Холмщину і Підляшшя тисячоліттями заселяло східнослов'янське плем'я – дуліби. Вони ще в V столітті створили своє державне об'єднання Червенські городи з столицею Червень над рікою Гучвою, які від 981 року входили до складу Київської Русі.
Найбільшого розвитку Холмщина і Підляшшя досягли за князівства Данила Галицького, коли Галицько-Волинська держава була однією з наймогутніших держав у Східній Європі.
Назва краю Холмщина походить від назви міста Холм, який у 1223 р. заснував Данило Галицький. Холм служив йому в різні часи столицею, будучи значним політичним і культурним центром. Тоді ж на Даниловій горі був збудований Холмський собор, в якому похований король Данило Галицький, члени його родини та інші духовні та світські достойники того часу.
Географічне положення Холмщини і Підляшшя зумовило їм статус форпосту предків українського народу на західній окраїні його етнічних земель. Експансію будь-якого нападника з заходу Холмщина і Підляшшя відчували першими. Злою мачухою обернулася доля українців після втрати власної незалежності Галицько-Волинської держави в 1340 році, коли століттями українці змушені були виконувати роль пасинків то в одного, то в іншого окупанта (Литви, Польщі, угорців, Австрії, Росії, Німеччини) і відстоювати своє право на існування та збереження своєї мови, релігії, культури, традицій та звичаїв. При цьому вони віками свято берегли і зберегли свою мову і віру, які завжди були визначальними критеріями національної ідентичності населення. Саме це послужило основою для створення Росією в 1912 році Холмської губернії, а після революції – дало право холмщакам настирливо добиватися і добитися включення території Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки (УНР) згідно з Берестейським мирним договором від 9 лютого 1918 року, не зважаючи на супротив цьому поляків.
Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.
Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.
Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.
За даними історика Івана Крип'якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов'язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.
Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір'я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.
З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.
Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.
Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.
На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.
У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.
Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р.
7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн.
Наводимо їх імена і прізвища.
Отець протопросвітер Василь Мартиш
(Тератин, 4 травня 1945 р.);
Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна
(Грабовець, 28 серпня 1943 р.);
Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);
Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);
Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);
Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);
Монах Ігнатій ( монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).
Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.
З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).
У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.
Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.
Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».
У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.
Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М'ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.
Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):
«... Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».
Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.
Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім'ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.
Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?
19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.
21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.
Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні... Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.
Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам'ятнику.»
Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.
На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення...» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.
Минають роки з часу, коли, в результаті страшних знущань, грабунків, пожеж, вбивств і вигнання невинного мирного українського населення з рідних Земель, на яких тисячоліттями проживали його предки, Холмщина залишилася без етнічних українців.
Автор: Олексій Літковець, 1931 р. н. в с. Турковичі Грубешівського повіту
Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.
http://www.vox-populi.com.ua/
