Леся Паєвська - Українська вчителька розстріляна московитами у весняні дні 1953 року в Києві, у Лук’янівській в’язниці.

Повне ім’я її Олександра. Народилася вона 17 січня 1908 року в селі Нижній Березів Косівського району на Гуцульщині y священничій родині. Була дочкою о. Миколи Томича і Марії з дому Смалько, яка теж походила із священничої родини.

Леся рано втратила батька, який молодим помер від туберкульозу. Мала Леся разом з мамою і братом жила і виховувалася у свого діда о. Миколи Смалька, який теж душпастирював на Гуцульщині. Зростала Леся у священничому оточенні, тому що всі п’ять дочок отця Миколи вийшли заміж, як переважно велося в ті часи, за священників. Це були багатодітні, дружні, високосвідомі українські родини. Бути дітьми греко-католицьких священників при большевицькій владі вже розцінювалося як злочин, а ще при виразній патріотичній позиції, — тож і долі цієї родини складалися відповідно... Кого розстріляли, хто помер на засланні, а дехто покінчив життя в оточеній енкаведистами криївці...

Сама ж Леся, живучи в родині діда в селі Брустури, вступила до Коломийської жіночої семінарії Українського Педагогічного товариства, яку закінчила в 1926 році. Після закінчення семінарії вона, як виходець із патріотичної священничої родини, довго не могла дістати в польській державі учительської посади. Зрештою, дістала її, але аж на Волині.

Там, у Володимирі-Волинськім, Леся вийшла заміж за Дениса Паєвського, емігранта з-за Збруча. Він воював в армії УНР (Української Народної Республіки), батьків його розстріляли більшовики, вони з братом емігрували, а сестра, яка залишилася на підсовєтській Україні, померла від голоду в 1933 році.

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські «визволителі». Хату Паєвських конфіскують, дозволивши їм жити лише в кухні, в хаті поселяється начальник НКВД. Денис Паєвський перепливає Буг — і потрапляє в німецький концтабір. Леся ще деякий час працює вчителькою, але весною 1940 року довідується, що вона є в списках на вивіз. Тож вагітна Леся бере за руку свого маленького Юрка і втікає на Гуцульщину, в Брустури, де її мати працює директором школи.

Невідомо, коли саме Леся вступила до лав ОУН, але було це ще до Другої світової війни, і все своє життя вона посвятила національно-визвольній боротьбі. Мала псевдо «Орися». Досконало виконувала різноманітні й складні доручення: визволяла підпільників із лабет гестапівців та мадярів, виконувала кур’єрські завдання різних рівнів УПА.

Щасливо вирвавшись з Волині, вона як вчителька і дочка директорки школи легко влаштувалася на посаду вчительки.

У 1944 році повернувся з Німеччини її чоловік Денис Паєвський. Усвідомлював, що совєтська влада не пощадить його, пропонував усією родиною емігрувати. Та Леся, маючи обов’язки перед ОУН, відмовилася, а він без родини не схотів їхати, залишився. З приходом більшовиків його заарештували...

Після закінчення війни Леся легально вчителює у Брустурах Косівського району та активно працює кур’єром ОУН-УПА, організувавши при школі конспіративний поштовий центр. Вона була спецзв’язковою досить високого ранґу — забезпечувала зв’язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

В 1947 р. вона перебралася з дітьми в с. Бабин. Село мало дуже гірський терен, а будинок школи був розташований у досить відлюдному місці, і до праці з Буковиною недалеко. При ремонті школи було збудовано там криївку. Це, мабуть, був єдиний випадок, що криївка була при школі, де працювала легальна вчителька — активний працівник бандерівського підпілля.

Та в 1950 році КГБ вийшло на «Орисю», про це стало відомо Проводові, і провідник «Борис» наказав цю підпільну точку закрити і перейти «Орисі» на нелегальне становище. Безстрашна жінка сховала маму і меншого сина у родичів, подбавши перед тим про нові, фальшиві документи для них (по яких вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним сином Юрком перейшла на нелегальне становище.

Залишивши Юрка в надійному схроні, із відданими підпільниками, Леся-»Орися» пішла виконувати свої важливі й небезпечні обов’язки. Понад рік тривала розлука з ним. Потім уже були разом. Юрій отримав псевдо «Жук», хоч називали його «Жучок».

Леся Паєвська була в той час Надрайонним організаційним референтом. Вона була автором різних статей, листівок і навіть невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися в підпільних виданнях.

А боротьба ставала все важчою. Чекісти мобілізували всі сили на знищення руху українського опору. Карпати спливали кров’ю...

В останньому своєму листі до родини Леся написала: «Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України».

Вдумаймося у ці слова, вони звернені не лише до родини, а до всіх нас...

У червні 1952 року було ліквідовано підпільну сітку ОУН Коломийщини. Прислужився до цього свій зрадник — колишній окружний Служби Безпеки Коломийщини на псевдо «Кіров». КГБ вдалося зламати його, не так фізично, як морально, і він повністю співпрацював з ними. Арештовував підпільників «Кіров» із спецбоївкою малими групами під виглядом перевірки по лінії Служби Безпеки, викликаючи групи на зв’язки. Залізна дисципліна підпілля і повне довір’я Проводу до члена Окружного Проводу, яким був «Кіров», спрацювали на руку ворогові.

27 червня 1952 року чекісти, з допомогою зрадника, провели таку ретельно підготовану операцію і зненацька напали на групу підпільників у складі шести чоловік, у якій була й «Орися» — Леся Паєвська і її син Юрко. Слідство над Олександрою Томич-Паєвською та ще 60-ма підпільниками проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Протягом слідства до січня 1953 року усіх тримали в повній ізоляції, в одиночних камерах.

Леся Паєвська не видала нікого і не каялася!.. Багато таємниць забрала із собою в могилу... Правда, Леся не приховувала того, що було загальновідоме. Докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН... Про себе — лише те, що вони вже знали... І ніякої інформації про зв’язки в краю і за кордоном, що цікавило кагебістів найбільше...

Розглядалася їхня справа найвищою судовою інстанцією совєтської імперії — Виїзною Воєнною Колегією Верховного суду Совєтського Союзу. Судові псевдопроцеси здійснювалися окремо для невеликих груп. З усіх 60 заарештованих авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці присудили 25 років концтаборів, усім решті — розстріл.

Сімом підсудним замінили розстріл на 20-літній термін ув’язнення, всіх інших розстріляли. Це вже було після смерті Сталіна. Відладжена імперська система працювала чітко і без «вождя й учителя».

Лесю Паєвську розстріляли 8 квітня 1953 року. Відомо, що останню точку в її житті поставила шифрограма із Москви «Паевскую расстрелять немедленно», що і було зроблено у Лук’янівській в’язниці. Де поховали її тіло, не вдалося вияснити. 

Українське СБУ відповіло, що у документах цього не вказано.

Джерело https://m.day.kyiv.ua/

Лідія КУПЧИК, Львів

19 травня 1910р. у с. Хороше на Дніпровщині народився Микола Сарма - Соколовський - священик, підпільник ОУН, бандурист, живописець, поет, довголітній в'язень московитських тюрем і таборів.

19 травня 1910 р. на Катеринославщині народився Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ, художник, кобзар, поет, священик УАПЦ, учасник підпілля ОУН, політв`язень.

Сарма-Соколовський у червні 1926 переїхав у Днiпропетровськ, вступив на дворічні курси при художньо-промисловому училищі, грав у складi капели бандуристів клубу залізничників.

Заарештований у серпні 1929 р. за сфабрикованим ГПУ звинуваченням у причетності до Спілки Української Молоді (СУМ): ніби з гуртом бандуристів вів «шовіністичну пропаганду». На початку 1930 р. засуджений на п’ять років ув`язнення. Прибув етапом у порт Кемь, що на березі Білого моря, але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули на ст.Парандово – будувати Парандовський тракт. З двома іншими в`язнями утік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів випадково наткнулися прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу урятував начальник табору Корнілов, якому незадовго до втечі намалював портрет сина.

У 1934 р. звільнений. Поїхав на Донбас, у Краматорськ. Там призваний на військову службу. З огляду на судимість – у батальйон тилового ополчення. Весною 1935 р. батальйон перекидали з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. Сарма-Соколовський утік звідти, повернувся в Дніпропетровськ.

Підробивши військові документи й отримавши паспорта, за рекомендацією художника Красицького, вступив відразу на другий курс Київського художнього інституту. Закінчивши навчання 1938 р., працював художником у будинку культури в Сімферополі. З 1940 р. працював у Полтавському Будинку народної творчостi.

У червні 1941 р. був на вiйськовiй перепiдготовцi в званнi офіцера інтендантської служби. Під час евакуацiї ешелон, у якому їхала частина, уночі був розбомблений. Утік звідти, прибився в Полтаву, вже окуповану нiмцями. Заробляв малярством. У грудні 1941 р. в Києві урочисто склав присягу члена ОУН, став провідником ОУН на Полтавщині. У 1942 р. навчався на піврічних пастирських курсах УАПЦ. Єпископ Мстиславом (Скрипник) рукоположив його в диякони, єпископ Сильвестр – у священики. Iз Полтави мусив переїхати в с. Ріпниці на Подiллі, де одержав парохiю, а згодом – на Буковину, в с. Раранча.

У грудні 1944 р. заарештований НКВД. 19 лютого 1945 р. втік з етапу, хоча був поранений у руку, повернувся на Буковину, переховувався. У травні під час облави захоплений у криївці. 16 травня знову вдалося втекти з етапу. У м. Коломия приєднався до пiдпiлля ОУН, де активно діяв два роки під псевдом «Боднар».

У травнi 1948 р. натрапив на засідку. Трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив до страти. У камерi смертникiв сидів 15 дiб. Розстрiл замiнено на 25 р. таборiв.

Покарання вiдбував в Iнтi, Абезi. Попри заборони, таємно змайстрував бандуру, вчив співв`язнів гри. Створив ансамбль бандуристiв ГУЛАГу м. Iнта.

Звільнений у вересні 1961 р. Працював на заводi у Ворошиловградi. Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Згодом знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу.

У 1974 р. обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської обл.

У 1984 р. знов почалися виклики в КГБ, допити, брудні публікації в пресі. Після тривалих, виснажливих допитів і погроз переглянути “за бажанням народу” справу старого та немічного і послати досиджувати недобутий термін.

За незалежності Сарма-Соколовський став настоятелем невеликої церкви УАПЦ. Створив районний та обласний осередки ОУН на Січеславщині. У червні 1994 р. відкрив молитвою 13-й Великий збір ОУН, його обрали почесним членом Сенату ОУН. Помер у 2001р.

Джерело. http://kmoun.info/2020/05/19/mikola-sarma-sokolovskiy-viznachniy-diyach-oun/

19 травня 1954р. московити розстріляли Охримовича Василя Остаповича - Українського військовика і по­літичного діяча, крайового провідника ОУН на Західно-Українських Землях, члена УГВР.

Охримович Василь Остапович (псевдо: «Павелко», «Філософ», «Охало», «Бард», «Кузьма», «Пилип», «Грузин», «Далекий», «Дальній», «Чужий») (народився 24 травня 1914, м. Львів — загинув 19 травня 1954, м. Київ).

Український військовий і політичний діяч, крайовий провідник ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) (з вересня 1943), член УГВР, ЗП УГВР, ЗЧ ОУН. Майор-політвиховник УПА.

Проживав у селах Дичків (нині Тернопільського району) і Мильне (нині Зборівського району Тернопільської області), де служив парохом батько.

Боротьба в міжвоєнній Польщі Редагувати

Член УВО, ОУН (1932):

У 1931 році Василя Охримовича заарештували й ув'язнили за політичну діяльність. У 1933 році знову заарештовано і виключено з Тернопільської гімназії товариства «Рідна Школа» (Тернопіль). Навчання продовжив у гімназії при Львівській духовній семінарії.

Наступний арешт відбувся в 1935 році, після чого Василь Охрімович поміщений у концтабір Береза Картузька. Після арешту в 1937 році, коли поляки проводили масовану атаку на ОУН, 11 березня 1938 року засуджений до 8 років ув'язнення.

Боротьба в часи Другої світової війни Редагувати:

Після нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 року втік із тюрми. Закінчив юридичний факультет Берлінського університету (1940).

Був членом Українського Центрального Комітету (УЦК) в Кракові.

Під час розколу в ОУН (1939—1940) став на бік С. Бандери. Працював у канцелярії Військового штабу ОУН(б), навчався на курсах підготовки командного складу.

У липні-серпні 1941 був головою (старостою) Обласної Управи Тернопільської області, а згодом перейшов у підпілля. У 1942 році був одним із керівників школи підготовки підпільних кадрів ОУН для роботи у східних областях України.

Брав участь у І-ій, ІІ-ій (квітень 1942) і ІІІ-ій (лютий 1943) конференціях ОУН. Остання відбулася під Олеськом і там обговорювалось питання збройного виступу проти німців. Миколу Лебедя було звинувачено в слабій підтримці створення збройних формувань ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), після чого він у квітні 1943 подав у відставку, а 13 травня 1943 обрано нове керівництво Проводу ОУН куди увійшли: Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Зиновій Матла. Вони звільнили Михайла Степаняка, прихильника М.Лебедя з посади Крайового провідника ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) і від вересня 1943 ним став Василь Охримович.

Пізніше він став також членом Проводу ОУН, брав участь в ІІІ-му Надзвичайному Великому зборі ОУН (серпень 1943). Був членом комітету зі створення Української Головної Визвольної Ради — об'єднаного політичного і військового центру, фактично підпільного парламенту і уряду України, Установчі збори якої відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині і де Охримович був обраний членом першого складу УГВР.

Від 1946 — в еміграції у Західній Німеччині. Підтримував тісні контакти з підпільним рухом на батьківщині.

Протягом 1946—1951 — член Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР), член Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) (до 1948).

Повернення в Україну, полон і страта:

19 травня 1951 Василь Охримович десантований на Дрогобиччині для координації дій українського підпілля. Зумів зустрітися з Головним командиром УПА Василем Куком і вести деякий час роботу у підпіллі, очолюючи в цей період ОУН Карпатського краю, але 6 жовтня 1952 був захоплений агентурно-бойовою групою МДБ між селами Вишнів і Журавеньки Букачівського району Станіславської області. Після чого був перевезений до Києва.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953, протягом 114 днів практично «першою» особою в Радянському Союзі був Лаврентій Берія, який планував розпочати серйозні політичні реформи, що торкались, в тому числі, і подій в Західній Україні. Тому, за його наказом, до Москви привезли керівника розвідки ЗП УГВР Василя Охримовича, через якого чекісти намагалися вийти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Бандери, із Володимирської в'язниці — Президента УГВР Кирила Осьмака, а також митрополита Йосифа Сліпого, якого також намагались використати для розв'язання західноукраїнської проблеми.

26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС ухвалено постанову «Питання західних областей Української РСР». Але через місяць 26 червня Берія був заарештований, звинувачений в шпигунстві на користь англійської розвідки, в підтримці українських буржуазних націоналістів і т. д. і страчений.

Після цього продовжилось застосування старих, перевірених методів боротьби з українськими повстанцями, а Василь Охримович, після відмови співпрацювати з органами МДБ, був приречений. Після слідства і тривалих допитів він був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу до розстрілу. Страчений у березні 1954, (за іншими даними 19 травня 1954).

Джерело історія України (визвольні змагання). Вікіпедія.

Цей день в історії УПА - 19 травня.

Невідомі бійці УПА Джерело Фото https://io.ua

1944 рік

У сутичці з винищувальним батальйоном у селі Старе на Кам’янець-Подільщині відділ УПА-Південь поранив одного бійця, ще двох захоплено і невдовзі відпущено.

1945 рік

У селі Верхні Гаї на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

1947 рік

Під час зіткнення чоти сотні «Басейн» УПА-Захід із спецгрупою МВД біля села Ялове на Дрогобиччині знищили одного військового, ще одного поранено. Загинув 1 воїн УПА.

У сутичці з загоном МВД у селі Бринці Церковні на Дрогобиччині загинув референт надрайонного проводу ОУН Олексій Фіалковський – «Бойко».

У райцентрі Вишневець на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта МГБ.

1948 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Шепарівці на Станіславщині загинули командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Звіробій» і ще один підпільник.

1949 рік

Декілька повстанців, потрапивши у засідку опергрупи МВД у селі Вижлів на Дрогобиччині, знищили 7 військових, трьох поранили і прорвалися без втрат.

У сутичці з загоном МВД у селі Малий Рожин на Станіславщині загинув командир кущової боївки ОУН Микола Чокинюк – «Набитий».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

18 травня 1944р. московити розпочали операцію з депортації Кримських Татар Кримського півострова.

18 травня 1944р. комуністична влада розпочала операцію з депортації кримських татар Кримського півострова. Протягом 18-20 травня людей викидали з домівок і насильно вивозили у віддалені регіони СРСР без права повернення. О 3 годині ранку 18 травня співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів. За ці дні депортовано понад 180 тис. кримських татар.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

18 (5) травня 1917р. 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд. На зібрання, організоване стараннями УВОК та ЦР, прибули близько 900 делегатів.

Мітинг з нагоди 3-го військового з'їзду у Києві. Вікіпедія. (Фото 1-го незнайшов)

1917, 18 (5) травня – розпочався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд. На зібрання, організоване стараннями Українського військового організаційного комітету та Центральної Ради, прибули близько 900 делегатів, які представляли майже 1,5 мільйона українських вояків з різних військових частин російської армії.

Форум мав сприяти координації дій українського військового руху, закласти підвалини створення національного війська для утвердження та захисту української державності.

З вітальною промовою виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський, а до складу президії увійшли Симон Петлюра (від фронту), Микола Міхновський (від тилу), Володимир Винниченко (від Центральної Ради), Семен Письменний (від флоту), а також Юрій Капкан (після обрання командиром 1-го українського полку ім. Б. Хмельницького).

Як зауважує історик Ярослав Тинченко: «До зборів долучилися не лише ідеалісти (як старий український підполковник О. Пилькевич чи військовий лікар І. Луценко), але й авантюристи (як «голова української громади саратовської залоги», а фактично – дезертир з фронту підполковник Ю. Капкан), і просто випадкові цікаві люди (як відставний генерал-майор М. Іванів). Підполковника Ю. Капкана, який серед присутніх штаб-офіцерів виявився найбільш галасливим, було одразу призначено командиром 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Сам полк, у кількості 3400 вояків, І Всеукраїнський військовий з’їзд майже одноголосно постановив вважати сформованим».

А коли полк вирушив на фронт, Юрій Капкан несподівано відбув у відпустку.

З’їзд підтвердив рішення Всеукраїнського національного конгресу, підтримав вимогу національно-територіальної автономії України і визнав Центральну Раду «єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України». Були намічені заходи по українізації армії та військової освіти.

Під час обговорення питання про ставлення до Першої світової війни була відхилена радикальна пропозиція Миколи Міхновського про негайний розрив із Москвою і встановлення збройним шляхом соборної самостійної Української держави. «Петлюра і Винниченко старалися вдержати з’їзд в рамках лояльності щодо Тимчасового Правительства і не допустити його до «націоналістичних» і «мілітаристичних» ухилів», – зауважує Дмитро Дорошенко.

Так, зокрема, свій виступ Володимир Винниченко завершив словами: «Ми не збираємось битись на штики з російською демократією, але не допустимо, щоб і вона йшла з штиками проти нас».

Для практичного здійснення українізації з’їзд утворив виконавчий орган – Український генеральний військовий комітет при Центральній Раді на чолі з Симоном Петлюрою (всього складався з 18-ти осіб). Комітет мав працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом, а також займався організацією повномасштабного ІІ Всеукраїнського військового з’їзду.

З’їзд завершився 21(8) травня 1917-го.

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

18 травня 1944р. відбувся бій сотні УПА «Сіроманці» в урочищі Ярмівка поблизу с. Блищанка Заліщицького району Тернопільської обл.

Сотня «Сіроманці» Фото: istpravda.com.ua

Сотня Української повстанської армії «Сіроманці» на початку травня 1944 року розташувалася у лісі на схід від села Блищанка на Тернопільщині. У селі була обозна станиця, де для потреб УПА заготовляли продукти, одяг та зброю.

Партизани залучали молодь до лав УПА, адже охочих влитися до війська було вдосталь.

18 травня на світанку у Блищанку прибув запасний полк червоноармійців із села Торське. Близько 10-ї години вони розпочали наступ на повстанців.

«Сіроманці» зайняли оборонні позиції та вступили в бій із «червоними», який тривав цілий день. Уночі повстанці відступили, щоб зберегти сотню.

Підготувала Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

18 травня 1880р.у с. Покропивна народився Микола Хмільовський - військовий капелан Української Галицької Армії.

Микола Хмільовський – греко-католицький священик, військовий капелан Української Галицької Армії, радник Митрополичої консисторії УГКЦ, член Української Головної Визвольної Ради.

Навчався на теологічному факультеті Львівського університету. У 1905-1907 роках продовжив навчання в університеті. У 1907 році прийняв сан священика і переїхав до Золочева на Львівщині.

Обіймав посаду катехита місцевих шкіл і державної гімназії. Із 1913 до 1917 року о. Хмільовський очолював Золочівську школу імені Маркіяна Шашкевича. З початком Першої світової війни його вихованці зголосилися добровольцями до Легіону Українських січових стрільців. Під час національно-визвольних змагань 1918-1919 років Микола Хмільовський вступив до IV Золочівської бригади Української Галицької Армії, де був капеланом. Після поразки молодої ЗУНР він разом з основними силами УГА перейшов Збруч. На Наддніпрянській Україні о. Хмільовський продовжує службу у війську. Після повернення до Галичини польська окупаційна влада арештовувала о. Хмільовського й відіслала в концтабір Шкуличі. Звільнившись, він перебрався до Львова, де на короткий час став адміністратором Преображенської церкви. Невдовзі, повернувшись до Золочева, займався створенням української гімназії «класичного типу» Товариства «Рідна школа». У 1921 році о. Хмільовський став її директором. Серед вихованців гімназії Роман Кравчук, Степан Галамай, Василь Кук та інші. Окрім цього, о. Хмільовський опікується пластунами куреня імені Iвана Богуна, який діяв при Золочівській гімназії.

У 1930 році Микола Хмільовський захворів, що було зумовлено попередньою активною діяльністю, а також слабким від народження здоров'ям. Пішов у відпустку, а після повернення, його не допустили керувати гімназією. Польська влада поставила ультиматум: «Або Хмільовський піде, або буде закрито гімназію». Задля збереження навчального закладу, він змушений зректися посади директора. Про це писали провідні українські часописи, які високо оцінювали педагогічний хист о. Хмільовського та обурювалися свавіллям влади. Прощання з отцем-директором перетворилося у грандіозну маніфестацію українців Золочева.

Наприкінці 1931 року о. Хмільовський з родиною переїхав у село Мшана біля Львова, де йому було надано парафію. Тут він проводив релігійну і культурно-освітню діяльність. Від 1931 року о. Хмільовський працював, а у 1932-1939 роках очолював гімназію, створену при Малій духовній семінарії у Львові. Тут він проявив себе талановитим педагогом і організатором. У 1933-му він був одним з організаторів велелюдного з'їзду «Українська Молодь Христові». У 1934 році Миколу Хмільовського знову переслідувала польська влада. Був покараний судом, що всупереч застереженню поліції організував посвячення стрілецької могили у селі Суховоля.

У 1937 році о. Хмільовський написав брошуру під назвою «Коли ті замовчать, каміння заговорить», у якій гостро засудив асиміляційну політику польської влади і закликав українців зберігати національну ідентичність у боротьбі за самостійну українську державу. У середині 1930-х років його призначили радником Митрополичої Консисторії та членом митрополичого суду. На початку 1940-х років о. Хмільовський був іменований каноніком.

У 1944 році радянська влада розпочала наступ на Українську греко-католицьку церкву. 1945 року в Соборі Святого Юра у Львові відбулося таємне засідання, на якому було обрано нове керівництво УГКЦ. Від 1946 року церкву очолював Микола Хмільовський. Рішення так званого Львівського Собору від 1946 року про ліквідацію УГКЦ отець Хмільовський визнав недійсним. А пропозицію голови Ініціативної групи Гавриїла Костельника перейти у православ’я – відкинув.

Микола Хмільовський провів низку заходів задля згуртування тих священиків, які залишилися вірними присязі. Сам отець різко висловлювався не лише проти тих, хто перейшов у московське православ'я, але й проти тих, які у цей час не проводили активного душпастирського життя. Отець Хмільовський знаходить час і можливість надати фінансову та трудову допомогу тим єпископам і священикам, які були вже заарештовані. Зокрема, митрополиту Йосипу Сліпому, єпископу Миколаю Чарнецькому, архимандриту Климентію Шептицькому та іншим. Його стараннями було налагоджено чіткий механізм діяльності катакомбної УГКЦ, яка всупереч переслідуванням провадила свою діяльність.

У середині 1940-х років було встановлено зв'язок між о. Хмільовським і Проводом ОУН. На нелегальному становищі з 1939-го по 1950-й роки в 1943-му його обрали членом політради ОУН, а в 1944 році – другим віце-президентом Української Галицької визвольної ради. Отець Микола займався дипломатичною діяльністю. Зокрема, брав участь в офіційних переговорах у 1944 році з представниками Угорщини та Румунії про нейтралітет і передачу зброї для УПА.

3 квітня 1950 року о. Хмільовського заарештували радянські спецслужби. На допитах, які нерідко тривали цілу ніч тримався мужньо. Він не заперечував своєї антибільшовицької діяльності, спрямованої на здобуття незалежної України і збереження життєдіяльності УГКЦ. Його засудили до позбавлення волі на 10 років з конфіскацією майна. 30 листопада 1951 року відправили у Верхнє-Уральську в'язницю. Згодом його возили у Москву, де пропонували за зраду УГКЦ сан архієпископа РПЦ. Цю пропозицію о. Хмільовський з обуренням відкинув. Священика повернули до Владимирської в’язниці, де він перебував аж до звільнення 27 жовтня 1954 року.

Повернувся у село Мшана і проводив таємну душпастирську діяльність. Останні роки життя о. Хмільовський хворів. Помер 30 квітня 1963 року на 83 році життя.

Підготувала Леся Бондарук

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 18 травня.

Боївка СБ "Грізного"

1944 рік

На шляху в Гощанському районі на Рівненщині повстанці із засідки обстріляли три автомобілі червоноармійців. Знищені 7 військових, ще 5 захоплені в полон.

1945 рік

Під час зіткнення з загоном НКВД біля села Гологори на Львівщині загинули двоє повстанців.

Двоє підпільників загинули під час облави НКВД біля села Вовчківці на Тернопільщині.

1946 рік

Чота сотні «Стріла» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Посіч на Станіславщині знищили двох лейтенантів і трьох військових. Здобуто автомат і два карабіна.

1947 рік

У селі Глинянки на Волині повстанці знищили дільничного МВД.

Відділ УПА вступив у бій із загонами МВД, що проводили облаву у Чорному лісі на Станіславщині. У перестрілці знищені 5 військових, ще двох поранено. Загинули двоє воїнів УПА, ще троє, отримавши тяжкі поранення, застрелилися.

У селі Русів на Станіславщині підпільники знищили капітана МВД.

1948 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Великі Дідушичіна Дрогобиччині повстанці знищили одного військового, ще одного поранили.

У селі Новосілка на Станіславщині підпільники спалили сільраду.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бусовисько і Смільниця на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Михайло Нанівський – «Чумак» і ще двоє повстанців.

У селі Довге Калуське на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені дільничний МВД і 5 бійців. Здобуто 2 автомата, 2 гвинтівки.

1950 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Плоске на Дрогобиччині загинув один підпільник.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

https://io.ua/

18 травня 1932р. в с. Велика Іловиця Шумського р-ну. народився Георгій Михайлович Петрук-Попик - Український поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч.

Георгій Михайлович Петрук-Попик народився 18 квітня 1932 р. у селі Велика Іловиця Шумського району. Закінчив Енгельське військово-морське (1953) та Чортківське медичне (1957) училище. Служив на Балтійському та тихоокеанському флотах. Працював у медичних закладах Шумщини та Дрогобицького району на Львівщині. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут (1969). Завідував відділом облсанепідемстанції в Тернополі. З 1984 року протягом 12 років очолював Тернопільську обласну письменницьку організацію.

Був ініціатором і організатором створення обласних організацій: Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Меморіалу», першого в Україні Крайового руху. Згодом став головою Тернопільської крайової організації Народного руху України.

Друкуватися Георгій Петрук-Попик почав з 1956 року. Автор таких поетичних збірок: «Веселі птахи» (1981), «Тополиний сніг» (1982), «Пригорща жита» (1986), «Думаючи вголос» (1990), «Співоче поле» (1991), «Калиновий заспів» (1995), «Березневі послання» (1995), «Листків пожовклих переліт» (1997). Також він автор кантати «Бережи Україну й свободу» (1997) , роману у віршах «Полумʼя Волині» (1995), збірки «Калина між терням» (2007), книги «Аура слова і борні» (1984−1991), (2002), поеми-феєрії «Нурт Ніагари» (2003), прозово-публіцистичного репортажу «Погляд з третього неба» (2005).

Окремі поезії із згаданих книг перекладені болгарською, італійською та російською мовами.

Лауреат премії ім. братів Лепких та премії Уласа Самчука. Дипломований у номінації «Книга року» − «Інтелектуальний бестселер» за книгу «Аура слова і борні». Нагороджений відзнакою Міністерства культури Польщі «Заслужений діяч культури польської» (1986), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2002) та вищою нагородною відзнакою Народного руху України «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня (2004).

Головна тема творчості поета – любов до рідної землі, до людини. Його поезія багата прекрасними взірцями пейзажної і інтимної лірики, реагуючи на важливі події в житті народу і держави. Георгію Михайловичу була дуже близька тема національно-визвольної боротьби Української повстанської армії, свідком якої він був.

Помер Георгій Петрук-Попик 15 червня 2006 року, похований на цвинтарі у рідному селі.

Джерело.https://tobm.org.ua/georgij-petruk-popyk/

17 травня 1908р. народилася Валентина Драбата. Вчителька - викладач, дисидентка, активістка правозахисного руху.

17 травня 1908р. у селі Северинівка на Вінниччині народилася Валентина Драбата, педагогиня, дисидентка, активістка правозахисного руху.

Навчалася у Могилів-Подільському педагогічному технікумі, працювала вчителькою у Вінницькій області. 1931-го виїхала до Казахстану під час самомобілізації вчителів. У Ташкенті вона залишилася у родичів. Влаштувалася працювати лаборантом хімічної лабораторії Середньоазійського державного інституту кольорових металів. 1939-го закінчила фізико-математичний факультет цього інституту. Працювала в наукових закладах Ташкенту. 1952-го переїхала до Києва і влаштувалася на кафедрі фізики в Українській сільськогосподарській академії. Написала українською підручник з фізики. 1963-го вийшла на пенсію.

Протягом 1960-70-х передруковувала і поширювала самвидавну літературу. Писала листи до ЦК КПРС та в інші державні парторгани про незадовільний стан української мови, культури, шкільництва в Україні. Брала участь у різноманітних заходах щодо захисту мови, культури, духовності українського народу. За що була на «обліку» в КГБ.

18 січня 1965-го Валентина Драбата у листі до редакції газети «Літературна Україна» написала: «11 січня випроводжали в останню путь нашого видатного і улюбленого поета-лірика В. Сосюру. Я теж була на кладовищі і слухала прощальні промови над його труною. А потім взяла до рук траурний номер «Літературної України» та й очам своїм не повірила. Як там спотворено промову Малишка! Її так обскубано, так обкромсано, що навряд чи залишено хоч третину… З тексту викинуто майже всі словесні новотвори Малишка, навіть пристрасне Сосюрине «Любіть Україну», за яке у свій час він гірко поплатився. Що, і тепер у цьому хочуть відшукати націоналізм? Чому ж ніхто не закидає в націоналізмі, скажімо, Михалкову, який пише:

Мы тогда лишь вольно дышим,

когда речь родную слышим,

речь на русском языке.

Чому ми так боїмося відстоювати право на рідну нам мову? Чому й зараз ми нею так нехтуємо?! Кому і для чого потрібне це зубожіння духу народного?»

1967-го відбувалося вшанування пам’яті Тараса Шевченка, організоване українською інтелігенцією. «Розпочався імпровізований літературний вечір. – згадував один із організаторів акції лікар М.Плахотнюк. – Один за одним виходять студенти і, не називаючи себе, читають вірші Т. Шевченка, Василя Симоненка, Володимира Сосюри. На східцях постаменту – студент театрального інституту Володимир Коляда. Він талановито прочитав кілька поезій класиків української літератури. Завершує поезією В. Сосюри “Юнакові”. У цю мить міліція почала хапати людей, зненацька, і запихати у міліцейську машину….Досить хутко колона вишикувалась і рушила. У перших лавах колони йшли Оксана Мешко, Тетяна Цимбал, Валентина Драбата, Олександр Сергієнко… На Банковій, тодішній Орджонікідзе, назустріч нам вийшли поливальні машини, спрямовуючи на колону потужні струмені води, але колона не злякалася і не розсіялася…».

Аналізуючи праці Леніна відкрито писала про те, що більшовики здійснювали економічний грабунок України. Її статті публікувалися в «Українському віснику» – самвидавному журналі дисидентів.

Радіостанція «Голос Америки» використовувала матеріали Валентини Драбати у передачах про Україну. У 1970-х, після масових арештів української інтелігенції, вона відвідувала сім’ї репресованих, допомагала їм грошима. Приятелювала з Оксаною Мешко, листувалася з нею під час перебування тієї на засланні.

1983-го трагічно загинула. Її тіло знайшли біля будинку. За офіційною версією – начебто випала з балкона. Хоча друзі вважають, що до загибелі Валентини Драбати долучилися агенти КГБ. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

Підготувала Наталя Слобожаніна за матеріалами:

Рух опору в Україні: 1960-1990. Енциклопедичний довідник. – К., Смолоскип, 2010.

Бажан О. Ушанування пам’яті Тараса Шевченка в Києві 1960–1970-х рр.режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/gpu/gpu_2012_1/4.pdf

17 травня 1885 р. в с. Нестерівці Зборівського р-ну. помер Барвінський Іполит Григорович - Український священик, культурно-громадський діяч, літератор, краєзнавець Уродженець с. Шляхтинці Тернопільського р-ну.

Село Нестерівці.

Був парохом у селах Білківцях і Нестерівцях. Автор нарису «Літопис села Нестерівці», статей і заміток мовного, історичного та релігійного змісту. Залишив матеріали до порівняльного словника (українська, польська, латинська), а також гумористичні оповідання й смішинки.

Джерело.1.https://teren.in.ua/2020/05/17/17-travnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-4/

*****

Син Григорій Барвінського. Брат Володимира, Івана, Олександра й Осипа Барвінських.

Закінчив духовну семінарію у Львові.

Парох у Білківцях і Нестерівцях, нині Зборівського району. В останньому селі розбудував приходство, мав велику бібліотеку, в його домі зупинялися вчені Іван Горбачевський, Іван Пулюй, єпископ (згодом митрополит) Йосиф Сембратович.

Автор нарису «Літопис села Нестерівці» (1881–1883), статей і заміток мовного, історичного та релігійного змісту.

Залишив матеріали до порівняльного словника (1881, українська, польська, латинська), а також гумористичні оповідання й анекдоти.

Джерело.2. інформації Вікіпедія.

Література Редагувати

Петро Медведик. Барвінський Іполит Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 83. — ISBN 966-528-197-6.

17 травня 1925р. у с. Кошляки Підволочиського р-ну. народився Анатоль Камінський - вчений, публіцист, політичний та громадський діяч, доктор права, професор. (Автор статті - спогадів: Микола Галів).

Ми подружились у далекому 1949 році, у Реґензбурзі‚ в Німеччині, у лавах Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН і разом студіювали на правничо-економічному факультеті УВУ у Мюнхені. Він народився 17 травня 1925 року у селі Кoшляки, Збаразького повіту. З батьківської хати виніс родинне виховання і любов до українського народу та України. Середню освіту здобув у Львові.

З юнацьких років А. Камінський був активним членом ОУН. Після Другої світової війни проживав у Мюнхені. Крім студій‚ активно діяв у лавах ЗЧ ОУН. Мав природний нахил до секретности і розвідки. Строго додержувався оунівського принципу – розмовляй про організційні справи не з ким можна, але з ким треба. Належав до секретного кола „Крайовий зв’язок“ ЗЧ ОУН. А. Камінський був один з інструкторів, який секретно вишколював кур’єрів в Україну Все це відбувалось при допомозі англійської розвідки.

Під кінець 1950-их років завершив студії права на УВУ, а згодом продовжив й успішно завершив студії міжнародних відносин у Лондонській школі.

На запрошення Миколи Лебедя еміґрував до США і довгі роки працював у Дослідній асоціяції „Пролог“ у Ню-Йорку. Вся дослідна праця „Прологу“ мала завданням здобувати інформацію про події у Радянському Союзі, а зокрема в Україні. Ці новини були про активно діючий дисидентський рух і поодиноких дисидентів, як Петро Григоренко‚ Іван та Надія Світличні‚ Микола Руденко й інші, а також про Гельсінкську групу. Усі ці новини друкувались в українській пресі.

У 1983-1989 роках А. Камінський був директором української служби Радіо Свобода у Мюнхені. Коли він перебрав керівництво української секції Радіо Свобода, у складі працівників було від п’ять до сім осіб, а стараннями А. Камінського українську секцію було поширено до понад 40 осіб.

Він же був професором УВУ, де викладав міжнародні відносини і був деканом. Також на запрошення читав лекції в університетах Києва і Львова‚ був членом редакцій журналів „Український Самостійник“ і „Сучасність“‚ друкувався у „Свободі“‚ був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка‚ автором наукових і публіцистичних праць.

Був дружнім і приємним у товаристві, жертвеним і готовим допомагати потребуючим‚ дбайливо записував книгу свого життя добрими ділами. Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а світла пам’ять про нього іде з роду в рід.

Помер 28 травня у Варвіку, Ню-Йорк‚ і похований на цвинтарі св. Духа у Гемптонбургу‚ Ню-Йорк.

Джерело.https://svoboda-news.com/svwp/

автор статті - спогадів: Микола Галів.

Цей день в історії УПА - 17 травня.

Євген Коновалець із невідомими. Фото 1920-х років

1943 рік

У сутичці з німцями в селі Ясинівка на Волині повстанці поранили кількох військових, решта здалися в полон. Здобуто кулемет, 5 гвинтівок та інше озброєння.

Німецький загін атакував відділ УПА біля села Садів на Волині. В бою, що зав’язався, повстанці знищили 6 військових, ще 7 поранено, здобуто кулемет і три гранатомети. Втрати повстанців: 5 загиблих, 6 поранених.

1944 рік

У селі Новостриївка на Кам’янець-Подільщині підпільники розповсюдили антирадянські листівки.

1945 рік

Сотня «Заграва» УПА-Захід чотири години вела оборонний бій із загонами НКВД біля села Обротів на Львівщині. Загинули 18 повстанців, поранені 15.

У селі Новий Кропивник на Дрогобиччині відділ УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону. Знищені 13 бійців і четверо прикордонників.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Новий Витів на Львівщині загинув командир сотні «Пролом» УПА-Захід Іван Свистун – «Черник».

У селі Забріддя на Волині повстанці захопили в полон трьох бійців винищувального батальйону, здобуто зброю. Загинув один підпільник.

1947 рік

У селі Рудавка на Дрогобиччині референт окружного проводу ОУН Іван Мачужан – «Сич» потрапив у засідку опергрупи МГБ і загинув при спробі захопити його в полон (за іншими даними, був захоплений живим і на допиті видав ряд бункерів).

1948 рік

У райцентрі Почаїв на Тернопільщині повстанці поранили заввідділом райкому КП(б)У.

1949 рік

Один повстанець загинув у сутичці з загоном МВД у селі Кульчиці на Дрогобиччині.

У селі Станин на Львівщині підпільники знищили колгоспного активіста.

1950 рік

Опергрупа МВД влаштувала засідку біля села Микуличин на Станіславщині. Загинув колишній чотовий сотні «Березовська» УПА-Захід Дмитро Легуневич – «Їжак».

1954 рік

Пошукова група МВД випадково виявила криївку біля села Зелена на Станіславщині. Після тривалого бою застрелились троє повстанців, двоє жінок захоплені в полон.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

16 травня 1895р. народився Тодось (Феодосій) Осьмачка - Український поет, прозаїк, педагог, громадський і політичний діяч.

16 травня 1895р. в селі Куцівка на Черкащині в родині селян-бідняків народився Тодось (Феодосій) Осьмачка, поет, прозаїк, педагог, громадський і політичний діяч.

Його університетами стала церковно-парафіяльна та 2-класна земська школи. Він поєднував роботу чорноробочого із самоосвітою і 1915-го склав іспит на земського вчителя.

1916-го Тодося Осьмачку мобілізували до царської армії, а протягом 1917-1919 років він воював в частинах «чорних запорожців» армії УНР.

Пізніше навчався в київському інституті народної освіти, вчителював у Києві та провінції. Рано почав писати, перша збірка поезій «Круча» вийшла 1922-го. Далі були збірки «Скитські вогні», «Клекіт», «Ротонда душогубців» (1956).

«Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе, прошуміло по Вкраїнї не незримій колісниці.

Села небо засмалили пожарами

і розхристались риданням.

Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо плачуть, у долинах клюють очі, мертві очі парубочі… люди тіннями блукають, над руїнами ридають, їм лисиці та собаки із ярів відповідають», 

– писав Тодось Осьмачка у вірші «Колісниця» (1929), передбачаючи гірку долю українського селянства.

Від 1930-го, коли в Україні розпочалися гоніння на інтелігенцію, зазнавав постійних переслідувань і терору з боку критиків та влади.

Його двічі заарештовували НКВДисти, пройшов через психіатричні лікарні. До кінця життя страждав від манії переслідування. Мав надію отримати Нобелівську премію, однак постійне нервове напруження далося взнаки і 1961-го у Мюнхені, під час подорожі Європою, його паралізувало. Помер Тодось Осьмачка 7 вересня 1962-го у клініці для душевнохворих під Нью-Йорком, куди його доправили на лікування друзі. Похований на православному кладовищі святого Андрія Саут-Баунд – Брук, що у Нью- Джерсі.

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 16 травня.

Будівництво криївки в Карпатах. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху.

1943 рік

У бою з німецькою розвідкою біля села Солотвин на Волині загинули біля 20 повстанців.

1945 рік

Сотня «Лебеді» УПА-Захід влаштувала засідку на винищувальний батальйон у селі Міжгір’я на Тернопільщині. Знищені лейтенант НКВД і 11 бійців.

Під час сутички з загоном НКВД біля села Батятичі на Львівщині загинули окружний провідник ОУН Ярослав Литвин – «Карат» і 4 охоронця.

У селах Глинськ і Забір’я на Львівщині повстанці атакували дільниці винищувальних батальйонів. Знищено двох агентів НКВД, здобуто кулемет, автомат, 7 гвинтівок та інше озброєння.

1946 рік

Сотня «Літуни» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Перерісль на Станіславщині. Особовий склад роззброєно і розігнано.

Відділ УПА-Захід, оточений загоном МВД біля села Зозулі на Львівщині, знищив чотирьох військових і прорвався без втрат.

1947 рік

У бою з загоном МВД біля села Довге на Станіславщині відділ УПА-Захід важко поранив трьох військових.

Повстанці вступили в бій із загоном МВД, що проводив облаву біля Суходіл на Львівщині. У перестрілці знищені 3 військових, загинули двоє підпільників.

У селі Шишківці на Тернопільщині підпільники поранили військового МВД.

1948 рік

У селі Русилів на Львівщині повстанці спалили сільраду і будівлі колгоспу, роззброїли бійців винищувального батальйона.

У селі Почаєв на Тернопільщині підпільники поранили начальника райвідділу МГБ.

У селі Різдвяни на Станіславщині повстанці спалили сільраду.

1949 рік

У селі Шпиколоси на Львівщині повстанці захопили в полон дільничного МВД.

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Тур’є на Дрогобиччині загинув один підпільник.

1952 рік

У сутичці з пошуковою групою МВД у місті Дрогобич загинув надрайонний провідник ОУН Олекса Сітка – «Підкова», ще один повстанець зміг прорватися.

Підготував Сергій Горобець. Український інститут національної пам`яті

16 травня 1817р. у слободі Юрасівці на Воронежчині народився Костомаров Микола Іванови - Український історик та письменник, ідеолог слов’янського відродження, громадський діяч.

Його батьки – дворянин, нащадок козаків-переселенців та колишня кріпачка – прагнули прищепити сину вільнолюбиві ідеї й дати добру освіту. Микола Костомаров закінчив Харківський університет, склав іспит на ступінь кандидата і магістра.

Вивчав минуле Слобожанщини, епоху Богдана Хмельницького, водночас займався літературною творчістю. Один із засновників «Кирило-Мефодіївського братства», автор його програмного документа «Книга буття українського народу». Мріяв про створення слов’янської федерації.

Його заарештували весною 1847-го, якраз напередодні весілля з Аліною Крагельською. Обвінчалися вони лише через 28 років.

Після амністії (1855 року) він став професором кафедри російської історії Петербурзького університету 1859-го. За політичними поглядами – поміркований демократ, який стояв на позиціях українофільства. Від 1860- го – член Археографічної комісії, співпрацював із журналами «Современник», «Отечественные записки». Один із організаторів часопису «Основа» та журналу «Киевская старина». За активної участі Миколи Костомарова вийшло перше посмертне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка у 1867 році.

Серед найвідоміших історичних творів Миколи Костомарова – «Богдан Хмельницький» (1859), «Смутное время Московского государства» (1863), «Последние годы Речи Посполитой» (1869), «Руина» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинцы» (1884).

В історіографії та джерелознавстві популярність йому принесло видання унікальних зібрань документів «Акты Южной и Западной России» та «Архив Юго-Западной России».

Помер 19 квітня 1885-го у Санкт-Петербурзі, де і похований.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/16/1817-narodyvsya-mykola-kostomarov-istoryk

15 травня 1969р. помер Манастирський Антін Іванови із с. Завалів, нині Підгаєцький р-н. Український художник - живописець і графік. Його по праву можна назвати художником високого європейського рівня, який своєю творчістю збагатив церковне мистецтво та увіковічнив епоху Андрея Шептицького.

Антон Манастирський народився 2 листопада 1878 року в с. Завалів Підгаєцького району Тернопільської області. Після раптової смерті батька у 1885 році мати продає майно та з трьома дітьми на руках переїжджає до міста Станіславова. Тут малий Антон вступає до «народної школи», а в 1888 році – до реального училища. Родина Манастирських живе досить бідно, і Антон змушений іти працювати. Він влаштовується у літографічну майстерню, де здобуває перші навики рисунка та навіть робить спробу копіювати репродукції картин відомих художників. У 1895 році родина переїжджає до Львова. Саме тут розпочинається художня освіта 17–річного юнака, який вступає до Львівської художньо-промислової школи на відділення декоративного живопису. У стінах школи майбутній художник опанував загальну художню грамоту, основи композиції, малярської техніки та архітектурних стилів. Львів на той час поступово ставав одним з осередків українського мистецького життя, де зберігалися найкращі традиції релігійного українського мистецтва – віртуозно виконані іконостаси, церковні розписи та ікони; до цієї сакральної скарбниці мав змогу долучитися і молодий митець. Наступний етап у навчанні мистецтву для А. Манастирського починається з 1900 р. у Краківській Академії мистецтв. Краків називали тогочасним європейським культурним центром. Саме навколо Краківського університету гуртувалася творча інтелігенція; у музейних збірках було представлено найкращі твори як польських живописців і графіків, так і зразки класичного мистецтва. Краківська Академія мистецтв вважалася одним з кращих учбових закладів Австро-Угорщини. І. Труш, М. Сосенко, А. Манастирський, О. Курилас, А. Новаківський – ось лише невеликий перелік митців, що долучилися до таїнств творчості у її стінах і в подальшому брали активну участь у створенні своєрідної школи західноукраїнського мистецтва. У 1905 р. художник закінчує Академію і повертається до Львова.

Відтоді А. Манастирський відомий як майстер портрета, жанрових та історичних картин, пейзажів, натюрмортів, – йдеться у статті Козловської Є.

Церковне малярство художника – найповніше збережена частина творчості митця. Вона потребує найбільш ґрунтовного дослідження, оскільки в українському мистецтвознавстві відсутні наукові розробки, як про окремі ікони митця, так і про монументальні ансамблі, втілені ним в іконостаси церков. Перша публікація про творчий шлях художника на Прикарпатті належить аспіранту Чернівецького університету імені Ю. Федьковича, релігієзнавцю Надії Руско. Дослідниця опублікувала матеріали про участь Антона Манастирського у створенні іконостасів для окремих церков Калуського району. Автор-дослідник стверджує, що А. Манастирський належить до плеяди митців, які відіграли велику роль у розвитку релігійного малярства України.

А. Манастирський увійшов у русло сакрального мистецтва з неабияким досвідом світського художника, як автор багатьох визначних творів. Це високо оцінені монументальні полотна з історії українського козацтва, великий портретний цикл образів громадських та культурних діячів Галичини, ілюстративна графіка до українських казок та дитячих книг української мовою, портрети князів Давньоруської держави, пейзажі та натюрморти.

Його мистецький хист з однаковою силою проявлявся у побутовому, історичному та батальному жанрах, - пише Батіг М. у статті, присвяченій 100-річчю від дня народження А. Манастирського. Заслужену славу живописцеві принесла створена ним обкладинка та 53 ілюстрації до Святого Письма, яке вийшло у Львові в 1926 році. Значний резонанс серед громадськості Галичини мали його ілюстрації до поеми української поетеси Марійки Підгірянки «Мати-страдниця». Таке широке жанрове розмаїття, специфіка окремих творчих завдань, продиктованих змістом, розбурхували мистецьку уяву, сприяли професійному удосконаленню, утверджували неповторну індивідуальну образотворчу систему, яка визначає графічну спадщину митця. Його вважали справжнім національним художником, адже у кожному з образотворчих чи графічних творів митця глибоко розкривається український народний характер. Любов Антона Манастирського до України гармонійно виражена в краєвидах сільських пейзажів, неповторному архітектурному середовищі галицьких міст, безмежному просторі рідної природи, в якій сучасність перемовляється зі славним історичним минулим.

Особливо престижною для обдарованого художника стала співпраця з УГКЦ, адже Андрей Шептицький згуртував довкола себе всю галицьку мистецьку еліту, яку владика по мірі можливості стабільно фінансував. У час між Першою та Другою світовими війнами, в плині тих соціально-політичних подій, які відбувалися в Галичині, для художників робота у церквах давала ще й додатковий заробіток, адже кожен мав сім’ю, дітей, яких потрібно було утримувати та годувати.

Саме з приходом Андрея Шептицького на митрополичий престол історія розвитку галицького сакрального мистецтва набирає іншого формату. У церквах працюють професійні художники, які закінчили найкращі вищі навчальні заклади Європи. На виставках, що відбуваються в залах Національного музею у Львові та Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка, демонструють проекти церков, іконостасів, різьблень та інше, що стало свідченням оновлення сакральної культури, «виходу» з церковних речей на високий мистецько-професійний рівень. На Свято-Юрівській горі діє церковний комітет, який регулює та оцінює церковні проекти, що пропонуються до реалізації в тогочасній сакральній архітектурі. Художники сумлінно працюють на церкву, включаючи в матеріалах побажання священнослужителів у «новітніх» мистецьких стилях. На цьому тлі доволі інтенсивно розвивалася релігійна образотворча культура, а мистці, які працювали в галузі церковного мистецтва, мали можливість виконувати замовлення церкви, які, без сумніву, вартісно оплачувались. Так описує тогочасні реалії мистецтвознавець зі Львова Ірина Гах.

Ікони А. Манастирського, виконані в манері реалізму, такі специфічні, але надзвичайно доступні, ставали зрозумілими для більшості священиків та мирян. Тому попит на нього, як художника-іконописця, – згадує Слободян В., був великий, а його манера виконання та подача ікон була надзвичайно доступна та зрозуміла. Завдяки цьому він отримує дуже багато замовлень, які виконує з великим задоволенням за порівняно невеликі гроші. Великий сакральний спадок робіт Антона Івановича у численній кількості зберігся у Львівській області, зокрема у Перемиській єпархії відомий дослідник В. Слободян у науково-мистецькому виданні «Церкви України. Перемиська єпархія» (Львів, 1998) нараховує вісім пам’яток, у яких зафіксовані роботи А. Манастирського 1930-х років: стінопис та іконопис. У містечку Судова Вишня (1930-ті рр.) практично повністю збережений іконостас роботи А. Манастирського, який в ідеальному стані дійшов до нашого часу.

Не можна сказати напевно, але, вірогідно, велика заслуга в тому, що у крилоській церкві з’явився іконостас роботи славетного та неперевершеного мисця А. Манастирського, належить митрополитові Андрею Шептицькому, котрий добре знав славну історію Галича, та робив все для її дослідження та подальшого збереження.

На сьогодні відомо, що з іменем художника також пов’язано створення Свято-Воскресінського іконостасу у кафедральному соборі міста Івано-Франківська. Також до наших днів дійшов іконостас роботи А. Манастирського 20-30 рр. ХХ ст., церкви Різдва Христового (1905 р.) в смт Більшівці. Поміж 1934-1943 рр. у Блюдниківській церкві Різдва Пресвятої Богородиці Антон Манастирський виготовив храмовий іконостас, та в силу певних історичних обставин, що склалися в с. Блюдники у 1950 році, він був розібраний та перенесений громадою у вівтарну частину храму. Там він зберігається до сьогодні. На стінах церковних хорів церкви Різдва Богородиці вивішені демонтовані бічні ікони, які були взяті з намісного ряду цього ж іконостасу. Також відомо, що декоративне різьблення іконостасу виконав прославлений львівський майстер-різьбяр А. Коверко, використавши для роботи димлену липу.

Творчість Антона Манастирського сьогодні заслужено включена до історії української культури, тому що він зарекомендував себе талановитим художником в різних жанрах образотворчого мистецтва. Особливо значущий його внесок у розвиток вітчизняної іконографії у складний період нашої національної історії – добу поміж двома світовими війнами. У радянський час основна частина його творів була присвячена висвітленню художніми засобами радянської дійсності, бо влада примушувала митців бути виразниками так званого напрямку в мистецтві – соціалістичного реалізму.

У радянські часи творчість художника в руслі сакральної образотворчості коментували в такий спосіб: «Йому не раз доводилось розписувати церкви й малювати ікони, догоджаючи смакам необізнаних з мистецтвом замовників. Подібна праця не приносила ні пристойних заробітків, ні морального задоволення». З цим твердженням можна посперечатися. «А. Манастирський професійно та з почуттям фахової відповідальності займався сакральною тематикою: він майстерно втілював побажання замовника, у роботі орієнтувався на смаки та вподобання священиків та церковних громад, чітко дотримувався всіх теологічних та іконографічних канонів творення ікон чи стінопису. Його реалістична манера виконання була зрозумілою, а тому безапеляційно «приймалася» парохами церкви,» - стверджує художниця Ірина Гах.

На даному етапі існує лише декілька записів у документах різного походження, з відомостями про А. Монастирського, який залишив пам’ятки іконографії як у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі, так і в околицях Галича. На жаль, не вдалося віднайти хоча б якусь інформацію про те, хто саме запросив до Крилоса цього славетного митця, та хто зробив йому замовлення на виготовлення іконостасу. Пошук у обласному архіві не дав позитивних результатів. Із сучасних досліджень, які опубліковані в науково-популярних виданнях, йдеться тільки про церковні храми Галицького району, над оздобленням яких працював Антон Іванович. Як правило, називаються тільки села, де знаходяться його роботи, без будь-яких конкретних даних. Фундаментальне дослідження, яке було опубліковане в 2012 році професором Прикарпатського університету Ігорем Ковалем – «Галицькі іконостаси та церковна археологія», стало одним із мистецьким доробків у галузі сакрального мистецтва, живопису зокрема, яким можна користуватися для орієнтації в темі.

Помер Антон Іванович 15 травня 1969 року. Тіло мистця покоїться у родинному склепі на Личаківському кладовищі.

Антон Манастирський прожив неповторне творче життя, залишивши велику мистецьку спадщину, що збереглася у численних церквах Галичини, а також значну кількість високохудожніх творів, які сьогодні можна бачити у Національному музеї м. Львова.

Джерело: НЗ «Давній Галич», Олександра Левицька.

Джерело.https://galych.com.ua/istoriia-halycha/postati/istorychni/item/1524-anton-monastyrsk

Олександр Довженко агітує селян у Жовківському районі Львівщини за радянське об'єднання

Фото. https://www.radiosvoboda.org/a/30168312.html

15 травня 1873р. - народився Павло Скоропадський, гетьман Української Держави у 1918 р.

Полковник Павло Скоропадський із орденом святої Анни на шиї.

Майбутній лідер та ідеолог гетьманського руху народився 15 травня 1873 р. у родині офіцера Петра Скоропадського у німецькому місті Вісбадені, походив зі старовинного козацького старшинського роду (є нащадком брата гетьмана Івана Скоропадського). Зростав у родовому маєтку Тростянець у Чернігівській губернії. Навчався у Стародубській гімназії. У 1886–1893 рр. здобував військову освіту у Пажеському корпусі. У 1897 р. отримав звання поручника. Здібний молодий офіцер проявив себе на фронтах російсько-японської війни 1904–1905 рр. та дослужився до звання генерал-майора Імператорського полку Миколи ІІ. У роки Першої світової війни проявив себе як здібний командир кавалерійських частин. 22 січня 1917 р. генерал-лейтенант Павло Скоропадський очолив 34-й армійський корпус, який перебував на території України. У цей час він вперше познайомився з українським революційним рухом.

У травні 1917 р. Всеукраїнський військовий з’їзд прийняв рішення про створення української національної армії і 34-й корпус було перетворено на 1-й український корпус. Після більшовицького перевороту у Петрограді у листопаді 1917 р. Павло Скоропадський визнав владу Центральної Ради та відбив наступ на Київ збільшовизованого 2-го гвардійського корпусу.

З березня 1918 р. перебував в опозиції до Центральної Ради та створив партію військовиків і землеробів «Українська Громада». Після розгону німцями Центральної Ради 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський у Софійському соборі був проголошений Гетьманом Української Держави. За військової підтримки Німеччини Гетьман сконцентрувався на внутрішній політиці, одним із найважливіших напрямів діяльності було законотворення. При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української Держави. Так, 16 травня 1918 р. видано циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради», за якими всі акти законодавства, «якщо вони не скасовані Урядом Української Держави», зберігають свою чинність. Правові основи існування Української Держави були закріплені впродовж 1918 р. у комплексі нормативно-правових актів, які виконували функцію Конституції Української Держави.

У Гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. (автор проєкту – дипломат О. О. Палтов) Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом усієї України. Управління Українською Державою мало здійснюватися через посередництво уряду – «Кабінету Міністрів», членів якого призначав Гетьман. Проголошувалася підготовка до виборів в український парламент (Сейм), відновлювалися права приватної власності та економічні свободи. Грамоти були офіційними актами державної влади, що видавалися від імені Гетьмана та закріплювали політичні зміни в державі (грамоти від 29 жовтня та 14 листопада 1918 р. декларували новий внутрішній і зовнішньополітичний курс).

«Закони про тимчасовий державний устрій» від 29 квітня 1918 р., написані О. Палтовим за зразком «Основных государственных законов Российской империи» (1906 р.), остаточно закріпили підвалини Української Держави. Документ містить 7 розділів та 44 статті. Гетьман ставав головою Української Держави, керівником виконавчої і законодавчої влади, верховним головнокомандувачем Збройними силами. Він мав право схвалювати або відхиляти законопроекти, призначати і звільняти отамана Ради Міністрів та міністрів, контролювати зовнішню та податкову політику, вводити воєнний стан та надавати амністію. Рада Міністрів і члени уряду координували діяльність окремих відомств. Міністри та держслужбовці відповідали перед Гетьманом за стан державного управління. Генеральний суд ставав вищим судовим і правоохоронним органом. Його голова і члени призначалися Гетьманом. Державний устрій України мав бути визначений Сеймом України. Павло Скоропадський з метою збереження традицій проголосив себе гетьманом, а не королем, та декларував тимчасовий характер гетьманської влади.

2 червня 1918 р. прийнятий Закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Він встановлював компетенцію Ради Міністрів у процесі законотворчості. Цікаво, що до червня 1918 р. в Україні взагалі не існувало спеціальної процедури законотворчості. Її розробили і застосовували саме в часи Української Держави.

2 липня 1918 р. Гетьман затвердив Закон про громадянство Української Держави. Під українським громадянством розумілася «державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов’язки українського громадянина» (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство.

Всього керівництво Української Держави ухвалило понад 500 нормативних актів (про сенат, адміністративний устрій, місцеві вибори тощо), в тому числі й новий виборчий закон про вибори до Сейму, які планувалося провести у 251 виборчому окрузі 15 лютого 1919 р. Серед новацій було й прийняття першого державного Бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 р. у «Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік».

Павло Скоропадський також ініціював розробку проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі…, у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо… буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко». Запрошуємо дослідників і шанувальників української історії ознайомитись з документами у читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

https://csam.archives.gov.ua