Народився він 13 січня 1893 р. в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії в родині Гарячих Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 року закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917-го канівського козака було вислано на фронт захищати Росію – до Проскурівського кордонного полку.
Павлові поталанило: кров за Росію він не проливав – армійські частини вже не воювали, а мітингували, російська армія розвалювалася на очах. Активно творилися українські частини. В одній із них Павло Гарячий служив уже від січня 1918 р. – був сотником 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного партизанського куреня імені отамана Яна Кармелюка, сформованого Юрком Ківерчуком і поручником Миколаєнком у Кам’янці-Подільському та його околицях.
Найдраматичніший момент у житті канівського козака настав восени 1919 року. Наша страдницька армія під натиском численних ворогів, знесилена тифом, відступала на захід. Павло Гарячий перебував тоді в складі 8-ї Запорозької дивізії, яка відступала від станції Кодима в напрямку Могилів – Нова Ушиця – Дунаївці.
17 листопада запорожці здійснили великий перехід за дуже несприятливих обставин – морозу і пронизливого зустрічного вітру зі снігом.
Заквартирували в с. Куча, що за 10 верст від Нової Ушиці. Того ж таки дня наспів наказ від командира 8-ї дивізії, щоб піші частини відійшли в запілля на 25 верст, а кінноті наказано залишитися і затримувати ворога, щоб дати можливість відпочити виснаженій піхоті. Кінна сотня Павла Гарячого мала зайняти позицію в селі Куча, що на правому березі річки Калюс, і тут зустріти ворога. За 6 верст праворуч сусідував Гордієнківський кінний полк, ліворуч – кінний відділ 3-го Гайдамацького полку…
Згідно з наказом піші частини вранці 18 листопада вирушили в напрямку Дунаївців. Перейнявши від піхоти позицію, сотник Гарячий пішов на край села провести рекогносцировку. З ним був бунчужний Басюк.
Хоча Гарячий ставився недовірливо до “спокійного часу” і завжди був наготові, в той день, як на біду, вийшов на рекогносцировку без коня і без рушниці. Бунчужний же виїхав конем.
Тільки вийшли на край села, як почули гучну стрілянину в місці розташування Богунівської сотні. Це дуже здивувало сотника, бо він не припускав і думки, що ворог міг пройти непоміченим.
Гарячий послав у село бунчужного – з’ясувати ситуацію. Та той не встиг проїхати й двісті метрів, як потрапив під обстріл, що вівся з села. І повернувся.
Тоді на хуторці старшина переодягнувся в драну свитину, обгризену шапку і, сховавши до кишені браунінг, пішов у село шукати свою сотню. “Той, хто йде на відверту боротьбу, – казав він, – про наслідки для власної особи не турбується”.
Бунчужний залишився на хуторі.
На щастя, з Івашківець у Кучу йшли бити олію дві селянки і хлопець. Павло приєднався до них. Для маскування взяв у людей мішок із насінням і кинув його на плече.
Шлях до олійниці стелився якраз через розташування сотні. Та її на місці не виявилося, тільки хижі переможці шниряли по хатах у пошуках здобичі.
Павло йшов, опустивши голову, з-під лоба зиркаючи то ліворуч, то праворуч.
От і хата, де він ночував, а в ній – його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Басюк. Нарешті й олійциця.
У сінях сотник подякував супутникам і пустився назад тією ж вулицею. Коли ступив на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес коневі.
Розминулися, нічого один одному не сказавши…
Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв його кінь. Забіг до хати. Господар упізнав сотника і повідомив, що карабін і коня забрали козаки. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.
Раптом Павло через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря – як розпитуватимуть червоні – сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.
– Ну, я пішов, – на очах у червоних Павло попрощався з господарем.
Але ті заштовхали його в хату.
– Ти кто такой? – голосно запитав передній.
– Івашківський хлопець.
– А чєво тут ходіш?
– Насіння приніс до олійниці, а зараз йду додому.
Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши “рукі ввєрх!”, кинувся вперед. Та браунінг уже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:
– Руки вгору!
Це було повною несподіванкою для напасників: вони подалися до порога і аж присіли. Та після миттєвої розгубленості знову кинулися вперед.
Тоді Павло загнав кулю прямо у груди найгарячішому противнику. Той із криком повалився під стіл. Далі сталося найнеприємніше – осічка. Сотник ще встиг викинути підступний набій, як десять міцних рук вчепилися в нього. В запалі боротьби він кілька разів виривався і завдавав більшовикам болючих ударів. Усе ж сили танули. Врешті його збили з ніг і притиснули так, що підлога не витримала й провалилася… Під вагою тіл Павло почав захлинатися кров’ю. Перед очима попливли сині круги.
Не один раз доводилося йому заглядати у вічі смерті, але так близько, як тепер, ще не відчував її подиху… “Ось яка вона смерть”, – майнула думка.
У цю ж мить він побачив рідне село та дорогих людей. Під враженням цих картин йому враз зробилося гарно і легко.
Павло втрачав свідомість…
Отямившись, не відразу збагнув, де він. Коли зрозумів, що це за люди біля нього, різко шарпнувся. Та його так вдарили, що він знову закляк на підлозі.
Хтось кинув:
– Да пирні єво шашкой…
Спасіння прийшло у вигляді господині, яка заголосила:
– Ой Боже ж мій, не коліть його в хаті, бо я боюся, а в мене ж дитинка маленька. – Вона справді тримала в руках немовля.
– Виводі єво во двор, там прікончім, – мовив один із більшовиків.
Павла взяли під руки й повели з хати. Сині круги застеляли очі.
Як тільки відчинилися двері й свіжий зимовий вітер ударив в обличчя, в очах проясніло і Павло відчув прилив сил.
Переступивши поріг, він різко рвонувся вперед. Звільнивши ліву руку, з усієї сили заточив в обличчя того, що вчепився в правицю. Більшовик одразу відмовився стояти і покотився на землю.
Павло клубком скотився з горбка до тину і хутко перевалився через нього. І вчасно – удар більшовицької шаблі прийняла огорожа.
Червоні кинулися слідом, але Павло так дременув вулицею, що й сам здивувався, звідкіля в нього стільки сили взялося.
Більшовики були настільки впевнені, що наздоженуть утікача, що відразу й не стріляли, а тільки бігли і кричали: ”Дєржи, дєржи!..”
Нарешті вибухнуло кілька пострілів. Та кулі пішли стороною.
Тут Гарячий побачив, що йому навперейми біжать троє з рушницями. Звернувши праворуч, він на якусь хвилю заховався за хату – і так вигідно, що ні ті, ні ті не могли стріляти.
Павлові пощастило відірватися від погоні на двісті кроків.
Коли він вже був у полі, знову почув постріли. На цей раз густі, не поодинокі. Оглянувшись, побачив, що за ним женеться вже чоловік сорок.
Він до того стомився і захекався, що вже не міг бігти далі. Ще й одежа стискала груди.
Скинувши на ходу сіряк, призупинився і розірвав на собі верхню та спідню сорочки… Але легше не стало.
Ускладнювало ситуацію й те, що вітер бив у лице і розпанахані груди.
Тим часом погоня шаліла. Та кулі летіли повз утікача.
Почувши стрілянину, бунчужний виїхав із хутірця в поле, щоб довідатися, в чому річ. Як тільки Павло побачив, що Басюк гарцює конем на вигоні, зупинився і, зібравши всі сили, гукнув:
– Кіннота! Сюди! Вирубати всіх до ноги!
Він кричав насамперед для ворогів, бо кінноти поруч не було.
Оклик вплинув на більшовиків.
Почулась команда зупинитися, впорядкуватись, щоб зустріти кінноту вогнем. Дехто поспішив до села, адже в чистому полі зустріч із кіннотою не віщувала нічого доброго.
Маневр удався – і Гарячий вирівняв дихання. Використавши замішання ворога, він знову кинувся тікати.
Зрозумівши, що їх обдурено, побігли й більшовики. Вони не губили надії підстрелити “петлюрівця”. Але віддаль між ними і сотником збільшилась, а головне – бунчужний Басюк, збагнувши, що до чого, вже спішив на допомогу…
Невдовзі під градом куль кінь виніс товаришів із біди…
У лісі поїхали повільною ходою.
Ось тут сотник відчув страшенну втому і пронизливий холод – скривавлені клапті сорочки вмерзлися в рану аж до кісток. Згодом йому пожовкло в очах… Що було далі, він вже не пам’ятав.
Бунчужний знайшов десь підводу і привіз сотника до полку…
До пам’яті Павло Гарячий прийшов тільки через два тижні в польському військовому шпиталі у Шепетівці.
Після лікування в грудні 1919 року Павла Гарячого було інтерновано. Спершу він перебував у Луцьку, потім у таборах Щипйорно і Ланцута. Навесні 1920-го він став до лав 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася в Ланцуті. З нею сотник пройшов усю кампанію 1920 року. 21 листопада вдруге був інтернований поляками. В Щипйорно вступив до 5-го класу реальної школи і в квітні – травні 1924 року склав іспити за шість класів школи. У вересні 1924 р. в Каліші склав іспити за сьомий клас реальної школи. Серед оцінок переважали четвірки.
У таборах перебував до 30 червня 1924 року. Напередодні звільнення, 14 червня, отримав посвідку (ч. 970) за підписами генералів-хорунжих Марка Безручка та Всеволода Змієнка: “Цим свідчиться, що сотник 6-ої Стрілецької Січової Дивізії Гарячий Павло Павлович за час перебування в Дивізії заховував себе бездоганно і дисциплінарно. Караний не був”.
Ще з табору в Каліші сотник Гарячий написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах зачислити його студентом. Прохання задовольнили. Навчався він на агрономічно-лісовому відділі. Здобув диплом інженера. По закінченні академії працював у Польщі, в Познані.
Останній період свого життя, з грудня 1941-го до лютого 1943 року, Павло Гарячий мешкав у місті Кременець (нині це Тернопільська область).
Можливо, певний час його життя було пов’язано із Закарпаттям, принаймні у статті краєзнавця Василя Олійника “Моїй дорогій Волині присвячую” зазначено: “Після поранення у Києві, до Кременця прибув закарпатець сотник Павло Гарячий, який став для молоді Білокриницької лісової школи Провідником”.
У журналі “Літопис Волині” (Канада, Вінніпег, 1977) зазначалося, що інженер Павло Гарячий, “хоч проживав… на Волині з обмеженими правами політичного емігранта, громадської праці не цурався… в останній час близько стояв до української молоді, яку вчив військового ремесла”. У цій згадці Павла Гарячого названо “бувшим полковником Армії УНР”.
Одним з учнів Павла Гарячого у Білокриницькій лісовій школі був Микола Якович Чорнобай (1924 – 2006), член ОУН(б). Він згадував: “Полковник Павло Гарячий викладав у нас “лісництво”, а після занять у лісі навчав нас іншого предмету – “тактики”.
Павло Гарячий – досвідчений старшина, учасник Визвольної війни 1917 – 1920-х років у лавах Армії УНР. Його досвід для майбутніх бойовиків УПА – безцінний. Знаменно, що учнями Павла Гарячого були члени обох гілок ОУН. До слова, Кременеччина – чи не єдине місце, де загони мельниківців і бандерівців координували свої дії, здійснюючи спільні акції (до осені 1943 року).
У лютому 1943 р. ОУН отримала повідомлення про підготовку німцями масового розстрілу в’язнів кременецької тюрми. Щоб врятувати їх, загін ОУН(б) під командуванням “Крука” захопив в’язницю. У відповідь гестапо того ж дня, 23 лютого 1943 року, арештувало та розстріляло відомих і шанованих у місті українців. Дослідник Б. Богуславський у статті “Жахливі картини злочинів” назвав імена розстріляних. Це лікарі Ганна і Петро Рощинські, Юрій Черкавський, Павло Гарячий (лісотехнікум), Лебедівська, Жиглевич, ксьондз Іваницький та інші – всього 12 чоловік.
Випадковим свідком арешту Павла Гарячого став студент Микола Чорнобай. Він оповідав: “Професор Гарячий повертався зі школи до Кременця власною бричкою, я з товаришем їхали за ним на велосипеді. Назустріч нам з’явився німецький легковик. Це було гестапо. Німці зупинили професора і кілька хвилин про щось із ним розмовляли, потім розвернулися і поїхали назад до міста. Ми з цікавості поїхали за професором… Це ж авто чекало на нього під Чеснохрестською церквою. На цей раз гестапівці посадили його до авта і кудись повезли. На другий день я взнав, що Павла Гарячого розстріляли”…
Чи добрим учителем був Павло Гарячий? Майже ніхто з його студентів не став лісничим чи агрономом – зате стали вояками. Вже за кілька місяців після загибелі Павла Гарячого вони успішно здали екзамен “з тактики” суворим екзаменаторам-німцям: у складі відділів Хрона і Крука під селом Антонівці вони оточили і знищили німецький батальйон.
Наприкінці зазначимо, що у лісовому технікумі є меморіальна табличка Павлові Гарячому. Гадаємо, що це не остання данина визначному українському старшині з села Буда-Горобіївська, що на Канівщині.
Джерело.
Роман КОВАЛЬ, Сергій МЄДВЄДЄВ
http://cossackland.org.ua/2013/02/22/pavlo-haryachyj-haryache-lyubyv-ukrajinu-i-zahynuv-za-neji-vid-ruk-fashystiv-70-rokiv-tomu-23-lyutoho-1943-roku/
