— Тих кобзарів, які вціліли, радянська влада почала використовувати як засіб ідеологічної пропаганди. Їх змушували у своєму репертуарі надавати перевагу пісням, які б звеличували радянську дійсність, типу «Дума про Леніна» і т. д. Звісно, можна говорити, що це погане явище, бо у такий спосіб ламали дух кобзарів, змушували служити системі. Але разом із тим певній кількості співців це врятувало життя. Співаючи хвалебні пісні партії, кобзарі обов’язково мали в репертуарі народні та старосвітські композиції й часто виконували їх, що допомогло зберегти певний дух традиції. Ці співці не просто фізично залишилися живими, а й утримали принаймні відчуття ілюзії неперервності кобзарства, — вважає Костянтин Черемський. — До речі, нав’язаний системою репертуар кобзарі співали переважно на масових концертах, організованих владою, а історичні пісні та думи — біля церков та на площах.

Збереження традицій, духу кобзарства в Україні відбулося фактично завдяки кільком людям. Одним із них був Георгій ТКАЧЕНКО. Він вижив тільки тому, що, купивши в Харкові бандуру, виїхав під час лютування репресій у Росію. Проживаючи в Москві, де в ті роки на все українське дивилися «крізь пальці», на нього не звертали активної уваги. Г. Ткаченко десятиліттями зберігав традицію, а потім, повернувшись в Україну, почав її відроджувати.

Поступове повернення уваги українців до цього мистецтва почалося у 1980-х роках. Влада навіть сприяла відкриттю нових курсів гри на бандурі. Знайшлися майстри, які, не приховуючись, робили для продажу добрі музичні інструменти.

***

Відомий бандурист, учасник Визвольних змагань українського народу за свою незалежність у 1917—1920 роках, керівник першої Київської капели бандуристів Василь ЄМЕЦЬ писав: «Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство — це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво... І так довго, як житиме в Україні кобзарство, не страшні для українського народу ні Соловки, ні Колими, ні тюрми, ні тортури, ні самі розстріли новітніх лицарів-кобзарів». Проведений 2—3 червня цього року у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» мистецький фестиваль «Кобзарська Трійця», на який до столиці з’їхалися кращі кобзарі країни, дає підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє.

КОМЕНТАРІ

«ТАКУ ДАВНЮ ІНСТИТУЦІЮ ЗНАЙДЕШ ДАЛЕКО НЕ В УСІХ КУЛЬТУРАХ СВІТУ»

Тарас КОМПАНІЧЕНКО, відомий кобзар:

— У радянський час тема масових розстрілів бандуристів у 1930-х роках була табуйована, як і тема Голодоморів. Про це говорили стиха, і тому прямих документальних свідчень немає. Те, що ми сьогодні знаємо, — перекази від кобзарів, які вціліли, від їхніх зрячих учнів. Серед нинішніх кобзарів домінує думка, що такий з’їзд, очевидно, відбувся у Харкові. Та навіть якщо цього харківського з’їзду насправді й не було, загальновідомо, що бандуристів, кобзарів, вільних лірників переслідували по всій Україні. Ще у 1920-х роках був розпочатий рух проти жебрацтва і так званої «клерикальщини». Влада боролася проти церков і проти жебрацтва. Під це потрапляли кобзарі, більшість репертуару яких якраз і складали пісні на релігійну тематику. Кобзарі — виразники духу. Вони співали на базарах та при церквах про те, що боліло. Співали про чудотворні ікони, зокрема, про хрест на Поділлі, у який стріляли більшовики, а з нього текла кров. І про решту новоявлених чудес... У думах говорили, що ця влада від чорта тощо. Багато пісень про Гайдамаччину. Кучугура Кучеренко — перший народний артист України, якому дав звання Симон Петлюра, а потім радянська влада підтримала це звання. Він склав думу «На смерть Петлюри». Таку кобзарську відповідь на соціальні несправедливості тієї доби, на поразку національної революції, релігійний репертуар. Та й взагалі національна пам’ять не могла не турбувати радянську владу. Репресії та нищення кобзарів — неоцінена втрата. До початку ХХ століття кобзарі були носіями величезної епічної традиції. Таку давню інституцію, носії якої виконували старі пісні доби бароко, знайдеш далеко не в усіх культурах світу. Старійшина Кобзарського цеху, наш учитель Георгій Ткаченко схилявся до думки, що велика кількість кобзарів загинула в Голодомор. Старці, як відомо, завжди жили на подання, а в ті часи у людей не було що подавати. Як найнижча верства населення вони першими масово почали гинути. Крім того, пізніше радянська влада свідомо взялася на зрячих кобзарів.

«МИ МАЄМО ЗБЕРЕГТИ ЇХНЮ ТВОРЧІСТЬ»

Софія ГРИЦА, етномузиколог, доктор мистецтвознавства:

— Вільно мандруючі старці у 1930-х роках пропадали масово. Це була спеціальна акція для того, щоб повністю знищити кобзарів. Багато з них загинули від голоду та холоду, від того способу життя, який вони вели, не маючи постійного пристановища. Можливо, абсолютно достовірних відомостей про свідому акцію знищення старців-музик науці сьогодні не відомо, але разом із тим інформація, що проти них поодинці вчиняли репресії, загальновідома. Певна річ, для української культури навіть поодинокі репресії проти кобзарів — велика втрата. Але в той же час не варто забувати, що середина ХХ століття — етап певного згасання кобзарської традиції. У 1930-х роках не було вже активних осередків, шкіл, де б вони могли навчатися, передавати з покоління в покоління свої вміння і досвід. Кобзарі-одинаки продовжували цю традицію. Сама школа кобзарства згасала. У Європі цей процес пройшов понад століття тому, коли почала вщухати діяльність співців і вільних лірників. У зв’язку з індустріалізацією, змінами у структурах сіл і міст припускаю, що масові зникнення вільних співців та музик не були пов’язані лише зі свідомою акцією винищення. Знищували тоді всіх підряд — голодом, переслідуваннями, розстрілами. Але, безумовно, кобзарів — у першу чергу, бо вони були ораторами національних ідей. Сьогодні ми маємо зберегти їхню творчість. Щоб кобзарі, які нині підтримують традицію, мали тексти, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М. Т. Рильського НАН України видає збірники текстів із нотами. Нині в інституті підготували п’ятитомне видання з кобзарства, щоправда, сьогодні до музикантів воно повільно йде, бо грошей не вистачає...В

Вадим ЛУБЧАК джерело https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/nosiyi-konkurentnogo-svitoglyadu


четвер, 17 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 17 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Справа - Пелагея Герасимчук - "Оля", машиністка Ковельського округу.

1944 рік

Курінь спеціального призначення «Сіроманці» УПА-Захід під час нападу на райцентр Нові Стрілища на Львівщині звільнив 40 осіб, заарештованих радянськими спецслужбами. Знищені начальники райвідділів НКВД і НКГБ, 43 військових і радянських працівників. Спалені адміністративні будівлі. Під час акції загинули 5 воїнів УПА.

У селі Могиляни на Рівненщині повстанці під час нападу на залізничну станцію підірвали казарму, де раніше містився гарнізон НКВД.

Курінь УПА-Південь у селі Фридрівці (нині Залісся Перше) на Кам’янець-Подільщині знищив документи сільради та конфіскував харчі з колгоспу.

У селі Бурштин на Станіславщині повстанці знищили бійця винищувального батальйону. Важко поранені оперуповноважений НКГБ та працівник районної пошти.

1945 рік

Відділ УПА-Захід у бою з московитами, що влаштував засідку біля села Бичківці на Тернопільщині, знищив трьох військових.

6 воїнів УПА-Захід вступили в бій із батальйоном НКВД біля села Поляна на Львівщині. У бою загинули кілька десятків московитів, загинули всі повстанці.

Стрілець сотні «Русичі» УПА-Захід «Тризубий» наскочив на московитів біля села Скварява на Львівщині. У бою знищив військового та двох бійців винищувального батальйону, однак зазнав поранення і застрелився.

1946 рік

У боях з москалями у селах Йосипівка і Сороки Львівські на Львівщині загинули двоє повстанців.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Велика Тур’я на Станіславщині. В результаті бою застрелилися всі повстанці, що перебували всередині.

1948 рік

У селі П’ятигори на Рівненщині повстанці, оточені пошуковою групою МВД, знищили лейтенанта, поранили двох рядових і прорвалися без втрат.

У селі Кийданці на Тернопільщині підпільники спалили сільську раду і клуб.

1950 рік

Пошукова група МГБ через зраду захопила криївку в селі Березівці на Дрогобиччині. Двоє повстанців змогли прорватися, трьох захоплено в полон.

Джерело: 

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті.

середа, 16 грудня 2020 р.

Цей день в історії УПА - 16 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ліворуч перший – провідник V-го району ОУН Степан Куцик – «Орлик», біля нього – Михайло Протиняк (можливо, «Чорний» або «Місько»), стрілець боївки СБ із села біля Устрік Дол. (Ясеня або Гошева), стоїть «Бистрий» з Лодини коло Устрік Долішніх, західна Бойківщина.
*********
1944 рік
У селі Думичі на Львівщині повстанці знищили чотирьох радянських активістів за співпрацю з НКГБ.

У бою з московитами біля села Радовичі на Волині загинули двоє повстанців, п’ятеро змогли прорватися.

У селі Грушатичі на Дрогобиччині підпільники знищили сержанта районного військкомату.

У селі Залуччя на Станіславщині повстанці знищили голову сільради, захопили в полон 7 бійців винищувального батальйону. Пошкоджено телефонний зв’язок.

1945 рік
Відділ УПА-Захід вступив у бій із ротою НКВД, що проводила облаву в селі Яблунів на Тернопільщині. В ході бою знищено 30 військових, поранено 18. Троє воїнів УПА загинули в повному оточенні, ще четверо при спробі прориву зазнали важких поранень і застрелилися. Прорвалися в ліс 5 повстанців.

У бою бригади УПА-Південь із батальйоном внутрішніх військ біля села Гурби на Рівненщині загинув начальник штабу УПА-Південь Семен Котик – «Докс».

У селі Березівці на Львівщині повстанці знизили будівлі й устаткування спиртозаводу.

1946 рік
Референт районного проводу ОУН Ірина Лепкалюк – «Орися» загинули в бою з московитами у Жаб’євському районі Станіславщини.

1947 рік
У селі Любеля на Львівщині підпільники знищили двох військових МВД.

Під час бою з московитами у селі Тершів на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У селі Добрівляни на Станіславщині повстанці знищили начальника винищувального батальйону.

1948 рік
У селі Лежанівка на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

1949 рік
У боях з московитами у селах Конів і Тур’є та біля села Дешичі на Дрогобиччині загинули троє повстанців, у тому числі командир районної боївки СБ (служби безпеки ОУН) Лазар Чернецький – «Лис».

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

16 грудня 1943р. біля с.Коростятин Монастириського р-ну відбувся перший бій сотні УПА “Сірі вовки” (командир – Петро Хамчук “Бистрий”) проти німців.

На фото село Коростятин де відбувся бій та командир – Петро Хамчук “Бистрий”
*******
Петро Хамчук.
Дитинство. Навчання:
Народився 26 липня 1919 року в с. Великі Чорнокінці (нині Чортківського району)
Тернопільської області у селянській родині. 

Початкову школу закінчив у рідному селі, а 7-й клас у Пробіжній. Захоплювався спортом, музикою та співами. У 1938 році, вступає до Чортківської гімназії товариства «Рідна школа» ім. Маркіяна Шашкевича. Після приходу радянської влади гімназія була перетворена в педагогічне училище, де Петро і продовжив своє навчання.

Служба в Червоній Армії:
У 1940 році його призивають до Червоної Армії. Враховуючи його фізичну підготовку та рівень освіти, його посилають до офіцерської школи у Маріуполі. Там він отримує військову нагороду знак «За відмінну стрільбу» зразка 1938 р.

Німецький полон:
Служба в шуцманшафті:
У 1941 році, на початку Другої світової війни його направляють на фронт, де він потрапляє до німецького полону. В 1941—1943 роках служить у німецькому шуцманшафті (охоронний військовий відділ) у Білорусі. Ці підрозділи направлялися на боротьбу із радянськими партизанами.

Боротьба в лавах УПА.
В 1943 році втікає із німецького підрозділу і восени йде до лісу, де формує повстанську сотню. Від листопада 1943 р. Петро Хамчук — командир сотні «Сірі вовки».

В грудні 1943 року відбувся перший бій сотні із гітлерівськими військами. Німці були розбиті, полишивши на полі своїх вбитих та поранених, повстанці втратили трьох вояків. 

Протягом першої половини 1944 року підрозділ «Бистрого» мав регулярні сутички із німецькими військами.

У червні 1944р. відбувся бій з гітлерівцями поблизу затуринських лісів, під час якого було вбито близько 300 німецьких солдат. Після бою у Затуринському лісі Хамчук повів свій курінь через фронт, до тилу радянської армії.

16 серпня 1944 року загін «Бистрого», здійснив напад на радянський гарнізон в с.
Пановичі Підгаєцького району. Під час нападу було вбито 60 ворогів, з боку повстанців втрат не було. 26 серпня 1944 року, поблизу с. Ягольниця був розбитий загін НКВС.

У листопаді 1944 року сотня «Бистрого» разом із сотнею «Орли», вирушили у похід на Буковину. Під час переходу сотня мала регулярні бої із московитами.

У другій половині 1944р. сотня «Бистрого» виросла до куреня. Зі ступенем старшого булавного від 1945р. — командир 18-го (Чортківського) ТВ «Стрипа», що належав до третьої воєнної округи УПА «Лисоня».

Загибель:
За одними даними, загинув П. Хамчук 21 січня 1947р. на хуторі Діброва поблизу
Коропця Монастириського району (пізніше хутір був приєднаний до смт. Коропець). 

За іншою версією, загинув у листопаді 1948 року на хуторі Вербка поблизу Коропця. 

Перепохований 12 червня 1994 року у своєму рідному селі Великі Чорнокінці.

Нагороди:
*Згідно з Наказом крайового військового штабу УПА-Захід ч. 17 від 1.01.1946 р. командир тактичного відтинку «Південь» ВО 3 «Лисоня» Петро Хамчук — «Бистрий» відзначений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.
*Згідно з Постановою УГВР від 7.10.1946 р. та Наказом Головного військового штабу УПА ч. 2/46 від 10.10.1946 р. поручник УПА Петро Хамчук — «Бистрий» відзначений Срібним хрестом бойової заслуги УПА 1 класу.

Володимира Антонівна Крушельницька — лікар - дерматолог, публіцист, редактор, громадська і культурна діячка. Розстріляна московитами 8 грудня 1937р.

Народилася в м. Коломиї в сім'ї Антона Крушельницького та його дружини Марії. Мала чотирьох братів: Івана К., Богдана К.,
Тараса К., Остапа К. Її племінницями є
Лариса Іванівна Крушельницька і Марія Тарасівна Крушельницька.

Закінчила у Відні гімназію (1919) і медичний інститут (1925). У 1926—1927 рр. — лікар у
Рогатині, у 1928—1931 рр. мала у Львові приватну практику. Від 1928 р. разом з
Софією Парфанович редагувала журнал
Українського антиалкогольного товариства «Відродження» у Львові.

"Позитивно оцінивши радянську українізацію" 1920-х років, переїхала до УРСР. Від 2 листопада 1931 навчалась в аспірантурі Інституту венерології та дерматології в
Харкові, за рік написала і захистила докторську дисертацію; працювала в тому ж інституті асистентом. У 1932 до неї в Харків із Львова переїхав її брат Іван, а в травні та липні 1934 — решта її великої родини (крім її
братової по Івану — Галини Левицької).

У ніч проти 6 листопада 1934 працівники
НКВД заарештували її братів Тараса й Івана, а потім батька та двох інших її братів. 

Сама Володимира Крушельницька була заарештована 12 грудня 1934 за звинуваченням у належності до контрреволюційної терористичної організації.

27 лютого 1935 р. Володимира була засуджена до 3 років таборів. Відбувала покарання на Соловках (працювала лікарем). 

Володимиру в групі в'язнів (509 осіб), згідно з протоколом від 25 листопада, розстріляли (імовірно, в ленінградській області РФ); документ про виконання вироку підписаний
8 грудня 1937 р.

Володимира Антонівна Крушельницька реабілітована Харківським обласним судом
10 березня 1958 р.

Джерела та література:
Г. П. Герасимова . Крушельницька Володимира Антонівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.:
В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 422. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
Я. В. Ганіткевич. Крушельницька Володимира Антонівна // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол.
І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003–2019. —
ISBN 944-02-3354-X.
Крушельницька Л. І. Рубали ліс… (Спогади галичанки). — Львів, 2001. — 260 с.: іл.

понеділок, 14 грудня 2020 р.

15 грудня 1883р. у с. Скопці на Полтавщині (нині – Київщина) народилася Ганна Собачко-Шостак, художниця, майстриня декоративного розпису.

Полтавщина початку ХХ ст. відзначалася багатьма центрами декоративно-прикладного мистецва. Тут виникають учбові майстерні вишивки, які очолювали достатньо відомі художники. Так, у селі Вербівка працювала футуристка Олександра Екстер та кубофутурист Казимир Малевич.

1810-го у рідному селі Ганни Собачко поміщиця Анастасія Семиградова заснувала килимарську майстерню. Керувати нею запросила художницю-модерністку Євгенію Прибильську, яка оцінила вироби та малюнки молодої майстрині й всіляко сприяла її професійному розвитку та популяризації її творчості. Вишивки та панно Ганни Собачко 1913-го експонувались на виставках у Петербурзі та Києві, 1914-го – у Берліні, Парижі.

“В роботах Української художниці Ганни Собачко ми бачимо свіжість і яскравість, – писала Олександра Екстер, – що є визначальними для духу молодих слов`янських народів”.

Протягом 1920-х твори Українки, виконані у техніці акварелі та гуаші потрапили на виставки до Франції, Чехії, Великобританії.

1932-го Ганна Собачко разом з родиною переїхала до селища Черкізово - росія.

Працювала на фабриці набивних тканин. За її ескізами та малюнками тут виготовляли тканини, робили вишивки та килими.
За оформлення Українського павільйону на Сільськогосподарській Виставці їй присудили звання майстра народної творчості і включили до Спілки художників.

Майстриня продовжувала виставляти свої роботи за кордоном. 

«Не вам, а нам у вас треба вчитися, – говорив французький художник Анрі Матіс, побачивши роботи майстрині на виставці у Парижі, – адже ви маєте велике національне мистецтво і унікальне народне мистецтво Ганни Собачко».
Померла 3 грудня 1965 р.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 15 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Член референтури Калуського окружного проводу "Еней" та його друкарка "Олена". Івано-Франківщина
*********
1943 рік
Відділ повстанців відбив напад німців на село Коловерти на Рівненщині. Противник відступив, не вступаючи в бій.

1944 рік
Сотня УПА-Північ у бою з винищувальним батальйоном у селі Туричани на Волині знищила командира батальйону і 7 бійців. Здобуто кулемет, 3 автомата, 2 гвинтівки. В перестрілці отримали поранення два воїни УПА.

Двоє повстанців загинули в райцентрі Заложці на Тернопільщині, потрапивши до засідки московитів.

У селі Словіта на Львівщині повстанці захопили п’ятьох радянських працівників, що прибули в село для проведення мітингу.

1945 рік
Рій сотні «Холодноярці» УПА-Захід у засідці біля села Скварява на Львівщині знищив двох військових НКВД. Спалено легковий автомобіль.

1946 рік
Пошукова група МВД атакувала відділ повстанців у селі Буряківка на Тернопільщині. Останні вступили в перестрілку і прорвалися без втрат.

Повстанець Микола Гриць – «Булава» загинув у бою з московитами у селі Дністрик на Дрогобиччині.

1947 рік
У бою з московитами у селі Тухля на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Єрема – «Кармелюк».

1948 рік
Під час боїв у селах Баличі та Колодруби на Дрогобиччині загинули командир сотні «Лемківська» УПА-Захід «Стах» та ще двоє повстанців.

1950 рік
Член ОУН Микола Юськів загинув у перестрілці з москалями у селі Задеревач на Дрогобиччині.

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

15 грудня 1934р. - розстріляні Григорій Косинка та Кость Буревій, Українські письменники, обвинувачені московитами в причетності до націоналістичної терористичної організації.

Григорій Косинка. Григорій Стрілець (псевдонім — Косинка) — український письменник-новеліст, перекладач. Григорій Косинка коротка біографія позначить основні події в житті і творчості письменника.
Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище письменника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київ­щині в бідній селянській родині.

1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем.
1914 р. Григорій переїхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гімназійних курсах.

Під час визвольних змагань брав участь у бойових діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в’язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підписом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом (у 1922) довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з’являлися на сторінках багатьох часописів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів».

У 1920-1930 -ті рр.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників.
1923–1924 – був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об’єднання АСПИС
У 1924 році одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості.

5 листопада 1934 Г. Косинка був заарештований НКВД за звинуваченням у приналежності до української націоналістичної терористичної організації і 15 грудня (або 18) того ж року розстріляний у Києві.
У 1957 році посмертно реабілітований.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/grigoriy-kosinka-biografiya-korotko/
*****"*
Кость Степанович Буревій (псевдоніми — Едвард Стріха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нехтенборенг) народився 2 серпня 1888 року в селі Великі Меженки на Вороніжчині в українській родині. Формувався у російськомовному середовищі. Батько Костя — Степан Буревій — мав багато дітей і мало землі. Тому Кость зміг закінчити тільки сільську чотирирічку. Подальшу освіту здобував самотужки, переважно в тюрмі та на каторзі. К.Буревій став членом російської Партії соціалістів-революціонерів і дописувачем нелегальних російських есерівських газет вже в 15-літньому віці (Вороніж був визнаним центром есерівського руху, натомість інформації про діяльність українських політичних організацій на південну Вороніжчину майже не надходило). Під час першого заслання за революційну діяльність товариші К.Буревія по неволі (переважно студенти), що були в захопленні від таланту простого сільського парубка, допомогли йому підготуватися до гімназійного іспиту на атестат зрілості. Тоді ж він вивчив польську і французьку мови. Увесь час, що провів у місцях позбавлення волі, багато читав. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.
Буревій був активним діячем обох революцій — 1905 і 1917 років. 1905 р. вперше заарештований за звинуваченням в участі в аграрних заворушеннях. Арешт наблизив Костя до підпілля й до участі в замаху на воронізького генерал-губернатора. 1907 року Кость стає членом Острогорського повітового комітету ПСР. В 1911 р. вдруге заарештований Буревій сидить на лаві підсудних серед 300 селян. Вироком суду засланий в Олонецьку губернію на острів Большой Куганаволок. Із заслання їде не додому, а до Петербургу, де здає іспити на атестат зрілості й виконує відповідальну роботу в напівлегальній газеті "Мысль". В липні 1914 року — третій арешт. Спочатку Петербурзька тюрма, потім заслання на Єнісеї (Східний Сибір). Звідти К.Буревій тікає за допомогою Григорія Петровського (майбутній президент Радянської України). Красноярськ, Москва, і знову Петербург, де він стає організатором робітничого забезпечення — лікарень, страхкас, страйкових комітетів. Підпілля, постійна зміна паспортів, помешкань, прізвищ… Участь у підготовці замаху на Кабінет міністрів. Водночас Буревій навчається на вищих комерційних курсах. В жовтні 1916 року — четвертий арешт і заслання до Сибіру на 5 років. Довгі арештантські етапи, той самий Туруханський тракт і глуха сибірська тайга. Підготовку нової втечі "зірвала" лютнева революція 1917 р.
В березні К.Буревій по амністії повертається додому. З весни до осені 1917 р. Буревій знаходиться у Вороніжі, де виконує обов'язки голови ради робітничих солдатських і селянських депутатів, члена губкому ПСР, депутата Всеросійських установчих Зборів, члена бюро есерівської фракції Зборів. Четвертий з'їзд ПСР у грудні 1917 обирає його членом Центрального Комітету Партії Соціалістів-революціонерів. Він активно бореться проти більшовицької диктатури, стає одним з керівників повстання на Поволжі. В цей час Буревій працює в самарському комітеті "Установчих Зборів". У боротьбі з імперсько-реставраторськими нахилами ПСР Буревій з однодумцями організовує групу "меншість ПСР", яка проіснувала до 1922 р.

В цей час Буревія вперше заарештовано органами ЧК. Переконавшись, що демократичні сили неспроможні протистояти диктаторському режимові "всеімперства", на межі 1922-23 рр. Буревій припиняє активну політичну діяльність. В цей період він закінчує книги "Колчаковщина", "Поэт белого знамени", "Распад". Певний час письменник працює редактором-економістом у "Сельхозсоюзе", звідки виходить на пенсію по інвалідності через туберкульоз кісток.

Родину (дружину Клавдію і дочку Оксану) утримує тільки літературними гонорарами. У 1925 р. в "Червоному Шляху" з'являється уривок із його роману "Хами", а також нариси про життя чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, про пов'язану з "Березолем" Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру), про видавництво "Село і місто", в організації якого Буревій відіграв провідну роль. К.Буревій веде боротьбу за те, щоб уряд РСФСР узяв на бюджет культурні установи української меншини в Москві, як то зробив уряд України для російської меншини. 1925 року, далекий від справжнього розуміння українського питання, К.Буревій втрутився в літературну дискусію написавши книжку "Європа чи Росія", де виступив опонентом Хвильового, закидаючи останньому ідеалізацію Європи і недооцінку вартостей російської художньої літератури. Ця праця викликала рішучий протест Миколи Хвильового (див. його памфлет "Апологети писаризму").

Об'єктом безкомпромісної сатири Буревія стає панфутуризм, лідером якого був М.Семенко. Панфутуристи тоді виступали проти неокласиків і ваплітян, як "буржуазних націоналістів", ще з більшою затятістю, ніж партія. У пародійній "Зозендропії" Кость Буревій виводить міфічний образ Едварда Стріхи — тип радянського кар'єриста, що їздить дипкур'єром уряду СРСР по лінії Москва-Париж й пише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Цей персонаж поєднує в собі якості безпардонного нахаби й жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, "обпльовувача" всіх цінностей і майстра самореклами. Цілковита порожнеча Е.Стріхи доповнюється страшенною галасливістю, примітивізм — претензією на ультрамодерну "європейськість", безмежний егоїзм та егоцентризм — великим бажанням робити революції і поліпшувати суспільство. Формально це була пародія на "комункультівський панфутуризм", фактично ж — сатирична пародія на більшовицький лад та пропаговану ним "пролетарську" літературу і критику. Свій твір автор підписав ім'ям літературного образу — Едвард Стріха. Цікаво, що М.Семенко повірив у те, що Едвард Стріха реальний футурист і дипкур'єр, а не вигаданий герой, і впродовж 1927-1928 років друкував у своєму журналі нищівні пародії на самого себе.

З часом з під пера "Едварда Стріхи" з'являються й інші гострі сатиричні твори: театральні ревю для "Березоля": "Опортунія" (1930) та "Чотири Чемберлени" (1931). Останні твори не залишаються непоміченими в ЦК партії, і партійна критика починає методично розвінчувати відступника від партійної лінії — "Е.Стріху". Коли ж з'ясувалося, що Е.Стріхи, як такого, власне й не існує, К.Буревій, аби вивести з-під удару колег-журналістів, був змушений виступити з самокритичною заявою. Вона мала назву "Автоекзекуція" і її було підписано тим же псевдонімом — "Едвард Стріха". Так, в часи поголовної самокритики, з'являється пародія на неї.
У драмі "Павло Полуботок" (закінчена 1928) висвітлено трагічний період в історії України, що настав після виступу гетьмана Мазепи проти колоніальної політики Московщини. Гетьман Полуботок, що намагався бути рівноправним союзником Москви, на очах царя помирає в петербурзькій тюрмі, проклинаючи московське віроломство: "О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!" В цих словах прозвучав висновок, який зробило ціле радянське покоління українців із свого найсвіжішого досвіду співпраці з більшовицькою Росією. Такого зухвальства Буревієві вибачити не могли. Його позбавлено всіх заробітків, а преса активно готує громадську думку до арешту письменника.

У 1932-33 роках письменник марно намагається знайти роботу в Україні. Час від часу під псевдонімами "Варвара Жукова" або "Нахтенборген" йому вдається надрукувати якісь дрібні статті, а в шухлядах нагромаджуються нові праці про театр та драматургію, без надії на публікацію лежать "Мертві петлі. Тюремні мемуари". Пресинг влади та злидні стають аж надто відчутними, і у вересні 1934 р. Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина отримала від нього листа, а далі — мовчанка, перервана урядовим повідомленням, поміщеним у більшості радянських газет за 11 грудня про арешт української групи "терористів-білогвардійців". Тих самих "28", поміж яких, поруч з К.Буревієм, було згадано прізвища Олекси Влизька, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших. 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями "в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади" К.Буревія було засуджено до розстрілу.

Вирок було виконано 15 грудня 1934 року.
Літературна спадщина Костя Буревія:
Зб. поезій — "Колчаковщина", "Поэт белого знамени", "Распад"; сатиричні та пародійні твори — "Хами" (1925), "Зозендропія", Опортунія" (1930), "Чотири Чемберлени" (1931), "Мертві петлі. Тюремні мемуари"; історична драма "Павло Полуботок"; монографії "Три поеми" (1931, про творчість П.Тичини, М.Семенка, В.Поліщука) й "Амвросій Бучма" (1933).

Джерело
https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1540

неділя, 13 грудня 2020 р.

14 грудня 1840р. у селі Кліщинці на Полтавщині народився Михайло Старицький - драматург один із засновників Українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями»

14 грудня 1840р. у селі Кліщинці на Полтавщині (нині – Черкащина) народився один із засновників українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями», драматург Михайло Старицький.

З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр.
Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка).
Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Тут з Миколою Лисенком заснували Товариство українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони поставили більше десятка власних п’єс. Для розвитку театру були потрібні кошти, тому Старицький продав маєток на Поділлі і очолив першу українську професійну театральну трупу. «Склалося товариство, – писав Іван Франко,– якого Україна не бачила ні до, ні після». Протягом 1886-1887-го тривали успішні гастролі Москвою та Санкт-Петербургом, після чого тріумф чекав на українців у Варшаві, Вільнюсі, Тифлісі. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали найкращі декорації та костюми.

1893-го Старицький пішов з трупи, бо не мав більше коштів на її утримання, а також геть розхворівся.

Решту життя присвятив літературній діяльності. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші».

Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

14 грудня 1926р. у с. Деренівка народився Кубів Василь Григорович - Український інженер, громадсько-політичний діяч, краєзнавець, учасник національно-визвольного руху, політв'язень.

Від 1941 року — Член Юнацтва ОУН, пройшов курс пропагандистів і розвідників. З 1944-го — учасник сільської самооборони. 1946 року закінчив Теребовлянський культурно-освітній технікум, вступив до Львівського зооветеринарного інституту. 

10 листопада 1948 заарештований за зв'язок із ОУН. 9 лютого 1949 року засуджений до 10 років таборів суворого режиму.

Покарання відбував у місті Ішимбай (Башкортостан). 1954 року звільнений. У 1955—1957 роках працював на будівництві.

1962 року закінчив Львівський політехнічний інститут. У 1964—1967 роках працював у Львівській філії Київського НДІ будівельного виробництва. 1967—1986 роки — начальник відділу капітального будівництва Львівського міжобласного цукротресту.

Наприкінці 1980-х років брав активну участь у процесах демократизації в УРСР, ініціатор створення і заступник голови протягом 1990—1997 років Спілки політичних в'язнів України. 1995-го — співзасновник Львівського обласного (від 1996 — перший заступник голови, від 2010-го — голова наглядової ради) Всеукраїнського об'єднання ветеранів Другої світової війни. Керівник земляцтва товариства «Теребовлянщина» в 1998—2001 роках. Співзасновник та перший заступник голови Львівського товариства «Тернопільщина» протягом 1998—2009 років.

Разом зі Студентським братством організував відновлення могили Андрія П'ясецького .
1990 року ініціював та взяв на себе основну роботу зі збору коштів, з організації проведення конкурсу проектів в 1993 році, з виготовлення, будівництва та встановлення у Львові пам'ятника жертвам комуністичних злочинів (скульптор Петро Штаєр, архітектор
Роман Сивенький ). Пам'ятник офіційно відкрили в 1997 році.

Помер 6 червня 2016 (89 років) -
Поховання Личаківський цвинтар.

Доробок:
Автор книг:
«Національно-визвольна боротьба теребовлян в 1940-50 роках» (Теребовля, 1993), «Історія села Деренівка» (Львів, 1996),
нарису «Деренівка» у збірнику «Історія міст і сіл Теребовлянщини» (Тернопіль, 1997),
«Опозиція чи позиція» (2003), «Дороги і долі» (2005, 2008).

Джерела:
Х. Весна, Г. Кушнерик. Кубів Василь Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч» , 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 261. — ISBN 966-528-199-2 .

14 грудня 1918р. гетьман Павло Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади.

«Усім закладам України. Усім військовим частинам. – йшлося у тексті зречення. – Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх зусиль, щоб вивести край з того тяжкого стану, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися з цим завданням, і нині я, згідно з обставинами, що склалися, керуючись виключно благом України, відмовляюся від влади». Після чого Рада міністрів склала з себе повноваження і передала владу Директорії.

Директорія постала 14 листопада 1918-го у Києві в якості верховного органу УНР для повалення гетьманату. По Україні здійнялося антигетьманське повстання. Директорію підримало селянство, згодом – гетьманські війська. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під Мотовилівкою поблизу Києва, змусивши їх під вечір відступити.

«В листопаді в Києві думали, що Петлюра буде розбитий, але я відчував, що справа щодня ускладнюєтся. – писав Павло Скоропадський у «Спогадах». – У моєму штабі йшов розкол. З одного боку, Директорія розповсюджувала плітки, що я зрадив Україні, з іншого боку – російські офіцери говорили, що я веду таємні переговори з Петлюрою для того, щоб зрадити офіцерство. Німці відверто говорили, що це не купка людей (Директорія), а – народне повстання. …Німці запропонували мені летіти на аероплані до Одеси, бо усі шляхи були відрізані. Я вважав, що маю бути тут, де уряд і військо, до кінця. …Ми заключили перемир’я з Директорією…і була впевненість, що все налагодиться. Тринадцятого грудня я займався справами, згодом я дізнався, що усі думали, що я готувався до втечі. Але все було не так. Я просто вірив у долю.

Увечері я ліг спати. Вночі, годині о третій я отримав телеграму, в якій Винниченко вимагав остаточної ліквідації Гетьманства. Зранку…донесення ставали тривожнішими. Арсенал взято, військове міністерство взято. Я зібрав свої папери… і поїхав до турецького посланника, який жив у готелі «Паласт». Я усвідомлював, що усе скінчено. На душі від цього було важко. Я думав, чи маю відмовлятися від влади, чи не варто цього робити. На мене вплинули кулеметні черги, які доносилися здалеку. І я подумав, що є чесні люди, які будуть битися за мене, доки не отримають відомостей про те, що вони звільнені від присяги. І я тотчас написав зречення від влади. Мені важко від усвідомлення того, що уся робота, ті переживання, через які я пройшов протягом довгих восьми місяців, такого нерозуміння мене… наблизитися до найпліднішого етапу роботи для спасіння Батьківщини. І усе це так безглуздо зруйновано.»

(Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918. - Київ, 1995. - С.317 - 325.)

Цей день в історії УПА - 14 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Іван Олійник-"Максим" з донькою Марійкою. Околиці села Тухолька (Львівщина)
*********
1944 рік
У селі Чорна на Кам’янець-Подільщині повстанці зірвали збори правління колгоспу, побили голову сільради та розповсюдили антирадянські листівки.

У бою з загоном НКВД у селі Драчинці на Чернівеччині повстанці знищили офіцера і двох рядових, легко поранили ще одного офіцера, двох військових захоплено в полон. Втрати повстанців: 8 убитих.

У селі Питуля? (нині Цитуля) на Львівщині повстанці знищили двох бійців винищувального батальйону та кинули гранати в будинок голови сільради.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Орів на Дрогобиччині. Станичний ОУН «Коник» та ще двоє підпільників, що перебували всередині, загинули в бою.

1947 рік
У селі Саранчуки на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Рівня на Станіславщині. Троє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У селі Брониця на Дрогобиччині повстанці знищили військового МВД.

1948 рік
У селах Борки і Славне на Тернопільщині підпільники поранили двох військових МВД.

Відбиваючи атаку загону МВД у селі Станькова на Станіславщині, повстанець зазнав поранення і застрелився.

У селі Дубаневичі на Дрогобиччині повстанці в перестрілці знищили лейтенанта МГБ. Здобуто автомат, пістолет, патрони та оперативні документи.

1949 рік
У бою з московитами у селі Волошинове на Дрогобиччині загинув повстанець «Сорока».

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

13 грудня 1893р. у Тростянці на Сумщині народився Микола Хвильовий (Микола Фітільов), Український прозаїк, поет, публіцист.

Син дворянина. Учасник Першої світової війни, з якої вийшов переконаним більшовиком.

З 1921-го мешкав у Харкові, активно друкувався. Входив до багатьох літературних організацій – «Гарт» (1923), Урбіно, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) (1925), Пролітфронт (1930).

У своїх памфлетах виступав проти русифікації Української культури.
Члени ВАПЛІТЕ. Сидять (зліва направо) - Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять (зліва направо) - Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, 1926 рік. Фото з фондів Харківського літературного музею.
*****
«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна втікати якомога швидше, – писав Микола Хвильовий. 

І пояснював: – Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування».

Зазнав нищівної критики і звинувачень в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», намаганні відірвати українську культуру від російської». Був змушений публічно каятися і відмовлятися від своїх поглядів. Однак, попри спроби писати в руслі «партійної лінії», був майже цілком ізольований від літературного життя.
13 травня 1933-го покінчив життя самогубством у Харкові на знак протесту проти свавільного беззаконня радянського тоталітаризму.

«Велич Хвильового зовсім не в тому, що він кинув гасло «Геть від Москви» – це гасло було кидане й перед ним. Велич його не в тому, що його Аглая – активна волюнтаристка, такий собі Донцов у спідниці, – пише у статті «Непророслі зернята» літературний критик і славіст Юрій Шевельов. – Вага літераторів і літератури того часу полягає насамперед у тому, що вони були повними людьми, що вони не боялися говорити правду і хотіли творити повну літературу, а не пісну».

Навесні 1933 року письменник разом з
Аркадієм Любченком побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію
Голодомору. 

З цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством. 
Похорон Миколи Хвильового. 15 травня 1933 р.
*****
Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua та Вікіпедія.

13 грудня 1901р. народився Микола Дужий, сотник УПА, активіст ОУН і "Просвіти". Редактор журналу "Повстанець" та інших військово-політичних видань, у т. ч. бойового статуту піхоти УПА. Після арешту голови президії Української головної визвольної ради Кирила Осьмака виконував його обов'язки як єдиний на той час член президії УГВР в Україні, був секретарем УГВР.

У колі друзів, вже будучи Головним Командиром УПА, Роман Шухевич згадував, що ще гімназійним учнем він пройшов свій перший військовий вишкіл під керівництвом підстаршини Української Галицької Армії Миколи Дужого, з яким з того часу був у найближчих дружніх стосунках. Командир цінував Миколу Дужого, який не виїхав в 1944 році за кордон, а залишився у підпіллі працівником Головного Штабу УПА й головним редактором ініційованого Романом Шухевичем журналу «Повстанець» та співредактором усіх інших центральних націоналістичних видань, зокрема військових посібників.

Микола Атанасійович Дужий (псевдо. «Вировий», «Мирон», «Мирон Карівський») – підхорунжий УГА, секретар Головної Управи товариства «Просвіта», секретар президії УГВР – помер у Львові 18 травня 1955 року, проживши на волі 12 днів.

Народився він 13 грудня 1901 року в селі Карів на Сокальщині. Був найстаршим сином у сім’ї Дужих. Петро Дужий (псевдо. «Опанас Скелястий», «Арсен Панасенко», «Григорій Граб», «Низовий», «В’ячеслав Романовський»), письменник, референт пропаганди ОУН – його брат (на знимці 1937 року він – праворуч). 

Після закінчення початкової школи Микола навчався в гімназії. У сімнадцять років (1918) пішов до Української Галицької Армії, де дослужився до звання підхорунжого. Воював у Галичині і Правобережній Україні. Був у «чотирикутнику смерти», переніс тиф.
Після відходу УГА від Петлюри і переходу її до Червоної армії був командиром роти ЧУГА. При відриві УГА від Червоної армії і поверненні її до Галичини кавалерійський підрозділ під командою Котовського заступив їм дорогу, але був розбитий ротою Миколи Дужого.

У 1921 році вступив на історичний факультет Українського таємного університету, який закінчив 1924 року. Того ж року його забрали до польського війська. Тут він закінчив школу підхорунжих і у 1926 році став командиром роти Польського війська. 

Перед демобілізацією зі строкової служби відмовився йти на навчання до Французької військової академії. Демобілізувавшись вступив до Львівського університету. Закінчив університетське навчання у 1932 році, здобувши звання магістра філософії.
З 1926 року член УВО. У 1931 році редактор журналу «Студенський шлях». Тоді ж у 1931 році (ще за Галущинського) ввійшов до складу Головного відділу товариства «Просвіта». А наступного року був обраний секретарем Головної Управи товариства «Просвіта» і працював на цій посаді до 1939 року. Увесь час був у найближчих взаєминах з чільними націоналістичними діячами і провадив у товаристві «Просвіта» курс виховання кадрів у націоналістичному дусі.
Працюючи за невелику платню секретарем Головної Управи «Просвіти», він одночасно, на громадських засадах, був редактором календарів «Просвіти».

Після окупації Західної України большевиками у жовтні 1939 року перейшов кордон і поселився у Кракові. Там займав пост керманича культурної праці в Українському Центральному Комітеті. У 1941 році став членом ОУН. Далі працював в УЦК у Львові до 1944 року.

В цей період разом з іншими військовими спеціалістами — членами ОУН розробляв концепцію військових відділів. Був членом делегації Ради Закордонних Зв’язків на переговорах з румунами і угорцями. 11-15 липня 1944 був учасником і секретарем Першого Збору Української Головної Визвольної Ради. Там обраний секретарем Президії УГВР.

Категорично відмовився виїжджати за кордон. Пішов у підпілля і працював у Головному штабі УПА. Редактор журналу «Повстанець» та інших військово-політичних видань Головного військового штабу УПА, в тому числі бойового статуту піхоти УПА. Автор низки статей і брошур, зокрема «Українська Головна Визвольна Рада» (1944), «Ідейно-політичне обличчя ВКП(б) та ВЛКСМ» (1945). Після арешту Голови Президії УГВР Кирила Осьмака (12 вересня 1944 року) виконував його обов’язки, як єдиний на той час член Президії УГВР в Україні. Відзначений Бронзовим Хрестом заслуги. 15 квітня 1945 року йому присвоєно звання сотника УПА.
Загазований у криївці, 4 червня 1945 року потрапив у полон НКҐБ. Під час слідства не признався про своє членство в УГВР.

Засуджений 4 лютого 1946 військовим трибуналом Київської области до смертної кари, яка була замінена військовою колегією Верховного суду СССР на 20 років каторги, а 15 лютого 1955 помічник військового прокурора Київського військового округу замінив кару на 10 років таборів.

У травні 1955 року звільнений за станом здоров’я з ув’язнення, повернувся до Львова, де й помер, проживши на волі 12 днів. Похований на Личаківському цвинтарі. За клопотанням Марії Дужої (дружини брата Петра Дужого) та Львівського обласного товариства політичних в’язнів у 2000 році Миколу Дужого перепоховано на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища поблизу поховання Петра Дужого.

Джерело
https://bandera.lviv.ua/mykola-duzhyj/

13 грудня 1928р. в с. Сельце на Волині народився Сверстюк Євген Олександрович Український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ.

*******
1952-го закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом - аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.

У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.

14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.

Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993-го захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені.

Помер 1 грудня 2014 року на 86 році життя.
Поховання відбулося 4 грудня 2014 року на
Байковому кладовищі.

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА — 13 грудня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Будівництво криївки. Рівненщина. середина 1940-х р. У центрі - Демянюк Федір Іванович - заступник секретаря штабу куреня Степана Трохимчука "Недолі".
*********
1944 рік
У селі Новий Мартинів на Станіславщині підпільники спалили міст через річку Дністер.

Біля села Ферліївка (нині Андріївка) на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта Червоної армії, який із чотирма рядовими переганяв забраний у населення гурт худоби.

У селі Вербівка на Станіславщині повстанці захопили в полон молодшого лейтенанта НКГБ.

1945 рік
Сотня «Хорти» і чота сотні «Опришки» УПА-Захід протягом всього дня вели бій біля села Церківна на Станіславщині з загонами НКВД, що проводили облаву. Знищені майор, два капітана і понад 200 військових, ще 47 поранено. У перестрілці загинули 18 воїнів УПА, у тому числі командир сотні «Хорти» Казимір Яворський – «Бей». 6 повстанців отримали поранення.

1946 рік
Чота сотні «Імені Богуна» УПА-Захід у засідці в райцентрі Жаб’є на Станіславщині важко поранила військового МВД.

1947 рік
Кущовий провідник ОУН «Залізняк» загинув у бою з московитами у селі Передівання на Станіславщині.

Під час раптового нападу в селі Рудне на Львівщині повстанці знищили голову сільради, уповноваженого обкому КП(б)У, заступника голови і члена виборчої комісії, курсанта республіканської партійної школи.

1948 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Монилівка на Тернопільщині. Троє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелились останніми патронами.

У селі Романове Село на Тернопільщині повстанці спалили сільраду і клуб, знищили документи і телефонний зв’язок.

У селі Розвадів на Дрогобиччині підпільники знищили підполковника у відставці та голову колгоспу.

1951 рік
Пошукова група МГБ через зраду захопила дві криївки біля села Сваричів на Станіславщині. У бою загинули 8 повстанців. Серед загиблих – колишній командир тактичного відтинку «Магура» Ярослав Косарчин – «Байрак», референт окружного проводу ОУН Володимир Фрайт – «Жар» та кущовий провідник «Нестор».

Джерело:
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.

субота, 12 грудня 2020 р.

12 грудня 1890р. у селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, голова проводу ОУН із 1938-го.

12 грудня 1890р. у селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, голова проводу ОУН із 1938-го.

Командував сотнею Легіону Українських січових стрільців у 1914-1916 роках на австрійсько-російському фронті. Учасник боїв на Маківці і Лисоні. Пройшов через російський полон, де познайомився з Євгеном Коновальцем. Один із організаторів Куреня січових стрільців у 1918-му, який згодом став полком, а далі – дивізією й корпусом.

В одному з його наказів того часу значилося: «Рішуче переслідувати тих провокаторів, які розсіюють чутки про можливість єврейських погромів або агітують за них, і віддавати під військово-політичний суд як злочинців супроти Української Народної Республіки». Начальник штабу Дієвої Армії УНР у 1919-му.
Один із тих, хто не втратив віру в Українську державу після поразки УНР. Став співзасновником УВО (Української військової організації), крайовим комендантом. Провів 4 роки у польській в’язниці. Взяв участь у створенні ОУН. У 1938-му, після загибелі Євгена Коновальця, очолив Провід українських націоналістів.

Під час радянсько-німецької війни перебував у Берліні, покладав певні надії на співпрацю з Гітлером задля створення українських збройних формувань, однак швидко розчарувався у німецькій політиці щодо України. Організував засилання у великі міста України «похідних груп» для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Це викликало невдоволення гітлерівців. Від початку 1942-го утримувався під домашнім арештом, а з лютого 1944-го – у концтаборі Заксенгаузен.

У післявоєнний період всі сили присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. У 1947-му обраний довічним головою ОУН. У 1957-му виступив із програмою створення Світового конгресу українців, яка була реалізована вже після його смерті.

«…немає найменших підстав сумніватися, що настане час, коли затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться на порох, а на її руїнах поряд з іншими вільними народами постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого незалежній державі», – пророче писав Андрій Мельник.

Помер 1 листопада 1964-го в Клерво (Люксембург).

Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua