1. Знимка Петро Одинак, син Івана і Марти Палюк (псевдо – “Підкова”, народився 1912 р., с. Нижня Лукавиця Стрийського району – загинув 24.03.1945, с. Станків).
Член ОУН з 1938 року. В УПА з 1944 року. Член кущової референтури СБ ОУН-УПА.
****
Сонячного морозного ранку, у неділю 25 лютого 1945 року, у селі Нижня Лукавиця, що на Стрийщині, віруючі сім’ями сходилися до церкви на службу Божу. Священик розпочав богослужіння, високо під купол злинув спів церковного хору, коли раптом за вікнами несамовито голосно заторохкотіли кулемети, пролунали автоматні черги, почулися вибухи гранат. Через деякий час все затихло. Стривожені селяни покинули церкву, а відважніші ґазди та підлітки пішли на Cтавище – десь півтора кілометра рівнинної місцевості від села до лісу. Відкрилася страшна картина: на вкритому білим снігом полі яскравіли червоні плями крові, а посеред них лежали понівечені тіла двадцяти п’яти партизанів – вихованців ідейно-політичної школи Української Повстанської Армії, яких готували для ідеологічної роботи. Три дні тому вони отаборилися на околиці села. Пошматовані кулями, молоді хлопці були наскрізь пробиті ще й багнетами. Вдалині виднілося п’ять саней з московськими карателями, що, зробивши свою диявольську справу, покидали поле бою. Полеглих лукавчани поховали у братській могилі на сільському кладовищі, а на Ставищі насипали могилу і встановили березовий хрест. За Хрущова, бувало, хтось вночі його зрізав, але вже через кілька ночей на могилі білів новий хрест. З настанням Незалежності щороку на місці бою вшановують пам’ять українських воїнів богослужіннями і жалобними мітингами. Так трагічно увійшла Нижня Лукавиця в історію боротьби ОУН-УПА проти загарбників нашого краю.
Звичайно, і в цьому селі з початку 1930-х років діяла ОУН, були і тут герої-партизани (професор Лев Шанковський у своїй праці “УПА на Стрийщині” пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині), але на тлі трагедії 25 лютого 1945 року власні втрати і здобутки у боротьбі за Самостійну Україну якось тьмяніли, про них говорилося мало. Утім, автор книги “Історія одного села. Село Станків” (м.Львів, 2005) Ганна Дашко згадує і про Лукавицю: “…партизани УПА переходили роями (9 – 10 осіб) в інші станиці. Станківські зв’язкові найчастіше вели партизанів у село Лукавицю і на хутір Пилу”. Описуючи трагічну долю загону повстанців, вона також згадує про це село: “У бункері перебувала розслідувальна боївка УПА. Їх було шестеро: командир Василь Бабій, його син Микола, стрільці Петро Стефанків зі Станкова, Петро з Лукавиці, Гнат Мельник та “Зуб” (справжнього його прізвища не пам’ятає ніхто). Гната Мельника у зв’язку з тяжким захворюванням відправили на лікування… Але боївка уже була “продана” більшовицьким агентам і захоплена зненацька. Це сталося у суботу, 23 березня 1946 р. (насправді – 24.03.1945 – В.Ш.)… Криївка була приречена, шансів на пробій не було ніяких… Батько підійшов до пораненого сина, обняв його, притис до грудей. Попрощавшись зі всіма воїнами, підніс пістолет. Пролунав постріл, командир упав. Його приклад наслідували Петро Стефанків і Петро з Лукавиці… Живим узяли “Зуба”. Чотирьох партизанів на фірі наказали Ользі Солтис завезти у село. Потім партизанів скинули при дорозі… За три дні сільські хлопці завезли вбитих партизанів на цвинтар і похоронили їх. Мама Петра з Лукавиці вночі відкопала могилу і на плечах занесла сина на цвинтар рідного села”.
Хто прочитав останні рядки, нехай встане і низько схилить голову перед цією жінкою. Любов до України спонукала її послати двох своїх синів до лав Української Повстанської Армії, а неземна материнська любов привела її до братської могили, щоб відшукати тіло своєї дитини, перенести та погребти його у рідному селі біля поховань предків. Звати її Марта. Походить з давнього сільського роду Палюків – заможних ґаздів, які щоденною працею здобували хліб насущний, народжували дітей і вчили їх сумлінно працювати, жити за українськими традиціями, любити Господа та свого ближнього. Брат Тимофій Палюк закінчив Стрийську ґімназію, записався добровольцем у Січові Стрільці, воював проти російської армії, потрапив у полон. Повернувшись додому, довгі роки учителював – спочатку в рідному селі, а потім у Стрию. Писав вірші, любив грати на гітарі та співати народних пісень. До нього зверталися шанобливо: “Пане професоре”.
Тендітна, зграбна, працьовита вона була чи не першою красунею у селі і багато парубків мріяли мати її за дружину. Обрала ж собі Івана Одинака – веселого товариського хлопця, хвацького як до роботи, так і до танцю та пісні. Жили між собою в мирі й любові, сумлінно працювали, дбали про добробут сім’ї, народжували дітей: у 1912 році – Петра, потім що три-чотири роки сповивали Анну, Тимофія, Катерину і Розалію.
Злигодні Першої світової війни обійшли їх, як і Нижню Лукавицю загалом, стороною. Але потому польський уряд розпочав насильницьку полонізацію, що викликало гострий спротив селян. В ті роки галичани відзначалися високою національною свідомістю. Адже повсюдно діяла “Просвіта”, по селах відкривалися читальні, велику роль у збереженні українства відігравала греко-католицька церква. Справжніми проводирями для лукавчан були парохи Петро Ґедз, Юстин Ільницький, Юліан Тарантюк, Петро Кішка, які не тільки проповідували слово Боже, але й навчали людей високої моралі, патріотизму, тверезості. Діти наслідували батьків і не піддавалися впливу польської школи, ба більше: зневажали окупантів та їхню історію. Якось на уроці вчитель-поляк запитав першокласника Павла Микитина: “А повєдз, Нікіцінє, як виґльондала Польска за Стефана Батожи?” Товстенький Павло підійшов ближче до дверей і з глибоким задоволенням відповів: “Як штири ср…ки з-за корча!” – та й дав драла.
Після створення Організації Українських Націоналістів боротьба стала добре налагодженою і впорядкованою. В читальні сільські артисти грали патріотичні вистави, діяв молодіжний хор, постійно відзначалися шевченківські дні та інші урочисті дати, всі дотримувалися принципу “Свій до свого – по своє!” На саме Різдво 1934 року під час служби Божої в церкві члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів скинули з хорів листівки, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. У рапорті до прокуратора при Стрийському Окружному Суді комендант постерунку польської поліції у Жулині Якуб Новак писав: “…я отримав достовірну інформацію, що вони (Гошовський, Шпіцер і Янів – В.Ш.) були розповсюджувачами цих листівок… В ході слідства не вдалося встановити виконавців цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН”. Брати Петро і Тимофій Одинаки також стали членами організації, а сестри – прихильницями ОУН та активними просвітянками.
Червоно-коричневі “благодійники” Європи внаслідок змови Молотова-Ріббентропа розірвали Польщу. До рук московських спецслужб потрапили документи польської поліції, в яких була інформація і про членів ОУН. За неповних два роки непрошені “визволителі” вчинили щодо села і його мешканців стільки злочинів, що утиски австрійської чи польської влади супроти українців виглядали наче опіка суворого батька над неслухняними дітьми. Комуністична влада одразу заборонила в Галичині діяльність всіх українських політичних та громадських організацій. Спеціальні загони НКВД арештовували та вивозили до Сибіру найбільш свідомих українців і націоналістів; проводили несанкціоновані обшуки, забираючи книги, календарі, журнали, газети. У кого знаходили багато літератури, того також чекав Сибір.
З Нижньої Лукавиці вивезли сім’ю потомственого дяка Романа Гошовського, у домі якого назбиралося багато церковної, історичної та політичної літератури. Батько автора оповідав, що професор Тимофій Палюк плачучи спалив свою немалу бібліотеку – усю ніч горіла коштовна література у нього вдома та в печах сусідів Івана Шпіцера і Йосипа Палюка. Коли почалася війна, більшовицькі кати, перед тим як ганебно показати німцям свої замотані в “портянки” п’яти, встигли замордувати у Стрийській тюрмі сотні безневинних кращих синів України. Дякувати Богові, брати Одинаки зуміли переховатися і не потрапили до лап хижих посланців Москви.
Про німецьку окупацію і злодіяння фашистів написано багато. Хоча щодо нашого села, то цей період був доволі спокійним – нікого німці не вбили, давали можливість працювати, не проводили експропріацій. Троє німецьких офіцерів квартирували в оселі багатших господарів. Потім хазяйка згадувала, що вони дітей частували шоколадом, дорослих чоловіків – запашними цигарками, а їй не забували подякувати за обід чи випрану сорочку. Відступаючи, німці нічого у людей не забрали. Не було розбоїв, мародерств, гвалтувань; не було голоду, холоду, несказанних злиднів – це прийшло разом з “другими москалями”.
З наближенням радянських військ чимало молодих хлопців поповнили лави УПА. Члени ОУН пішли в партизани, бо знали, що комуністична каральна машина жорстоко з ними розправиться. Інші воліли боротися і загинути за волю України, а не йти на фронт воювати за більшовицьку імперію. Марта благословила двох своїх синів – Петра і Тимофія – та зятя Семена Одинака на боротьбу з ненависним ворогом. Усі троє стали вояками УПА – Петро під псевдонімом “Підкова”, а Тимофій мав псевдо “Степ”. Петро і Семен залишили на руках своїх дружин по двоє маленьких дітей. Другого зятя – Семена Микитина, – як і решту здорових сільських чоловіків призовного віку, мобілізували більшовики. Ненавчених, погано одягнених, майже беззбройних їх тут же погнали на передову лінію фронту. Більшість із них, у тім числі і Семен Микитин, загинули або пропали безвісти.
На початку 1945 року НКВД розв’язав нещадну війну з українськими повстанцями та посилив репресії супроти мирного населення. Тисячі досконало вишколених, добре озброєних чекістів замість того, щоб захищати рідну червону імперію на фронті, здобували сумнівну славу, полюючи на партизанів та чинячи наругу над місцевим людом. В селах постійно перебували загони облавників. Знову ріками потекла кров патріотів, рясно полилися материнські сльози.
Вночі 11 лютого 1945 року невеликий загін бандерівців по льоду річки Жижави, береги якої густо поросли кущами, підійшов до рідного села Тимофія. Він зголосився добровольцем розвідати обстановку і роздобути харчів. Наблизившись до крайньої хати, тихенько постукав у вікно, запитав господаря чи є у селі москалі та попросив допомогти продуктами. Той сказав почекати у дровітні, сам же через протилежне вікно вужем вислизнув надвір і майнув до школи, де бенкетували енкаведисти. Втомлений боєць, не відчуваючи загрози, задрімав у затишку дровітні, коли раптом як вистріл: “Брось оружіє! Рукі ввєрх!..” За тим катюги почали знущатися над молодим партизаном. Його привели до школи і били прикладами по голові так, що сусідам це видалося за удари по дошці. На стократно повторене і підкріплене новими жорстокими побоями питання: “Гдє остальниє?” – Тимофій не відповідав. Врешті мучителі втомилися. Насолоджуючись виглядом понівеченого бранця, у якого шкіра клаптями звисала з голови, а обличчя і шия були залиті кров’ю, вкинули його до підвалу, самі ж продовжили пиятику.
Вже під ранок, коли всі поснули, мати взяла горщечок з гарячою картоплею, нечутно підповзла до ляди пивниці і тихенько покликала: “Тимку, я принесла тобі їсти”. У відповідь почувся важкий стогін, а потім слова: “Мамо, я нічого не хочу. Моліться лише, щоб Господь якнайскоріше забрав мою душу!” Наступний день, що припав на Собор Трьох Святителів, був сонячний, але дуже морозний. Напівпритомного, зі зв’язаними за спиною руками Тимофія везли на санях до Сколе. Сорочкою він замотав собі голову, щоб притулити обривки шкіри до оскальпованого черепа та бодай трохи зупинити кровотечу. Був у благенькому піджачку на голе тіло, але навіть мати боялася подати йому теплий одяг – за таке всю сім’ю могли вислати до Сибіру, – тільки наповненими сльозами очима спостерігала з-за фіранки, як мучиться її дитина. Тимофія засудили на 15 років. Каторгу відбував у Норильську. Після звільнення, у віці неповних сорока років, помер на чужині – комуністична влада заборонила йому повертатися в рідну Україну.
А господар з крайньої хати за свій юдин вчинок відразу одержав помешкання у Сколе і виїхав із села.
Сутички між українськими партизанами та облавниками почастішали. Через два тижні після арешту Тимофія сталася трагедія на Ставищі. Ще через місяць у сусідньому селі Станкові суботнього надвечір’я загинула боївка ОУН-УПА. Її несподівано атакували солдати карального загону лейтенанта Віктора Горбатюка у бункері на Лисій горі. Троє бійців, щоб не потрапити в полон, покінчили життя власноруч, а важко пораненого молодого хлопця Горбатюк розстріляв з автомата. Чотирьох мертвих роздягли до нижньої білизни, потім зробили по одному пострілу в голову, а далі завезли до Станкова. Закривавлені тіла покидали біля дороги – нібито для впізнання. Через три доби станківські хлопці вночі поховали загиблих на цвинтарі у братській могилі. Троє – Василь Бабій, його син Микола та Петро Стефанків – були зі Станкова. Четвертого ніхто не впізнав.
Страшно переказувати, що комуністичні безбожники творили з покійниками далі. Про це свідчить Стефанія Бенюх – очевидець події: “Перед Великоднем приїхав Мирон Лисенко і наказав відкопати тіла, а тоді наказав скинути їх в “охабу” (потік біля цвинтаря). Для цього зігнали людей зі села. Селяни просили, щоб не лишати тіла загиблих тут, бо там паслася худоба, літали мухи і т.д. Коли Лисенко поїхав геть, прийшло багато жінок, чоловіків і дітей, щоб заново похоронити вбитих. З болота їх витягували гаками.”
Таке дикунське відношення до померлих було характерним для більшовицьких варварів з кримінальними замашками: крадькома, без суду і слідства розстріляли царську сім’ю, познущались над трупами то спалюючи їх, то обливаючи кислотою, потім невідомо де закопали, а недавно невідомо кого урочисто поховали вже як святих великомучеників. Натомість, тіло антихриста Лєніна оберігають як святиню. Але чому “було”? Раніше “ мочили в охабах”, а зараз – “в сортирах”.
Невдовзі лейтенанта Горбатюка вистежив і вбив партизан Косило з Лисовичів.
Тим часом наближався Великдень. Бідолашна мати наскладала кошичок яєць, збила кілька грудок масла, приготувала домашнього сиру, взяла вишитий рушничок, тузінь писанок і понесла у Стрий, щоб продати та пристарати трохи грошей на свята. Зайшла до знайомої стриянки, якій звичайно збувала свій нехитрий товар. Посиділи, трохи погомоніли, напилися чаю, взаємно подякували одна одній, побажали веселих свят. Марта вийшла у коридор і мало не обімліла… У кутку стояли чоботи-“анґліки” – вшиті з добротної шкіри, з кованими обцасами, халяви оздоблені металом. Саме в такі був узутий Петро, коли йшов воювати за рідний край. Жінка взяла чоботи в руки, довго роздивлялася, притулила до грудей, затим поцілувала. Вже не мала сумніву, що це взуття її сина.
– Касуню, звідки у тебе ці чоботи? – тихо спитала господиню.
– У мене мешкає кватирантка. До неї ходить якийсь лейтенант, то він подарував. Сказав, що це трофей, здобутий ним у бою під Станковом, – відповіла та.
Нещасній матері потемніло в очах і вона плавно опустилася на підлогу…
Як бачимо, сталінські “орли” насправді були стерв'ятниками-мародерами, іншими словами – звичайними грабіжниками, які крали на полі бою речі вбитих і поранених. Безкарне мародерство було для них додатковим стимулом, оскільки дозволяло краще їсти, більше пити і навіть купувати любов дешевих шльондр.
Невдовзі після загибелі Петра заарештували і кинули у застінки сколівської тюрми його дружину Параскевію та сестер Анну і Розалію. Їх жорстоко катували: не давали спати, їсти, пити; били куди попало, повибивали зуби; виривали волосся, здирали нігті; закривали у підвалі, до колін заповненому холодною водою. Допитували: “Де Петро? Де Семен?” Мужні жінки нічого не сказали, хоча у Параскевії і Анни залишились вдома малолітні діти.
Брати заручників в усі часи вважалося справою огидною. Сьогодні ми з осудом говоримо про такі дії мусульманських терористів. Але вони напевно навчилися цієї підлої орудки у радянських чекістів. Хоча Сталін мовбито говорив, що “діти за батьків не відповідають”, у дійсності арешти рідних і вибивання зізнань були для них звичайною практикою.
Перед Великоднем Одинаки зосталися лише з дочкою Катериною, яку мучителі не чіпали, оскільки вона була “армєйка” – тобто дружина мобілізованого на фронт чоловіка. У хаті панували такий сум і горе, що до свят навіть не готувалися. Зранку у страсну суботу горопашна мати встала і каже: “Я не витримаю! Іду відкопувати Петра!” Іван перелякано зойкнув: “Чи ти здуріла, жінко! Там Горбатюк! Він тебе заарештує…” Але материнське серце не зважало на небезпеку – взяла рискаль і попрямувала на станківський цвинтар. Петрову могилу відшукала не відразу, бо свіжих захоронень було чимало. Поки розглядалася, невідь звідки узявся старенький сивоволосий чоловік і лагідним голосом проказав: “Ось тут твоя дитина”. Обережно приступила до роботи. Тремтячі і ослаблені від пережитого руки були неслухняними. Лопата раз за разом випадала з долонь. Але почувалася на диво спокійною, ясний розум підказав, що треба копати в ногах, аби не покалічити обличчя. Відкопала босі ноги: “Ні, це не ноги мого сина”. Інші – теж не його. Потім показалися ноги Петра. Їх легко впізнала по прикметних зав’язках на кальсонах. Мати припала до синових ніг, окропила їх гарячими сльозами і потихо заголосила:
“Синочку мій найдорожчий! На кого ти мене покинув? На кого ти покинув своїх діточок і дружину, батька і сестер? За що, за які гріхи кровопивці забрали твоє молоде життя?
Боже милосердний! Чому Ти не скарав на смерть братовбивцю Каїна? Ти дозволив йому жити і навіть запевнив, що ніхто не вб’є його, бо зазнає помсти всемеро. Тепер його виплодки заполонили світ. Московські каїніти загарбали чужі землі, завоювали силу народів, руйнують Твої храми, крадуть, вбивають, відбирають чуже добро, розлучають сім’ї, чинять наругу над твоїми дітьми. Ти ж, милосердний, мовчиш і дозволяєш їм сіяти зло, кривду, горе. Допоки то буде тривати? Чи треба чекати аж до Страшного Суду, а чи Твоя Правда і Справедливість переважать Твоє Милосердя і наше горе віддасться їм всемеро?
Господи, прийми душу мого сина до царства небесного і прости йому гріхи, скоєні ним свідомо чи невільно. Амінь”.
Тим часом підійшли чоловік та Федір Атаман. Останній щойно повернувся з фронту без однієї ноги. Знав про горе Одинаків, бачив як сусідка пішла з лопатою на Станків і здогадався про її наміри. Запряг коня, поклав на підводу плуг, трохи сіна, забрав Івана і подався за нею. Якби зустріли карателів, то сказали б, що їдуть орати. Спільними зусиллями обережно розгорнули землю і їм відкрилося чисте, біле-біле, красиве обличчя Петра. Час його не спотворив, виглядав умиротвореним, ніби відпочивав після добре виконаної роботи. Тільки під оком зіяв отвір від горбатюкової кулі, а коло серця темніла ще одна рана – саме туди вистрілив “Петро з Лукавиці”, щоб не розділити долю свого молодшого брата Тимофія. Коли покійника підняли, з його грудей потекла сукровиця.
Пізно ввечері повернулися додому, нагріли води, мама помила сина і одягла у весільне убрання та вишивану сорочку. Лежав у стодолі, бо по селі никали енкаведисти. Посеред ночі відвезли Петра на цвинтар і поховали поруч з братською могилою.
Голосно били Великодні дзвони, сповіщаючи радісну вість про воскресіння Сина Божого, а в Одинаків не було ні паски, ні яєць – лише сльози.
Після похорону Марта закурила. Потребувала чогось міцного, аби забутися і бодай трохи заспокоїтися. Тому взяла чоловікову люльку, яку набивала самосадом-бакуном. Курила до глибокої старості. Ходила в чорному, більше ніколи не сміялася і не плакала. Не плакала, коли за цей вчинок бездушні карателі знищили її садибу і забрали всі продукти, навіть бочку з квашеною капустою; коли через кілька тижнів помер її чоловік – серце не витримало перенесених бід; коли вивозили до Сибіру дочку Анну з семиденною дитиною; коли полонили, піддали тортурам і засудили до каторги зятя Семена. Навіть, коли отримала звістку про передчасну смерть Тимофія. Горе висушило її сльози.
Ввижається, що сидить на небесах, попахкуючи люлькою, старенька мати, обабіч неї сини Петро і Тимофій – обидва молоді, вродливі, – спостерігають за нами і радіють, що недаремно поклали на вівтар Свободи свої життя та долі. Хоча трохи журяться, що не така вона – Незалежна Україна, – за яку вони боролися. Однак вірять: прийдуть нові люди, справжні патріоти, некористолюбці, котрі збудують омріяну Державу.
Сиротами залишились діти Маруся (1940 р.н.) і Мирон (1943 р.н.).
Автор. Шпіцер Василь
2. Знимка Остатки сім’ї Марти після більшовицьких репресій, 1948р. Верхній ряд зліва: невістка Параскевія, зять Михайло,
дочка Катерина. Сидять: Марта і дочка Розалія. Внизу онуки: Маруся, Мирон, Марійка, Оксана.
Джерело, вокспопулі
